Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)

Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)

У статті висвітлюється діяльність М. Грушевського у Всеукраїнській академії наук після повернення з еміграції. Пішовши на компроміс із більшовицькою владою і сподіваючись очолити ВУАН, учений був змушений вести складне протиборство на два фронти: з керівництвом Академії за розгортання масштабних на...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2016
Автор: Пиріг, Р.Я.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2016
Назва видання:Вісник НАН України
Теми:
Наукова спадщина
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107368
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.) / Р.Я. Пиріг // Вісник Національної академії наук України. — 2016. — № 7. — С. 3-18. — Бібліогр.: 44 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-107368
record_format dspace
spelling irk-123456789-1073682016-10-19T03:02:41Z Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.) Пиріг, Р.Я. Наукова спадщина У статті висвітлюється діяльність М. Грушевського у Всеукраїнській академії наук після повернення з еміграції. Пішовши на компроміс із більшовицькою владою і сподіваючись очолити ВУАН, учений був змушений вести складне протиборство на два фронти: з керівництвом Академії за розгортання масштабних наукових досліджень і владними колами УСРР проти використання його особи в явно ідеологічних цілях. Показано, що М. Грушевський програв це змагання з тоталітарною системою, яка визначила трагічний фінал його життєвого шляху. 2016 Article Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.) / Р.Я. Пиріг // Вісник Національної академії наук України. — 2016. — № 7. — С. 3-18. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. 0372-6436 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107368 uk Вісник НАН України Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Наукова спадщина
Наукова спадщина
spellingShingle Наукова спадщина
Наукова спадщина
Пиріг, Р.Я.
Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)
Вісник НАН України
description У статті висвітлюється діяльність М. Грушевського у Всеукраїнській академії наук після повернення з еміграції. Пішовши на компроміс із більшовицькою владою і сподіваючись очолити ВУАН, учений був змушений вести складне протиборство на два фронти: з керівництвом Академії за розгортання масштабних наукових досліджень і владними колами УСРР проти використання його особи в явно ідеологічних цілях. Показано, що М. Грушевський програв це змагання з тоталітарною системою, яка визначила трагічний фінал його життєвого шляху.
format Article
author Пиріг, Р.Я.
author_facet Пиріг, Р.Я.
author_sort Пиріг, Р.Я.
title Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)
title_short Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)
title_full Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)
title_fullStr Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)
title_full_unstemmed Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)
title_sort михайло грушевський і академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.)
publisher Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
publishDate 2016
topic_facet Наукова спадщина
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107368
citation_txt Михайло Грушевський і Академія: нереалізоване президентство (1924—1928 рр.) / Р.Я. Пиріг // Вісник Національної академії наук України. — 2016. — № 7. — С. 3-18. — Бібліогр.: 44 назв. — укр.
series Вісник НАН України
work_keys_str_mv AT pirígrâ mihajlogruševsʹkijíakademíânerealízovaneprezidentstvo19241928rr
first_indexed 2025-07-07T19:52:05Z
last_indexed 2025-07-07T19:52:05Z
_version_ 1837019091687178240
fulltext ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 7 3 НАУКОВА НАУКОВА СПАДЩИНАСПАДЩИНА МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ І АКАДЕМІЯ: НЕРЕАЛІЗОВАНЕ ПРЕЗИДЕНТСТВО (1924—1928 рр.) У статті висвітлюється діяльність М. Грушевського у Всеукраїнській ака- демії наук після повернення з еміграції. Пішовши на компроміс із більшо- вицькою владою і сподіваючись очолити ВУАН, учений був змушений вести складне протиборство на два фронти: з керівництвом Академії за розгор- тання масштабних наукових досліджень і владними колами УСРР проти використання його особи в явно ідеологічних цілях. Показано, що М. Гру- шевський програв це змагання з тоталітарною системою, яка визначила трагічний фінал його життєвого шляху. 7 березня 1924 р. після п’ятирічного перебування в еміграції М. Грушевський з родиною повернувся до Києва. Газети по- відомили про приїзд колишнього голови Центральної Ради і відомого історика. В інтерв’ю учений заявив, що мав намір по- вернутися в Україну ще два роки тому, але через відсутність необхідних умов для наукової праці справу доводилося від- кладати. Однак останні відомості про поліпшення становища в Україні переконали, що саме тут він зможе найпродуктивні- ше працювати. Учений поділився своїми творчими планами роботи у Всеукраїнській академії наук (ВУАН) — завершити «Історію України-Руси» та продовжити дослідження проблем первісної культури [1]. Волею обставин М. Грушевський був змушений стати до праці в Академії наук — інституції, засади утворення якої він свого часу не сприйняв, а до її нинішніх ке- рівників — віце-президента С. Єфремова і неодмінного секре- таря А. Кримського ставився досить неприязно. Як відомо, Академію було засновано у листопаді 1918 р. згідно із законом Української Держави [2]. Тогочасна київська преса, коментуючи майбутній склад Української академії наук, називала М. Грушевського одним з імовірних дійсних членів. Спочатку до його кандидатури схилявся й гетьман П. Скоро- падський, який вважав, що коли б він очолив Академію, то зміг би принести величезну користь українській науці [3]. Однак увійти до числа фундаторів Академії М. Грушевський категорично відмовився, вважаючи неможливим для себе бра- ПИРІГ Руслан Якович — доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України 4 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (7) НАУКОВА СПАДЩИНА ти участь «у такому уряді» і користуватися «та- кими грішми» для добрих цілей. Однак справа була не лише у відразі до гетьманату, а й у кон- цептуально відмінному баченні Академії наук у проектах М. Грушевського і В. Вернадського. Перший виношував план створення академії на базі очолюваного ним Українського наукового товариства як громадського об’єднання науко- вих осередків переважно суспільствознавчої і гуманітарної сфери. Другий — пропонував створити багатопрофільну наукову установу на зразок Петербурзької академії наук, само- врядну, але з потужною державною матеріаль- ною підтримкою. Відразу після повалення гетьманату М. Гру- шевський енергійно взявся за справу реорга- нізації щойно створеної Української академії наук. Уже 24 грудня 1918 р. на засіданні пре- зидії Українського наукового товариства було ухвалено рішення про створення комісії з ви- роблення нового статуту Академії, яка має ба- зуватися на осередках УНТ. За кілька днів па- кет відповідних документів було передано до уряду, але він не дістав підтримки. До речі, як і пропозиції М. Грушевського щодо державно- го устрою постгетьманської УНР. На початку 1919 р. у зв’язку з наближенням до Києва біль- шовицьких військ він змушений був виїхати за кордон. Свій намір повернутися в Україну М. Гру- шевський виношував довго і болісно. Не по- спішали з дозволом на його в’їзд і вищі респу- бліканські, а потім союзні партійно-державні інстанції, вираховуючи можливі дивіденди і ризики від цієї акції. Тільки 10 листопада 1923 р. Політбюро ЦК РКП(б) ухвалило по- станову про допуск професора Грушевського в СРСР, доручивши його «використання» ЦК КП(б)У [4]. 22 листопада радянський пост- пред у Відні М. Левицький одержав диплома- тичною поштою листа від наркома освіти УСРР В. Затонського, в якому зокрема вказу- валося: «Можна натякнути Грушевському, що коли б його кандидатура була виставлена на президента (ВУАН. — Авт.), то Наркомосвіти таку кандидатуру підтримуватиме». Далі на- голошувалося, що українські академіки нала- штовані проти Грушевського і наркомату дове- деться витримати певну боротьбу, оскільки посада президента виборна [5]. Як покажуть наступні події, пішовши на компроміс із біль- шовицькою владою, учений прийняв умови складної і тривалої політичної гри. Керівництво УСРР не визнавало заснуван- ня Академії за часів правління П. Скоропад- ського, і датою її створення вважали початок 1919 р., коли у Києві встановилася радянська влада. Статут ВУАН Раднарком УСРР схвалив у червні 1921 р. Було сформульовано головне завдання Академії: «Підтримувати, координу- вати і організовувати науково-творчу діяль- ність всіх наукових інститутів, об’єднань і ла- бораторій, а також і окремих громадян УСРР на користь комуністичного суспільства згідно з загальними вказівками НКО» [6]. За постановою уряду ВУАН підпорядко- вувалася Наркомату освіти (НКО), чим фак- тично ліквідовувалася її автономія. Кожного дійсного члена і склад президії Академії мав затверджувати наркомат. Права, обов’язки і порядок діяльності президії ВУАН також ви- значалися відповідними інструкціями НКО. Безпосередньо ж діяльність Академії спрямо- вувало спеціальне управління — Укрголовнау- ка, представник якого перебував у Києві. На утримання наукових установ хронічно не вистачало коштів, час від часу скорочува- лася кількість їх співробітників. Неодмінний секретар президії ВУАН А. Кримський з гір- кою іронією писав: «Яскраве гасло вкорочува- ти штати, що виходило з харківського центра, не переставало стояти перед очима академії». Після чергового скорочення на початку 1924 р. в ній залишилося тільки 117 співробітників, з них 82 наукових (включаючи й академіків), 21 науково-технічний та 14 адміністративно- технічних працівників. Річний бюджет Акаде- мії становив близько 37 тис. крб у твердій (зо- лотій) валюті [7]. Очолювали ВУАН відомі вчені: президент — ботанік В. Липський, віце-президент — літера- турознавець С. Єфремов, неодмінний секре- тар — філолог, сходознавець А. Кримський. Академія складалася з трьох відділів — іс то ри- ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 7 5 НАУКОВА СПАДЩИНА ко-філологічного, фізико-ма те ма тич ного і со- ціаль но-еко номічного. М. Грушевського було зараховано до першого, історико-філо ло гіч но- го відділу на посаду керівника кафедри укра- їнської історії. Очолював відділ А. Кримський, а секретарем був С. Єфремов. До відділу також входили дійсні члени ВУАН — історик Д. Ба- галій, археолог, етнограф, мистецтвознавець М. Біляшівський, фольклорист і етнограф А. Лобода, історики мистецтва О. Новицький і Ф. Шміт, історик літератури В. Перетц, дирек- тор історично-географічної комісії, професор О. Грушевський. Майже з усіма М. Грушевського пов’язува ла давня співпраця у науковій, видавничій, гро- мад сько-політичній сфері. Вони добре знали експресивну вдачу академіка і не могли не про- гнозувати його претензій на лідерство у прово- ді Академії. Особливо неприхильно до повер- нення М. Грушевського ставився фактичний її керманич, віце-президент С. Єфремов. Очікували приїзду М. Грушевського й ки- ївські чекісти, які уважно вивчали ставлення академічного середовища до його повернення. У листі начальника Київського губернського відділу Державного політичного управлін- ня (ДПУ) В. Іванова до ДПУ УСРР вказува- лося, що керівна група ВУАН — С. Єфремов, В. Липський, А. Кримський та інші — «зайня- ла стосовно Грушевського явно ворожу по- зицію і вирішила всіма силами відтерти його не тільки від керівництва академією, але на- віть і від участі у найбільш істотній роботі» [8, с. 130—133]. 20 березня ДПУ завело на вченого справу-формуляр № 1023 для подальшої роз- робки відомостей про нього [8, с. 134]. За де- сять років «невтомної розробки» матеріали справи склали дев’ять томів і вже в роки неза- лежності України стали унікальним історич- ним джерелом. Відразу ж після повернення М. Грушевський енергійно взявся за реалізацію своїх наукових планів. Наприкінці березня він їздив до Хар- кова, зустрічався із секретарем ВУЦВК П. Бу- ценком, зав. агітпропом ЦК КП(б)У О. Шум- ським, керівниками підрозділів Наркомосу. Академік домагався затвердження штатів очо- люваної ним кафедри, виділення коштів, нала- годження видання журналу Історичної секції тощо. Як свідчить лист у США до пастора В. Ку- зіва від 8 квітня 1924 р., М. Грушевський зали- шився задоволеним поїздкою до Харкова. Він писав, що життя в Україні «поправляється», а «український курс серіозний». Про себе спо- віщав, що в ніякі політичні справи не втруча- ється, в газети не пише і зайнятий винятково наукою [9]. Та сподівання вченого на швидке вирішення нагальних для нього проблем зго- дом розвіялися. Брак повного сприяння з боку президії ВУАН, сильна зацентралізованість, бюрокра- тичні перепони не давали змоги М. Грушев- ському оперативно налагодити роботу кафе- дри, наукових комісій, видання журналу «Ук- раїна». Звертаючись до Д. Багалія, він нарікав, що майже два місяці «ті пляни не просувають- ся», «затвердження й досі нема! Се прямо убий- че!» [10]. На початку липня стривожений ста- ном справ М. Грушевський у листі до секретаря ВУЦВК П. Буценка знову ставить питання про затвердження академічної науково-дос лідної кафедри історії України (НДКІУ), перенесен- ня з Відня Українського соціологічного інсти- Михайло Сергійович Грушевський 6 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (7) НАУКОВА СПАДЩИНА туту, видання журналу тощо. Він наголошує, що справа зайшла у глухий кут і якщо Харків не допоможе, то «се буде така компромітація, що мені нічого не останеться, як махнути ру- кою на всі наукові плани і проситись назад за кордон, хоч як се не було мені прикро» [11]. Безперечно, заяви про можливий виїзд за кордон — це певні тактичні, дипломатичні ходи вченого, своєрідний психологічний тиск на урядовців задля вирішення проблем Іс- торичної секції. У середині вересня 1924 р. М. Грушевський писав до Т. Починка у США: «І я Вам щиро кажу, що не було ні одного дня, щоб я жалував, що вернувсь, і дуже задоволений з того, що я на Україні, можу тут працювати, хоча життє тут трудне, і праця теж трудна» [12, с. 180]. Не виключено, що ці слова писали- ся й для можливих перлюстраторів кореспон- денції. Настійні звертання вченого до офіційних інстанцій, приватні листи до вищих урядовців почали потроху давати результати. На початку липня Президія ВУЦВК ухвалила: «Передати академікові проф. Грушевському в дожиттьове користування флігель у дворі його бувшої сади- би в м. Київі при Паньківській вул. під ч. 9» [13]. Зрушилася з місця справа з виданням журна- лу «Україна», налагоджувалася робота комісій порайонного вивчення історії України. Восени 1924 р. М. Грушевський знову від- відує Харків з метою вирішення поставлених раніше питань. Як наслідок, Укрголовнаука за- твердила структуру і штати НДКІУ при ВУАН. Вона мала три секції: соціологічного обґрун- тування історії та методології, якою керував професор О. Гермайзе; соціально-економічної і політичної історії; історико-культурну — ке- рівник академік М. Грушевський. У відповідь на його настійні вимоги Укрго- ловнаука 30 грудня 1924 р. прийняла спеціаль- ну постанову «Кафедра Грушевського», в якій визнавалася важлива роль кафедри і підкрес- лювалося, що її потреби по можливості по вин- ні бути задоволені. Однак керівники кафедр, у тому числі й М. Грушевський, мають врахо- вувати, що фінансові можливості обмежені, і їм слід дотримуватися загального порядку звернення до вищих органів. Причин появи саме такого рішення було кілька: по-перше, керівництво Наркомосу офіційно ставило «на місце» надто докучливого академіка, по-друге, з коштами справді було сутужно, а по-третє, у центрі вичікували, як відпрацює М. Грушев- ський перші аванси. До речі, ухвалу Укрголов- науки було розглянуто на Спільному зібран- ні Академії. У прийнятому рішенні окремим пунктом було засуджено «самостійні виступи, не погоджені з потребами академії» [14]. Восени 1924 р. М. Грушевський здійснив поїздки до Москви та Ленінграда, де відновив контакти з колегами у російському академічно- му середовищі, зокрема з академіком С. Плато- новим. Очевидно, саме йому належить ініціа- тива обрання українського вченого членом- кореспондентом союзної Академії. С. Платонов атестував М. Грушевського як «найбільш тала- новитого та найбільш впливового представника української історіографії», переконуючи акаде- мічне керівництво, що «цілком своєчасно ввести його до складу членів-кореспондентів РАН» [15]. Втім, за свідченням В. Перетца, ініціатор «не зустрів розуміння» [16]. Протягом 1924 р. М. Грушевському вдало- ся закласти основи Історичної секції ВУАН. Академік очолив кілька наукових структур, зокрема археологічну секцію, ряд комісій: культурно-історичну, археографічну, історич- ної пісенності, порайонного розроблення істо- рії України (з підкомісіями). Усього на цей час під його керівництвом працювали 8 штатних і 9 позаштатних (з оплатою) співробітників [17]. Сповнений широкомасштабних планів, не- зважаючи на численні труднощі, вчений од- разу поринув у наукову роботу. Вже у 1924 р. було проведено 20 засідань Історичної секції, на яких заслухано 38 доповідей, відновлено видання історичного квартальника, потім дво- місячника «Україна», підготовлено науковий щорічник та черговий том «Записок» історико- філологічного відділу, присвячений історичній тематиці. Усього в цих виданнях було надруко- вано 76 матеріалів 53 авторів. Великі надії по- кладав М. Грушевський на комісію порайонно- го розроблення історії України. До неї входили ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 7 7 НАУКОВА СПАДЩИНА підкомісії старого Києва і Правобережжя, Лі- вобережжя і Слобожанщини, Степової України і Чорномор’я. Кожна з них розглядалася як ор- ганізаційний центр координації місцевих сил для регіонального вивчення історії України. Згодом М. Грушевському вдалося домогтися виділення на це додаткових коштів. У 1926 р. у комісіях працювали 6 штатних і 60 позаштат- них співробітників*. Поряд з великою науково-організатор ською роботою М. Грушевський продовжував пра- цювати над «Історією української літератури» та своїм улюбленим дітищем — багатотомною «Історією України-Руси». Чимало часу він приділяв редагуванню журналу «Україна», де майже у кожному номері друкувалися його статті, рецензії та огляди. Завдяки наполегливим домаганням М. Гру- шевського і за сприяння Наркомосу йому було створено досить пристойні умови для на- укової діяльності. Однак вона була б набагато пліднішою, якби вченому не доводилося вести боротьбу на два фронти: внутрішньоакадеміч- ному та ідеологічному. Як уже зазначалося, керівництво ВУАН, особливо С. Єфремов і А. Кримський, зустріло М. Грушевського не- приязно. С. Єфремов — колишній заступник голови Центральної Ради — вважав, що її не- вдачі багато в чому зумовлені тогочасними прорахунками М. Грушевського. «Невтішна сторінка нашої історії, — занотував С. Єфре- мов у щоденнику наприкінці 1924 р., — безпо- середній протяг авантюрництва, нечесності й легкомисленності, які починаються ще з Цен- тральної Ради. Грушевський — ватажок, мо- рально вартий своєї череди, і цей напрямок азі- атського політиканства, в якому заправилися партійні діячі часів Центральної Ради, власне згубив справу. Тепер вони мало не всі тут, при- наймні «видніші», вклонились Золотій Орді й п’ють кумис» [18, арк. 71]. На перших же засіданнях історико-фі ло- логічного відділу між його керівництвом і М. Грушевським склалися напружені стосунки. Вони зумовлювалися не тільки упередженим ставленням А. Кримського та С. Єфремова, а й намаганнями М. Грушевського реалізувати свої бажання, не зважаючи на інтереси інших колег. Так, Михайло Сергійович вимагав друкувати у «Записках» відділу лише праці з історичної тематики. А. Кримський не погодився на це, і, зрештою, зійшлися на періодичному викорис- танні видання для потреб Історичної секції. Ін- шого разу М. Грушевський, керуючись особис- тими мотивами, виступив проти обрання ака- деміком відомого львівського фольклориста і етнографа В. Гнатюка і водночас домагався ви- сунення до Академії свого брата Олександра. Проте ані в першому, ані в другому випадках він не дістав підтримки з боку колег. Стосунки М. Грушевського з його опонен- тами загострювалися. 15 листопада 1924 р. на засіданні відділу між ним і А. Кримським ви- ник конфлікт. М. Грушевський наполягав на праві авторів друкувати в журналі «Україна» статті з використанням старого галицького правопису. А. Кримський різко виступав проти цього. Зрештою, суперечка закінчилася осо- бистими випадами. С. Єфремов тоді записав у щоденнику: «Розійшлися нелюбо. Боюся, що Сергій Олександрович Єфремов * Підраховано на основі щорічних «Звідомлень» ВУАН. 8 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (7) НАУКОВА СПАДЩИНА почнеться тепер боротьба поза спинами й поза лаштунками, користуючись харківськими зна- йомствами» [18, арк. 65]. І він, на жаль, не по- милився. На початку 1925 р. це протиборство вийшло за межі відділу. Позицію М. Грушевського під- тримав один з фундаторів ВУАН, відомий гео- лог, керівник фізико-математичного відділу академік П. Тутківський. Точилися розмови про кризу в керівництві ВУАН. Ситуація за- гострювалася у зв’язку з наближенням вибо- рів президії. Все це викликало занепокоєння у владних колах Харкова. Адже рішення про повернення М. Грушевського приймалося з розрахунку на його «використання» у бороть- бі проти керівництва ВУАН. Думка тодішніх голови РНК УСРР Х. Раковського та пер- шого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга ста- ла вирішальною. Однак незабаром головою уряду став В. Чубар, генеральним секретарем ЦК КП(б)У — Л. Каганович, наркома освіти В. Затонського було обрано секретарем ЦК. Одразу після приїзду в Україну робилися спроби залучити вченого до публічної під- тримки офіційної політичної лінії. У своєму першому інтерв’ю на батьківщині М. Грушев- ський критично висловився про ставлення польських властей до західноукраїнського на- селення [19]. Незабаром редакція «Більшови- ка» запропонувала йому виступити зі статтею на цю тему. Однак М. Грушевський відмовився. Певні ускладнення виникали час від часу з цензу- рою. Хоча редагований ним журнал «Україна», як видання академічне, не підлягав перевірці, до нього все ж прикріпили «опікуна», який од- ного разу запропонував надрукувати у журна- лі статтю про В. Леніна. Професор О. Гермайзе погодився це зробити, але цензор наполягав: «Нехай підготує Грушевський». І коли той від- мовився, цензор пообіцяв написати на журнал «рецензію». Керівництво КП(б)У продовжувало вбача- ти у М. Грушевському небезпеку щодо можли- вого згуртування національної інтелігенції на антирадянській платформі. Зокрема, у червні 1924 р. на Всеукраїнській нараді з питань по- літичної освіти зав. агітпропом ЦК КП(б)У О. Шумський наголошував: «Грушевський при- єднався до Радянської влади, але він розуміє, що Радвлада керує господарським будівництвом, а культосвітня робота підлягає інтелігенції. Ясно, що такий підхід до нашої освітньої і полі- тичної роботи загрожує нам небезпекою» [20]. Урядові кола очікували від амністовано- го, на їх погляд, голови Центральної Ради ві- рнопідданських заяв. Про це прямо сказав на партконференції у Катеринославі голова РНК В. Чубар: «На жаль, Грушевський ще ніде при- вселюдно не заявив, що він визнав Радянську владу по суті її роботи та що він ладен пра- цювати укупі з нею. Він цього не заявив, не зва- жаючи на цілу низку порад його знайомих. Він, певно, вже сам починає почувати себе ніяково зі своєю відокремленістю» [21]. Ніби підсумовуючи першу річницю пере- бування вченого в Україні, 6 березня 1925 р. у повідомленні губвідділу ДПУ зазначалося: «Грушевський М.С. — академік з європейським ім’ям. Великий інтриган. Голова Центральної Ради. Любить розмах у всьому і гроші. Вкрай честолюбний. Мовчить, добирає людей. Проб- ним каменем і оперативним центром Грушев- ського М.С. служить друкований орган «Украї- на», збори, редакція (зрідка), власна квартира на Паньківській вулиці. Політичних поглядів, як і правопису, не змінює, гнеться, але не ламаєть- ся» [8, с. 136—137]. Свідченням того, що у працях історика вба- чали значну ідеологічну загрозу і вдавалися до їх локалізації, став циркуляр, розісланий уліт- ку 1925 р. органами ДПУ. У ньому зазначало- ся: «”Історія України-Руси” ідеолога україн- ського націоналізму проф. Грушевського визна- на ворожою і шкідливою для радянської влади лженауковою історією. Питання про заборону цієї книги у даний час розглядається Урядом СРСР і ОДПУ в Москві. А поки що пропонуємо P.P. (районним резидентам. — Авт.) фіксувати всіх тих, хто виявляє інтерес до згаданої книги та її розповсюдження серед населення. Інфор- муйте про це наших т/і (таємних інформато- рів. — Авт.) і зобов’яжіть їх посилити нагляд за такими особами» [12, с. 179]. ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 7 9 НАУКОВА СПАДЩИНА Ситуація у ВУАН, як і раніше, викликала занепокоєння керівництва республіки. Незва- жаючи на затверджений урядом УСРР статут ВУАН (1921 р.), Академія фактично працюва- ла за регламентом гетьманських часів. І най- головніше — ця важлива науково-культурна установа залишалася поза комуністичним впливом. Серед її керівництва, академіків, на- віть рядових співробітників не було членів КП(б)У. Наркомат освіти прагнув реорганізувати ді- яльність ВУАН для підпорядкування її конт- ро лю партійних органів. Наприкінці 1924 р. до Києва приїздив заступник голови Укрголовна- уки професор М. Яворський. Він привіз проект «Основних положень реорганізації ВУАН». По суті це була спроба домогтися виконання по- станови РНК УСРР 1921 р., за якою замість трьох існуючих відділів мали створити п’ять, ліквідувати історико-філологічний відділ, а ка- федру М. Грушевського передати до соціально- економічного відділу. Йшлося також про замі- ну Спільного зібрання Радою, до якої входили б не лише академіки, а й представники інших установ, комітетів та громадських організацій. Однак академічне зібрання після тривалих об- говорень відхилило цей проект. Водночас президія ВУАН подала до Нар- комосу свій проект статуту, який підготува- ла комісія у складі академіків С. Єфремова, А. Кримського і М. Василенка. Він був схва- лений Спільним зібранням 6 квітня 1925 р. Цей проект увібрав основоположні принципи старого статуту, але містив і деякі нові позиції. Та все ж він аж ніяк не відповідав уявленням партійно-урядових кіл про роль і місце Акаде- мії у сучасному житті республіки [22]. Навесні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович. Серед першо- чергових справ, якими він зайнявся, було ви- вчення становища у середовищі української інтелігенції. Йому, безумовно, доповіли про ситуацію в Академії. Під час першого приїзду до Києва у червні він детально ознайомився з політичною атмосферою у ВУАН, зустрівся з М. Грушевським і А. Кримським. Ні президент, ні віце-президент Академії такої честі не удо- стоїлися. Тоді С. Єфремов записав у щоденни- ку, що Л. Каганович нібито поставив М. Гру- шевському пряме запитання: чи вважає він, що радянська влада — найкраща для України? Той не відповів, зам’яв розмову, встав і почав про- щатися. «От становище, — зауважував С. Єф- ремов, — Грушевський має сповідатися перед Кагановичем» [18, арк. 35]. Після повернення до Харкова 25 червня 1925 р. Л. Каганович на закритому засіданні Політбюро ЦК КП(б)У доповів про свої ки- ївські враження. Матеріали обговорення не збереглися, але, судячи з постанови, генсек був стривожений і налаштований діяти рішу- че. Політбюро ухвалило: «Утворити комісію з тт. Кагановича, Чубаря, Шумського, Гринька і Балицького по вивченню питання про українську інтелігенцію, нашу тактику щодо неї, про за- лучення до роботи і т.п.». Потім Л. Каганович вніс доповнення: «зокрема, стосовно академії і Грушевського» [23]. З появою Л. Кагановича на чолі ЦК питання про наукову інтелігенцію на- було ще більшої політичної гостроти. Численні архівні матеріали дають підстави стверджувати, що з літа 1925 р. ідеологічний наступ на ВУАН стає систематичним і ціле- спрямованим, а постать М. Грушевського роз- глядається як ключова у зміні керівництва Академії. Хоча одностайності серед владних кіл УСРР щодо кандидатури майбутнього пре- зидента не було. Зокрема, заступник наркома освіти і безпосередній куратор ВУАН Я. Ряп- по пропонував на посаду президента Академії кандидатуру П. Тутківського за умови, що віце- президентом буде академік-комуніст [24]. В аналітичному огляді ЦК про хід україніза- ції (грудень 1925 р.) значне місце було відведе- но розгляду політичної ситуації в академічно- му середовищі. Зокрема, наголошувалося, що у І відділі «перше місце займає М. Грушевський, біля якого починає оформлятися антимарк- систська ідеологія в історії, подібно до того, як навколо Єфремова в літературі». Підкреслю- валося, що обидва — ідеологи антирадянського світогляду, але тепер «на ножах» [25]. На кінець січня 1926 р. було призначено пленум Укрголовнауки, присвячений ситуації 10 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (7) НАУКОВА СПАДЩИНА в Академії. Саме тому його засідання мало від- бутися у Києві. Проте і цього разу політичне керівництво УСРР не наважилося здійснити радикальну перебудову Академії. Було оче- видно, що загальні збори академіків не підтри- мають пропозиції, спрямовані на ліквідацію залишків автономії ВУАН. До того ж тривали пошуки кандидатури на посаду її президента, прийнятної для академічного товариства і вод- ночас лояльної до офіційних кіл. Л. Каганович схилявся до особи М. Грушев- ського. У зв’язку з цим ученого попросили викласти у спеціальному листі своє бачення шляхів розв’язання суспільно-політичних і академічних проблем. На жаль, текст цього до- кумента виявити не вдалося. Інформація про це циркулювала в академічних колах. У сере- ди ні січня С. Єфремов занотував у щоденни- ку: «Кажуть, що Грушевський готував якусь вірнопідданську заяву» [26, арк. 4]. Однак, на нашу думку, в листі не було відкритої заяви про вір но підданські почуття, повну довіру чи прийняття політичної лінії тогочасного керів- ництва УСРР. 8 січня 1926 р. Політбюро ЦК КП(б)У при- йняло постанову: вибори до Академії пере- нести, питання про президента остаточно не вирішувати. Крім того, В. Чубареві доручили особисто займатися питаннями, пов’язаними з листом М. Грушевського, з метою чіткого ви- кладу його лінії, а вже потім вирішувати пи- тання про кандидатуру на посаду президента ВУАН [27, арк. 4]. Майже тиждень тривали засідання Укрго- ловнауки у Києві. 28 січня після доповідей В. Липського, С. Єфремова та А. Кримського з яскравою і дещо сервілістською промовою виступив М. Грушевський. Він кваліфікував сесію як велике свято для культурного життя, наголосив на тому, що таке пекуче питання, як створення Академії, ставилося при Цен- тральній Раді, гетьмані і Директорії, але лише «Радянський уряд поставив на твердий ґрунт, і почалося будівництво цього найвищого україн- ського осередку» [28]. Виступ академіка на пленумі Укрголовнау- ки свідчив, що він наважився відкрито заяви- ти про свої наміри використати офіційну під- тримку влади для боротьби за посаду прези- дента ВУАН. Спонукальних мотивів до цього було кілька: по-перше, його високий авторитет у науковому світі, по-друге, розкол академіків на два угруповання і можливість отримати го- лоси його прихильників, по-третє, очікувана підтримка з боку керівництва УСРР. Та чи не найголовнішими були причини суб’єктивні — позбутися утисків з боку тандема Єфремова— Кримського, очолити президію Академії, діс- тати свободу дій і спрямувати їх на розвиток історичної науки. Не слід ігнорувати і його власне честолюбство. Тим часом Наркомос УСРР гарячково готу- вався до проведення у червні 1926 р. спільного засідання ВУАН з Укрголовнаукою. Розгля- далися різні проекти статуту Академії. З цією метою до Харкова приїжджали не тільки ке- рівники президії ВУАН, а й М. Грушевський з П. Тутківським. Безпосередньо цим питанням займалися Л. Каганович, В. Чубар, В. Затон- ський та інші представники вищого партійно- державного керівництва УСРР. 14 квітня 1926 р. Політбюро ЦК КП(б)У спеціально роз- глянуло комплекс проблем, пов’язаних з реор- ганізацією ВУАН. На засіданні було ухвалено: «Вважати можливим підтримати кандидату- ру Грушевського в президенти академії». Трохи пізніше було прийнято постанову про реко- мендацію на посаду віце-президента ВУАН О. Шліхтера, залишивши його уповноваженим Народного комісаріату закордонних справ [27, арк. 172]. Президія Академії в особі С. Єфремова та А. Кримського продовжувала чинити опір на- маганням реорганізувати ВУАН на засадах, пропонованих Наркомосом, протидіяла мож- ливому обранню її президентом М. Грушев- ського. Зокрема, близький до С. Єфремова співробітник Академії М. Могилянський опу- блікував оповідання — сон про вбивство за зра- ду політичних поглядів [29]. Читачі упізнали в його герої М. Грушевського. Той, у свою чергу, звернувся зі скаргою до ЦК КП(б)У. Політбю- ро публікацію твору визнало політичною по- милкою, а редакції журналу поставило на вид. ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 7 11 НАУКОВА СПАДЩИНА Однак це ще не означало, що М. Грушев- ський здобув вотум довіри з боку керівних «верхів» республіки. Засідання Академії з пи- тань реорганізації за пропозицією В. Чубаря було перенесено з червня на осінь. Причини залишалися попередні — спротив академіків проведенню змін, невпевненість у прийнятті нового статуту та обранні дійсними членами ВУАН комуністів. Була ще одна причина — внутрішньопартійного характеру. Саме у цей час загострилася боротьба між наркомом осві- ти О. Шумським і Л. Кагановичем. Разом з рішенням про перенесення виборів до Академії на осінь було також ухвалено пере- дати статтю М. Грушевського для попереднього обговорення в комісію, до складу якої ввійшли В. Затонський (голова), О. Шумський, М. По- пов, А. Хвиля та М. Скрипник. Тексту цього матеріалу в протоколах засідань немає. На наш погляд, йшлося про декларацію М. Грушев- ського, яку розглядало Політбюро ЦК КП(б)У на початку року. У зв’язку з відкладанням ви- борів було вирішено уважніше ознайомитися з поглядами претендента в президенти ВУАН [30]. Оскільки стаття так і не з’явилася в офі- ційній пресі, є підстави зробити висновок, що її зміст не задовольнив комісію. Без сумніву, ставка керівництва УСРР на М. Грушевського була вимушеною. Із «двох бід» доводилося вибирати меншу, використо- вуючи її для боротьби з блоком Єфремова— Кримського. У ЦК добре знали справжні на- строї керманичів Академії. Якщо А. Кримський намагався хоч формально виявляти повагу до влади, то С. Єфремов послідовно і твердо, не приховуючи своїх поглядів, ставився до неї зневажливо. Неприйняття ним комуністич- них ідеалів переносилося на їх репрезентантів. Тому головним для нього було зберегти акаде- мічну автономію хоча б у якійсь формі, не до- пустити проникнення в її середовище «кому- ністичних бацил». З огляду на відверто неприязну позицію щодо влади С. Єфремова, завуальовану не- лояльність А. Кримського та політичну інди- ферентність В. Липського, М. Грушевський здавався чи не єдиною на академічному терені особою, здатною очолити ВУАН, стати якщо не слухняною, то хоча б керованою перехідною постаттю на шляху опанування цією важли- вою установою. Відклавши академічні вибори на осінь, керівництво УСРР отримало можли- вість ще пильніше придивитися до справжніх намірів М. Грушевського, але водночас воно мало публічно висловити своє ставлення до колишнього політика, а заодно й претендента в президенти ВУАН. До цього змушував юві- лей академіка. 29 вересня 1926 р. М. Грушевському випо- внювалося 60 років. Позаду залишився нелег- кий, але плідний життєвий шлях ученого: де- сятки томів праць, створення історичної шко- ли, широке визнання наукової громадськості як у СРСР, так і за його межами. Мабуть, саме такими міркуваннями керувався Михайло Сергійович, даючи згоду на розгортання підго- товчої роботи до іменинної дати. Він розумів, що урочистості не обійдуться без публічного огляду пройденого шляху, зокрема згадки про його діяльність на чолі Центральної Ради і За- кордонної делегації УПСР. Проте загальний баланс здобутків наукової роботи порівняно з політичною діяльністю, за його переконання- Агатангел Юхимович Кримський, червень 1928 р. 12 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (7) НАУКОВА СПАДЩИНА ми, був вагомішим. До того ж офіційні стосун- ки вченого з керівництвом республіки, хоч і не гарантували від докорів за старе, але давали надії бодай на толерантне ставлення. Очевид- но, ювілейні урочистості М. Грушевський та його прихильники розглядали як необхідну в боротьбі за посаду президента ВУАН демон- страцію незаперечних наукових заслуг та гро- мадського авторитету історика. Навколо майбутніх ювілейних заходів одра- зу виник своєрідний трикутник інтересів. Сам М. Грушевський, близький до нього академік П. Тутківський, їхні колеги відстоювали необ- хідність широкого відзначення ювілею. Прези- дія ж Академії стала на шлях його саботування, до останнього моменту уникаючи прийняття офіційного рішення. Керівництво республіки виступало за проведення публічного вшану- вання вченого, але прагнуло при цьому обме- жити урочисті заходи рамками Академії. Політбюро ЦК КП(б)У 7 вересня розгляну- ло питання «Про ювілей Грушевського». Було прийнято розгорнуту постанову, якою обумов- лювалися не лише масштаби заходів, рівень офіційного представництва, характер висвіт- лення у пресі, а й зміст політичних оцінок ді- яльності ювіляра. Решту питань, пов’язаних з ювілеєм, передали на розгляд комісії у складі В. Затонського, Ф. Корнюшина, О. Шумського і П. Любченка. Підписав документ Л. Кагано- вич [31]. Тим часом С. Єфремов і А. Кримський до се- редини вересня не поверталися з відпусток. Це був відвертий саботаж відзначення ювілею, на- магання представити його як особисту справу М. Грушевського. Ось як розмірковував з цьо- го приводу С. Єфремов: «Як можна святкува- ти громадську діяльність людини, що заплями- ла себе доносами, підлизництвом, підступними вчинками, інтриганством», «святкувати Гру- шевському свій ювілей тепер — значить, ще раз не шанувати свого минулого», «більшовики, ма- буть, використають цей ювілей, щоб остаточ- но втопити його в своїх обіймах» [26, арк. 40]. Тільки 27 вересня, за тиждень до дня уро- чистостей, відбулося Спільне зібрання ВУАН. А. Кримський на нього не приїхав, повідомив- ши телеграфом, що спізнився на поїзд. В. Лип- ський вніс на обговорення поточні справи, і тільки після їх розгляду слово надали П. Тут- ківському, який доповів, що вечір вшанування М. Грушевського призначено на 3 жовтня, про- сив дозволу на видання ювілейного наукового збірника та автобіографії вченого, а також вста- новлення скульптурного погруддя академіка у залі засідань. Було прийнято рішення доручи- ти В. Липському виступити з вітальною про- мовою на вечорі, а також видати збірник праць та автобіографію вченого [32, арк. 26]. Центральною подією ювілейних заходів ста- ли урочистості 3 жовтня 1926 р. Опівдні у пере- повненому залі Київського інституту народної освіти (колишньому Університеті Св. Володи- мира) зібралися науковці, викладачі, студенти, представники громадськості. Ювіляра вітали президент ВУАН В. Липський, академік Д. Ба- галій, голова НТШ академік К. Студинський. Від імені ювілейного комітету з доповіддю про життєвий шлях ученого виступив проректор Київського інституту народної освіти О. Гер- майзе. Він виклав основні віхи творчої біогра- фії ювіляра, наголосивши, що М. Грушевський виростає в постать всесвітнього вченого, у науковій діяльності якого виявляється «син- тетичність, цей великий універсалізм: він не тільки історик-економіст, що викриває факти історичного процесу, він історик культури, іс- торик літератури, і він нарешті соціолог, він є дослідник первісної культури». О. Гермайзе свідомо обійшов питання про роль М. Гру- шевського у часи революції, діяльність на чолі Центральної Ради. Однак саме на цих питаннях акцентували увагу уповноважений Укрголовнауки М. Ле- вицький та голова профспілки наукових працівників М. Баран. Проте найбільш від- верто ставлення офіційних властей до ювіля- ра виклав голова Київського окрвиконкому П. Любченко, який прибув на засідання з ве- ликим запізненням. Відзначивши видатне міс- це ученого серед сучасних істориків України та Росії, він наголосив, що Жовтневий переворот став історичною подією, коли яскраво вияви- лися розходження між працівниками науки і ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 7 13 НАУКОВА СПАДЩИНА робітничим класом. «Михайло Сергійович Гру- шевський, — говорив П. Любченко, — опинився серед тих, хто цю помилку зробив. Опинився навіть на чолі тих, хто цю помилку очолив». Го- ловне побажання ювілярові він сформулював гранично коротко і відверто: «знищити неяс- ність». Однак ці політичні докори на адресу ювіля- ра потонули серед численних щирих, схвильо- ваних і доброзичливих вітань. Двічі брав слово розчулений М. Грушевський. Він дякував за щирі слова, особливо представникам оргко- мітету, чиїми стараннями «це нинішнє свято перетворилося з ювілею персонального на свя- то національне — на свято української науки, української культури» [32, арк. 37—38]. Безперечно, підсумки вшанування М. Гру- шевського аналізували в Політбюро ЦК КП(б)У. Стало очевидним, що завдяки зусил- лям певних кіл, та й самого іменинника, його ювілей перетворився на демонстрацію єднан- ня української наукової інтелігенції навколо старих традицій і адептів національного відро- дження, яких уособлював М. Грушевський. Усе це потребувало партійної оцінки. Наприкінці жовтня Політбюро прийняло постанову «Про ювілей Грушевського», в якій ішлося про те, що найближчим часом слід по- ставити питання про нього як кандидата у президенти ВУАН у світлі нових фактів. Його підготовку доручили комісії з українізації, очолюваній В. Чубарем. У досить непростих стосунках академіка з керівництвом республі- ки назрівали нові ускладнення [33]. А тим часом наркома освіти О. Шумського, який не дістав підтримки Й. Сталіна у проти- стоянні з Л. Кагановичем, було знято з посади і звинувачено у націоналістичному ухилі. Тепер вирішення завдань реорганізації ВУАН покла- далося на нового наркома освіти М. Скрипни- ка — старого більшовика, авторитетного пар- тійного діяча, людину вольову і принципову, небайдужу до національної справи. Не без труднощів йому вдалося переконати керівни- цтво ЦК в тому, що М. Грушевський залиша- ється єдиною реальною кандидатурою на поса- ду президента реорганізованої ВУАН. У березні 1927 р. Політбюро ЦК КП(б)У підтвердило попереднє рішення про підтрим- ку кандидатури М. Грушевського і визнало за бажане організувати його публічні виступи до виборів. М. Скрипникові доручили провести підготовчу роботу щодо перегляду академіч- ного статуту й формування керівних органів протягом трьох місяців. Тогочасне ставлення партійно-державного керівництва республіки до М. Грушевського відверто висловив Л. Кага- нович на лютнево-березневому (1927 р.) плену- мі ЦК КП(б)У. Аналізуючи політичні настрої в республіці, він назвав одне з угруповань напів- зміновіхівським: формально вони нібито стоять на радянській платформі, а насправді ставлять- ся до нас вороже. Однак ця група в даний мо- мент найменш небезпечна. Вона дотримується ліберально-есерівських тенденцій щодо селян- ства, а в національному питанні намагається штовхати нас усе більше на відрив, хоча не ви- ступає проти нас активно. «Я думаю, — наголо- сив доповідач, — що до цього угруповання можна було б віднести без ризику впасти у помилку Гру- шевського й інших». До представників відверто ворожої ідеології Л. Каганович відніс куркуль- ські угруповання, пов’язані з автокефальною церквою, а також С. Єфремова [34]. Навесні 1927 р. завершився третій рік радян- ського буття М. Грушевського, добровільно- вимушеного метання між історією і політикою, намагання поєднати служіння науці з балан- суванням на канаті політичної прихильності «власть імущих». Цього разу владний маятник востаннє колихнувся у його бік. Неодноразові невдачі у справі реорганізації ВУАН, а фактично в усуненні від керівництва С. Єфремова та А. Кримського, викликали не- вдоволення партійних «верхів» УСРР. При- йняте в березні 1927 р. рішення Політбюро ЦК КП(б)У про перебудову Академії протягом трьох наступних місяців свідчило про чергову рішучу спробу вищого партійного керівництва оволодіти академічним «бастіоном» [35]. Для М. Скрипника це стало відповідальним завданням. Наприкінці березня він приїхав до Києва, щоб детально ознайомитися зі стано- вищем в Академії, зустрівся з представниками 14 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (7) НАУКОВА СПАДЩИНА місцевих партійних і радянських органів. Від- булися бесіди з М. Грушевським та А. Крим- ським про пошук шляхів оновлення ВУАН, зокрема прийняття її нового статуту, можливі зміни в керівництві. Безпосереднє знайомство з академічним товариством переконало ново- го наркома, що зміни в статуті та складі прези- дії зустрінуть впертий опір, а серед визначних учених лише М. Грушевського можна розгля- дати як кандидата на посаду президента ВУАН. У М. Скрипника не залишалося сумнівів і в тому, що рішучі противники «комунізації» Академії в її керівництві гуртувалися навколо С. Єфремова. Наркомос форсував підготовку і апробацію нових документів ВУАН. Проект її статуту об- говорювали співробітники академічних інсти- тутів. Як і минулого разу, ідея створення п’яти відділів замість трьох не знайшла підтримки академіків. Заперечували вони й проти голов- ної новації — розширення загальних зборів за рахунок представників наркомату освіти та громадських організацій. Визначений термін підготовки до реоргані- зації Академії закінчувався, але провести її так і не вдалося. 10 червня 1927 р. Політбюро чер- говий раз обговорило це питання і зобов’язало М. Скрипника терміново розіслати проект ста- туту і матеріали до перевиборів президії ВУАН. Настала пора академічних канікул, тому вибо- ри та інші заходи знову довелося перенести. М. Грушевський продовжував діяти у сво- єму стилі, розв’язуючи проблеми діяльнос- ті установ Історичної секції поза президією Академії. Саме постійні звертання академіка до урядових інстанцій стали восени 1927 р. причиною одного з найбільш гострих і за- тяжних конфліктів між ним та керівництвом ВУАН. 17 жовтня на Спільному зібранні віце- президент С. Єфремов заявив, що офіційному вирішенню питань фінансування ВУАН зава- жають гінці окремих установ, які в обхід пре- зидії добувають кошти в Укрголовнауці. Збори винесли ухвалу про неприпустимість таких дій без дозволу президії [36]. Врешті М. Грушевський почав усвідомлюва- ти, що це не додає йому авторитету в середови- щі академіків, від яких у кінцевому підсумку залежало його обрання президентом ВУАН. 2 січня 1928 р. на Спільному зібранні він за- пропонував уладнати конфлікт і відповідно підкоригувати протоколи засідань. У наступні дні обговорення ситуації продовжила президія разом з М. Грушевським. Як зазначив С. Єфре- мов: «Грушевський взяв примиренну ноту» [37]. Обидві сторони добре розуміли, що внутріш- ні чвари сприяють ідеологічному наступу на Академію. Небезпеку об’єднання двох академічних угруповань передбачали й у ЦК КП(б)У. Тому ще 13 грудня 1927 р. на його засіданні було за- слухано доповідь М. Скрипника про станови- ще у ВУАН. У проекті постанови зазначалося: «Визнати неприпустимим утворення єдиного фронту між Грушевським, Єфремовим і Крим- ським». До Києва було направлено вказівку не поспішати з урегулюванням конфліктної ситу- ації між сторонами [38]. 31 грудня 1927 р. Політбюро ЦК КП(б)У знову розглядало питання про Академію. Було визнано небажаним надання переваг одному з угруповань. Вказувалося на «неприпусти- мість панування в академії групи Єфремова— Кримського», підкреслювалася необхідність усунення С. Єфремова з керівних органів ВУАН. Щоб певною мірою урівноважити вплив обох груп, намічалося ввести до прези- дії М. Грушевського і А. Кримського за умови, що останній не займатиме посаду неодмінного секретаря. Як бачимо, політичне керівництво республі- ки вагалося у намірах висунути М. Грушевсько- го на посаду президента ВУАН. Крім сумнівів у здатності колишнього голови Центральної Ради повністю прийняти радянську владу, додалися побоювання його можливого блоку з С. Єфре- мовим. До того ж не було ніякої впевненості, що академіки проголосують за М. Грушевсько- го. Почався пошук ученого, не задіяного у вну- трішньоакадемічному протистоянні. На посаду президента вирішили запроси- ти відомого вченого-епідеміолога, академіка ВУАН Д. Заболотного, який працював у Ле- нінграді, і в разі його згоди рекомендувати ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 7 15 НАУКОВА СПАДЩИНА неодмінним секретарем академіка Д. Багалія. За підсумками виборів планувалося повністю використати надане Наркомосу постановою РНК УСРР право: провести затвердження об- раних академіків, виключивши з їх числа во- роже налаштованих до радянської влади; схва- лити правила та інструкцію про роботу ВУАН; Спільне зібрання замінити Радою; замість та- ємного ввести відкрите голосування. Нарко- мосу УСРР доручили створити комісію, яка б детально зайнялася підготовкою перевиборів до ВУАН, призначених на січень 1928 р. [39]. 13 січня 1928 р. Л. Каганович підписав по- станову про склад комісії з вивчення роботи ВУАН, до якої ввійшли Ю. Озерський (голо- ва), М. Левицький, Я. Білий (ЦК профспілки працівників освіти). Комісія працювала майже два тижні, вникаючи в усі деталі академічно- го життя. Керівництво ВУАН пересвідчилося, що це не чергова перевірка, яких було чимало. С. Єфремов з жалем визнавав: «Під час най- дужчого натискання з Харкова ми не можемо навіть організовану, єдину волю напасникам протиставити, не маємо спільної думки, навіть мови однієї не виробили» [40, арк. 148—149]. 18 лютого Політбюро ЦК КП(б)У заслуха- ло результати перевірки. Комісія констатува- ла, що президія ВУАН у своїй діяльності не керувалася статутом, затвердженим у 1921 р. РНК УСРР, а фактично працювала за регла- ментом гетьманських часів. У її матеріалах містилися численні зауваження щодо науко- вої, організаційної та господарської діяльності Академії. Проте найбільший інтерес становив розділ «Політичні висновки», в якому вказува- лося, що після поверненням М. Грушевського з-за кордону у ВУАН виникла течія, яка відо- бражала інтереси українського «демократич- ного» і «соціалістичного» націоналізму. Вона протиставила себе керівному в Академії бло- ку «російських монархічних та українсько- буржуазних націоналістичних елементів». Все життя ВУАН проходило під знаком боротьби цих двох течій [40, арк. 148—159]. С. Єфремов і А. Кримський кваліфікували- ся як «самовладна диктаторська група», що створила атмосферу деспотизму, затхлості, інтриганства, дала рішучу відсіч намаганням групи Грушевського—Тутківського захопити керівні позиції в Академії. Висновки комісії щодо зміни керівництва ВУАН свідчили, що їй доводилося рахуватися з величезним авто- ритетом Кримського і Єфремова. Тому щодо першого пропонувалося не допустити його об- рання неодмінним секретарем, але залишити членом президії. Що ж до «принципіяльного ворога Радянської влади Єфремова, то його треба усунути з президії, навіть і в разі його об- рання» [40, арк. 161—162]. На початок березня 1928 р. було призначено засідання колегії Наркомосу для розгляду пи- тання про результати перевірки Академії. Рішу- чий намір змінити керівництво ВУАН став оче- видним. У зв’язку з цим С. Єфремов і А. Крим- ський перед від’їздом на колегію до Харкова провели приватні збори академіків і намітили альтернативний склад президії: К. Воблий — президент, І. Шмальгаузен та М. Птуха — віце- президенти, А. Кримський — неодмінний секре- тар. М. Грушевський підтримав цю пропозицію і лише П. Тутківський був проти. Засідання колегії Наркомосу за резуль- татами перевірки ВУАН С. Єфремов назвав найчорнішими днями у своєму житті. Після повернення зі столиці 14 березня він скликав другу таємну нараду академіків, яка не ухвали- ла ніякого рішення. М. Грушевський і П. Тут- ківський на неї не прийшли [41, арк. 11]. У середині квітня 1928 р. Політбюро ЦК КП(б)У погодило склад президії ВУАН: Д. Заболотний, К. Симінський, М. Грушевський, А. Кримський, О. Корчак-Чепурківський. Нар- кому освіти М. Скрипникові і секретареві Ки- ївського окрпарткому доручалося запропону- вати кандидатури 15 нових академіків, у тому числі кількох комуністів. Переобрання прези- дії академії призначили на 3 травня. Перед цим Ю. Озерський і М. Левицький проводили по- передню «роз’яснювальну» роботу серед ака- деміків. Із С. Єфремовим зустрівся Д. Заболот- ний і розповів, як його умовили погодитися на президентство і про відмову М. Грушевського від посади віце-президента. С. Єфремов гідно оцінив цей крок, занотувавши у щоденнику: 16 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (7) НАУКОВА СПАДЩИНА «Розумна людина — зміркував, що йти по хру- нівському списку — значить кінчити самогуб- ством» [41, арк. 20]. 3 травня 1928 р. президент ВУАН В. Лип- ський востаннє відкрив Спільне зібрання. Го- ловуючим на ньому обрали першого керівника академії В. Вернадського. На посаду прези- дента було запропоновано лише кандидатуру Д. Заболотного. За нього віддали голоси 39 осіб при одному, що утримався. На віце-президента висунули дві кандидатури — К. Воблого і К. Симінського, але останній узяв самовідвід. При виборах неодмінного секретаря з великою перевагою пройшов А. Кримський [42]. Уже наступного дня Політбюро ЦК КП(б)У заслухало повідомлення М. Скрипника про ака- демічні справи, погодилося з обранням Д. Забо- лотного і К. Воблого, відповідно, президентом і віце-президентом ВУАН, доручило Наркомосу обґрунтувати рішення про неможливість за- твердження А. Кримського на посаді неодмін- ного секретаря та вжити всіх заходів до «прове- дення нашої кандидатури в секретарі академії». Крім того, кандидатуру Д. Заболотного подали на затвердження ЦК ВКП(б). ДПУ пропонува- лося відновити справу С. Єфремова і після по- передньої розробки доповісти про результати. Цим самим було покладено початок сумнозвіс- ній справі «Спілки визволення України» [43]. Намічений план реорганізації Академії на- решті почав втілюватися в життя. 15 травня Наркомос УСРР схвалив обрання президента і віце-президента й визнав за неможливе затвер- дження А. Кримського неодмінним секретарем. Ці обов’язки покладалися на віце-президента. 1 червня 1928 р. заступник наркома освіти А. Приходько та голова Укрнауки Ю. Озер- ський офіційно інформували ЦК КП(б)У про реорганізацію ВУАН: переобрання її президії, затвердження нового положення, наступне відзначення її ювілею. На десятому році іс- нування академічний «бастіон» нарешті було взято більшовицькою владою. Яку ж роль у цьому тривалому і складному протистоянні відігравав М. Грушевський? На- скільки він допоміг офіційній владі в «оволо- дінні» ВУАН? Перебільшувати його роль у цій справі немає підстав. Хоча, без сумніву, тодіш- нє керівництво республіки планувало викорис- тати його повернення в Україну для усунення групи Єфремова—Кримського від керівництва Академією. І, як відомо, ці наміри певною мі- рою справдилися. Боротьба між угруповання- ми була гострою і неправедною водночас, не завжди коректною і обґрунтованою. При цьо- му, незважаючи на певні відмінності у політич- них поглядах, вона не була ідейною. М. Грушевський ближче стояв до радянської влади, ніж С. Єфремов, але обидва не сприй- мали її ні розумом, ні душею. Проте перший намагався пристосуватися, жити і творити, використовувати вимушену прихильність властей для відвоювання життєвого простору, в тому числі й за рахунок інших, а другий — терпів, зціпивши зуби, ненавидячи радянську владу, комуністичну ідеологію всім єством. Внутрішнє групове протиборство об’єктивно ослаблювало академічний загал, створювало враження застарілої чвари, давало владі під- стави для «оздоровлення» атмосфери та зміни керівництва. Навіть коли б М. Грушевський не вів цієї боротьби, зберегти монолітність і поза- партійну стерильність Академії не вдалося б. Об’єктивні умови функціонування політичної системи, утвердження комуністичної ідеології, командної ролі більшовицької партії все одно привели б до «завоювання» Академії. 9 січня 1929 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про Академію наук». Останній її пункт був досить коротким, але надзвичайно промовистим: «Визнати за необ- хідне зміну нашої лінії щодо матеріальної під- тримки Грушевського» [44]. Чи задумувався академік над тим, чим радянські гроші кращі за гетьманські, встановити вже не вдасться. Од- нак незаперечним залишається використання «тих грошей» для розвитку українознавчих досліджень, формування наукової школи істо- риків, творчий потенціал яких залишився не- реалізованим. У ставленні вищого політичного керівни- цтва УСРР до М. Грушевського намітився сер- йозний поворот. Позаду залишилася тривала ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 7 17 НАУКОВА СПАДЩИНА СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 1. Вісті ВУЦВК (Харків). 9 березня 1924 р. 2. Українська Держава (квітень-грудень 1918 року). Документи і матеріали. Т. 2. Пиріг Р. та ін. (упоряд.). К.: Темпора, 2015. С. 365—377. 3. Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. К.: Альтернативи, 2005. С. 195. 4. Российский государственный архив социально-политической истории. Ф. 17. Оп. 3. Ед. хр. 391. Л. 1. 5. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф. 4. Оп. 1. Спр. 615. Арк. 81. 6. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 54. Арк. 102—103. 7. Звідомлення Української академії наук у Києві за 1923 рік. К., 1924. С. 3. 8. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924—1934. К.: Україна, 1996. 9. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 266. Арк. 292—292зв. 10. Березіль (Харків). 1991. № 9. С. 152. 11. Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. К., 1992. С. 289. 12. Український історик. 1970. № 1—3(25—27). 13. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф. 1. Оп. 2. Спр. 995. Арк. 31. 14. Інститут архівознавства Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (НБУВ). Ф. 251. Оп. 1. Спр. 12. Арк. 50. 15. Отдел рукописей Российской национальной библиотеки. Ф. 585. Ед. хр. 634. Л. 1—4. 16. Санкт-Петербургский филиал архива РАН. Ф. 172. Оп. 1. Ед. хр. 226. Л. 68об. 17. Звідомлення Української академії наук у Києві за 1924 рік. К., 1925. С. 40. 18. Інститут архівознавства НБУВ. Ф. 257. Оп. 5. Спр. 1. Арк. 71. 19. Вісті ВУЦВК (Харків). 9 березня 1924 р. 20. Вісті ВУЦВК (Харків). 11 червня 1924 р. 21. Вісті ВУЦВК (Харків). 10 грудня 1925 р. 22. Правовий статус Академії наук України: історія і сучасність. К.: Наук. думка, 1993. С. 42—43. 23. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 58. Арк. 95. 24. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 2008. Арк. 171. 25. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 1976. Арк. 43—44. смуга сприяння офіційних кіл академікові-ре- емігрантові. Ця допомога була напіввимуше- ною, розрахованою на посилення лояльності відомого вченого і колишнього політичного діяча до радянської влади, використання його для зміни керівництва ВУАН. Після досягнення цієї мети необхідність у М. Грушевському як у противазі керівництву Академії відпала. Після повернення на бать- ківщину він не збирався переводити Історичну секцію на «марксо-ленінські» рейки і в умовах неминучого «загострення класової боротьби» міг перетворитися на небезпечного внутріш- нього ворога, який «не роззброївся». І коли М. Грушевський, вперто маневруючи, так і не перейшов відверто на бік більшовицької вла- ди, керівництво республіки скинуло маску «доброзичливців» і повело атаку на вченого аж до прямих репресій. Наступні роки життя М. Грушевського в СРСР (1929—1934) були позначені розгортан- ням масової ідеологічної кампанії таврування ученого, розгромом установ і наукових кадрів Історичної секції, його арештом у сфабрико- ваній ОДПУ справі «Українського національ- ного центру» і московським вигнанням. За по- вернення до СРСР М. Грушевський заплатив непомірно високу ціну. У таборах ГУЛАГу за- гинули донька Катерина, брат Олександр, пле- мінник Сергій. Поневірянь і утисків зазнала дружина Марія Сильвестрівна та інші члени родини. Трагічний фінал життя М. Грушев- ського в умовах сталінського тоталітаризму був цілком закономірним і типовим для долі багатьох визначних представників національ- ної інтелігенції, а з огляду на його роль і міс- це в українському національно-визвольному русі — навіть неминучим. 18 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (7) НАУКОВА СПАДЩИНА 26. Інститут архівознавства НБУВ. Ф. 257. Оп. 5. Спр. 3. Арк. 4. 27. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 16. Спр. 2. 28. Пролетарська правда. 30 січня 1926 р. 29. Могилянський М. Вбивство. Червоний шлях. 1926. № 1. С. 53—55. 30. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 85. Арк. 57 31. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 16. Спр. 3. Арк. 23. 32. Інститут архівознавства НБУВ. Ф. 251. Оп. 1. Спр. 12. 33. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 142. Арк. 9. 34. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 1. Спр. 251. Арк. 90—91. 35. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 3. Арк. 180. 36. Гирич І., Кіржаєв С. До історії Всеукраїнської академії наук. Михайло Грушевський і Агатангел Кримський. Український археографічний щорічник. 1992. Вип. І. С. 336. 37. Інститут архівознавства НБУВ. Ф. 257. Оп. 5. Спр. 5. Арк. 1зв. 38. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 123. Арк. 190. 39. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 122. Арк. 83—84. 40. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 6. 41. Інститут архівознавства НБУВ. Ф. 257. Оп. 5. Спр. 5. 42. Інститут архівознавства НБУВ. Ф. 257. Оп. 5. Спр. 2705. Арк. 11—13. 43. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 16. Спр. 6. Арк. 71—71зв. 44. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. І. Оп. 6. Спр. 16. Арк. 277.

Схожі ресурси