Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів

У статті здійснено спробу осмислення активізації наукового інтересу до локальної історії та явищ регіоналізму у сучасній соціогуманітаристиці. Пропонується концептуальна модель переходу від традиційних до інноваційних підходів наукового пошуку, обґрунтовується системоутворюючий потенціал історично...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Верменич, Я.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105678
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів / Я.В. Верменич // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 110-130. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-105678
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1056782016-09-02T03:02:12Z Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів Верменич, Я.В. Методологія. Історіографія. Джерелознавство У статті здійснено спробу осмислення активізації наукового інтересу до локальної історії та явищ регіоналізму у сучасній соціогуманітаристиці. Пропонується концептуальна модель переходу від традиційних до інноваційних підходів наукового пошуку, обґрунтовується системоутворюючий потенціал історичної локалістики як наукового напряму та дослідницького об’єкта. The article attempts to interpret the activation of scientific interest to the local history and phenomena of regionalism in contemporary socio-humanitarian sciences. Author examines the conceptual model of transition from traditional approaches in scientific research and grounded the system-constructed potential of historic localism as scientific direction and subject of inquiry. 2011 Article Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів / Я.В. Верменич // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 110-130. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105678 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство
spellingShingle	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство Верменич, Я.В. Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів Український історичний журнал
description	У статті здійснено спробу осмислення активізації наукового інтересу до локальної історії та явищ регіоналізму у сучасній соціогуманітаристиці. Пропонується концептуальна модель переходу від традиційних до інноваційних підходів наукового пошуку, обґрунтовується системоутворюючий потенціал історичної локалістики як наукового напряму та дослідницького об’єкта.
format	Article
author	Верменич, Я.В.
author_facet	Верменич, Я.В.
author_sort	Верменич, Я.В.
title	Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів
title_short	Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів
title_full	Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів
title_fullStr	Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів
title_full_unstemmed	Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів
title_sort	системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105678
citation_txt	Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів / Я.В. Верменич // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 110-130. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT vermeničâv sistemologíâístoričnoílokalístikipošukparadigmalʹnihoríêntirív
first_indexed	2025-07-07T17:14:48Z
last_indexed	2025-07-07T17:14:48Z
_version_	1837009196456869888
fulltext	Укр. іст. журн. – 2011. – №5 ЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІОГРАФІЯ ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО Початок ХХІ ст. ознаменувався повсюдним посиленням інтересу до формування інтелектуальних інформаційних наукових систем («knowledge based systems»). цей інтерес спричинив бурхливий розвиток т.зв. когнітив- них наук – міждисциплінарних галузей наукового знання, сфокусованих на дослідженні процесів пізнання. Із позицій інформаційного підходу роз- виток цих наук чимось нагадує еволюцію біологічних систем. Як зазначає В.Онопрієнко, «наукові концепції характеризуються певною системною організацією, вони з’являються, “живуть”, зникають, поступаючись місцем більш досконалим. […] час існування будь-якої інформаційно перенаси- ченої системи обмежений. Після завершення якогось терміна починається процес оптимізації, відбувається “відкидання” актуальної інформації, пере- ведення її у незв’язаний стан, тобто у фонд потенційної інформації»1. І по- шук системи, тепер уже нової, починається з початку. Історична наука має справу з реаліями, які постають, живуть, зника- ють, тобто реалізують себе у часових параметрах. За ю.Вільчинським, «Час торує дорогу в Просторі, а Простір невблаганно пожирає Час, перетворюю- чи його на Вічність»2. Категорії часу швидкоплинні й уже тому важко під- даються систематизації. Із простором простіше – він більш сталий. Але тут історичність стикається з феноменом неосяжності та нескінченності. 1 Оноприенко В. Науковедение: поиск системных идей. – К., 2008. – С.58–59. 2 Вільчинський Ю. Філософія історії: теорія взаємопроникнення часу і вічності. – К., 2009. – С.327. Я.В.ВерМеНич* СИСТЕМОЛОГІЯ ІСТОРИЧНОЇ ЛОкАЛІСТИкИ: ПОшУк ПАРАДИГМАЛьНИх ОРІєНТИРІВ У статті здійснено спробу осмислення активізації наукового інтересу до локальної історії та явищ регіоналізму у сучасній соціогуманітаристиці. Пропонується концептуальна модель переходу від традиційних до інновацій- них підходів наукового пошуку, обґрунтовується системоутворюючий потен- ціал історичної локалістики як наукового напряму та дослідницького об’єкта. * Верменич Ярослава Володимирівна – доктор історичних наук, провідний науковий співро- бітник Інституту історії України НАНУ, керівник сектору теоретико-методологічних про- блем історичної регіоналістики. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 111Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів Швидкоплинність часу й неосяжність простору – основні чинники, які за- звичай стають на заваді оформленню наукової системології як метадисциплі- нарного історичного знання. Навіть самі терміни системологія, систематика, які широко використовуються у природничих, зокрема географічних, науках до- сить важко пробивають собі шлях у сферу історичного пізнання. Значною мірою це пояснюється складнощами формалізації величезної сукупності явищ, які від- носяться до різних історичних епох і цивілізацій. На це, зокрема, звертав увагу німецький теоретик історичної науки Р.Козеллек: «Економіка, політологія, со- ціологія, філологія, лінгвістика – усім цим наукам можна дати визначення, від- штовхуючись од відповідної предметної сфери. Натомість створення історичної систематики, в основу якої було б покладено реальний об’єкт дослідження або ж теорія, орієнтована на цей об’єкт, є значно важчими завданнями. На практиці об’єктом історії є або все, або ніщо, бо майже все можна оголосити предметом історичної науки… При співвіднесенні з об’єктом історія стає історичною катего- рією, без нього вона залишається лише метаісторичною величиною»3. Статтю, з якої взято наведену цитату, Р.Козеллек назвав «Про необхід- ність теорії історичної науки». цю необхідність він виводив із потреби чіткого визначення місця історії як науки в колі деісторизованих дисциплін і віднов- лення «обірваної» об’єднавчої нитки історичного світогляду. Хоч історія постій- но підживлюється метафорикою, доводить він, лише теорія здатна піднести роботу історика в ранг історичного дослідження. Коефіцієнт змін і прискорень формує нові семантичні поля, що вимагає особливої уваги до системи понять. Істотні зрушення у системі історичного пізнання, які ми спостерігаємо останнім часом, тісно пов’язані з реаліями глобалізації. Стимульовані нею «повороти» й «виклики» поставили у зовсім новий контекст проблему спів- відношення глобального й локального, а отже, і діалектику співвідношення між глобалістикою та локалістикою у системі територіалізованого історичного знан ня. Сьогодні локальне – це зовсім не те ілюстративне й несуттєве, що мало в канонах марксистського світосприйняття підкріплювати й оживляти макро- історичні схеми. Умонтоване у процес глобально-локальної динаміки (термін б.Мазліша)4, воно виступає нарівні з глобальним як системотворчий чинник. Саме з переосмисленням локальності пов’язана актуалізація проблем просто- ру, кордонів, розмаїття культурних світів. А популярним у тезаурусі соціогу- манітаристики поняттям глокалізація нині позначають той новий феномен глобальної локальності, який прокладає шлях децентралізованому світу, фор- мує мережу взаємопроникних і взаємовідтворюваних культурних зв’язків. Під впливом «історичної глобалізації» відчутно змінюються структура і функції загальної історії, базованої, за П.Новиком та Дж.бентлі, на «по- клонінні державі» й легітимації відповідних цивілізаційних ідей. Поняття цивілізації як частини дихотомії «цивілізаційне – варварське» надто довго осмислювалося як синонім раціональності та прояв історичної необхіднос- ті; завдяки цьому телеологізм став фундаментом історієписання. Упродовж 3 Козеллек Р. часові пласти. Дослідження з теорії історії. – К., 2006. – С.329–330. 4 Див.: Мазлиш Б. Глобальное и локальное: понятия и проблемы // Социс. – 2006. – №5. – С.23–31. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 112 Я.В.Верменич ХХ ст. цей фундамент поступово розмивався під впливом постколоніаліст- ської і постмодерністської критики, унаслідок чого історичний процес по- став як діалог цивілізацій, в якому роль суб’єкта було закріплено за обома сторонами; загальна історія, відтак, постала як сума багатьох глобальних історій, написаних із різних поглядів. Макроісторичні моделі загальної істо- рії (лінійно-стадіальні, циклічні), які домінували раніше, сьогодні існують поряд із регіональними моделями історії локальних цивілізацій, моделями локальної історії та мікроісторії. А головна проблема глобальної історії мис- литься як співвідношення універсального й часткового (локального)5. Із погляду доступності й наочності можна було б запропонувати у клю- чі дихотомії «глобальне – локальне» розрізнення історичної глобалістики й історичної локалістики як двох базових опор диференціації історичного знання (за принципом «інтегративне – просторово-індивідуалізоване»). Але складність полягає у тому, що в історичній системології вже утвердилося дещо вужче трактування глобальної історії як історії становлення єдиного глобального світу, концептуалізованого на основі світ-системного й частково цивілізаційного підходів. Відокремлюється від неї й нова глобальна історія, зосереджена на останньому, сучасному етапі глобалізації. І все ж уявляється продуктивним саме антитезу «глобальність – локаль- ність» покласти в основу типологій просторових підходів в історичному піз- нанні. На наш погляд, термін історична локалістика цілком придатний для виокремлення наукового напряму чи субдисципліни, зосереджених на дослідженні всього того, що відбувається на мезо- й мікрорівнях у струк- турах територіальності (територіально локалізованої історії). Локальний рівень при цьому мислиться як нижчий за національний, але такий, що включає у себе регіональність у внутрідержавному вимірі. Предметне поле концептуалізованої в такий спосіб історичної локаліс- тики охоплює локальні об’єкти найрізноманітніших масштабів – від окремої людини у соціокультурному контексті до регіону, причому локальність має, крім просторового, і часовий аспект. Обмеженість локалу певними кордо- нами – суттєва, хоч і не обов’язкова ознака локальності. Із погляду феноме- нології держава та її локальна частина співвідносяться як частина й ціле; онтологічно держава й регіон розглядаються, як правило, у ключі розмежу- вання інтегруючого та просторово-індивідуалізуючих начал. У вітчизняній практиці історієписання поняття історична локалістика поки що відсутнє; що ж до поняття локальна історія, то воно застосовуєть- ся як синонім місцевої. Розмитість цього останнього виключає можливість концептуалізації й систематизації наукового знання поза тими, надто вузь- кими, межами, які задані рамками історичного краєзнавства. Здається, що введення в науковий дискурс понять локально-історичне знання, іс- торична локалістика дасть змогу поставити на науковий ґрунт дискусію щодо співвідношення національного історичного наративу і локальних 5 Global History: Interactions between Universal and Local. – Basingstoke, 2006. Див. також: Ионов И.Н. Политические отношения, интеллектуальные сети и логико-лингвистические основа- ния цивилизационного знания // Общественные науки и современность. – 2010. – №6. – С.134–146. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 113Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів історіографічних традицій, чіткіше відобразити роль і місце територіальної організації людських спільнот у системі історичного наукового пізнання й запропонувати шляхи уникнення різнобою у застосуванні термінів місцева історія, локальна історія, нова локальна історія, мікроісторія, регіональ- на історія, історичне краєзнавство та ряду інших. Що ж до регіонів, різних за генетичними ознаками й функціональ- ним призначенням, то залежно від епістемно-дискурсивних завдань того чи іншого дослідження вони можуть розглядатися й у системі загальної (глобальної) історії, і в контексті локалістики. Предметне поле регіоналіс- тики найкраще вписується у мезорівневу структурну систему. Оскільки у дослід женнях сектору теоретико-методологічних проблем історичної регіо- налістики Інституту історії України НАНУ йдеться переважно про регіони у внутрідержавному розумінні, вважаю доцільним розглядати регіоналістику і як верхній рівень локалістики, і як підсистему країнознавства, органічно включеного в контекст загальної історії. *** Для створення історичної систематики потрібен чітко визначений об’єкт. У нашому випадку, стосовно історичної локалістики, ним є терито- рія – обмежений умовними кордонами простір. А якщо мати на увазі пред- метне поле локальної історії – то це те, що прийнято характеризувати як місце, локал. Відповідна категорія («localization», «locational approach») по- ряд із поняттями місцерозташування, місцерозвиток уважається базовою у локальній (місцевій) історії. Найчастіше нею позначається не територія, а місцеве співтовариство – «сукупність людей, які здійснюють певну істо- ричну діяльність». За С.Гомаюновим, характеризувати як місцеве можна не кожне локальне співтовариство, а лише те, яке укорінене у просторі, часі, духовній сфері, являючи собою хронотопонімічну систему, постійно віднов- лювану зав дяки тривкості місцевих традицій6. Концептуалізація історичної локалістики відбувається на основі пере- осмислення понять локус, локалізм, партикуляризм, периферійність тощо, поєднання макро- й мікроісторичних підходів, простеження еволюції ізольо- ваних соціумів у великих часових діапазонах. Застосування крос-історичних підходів і методик локального мікроаналізу дає змогу представити не усе- реднено-типову, а виразно індивідуалізовану просторову картину суспіль- них відносин на рівні певного «місця» в більш або менш широкому часовому діапазоні. Локальні параметри сегментованого простору (просторова мозаїчність) і їх придатність до ієрархізації створюють можливість для здійснення те- риторіально обмежених і водночас внутрішньо самодостатніх наукових досліджень, що охоплюються системою понять регіональна історія, регіо- нально-історичні дослідження, регіональна історіографія. Хоч принцип 6 Гомаюнов С.А. Местная история: проблемы методологии // Вопросы истории. – 1996. – №9. – С.160–162. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 114 Я.В.Верменич саме такої територіально-структурної кваліфікації доволі умовний (регіо- нальні кордони – величина надто рухома й у просторі, і в часі), однак він фактично є єдиним, здатним забезпечити ретроспективне членування про- стору за певними більш-менш сталими ознаками. А це означає, що тезаурус історичної локалістики піддається впорядкуванню на основі певної системи. Основоположником історичної системології по праву вважають росій- ського мислителя ХІХ ст. М.Данилевського. Під «системою науки» він розу- мів як її внутрішню структуру, так і принципи, покладені в її основу. Поділ історії на давню, середню й нову уявлявся йому вторинним і не вичерпним; значно важливішим для нього було виділення й розмежування культурно- історичних типів (цивілізацій). Кожен культурно-історичний тип, проходя- чи через певні стадії свого розвитку, виробляє уявлення про самого себе та свій політичний ідеал. Коли внутрішні можливості саморозвитку в ньому вичерпуються, створена певним народом держава розпадається7. Теорія культурно-історичних типів М.Данилевського, запропонована у 1869 р., справила великий вплив на формування основ історичної системології (сис- тематики) у працях О.Шпенґлера, А.Тойнбі, М.Вебера та інших мислителів. Якщо розуміти, услід за О.Шпенґлером, систематику як науку, що від- криває і приводить у певну систему закони людської життєдіяльності та природно-наслідкові зв’язки, то її «історичний канон» має вибудовуватися на ґрунті освоєння якомога ширших типологій найрізноманітніших зв’язків локальних спільнот і методик розчленування освоєного людиною простору з тим, щоби «дійти до глибин». Завдання хоч і складне, але загалом досяжне. Свідченням наближення до його розв’язання є поява оновлених різновидів методології історії, у світлі яких розвиток людства постає як ієрархізована багаторівнева мережа різних за ступенем узагальнення систем історично- го знання, де кожна система вищого ступеня слугує методологічним орієн- тиром для систем нижчого рівня. Наукова результативність таких систем величезною мірою залежить від того, наскільки вдало обирається одиниця аналізу – цей вибір має забезпечити як фіксацію цілісних характеристик об’єкта, так і можливості для осмислення його внутрішньої структури й тен- денцій розвитку. Поняття «система» ввібрало у себе найважливіші «рубрикації думки», запропоновані науковою методологією й епістемологією. Системна методо- логія наукового пізнання, витоки якої пов’язують із концепцією загальної системи («general system») Л. фон берталанфі, базується на виявленні під- валин, що породжують властивості складних об’єктів, і закономірностей їх репрезентації. У баченні Л. фон берталанфі «система є комплекс елементів, які пе- ребувають у взаємодії»8. Конкретизуючи це доволі загальне визначення, Л.Гумильов зауважував: реально існуючим і діючим фактором системи є не предмети і не факти, а зв’язки, «хоч вони не мають ані маси, ані заряду, 7 Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – Москва, 1991. – С.76–88, 222. 8 Берталанфи Л. Общая теория систем – критический обзор // исследования по общей теории систем / Под ред. В.Н.Садовского, Э.Г.юдина. – Москва, 1969. – С.29. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 115Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів ані температури». будь-яка система не статична, а перебуває або у стані динамічної рівноваги, або в русі від якогось зовнішнього імпульсу. Система складається з ланок, блоків, підсистем, кожна з яких є одиницею нижчого порядку. Саме це створює той ієрархічний принцип, який дає змогу вести дослідження на заданому рівні. Як і біологічні, соціальні й когнітивні системи включають у себе не тільки людей, але й елементи ландшафту, культурні традиції, зв’язки з сусідами. У такій системі первісний заряд енергії поволі витрачається, що збільшує ентропію. Система повинна постійно відновлювати втрачену енер- гію у процесі обміну з довкіллям, і цей обмін регулюється управляючими системами або традицією, які використовують успадковані й відновлювані запаси інформації9. Система постає при цьому як форма представлення зна- ння і як інтегральна категорія, що визначає когнітивні схеми мислення. Як зауважувала Є.Агошкова, «в епістемологічному плані система як форма знання належить до фундаментальних пізнавальних процедур – процедур обґрунтування»10. З урахуванням багатосторонності, багаторівневості та полісемантич нос- ті сучасного наукового пізнання філософія науки пропонує його класифіка цію за ознаками масштабності, предметної спрямованості, реконструктив нос ті, інструментальності, метатеоретичності, метааксіологічності, кон тек с туа ль- нос ті. За умови великомасштабного бачення конкретна наукова дисципліна постає у вигляді конгломерату як мирно співіснуючих, так і конкуруючих одна з одною дослідницьких програм (шкіл, напрямків, концепцій, підходів, проблемних полів) і відповідних систем знання. Реальна потреба в теоріях з’являється тільки на просунутих етапах пізнання, коли вже накопичено достатню кількість достовірної інформації про об’єкт дослідження в рам- ках «чорнової», «нетеоретичної» роботи. Лише на цій основі стає можливим своєрідне концептуальне «огранювання» об’єкта, що відокремлює істотне від несуттєвого, універсальне від одиничного, об’єктивне від суб’єктивного. Набуття певним напрямом досліджень статусу наукової дисципліни відбу- вається лише тоді, коли він дістає змогу аналізувати свій предмет за допо- могою його точно визначених реконструкцій11. Поняття наука й дисципліна часто ототожнюють, хоча тенденцією остан- нього часу є доведення пріоритету дисциплінарної організації по відношен- ню до теоретичного, у тому числі наукового, знання. Теоретичне знання, за І.Касавіним, існує в особливій організаційній формі дисциплінарності, яка забезпечує його акумуляцію, трансляцію й модифікацію. Дисципліна – необхідна форма соціального буття науки як сфери професійного виробни- цтва, розподілу і споживання знання у наш час12. 9 Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. 2-е изд. – Ленинград, 1989. – С.100–101. 10 Агошкова Е.Б. Категория «система» в современном мышлении // Вопросы философии. – 2009. – №4. – С.57–71. 11 Кузнєцов В. Українська аналітика науки: логіка наукового аналізу // Філософська дум- ка. – 2008. – №2. – С.15–50. 12 Касавин И.Т. Междисциплинарное исследование: к понятию и типологии // Вопросы философии. – 2010. – №4. – С.63–64. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 116 Я.В.Верменич Особливу складність для наукової системології створює наявність муль- ти- (чи полі-)дисциплінарних систем знання і розмитість міждисциплінар- них кордонів. Прирощення наукового знання відбувається, як правило, на міждисциплінарних стиках. Саме поняття міждисциплінарності у ході бурхливої диференціації наукових дисциплін розчленовується й транс- формується – у рамках некласичного типу раціональності розрізняють мультидисциплінарність (доповнення однієї дисципліни іншою), влас- не міждисциплінарність (взаємодія дисциплін), трансдисциплінарність (побудову інтегральних структур)13. Комбінація всіх цих підходів стає не- обхідною там, де предметне поле дослідження перебуває на перетині при- родничого й соціогуманітарного знання, приміром, у сфері регіоналістики. Прийоми дисциплінарності й міждисциплінарності, як і відповідні методи досліджень, постають при цьому як різновиди типів комунікацій у науковій діяльності. Зміною статусу сучасного наукового знання, яке перетворилося у своє- рідну форму виробництва, зумовлена поява поряд із класичними і некласич- ними методологічними підходами парадигм постнекласичної науки. Саме поняття постнекласичної науки було запропоноване у 1989 р. російським філософом В.Стьопіним, який розробив оригінальну концепцію структури й генези наукового знання на базі кореляції освоюваних сучасною наукою системних об’єктів зі змінами параметрів наукової раціональності. На місці простих (малих) систем, що піддавалися монодисциплінарному вивченню, постали проблеми дослідження складних (великих), здатних до саморегу- лювання й саморозвитку систем, що потребують для свого розв’язання ре- сурсів міждисциплінарних та трансдисциплінарних підходів, некласичних і постнекласичних методологій14. Основне коло пошуків у сфері постнекласики включає проблеми змі- нюваності форм суб’єкт-об’єктної єдності, багатоманітності й цілісності, то- тальності й частковостей. Зрозуміло, що у це коло потрапляють і проблеми співвідношення глобального й локального, лінійних і нелінійних підходів до відтворення історичного процесу. Системний підхід до висвітлення про- блеми «глобальне – локальне» неможливий, зокрема, без аналізу доцільнос- ті застосування синергетичних підходів у глобалістиці й локалістиці. Стосовно місцевої історії поняттям система охоплюється насамперед узагальнена схема ієрархій і взаємозалежностей, яка дає змогу струк- турувати просторові явища «згори донизу» – аж до найменших поселень. За Ф. броделем, простір охоплює всі реальності історії, які мають терито- ріальну протяжність; отже всі держави, суспільства, культури піддаються концептуалізації у просторовій парадигмі. Локалізм у даному разі висту- пає як запорука відходу від схематизму, яким часто грішать макроісторичні версії минулого й національні історичні канони. Він же відкриває найкращі 13 Piaget J. The epistemology of interdisciplinary relationships // Interdisciplinarity. Problems of Teaching and Research in Universities. – Paris, 1972. – P.139. 14 Постнеклассика: Философия, наука, культура / Отв. ред. Л.П.Киященко, В.С.Стёпин. – Санкт-Петербург, 2009. – С.7. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 117Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів можливості для заглиблення в масиви інформації, які слабо освоювалися раніше внаслідок порівняно невеликого масштабу дослідницького поля, сфокусованого навколо частковостей. Інтерес до локалізму й локальності у сучасній історіографії підтриму- ється як відчуттям евристичної обмеженості універсалістських концепцій, так і новою конфігурацією дихотомії «істотне – неістотне», пов’язаною з он- тологічним поворотом, що відбувся в рамках некласичної і постнекласичної філософії. У гуманітаріїв з’явилося тверде усвідомлення того, що суть тих глобальних процесів, які змінюють світ на наших очах, неможливо зрозу- міти без звернення до досвіду індивіда чи групи, так само, як і без перене- сення акцентів із закономірностей на частковості й випадковості. Локальне при цьому далеко не завжди осмислюється як територіальне – воно може бути синонімом часткового у найрізноманітніших формах його прояву – від простеження деталей приватного життя окремої людини до аналізу зв’язків, що породжують соціальні асоціації й корпоративну психологію. Проте тери- торія, навіть якщо вона існує в дослідженні як фон, усе ж визначає його масштаб і межі, допомагає уяснити джерела специфічності, породжуваної життям в обмеженому територіальними рамками середовищі. Як вважає Т.Попова, оскільки тотальність у реальній практиці аналізу історичного минулого може бути досягнута лише в рамках гранично обме- женого об’єкта (місто, село, монастир тощо), саме локально-історичні дослід- ження, і лише вони, створюють можливість «реалізації ідеалу тотальної історії, тобто всебічного, тотального вивчення якогось локального об’єкта. Антропологічна спрямованість локальної історії полягає в тому, що лише «на п’ятачку» локальної історії дослідник має змогу побачити обличчя зви- чайних людей, які «творять» історію, і зафіксувати ті умови, в яких вони це роблять»15. Локальне при цьому постає не як ілюстрація загального, а як його необхідний компонент і навіть головна домінанта. У процесі наукових пошуків, пов’язаних із новим осмисленням місця локальності у житті сучасної людини, уточнюється саме поняття контексту, основоположне в історичному аналізі. Якщо в макросоціальних досліджен- нях контекст існує здебільшого як щось зовнішнє по відношенню до ево- люції досліджуваного об’єкта, то мікроаналіз передбачає зведення докупи багатьох множин контекстів і вибудову їх ієрархії, унаслідок чого дослідник отримує не зменшену копію, а новий його образ. Італійський соціолог А.Мартінеллі констатує: «час і простір відійшли один від одного: соціальні відносини більше не залежать жорстко від фі- зичної присутності акторів в одному місці в один час… Інакше кажучи, глобальна взаємозалежність передбачає нове відчуття часу і простору. час використовується для зменшення обмежень простору й навпаки. час скоро- чується, простір стискається». При цьому значення локального не зменшу- ється: глобальні тренди в культурі співіснують із локальними культурами та з різновидами гібридних культур. А відчуття вселюдської ідентичності 15 Попова Т. историографический процесс в региональном измерении: подходы и понятия // Історико-географічні дослідження в Україні. – Вип.7. – К., 2004. – С.302–303. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 118 Я.В.Верменич поки що поступається національним, територіальним, етнічним, релігій- ним та іншим ідентичностям окремих країн16. Що ж до нового розуміння локальності й локалізації, то найчастіше воно стосується процесу, у рамках якого певні системи самообмежуються у просторі. Локалізація також розглядається як запорука впорядкування від- носин усередині систем різного рангу. Оскільки локальне в його сучасному баченні виступає не як антипод, а як елемент глобального, рамки локалі- зації навряд чи доцільно обмежувати констатацією наявності певних, бодай умовних, кордонів між частинами системи. Значно продуктивнішим є під- хід, коли локальне вмонтовується в те, що називають глобально-локальною динамікою або процесом глокалізації. Усе, що визначають глобальною куль- турою, на думку Т.Заславської та В.Ядова, «залишається гранично глокаль- ним, причому ядра національних культур виявляють незрівнянно більшу стійкість до нав’язуваних ззовні стереотипів, ніж їх периферія»17. Парадокси глобалізації й локалізації вже близько десяти років пере- бувають в епіцентрі теоретичних дискусій. Людство поступово починає усві- домлювати свою включеність у світовий мегаполітичний процес, звикає до транснаціоналізації політики. Об’єктивний процес інтернаціоналізації тех- нологій і культур докорінно змінює уявлення про глобальний і локальний простір; простір місць, за М.Кастельсом, поступається простору потоків18. Глобалізація доходить до глибини всіх соціальних структур, різко знижу- ючи значення вертикальних ієрархій і водночас збільшуючи потенціал горизонтальних взаємовпливів. Зменшення ролі національно-державного фактора супроводиться зростанням ролі локалітетів і регіоналізму. Активізація інтересу до локальної історії та явищ регіоналізму відбува- ється в усьому світі в міру того, як глобалізаційні процеси ставлять під удар специфічність розвитку окремих країн і їх частин. Ослаблення внутрішніх суспільних структур сучасних держав знаходить свій прояв у руйнуванні старих і пошуках нових джерел ідентифікації. Зворотним боком інтересу до проблем глобалістики є підвищена увага до місцевої специфіки. Нове дихання відкрилося в культурної антропології, яка пропонує цікаві люди- нознавчі підходи багатьом галузям знання. Межі між природничими й со- ціогуманітарними науками впевнено руйнує гуманітарна географія, яка фокусує увагу не стільки на аналізі просторових конструктів, скільки на відповідних системах уявлень, ментальних особливостях та ідентифікацій- них практиках. Специфічний інтерес до локалістики у соціогуманітарних досліджен- нях потягнув за собою відмову від еволюціонізму в аналізі культурних феноменів і перехід на позиції функціоналізму. Культури, ієрархія яких у лінійних підходах вибудовувалася за принципом «від примітивних до 16 Мартинелли А. От мировой системы к мировому обществу? // Социс. – 2009. – №1. – С.6–9. 17 Заславская Т.И., Ядов В.А. Социальные трансформации в России в эпоху глобальных изменений // Социологический журнал. – 2008. – №4. – С.9. 18 Кастельс М. информационная эпоха: экономика, общество и культура. – Москва, 2002. – С.358. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 119Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів високорозвинутих», тепер постають як утілення інакшості, з якою всім дово- диться рахуватися. Типологічний, локально-цивілізаційний підхід до куль- тури допомагає долати ідеологічний монізм, притаманний формаційному підходу, прокладає шлях до створення синкретичної, багатомірної картини історичного процесу. Людина як носій локальної культури постає у широко- му соціальному контексті й у стані постійного діалогу між різними культур- ними традиціями. Якщо підходити з такими мірками до аналізу історіографічних рефлек- сій щодо співвідношення глобального й локального, то поява нових пара- дигм і пояснювальних концептів уявлятиметься природною і необхідною. Адже, як констатує Н.Яковенко, «система, утворювана «людським матеріа- лом», реалізує себе лише через конкретні – завжди різні у часі й просторі – вчинки людей. Тож від вивчення їх поведінки, «знизу», і мусить починатися дослідження всієї системи: на рівні конкретного індивіда; на рівні мікрогру- пи, до якої він належить; на рівні його соціального прошарку, стану й т.д.»19. Перехід від традиційного історичного дослідження, ґрунтованого на «осмисленні закономірностей розвитку», до історієписання як процесу та- кої авторської репрезентації фактів, в якій є місце діям окремої людини й навіть «референційним ілюзіям», зламав старий стереотип «єдиноправиль- них» версій історичного процесу. Виявилося, що історичний дискурс не від- биває «все, як було», а лише пропонує певний набір підходів, мовних засобів, метафор, за допомогою яких кожен історик по-своєму організовує власне до- слідницьке поле. А отже, прагнення до абсолютної істини в історіографічній практиці є утопічним, а всі конструкції «напрямів» і «підходів» – умовними. За М.Кукарцевою, точки зору на предмет визначають поле можливостей, методологію досліджень і обрії релевантності концепцій20. Попри значний діапазон розбіжностей у підходах у середовищі істори- ків існує розуміння наявності безлічі питань, без задовільного розв’язання яких історіографічний процес міг би хаотизуватися до такого стану, коли розмова про смисли і значення стає безпредметною. Ідеться насамперед про співвідношення макро- та мікроісторії, «подієвої» і «соціальної» історії, уточнення граней перетину історичної науки, історії історичної думки, ін- телектуальної, культурної історії, про внутрідисциплінарні й міжгалузеві відносини у сфері гуманітарних наук. А також про «пошук імені» (метафора Т.Попової) тих дисциплін і субдисциплін, які виникають на міждисциплі- нарних стиках. Адже «рух наукового знання, як відомо, відбувається у руслі понять. це – закономірний процес теоретизації будь-якої наукової галузі, показник її розвитку»21. Очевидно, що на шляху впорядкування термінологічного арсеналу істо- ричних наук сьогодні вже неможливо обійтися без диференціації предметних 19 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Вид. 2-ге. – К., 2005. – С.14. 20 Кукарцева М.А. Лингвистический поворот в историописании: эволюция, сущность и ос- новные принципы // Вопросы философии. – 2006. – №4. – С.44–55. 21 Попова Т. историографический процесс: к экспликации понятия // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – ч.6 (7). – ч.2. – К., 2001. – С.323. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 120 Я.В.Верменич полів і дисциплінарних повноважень галузей історичного знання, сфокусо- ваних на дослідженні територій (топосів, локусів). Ідеться насамперед про розмежування локальної («старої» й «нової») історії, регіоналістики, історич- ного краєзнавства та інших суміжних наукових напрямів. Створений спіль- ними зусиллями ставропольських і московських науковців науково-освітній центр «Нова локальна історія» активно пропагує ідею дисциплінарної іє- рархії сучасного гуманітарного знання з позицій історико-культурної пара- дигми теорії історії. З урахуванням того, що історичний ландшафт не даний історику, історик має його вибудувати сам, пропонується нетрадиційне ба- чення співвідношення регіоналістики/регіонології, краєзнавства/історично- го краєзнавства, локальної історії/нової локальної історії, провінціальної/ регіональної місцевої історії й історіографії. Аналогічними пошуками за- йнятий створений у Рязанському державному педагогічному університеті центр історичного регіонознавства та краєзнавства22. Не залишилася осторонь цих шукань і вітчизняна історична наука, про що свідчить, зокрема, діяльність сектору теоретико-методологічних проб- лем історичної регіоналістики Інституту історії України НАНУ. Трибуною для дискусій про співвідношення понять місцева історія, локальна істо- рія, регіональна історія, регіоналістика, краєзнавство, містознавство, іс- торична урбаністика і багатьох інших став щорічник «Регіональна історія України», навколо якого вдалося об’єднати зусилля не лише українських, але й зарубіжних науковців. Еволюція системи понять, що структурують предметне поле локальної історії, простежується у ряді монографічних праць, які побачили світ упродовж 2003–2011 рр.23 Найбільш помітного прогресу досягнуто у концептуалізації історичної регіоналістики як субдисципліни, зосередженої на аналізі генезису й ево- люції суспільних процесів на мезорівні, проміжному між національним і локальним. Сучасна регіоналістика являє собою сукупність дослідницьких парадигм і відповідних методів, орієнтованих на вивчення регіонів різних рівнів, закономірностей їх формування й функціонування з урахуванням історичних, демографічних, етнонаціональних, релігійних, екологічних, природно-ресурсних, політико-правових особливостей, специфіки територі- альної організації, місця й ролі кожного з регіонів у загальноукраїнському та міжнародному поділі праці. Об’єктом дослідження в ній виступають різ- нопланові явища регіоналізму й регіоналізації, а предметом – специфіч- ність регіонального розвитку у територіальному й управлінському вимірі. В основу ретроспективної регіоналізації кладуться природно-географічні (ландшафтоутворюючі), економічні, політичні, етнічні ознаки. Насамперед беруться до уваги відмінності у соціально-економічному й політичному 22 Маловичко С.И., Мохначева М.П. Тенденции и перспективы интеграции региональных исторических исследований // Регіональна історія України. – К., 2007. – Вип.1. – С.29–46. 23 Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. – К., 2003; Її ж. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування: У 2 ч. – К., 2009; Її ж. Історична урбаністика в Україні: теорія місто- знавства і методика літочислення. – К., 2011; Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України: проблеми початкового датування: Наук.-довід. вид. – К., 2010. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 121Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів розвитку, територіальній організації, правовій, політичній, соціонорматив- ній культурі, мовні й конфесійні орієнтації. Регіоналістика самим фактом свого існування створює можливість синтезу й екстраполяції на сучасність цілого ряду відправних парадигм соціогуманітарного знання. Етнологічна парадигма визначає параметри етногенезу, соціологічна – демогенезу та міграційних процесів, семіотична (психометрична) орієнтує на вивчення ментальних процесів, комунікатив- но-культурна визначає ієрархію культурних типів і різновиди комуніка- тивних зв’язків. Плідним виявилося застосування в історичній регіоналістиці принци- пу когнітивного членування, запропонованого географами ще у 1980-х рр. Критерій розмежування був обраний такий: регіоналістика – узагальнюю- чий термін, регіонологія (регіоніка) – наука про процеси й фактори регіоналі- зації; районістика – прикладний науковий напрям для визначення таксонів та критеріїв районування; регіонознавство – частина країнознавства24. На основі такого членування вибудовується каркас теорії регіоналіз- му, вільної від впливу політичної кон’юнктури й постійного страху перед «сепаратистськими загрозами». У повній відповідності з сучасним європей- ським баченням регіоналізм трактується як універсальне, нейтральне щодо політичного змісту поняття, що відображає природне прагнення соціумів до використання переваг, створюваних територіальним поділом праці, мен- тальними й культурними відмінностями. Зазвичай розмежовуються два най- більш поширені у сучасному світі різновиди регіоналізму – міждержавний, що відбиває новий рівень інтеграційних процесів у сучасному світі («новий регіоналізм») та внутрідержавний, пов’язаний із регіональною диференці- ацією. Регіоналізм, отже, уже не розглядається як ознака провінційності й не ототожнюється із сепаратизмом, а якщо в його руслі й виникають якісь відцентрові тенденції, то вони аналізуються у термінах сепаратизму, а не регіоналізму. Утім, навіть в аналізі явищ сепаратизму виразно намічаєть- ся відхід від колишньої однозначності: притаманний оцінкам сепаратизму «негативний емоційний заряд» у Російській Федерації визнається анахро- нізмом, а сам термін сепаратизм, подібно до націоналізму, оголошується цілком нейтральним25. Важче йде процес вибудови ієрархії понять, похідних від категорій міс- це, локал. Немає ясності, приміром, щодо меж і граней застосування понят- тя місцевість. Але ж саме воно здатне стати базовим для визначення зв’язку ідентичності з місцем проживання людини. Місцевість, уважає Д.Замятін, «постає раніше, ніж влада, ніж раси й народи, мови, ніж господарство, на- віть раніше, ніж самосвідомість людини – людина усвідомлює себе через міс- цевість. Але водночас місцевість здійснюється лише через її усвідомлення людьми. І ми стикаємося з дуже важливим для нас фактом – існують доволі стійкі стереотипи взаємовідносин місцевостей, які у найрізноманітніших 24 Географический энциклопедический словарь. Понятия и термины. – Москва, 1988. – С.260. 25 Сепаратизм в современной Европе // Актуальные проблемы Европы. – 2009. – №3. – С.8. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 122 Я.В.Верменич формах проявляються через відносини держав і адміністрацій, мов, наро- дів, рас, культур тощо. Тому, хоч як би пишалася людина своєю «свободою волі», геополітика – не її гра, а насамперед «гра місцевостей»26. Усвідомлення ролі місцевості як локального простору буття людини з’явилося вже в часи античності. Мислителі того часу вчинили раціональ- но: науку про землю назвали географією, а науку про окремі місцевості – хорографією. цим вони суттєво полегшили життя багатьом поколінням географів, що прийшли їм на зміну: на фундаменті географії (землезнав- ства) виростала загальна, а на фундаменті хорографії (хорології) – спеціа- льна географія. В історичних науках з їх подрібненою спеціалізацією запропоновані географами просторові розмежування загального й часткового великої при- хильності не здобули. У фокусі уваги незмінно перебувала подієва (динас- тична, воєнна) історія, яка розглядала простір як фон; локальні сюжети у кращому випадку мали слугувати ілюстрацією до наративів. Тривале до- мінування в історичній науці позитивістських підходів спричинилося до трактування історії як послідовного, лінійного, телеологічного у своїй основі процесу, а вплив історичного матеріалізму вилився у пошук «закономірнос- тей», який, по суті, будь-яку деталізацію робив зайвою. Активне розхитування цих упереджених схем розпочалося лише у дру- гій половині ХХ ст. Утвердження в історієписанні антипозитивістського типу мислення супроводилося появою інтерпретативних та інтегральних парадигм – із визнанням суб’єктивності підходів і плюралізму ціннісних схем. На історіографію ХХ ст. справили помітний вплив соціологічні теорії П.Сорокіна, який доводив, що «немає ніякої безперервної лінійної тенден- ції… Історія в цілому ніколи не повторюється, і сукупний історичний процес має унікальний історичний аспект у кожному своєму моменті, аспект, щодо якого можна передбачити лише те, що він непередбачуваний»27. Тим самим було створено стимул як для подолання усталених уявлень про суспільний прогрес, так і – не меншою мірою – для розхитування засилля суб’єктивного начала в історичному процесі. Із заперечення позитивістського розуміння історії як послідовного, лі- нійного процесу і фактографізму як методу починала «переосмислення історії» французька школа «Анналів», яка вперше ввела «історію повсяк- денності» у сферу академічної науки, уперше поставила у центр досліджень суспільні уявлення й ментальні особливості. Утвердження множинності, плюральності багатьох «історій», що існують одночасно і взаємно перетина- ються, сполучалося з обґрунтуванням права історика на суб’єктивні інтер- претації текстів і поведінкових стереотипів. Плин історії повільний і втаємничений від очей не лише сучасників, але й нащадків, тут немає очевидних «межових стовпів». А зміст її становить 26 Под сенью византийского орла // империя пространства: Хрестоматия по геополитике и геокультуре России. – Москва, 2003. – С.101. 27 Сорокин П.А. Социальная и культурная динамика: исследование изменений в больших системах искусства, истины, этики, права и общественных отношений. – Санкт-Петербург, 2000. – С.92–93. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 123Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів еволюція людини в її постійному діалозі з природою і сусідами, в її дорос- лішанні на основі засвоєння нових етичних норм, способів самоорганізації, культурних навичок, в осягненні нею викликів та загроз і набутті прийомів протистояння їм. це історія не лише поступу, але й «відкатів», розчарувань, величезних людських втрат. Її важче простежувати за джерелами, але тут на допомогу приходить залучення можливостей міждисциплінарності – іс- торик має сміливо виходити у проблемні поля суміжних дисциплін – соціо- логії, культурології, географії, політології, лінгвістики тощо. Якщо спробувати бодай у загальних рисах охарактеризувати доміную- чу тенденцію в осмисленні реалій людського буття, то говорити доведеться насамперед про зрушення від макро- до мікрорівня соціального аналізу. «Поворот від універсальності до локальності й моментальності» пояснюєть- ся, за висновками політологів, не стільки «контекстуальністю прозріння», скільки невиправданими надіями на можливість «загального ощасливлен- ня». «Абсолютам прийшов кінець», а це спричиняє відхід від стандартів, по- тяг до оригінального28. У більшості аналітичних схем визначення зв’язків між мікро- та макро- рівнями будується на основі т.зв. мостових гіпотез – «наведення мостів», і визначення напрямів руху по них визнається пріоритетним завданням соціогуманітаріїв. При цьому «мостові переходи» вибудовуються, як пра- вило, знизу вгору, а теоретичні постулати ґрунтуються на впевненості, що відносини на макрорівні величезною мірою залежать від того, як вони складаються у повсякденні і на найнижчих рівнях спілкування. Гранична конкретизація аналізу, яка диктується таким підходом, вимагає концеп- туального переосмислення предметних сфер тих наукових напрямів, які віддавна фокусували увагу на локальних проявах самостановлення й само- розвитку людських соціумів. Говорячи у цьому зв’язку про вітчизняний контекст локального історич- ного знання, маємо констатувати: упродовж майже всього ХХ століття його домінантою було підтримуване на державному рівні краєзнавство. У радян- ський час до нього пред’являлися доволі різнопланові вимоги: воно мало бути водночас підсистемою історичної та географічної наук, громадським рухом, комплексом певних виховних методів. А головне – провідником лінії партії у «соціалістичному будівництві» й активним пропагандистом комуніс- тичних ідей. Доводиться дивуватися тому, що під пресом надмірних вимог та ідеологічних забобонів краєзнавчий рух усе ж зумів акумулювати чима- лий потенціал небайдужих до минувшини людей і стати справді масовим. Не позначився істотно на його статусі і перехід від планово-розподільчої до ринкової системи – у незалежній Україні держава, попри всі фінансові скрути, підтримує краєзнавство бодай по-мінімуму, а решту проблем вирі- шує спонсорська й меценатська підтримка. чи не тому краєзнавчі видання і за тиражами, і, особливо, за поліграфічним оформленням, як правило, іс- тотно виграють порівняно з фундаментальними науковими працями? 28 Юрій М.Ф., Павлюк В.І. Політична антропологія. – К., 2008. – С.41–46. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 124 Я.В.Верменич Як синтетичний тип знання краєзнавство не надто опікується визна- ченням власних дисциплінарних рамок і дослідницьких пріоритетів. його стихія – масовість і різноплановість, розкутість суджень, поєднання дослід- ницьких і просвітницьких завдань. Інтеграція різних видів знання і вихов- них методів забезпечує виконання краєзнавством ще кількох надзвичайно важливих функцій – культуроформуючої й консолідаційної. Воно володіє мистецтвом живити відчуття коренів, виховує любов до рідної землі та, отже, є могутнім духовно-моральним чинником. Рівень культури у суспіль- стві великою мірою залежить від того, наскільки задіяно потенціал збере- ження й освоєння новими поколіннями історичної пам’яті. А це означає, що в потоці соціокультурної трансляції має бути максимально достовірне, віль- не від міфів і вигадок знання. І хоча краєзнавство переважно фіксує увагу на локальних подіях і визначних місцях, створювана на його скрижалях мозаїка частковостей має зрештою вливатися у масштабний і достовірний життєпис країни та світу. Але якщо в ідеалі це так, то на практиці продукція «класичного» крає- знавства викликає дедалі більше нарікань. йому закидають слабкість (якщо не відсутність) власного теоретико-методологічного фундаменту, некритичне ставлення до джерел інформації, ілюстративні підходи з мо- нотонним викладом фактів, невміння вписати ту чи іншу подію у загаль- ноцивілізаційний контекст. Виробився такий усереднено-типовий зразок краєзнавчої продукції, який не в змозі зацікавити ані фахівців (адже, як правило, прирощення наукового знання тут лише у незначних деталях)¸ ані широкий загал (оскільки домінує безбарвний виклад уже загалом відо- мих фактів). Тому кількість краєзнавчих видань рідко переходить в якість, а пізнавальний потенціал краєзнавства як наукового напряму виявляється незіставним із його просвітницькою роллю. У середовищі професійних іс- ториків існує навіть такий крайній погляд, що сучасне краєзнавство «ви- глядає історіографічним анахронізмом, реліктом тоталітарного мислення. В історіографічному сенсі краєзнавство вичерпало свою когнітивну функцію і зберігає соціокультурну роль як громадський рух, який сприяє розвитку національного почуття, любові до рідного краю, витвору регіональної само- свідомості, відновленню історичної пам’яті, збереженню народних традицій та культурних пам’яток»29. Над такими (а їх немало) судженнями варто всерйоз замислитися і тим історикам, які ідентифікують себе із краєзнавством, і тим, хто від нього ка- тегорично відмежовується. Очевидно, що ніякий громадський рух не може впродовж століття живитися виключно ідеями «народолюбства» і «збережен- ня спадщини». У тому вигляді, в якому воно засновувалося в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., краєзнавство себе зживає. Необхідно (і це робиться в усьому світі) шукати нові форми виявлення й подачі інформації про місцеву спе- цифіку та, що не менш важливо, дбати про оновлений теоретико-методоло- гічний фундамент локального історичного знання. Адже в наш динамічний 29 Колесник І. Регіональна історія в українській історіографії: практика та рефлексія // Регіональна історія України. – Вип.1. – С.212–214. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 125Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів час шанси на поширення має лише та пізнавальна система, яка базується на розумінні викликів часу і вмінні адекватно на них реагувати. Починаючи з 1960-х рр. критика краєзнавчих підходів у Великобританії та Франції супроводиться науковими пошуками в руслі нової локальної іс- торії. Ідеться про новий соціоструктурний, історико-демографічний метод дослідження соціумів, із використанням прийомів мережевого аналізу й прискіпливою увагою до позаполітичної сфери суспільного життя. Освоєння цих підходів у Російській Федерації супроводиться доволі гострою крити- кою спадщини краєзнавства як «антикварного» й «ерудитського» знання. Водночас виробляється новий тип історієписання – із широким застосу- ванням соціологічних підходів, фронтальною обробкою архівних даних (податкових описів, заповітів, судових протоколів), прискіпливим дослід- женням мотивації колективної поведінки і пов’язаних із нею конфліктів. Розширення предметного поля історичної локалістики досягається за ра- хунок проникнення у глибинний світ очікувань, усього того, що називають топосом повсякденності. Альтернативою традиційним наративістським під- ходам, ґрунтованим на подієвій, переважно політичній, історії («traditional empirical history», «conventional national history») став бурхливий розвиток соціальної історії, яка відшукує у системі історичного пізнання ніші для спеціального дослідження соціальних страт, гендерних проблем, расових та інших меншин. Примітною ознакою часу стала зміна кута зору в бік персоналізації та гуманізації історичного знання. Домінуючою тенденцією в науковому по- шуку стає екзистенційно-антропологічний підхід, базований на людському вимірі історичної реальності, з одного боку, і визнанні цієї реальності уні- кальною й слабо прогнозованою – з іншого. Некласичні моделі історичного дослідження сміливо засвоюють здобутки суміжних галузей знання – соціо- логії, культурної антропології, етнології тощо. Робляться спроби по-новому подивитися на можливості розширення комплексу джерел, що вводяться в науковий обіг, залучити читача до дослідницького процесу. У рамках мікро історії відшукуються нові підходи до концептуалізації біографічної або персональної історії – з пріоритетним аналізом індивідуальної свідо- мості й відповідних поведінкових реакцій. А історія повсякденності вводить у контекст історичного пізнання деталі приватного життя, побуту, щоден- них турбот людини. У зв’язку з розширенням діапазону підходів і пізнавальних можливос- тей історичного знання на повен зріст постає проблема його ієрархізації – з «пошуком імені» для кожного нового відгалуження локального історичного знання. Поки що у застосуванні далеко не однопорядкових понять локальна історія, регіональна історія, мікроісторія, провінціологія, місцева істо- рія, краєзнавство тощо панує «черезсмужжя», яке межує із сумбуром. Хоч справедливості заради слід сказати, що спроби вибудувати ієрархію цих та інших понять, або принаймні звести їх у певну систему, робилися на бага- тьох наукових конференціях і круглих столах. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 126 Я.В.Верменич Очевидною у цьому зв’язку є необхідність відходу від позитивістського типу мислення, який і досі домінує у краєзнавстві, до інтерпретативних та інтегральних парадигм. Найбільш продуктивні серед них ті, що з’явилися в руслі «антропологізації» локальної історії, яка відчутно змістила акценти в історієписанні від соціальних структур та інститутів у бік «мікросвітів», ментальностей, поведінкових стереотипів. У руслі полідисциплінарного ме- тодологічного синтезу складається «нова парадигма соціальної історії, що передбачає дослідження всіх сфер життя людей минулого в їх структурній єдності й у фокусі перетину соціальних зв’язків і культурно-історичних традицій»30. На противагу «історії згори», яка зосереджувалася на подіях, фактах, біографіях, «нова» історія не обмежує себе ані тематичними, ані просторо- вими рамками. Її цікавлять найрізноманітніші прояви людської діяльності у різних соціумах, при цьому завдання їх історичної реконструкції співвід- носяться з налаштованістю на поліваріантність підходів і міждисциплінар- ність. Інтерес до історії місць при цьому часто виступає тлом для відтворення ментальностей, ідентичностей, поліетнічності й полікультурності. Ще частіше у таких «нових» підходах територія виступає не як фон, а як рамка або смислоутворююча сутність. У контексті проблем «центр – пери- ферія» превалює зосередження дослідницької уваги на об’єктах, що лежать поза владним полем або на нижчому, периферійному рівні узагальнення. Здається, що нині саме на шляху відмови від пріоритету подієвості від- криваються способи радикального переосмислення співвідношення цілого і частини, глобального й локального. З’являються, зокрема, нові можливос- ті врівноваження традиційної хронополітики хорополітикою, спеціально зай нятою концептуальним «огранюванням» просторових горизонтів – світ- системи, регіону, краю, місця тощо. Ще цікавіше явище простежується у тому, що в руслі дослідження одночасних доцентрових і відцентрових зна- ково-символічних потоків з’являється можливість не тільки «уявляти», «ви- находити» образно-географічні рамки простору, але й наповнювати його історичними ретроспекціями. Якщо спробувати схематично представити рух від традиційних до інно- ваційних підходів у дослідженні локальних форм буття людини, це може бути стрибкоподібний перехід від осмислення часткового як неістотного, другорядного, ілюстративного через визнання його самоцінності у контексті проблематики «маленької людини» до вписування локальності у глобаль- ний контекст. цей перехід повсюдно супроводиться усвідомленням того, що кожен новий рівень історичного пізнання – це не просто новий ракурс у дослідженні співвідношення універсального й локально-специфічного, але й спроба нового осмислення проблеми «час – простір». При цьому макро-, мезо- та мікрорівні в історичному пізнанні, хоч і мають виразні ознаки взає- модоповнюваності, усе ж є цілком автономними сферами наукового пошуку. Із суми локальних досліджень, якими б глибокими та всебічними вони не 30 Репина Л.П. Проблема методологического синтеза и новые версии социальной истории [Електронний ресурс]: http://www.history.vuzlib.net/book_o004_page_6.html Укр. іст. журн. – 2011. – №5 127Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів були, неможливо механічно скласти історію регіону; так само із суми регіо- нальних «історій» не складається національний наратив. Онтологічно по- селення, регіон, країна – це різні об’єкти; відповідно й дослідницькі методи, застосовувані в аналізі їх своєрідності, мають бути відмінними. Про діапазон нових підходів, напрацьованих у руслі нової локальної іс- торії та мікроісторії, автору вже доводилося писати31. Що ж до ще не вико- ристаних можливостей, то найбільший резерв, як нам уявляється, полягає у впровадженні методологічних підходів історичної регіоналістики, яка вже набула статусу хоч і локального, але вже якоюсь мірою і «надлокального» проблемно-орієнтованого знання. У неї свої, відмінні від описово-краєзнав- чих, типологічні ознаки раціональності, свої критерії науковості й професіо- налізму, свої методи узагальнення. Не доводиться вже говорити про те, що у регіоналістики незрівнянно багатший тезаурус, в якому чимало запози- чень із суміжних галузей знання – соціології, суспільної географії, культу- рології. Інтегративний характер регіоналістики – це саме те, що забезпечує комплексність у підходах та інноваційність у пошуках. А ще – навряд чи можливий у межах краєзнавства і навіть нової локальної історії хроноло- гічний діапазон досліджень центр-периферійних відносин. До того ж саме регіоналістиці під силу зацікавити істориків-локалістів новими підходами, запропонованими в рамках «нової політичної історії» – осмисленням особли- востей ментальності та політичної культури, дослідженням електоральних настроїв у регіональному розрізі тощо. На основі такого підходу можна запропонувати дворівневу схему сис- темології історичної локалістики, в основу якої покладене розмежування мезо- та мікрорівнів дослідження (зрозуміло, що макрорівень, який лежить поза локалістикою, тут виноситься «за дужки»). А мезорівень у нашому трак- туванні – це і є історична регіоналістика в її внутрідержавному контексті. це насамперед історія регіонів як співтовариств та центр-периферійних від- носин. Історія поселень – міст, сіл, селищ міського типу – тут також присут- ня, але вже не як первинний, а вторинний об’єкт дослідження, як частина більшої – реальної чи уявленої – цілісності (див. схему 1). Схема 1 Системологія історичної локалістики 31 Верменич Я. Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації // Ре- гіональна історія України. – К., 2009. – Вип.3. – С.9–40; Її ж. Мікроісторія як проблемне поле соціогуманітарних досліджень // Укр. іст. журн. – 2010. – №4. – С.156–169. Історична локалістика Мікрорівень: історія місцевостей, мікрорегіональна історія Мезорівень: регіональна історія Укр. іст. журн. – 2011. – №5 128 Я.В.Верменич У місцевій (локальній) історії, яка являє собою нижній (мікро-) рівень системи, історія окремих місцевостей потрапляє у центр дослідницької уваги. Нею перекривається традиційне краєзнавство й містознавство, але не меншою мірою також оновлені версії місцевої історії – нова локальна історія, мікро- історія, імажинальна географія місця. Смисл такого ранжування – у спробі вибудувати ієрархічну структуру напрямів дослідження, які зазвичай не роз- межовуються належним чином. Адже діалектика предметних полів локалісти- ки й історичної регіоналістики доволі складна. З одного боку, поле історичної локалістики ширше, позаяк регіон – це також локальний соціум, хіба що в іншому масштабі. З іншого боку, об’єкт історичної регіоналістики як субдис- ципліни змістовно ширший, оскільки регіон інтегрує місцевості й локалітети. Отже, саме регіон як самодостатня в багатьох відношеннях територія кра- їни уявляється найбільш прийнятним масштабом синтезуючої систематики на місцевому рівні. І не так уже й важливо, чи має реальний регіон власну ідентичність, чи є значною мірою уявленим (як андерсонівська нація) та існує лише у свідомості інтелектуалів. Важливіше те, що регіон має власну просто- рову структуру й внутрішню цілісність, а також більш-менш сталі кордони. Регіональний зріз має великі переваги порівняно з іншими ще й тому, що забезпечує можливість компаративного аналізу. Спроможність порівнювати та класифікувати регіони – головна передумова дослідження суспільства «по горизонталі». Але не менше важить і те, що лише концепт регіону допомагає створити реальне уявлення про відносини по лінії «центр – периферія». Сказане не означає, зрозуміло, що місцеву історію можна «розчинити» в регіонознавстві. Кожне поселення – від величезного мегаполіса до неве- личкого села – створює навколо себе неповторну ауру, яку можна дослідити лише шляхом максимального наближення до об’єкта. Історія цивілізацій – це насамперед історія міських і сільських поселень. Із міста починається ма- гія особистої свободи, і вже одне це робить міське локальне співтовариство захоплюючим дослідницьким об’єктом. Серед суміжних галузей наукового знання, напрацювання яких варто ви- користати в процесі концептуалізації історичної локалістики, на перше місце слід поставити культурну й гуманітарну географію. Останню її засновники вважають постпозитивістською версією класичної географії ХІХ ст., яка тра- диційно тяжіла до дослідження історичних особливостей територій. Сучасна гуманітарна географія пропонує спробу онтологічного бачення земного про- стору – коли сам простір «стає «героєм», певним самостійним, діяльним акто- ром», який сам творить архетипи й структуру подій, що відбуваються. У фокусі такого бачення – формування й репрезентація географічних образів місць, те, що становить предмет т.зв. імажинальної географії. Місце, ландшафт, регі- он, країна постають у вигляді графічних моделей (образно-географічних карт) із власною системою знаків, символів, архетипів, з виявленням змістових взаємозв’язків та алгоритмів взаємодії. У запропонованій гуманітарними гео- графами системі страт на нижчому рівні розмішуються географічні образи те- риторій, вище розташована «локально-міфологічна» страта, ще вище – страта Укр. іст. журн. – 2011. – №5 129Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів регіональної ідентичності. Увінчують цю конструкцію культурні ландшафти32. Із такою схемою можна погоджуватися, можна її коригувати. Але для істори- ка-локаліста такі підходи мають бути безумовно цікавими – адже в кінцевому підсумку йдеться про регіональну ідентичність, до дослідження якої історики й етнополітологи причетні не меншою мірою, аніж географи33. У системі історичної локалістики, якщо вона нарешті здобуде в Україні чіткий концептуальний фрейм, мають знайти своє місце й здобутки різних відгалужень культурної антропології, зокрема тих, які досліджують особли- вості локальних ідентичностей у контактних зонах пограниччя. Синтезуючи напрацювання теоретичної лімології (науки про кордони) та висновки істо- рико-етнологічних студіювань «фронтирів», дослідження погранич уже пе- ретворилося на самостійний міждисциплінарний науковий напрям, який із формуванням обрисів «нової Європи» здобув і відповідний міжнародний статус. Як приклади вдалої міждисциплінарної співпраці можна назвати проекти, в яких беруть участь українські науковці – «Соціальні трансфор- мації у Пограниччі – білорусія, Україна, Молдова» за підтримки корпорації Карнеґі (Нью-йорк) та «На пограниччі «нової Європи». Польсько-українське сусідство» (інститут етнології й культурної антропології Варшавського уні- верситету за участю фахівців Інституту народознавства НАН України)34. Співвідношення субдисциплін і наукових напрямів у системі історичної ло- калістики представлене на схемі 2: Схема 2 Історична локалістика: ієрархія субдисципін і наукових напрямів 32 Замятин Д.Н. Гуманитарная география: предмет изучения и основные направления развития // Общественные науки и современность. – 2010. – №4. – С.126–128; Его же. Метагео- графические оси Евразии // Полис. – 2010. – №4. – С.22–47. 33 Див., напр.: Нагорна Л. Регіональна ідентичність: український контекст. – К., 2008. 34 Кравченко В.В. Харьков/Харків: столица Пограничья. – Вильнюс, 2010; Na pograniczu «nowej Europy». Polsko-ukraińskie sąsiedztwo. – Warszawa, 2010. 1. Мезорівень: регіональна історія 1.2. Історія регіонів і центрпериферійних відносин 1.1. Теорія та методологія регіоналізму 1.3. Етнорегіоналістика 1.4. Історична соціологія регіону 1.5. Геофілософія місця (культурна географія) 1.6. Історична урбаністика 1.7. Історія погранич («фронтирстудії») 1.8. Історія адміністративно- територіального устрою 1.9. Символічна антропологія регіону 1.10. Регіональна історіографія Укр. іст. журн. – 2011. – №5 130 Я.В.Верменич Зрозуміло, що така схема значною мірою умовна і не може претендува- ти на вичерпність. Її можна конкретизувати – адже і традиційна історична географія, і щойно сконструйована як окремий дослідницький напрям сіль- ська історія, як і цілий ряд інших підсистем локального історичного знання, можуть претендувати на місце у цій схемі. Доводиться, однак, рахуватися з небезпекою, про яку попереджає М.Румянцева – є ризик «збільшити ентро- пію шляхом дроблення поля історичного дослідження на дрібні ділянки»35. Відтак поки що обмежимося цим переліком у надії на те, що до коригування пропонованої схеми долучаться фахівці з різних галузей наукового знання. Залишається відповісти на принципове питання: чи здатен системний підхід сам по собі забезпечити належний рівень аналізу взаємодії глобального й локального, уні- версального й часткового. Доводиться визнати: глибокі зміни в організації сучасного світового порядку разом із комплексністю й багатоманітністю інтеграційних зв’язків вимагають більш складних, поліпарадигмальних підходів. Навряд чи вдасться обій- тися тут без використання структурно-функціональної, конструктивістської, норма- тивно-ціннісної, соціосинергетичної, інформаційної, мережевої та інших парадигм. Їх взаємонакладання може спрощувати, а може й ускладнювати пізнавальний про- цес. Складна, багатоярусна конструкція поліпарадигмальних підходів тим стійкіша, чим надійніші балансири, які забезпечують логічну ясність і системну цілісність. Методологічний плюралізм передбачає рівні можливості для формування й взаємодії наукових напрямів, підходів, субдисциплін. Але він немислимий без наукової систематики й вибудови відповідних ієрархій. Щоби розмаїття не перетворювалося на хаотичне нагромадження, потрібне те, на чому напо- лягав Т.Кун – концепція збалансованих парадигм із власними принципами збирання, класифікації й селекції інформації. Сподіваємося, що у сфері істо- ричної локалістики ця робота у кінцевому підсумку виявиться успішною. 35 Румянцева М.Ф. К вопросу о преодолении кризиса исторического метанарратива: фи- лософия истории Г.-В.-Ф.Гегеля как опыт исторической теории // Ставропольский альманах общества интеллектуальной истории. – Ставрополь, 2002. – Вып.2. – С.35. 2. Мікрорівень: мікрорегіональна історія 2.2. Нова локальна історія 2.1. Історія розселення і поселень 2.3. Мікроісторія 2.4. Історичне краєзнавство 2.5. Пам’яткознавство 2.6. Історична топографія 2.7. Просопографія 2.8. Імажинальна географія місця The article attempts to interpret the activation of scientific interest to the local history and phe- nomena of regionalism in contemporary socio-humanitarian sciences. Author examines the conceptual model of transition from traditional approaches in scientific research and grounded the system-constructed potential of historic localism as scientific direction and subject of inquiry. Продовження схеми 2

Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів

Репозитарії

Схожі ресурси