Українська мрія: 25 років викликів

У статті розглянуто результати, яких досягла Україна за 25 років незалежності. Зокрема, автор пропонує поглянути на новітній період вітчизняної історії як на складний процес втілення Української мрії. Він виділяє такі її складові, як державність, демократія, добробут. У праці проаналізовано прогрес...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2016
Автор:	Смолій, В.А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2016
Назва видання:	Вісник НАН України
Теми:	Наука і суспільство
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107428
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Українська мрія: 25 років викликів / В.А. Смолій // Вісник Національної академії наук України. — 2016. — № 8. — С. 9-15. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-107428
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1074282016-10-20T03:02:53Z Українська мрія: 25 років викликів Смолій, В.А. Наука і суспільство У статті розглянуто результати, яких досягла Україна за 25 років незалежності. Зокрема, автор пропонує поглянути на новітній період вітчизняної історії як на складний процес втілення Української мрії. Він виділяє такі її складові, як державність, демократія, добробут. У праці проаналізовано прогрес України за кожною з цих складових і показано, як на них впливали глобальні тенденції. Також запропоновано поглянути на сучасну історію крізь призму концепції трьох революцій (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), яка підкреслює провідну роль суспільства. Автор розповідає про оновлення підходів фахівців Інституту історії України НАН України щодо дослідження новітньої історії країни. 2016 Article Українська мрія: 25 років викликів / В.А. Смолій // Вісник Національної академії наук України. — 2016. — № 8. — С. 9-15. — укр. 0372-6436 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107428 uk Вісник НАН України Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Наука і суспільство Наука і суспільство
spellingShingle	Наука і суспільство Наука і суспільство Смолій, В.А. Українська мрія: 25 років викликів Вісник НАН України
description	У статті розглянуто результати, яких досягла Україна за 25 років незалежності. Зокрема, автор пропонує поглянути на новітній період вітчизняної історії як на складний процес втілення Української мрії. Він виділяє такі її складові, як державність, демократія, добробут. У праці проаналізовано прогрес України за кожною з цих складових і показано, як на них впливали глобальні тенденції. Також запропоновано поглянути на сучасну історію крізь призму концепції трьох революцій (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), яка підкреслює провідну роль суспільства. Автор розповідає про оновлення підходів фахівців Інституту історії України НАН України щодо дослідження новітньої історії країни.
format	Article
author	Смолій, В.А.
author_facet	Смолій, В.А.
author_sort	Смолій, В.А.
title	Українська мрія: 25 років викликів
title_short	Українська мрія: 25 років викликів
title_full	Українська мрія: 25 років викликів
title_fullStr	Українська мрія: 25 років викликів
title_full_unstemmed	Українська мрія: 25 років викликів
title_sort	українська мрія: 25 років викликів
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Наука і суспільство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107428
citation_txt	Українська мрія: 25 років викликів / В.А. Смолій // Вісник Національної академії наук України. — 2016. — № 8. — С. 9-15. — укр.
series	Вісник НАН України
work_keys_str_mv	AT smolíjva ukraínsʹkamríâ25rokívviklikív
first_indexed	2025-07-07T19:56:32Z
last_indexed	2025-07-07T19:56:32Z
_version_	1837019370859003904
fulltext	ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 8 9 НАУКА НАУКА І СУСПІЛЬСТВО І СУСПІЛЬСТВО СМОЛІЙ Валерій Андрійович — академік НАН України, доктор історичних наук, професор, директор Інституту історії України НАН України УКРАЇНСЬКА МРІЯ: 25 РОКІВ ВИКЛИКІВ У статті розглянуто результати, яких досягла Україна за 25 років неза- лежності. Зокрема, автор пропонує поглянути на новітній період вітчиз- няної історії як на складний процес втілення Української мрії. Він виділяє такі її складові, як державність, демократія, добробут. У праці проаналі- зовано прогрес України за кожною з цих складових і показано, як на них впливали глобальні тенденції. Також запропоновано поглянути на сучасну історію крізь призму концепції трьох революцій (Революція на граніті, По- маранчева революція, Революція гідності), яка підкреслює провідну роль суспільства. Автор розповідає про оновлення підходів фахівців Інституту історії України НАН України щодо дослідження новітньої історії країни. Зараз в українському суспільстві точаться гострі дискусії, предметом яких є питання: чого досягла Україна за 25 років не- залежності? Зазвичай оцінки формуються з точки зору гострих проблем, актуальних сьогодні. Однак чи варто робити висновки лише на основі того, що нині Україна потерпає від політичної та соціально-економічної кризи, що вона втратила частину те- риторії через агресію північно-східного сусіда? Соціальна роль історичної науки полягає в тому, щоб нагадувати суспільству, що не було простих періодів у нашому минулому, в тому чис- лі й нещодавньому. Більше того, нагадувати, що український народ ніколи не опускав руки і знаходив правильний вихід у найскладніших ситуаціях. Інакше кажучи, незалежність — це не одномоментна подія, а складний історичний процес, спря- мований у майбутнє. Нарешті, історики мають нагадувати гро- мадянам, що в основі суспільного прогресу лежить не стільки намагання вгамувати кричущі проблеми сьогодення, скільки бажання досягти амбітніших цілей чи то здійснити свою мрію. Українська мрія, з огляду на процеси, які передували прого- лошенню незалежності, передбачала принаймні три складові — державність, демократію, добробут. З 1991 р. тривала напружена робота з розбудови державності, яка ще далека від завершення. За перші два десятиліття було вибудувано остов управлінсько- го апарату, створено прошарок професійних державних служ- бовців, що дозволило стабілізувати ситуацію всередині країни 10 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (8) НАУКА І СУСПІЛЬСТВО і на практиці спростувати міф про відсутність «державного інстинкту» в українців. Одночасно з інституційною розбудовою державного апарату енергія суспільства була спрямована на те, щоб новітня українська дер- жавність була демократичною. Спроби авто- ритарних консолідацій щоразу наштовхували- ся на протидію з боку соціуму, про що свідчать події осені 2004 та осені 2013 рр., коли нова держава і нове суспільство захищали свої іде- али на майданах країни. Підсумком протисто- янь ставало недопущення авторитаризму, але водночас знижувалася ефективність держав- ного управління, а в суспільстві посилювалися радикальні та протестні настрої. Втім, за 25 ро- ків незалежності альтернативи демократично- му шляху України немає. Одним з найболючіших процесів останніх 25 років було різке соціальне розшарування та поширення бідності. Однак попри це увага як соціуму, так і держави фокусується на тому, що демократична Україна має стати державою за- можних громадян. Це питання залишатиметь- ся на порядку денному і в подальші роки, якщо не десятиліття. У вирі подій останніх трьох років ця тріада Української мрії — державність, демократія, до- бробут — знову продемонструвала свою жит- тєздатність. Демократію і державність вдалося відстояти на Майдані Незалежності та в боях у донецьких степах. У 2016 р. національна еконо- міка вперше за п’ять років почала демонструва- ти ознаки пожвавлення (будемо сподіватися на її повернення на шлях сталого розвитку). Вітчизняна історія після 1991 р. свідчить, що носієм Української мрії є не державний апарат, не правляча еліта, а власне народ. Такий по- гляд певною мірою дисонує з історіографічною традицією, що склалася в процесі дослідження політичного розвитку пострадянської України. Увага істориків саме до державотворчих про- цесів була природною — адже саме відновлен- ня Української держави вважалося головною подією новітнього періоду історії. Відповідно, схема історіописання орієнтувалася на висвіт- лення недавнього минулого через реконструк- цію формування основних інститутів держав- ної влади, а темпоритм історії визначала зміна очільників держави: прийняття Верховною Радою Акта проголошення державної незалеж- ності України 24 серпня 1991 р., обрання першо- го президента на виборах 1 грудня 1991 р., пре- зидентські вибори 1994, 1999, 2004 і 2010 рр. Натомість, на нашу думку, хронологічна дис- танція у 25 років дає можливість нового кон- цептуального осмислення новітнього періоду вітчизняної історії. Зокрема, за основу можна взяти прояви прямої демократії, які створюва- ли простір для кардинально нових етапів роз- витку України. Власне, маються на увазі Рево- люція на граніті 1990 р., Помаранчева револю- ція 2004 р. та Революція гідності. Безумовно, така концепція трьох україн- ських революцій потребує теоретичних комен- тарів. Слушною тут є думка німецького філо- софа і культуролога В. Беньяміна, що револю- ція — це суспільний засіб зупинити катастро- фу. Зокрема, він зазначав: «Маркс каже, що революції — локомотиви історії. Але, можливо, усе зовсім інакше. Можливо, революція означає, що людський рід, який мандрує в цьому потя- зі, хапається за стоп-кран». З цієї точки зору Революція на граніті була «стоп-краном» для неповернення України у квазідержавне, радян- ське тоталітарне існування, надавши суспіль- ного імпульсу державотворенню 1990-х років. У свою чергу, Помаранчева революція стала запобіжником імовірного згортання демокра- тичних процесів і дала «зелене світло» лібера- лізації суспільного й економічного життя. Ре- волюція гідності унеможливила формування авторитарного політичного режиму і відстояла державний суверенітет після зовнішньополі- тичного розвороту в листопаді 2013 р. Водночас увага до революцій та їх застосу- вання як інструменту структуризації фактогра- фії новітнього історичного процесу не повинна привести до формування нових політичних мі- фів. Тим більше, що в українській історіогра- фії вже є сумнівний досвід використання ре- волюційної міфології в радянський період. Тут можна згадати перелік семи найпоширеніших форм прояву міфу революції, який склав відо- мий польський історик Є. Топольський: ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 8 11 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО «1. Прийняття принципу, що революції за- галом чи революції конкретного типу є неми- нучими в історії, як чинники, що спонукають її розвиток. 2. Прийняття певної схеми чи моделі револю- ції як окреслених наративних рамок. 3. Приписування аналізованим революціям довільно визначеної (як правило, величезної) іс- торичної «важливості». 4. Накопичення негативно оцінюваних фактів з періоду до (виділено Є. Топольським. — Авт.) революції та подібне накопичення негативно оцінюваних фактів з періоду після революції. 5. Ухиляння від аналізу негативних наслідків революції (їхньої «ціни»). 6. Поєднання терміном «революція» істо- ричних явищ різного походження і характеру задля посилення історичної ролі, приписуваної конкретній революції. 7. Вживання мови, що не відповідає вимогам наративної нейтральності». До речі, на концепції трьох українських ре- волюцій побудовано амбітний проект Інсти- туту історії України НАН України — щойно видана колективна монографія «25 років неза- лежності: нариси історії творення нації та дер- жави», приурочена до ювілею нової України. В ній запропоновано таку гіпотезу: головною рушійною силою історичного процесу і дже- релом влади є народ, відповідно, історичний матеріал консолідується навколо українських революцій. Під час реалізації цього проекту дослідники намагалися уникнути форм міфо- логізації, про які писав Є. Топольський. Також варто зауважити, якщо Революцію на граніті та Помаранчеву революцію було досліджено раніше, то в монографії вперше представлено системний науковий виклад Революції гіднос- ті. Зокрема, було запропоновано розрізняти в ній період Євромайдану (почався з перших протестних акцій у центрі столиці у листопаді 2013 р. і тривав до боїв 20—21 лютого 2014 р.) та Українську лютневу революцію (падіння діючого режиму наприкінці лютого 2014 р.). При цьому було висунуто гіпотезу, що Рево- люція гідності не завершилася зі зміною влади у 2014 р., а продовжується й донині, оскільки в Україні відбуваються революційні трансфор- мації. З цієї точки зору боротьба за відновлен- ня територіальної цілісності країни також є складовою останніх революційних подій. Повернемося до Української мрії. Розгляне- мо далі зрушення за кожною зі згаданих її скла- дових — державність, демократія, добробут. Держава і влада. Суспільно-політична ди- наміка останніх 25 років дозволяє по-новому подивитися на філософсько-історичні підва- лини українського державотворчого процесу. Зокрема, зняти антиномію, яка була традицій- но притаманна народницькій і державницькій історіографічним школам. Конструкція, що по- яснювала бездержавність («народ, якому влас- тивий анархізм і відсутність державотворчого інстинкту», та «еліта, яка приносить державу в жертву своїй жадібності та класовому стату- су»), контрпродуктивна з огляду на те, що 25 років українська історія розгорталася принай- мні у тривимірному просторі — держава — на- род — еліти. І вже немає місця для дискусії — бути чи не бути Українській державі. Є лише сенс обговорювати, якою вона має стати, точні- ше, як її зробити ефективнішою, відповідаль- нішою та менш корумпованою, політичний режим — більш демократичним і стабільним, а суспільство — заможнішим та, врешті-решт, щасливішим. Інакше кажучи, йдеться не про державу, а про владу в ній, про боротьбу за владу в структурі держави (до речі, саме це радикально відрізняє новітній період української історії від попере- дніх). Це істотно нові обставини для україн- ського суспільства і для суспільствознавців, що його досліджують. Зокрема, наявний в україн- ців досвід боротьби за владу всередині імперій тут не лише малоприйнятний, а й, навпаки, має деструктивні властивості. Раніше ми вже про- водили тезу, що простір соціуму просякнутий владними відносинами і водночас влада є по- хідною від суспільства. Однак природа влади істотно змінилася. У 1970-х роках відомий французький інтелектуал М. Фуко писав про те, наскільки важко знайти джерело влади: «Не вистачить ані Маркса, ані Фрейда, щоб допомогти нам пізнати цю настільки загадкову 12 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (8) НАУКА І СУСПІЛЬСТВО річ, одночасно видиму та невидиму, присутню та приховану, інвестовану всюди, яку ми нази- ваємо владою. Ні теорія держави, ні традицій- ний аналіз державних апаратів не вичерпують поля дії і здійснення влади. Перед нами велике невідоме: хто здійснює владу? І де вона здійсню- ється?... Аналогічним чином необхідно було б узнати, до яких меж, через які передавальні ме- ханізми і в яких, часто найнікчемніших, інстан- ціях ієрархії, контролю, надзору, заборони і примусу здійснюється влада… І, власне кажучи, ніхто не є її власником, але, тим не менш, вона здійснюється завжди в певному напрямі, коли деякі знаходяться по один бік, а інші — по дру- гий, і ми не знаємо, у кого вона є, але ми знаємо, у кого її немає». Натомість в останні три десяти- ліття ці тенденції стали більш очевидними — велика державна влада занепадає. Зате ми вже знаємо, «у кого влада є». Відомий західний по- літолог (до речі, колишній виконавчий дирек- тор Світового банку) М. Наїм у книзі «Кінець влади» констатує, що все більшого впливу на- бирає такий феномен, як «мікровлада». Для пояснення цієї тези дозволимо собі навести велику цитату з його праці: «Повстанці, дрібні політичні партії, інноваційні стартапи, хаке- ри, активісти без чіткої організації, новомодні альтернативні ЗМІ, молоді люди без лідера на майданах великих міст і харизматичні особис- тості, які з’являються немовби нізвідки, — усі вони хитають старий порядок. Не кожен з них може похвалитися бездоганною репутаці- єю, але кожен частково несе відповідальність за занепад влади поліції та армії, телевізійних мереж, традиційних політичних партій та ве- ликих банків. Усі перелічені приклади можна на- звати «мікровладою»: дрібні діячі, яких раніше ніхто не знав або ж не брав до уваги, які зуміли підірвати, обмежити або зруйнувати владу гі- гантів, великих бюрократичних організацій, що колись контролювали якусь конкретну сферу життя. Згідно з попередніми принципами, мі- кровлада — не що інше, як відхилення від норми. Таким гравцям не вистачає масштабу, скоорди- нованості, ресурсів, наявної репутації. По ідеї, вони взагалі не мали б потрапити в гру або, принаймні, не зуміли б вистояти проти силь- них суперників, які неминуче поглинули б їх або розбили в пух і прах. Однак насправді виявля- ється навпаки…». Як бачимо, з цієї точки зору Україна останні 25 років не «спала в обозі Історії», а перебува- ла на її передовій ділянці. Усі згадані три рево- люції були проявом «мікровлади», яка стави- ла під сумнів «старий порядок» і перемагала, здавалося б, у безперспективних умовах. Вод- ночас, тут слід наголосити на асин хронності новітнього українського історичного проце- су — розбудова Української держави відбува- лася в умовах глобального тренду занепаду держави як провідного суспільного інституту. Це ускладнювало процес виходу України на цивілізований шлях розвитку, оскільки по- трібно було наздоганяти втрачене за періоди бездержавності минулих століть і одночасно будувати нову державу, ґрунтуючись на цін- ностях та стандартах ХХІ ст. Отже, змістом сучасного етапу української історії є процес занепаду «макровлади» (тим більше, «макровлади» радянського зразка або її північно-східних модернізованих варіантів) під впливом закономірного посилення «мікро- влади» різних груп українського суспільства. Мова про те, що на порядку денному стоїть питання щодо створення нової технології дер- жавного управління, яка б дозволяла зберегти керованість суспільства з дотриманням демо- кратичних принципів і забезпечувала підви- щення добробуту широких верств населення. Демократія. Тут ми змушені констатувати, що усвідомлення, живе відчуття надзвичайної важливості демократичних цінностей дещо відійшло на другий план у порядку денному українського суспільства, хоча й посідає важ- ливе місце. Відбулося це переважно під тиском соціально-економічних проблем, але й не без допомоги політичних демагогів. Демократію не можна приносити в жертву уявній керова- ності та обіцянкам економічного достатку. Тут можна згадати, як ще в 1968 р. американський політолог С. Гантінгтон протиставляв про- блемним країнам Азії, Африки та Латинської Америки, з одного боку, західні демократії та СРСР, об’єднуючи останніх у спільну гру- ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 8 13 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО пу: «Найважливішим з того, що відрізняє одну країну від іншої у політичному відношенні, є не форма правління, а ступінь керованості… Спо- лучені Штати Америки, Велика Британія та Радянський Союз мають різні форми правління, але в усіх трьох країнах уряд керує… Якщо По- літбюро, Кабінет міністрів або Президент при- ймають рішення, то велика ймовірність, що за допомогою державної машини воно буде прове- дене у життя… [У країнах Азії, Африки та Ла- тинської Америки, які модернізуються] багато чого не вистачає: продовольства, письменності, освіти, багатства, доходів, здоров’я… Але, крім названих труднощів, в їх основі лежить вада більш істотна — недостатня міцність суспіль- них зв’язків та недостатньо ефективна, авто- ритетна, легітимна державна влада». Отже, ефективна держава не завжди рівнозначна демократичній державі: спокуса повернення до «стабільності і керованості», нехай і радян- ського штибу, живиться глибшими мотивами, ніж ті, що лежать на поверхні. Звідси, ініціа- тиви щодо «декомунізації» та «люстрації» не є панацеєю, а якщо реалізуються без належної суспільної дискусії, можуть призвести до про- тилежних результатів. Тут можна погодитися з думкою академіка В. Горбуліна: «Складне пи- тання з тим, що робити з «неоднозначними» темами, які постійно хвилюють суспільство: декомунізацією, люстрацією тощо. Безумовно, є чинне законодавство, і його слід виконувати, однак практику його реалізації все-таки варто переглянути. Цілком очевидно, що різкими і не завжди продуманими рішеннями ми загострю- ємо ситуацію навіть там, де цього можна було б легко уникнути. Роблячи такі важливі речі, як, наприклад, люстрацію, її виконавці іно- ді скочуються до радянської «кампанійщини», проводячи її бюрократично-механістично, без урахування здорового глузду і національних ін- тересів». Так чи інакше, повернення до «світлого ра- дянського минулого» — це не український шлях. Водночас слід повною мірою усвідом- лювати, що новітня світова історія свідчить: розбудова успішної демократичної держави є швидше винятком, ніж правилом. Тому не варто недооцінювати результати, які отримало українське суспільство за останні 25 років. Зо- крема, американські економісти Д. Асемоглу та Дж. Робінсон у праці «Економічні витоки диктатури та демократії» вказували, що крах демократії більш звичне явище, ніж її консолі- дація і сталий розвиток. Натомість вони запро- понували модель демократизації, корисну для розуміння процесів демократизації в Україні з кінця 1980-х років. Д. Асемоглу і Дж. Робін- сон, які з методичною метою дещо спростили пояснювальну модель, зазначають, що «неде- мократія — правління еліти», «демократія — правління численних груп громадян», і при цьому фіксують соціальний парадокс у кон- тексті переходу до демократії: «За недемокра- тії еліта отримує ту політику, яку бажає; за демократії громадяни мають більше влади, щоб отримати, що вони хочуть. Оскільки за демо- кратії еліта втрачає, вона, природно, має сти- мул протистояти демократії або підривати її. І все ж більшість демократій виникають тоді, коли вони створюються елітами». Пояснення цьому таке: еліти вимушено йдуть на поступки чи обіцяють поступки (політичні, економічні, майнові тощо), побоюючись громадян. Влас- не, горбачовська «перебудова» й підживлюва- лася саме цією мотивацією. Однак, оскільки політична влада перебуває в руках еліт, лише демократична система гарантує, що поступки залишаться або будуть зроблені навіть у тому разі, якщо суспільство заспокоїться: «Демокра- тизація — це більш переконливе зобов’язання, ніж звичайні обіцянки, оскільки воно пов’язане з низкою інститутів, більшою участю громадян, а отже, важче оборотне. Еліта має здійснити демократизацію — створити переконливу при- хильність мажоритарній політиці у майбут- ньому, якщо бажає уникнути для себе більш радикальних наслідків». З точки зору концепції Д. Асемоглу та Дж. Робінсона, радянська компартійна еліта на рубежі 1980—1990-х років була змушена під тиском суспільства взяти на себе це «перекон- ливе зобов’язання», яскравим проявом якого стала Революція на граніті. Втім, це також по- яснює, чому й після 1991 р. влада значною мі- 14 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (8) НАУКА І СУСПІЛЬСТВО рою залишалася в руках колишньої номенкла- тури. І хоча в 1990-х роках на перший план ви- сувалася соціально-економічна проблематика, вже на початку 2000-х років суспільство знов відчуло, що еліти (хай вже частково оновлені) намагаються звернути з демократичного шляху та істотно обмежити вплив громадян на розви- ток держави. Подібне повторилося й у 2013 р. Водночас серед українських еліт спостерігали- ся спроби розмити демократію за допомогою популізму (особливо у 2005—2009 рр.), що, од- нак, не дало їм позитивного результату. Отже, вітчизняна новітня історія показує, що демократична система продовжує зали- шатися гарантією того, що правлячим елітам доведеться виконувати — добровільно чи ні — фундаментальні обіцянки. Спокуси уникнути цього за допомогою авторитаризму та популіз- му вгамовувалися революціями (у першому випадку) або провалами на виборах (у друго- му). З іншого боку, й суспільство має усвідом- лювати важливість демократичних інститутів і не ставитися до них формально (зокрема, ма- ємо на увазі відмову брати участь у виборах, продаж голосів, участь у фальсифікаціях під час виборів та у проплачених акціях протесту тощо). Тут можна навести думку відомого аме- риканського політолога Л. Даймонда: «Демо- кратія стає по-справжньому стабільною лише тоді, коли люди починають цінити її не єдино за економічні показники, а й за внутрішньо ха- рактерні для неї політичні властивості». Про- те для цього потрібна не тільки воля до демо- кратії, а й зрілість суспільства. Добробут. Безумовним провалом 25 років незалежності стала соціально-економічна по- літика. Проблеми в цій сфері за своїм деструк- тивним впливом на українське суспільство зі- ставні з втратами внаслідок збройної агресії на Півдні та Сході країни. Тут проявився цілий комплекс факторів: неефективність держав- ної економічної політики, зубожіння широких верств населення, диспропорції в системі прав власності на засоби виробництва, нездатність держави та бізнесу використовувати наявний науковий і науково-технічний потенціал (зо- крема, інтелектуальний багаж Національної академії наук України), розгул корупції (при- чому як у державних, так і в комерційних структурах), нездатність еліт поставити в осно- ву своїх економічних потуг розвиток людсько- го потенціалу тощо. Через втрату соціально- економічного потенціалу Україна не лише від- сувається від цивілізованого шляху розвитку, а й постійно перебуває під загрозою фактичного повернення в минуле та відновлення в тій чи іншій моделі Радянського Союзу. Разом з тим, варто звернути увагу й на певні позитивні зрушення. Незважаючи на скруту, гадаємо, що сформована за 25 років в Україні система соціально-економічних відносин здо- ровіша і має більше перспектив, ніж та, що іс- нувала за часів УРСР. Тотальний дефіцит доби СРСР, коли робітники, селяни, інтелігенція, маючи кошти, не могли придбати необхідні та якісні товари, знищував трудову мораль і стримував розвиток людського потенціалу українців. Натомість після важких трансфор- мацій 1990-х років на зміну дефіциту прийшов достаток товарів, але при цьому доходи насе- лення не дозволяли підтримувати належний рівень життя. Втім, є принциповий момент — хто бажає працювати і має підприємницький хист, у того є можливість заробити і придбати те, що потрібно. Безсумнівно, існуюча система є вкрай недосконалою, потребує збалансова- ності та оптимізації, створення дієвого меха- нізму соціального захисту найбідніших верств населення. Удосконаленню системи перешкоджає ри- гідність державного управління, корупція та монополізм (у масовій свідомості це явище пов’язується з «олігархізацією»). Однак за по- трібної корекції вона потенційно здатна дати потужний соціально-економічний результат. Безумовно, для цього потрібна політична воля еліт та відповідальність суспільства. Державність, демократія, добробут були у фокусі уваги українських дослідників новіт- нього періоду вітчизняної історії. У цьому кон- тексті хотілося б поділитися досвідом Інсти- туту історії України НАН України і, зокрема, зупинитися на зміненні нашої дослідницької стратегії. Вже з перших років незалежності ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2016, № 8 15 НАУКА І СУСПІЛЬСТВО ця тематика мала в Інституті традиційно ви- сокий пріоритет. Зазначимо, що дослідження новітнього періоду є досить складними для іс- ториків. Дуже важко оцінити соціальні явища або постаті політиків без того, щоб не бути зви- нуваченими в суб’єктивному ставленні до тих чи інших політичних сил та ідеологічних течій або, навпаки, не сповзти у нищівну критику всього і всіх. Адже суспільство зазвичай і так шукає в історії не наукової істини, а підтвер- дження своїх уявлень, тоді як новітній період історії обтяжений актуальною політичною та ідеологічною боротьбою, тому як будь-яка на- укова оцінка, так і відмова від неї — зокрема, лише констатація факту — автоматично стає частиною цієї боротьби. Крім ідеолого-політичного аспекту, є й суто методичні проблеми. За відсутності значної хронологічної дистанції немає належним чи- ном науково сформованої джерельної бази та загальновживаної системи термінології. Го- ворячи про джерельну базу, відзначимо появу абсолютно нового виду джерел — маються на увазі джерела інтернет-походження. І, як свід- чить наш досвід досліджень, чим ближче той чи інший сюжет до сьогодення, тим більше вико- ристовується саме таких джерел, що зумовлено прогресуючим проникненням в останні десяти- ліття новітніх технологій в усі сфери суспіль- ного життя. Водночас, це з більшою гостротою ставить питання розроблення методики їх ви- користання в історичних дослідженнях. Адже інтернет-простір містить велику кількість ін- формації, частина якої є суперечливою і її важ- ко верифікувати. Більше того, значний масив інтернет-контенту вироблявся (чи міг виро- блятися) у процесі внутрішніх інформаційних війн або, що стосується останніх трьох років, українcько-російського інформаційного про- тистояння. На нашу думку, одним із способів подолання цієї проблеми може стати свідоме звуження кількості інтернет-ЗМІ, матеріали яких використовуються як джерела, до кількох найавторитетніших інтернет-порталів. І важ- ливо зафіксувати цей перелік для подальших досліджень. Ще більше методичних проблем висуває таке специфічне джерело, як інформа- ційні стрічки фізичних осіб у соціальних мере- жах: історикам доведеться розробити методику їх аналізу, збереження та верифікації. Хотіли б звернути увагу на ще одну тенден- цією, яка повною мірою проявилася в останні роки в роботі Інституту історії України, — це підвищена увага до прикладної цінності дослі- джень, які виконувалися в нашій установі. Іс- торики і раніше не сиділи в «башті зі слонової кістки», натомість з 2014 р., коли Росія розпо- чала гібридну війну проти України, дослідни- ки опинилися на передовій. Адже агресія Росії відбувалася не лише збройним шляхом, а й за допомогою політики пам’яті. Відповідно, інтен- сивно розроблялася тематика історії Півдня та Сходу країни. При цьому наш принциповий підхід — в умовах інтелектуального протисто- яння українська історична наука, на відміну від значної частини російської історіографії, не повинна перетворюватися на агітпроп. На- впаки, вона має дотримуватися найвищих ака- демічних стандартів дослідження. І, до речі, сама ця можливість українських дослідників залишатися на науковому ґрунті є безпере- чним результатом та досягненням української незалежності, і цього не варто недооцінювати при аналізі втрат і здобутків за 25 років. На наш погляд, одним із головних завдань новіт- ньоісторичних досліджень, і у цьому вважаємо соціальну цінність історичної науки, є не тіль- ки реконструювати політичні та соціально- економічні процеси, а й показати їх неодно- значність та суперечливість. Показати, що в історії немає чорно-білих сторінок, що історія не означає фатальності. Сфокусувати увагу суспільства на тому, що в минулому тривала напружена боротьба між різними варіантами розвитку країни, і сучасність з її позитивними і негативними результатами стала наслідком як правильних, так і невдалих рішень попе- реднього періоду. Аналогічно сьогодні соціум формує своє майбутнє і майбутнє прийдешніх поколінь, а подолати нинішні виклики нам до- поможе як історичний досвід, так і Мрія, якої обов’язково досягне український народ.

Українська мрія: 25 років викликів

Репозитарії

Схожі ресурси