Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду

У контексті дискусії щодо теоретичних і методологічних підходів до написання багатотомної історії України розглядаються проблеми взаємодії ґранд-наративів національних історій в умовах процесу ґлобалізації....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2013
Hauptverfasser:	Віднянський, С.В., Мартинов, А.Ю.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2013
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107237
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду / С.В. Віднянський, А.Ю. Мартинов // Український історичний журнал. — 2013. — № 6. — С. 4-17. — Бібліогр.: 53 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-107237
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1072372016-10-17T03:02:13Z Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду Віднянський, С.В. Мартинов, А.Ю. Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація У контексті дискусії щодо теоретичних і методологічних підходів до написання багатотомної історії України розглядаються проблеми взаємодії ґранд-наративів національних історій в умовах процесу ґлобалізації. The article is devoted to tendencies of methodological problems the national history. The chapter also discusses of grand-narrative in the global history project. 2013 Article Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду / С.В. Віднянський, А.Ю. Мартинов // Український історичний журнал. — 2013. — № 6. — С. 4-17. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107237 930.23:304.44 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
spellingShingle	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Віднянський, С.В. Мартинов, А.Ю. Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду Український історичний журнал
description	У контексті дискусії щодо теоретичних і методологічних підходів до написання багатотомної історії України розглядаються проблеми взаємодії ґранд-наративів національних історій в умовах процесу ґлобалізації.
format	Article
author	Віднянський, С.В. Мартинов, А.Ю.
author_facet	Віднянський, С.В. Мартинов, А.Ю.
author_sort	Віднянський, С.В.
title	Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду
title_short	Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду
title_full	Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду
title_fullStr	Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду
title_full_unstemmed	Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду
title_sort	національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107237
citation_txt	Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду / С.В. Віднянський, А.Ю. Мартинов // Український історичний журнал. — 2013. — № 6. — С. 4-17. — Бібліогр.: 53 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT vídnânsʹkijsv nacíonalʹníístoríívmetanarativíprocesuglobalízacíízêvropejsʹkogodosvídu AT martinovaû nacíonalʹníístoríívmetanarativíprocesuglobalízacíízêvropejsʹkogodosvídu
first_indexed	2025-07-07T19:42:50Z
last_indexed	2025-07-07T19:42:50Z
_version_	1837018509440188416
fulltext	Український історичний журнал. – 2013. – №6 СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ҐРАНД-НАРАТИВ: ПІДХОДИ, КОНЦЕПЦІЇ, РЕАЛІЗАЦІЯ На шпальтах «Українського історичного журналу» триває дискусія з при- воду концептуальних засад написання національної історії, зокрема щодо су- часного українського ґранд-наративу, до якої залучилися не лише провідні вітчизняні, а й поважні зарубіжні історики. Пропонуються класичні, некла- сичні, неокласичні, посткласичні концептуальні підходи, які в ідеалі мають урахувати суперечності між значним обсягом накопичених історичних знань і традиційними способами їхньої верифікації з застосуванням методів діалекти- ки й позитивізму, навіть із принципами толерантності (не абсолютності твер- джень) і розумної актуалізації (полемічності). Насамперед зазначимо, що в нашому розумінні метанаративом є інте- лектуальний спосіб або теоретично-концептуальний підхід до дослідження соціального явища. Як правило, під метанаративом розуміється раціональ- но-впорядковане резюме (усуспільнення чи узагальнення) «ґранд-теорій» дослідження, зокрема минулого українського народу. Національна історія ґрунтується на понятті національного інтересу, утіленого у владі, причому моральні цінності будь-якої нації ототожнюються з універсальними етичними нормами. Кидається в очі той факт, що особливістю українського історичного метанаративу є «культурний розлам» та «інтелектуальний розрив»1. Утім, це * Віднянський Степан Васильович – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України Інституту історії України НАНУ Мартинов Андрій Юрійович – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Ін с титуту історії України НАНУ, відділ історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України 1 Ясь О.В. Традиції великих історичних наративів у світлі культурних епох кінця ХVIII– ХХ ст. // Український історичний журнал. – 2012. – №5. – С.38. УДК 930.23:304.44 С.В.ВіднянСький, А.Ю.МАртиноВ * НАЦІОНАЛЬНІ ІСТОРІЇ В МЕТАНАРАТИВІ ПРОЦЕСУ ҐЛОБАЛІЗАЦІЇ: З ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ У контексті дискусії щодо теоретичних і методологічних підходів до написання ба гатотомної історії України розглядаються проблеми взаємодії ґранднаративів національних історій в умовах процесу ґлобалізації. Ключові слова: Україна, національна історія, ґранднаратив, ґлобалізація, тео ретикометодологічні проблеми історієписання. Український історичний журнал. – 2013. – №6 Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду 5 навряд чи його вада, адже метанаратив має зберігати плюралістичність по- глядів, ідей і концепцій. Фактично дискусія на сторінках «Українського історичного журналу» пе- ретворилася на збирання арґументів і контрарґументів на користь доведен- ня доцільності збереження суто національного наративу. Так, наприклад, Л.О.Зашкільняк стверджує, що «будь-яка спільнота (етнічна, національна, дер- жавна) не може існувати без своєї “біографії”, яка леґітимізує її існування та сучасний стан»2, О.М.Майборода переконаний, що «національна історія заслуго- вує бути більш живою, ніж мертвою»3, К.Ю.Галушко закликає до того, що «укра- їнський національний ґранд-наратив повинен писатися й видаватися, адже він потрібний і має бути корисним “історично обумовленим” українцям ХХІ ст.»4. Натомість С.М.Плохій уважає, що «завдання нової української історіографії полягає не в тому, щоб урізноманітнити національну парадигму, а вийти за її межі»5. Нижче спробуємо тезисно подати власний погляд на ці питання. Теза 1. Насамперед, виникають сумніви, чи не зарано «виходити» за межі національної парадигми? Адже незасвоєні уроки саме національної історії дають можливість маніпулювати майбутнім нації. Минуле набуває смислу, коли на нього дивляться з майбутнього. Тому до певної міри минуле так само не прогнозоване, як і майбутнє. Філософ Х.Л.Боргес називав істори- ка «пророком», який «прогнозує» минуле6. Причому трактовка фактів завжди суб’єктивна, адже залежить від методів, що їх історики використовують, та різних інтересів, котрих ці факти торкаються. Зрештою, якби математичні аксіоми стосувалися чиїхось інтересів, завжди були ті, хто ставив би їх під сумнів. Історичний факт – це не просто подія, що мала місце в минулому, а передусім подія минулого, яка важлива для сучасного та майбутнього. Історія може розглядатися як ейдетична феноменологія минулого7. У цьому сенсі історія – це спосіб самовизначення людини як соціального суб’єкта, а її власна біографія є приватним випадком історії. Максимально об’єктивний показ певної епохи можливий за умов академічного видання без купюр її документів і матеріалів. Історикам-аматорам у такому разі можна залишити задачу спростування «історичних стереотипів», підґрунтям якого слугує коло джерел, визнаних академічною наукою. А в українській історії таких стерео- типів і міфів ще забагато: від тверджень про «східнослов’янську єдність» та «етнічну спорідненість українців, росіян і білорусів», «бездержавність україн- ців» і «ворожість західної цивілізації щодо української державності та україн- ців», до «споконвічних змагань українців за незалежність» і «багатосотлітню 2 Зашкільняк Л.О. Національний метанаратив та його соціальні функції: між науковою та іс- торичною пам’яттю [Електронний ресурс]: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Ntip/2012_5/ zashkil.pdf 3 Майборода О.М. «Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою // Український історичний журнал. – 2013. – №1. – С.24–28. 4 Галушко К.Ю. У пошуку common sense: до дискусії з приводу національного ґранд-нарати- ву // Там само. – С.22. 5 Плохій С.М. Якої історії потребує сучасна Україна? // Там само. – №3. – С.9. 6 Борхес Х.Л. Историк – пророк, предсказывающий прошлое // Литературная газета. – 1989. – 2 августа. – С.5. 7 Старжинская В.П., Табачков А.С. История и теория: на пути преодоления непредсказуе- мости прошлого // Вопросы философии. – 2010. – №1. – С.37. Український історичний журнал. – 2013. – №6 6 С.В.Віднянський, А.Ю.Мартинов боротьбу за національну державність та соборність українських земель». Від історичних, культурних і геополітичних уявлень про «споконвічну» належ- ність України до «російського світу», одержимого власним цивілізаційним, месіанським шляхом, і «випадковість та тимчасовість української незалеж- ності», до представлення України національною європейською державою, яка впродовж всієї своєї історії належала духовно, культурно, економічно, а в окремі періоди й політично до тієї омріяної Європи, «повернення» до якої є, чи буде, природним наслідком історичного розвитку українців. Усе це ви- магає переосмислення національного метанаративу насамперед із позицій леґітимації сучасного стану й перспектив розвитку української державності та суспільства, що повинно стати інтелектуальним і громадським обов’язком історика. Найбільш помітним елементом метанаративу є «великі» ідеології8. Якщо в ХІХ і ХХ ст. ними були «націоналізм», «консерватизм», «лібералізм», «соціа- лізм» і «комунізм», то на початку ХХІ ст. на слуху ідеологічні конструкти «демо- кратизації», «модернізації», «європеїзації» й «ґлобалізації». Це дещо зменшує значення досліджень історичної географії, історичних демографічних харак- теристик розвитку певної нації, рівня її індустріалізація або деіндустріаліза- ції, військового потенціалу, специфіки національного характеру, стану моралі нації, якості державного управління й дипломатії. Інформаційна революція та ґлобалізації на наших очах руйнують усталені геополітичні структури і моделі. Інтеґраційні процеси провокують «ерозію» суверенітету, підкреслимо, саме сучасних національних держав. Ґлобалізація обмежує можливості націо- нальних держав, створюючи «світовий колгосп»9. Теза 2. Звичайно, не варто оминати увагою й залежність історичного піз- нання від використовуваних дослідниками мовних конструкцій, смислу термі- нологічних понять, понятійного апарату тлумачення джерел. Насправді недо- казовою є теза постмодерністів про безмежну свободу вибору істориком способу розуміння минулого10. Об’єктивність лімітована максимою істини11. Хоча «цін- ності є питаннями особистих преференцій», вони продовжують впливати на розвиток наративу12. Тож не випадково, як пише професор Заґребського уні- верситету М.Ґросс, «метанаративи є найбільш суттєвим елементом інтерпретації національних історій. Вони досліджують довготривалі тенден- ції розвитку, зводять складні історичні структури до спрощено- го стрижневого образу у формі наративу, інтерпретують наявну ідеологічну інформацію у формі ясної перспективи, вибудову- ють міст між історичним дослідженням і сприйняттям історії 8 Мусихин Г.И. Идеология и история // Общественные науки и современность. – 2012. – №1. – С.140. 9 Sachsenmaier D. Global Perspectives on Global History: Theories and Approaches in a Connected World. – Cambridge, 2011. – P.49. 10 Гарман Дж. Грамматика историографии // Вопросы философии. – 2010. – №3. – С.44. 11 Хвостова К.В. Истина и объективность в истории // Новая и новейшая история. – 2011. – №5. – С.58. 12 Рюзен Й. Историческая объективность как составляющая вопроса о социальных ценно- стях // Там же. – 2012. – №4. – С.115. Український історичний журнал. – 2013. – №6 Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду 7 суспільством, а емоційними закликами сприяють створенню або зміцненню колективної свідомості»13. У російській історичній науці пропаґується ідея вписування історії Росії у ґлобальну історію. Наприклад, І.Іонов пропонує готувати «ґлобальні істо- рії Росії як проекції різних форм відносин країни і світу, країни та реґіонів, ґлобального й локального»14. У сучасній словацькій історіографії предме- том історії Словаччини є історія всіх людей, хто впродовж століть проживав і розвивався на цій території спільно з народами центральноєвропейського реґіону. Причому ця історія не зводиться лише до висвітлення словацького питання, а подається у широкому контексті минулого тих держав, в яких сло- ваки існували, з урахуванням європейського та всесвітнього компонентів15. Наприклад, у колективній праці, підготовленій співробітниками Інституту іс- торії Словацької академії наук, «історичні долі Словаччини розглядаються у складному, суперечливому контексті й органічному зв’язку з історією сусідніх народів Центральної Європи»16. Про подібний підхід до національної історії свідчить і синтетична студія угорського історика Л.Контлера з красномовною назвою «Історія Угорщини: Тисячоліття у центрі Європи»17. Теза 3. Доцільно розрізняти гносеологію та епістемологію історії. Перша вирішує методологічне питання, тобто те, як саме ми пізнаємо історію. Натомість друга займається проблемою, як іманентно «влаштоване» історич- не знання, покликане відтворювати колективні смисли. Із часом змінюється зміст актуалізованої у суспільній пам’яті історії, котра структурує усвідомле- ну колективну пам’ять. Класик досліджень у цій царині – П.Нора – визначає пам’ять як «емоційне переживання, пов’язане з реальними або уявними спога- дами, що допускають маніпулювання, витіснення, забування», тоді як «історія займається реконструкцією минулого на основі документів або інших слідів, залишених минулим»18. Пізнавальні функції історії обумовлені специфікою вивчення минулого з урахуванням його конкретного змісту, розробкою теорій і методів історичних досліджень, і їх значення на сучасному етапі лише зростає. «Зруйнування минулого чи то, скоріше, соціальних механізмів, що поєднують сучасний досвід людини з пережитим давніши- ми поколіннями, ось одне з найхарактерніших і наймоторошні- ших явищ кінця ХХ віку. Більшість молодих чоловіків і жінок на зламі сторіччя зростають у такому собі перманентному тепер, що йому бракує всякого органічного зв’язку з громадським, дер- 13 Гросс М. Основные тенденции развития западной историографии в последней четверти ХХ – начале ХХI столетия // Общественные науки и современность. – 2011. – №4. – С.97. 14 Ионов И.Н. Глобальная история и изучение прошлого России // Там же. – №5. – С.152. 15 Див.: Пугач Є.П. Історія Словаччини. – Х., 2013. – С.3. 16 История Словакии / Пер. со слов. и англ. – Москва, 2003. – С.4. 17 Контлер Л. История Венгрии: Тысячелетие в центре Европы / Пер. с англ. – Москва, 2002. – 656 с. 18 Филиппова Е.И. История и память в эпоху господства идентичностей (беседа с действи- тельным членом Французской академии Пьером Нора) // Этнографическое обозрение. – 2011. – №4. – С.75. Український історичний журнал. – 2013. – №6 8 С.В.Віднянський, А.Ю.Мартинов жавним минулим тих часів, в яких їм випало жити, – зазначав Е.Гобсбаум. – Завдяки чому наприкінці другого тисячоліття більше, ніж будь-коли досі, зростає важливість праці істориків, чия справа – запам’ятовувати те, що забувають інші. Але ж саме з цієї причини вони повинні бути чимось більшим за простих хроністів, мемуаристів і компіляторів, хоч і без цієї функції істо- рикам не обійтися»19. Теза 4. Найбільш дискусійною є світоглядна або соціальна, виховна функ- ція історичного пізнання. Адже дослідження минулого залежить від того, у чиїх інтересах воно здійснюється, інтереси яких соціальних груп висловлю- ють ті чи інші історики, чи намагаються вони дослідити минуле, максимально можливо уникаючи його ідеологізації та спекулятивності? У цій справі може допомогти виваженість і представлення різних поглядів на контраверсійні іс- торичні події. Класик філософської герменевтики Г.-Ґ.Ґадамер у праці 1960 р. «Істина і метод» слушно зауважив, що «насправді не історія належить нам, а ми на- лежимо історії», відтак «упередження окремої людини в більшій мірі, ніж її судження, складають історичну дійсність її буття»20. Історія – це безперерв- на боротьба між ідеями та інтересами. Унаслідок цього на мить перемагають інтереси, а на тривалі історичні періоди домінують певні метаідеї. Досі до- мінантним є історичний детермінізм як популярний геґелівський принцип історієписання. Відкритим залишається питання, чи готова історична свідо- мість українського суспільства до переходу від модерного до постмодерного конструювання історичної оповіді? У контексті переходу від «модерного» до «постмодерного» ґранд-наративу спостерігається відхід від лінійних, функціо- налістських, циклічних моделей історієписання до переважно семіотичних, лінґвістичних. Постмодерні моделі історієписання більше нагадують теорії, які складаються з невизначених термінів, простих аналогій та неіснуючих універсалій. Зазначені моделі репрезентації минулого дедалі частіше не ви- знаються однаково можливими й комплементарними одна до одної, що від- повідає складності опису минулого та змінам унікальних систем цінностей. Формування нових ґранд-наративів ускладнюється кризою пошуку нових «іде- альних цілей». Криза кожного зі згаданих ґранд-наративів не означає кінця їхнього іс- торичного існування. Процес «перейменування» не минає безслідно для того змісту, який отримує нова назва. Прийняття певної символічної мови або ґранд-наративу активно впливає на поведінку людей та на історію. Зовнішні події не позначаються на свідомості людини, доки не отримують семіотичного осмислення. Для мислення людини існує лише те, що входить до його мов- лення або мови. «Чистих» історичних процесів, які являють собою працюючі дослідницькі ґранд-наративи, немає. Саме це надає минулому цінність і пере- водить тексти історичної науки з царини схоластичної нудьги у світ художньої різноманітності. 19 Гобсбаум Е. Вік екстремізму: Коротка історія ХХ віку: 1914–1991. – К., 2001. – С.13. 20 Гадамер Х.Г. Истина и метод // Культурология. – Москва, 2007. – С.205. Український історичний журнал. – 2013. – №6 Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду 9 Можна погодитися з твердженням О.М.Майбороди, що «розмови про єдині підходи взагалі недоречні»21. Зазначимо, дискусія стосовно того, «що краще» – традиційний формат національної історії або постнаціональний і постмодер- ний формати наднаціональних історій – узагалі не має конструктивного за- вершення. Водночас утопічно виглядає заклик максимально відсторонитися від ідеологій і політичних дискусій усіх типів. Це неможливо хоча б тому, що жити у суспільстві та бути вільним від нього неможливо так само, як не мож- на побачити власні очі без дзеркала. До речі, у вітчизняній історіографії досі не узагальнено порівняння різних «політично-концептуальних» підходів до написання історії України. Ідеться про домінантне за радянських часів «кла- сове марксистсько-ленінське» тлумачення минувшини, провідне за часів не- залежності «державницько-націоналістичне» висвітлення, або про «вестерні- заторське ліберальне», так би мовити «постнаціональне», виписування історії України. Останній за ліком, але не за значенням, напрям орієнтується на зовнішні дослідницькі ґранти, але навряд чи є вільним від ідеологічного навантажен- ня, як і перші два. Крім того, кожен із зазначених ґранд-наративів перебу- ває в конкурентно-конфронтаційних відносинах із двома іншими. Крім того, неможливо не брати до уваги й того факту, що «в Україні історична освіта визнається складовою державної політики пам’яті»22. У цьому зв’язку безумов- но важливими є глибокі дослідження укладених чужоземцями свідчень про нашу країну23. Але треба мати на увазі, що їхнє сприйняття України та по- дій на цій землі переважно лише відбивають їх власні політичні уявлення. Зрештою, ієрархія оцінок певних історичних діячів також є віддзеркаленням у масовій свідомості актуальних для сучасності національних пріоритетів. Теза 5. Навряд чи варто апріорі ідеалізувати наднаціональний підхід до написання національної історії. Нагадаємо, що Е.Сміт ставить риторичне пи- тання: «Чи можна говорити про “загальноєвропейську історію” взагалі, яка не є просто“історією її народів”»?24. Водночас угорський дослідник Ґ.Конрад в есе «Європа й національні держави» закликає, попри процес європейської інтеґра- ції, не перебільшувати значення наднаціональних тенденцій25. Фактично «на- ціональний історичний суверенітет» зберігається, і це розглядається як одна із серйозних перешкод для діяльності наднаціональних політичних владних структур. Історія може як створити націю, так і знищити її. Тому треба обереж- но говорити «про українську історію як полікультурну площину у складі різних державних організмів»26. Такою досі є історія недержавних народів, 21 Майборода О.М. «Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою. – С.27. 22 Чупрій Л. Історична освіта в Україні як складова державної політики пам’яті // Політичний менеджмент. – 2011. – №4. – С.18. 23 Ададуров В.В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в євро- пейський контекст (погляд історика всесвітника) // Український історичний журнал. – 2013. – №2. – С.9. 24 Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. – К., 2009. – С.191. 25 Konrad G. Europa und die Nationalstaaten. – Berlin, 2013. – S.43. 26 Ададуров В.В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європей- ський контекст... – С.10. Український історичний журнал. – 2013. – №6 10 С.В.Віднянський, А.Ю.Мартинов наприклад курдів, поділених між різними країнами. Зрештою, чим довше один народ «керує» іншим, тим триваліший час «керуючий» розраховуєть- ся з «керованим». Зокрема, більшість європейських націй пережили період розквіту імперської могутності, а у другій половині ХХ ст. пережили досвід втрати імперського статусу. В Європейському Союзі, як довела ґлобальна фі- нансова криза 2008–2013 рр., портуґальці й німці, австрійці та греки не го- тові взаємно визнавати себе рівноправними громадянами однієї політичної спільноти. Радикальний підхід заперечує саме поняття європейського народу, який не має спільної мови, традицій, історії. Тому не може бути й спільної європей- ської ідентичності, хоча національна свідомість – цілком модерне утворення. Національний історичний досвід досі прорізає європейський ґрунт як «геоло- гічні розлами»27. Деконструкція національної історії потрібна для вибудову- вання постмодерної імперії у формі Європейського Союзу. Але не можна ви- ключати, що об’єднання Європи, виливши похоронні дзвони за націоналізмом, піднесе його на новий рівень могутності й леґітимності. Теза 6. Готуючи концепт нової багатотомної історії України, треба чітко визначитися з читацькою аудиторією. Адже одна справа писати історію для тих, хто хоче її знати, а інша – для широкої публіки28. Проте в обох випадках історичний досвід стає силою, яка формує ідентичність. Соціальна пам’ять не повинна культивувати колективне самолюбування та ксенофобію. Позаяк на- ціональна історія дійсно не лише історія конкуренції, протистоянь і змагань різних станів, верств, конфесій, етносів, культур, націй, держав тощо, але й простір взаємодії, взаємопроникнення, взаємозбагачення цивілізацій, куль- тур, народів. Відтак завдання історика – максимально зблизити національ- ний метанаратив зі здобутками сучасної науки та зразками європейської іс- торичної освіти. Європейський Союз, зокрема, намагається зберегти народам своїх держав-членів національні ідентичності й культурну специфіку. Позаяк «етноісторія притаманна більшості культурних спільнот в усі часи, натомість як наукова, безпристрасна історія – менше явище, властиве лише певним сус- пільствам і цивілізаціям»29. Матеріалістичне розуміння історії традиційно віддає пріоритет буттю над свідомістю. У зазначеній парадигмі історія сприймається як своєрідний при- родно-історичний процес зміни конкретно-історичних типів суспільства. При цьому соціальні факти головним чином пояснюються іншими соціальними фактами. Ідеалістичне бачення історії суспільного розвитку, навпаки, уважає свідомість, ідеї, визначальними для зміни буття30. Більш продуктивним є під- хід, який дійсно діалектично враховує взаємовпливи буття на свідомість та свідомості на буття. За доби постмодерну мова стає середовищем, котре безпо- середньо не може нести істину або універсальний сенс. Місце раціональних 27 Goschler C., Graf R. Europäische Zeitgeschichte seit 1945. – Berlin, 2010. – S.39. 28 Heinrich H.A., KohlStruck M. Geschichtspolitik und sozialwissenschaftliche Theorie. – Stuttgart, 2008. – S.16. 29 Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. – С.93. 30 Kistenfeger J. Historische Erkenntnis zwischen Objektivität und Perspektivität. – Frankfurt am Mаin, 2011. – S.88. Український історичний журнал. – 2013. – №6 Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду 11 соціальних суб’єктів переважно займає неструктурована аномічна маса, якій, здається, не відомі традиційні соціальні цінності. Індивідуальне знання й досвід стають соціальним явищем, коли набува- ють форми взаємного впливу. Історично, як форма соціальної взаємодії, моно- лог передує діалогу, котрий існує лише, коли є інтерес до альтернативної дум- ки. Із «монологізмом» пов’язана певна концепція істини як одного правильного погляду на світ. При цьому стратегія арґументу полягає в тому, що опоненти мають пристати на єдину певну думку, що і є істиною. Таке уявлення про іс- тину ставить під сумнів сучасну теорію комунікації, розроблену Н.Луманом. Збереженням альтернативи забезпечується можливість порозуміння. «Ми на- стільки підвищуємо непевність стосовно правильного, що зробити щось стає неможливим, – писав Н.Луман, – лише з прагматичних позицій, адже позиції все одно залишаються спростовними»31. Теза 7. Звичайно, доцільно відокремити академічні дискусії від політи- ко-ідеологічних. Але які передумови такої сепарації? Апріорі можна визна- ти, що «історія – не біографія істини, – як слушно писав вітчизняний філософ С.Б.Кримський, – а драма, в якій раціональне невіддільне від нераціональ- ного, свідоме від несвідомого, стихійне – від керованого, конструктивне – від деструктивного»32. Філософський діалог не є розмовою рівних, у ньому завжди можна визна- чити особу, котра домінує, носія авторитету й істини. Тобто, одному з учас- ників діалогу належить уся повнота істини, а інший у процесі обговорення має відмовитися від свого незнання, помилок, забобон і стати на бік істини. Диспутанти самі себе заганяють у пастку вимовлених слів. Неґативний вплив на культуру та якість дискусії мають відмінності в рівні знання її учасників, можливі конфліктні відносини між ними, розбіжності у статусному чи влад- ному потенціалі. Скажімо, текст, розміщений у Мережі, перестає бути завер- шеною смисловою одиницею33. Смисл суб’єктивується й стає особистим. Тому будь-який теоретичний проект у цьому сенсі завжди буде незавершеним. Важливо відмовитися від технології «чорного опонента» як лінґвістичного інструменту риторики. Можливо, варто перевести увагу дослідників від по- шуку інституційних обмежень при написанні нової історії України до пошуку умов свободи творчої дії в рамках певних дискурсивних правил гри. Адже будь- яка дія суб’єкта тягне за собою апріорі непередбачувані наслідки, навіть якщо мету та засоби дії було обрано серед леґітимних цілей і засобів. Усе це потребує не тільки абстрактно-теоретичного, а й конкретно-історичного пояснення. Теза 8. Європейська інтеґрація України дійсно вимагає адаптації до «за- гальноєвропейської» ідентичності. Але й зараз уже немає «берлінських мурів» між українською та європейською історією34. Інша справа, що за оптимістично- інтеґраційних сценаріїв слід пам’ятати про твердження Ю.Габермаса, який уважає, що «колективні ідентичності переважно творяться, а не знаходяться 31 Луман Н. Введение в системную теорию. – Москва, 2007. – С.321. 32 Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К., 2003. – С.94. 33 Schmale W. Digitale Geschichtswissenschaft. – Köln, 2010. – S.43. 34 Golczewski F. Deutsche und Ukrainer: 1914–1939. – Paderborn, 2010; Kappeler A. Die Ukraine: Prozesse der Nationsbildung. – Wien, 2011. Український історичний журнал. – 2013. – №6 12 С.В.Віднянський, А.Ю.Мартинов готовими. Утім, вони можуть засновувати єдність чогось гетерогенного. Також і серед громадян однієї й тієї самої спільноти кожен є для кожного іншим та має право залишатися іншим»35. Досить актуально звучать роздуми Ю.Габермаса про публічне застосування історії: «Модерна історіографія має двох адресатів: цех істориків і ши- року публіку. Добре історико-часове зображення має водночас відповідати критичним масштабам науки й очікуванням за- цікавленої читацької публіки. Звичайно, погляд історика не має права дозволити собі керуватись інтересами цих читачів, котрі вимагають пояснити їм власне історичне місце. Щойно бачення спостерігача-аналітика зливається з перспективою, яку охоплю- ють учасники дискурсів самопорозуміння, історична наука деґе- нерує до історичної політики. Союз історизму з націоналізмом завдячує своїм виникненням цій плутанині; подібна плутанина віддзеркалюється ще сьогодні в тенденціях продовження “хо- лодної війни” з допомогою історіографічних засобів»36. Теза 9. Яким є стан історичної свідомості українського суспільства? Незалежно від відповіді на це питання, він транслюється й на академічну істо- ричну науку. Громадська думка «про національну історію» для свого існуван- ня потребує розвиненої системи комунікації. Наприклад, абсолютна монархія у Франції сформувала єдину систему управління, яка утворила стабільні ка- нали комунікації. Факт появи громадської думки був зумовлений наявністю просвітницьких центрів. Громадська думка, що заступила місце релігійної віри, зберігає з нею спільні риси. Зокрема, у них однаковий механізм утво- рення, вони сформовані в результаті не безпосередньої взаємодії з об’єктом, а транс ляції деякого знання, джерела котрого можуть бути найрізноманітніши- ми. Зрештою, віра це теж опінія, яку поділяють. З одного боку, «національний мастер-наратив вичерпав свої можливості й на рівні дидактичної та афірмативної історії», але, з іншого – «український мастер-наратив цілком комфортно існує й самовідтворюється у сотнях дисер- тацій і тисячах наукових публікацій»37. Національна ідентичність як імунна система допомагає встояти перед ризиками ґлобалізації та залишатися кон- курентоспроможними. Різні ідеологічні системи, складовою яких є і «деідео- логізація», слугують інструментами проектування майбутнього як здійснення цілей та ідеалів людей. Головне, аби сам собою не справдився прогноз про «суверенні держави Галичина та Донбас»38. Будь-яка «сучасність» містить різноманітні ритми. Як зазначав Ф.Бродель, «сьогодні» почалося одночасно вчора, позавчора, «колись»39. Наприклад, істо- 35 Габермас Ю. Постнаціональна констеляція: Політичні есе. – Л., 2010. – С.27–28. 36 Там само. – С.37–38. 37 Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небез- пеки при написанні нової історії України // Український історичний журнал. – 2012. – №6. – С.19. 38 Галушко К.Ю. У пошуках common sense: до дискусії з приводу національного гранд- наративу. – С.20. 39 Бродель Ф. История и общественные науки: Историческая длительность // Философия и методология истории. – Москва, 1977. – С.128. Український історичний журнал. – 2013. – №6 Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду 13 рія України ХХ ст. надто «емоційно гаряча» та політично інструменталізова- на, аби її навіть в академічній спільноті сприймали лише як об’єкт пізнання. Верхня межа новітньої історії визначається за принципом піввіку назад від поточного року. Період, який туди не ввійшов, в англомовній історіографії є предметом «поточної історії». Уникнути тиску власних політичних переко- нань, влади або громадського замовлення, мабуть, можна лише в гіпотетично- му польоті історика на Марс. Теза 10. Дискусія про розвиток «мистецтва заради мистецтва», зокрема й історії заради професійних істориків, вічна. Для проекту постмодерну це нормально. Але так само нормативним є плюралізм у тлумаченні минулого. Рівноправні національна й наднаціональна, або мультикультурна, історія. Неможливо перманентно всім наказувати, як та що треба думати про минуле. Хто є суб’єктом історії в умовах безперервної соціальної динаміки? Соціальні суб’єкти не завершують свого становлення. У постструктуралізмі суб’єкт фак- тично поглинається лінґвістичними структурами. Суб’єкт історії може розумі- тися не як даність, а як метод розуміння своєї ідентичності, шлях до самого себе. Але люди завжди шукали та звичайно знаходили різні замінники тотож- ності. Це може бути нація, релігія, клас і професійні ознаки, які слугують тому, аби дати людині відчуття тотожності. Ствердження та інституційне закріплен- ня певного типу влади означає й домінування відповідного типу знання над іншими типами в ієрархії ідей. Історія України залишається маркером ідентичності. У сусідній Росії зада- чами шкільної історичної освіти визнано концептуальний підхід «російського багатонаціонального й полікультурного суспільства». Натомість реаліями ви- щої історичної освіти визнаються «методологічний та історіографічний плюралізм, активізація міждисциплінарних досліджень, розширення напрямів історич- них досліджень, ідеологізація й політизація історичних дослід- жень, екстраполяція їхніх результатів на освітню та культурну практику»40. Історія завжди й проект майбутнього, сутнісна ознака європейської циві- лізації, принаймні з доби античності. На завершальному етапі європейсько- го модерну деміфологізується історія королів і переможців, зникає іманентне ототожнення народу з його монархом, а нації – з її сувереном. Перемога одних обертається поразкою інших, звідси з’являються історія переможців та історія переможених. Альтернативна щодо історії еліти «народна історія» – це історії колишньої «німої більшості». Цей дискурс розповідає не про перемоги, а про поразки, унаслідок яких українці очікують «землі обітованої» або здійснення колишніх прагнень, що справді повернуть минулі права та втрачену славу. Зрозуміло, що така альтернативна історія – це не історія безперервності, а істо- рія розривів, зокрема форм державності. Адже ані народ, ані держава Україна не є чимось монолітним, цілим, котре розвивається за усталеними законами 40 Вяземский Е.Е. Российская система исторического образования: 1992–2012 гг.: Становление, итоги, перспективы // Новая и новейшая история. – 2013. – №4. – С.201. Український історичний журнал. – 2013. – №6 14 С.В.Віднянський, А.Ю.Мартинов від виникнення, розвитку, сучасного стану. Тому, мабуть, дійсно мають рацію Г.В.Касьянов і О.П.Толочко, закликаючи «відмовитися від ідеї безперервності, натомість звернути особливу увагу на моменти розривів»41. Але це не повинно означати відмови від багатопланового, об’ємного відображення національної історії як єдиного процесу, незважаючи на всі притаманні йому суперечності та розриви. «Оптимізація» у форматі наперед заданого – це не державотворчий про- ект. Суспільний творчий проект – це завжди історичний проект. Нації – це суб’єкти процесу модернізації. Етнічний націоналізм – це гальмо на шляху проекту модерну, а формальний націоналізм – ні, позаяк він апелює до від- критої ідентичності. К.Маркс, як відомо, стверджував, що «пролетаріат не має Батьківщини» та закликав «пролетарів усіх країн єднатися», але зараз у міру кризи системи соціального забезпечення чимало німців ставлять риторичне запитання, чому «пролетарі всіх країн» мають «єднатися» саме в добропоряд- ній Німеччині? Ґлобалізація якраз є проектом постмодерну. Процесу ґлобалізації праці й капіталу не потрібні національні держави. Якою буде картина світу без них? Нація реалізує осмислений проект майбутнього або зникає. Зрозуміло, що у цих умовах «сучасна ліберальна держава, заснована на ідеях грома- дянських свобод, прав людини та мультикультуралізму все менш комфорт- но відчуває себе в ролі провідника національної історії»42. Дійсно, від доби Просвітництва ліберальний дискурс спирається на ідею універсального розуму, але постмодерн уважає істину завжди частковою, відносною, заво- йованою в нерівній боротьбі переможців і переможених. Звідси існують як мінімум істина успіху й істина поразки. Яскравий приклад цього становить суспільно-політична дискусія в Україні з приводу графи «Національність» у паспорті. Одні вважають, що ті, хто її вилучив, забрав українську душу. Альтернативна думка полягає в тому, що зазначення національності в осо- бистих документах використовують у дискримінаційному суспільстві, але не в демократичному. У більшості країн світу громадяни ідентифікуються за країною проживання. Із грудня 2012 до лютого 2013 рр. у парламентській газеті «Голос України» тривала жвава та суперечлива дискусія з приводу по- новлення в паспортах графи «Національність». Були й показові заяви: «Усі люди живуть певними ідеологічними історіями, – уважає народний депутат України Б.Бенюк. – І поки всі ці історії для нас не стануть однаковими, до того часу не буде ніякого примирення»43. Така радикальна зміна ціннісних орієнтирів руйнує соціальні структури. У ХVІ–ХVII ст., коли Західну Європу не полишали релігійні конфлікти, соціальні заворушення у князівстві Трансильванія виникали не на національному або релігійному підґрунті, хоча тут жили валахи, мадяри, шваби, саксонці, юдеї. Тоді від культурно- го плюралізму вигравали в різній мірі всі народи цієї держави. Ситуація 41 Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небез- пеки при написанні нової історії України. – С.21. 42 Там само. – С.8. 43 Голос України. – 2013. – 27 лютого. – С.3. Український історичний журнал. – 2013. – №6 Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду 15 змінилася лише у другій половині ХІХ ст., коли ідеологія націоналізму ово- лоділа розумом еліт на сході Європи44. Теза 11. Стосовно пізнавальних обмежень національної історії. У праці «Злиденність історицизму» К.Поппер закидав соціальним наукам віру у не- здоланну історичну необхідність, у підпорядкованість суспільних процесів тим чи іншим соціальним законам, завдяки чому їх нібито й можливо про- гнозувати. Але це не означає, що прогнозування не потрібне взагалі. Такий самий висновок можна зробити й щодо національної історії. Історична трива- лість існування будь-якої нації робить для неї здатність до національної само- критики принаймні не зайвою45. Нація історично закорінена, але нечулість національної совісті є симптомом серйозної суспільної хвороби. Як зазначає Е.Сміт: «Націоналізм – це ідеологія історичної території, і він зосереджує енер- гію індивідів і груп у межах чітко означеної “вітчизни”, в якій усі громадяни мисляться братами й сестрами і до якої вони, отже, “належать”»46. У випадку з Україною виховна, пропаґандистська та політична функції історії залишають- ся. Національна історія є своєрідним соціальним капіталом, тобто спільною власністю сучасного соціуму на досвід минулих поколінь. За доби модерну нація жила уявленням про безперервність свого існуван- ня, мала чітку ідентичність як форму надійності життєвого устрою. Натомість час постмодерну більше не може ґарантувати будь-якій нації стабільності й без- сумнівності не лише ідентичності, а й повсякденного світу. Національна істо- рія навряд чи стосується лише виконання заздалегідь окресленої мети. Смисл життя людини, як і нації, розкривається тільки після смерті. Не варто пере- більшувати загрози етноцентризму й культурної ексклюзивності. Адже, навіть ворогуючи, європейські народи вчилися один в одного. В умовах становлення модерного націоналізму відбувався безперервний культурний трансфер47. Чи можлива повнота знання взагалі? Важко не погодитися з К.Ясперсом, який зазначав: «Позаяк в історії виявляється буття, тож істина завжди наяв- на в історії, але ніколи в ній не завершується, адже завжди перебуває в русі. Вичерпне оволодіння істиною означає її втрату»48. Випадковості окремих людських доль, переплетення історичних подій різ- них рівнів роблять минуле так само не прогнозованим, як і майбутнє. Спокуса «повнотою знання» вразила Фауста. Повнота знання віддаляється від тих, хто пізнає, за лінію обрію. Конструктивізм і деконструкція в умовах інтелектуаль- ного постмодерну так само модні, як два століття тому був модним позитивізм. Яким буде світ без національних кордонів? На уламках Першої світової війни мріяли про «всесвітню федерацію». В умовах ґлобальної кризи кожна нація рятується як може, черпаючи сили у власній, а не наднаціональній історії. 44 Трансильванский вопрос: Венгеро-румынский территориальный спор и СССР: 1940– 1946 гг.: Документы российских архивов. – Москва, 2000. – С.3. 45 Pfeil U. Die Rückkehr der deutschen Geschichtswissenschaft in die «Ökumene der Historiker». – München, 2008. 46 Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. – С.215. 47 Aust M., Schönpflug D. Vom Gegner lernen: Feindschaften und Kulturtransferts im Europa des 19. und 20. Jahrhunderts. – Frankfurt am Main, 2007. 48 Ясперс К. Про сенс історії // Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996. – С.187. Український історичний журнал. – 2013. – №6 16 С.В.Віднянський, А.Ю.Мартинов Звичайно, за своєрідну референтну модель написання нової історії України можна обрати й «Кембриджську історію Скандинавії» (як пропонують Г.В.Касьянов і О.П.Толочко49). Однак, не треба забувати, що є ще суто націо- нальні історії скандинавських народів50. Цілком леґітимні й «модернізовані» традиції писання національних історій у ширшому всесвітньо-історичному контексті. У Росії видається серія перекладних праць «Національні історії»51. Утім, більш взірцевою для підготовки нової історії України як минулого тери- торій (земель), що їх охоплює сучасна держава та народи, котрі в ній прожи- вають, є вже згадувана нами й багато у чому подібна до української «Історія Словаччини» – із висвітленням подій як до формування словацької нації та утворення тут держави, так і після її зникнення. Або, наприклад, «Історія Австрії», котра витримала вісім видань і перекладена з німецької на укра- їнську мову. У цій праці висвітлено період від найдавніших часів до кінця 1980-х рр., розкрито нові зміни не тільки в австрійській, а й європейській іс- торії, причому автор не обмежується минулим суто національної державнос- ті, подаючи читачеві якнайдетальнішу картину багатогранних зв’язків між культурним та історичним розвитком Австрії52. Нарешті, заслуговує на увагу багатонаціональний підхід до історичного минулого України американсько- канадського історика П.Р.Маґочія, який зробив спробу описати розвиток усіх народів та культур, які коли-небудь існували в Україні, розглядаючи їх як невід’ємну частину українського народу53. Щоправда, для сучасної вітчизняної історіографії не менш важливий показ місця українських земель у світових, насамперед європейських, політичних, економічних і культурних процесах та участь українців в їх розвитку. Отже, на нашу думку, потрібно враховувати, але не абсолютизувати нові світові тенденції історієписання, поступово піднімаючи на їх рівень вітчизня- ну. Немає нагальної потреби змінювати детермінізм національної історії над- національним редукціонізмом. Адже постмодерністські моделі філософству- вання спрямовані на розвиток дискурсу підриву влади в усій її багатогран нос ті: деконструкції монологічності (Ж.Дерріда), ґранд-наративів (Ж.-Ф.Ліотар), дисциплінарних практик (М.Фуко), монологічності словників (Р.Рорті), мовної матриці (Р.Барт). 49 Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небез- пеки при написанні нової історії України. – С.14–15. 50 Див.: Мейнандер Х. История Финляндии / Пер. с швед. – Москва, 2008. – 248 с.; Мелин Я., Юхансссон А., Хеденберг С. История Швеции / Пер. с швед. – Москва, 2002. – 400 с.; Полудан Х., Ульсиг Э., Расмуссен К., Бондеруп Г., Петерсен Э. История Дании. – Москва, 2007. – 608 с.; Хьяульмарссон Й. История Исландии: С древнейших времён до наших дней. – Москва, 2003. – 224 с. 51 Див.: Воцелка К. История Австрии: культура, общество, политика. – Москва, 2007. – 498 с.; Контлер Л. История Венгрии: Тысячелетие в центре Европы / Пер. с англ. – Москва, 2002. – 656 с.; Линтнер В. Италия: История страны / Пер. с ит. – Москва, 2007. – 381 с.; Морган К. История Великобритании. – Москва, 2008. – 680 с.; Поп И.А., Болован И. История Румынии / Пер. с рум. – Москва, 2005. – 680 с.; Сарайва Ж. История Португалии / Пер. с португ. – Москва, 2007. – 384 с.; Тымовский М., Кеневич Я., Хольцер Е. История Польши / Пер. с пол. – Мос к ва, 2004. – 544 с.; Чиркович С. История сербов / Пер. с сербохорв. – Москва, 2009. – 448 с.; Шульце Х. Крат кая история Германии / Пер. с нем. – Москва, 2004. – 256 с. 52 Цьолнер Е. Історія Австрії / Пер. з нім. – Л., 2001. – 712 с. 53 Маґочій П.Р. Україна: Історія її земель та народів. – Ужгород, 2012. – 816 с. Український історичний журнал. – 2013. – №6 Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду 17 Ідеологічні, пропаґандистські, пізнавальні функції за національною істо- рією, безсумнівно, залишаються. Семіотичний підхід до культури ключовим поняттям визначає інформацію. Кожна національна культура є певним «тек- стом» і набором кодів обробки й передачі інформації. Від уміння їх «дешифру- вати» залежить ідентичність, цілісність нації. Натомість єдність національної та всесвітньої історії обумовлена різноманітністю їхніх методологічних засад дослідження й концептуальних інтерпретацій минулого. Справа лише у співвідношенні цих функцій, навколо чого можна диску- тувати безкінечно. Доцільно зберегти єдину фактологію, але пропаґувати різ- ні трактування української історії. Минуле не завжди добрий порадник для прийдешнього. Ніхто не знає, який із багатьох сценаріїв, написаних сьогодні, потрібен для майбутнього. Але зрозуміло, що замість однієї офіційної дедалі частіше домінуватимуть різні історії. Головним критерієм їхнього сприйняття може бути обґрунтування персональної відповідальності істориків за дотри- мання етичних принципів, котрі відкидають неґативні емоції, насильство, прагнення до перманентного руйнування та фанатизм, адже вони згубні як для долі окремої людини, так і суспільств, націй. Сприйняття минулого стає головною метою управління колективною пам’яттю. Передача її відбувається у вигляді продукування стереотипів. Переказування жорсткої минувшини не може допомогти подолати страх перед майбутнім. Дослідник прагне пояснити подію, трагедію, а не бути суддею, що виносить вердикт. Історик має залишати відчиненими двері для різних думок, адже робота пам’яті ніколи не завершує- ться. Але в умовах ґлобалізації він уже не відіграє роль Дон Кіхота як оборон- ця національної пам’яті від політичного маніпулювання. The article is devoted to tendencies of methodological problems the national history. The chapter also discusses of grandnarrative in the global history project. Keywords: Ukraine, national history, grandnarrative, globalization, theoretical and methodological problems the national history.

Національні історії в метанаративі процесу ґлобалізації: з європейського досвіду

Institution

Ähnliche Einträge