Мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур Європи за даними археології
The author of the article makes an attempt to reconstruct the cultural and genetic origins of the first Indo-Europeans in Europe at the end of the Stone Age with help of archaeological materials. It is about the single Meso-Neolithic real of the ancient Indo-European cultures in Ukraine (Mariupol an...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Археологія |
|---|---|
| Datum: | 2016 |
| Heft: | 3 |
| Сторінки: | 3-17 |
| ISSN: | 2616-499X |
| Автори та афіліації: |
|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Institute of Archaeology NAS of Ukraine
2016
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://arheologia.com.ua/index.php/arheologia/article/view/154 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Chemistry, Physics and Technology of Surface |
| Завантажити файл: |
|
Institution
Chemistry, Physics and Technology of Surface| _version_ | 1872824437404860416 |
|---|---|
| author | Zalizniak, Leonid L. |
| author_facet | Zalizniak, Leonid L. |
| author_institution_txt_mv | [
{
"author": "Leonid L. Zalizniak",
"institution": "Institute of Archaeology, the National Academy of Sciences of Ukraine",
"orcid": ""
}
] |
| author_sort | Zalizniak, Leonid L. |
| baseUrl_str | https://arheologia.com.ua/index.php/arheologia/oai |
| collection | OJS |
| container_end_page | 17 |
| container_issue | 3 |
| container_start_page | 3 |
| container_title | Археологія |
| container_volume | |
| datestamp_date | 2020-04-06T08:35:10Z |
| description | The author of the article makes an attempt to reconstruct the cultural and genetic origins of the first Indo-Europeans in Europe at the end of the Stone Age with help of archaeological materials. It is about the single Meso-Neolithic real of the ancient Indo-European cultures in Ukraine (Mariupol and Seredniy Stih) and in Central Europe (Funnelbeaker culture) in the 4th millennium BC.
The archaeological, anthropological, and hydronymic data evidence that in the lowlands from the Lower Rain at the west to the Middle Dnipro and Siverskyi Donets Rivers at the east, at the end of the Mesolithic, an ethno-cultural community existed which probably participated in the development of ancient Indo-Europeans of Europe as their genetic substrate. The latter developed in the 6th and 5th millennia BC as a result of migration of Western Baltic Mesolithic population to the east via the territory of Poland and Polissya to the Dnipro River middle region and further to the Siverskyi Donets.
Such waves of largescale migrations periodically moved from Central Europe by Middle European lowlands far to the east since the Final Palaeolithic. |
| doi_str_mv | 10.15407/archaeologyua2016.03.003 |
| first_indexed | 2026-08-07T01:02:45Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 3 3
Статті
Л.Л. Залізняк
МЕЗОЛІТИЧНІ ВИТОКИ
ПЕРШИХ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ
КУЛЬТУР ЄВРОПИ ЗА ДАНИМИ АРХЕОЛОГІЇ
У статті розглянуто спільне мезо-неолітичне підґрунтя найдавніших індоєвропейських культур України (Ма-
ріуполь, Середній Стіг) та Центральної Європи (культура лійчастого посуду, кулястих амфор) IV тис. до
н. е. Археологічні матеріали свідчать, що спільний культурно-генетичний субстрат найдавніших індоєвропей-
ців Європи сформувався в VI—V тис. до н. е. внаслідок міграції на схід мезолітичної людності Західної Балтії
через територію Польщі та Полісся до Середнього Дніпра й далі до Сіверського Дінця.
К л ю ч о в і с л о в а: індоєвропейці, мезолітичний субстрат, балтійська культурна провінція, культури
маглемезе, маріупольська, середньостогівська, лійчастого посуду, ямна.
© Л.Л. Залізняк, 2016
У 1786 р. англійський лінгвіст Уільям Джонс
оприлюднив результати порівняльного дослі-
дження мови, нащадків легендарних завойов-
ників Індії — аріїв, санскриту з мовами наро-
дів Європи. Близькість основного словника
значної кількості мов Європи та Західної Азії
дала підстави для виділення індоєвропейської
мовної сім’ї народів. Спорідненість мов пояс-
нюють походженням від спільного предка, що
близько 6—7 тис. р. тому мешкав на обмеженій
території — індоєвропейській батьківщині.
Понад 200 років кілька поколінь індоєвро-
пеїстів різних країн шукають батьківщину ін-
доєвропейців. Мається на увазі країна, звід-
ки в IV—II тис. до н. е. розселилися по Європі
та Західній Азії пращури споріднених народів.
Оскільки саме індоєвропейці були фундатором
європейської цивілізації, різні країни конкуру-
ють між собою за почесне право бути батьків-
щиною індоєвропейської сім’ї народів.
Попри те, що більшість сучасних дослідни-
ків зараховує територію України, у певній мірі,
до прабатьківщини індоєвропейців, індоєвро-
пеїстика, на жаль, ще не стала пріоритетною
проблематикою для українських археологів, па-
леоетнологів та лінгвістів. Індоєвропеїстика, що
народилася як галузь лінгвістики, у наш час усе
частіше звертається до археології. Адже лінгвіс-
тичні джерела обмежені, порівняно з археоло-
гічними, кількість яких невпинно зростає.
Завдяки зусиллям різних учених, у тому чис-
лі й археологів, у другій половині ХХ ст. було
виділено два потужні центри розселення най-
давніших індоєвропейців — чорноморсько-
азовський у степах півдня України та цен-
тральноєвропейський (території Н імеччини,
Чехії, А встрії) (рис. 1) (Залізняк 2012, c. 242;
Zaliznyak 2005, c. 24). Постало питання: як
близько споріднені народи могли розселяти-
ся з двох різних, віддалених один від одного на
дві тис. км, центрів? Наблизитись до розумін-
ня й розв’язання проблеми дозволяє концеп-
ція балтійської культурно-історичної провінції
Центрально-Східної Європи (Залізняк 1997;
1998, c. 268—270; 2006; 2009, c. 206—213; 2012,
c. 446—466).
Балтійська культурно-історична
провінція Центрально-Східної Європи
Історикам та археологам добре відомий факт
функціонування упродовж останніх трьох ти-
сячоліть великого євразійського степу, від Мон-
голії на сході до Північного Надчорномор’я та
Подунав’я на заході, у режимі міграційного ко-
ридору. Маються на увазі періодичні хвилі ко-
човиків, що рухалися з Центральної Азії через
південь України до Подунав’я. Визначальним
фактором напрямку цього руху був пошук ста-
родавніми скотарями кращих пасовиськ.
Серед кочових народів, що з початку І тис.
до н. е. рухалися цим коридором зі сходу на за-
хід, часом досягаючи степів Нижнього та Се-
реднього Подунав’я, назвемо кіммерійців,
скіфів, сарматів, гунів, аварів, болгар, хозар,
угрів, печенігів, торків, половців, монголів,
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 34
калмиків та башкирів. Цей історичний фено-
мен відомий у літературі під назвою степової
культурно-історичної провінції Євразії (Заліз-
няк 1997; 2006; 2012).
Значно менше знаємо про подібний мігра-
ційний коридор, але у зворотному напрямку
міграцій — із заходу на схід, що функціонував
у Центрально-Східній Європі з кінця льодови-
кової доби (Залізняк 1997; 2006; 2012). Мають-
ся на увазі періодичні хвилі міграцій, що з фі-
нального палеоліту, принаймні від 12,5 тис. р.
тому, зароджувалися в межиріччі Рейну та Ель-
би, а часом у Південно-Західній Балтії, і ко-
тилися Середньоєвропейськими низовинами
(Німецька, Польська, Поліська) в басейни Ні-
мана, Прип’яті, Дніпра та Десни. Часом ці мі-
грації з Центральної Європи та Південної Бал-
тії у східному напрямку сягали Верхньої і на-
віть Середньої Волги (фатьянівська культура
шнурової кераміки) та Сіверського Дінця.
Цей коридор поширення етнокультурних
хвиль отримав назву балтійської культурно-
історичної провінції (Залізняк 2006) і, залежно
від історичного періоду, функціонував у різних
режимах — міграції, дифузії, а за доби середньо-
віччя — військової та економічної експансії.
Досягнення археології другої половини
ХХ ст. дали підстави говорити про періодич-
ні хвилі міграцій із Центральної Європи че-
рез басейн Вісли на схід, принаймні з неолі-
ту. Зокрема в другій половині VI тис. до н. е.
через південь Польщі на Волинь пересели-
лися носії культури лінійно-стрічкової кера-
міки. За ними із заходу до р. Случ мігрувала
людність культури лійчастого посуду (рис. 2).
У ІІІ тис. до н. е. тим же шляхом на Полісся й
далі в Київське Подніпров’я, і навіть на Десну
та Верхній Дніпро, прийшло населення куль-
тури кулястих амфор. Наприкінці ІІІ — на по-
чатку ІІ тис. до н. е. через Польщу на схід пе-
реміщалися кілька хвиль шнуровиків, які через
Подніпров’я досягли Верхньої і навіть Серед-
ньої Волги, де відомі під назвою фатьянівської
культури (рис. 3). У ІІ тис. до н. е. від Вісли до
Десни поширилися постшнурова тшинецько-
комарівська і споріднена з нею сосницька
культури, а в І тис. до н. е., від Німану до Дес-
ни та Росі, мігрувала людність милоградської
культури, в якій дехто вбачає нерозчленованих
балто-слов’ян.
Пізніше із заходу до України докотилося три
хвилі германських племен — культури Ясторф,
Пшевор (вандали) та Вельбар (готи). Останні з
Балтійського Помор’я дійшли до Надчорномор’я
і Криму (рис. 4) та започаткували черняхівську
культуру ІІІ—ІV ст. н. е., яку в наш час інтерпре-
тують як археологічний відповідник імперії Гер-
манаріха готського хроніста Йордана.
З раннього середньовіччя балтійська про-
вінція змінює свою історичну форму і функці-
Рис. 1. Розселення індоєвропейців у ІV—ІІ тис. до н. е.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 3 5
онує в режимі військової та економічної екс-
пансії варягів, тевтонських лицарів, Литви та
Польщі.
Завдяки масштабним дослідженням ме-
золітичних пам’яток Південно-Західної Бал-
тії (Clark 1936; 1975), Польщі (Kozlowski 1973;
1975; Prahistoria 1975; Wieckowska 1973), Лит-
ви (Римантене 1971б;Кольцов 1977), Північної
України (Залізняк 1976; 1978; 1989) в останній
третині ХХ ст. були отримані переконливі ар-
хеологічні факти про міграційні процеси Се-
редньоєвропейськими низинами на схід в ме-
золіті, і навіть у фінальному палеоліті (Заліз-
няк 1976; 1978; 1984; 1989; 1991).
Сліди найдавнішої міграції з півночі Німеч-
чини через територію Польщі до басейнів Ні-
ману та Прип’яті простежені за поширенням
характерних наконечників культури Гамбург,
що датується 12,5 тис. р. тому. Більш перекон-
ливу інформацію маємо про міграцію низин-
ним коридором із Південно-Західної Балтії
через басейн Вісли та Німану на Верхній Дні-
про, і навіть Верхню Волгу, 11 тис. р. тому люд-
ності культури Лінгбі Ютландії (рис. 5) (За-
лізняк 1989; 1999; 2005, с. 45). Вона заселила
щойно звільнені від льодовика Середньоєвро-
пейські низовини, започаткувавши генетич-
но споріднені культури мисливців на північ-
ного оленя — А ренсбург півночі Н імеччини,
Красносілля та Свідер басейнів Вісли, Н іма-
ну, Прип’яті та Верхнього Дніпра (Залізняк
1989; 1999; 2005 с. 45). Ці мисливці на північ-
ного оленя останнього тисячоліття льодовико-
вої доби з початком різкого потепління кліма-
ту близько 10 тис. р. тому відійшли далеко на
північ — на звільнені від льодовика території
Скандинавії та півночі Східної Європи, і запо-
чаткували постсвідерський мезоліт лісової пів-
ночі Східної Європи. Схоже, що це населен-
ня брало участь у формуванні пращурів фіно-
угрів (Залізняк 1989, с. 83; 2005, с. 104—107;
Zaliznyak 2002).
Залишені, на рубежі палеоліту й мезолі-
ту, мисливцями на оленя Середньоєвропей-
ські низовини заселила нова хвиля мігрантів
із заходу, спричинена таненням Великого льо-
довика. Велика кількість талої льодовикової
води потрапила до океану й призвела до зна-
чного підвищення його рівня. Внаслідок зато-
плення величезних територій між Британією і
Скандинавією утворилося Північне море. На-
ступ води спричинив рух лісових мисливців
раннього мезоліту із затоплених територій Се-
редньоєвропейськими низовинами на схід. Ці
ранньомезолітичні переселенці із заходу сфор-
мували в VIІІ—VIІ тис. до н. е. культурну об-
ласть Дювенсі. Вона складалася з генетично
споріднених культур Стар-Кар Англії, Дювен-
сі Німеччини, Мелстед Ютландії, Коморниця
Польщі, Кудлаївка Полісся та басейну Німана
Рис. 2. Пізньомезолітичне та неолітичне підґрунтя індоєвропейців (VІ—V тис. до
н. е.). Культури пізнього мезоліту: 1 — Лейен-Вартен; 2 — Свадборг; 3 — Хойниця-
Пенки; 4 — Яніславиця; 5 — могильники маріупольського типу; 6 — донецька культу-
ра. Культури неоліту: 7 — гребінцевої кераміки; 8 — лійчастого посуду; 9 — балкансь-
кий неоліт. І —балкано-дунайський неоліт близькосхідного походження; ІІ — пра-
картвели Кавказу; ІІІ — прафіноугри
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 36
(рис. 6) (Kozlowski 1973, p. 338—341; Залізняк
1976; 1991, с. 12, 13).
Постмаглемезька етнокультурна
спільнота пізнього мезоліту
Англійський археолог Грехем Кларк у 1936 р.
назвав західну частину згаданих ранньомезолі-
тичних переселенців із затоплених Північним
морем територій культурою Маглемезе (Clark
1936), що в перекладі з данської значить «ве-
лике болото». У середині мезоліту (Бореал) в
Ютландії на маглемезькому ґрунті розвивала-
ся культура Свадборг. Внаслідок чергової тран-
сгресії Балтійського моря свадборзьке населен-
ня мігрувало на схід і стало підґрунтям постма-
глемезької спільноти культур VI—V тис. до н. е.
(рис. 1). Польський дослідник С.К. К озлов-
ський у 70-х рр. ХХ ст. відніс до неї, похідні від
культури Свадборг, культури Лейен-Вартен,
Олдеслое та Хойніце-Пеньки півночі Н імеч-
чини, Данії та Польщі, відповідно (Kozlowski
1975, p. 45—50, 252).
Про поширення свадборзького населення із
Західної Балтики на територію Польщі писав
професор Вроцлавського університету З. Баг-
невський. Його дослідження дозволили вести
мову про дві фази розвитку в мезоліті Польщі
традицій західнобалтійської культури Свадборг
(Маглемезе). К рем’яний комплекс Вершево 6
типологічно відповідає матеріалам пізнього ета-
пу культури Свадборг Данії і датується VI тис.
до н.е. Для неї типовими є довгі трикутники
(рис. 7) і ланцети маглемезького типу, окремі ві-
стря типу Свадборг. Пізніше свадборзька інду-
стрія в Польщі трансформувалася в комплекси
типу Гудове 3, які типологічно нагадують мате-
ріали культури Олдеслое Північної Німеччини і
Ютландії V тис. до н. е. У Польщі такі пам’ятки
виділяють в окрему культуру Хойніце-Пенки
(Bagniewski 1993) (рис. 7).
У 80-их і 90-их рр. ХХ ст. більшість фахів-
ців визнала постмаглемезький характер яніс-
лавицької культури басейнів Вісли, Німану та
Прип’яті (рис. 2) (Залізняк 1978; 1984; 1991,
с. 38—41; 2009, с. 206—210).
Судячи з даних археології та антропології,
на території України ця експансія мисливсько-
го населення Балтії в VI—V тис. до н. е. досягла
Середнього Подніпров’я, Надпоріжжя і навіть
Сіверського Дінця (рис. 8). Про це перекон-
ливо свідчить карта поширення визначальних
для яніславицької культури характерних вістер
(Залізняк 1991, с. 40, 41; 1994, с. 89, 97, 98).
Процес проникнення лісових мисливців із
Балтії через Полісся на південь, вірогідно сти-
Рис. 3. Розселення носіїв культур шнуровой кераміки в ІІІ—ІІ тис. до н. е. (Археоло-
гия СССР 1978, с. 72)
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 3 7
мулювався поширенням річковими долинами
широколистяних лісів унаслідок зволоження
клімату наприкінці мезоліту. У зв’язку з поши-
ренням лісових і лісостепових біотопів з від-
повідною фауною долинами рік до узбережжя
Чорного та Азовського морів утворилися спри-
ятливі умови для просування з Полісся на пів-
денний схід України лісових мисливців янісла-
вицької культури.
Так, у VI тис. до н. е. завершилося форму-
вання постмаглемезької пізньомезолітичної
спільноти, що поширилася на схід від Ютлан-
дії на 2 тис. км і досягла Подніпров’я та Сівер-
ського Дінця (рис. 2). До неї входили археоло-
гічні культури пізнього мезоліту: Лейєн-Вартен
і Свадборг (Данія, Північна Німеччина), Хой-
ниця (Польща), Я ніславиця (басейни Вісли,
Німану, Прип’яті) і донецька (басейн Сівер-
ського Дінця). Крем’яний інвентар цих куль-
тур вказує на їхню спорідненість і ґенезу на
основі мезоліту Балтії. Численні знахідки ха-
рактерних крем’яних виробів (перш за все,
яніславицьких вістер) у Надпоріжжі і навіть на
Сіверському Дінці свідчать, що мігранти з Бал-
тії досягли Надазов’я (Залізняк 1991, с. 40, 41;
1994, с. 89, 97, 98; 2005, с. 109—111).
У V тис. до н. е. на цій балтійській, за по-
ходженням, основі, але під впливом із півдня
культурних спільнот балкано-дунайського
неоліту, сформувалася група лісових неолі-
тичних культур: Ертебелле Південно-Західної
та Цедмар Південної Балтії, Дубичай і ні-
манська басейну Н іману, волинська басей-
ну Прип’яті, дніпро-донецька Середнього
Подніпров’я та басейну Дінця (рис. 2). За-
значимо, що згадані волинська і німанська
культури, фактично, являють собою кераміч-
ну фазу розвитку яніславицької культури піз-
нього мезоліту. Принаймні, ранні пам’ятки
згаданих неолітичних культур мають типовий
яніславицький крем’яний інвентар (Zaliznyak
1994; 1998). Серед неолітичних донорів зга-
даних культур лісового неоліту Н імецької,
Польської, Поліської низовин та Подніпров’я
особливу роль відіграли культури лінійно-
стрічкової кераміки, буго-дністровська та
Кукутені-Трипілля.
Наявність культурно-генетичної спільно-
ти на теренах низовин від Рейну до Дінця в
VI—V тис. до н. е., на мою думку, підтверджу-
ють дані гідроніміки. Зокрема здається неви-
падковим відомий факт поширення найдав-
ніших індоєвропейських гідронімів на теренах
від Рейну на заході й до Дніпра на сході, що за-
галом збігається з територією постмаглемезь-
кої спільноти VІ—V тис. до н. е.
Рис. 4. Слов’яни та готи в ІІ—ІІІ ст. н. е. 1 — вельбарська культура готів; 2 — київська культура; 3 — зубрицька
група. За В.Д. Бараном
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 38
Згадані вище культурні єдності Серед-
ньоєвропейських низин і Подніпров’я були
пов’язані між собою не лише єдиним типом лі-
сового мисливського господарства та матері-
альною культурою, але й антропологічним ти-
пом населення. Відома велика кількість пере-
конливих антропологічних фактів, які свідчать
про інтенсивне проникнення мешканців Бал-
тії з півночі у Середнє та Нижнє Подніпров’я
в мезоліті та неоліті, про що зазначали антро-
пологи (Гохман 1966; Кондукторова 1973; По-
техина 1999, с. 134, 142). Порівняння матеріа-
лів мезолітичних та неолітичних могильників
Подніпров’я VІ—IV тис. до н. е. із синхронни-
ми похованнями Ютландії вказують як на пев-
ну культурну, так і на генетичну спорідненість
населення, що їх залишило.
Подібними виявилися не лише поховаль-
ний обряд, але й антропологічний тип похова-
них. Це були високі, дуже масивні, широколи-
ці північні європеоїди, поховані у випростаній
позі на спині (рис. 9, 10, 11) і посипані черво-
ною вохрою.
У 1998 р на мезолітичній конференції в
Кракові Л.Л. Залізняк спілкувався з радян-
ським антропологом І .І. Гохманом. «У 60—
70-ті рр. я думав, що антропологічні серії з
маріупольських могильників України і мезо-
неолітичних поховань Данії близькі між со-
бою. Зараз я впевнений, що це єдина популя-
ція», — сказав антрополог.
Сотні поховань випростаних масивних пів-
нічних європеоїдів були досліджені на чис-
ленних колективних могильниках маріуполь-
ського типу Н адпоріжжя (Василівка ІІ , Вов-
ниги, Я синоватка, Вольнянка, Микільський)
та Надазов’я (Маріуполь) (Телегин 1991; Поте-
хина 1999, с. 134, 142). У V тис. до н. е. це на-
селення мігрувало лісостеповою смугою з Лі-
вобережної України на схід у Середнє Повол-
жя (могильник С’єзже), утворивши так звану
маріупольську культурну спільноту. Похідною
від цього північного антропологічного масиву
була людність ранніх індоєвропейських спіль-
нот V—III тис. до н. е. — середньостогівської та
ямної культур лісостепової України (Потехина
1999, с. 157, 163).
Зазначимо, що в наш час степовий енео-
літ України, раніше відомий під назвою серед-
ньостогівська культура, зусиллями Ю.Я. Рас-
самакіна був поділений на ряд культурних
груп: скелянську, квітянську, стогівську, де-
Рис. 5. Карта поширення пам’яток типу Броме-Лінгбі близько 11 трт: 1 — Норе Лінгбі; 2 — Ланга; 3 — Бро;
4 — Броме; 5 — Стоксб’єрг; 6 — Зегебро; 7 — Толк, Вернек-Міте; 8 — Сугесков; 9 — Трзебча; 10 — Рид-
но Х, Новий Млин 1А, 1Б; 11 — Вільнюс; 12 — Ежярінас 8, 15, 16; 13 — Маскаука 6; 14 — Богатирі Лясні 2,
Волкуш 3; 15 — Дяряжнічя 31; 16 — Ковалівка; 17 — Красносільськ 5; 18 — Лютка; 19 — Великий Мідськ;
20 — Берестеневе; 21 — Аносово; 22 — Троїцьке ІІІ; 23 — Поділ ІІІ. Умовні позначки: 1 — стоянки культури Лінгбі;
2 — місцезнаходження окремих наконечників Лінгбі; 3 — напрямок міграції носіїв культури Лінгбі; 4 — півден-
ний і східний кордони зандрових низовин
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 3 9
реївську, новоданилівську, нижньомихайлів-
ську, животилівсько-вовчанську та ін. Перші
п’ять груп за даними антропології демонстру-
ють прямий генетичний зв’язок із масивни-
ми північними європеоїдами могильників ма-
ріупольського типу Надпоріжжя та Надазов’я
(Потехина 1999, с. 157, 163).
Отже, у VIІ—V тис. до н. е. північноєвро-
пейська мисливська людність, що з кінця льо-
довикової епохи проживала на низовинних лі-
сових просторах Південної Балтії та Полісся,
просунулася лівобережжям Дніпра до басей-
ну Сіверського Дінця. Утворилася величезна
етнокультурна спільнота, що простяглася від
Ютландії до Дінця на дві тис. км і складала-
ся зі споріднених культур мисливців та риба-
лок. Під впливом балкано-дунайських земле-
робських культур із півдня постмаглемезька
мезолітична спільність перейшла на неолі-
тичний етап розвитку. Внаслідок поширен-
ня степів унаслідок аридизації клімату, згада-
ні аборигенні суспільства північних європео-
їдів перейшли до скотарського господарства і
трансформувалися в найдавніші індоєвропей-
ські культури кінця V—IV тис. до н. е. Якщо
на південному сході України на базі північ-
них європеоїдів формувалася низка культур
степового енеоліту (скелянська, квітянська,
стогівська, дереївська, новоданилівська), то в
Центральній Європі постала культура лійчас-
того посуду.
Отже, найдавніші індоєвропейці ІV—ІІІ тис.
до н. е., — людність степового енеоліту Укра-
їни та похідна від неї ямна культура, постали
з дніпро-донецької та маріупольської культур
України. Культури лійчастого посуду і куляс-
тих амфор Центральної Європи були нащад-
ками культури Ертебелле. Їхні неолітичні пра-
щури належали до північноєвропеоїдного ан-
тропологічного типу, генетично пов’язаного з
мезолітом Балтії. Разом із тим, у носіїв усіх зга-
даних ранніх індоєвропейських культур про-
стежується прогресуюча грацилізація кістяка,
що свідчить про їхнє формування на основі
місцевих північних європеоїдів в умовах появи
більш грацильного неіндоєвропейського насе-
лення із землеробських центрів Подунав’я.
Антропологічні свідчення про північно-
європеоїдний тип ранніх індоєвропейців під-
тверджують письмові джерела та міфологія, які
вказують на світлу пігментацію індоєвропейців
ІІ тис. до н. е. Так, за Рігведою, арійці характе-
ризуються епітетом «Svitnya», що означає «світ-
лий», «білошкірий». Герої відомого арійського
епосу «Махабхарата» нерідко мають очі кольо-
ру «синього лотоса». За ведійською традицією
справжній брахман повинен мати каштанове
волосся й сірі очі. В «Іліаді» ахейці — золото-
волосі блондини (Ахіллес, Менелай, Одисей),
а ахейські жінки і навіть богиня Гера — світ-
ловолосі. Золотоволосим зображували також
бога А поллона. Н а єгипетських рельєфах ча-
сів Тутмоса IV (1420—1411 рр. до н. е.) хетські
колісничі (маріанну) мають нордичну зовніш-
ність, на відміну від їхніх вірменоїдних зброє-
носців. У середині І тис. до н. е. перський двір
з І ндії нібито відвідали світловолосі нащадки
аріїв (Лелеков 1982, с. 33).
За свідченнями античних авторів, високи-
ми блондинами були кельти Центральної та
Рис. 6. Область культур Дювенсі (Маглемезе за Г. Кларком) VІІІ—VІІ тис. до н. е. Умовні позначення: 1 — ко-
морницькі трикутники та вістря; 2 — вістря типу Кудлаївка; 3 — пам’ятки культур Кудлаївка; 4 — Коморниця;
5 — Мелстед та Дювенсі; 6 — Свадборг; 7 — кордон Середньоєвропейських зандрових низовин. К ультури:
I — Мелстед; II — Свадборг; III — Дювенсі; IV — Коморниця; V — Кудлаївка
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 310
Західної Європи. До того ж, до північноєвро-
пеоїдного типу, як не дивно, належали леген-
дарні тохари Сіньцзяну, що у Західному Китаї.
Про це свідчать їхні муміфіковані тіла, що да-
туються близько 1200 р. до н. е. та настінні то-
харські розписи VII—VI cт. н. е. Давньокитай-
ські хроніки також вказують на блакитнооких
блондинів, що в давнину мешкали в пустелях
Центральної Азії.
Належність найдавніших індоєвропейців до
північних європеоїдів узгоджується з локаліза-
цією їхньої прабатьківщини між Рейном та Сі-
верським Дінцем, де на VI—V тис. до н. е., за
даними сучасної археології, сформувалася ет-
нокультурна спільнота (рис. 2), яка дала поча-
ток найдавнішим індоєропейським культурам
(маріупольська, середньостогівська, ямна, лій-
частого посуду, кулястих амфор).
Таким чином, маємо достатні підстави гово-
рити про балтійську культурно історичну про-
вінцію Європи, яка протягом останніх 12 тис.
років розвивалася на середньоєвропейських
низовинах, що простяглися на 2 тис. км від
Нижнього Рейну до Десни. З кінця льодовико-
вої доби до початку середньовіччя, тобто в до-
історичні та ранньоісторичні часи, вона функ-
ціонувала в режимі періодичних хвиль мігра-
цій, що народжувалися в Південно-Західній
Балтії та Центральній Європі і переміщали-
ся далеко на схід, досягаючи басейнів Дніпра,
Десни, а часом і Верхньої Волги.
Пошук причин цих масштабних, спрямо-
ваних у східному напрямку, міграцій потре-
бує окремого дослідження. Певну роль у ти-
сячолітніх міграційних хвилях спорідненого
населення в межах вузького коридору Серед-
ньоєвропейських низовин, вірогідно, зіграв
факт належності останніх до єдиної природно-
ландшафтної зони мішаних лісів. Це спрямо-
вувало міграційний потік населення з певним
типом лісового господарства (мисливського
чи землеробсько-скотарського) саме цим ко-
ридором. До того ж, цей міграційний шлях об-
межений природними бар’єрами: на півно-
чі — Балтійським морем, а на півдні — серед-
ньоєвропейськими плато та горами з іншими
природно-ландшафтними умовами. В умовах
постійного демографічного тиску з півдня, з
Середземномор’я, що випереджало за розви-
тком Європу, надлишок населення первісної
Європи міг рухатися лише у східному напрям-
ку. Рух на північ стримували Північне й Бал-
тійське моря, а Скандинавський півострів мав
досить обмежені ресурси, несприятливий хо-
лодний клімат і гірський рельєф. Тому Східна
Європа з її безмежними просторами, природ-
ними ресурсами та нечисленним мисливсько-
рибальським населенням здавна виконувала
роль своєрідного резервуару для відтоку над-
лишків населення з Центральної Європи та
Балтії.
Наслідком цих міграцій у межах балтійської
провінції було періодичне утворення великих
етнокультурних спільнот генетично спорідне-
ного населення. Первісні мешканці балтійської
провінції були високими, масивними північ-
ними європеоїдами, нащадками кроманьйон-
ців льодовикової доби. Про це переконливо
свідчить значна кількість антропологічних до-
сліджень. А рхеологічним відповідником цих
спільнот є численні області споріднених куль-
тур, які об’єднують спільні риси матеріальної
культури та тип первісного господарства.
Однією з таких культурних областей балтій-
ської провінції була постмаглемезька VI—V тис.
до н. е., до якої входили групи первісного насе-
Рис. 7. Поширення трикутних мікролітів культури Свадборг в VI тис. до н. е. (Bagniewski 1993)
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 3 11
лення, поєднані спільним походженням із Бал-
тії, кроманьйонським антропологічним типом,
спільною культурною традицією, типом госпо-
дарства, а отже — вірогідно, і спільними мовни-
ми характеристиками. Саме на цьому етнокуль-
турному субстраті формувалися найдавніші ін-
доєвропейські спільноти степового енеоліту
півдня України та культура лійчастого посуду
Центральної Європи ІV тис. до н. е.
Таким чином, утворення масштабної по-
стмаглемезької етнокультурної спільноти
VI—V тис. до н. е. було лише одним зі схо-
жих історичних епізодів, що періодично по-
вторювалися в межах балтійської культурно-
історичної провінції Європи. Усе починалося
з чергової міграції з межиріччя Рейну та Ель-
би чи Західної Балтії на схід, і завершувалося
утворенням у межах Середньоєвропейських
низовин, а часом і ширше, масштабної етно-
культурної області генетично спорідненого
населення. Постмаглемезька спільнота — вже
третя подібна етнокультурна єдність у межах
Середньоєвропейських низовин після області
культур із наконечниками стріл на пластинах
фінального палеоліту (культури Лінгбі, Арен-
сбург, Свідер, Красносілля) (рис. 5) та облас-
ті Дювенсі раннього мезоліту (культури Стар
Кар, Дювенсі, Мелстед, Коморниця, Кудлаїв-
ка) (рис. 6).
Виникнення за цим же принципом поді-
бних масштабних спільнот у межах низовин
Центрально-Східної Європи відбувалося й
пізніше. Н априклад, за доби бронзи область
культур шнурової кераміки зародилася в Цен-
тральній Європі, звідки поширилася на схід на
3 тис. км до Середньої Волги (рис. 3).
Рис. 8. Карта поширення вістер постмаглемезької яніславицької культури. Умовні позначення: 1 — стоянки із
серіями вістер; 2 — пункти з 1—3 вістрями; 3 — напрямок міграції балтійського населення в VII—V тис. до н. е.;
4 — кордон Полісся; 5 — південний кордон лісу в Атлантикумі. Cтоянки: 1 — Грзибова Гура IV; 2 — Яворник
Чарна; 3 — Гвоздец; 4 — Червоний Борек; 5 — Неборово; 6 — Тур; 7 — Невір; 8 — Люб’язь; 9 — Переволо-
ка 2; 10 — Омит; 11 — Нобель; 12 — Сенчиці; 13 — Мульчиці; 14 — Непірець; 15 — Рудня; 16 — Поляни;
17 — Рудня Озерянська; 18 — Мойсеєвичі; 19 — Красновка 1б; 20 — Стара Лутава; 21 — Оболонь; 22 — Протереб;
23 — Ковшиловка; 24 — Піщане; 25 — Прибір; 26 — Прибірськ 3; 27 — Стаханово, Крапив’янка; 28 — Ру-
дий Острів; 29 — Бородянка; 30 — ДВС; 31 — Перетічок; 32 — Кам’яниця; 33 — Кінецьполь; 34 — Біла Гора;
35 — Поповий Мис; 36 — Ігрень 8; 37 — Кізлевий 5; 38—44 — Чапліно, Сурський, Ненаситець, Терлянсь-
ка Круча, Вовниги, Собачки, Вовчок; 45 — Петровські 4, 10, 28; 46 — Вільхова 5; 47 — Петрово-Орловська;
48 — Пелагіївка ІІІ; 49 — Пришиб; 50 — Дробишеве; 51 — Шевченкове; 52 — Боровське І; 53 — Горіхове-
Донецьке; 54 — Шан-Коба, Фатьма-Коба; 55 — Балін-Кош; 56 — Ала-Чук; 57 — Су-Ат ІІІ; 58 — Фронтове;
59 — Ленінське; 60 — Олексіївська Засуха
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 312
Перші пастухи-індоєвропейці
азово-чорноморських степів
Численні археологічні та антропологічні фак-
ти переконливо свідчать, що генетичне ко-
ріння індоєвропейських народів сягає неолі-
ту та мезоліту на теренах низинних просторів
від Рейну на заході до Середнього Дніпра та
Південно-Східної України на сході, які з по-
чатку мезоліту (10 тис. р. тому) були заселені
спорідненим автохтонним населенням, дале-
кими нащадками кроманьйонців кінця льо-
довикової доби. Іншими словами, батьківщи-
ною пращурів індоєвропейців, вірогідно, були
Німецька, Польська, Поліська, Н аддніпрян-
ська низовини та басейн Дінця. Н априкінці
мезоліту в VI—V тис. до н. е. ці обшири були
заселені масивними північними європеоїда-
ми з Прибалтики. В V тис. до н. е. на їхній ге-
нетичній основі формується група спорідне-
них неолітичних культур, що розвивалися під
прогресивним впливом землеробської прото-
цивілізації Балкан та Подунав’я. Н аслідком
контактів з останньою, в умовах аридизації
клімату та поширення степів, стала трансфор-
мація автохтонів-праіндоєвропейців у влас-
не індоєвропейське ранньоскотарське рухли-
ве суспільство (Залізняк 1994, с. 96—99; 1998,
с. 216—218, 240—247; Zaliznyak 1997, p. 117—
125; 2005).
Археологічним маркером цього процесу була
поява в степах Надчорномор’я та Надазов’я на-
прикінці V—ІV тис. до н. е. курганного похо-
вального обряду (курган, поховання з пофар-
бованими червоним кольором і скорченими
кістяками, антропоморфні стели із зображен-
ням зброї та скотарських атрибутів, сліди куль-
ту колеса, бика, коня, зброї, вогню тощо).
З появою перших ознак пастушого скотар-
ства наприкінці V тис. до н. е., його перші носії
(Маріуполь і Середній Стіг, який складається з
низки культурних груп) починають розселяти-
ся з Південно-Східної України степами як на
захід до Нижнього Дунаю, так і на схід у По-
волжя, де з’являються їхні аналоги (С’єзже,
Хвалинськ). Частина дослідників виводить ко-
ріння найдавніших скотарів-індоєвропейців із
території Поволжя. Цю традицію започатку-
вала у 70-х рр. ХХ ст. Марія Гімбутас, яка вва-
жала батьківщиною індоєвропейців Серед-
нє Поволжя (Gimbutas 1970). Попри жорстку
критику її побудов опонентами частина індоєв-
ропеїстів продовжує пошуки перших скотарів-
індоєвропейців не в азово-чорноморських сте-
пах, а на Поволжі.
Автор цих рядків досить давно висловив
сумніви щодо можливості зародження скотар-
ства на Волзі (Залізняк 1994, с. 91). Адже ско-
тарство не з’являється самостійно в степу, а
відгалужується від комплексної землеробсько-
скотарського економіки неолітичних прото-
цивілізаційних утворень типу Трипілля. В ене-
оліті на території Україні такий центр межував
зі степом, тоді як у Поволжі нічого подібно-
го не було. До того ж маріупольська спільно-
та, на якій формувалися найдавніші скотарі-
індоєвропейці степового енеоліту, має глибо-
ке коріння в Україні, що сягає VІІI—VІ тис.
до н. е., тобто неоліту і навіть мезоліту. Мо-
гильник С’єзже таких глибоких коренів у По-
волжі не має.
На південному сході України (переважно у
Надпоріжжі) налічується понад 20 колектив-
них могильників маріупольського типу (рис. 2;
9; 11) з сотнями поховань (Телегин 1991), які
генетично пов’язані з більш давніми мезолі-
тичними (Василівка І , ІІ , ІІІ ). На Волзі відо-
мий лише один колективний могильник ма-
ріупільського типу С’єзже (усього 16 кістяків),
кілька розрізнених одиничних поховань на
різних пам’ятках і жодних неолітичних попе-
редників.
Подібна ситуація простежується зі степо-
вим енеолітом та пам’ятками ямної культури,
яка займає особливе місце в проблематиці по-
ходження та розселення найдавніших індо-
європейців. Якщо степовий енеоліт в Україні
представлений кількома археологічними куль-
турами (скелянська, постмаріупільська, кві-
Рис. 9. К олектине поховання масивних північних
європеоїдів в могильнику Олександрія на Сівірському
Дінці (Телегин 1991, с. 17)
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 3 13
тянська, стогівська, новоданилівська, дере-
ївська, нижньомихайлівська та ін.) з числен-
ними похованнями та поселеннями, то їхній
аналог на Волзі (хвалинська культура) відомий
лише за кількома пам’ятками.
В Україні виділено близько десяти локаль-
них варіантів ямної культури і кожен відомий
за сотнями, а часом і тисячами, поховань під
великими й складними курганними насипа-
ми. На Волзі ямних поховань досліджено зна-
чно менше, ніж в Україні, і відомо лише кіль-
ка сотень невеликих курганів з нечисленними
похованнями. Якщо картографувати пам’ятки
степового енеоліту та ранньої бронзи східно-
європейських степів, то їхній основний ма-
сив виявиться в азово-чорноморських степах,
а Поволжя матиме вигляд периферії степового
енеоліту Східної Європи.
Варто зазначити, що степовий енеоліт за-
роджувався і розвивався під потужним куль-
турним впливом балкано-дунайських неоене-
олітичних протоцивілізаційних центрів. Саме
звідси майбутні скотарі-індоєвропейці отри-
мували престижні металеві речі й культур-
ні новації — перш за все, навички тваринни-
цтва, а пізніше — металургії міді-бронзи. Мідь
карпато-балканського походження — це визна-
чальна риса степового енеоліту Надчорномор’я,
Надазов’я і басейну Дону. Н аближеність до
культурних центрів визначала випереджаючий
розвиток чорноморсько-азовського степового
енеоліту порівняно з Поволжям.
Згаданий поступовий процес грацилізації
скелетів ранніх індоєвропейців чорноморсько-
азовських степів пов’язаний із контактами із
землеробами балкано-дунайського походжен-
ня, зокрема людністю трипільської культури.
На це вказують матеріали так званого «сте-
пового трипілля». Мається на увазі, похован-
ня животилівсько-вовчанського типу дру-
гої половини ІV тис. до н. е., які досліджені в
азово-чорноморських степах і навіть на півно-
чі Криму. Вони містять пізньотрипільську ке-
раміку і, на думку Т.Г. Мовші, М.Ю. Відейка та
Ю.Я. Рассамакіна (Рассамакін 2004), були по-
лишені пізньотрипільським населенням, ви-
тісненим у степи новими хвилями землеро-
бів, що рухалися на схід із межиріччя Пруту та
Дністра. Опинившись у степу, трипільці були
змушені переходити до ранніх форм відгінно-
го скотарства, впливаючи на степовий енеоліт.
Змішуючись із нащадками маріупольців (ске-
лянцями, квітянцями, стогівцями), вони зу-
мовлювали процеси грацилізації їхнього ма-
сивного антропологічного типу. Щось подібне
відбувалося на початку ІІІ тис. до н.е. з усатів-
ськими племенами в степах Надчорномор’я.
У матеріальній культурі степового енеолі-
ту IV тис. до н. е. простежуються також пев-
ні впливи культури Майкоп-Новосвободна
Передкавказзя (Рассамакін 2004). На цій під-
ставі деякі російські колеги виводять спіль-
ноти Маріуполь—С’єзже та Средній Стіг—
Хвалинськ із Поволжя, а не з Південно-Східної
України, де таких пам’яток найбільша кіль-
кість і вони найдавніші. І дея східних волго-
каспійських витоків перших відгінних скота-
рів Східної Європи не нова і своїм корінням
сягає досліджень 70-х рр. ХХ ст. М. Гімбутас,
В.Н. Даниленка, М.Я. Мерперта (Даниленко
1974, Рассамакін 2004). А ргументуючи свою
Рис. 10. Могильник Stroby Egede, Дания. Колек-
тивне поховання масивних північних європеоїдів
(Brinch Petersen 1988)
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 314
концепцію походження перших індоєвропей-
ських скотарів із Середнього Поволжя, М. Гім-
бутас прямо посилалася на численні нашестя
номадів зі сходу — скіфів, кочовиків пізнього
середньовіччя і навіть Чингісхана (Gimbutas
1970, Рассамакін 2004).
У наш час на зміну сумнівному «аргументу
Чингісхана» на користь східного походження
степового енеоліту і ямної культури прийшов
«аргумент Кавказу». Припускається, що на Се-
редній Волзі скотарство (і його носії індоєвро-
пейці) зародилося завдяки потужному впливу
Кавказу.
Впливи К авказу на степ простежуються з
IV тис. до н. е. на пам’ятках «степового Майко-
пу» Передкавказзя (басейн Манича), а також в
азово-чорноморських степах.
Про кавказькі впливи на енеоліт півдня
України в 70-х рр. писав В.Н. Даниленко (Да-
ниленко 1974). Він виділяв дві лінії розвитку
енеоліту — північну лісостепову (ямну) і пів-
денну степову (азово-чорноморську). Я кщо
в лісостеповій зоні в господарстві доміну-
вало розведення великої рогатої худоби, то
в степу — вівчарство. Предками ямників, за
В.Н. Даниленком, були середньостогівці, які,
у свою чергу, походили від маріупольців. Більш
грацильних нижньомихайлівців степової лі-
нії розвитку дослідник генетично пов’язував із
Майкопом Передкавказзя. Надалі ця південна
лінія розвитку степового енеоліту вплинула на
формування кеміобинської культури, а мож-
ливо, у певній мірі, і катакомбної.
Не заперечуючи певних впливів К авказу
на степ, слід зазначити, що в азово-чор-
номорських степах вони менш помітні, якщо
їх порівнювати з карпато-дунайськими. У та-
кому випадку як міг Кавказ, що відносно мало
впливав на розташований поруч енеоліт півдня
України, визначати випереджаючий розвиток
Самарського Поволжя, розташованого від Кав-
казу втричі далі за Східну Україну?
Якщо навіть визнати пріоритет кавказь-
ких впливів на становлення степового енеолі-
ту перед карпато-дунайскими, то географічно
Південно-Східна Україна в три рази ближче до
Північного Кавказу, ніж Самарський регіон, де
сконцентровані волзькі пам’ятки типу С’єзже
і Хвалинськ (рис. 2). І ншими словами, якщо
Кавказ і був каталізатором поширення скотар-
ства в степах Східної Європи, то судячи з від-
стані, його вплив на південь України мав бути
значно сильнішим, ніж на віддалену від ньо-
го Середню Волгу. А якщо так, то і зароджен-
ня скотарства під кавказьким впливом сталося
б швидше на півдні України, ніж на Середній
Волзі. Тим більше, що енеоліт півдня України,
на відміну від Самарського Поволжя, розви-
вався не лише під впливом Кавказу, але і по-
тужного карпато-дунайського центру відтво-
рювального господарства.
Таким чином, новий «аргумент Кавказу» на
користь волзького походження пасторалізму (і
індоєвропейців) не переконливіший за старий
«аргумент Чингісхана» М. Гімбутас.
Доречно згадати, що провідний фахівець зі
степового енеоліту Поволжя І.Б. Васильєв ви-
знає саме карпато-дунайські, а не кавказькі,
витоки серед визначальних елементів матері-
альної культури пам’яток типу С’єзже та Хва-
линськ Поволжя — мідь і характерні вироби
з неї, так звані «конеголові скіпетри», форми
прикрас, деякі елементи кераміки тощо (Васи-
льев 2003).
Іншими словами, найдавніша пастуша фор-
ма скотарства, як рушійна сила розселення ін-
доєвропейців, очевидно, народилася в азово-
чорноморських степах, а звідти вже пошири-
лася на увесь євразійський степ, у тому числі
в Поволжя.
Сформульована автором (Залізняк 1978;
1984; 1991, с. 38—41; 1994, с. 89, 96—99;
1998, с. 216, 217, 240—243; 2009, с. 206—210;
Zaliznyak 1994, p. 33; 1997, p. 121—125; 1998)
понад чверть століття тому концепція спіль-
ного за походженням із Балтії субстрату най-
давніших індоєвропейців Центральної Європи
(культура лійчастого посуду та енеоліт азово-
Рис. 11. Праіндоєвропеєць із ме-
золітичного могильника Василів-
ка ІІ , Надпорожжя. Реконструкція
за черепом (Г. Лебединська)
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 3 15
чорноморських степів — скелянська, квітян-
ська, стогівська та ямна культури) останнім
часом отримала несподіване підтверджен-
ня даними біомолекулярного аналізу (Haak,
Lazaridis et al. 2015). Була виявлена генетич-
на спорідненість найдавніших індоєвропейців
ІV—ІІІ тис. до н. е. Центральної та Південно-
Східної Європи. Паралелі між генофондами
ямників та шнуровиків дали підстави генети-
кам виводити других від перших, що в черго-
вий раз реанімувало відому степову версію по-
ходження індоєвропейців. І ншими словами,
генетики підтвердили гіпотезу М. Гімбутас
про поширення індоєвропейських мов у Єв-
ропі внаслідок масової міграції ямників зі сте-
пів Східної Європи на захід у середині ІІІ тис.
до н. е. (Gimbutas 1970).
Остаточній перемозі степової версії похо-
дження індоєвропейців заважає виявлений ге-
нетиками факт значного генетичного внеску
ямників у Прибалтиці та Скандинавії, де не-
має археологічних свідчень їхнього перебуван-
ня. Також зафіксований набагато менший їхній
генетичний вплив на півдні, зокрема в Угор-
щині, де знаходяться численні кургани ямної
культури (Haak, Lazaridis et al. 2015). Виріши-
ти цю неузгодженість дозволяє означена кон-
цепція спільного генетичного субстрату най-
давніших індоєвропейців Європи, що сфор-
мувався в VІ—V тис. до н. е. внаслідок міграції
кроманьйонського населення Західної Балтії
через територію Польщі та Полісся на Серед-
ній Дніпро і далі до Надпоріжжя та Сіверсько-
го Дінця (рис. 2).
Якщо автор цих рядків вважає виділену
ним постмаглемезьку мезолітичну спільноту
протоіндоєвропейцями, субстратом на яко-
му формувалися власне індоєвропейці, то
С.В. Конча розглядає постмаглемезців, як уже
сформованих індоєвропейців, але до моменту
їхнього розпаду на окремі етномовні гілки. На
думку останнього, «маємо вагомі підстави да-
тувати індоєвропейську спільноту раннім ме-
золітом (VІІI—VІІ тис. до н. е.), а початок її
розпаду пов’язувати з початком розселення
яніславицького населення на схід, у Полісся
і далі до басейну Дінця в VI—V тис. до н. е.».
Дослідник вважає, що визначальний для ран-
ніх індоєвропейців культурний комплекс
(пасторалізм, курганний поховальний обряд,
культ сонця-колеса, бика, коня, зброї, патрі-
арха воїна і пастуха тощо) був ними набутий
пізніше, вже після розпаду праіндоєвропей-
ської спільноти в ІV—ІІІ тис. до н. е. (Конча
2004, с. 191—203).
Так чи інакше, в низовинах від Н ижньо-
го Рейну на заході до Середнього Дніпра і далі
до Дінця на сході, за даними археології, антро-
пології, гідронімії, простежується культурно-
історична спільнота, що почала формуватися
з кінця льодовикової доби (10 трт.) і яка, віро-
гідно, брала участь у формуванні індоєвропей-
ської сім’ї народів у якості її генетичного суб-
страту. Принаймні цей, досить очевидний для
археологів та антропологів, факт варто вра-
ховувати в своїх побудовах індоєвропеїстам,
лінгвістам та генетикам.
Висновки
Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що в
V тис. до н. е. напередодні появи на доісторич-
ній арені перших індоєвропейців Європа була
розділена на два різні світи — землеробський
балкано-дунайського походження і світ авто-
хтонних мисливців та рибалок Середньоєвро-
пейських низовин. Мисливці-аборигени тісно
контактували на півдні з передовими загонами
балкано-дунайських неолітичних колоністів —
населенням культур лінійно-стрічкової ке-
раміки та К укутені-Трипілля середньої смуги
Центральної Європи та Правобережної Украї-
ни. Наслідком цих контактів була неолітизація
мезолітичних мисливців Середньоєвропей-
ських низовин, які запозичили у південних су-
сідів перші навички керамічного виробництва,
землеробства та скотарства.
Виснаження природних ресурсів ра-
зом з аридизацією клімату стали причинами
соціально-економічного колапсу протоциві-
лізації балкано-дунайських неолітичних зем-
леробів. Степовий наступ стимулювався збіль-
шенням ролі скотарства в спільнотах абори-
генної периферії колапсуючої землеробської
Старої Європи. Особливо інтенсивно проце-
си переходу до примітивних форм відгінного
скотарства розвивалися на кордоні землероб-
ської Старої Європи з євразійськими степами
в Надазов’ї та Надчорномор’ї.
Принципові зміни первісної економіки
призвели до радикальної трансформації сус-
пільства, способу життя, ідеології, матеріаль-
ної і духовної культури. Виділення скотарства
в окрему галузь економіки кардинально транс-
формувало первісні колективи, заклало поча-
ток їхньої майнової диференціації. Зароджу-
вався новий суспільний устрій — очолювані
войовничими вождями патріархальні, рухли-
ві, родові колективи, основою господарства
яких було відгінне скотарство. Археологічним
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 316
маркером народження цього принципово но-
вого суспільного устрою стало формування
в азово-чорноморських степах з кінця V тис.
до н. е. курганного поховального комплек-
су (курган, пофарбовані вохрою скорчені по-
ховання, сліди культів колісного транспорту,
колеса-сонця, тяглових тварин, родових вож-
дів, воїна-пастуха, зброї, вогню тощо)
Екстенсивна форма скотарства, що постій-
но потребувала нових пасовищ, войовничість
і рухливість найдавніших пастухів в умовах
соціально-економічного колапсу землероб-
ського світу Подунав’я та Балкан, створили
сприятливі передумови для експансії перших
скотарів азово-чорноморських степів на землі
сусідів. Зазначені чинники зумовили швидке і
масштабне розселення найдавніших скотарів-
індоєвропейців спочатку в степах, а пізніше і
в лісостеповій, лісовій і середземноморській
природних зонах Євразії.
Таким чином, можна говорити про дві гран-
діозні хвилі міграцій, які рухалися Південною
Європою і Західною А зією в VII—V і в IV—
II тис. до н. е. Я кщо економічним механіз-
мом неолітичної колонізації Європи мотични-
ми хліборобами Балкан було землеробство, то
рушійною силою розселення ранніх індоєвро-
пейців були ранні форми скотарства.
Складається враження, що батьківщиною
індоєвропейців була своєрідна аборигенна пе-
риферія соціально, економічно і культурно роз-
виненої землеробської Старої Європи. У V тис.
до н. е. колонізована балкано-дунайскими
землеробами Центральна Європа була оточе-
на з півночі та сходу автохтонним первісним
населенням балтійського походження — суб-
стратом майбутніх індоєвропейців. К олапс
балкано-дунайскої землеробської протоциви-
лізації внаслідок екологічних проблем і аріди-
зації клімату, а також трансформація сусідів-
автохтонів у схильні до експансії, рухливі ко-
лективи скотарів стали причинами просування
останніх до Подунав’я, на Балкани, у Малу
Азію та інші регіони Євразії. Розселення індо-
європейців у Центральній і Південній Європі
нагадує своєрідну реконкісту — повернення
автохтонами раніше колонізованих неіндоєв-
ропейським населенням Балкан територій.
Васильев И.Б. Хвалынская энеолитическая культура Волго-Уральской степи // Вопросы археологии Повол-
жья. — Самкара, 2003. — Вып. 3. — С. 61—99.
Гохман И.И. Население Украины в эпоху мезолита и неолита (Антропологический очерк). — М., 1966.
Даниленко В.Н. Энеолит Украины. — К., 1974.
Залiзняк Л.Л. Мезолiтичнi пам’ятки типу Таценки—Кудлаївка // Археологiя. — 1976. — 20. — С. 60—66.
Залiзняк Л.Л. Рудоострiвська мезолiтична культура // Археологiя. — 1978. — 25. — С. 12—21.
Зализняк Л.Л. Мезолит Юго-Восточного Полесья. — К., 1984.
Зализняк Л.Л. Охотники на северного оленя Украинского Полесья в эпоху финального палеолита. — К., 1989.
Зализняк Л.Л. Население Полесья в мезолите. — К., 1991.
Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997.
Залізняк Л.Л. Передісторія України Х—V тис. до н. е. — К., 1998.
Залізняк Л.Л. Фінальний палеоліт Північного-Заходу Східної Європи. — К., 1999.
Залізняк Л.Л. Фінальний палеоліт і мезоліт континентальної України. — К., 2005 (Кам’яна доба України. — Вип. 8).
Залізняк Л.Л. Культурно-історичні провінції України у первісну добу // Археологія. — 2006. — № 3. — С. 3—15.
Залізняк Л.Л. Мезоліт заходу Східної Європи. — К., 2009 (Кам’яна доба України — Вип. 12).
Залізняк Л.Л. Стародавня історія України. — К., 2012.
Кольцов Л.В. Финальный палеолит и мезолит Южной и Восточной Прибалтики. — М., 1977.
Кондукторова Т.С. Антропология населения Украины мезолита, неолита и эпохи бронзы. — М., 1973.
Конча С.В. Перспективи етногенетичних реконструкцій за кам’яної доби. (Матеріали індоєвропеїстики) //
Кам’яна доба України. — К., 2004. — Вип. 5. — С. 191—203.
Лелеков А.А. К новейшему решению индоевропейской проблемы // Вестник древней истории. — 1982. — № 3. —
С. 31—37.
Потехина И.Д. Население Украины в эпохи неолита и раннего энеолита по антропологическим данным. — К., 1999.
Рассамакін Ю.Я. Степи Причорноморья в контексті розвитку перших землеробських культур // Археологія. —
2004. — № 2. — С. 3—26.
Римантене Р.К. Палеолит и мезолит Литвы. — Вильнюс, 1971.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2016, № 3 17
Телегин Д.Я. Неолитические могильники мариупольского типа. — К., 1991.
Bagniewski Z. O mesolicie Pojerza Dranskego // Acta Universitatis Wratislaviensis. — 1509. — Studia archeologiczne
XXIV. — Wrocław, 1993. — S. 33—55.
Clark G. The mesolithic settlement in Northern Europe. — Cambridge, 1936.
Clark G. The earlier stone age settlement of Scandinavia. — Cambridge, 1975.
Gimbutas M. The kurgan culture // Actes du VII CIPP. — Prague, 1970.
Haak W., Lazaridis I., Pattersen N., Rohland N., Mallick S., Llamas B. et al. Massive migration from the steppes was
a source for Indo-European Languages in Europe. // Nature. — 2015. — 522. — P. 207—211.
Kozlowski S.K. Introduction to the history of Europe in еarly holocene // The mezolithic in Europe. — Warszawa,
1973. — P. 331—366.
Kozlowski S.K. Cultural Differentiation of Europe From 10 th to 5 th Millenium B.C. — Warsaw, 1975.
Prahistoria ziem Polskich. Paleolit i mesolit — Warszawa, 1975. — T. 1.
Wieckowska H. Outline of the Division of cultures of the Polish Mesolithic // The mesolithic in Europe. — Warszawa,
1973. — P. 595—612.
Zaliznyak L. The late mesolithic and neolithic subbase of Indo-Europeans // The Indo-Europeanization of Nothern
Europe. — Vilnus, 1994. — P. 32.
Zaliznyak L.L. Mesolithic forest hunters in Ukrainian Polessye. — Oxford, 1997.
Zaliznyak L. The late mesolithic subbase of the Ukrainian Neolithic // Beyond Balkanization (Baltic-Pontic Studies). —
1998. — Vol. 5. — P. 120—145.
Zaliznyak L.L. The primary population of East European North according to archaeology data // The Roots of Peoples
and Languages of Northern Eurasia IV. — Oulu, 2002. — P. 301—317.
Zaliznyak L.L. Ukraine and the Problem of the Indo-European Original Motherland // Archaeology in Ukraine. — Kyiv;
Ostin, 2005.
Надійшла 19.05.2016
Л.Л. Зализняк
МЕЗОЛИТИЧЕСКИЕ ИСТОКИ
ПЕРВЫХ ИНДОЕВРОПЕЙСКИХ КУЛЬТУР ЕВРОПЫ ПО ДАННЫМ АРХЕОЛОГИИ
Автор статьи делает попытку реконструкции с помощью археологических материалов культурно-генетических
истоков первых индоевропейцев Европы конца эпохи камня. Идет речь о единой мезо-неолитической подоснове
древнейших индоевропейских культур Украины (Мариуполь, Средний Стог) и Центральной Европы (культура
воронковидных кубков) IV тыс. до н. э.
Данные археологии, антропологии и гидронимики свидетельствуют, что на низменностях от Нижнего Рейна на
западе до Среднего Днепра и Северского Донца на востоке в конце мезолита существовала этнокультурная общ-
ность, которая, вероятно, приняла участие в формировании древнейших индоевропейцев Европы в качестве их
генетического субстрата. Последний сложился в VI—V тыс. до н. э. вследствие миграции мезолитического насе-
ления Западной Балтии на восток через территорию Польши и Полесья на Средний Днепр, и далее до Северского
Донца.
Подобные волны масштабных миграций периодически катились с Центральной Европы Среднеевропейски-
ми низменностями далеко на восток начиная с финального палеолита.
L.L. Zalizniak
Mesolithic Sources of the First Indo-European Cultures
in Europe Based on Archaeological Data
The author of the article makes an attempt to reconstruct the cultural and genetic origins of the first Indo-Europeans in
Europe at the end of the Stone Age with help of archaeological materials. It is about the single Meso-Neolithic real of the
ancient Indo-European cultures in Ukraine (Mariupol and Seredniy Stih) and in Central Europe (Funnelbeaker culture) in
the 4th millennium BC.
The archaeological, anthropological, and hydronymic data evidence that in the lowlands from the Lower Rain at the west
to the Middle Dnipro and Siverskyi Donets Rivers at the east, at the end of the Mesolithic, an ethno-cultural community
existed which probably participated in the development of ancient Indo-Europeans of Europe as their genetic substrate. The
latter developed in the 6th and 5th millennia BC as a result of migration of Western Baltic Mesolithic population to the east
via the territory of Poland and Polissya to the Dnipro River middle region and further to the Siverskyi Donets.
Such waves of largescale migrations periodically moved from Central Europe by Middle European lowlands far to the
east since the Final Palaeolithic.
|
| id | arheologia-com-ua-article-154 |
| institution | Chemistry, Physics and Technology of Surface |
| issn | 2616-499X |
| keywords_txt_mv | |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-08-07T01:02:45Z |
| publishDate | 2016 |
| publisher | Institute of Archaeology NAS of Ukraine |
| record_format | ojs |
| resource_txt_mv | arheologiacomua/a4/a8956182559c445e822f3424aad7aea4.pdf |
| spelling | arheologia-com-ua-article-1542020-04-06T08:35:10Z Mesolithic Sources of the First Indo-European Cultures in Europe Based on Archaeological Data Мезолитические истоки первых индоевропейских культур Европы по данным археологии Мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур Європи за даними археології Zalizniak, Leonid L. Indo-Europeans, Mesolithic substratum, Baltic Cultural province, Maglemosian, Mariupil, Seredniy Ostig, Funnel Beaker, Yamna cultures. індоєвропейці, мезолітичний субстрат, балтійська культурна провінція, культури маглемезе, маріупольська, середньостогівська, лійчастого посуду, ямна. The author of the article makes an attempt to reconstruct the cultural and genetic origins of the first Indo-Europeans in Europe at the end of the Stone Age with help of archaeological materials. It is about the single Meso-Neolithic real of the ancient Indo-European cultures in Ukraine (Mariupol and Seredniy Stih) and in Central Europe (Funnelbeaker culture) in the 4th millennium BC. The archaeological, anthropological, and hydronymic data evidence that in the lowlands from the Lower Rain at the west to the Middle Dnipro and Siverskyi Donets Rivers at the east, at the end of the Mesolithic, an ethno-cultural community existed which probably participated in the development of ancient Indo-Europeans of Europe as their genetic substrate. The latter developed in the 6th and 5th millennia BC as a result of migration of Western Baltic Mesolithic population to the east via the territory of Poland and Polissya to the Dnipro River middle region and further to the Siverskyi Donets. Such waves of largescale migrations periodically moved from Central Europe by Middle European lowlands far to the east since the Final Palaeolithic. Автор статьи делает попытку реконструкции с помощью археологических материалов культурно-генетических истоков первых индоевропейцев Европы конца эпохи камня. Идет речь о единой мезо-неолитической подоснове древнейших индоевропейских культур Украины (Мариуполь, Средний Стог) и Центральной Европы (культура воронковидных кубков) IV тыс. до н. э. Данные археологии, антропологии и гидронимики свидетельствуют, что на низменностях от Нижнего Рейна на западе до Среднего Днепра и Северского Донца на востоке в конце мезолита существовала этнокультурная общность, которая, вероятно, приняла участие в формировании древнейших индоевропейцев Европы в качестве их генетического субстрата. Последний сложился в VI—V тыс. до н. э. вследствие миграции мезолитического населения Западной Балтии на восток через территорию Польши и Полесья на Средний Днепр, и далее до Северского Донца. Подобные волны масштабных миграций периодически катились с Центральной Европы Среднеевропейскими низменностями далеко на восток начиная с финального палеолита. У статті розглянуто спільне мезо-неолітичне підґрунтя найдавніших індоєвропейських культур України (Маріуполь, Середній Стіг) та Центральної Європи (культура лійчастого посуду, кулястих амфор) IV тис. до н. е. Археологічні матеріали свідчать, що спільний культурно-генетичний субстрат найдавніших індоєвропейців Європи сформувався в VI—V тис. до н. е. внаслідок міграції на схід мезолітичної людності Західної Балтії через територію Польщі та Полісся до Середнього Дніпра й далі до Сіверського Дінця. Institute of Archaeology NAS of Ukraine 2016-09-23 Article Article application/pdf https://arheologia.com.ua/index.php/arheologia/article/view/154 10.15407/archaeologyua2016.03.003 Arheologia; No 3 (2016): Arheologia; 3-17 Археологія ; № 3 (2016): Археологія; 3-17 Археология; № 3 (2016): Arheologia; 3-17 2616-499X 0235-3490 10.15407/archaeologyua2016.03 uk https://arheologia.com.ua/index.php/arheologia/article/view/154/147 |
| spellingShingle | індоєвропейці мезолітичний субстрат балтійська культурна провінція культури маглемезе маріупольська середньостогівська лійчастого посуду ямна. Zalizniak, Leonid L. Мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур Європи за даними археології |
| title | Мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур Європи за даними археології |
| title_alt | Mesolithic Sources of the First Indo-European Cultures in Europe Based on Archaeological Data Мезолитические истоки первых индоевропейских культур Европы по данным археологии |
| title_full | Мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур Європи за даними археології |
| title_fullStr | Мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур Європи за даними археології |
| title_full_unstemmed | Мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур Європи за даними археології |
| title_short | Мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур Європи за даними археології |
| title_sort | мезолітичні витоки перших індоєвропейських культур європи за даними археології |
| topic | індоєвропейці мезолітичний субстрат балтійська культурна провінція культури маглемезе маріупольська середньостогівська лійчастого посуду ямна. |
| topic_facet | Indo-Europeans Mesolithic substratum Baltic Cultural province Maglemosian Mariupil Seredniy Ostig Funnel Beaker Yamna cultures. індоєвропейці мезолітичний субстрат балтійська культурна провінція культури маглемезе маріупольська середньостогівська лійчастого посуду ямна. |
| url | https://arheologia.com.ua/index.php/arheologia/article/view/154 |
| work_keys_str_mv | AT zalizniakleonidl mesolithicsourcesofthefirstindoeuropeanculturesineuropebasedonarchaeologicaldata AT zalizniakleonidl mezolitičeskieistokipervyhindoevropejskihkulʹturevropypodannymarheologii AT zalizniakleonidl mezolítičnívitokiperšihíndoêvropejsʹkihkulʹturêvropizadanimiarheologíí |