Український метанаратив в епоху пропаґанди

Розглядаються концептуальні й понятійно-термінологічні особливості метанаративу як методу. Акцентується необхідність посилення комунікативного потенціалу українського ґранд-наративу....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2014
1. Verfasser:	Горенко, О.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2014
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107962
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Український метанаратив в епоху пропаґанди / О.М. Горенко // Український історичний журнал. — 2014. — № 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-107962
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1079622016-10-29T03:01:42Z Український метанаратив в епоху пропаґанди Горенко, О.М. Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Розглядаються концептуальні й понятійно-термінологічні особливості метанаративу як методу. Акцентується необхідність посилення комунікативного потенціалу українського ґранд-наративу. The article broaches conceptual and notional-terminological peculiarities of metanarrative as method. The necessity to enhance communicative potential of Ukrainian grand-narrative is also accentuated here. 2014 Article Український метанаратив в епоху пропаґанди / О.М. Горенко // Український історичний журнал. — 2014. — № 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107962 303.725.2.32.019.5 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
spellingShingle	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Горенко, О.М. Український метанаратив в епоху пропаґанди Український історичний журнал
description	Розглядаються концептуальні й понятійно-термінологічні особливості метанаративу як методу. Акцентується необхідність посилення комунікативного потенціалу українського ґранд-наративу.
format	Article
author	Горенко, О.М.
author_facet	Горенко, О.М.
author_sort	Горенко, О.М.
title	Український метанаратив в епоху пропаґанди
title_short	Український метанаратив в епоху пропаґанди
title_full	Український метанаратив в епоху пропаґанди
title_fullStr	Український метанаратив в епоху пропаґанди
title_full_unstemmed	Український метанаратив в епоху пропаґанди
title_sort	український метанаратив в епоху пропаґанди
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107962
citation_txt	Український метанаратив в епоху пропаґанди / О.М. Горенко // Український історичний журнал. — 2014. — № 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT gorenkoom ukraínsʹkijmetanarativvepohupropagandi
first_indexed	2025-07-07T20:45:47Z
last_indexed	2025-07-07T20:45:47Z
_version_	1837022470288179200
fulltext	Український історичний журнал. – 2014. – №2 СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ҐРАНД-НАРАТИВ: ПІДХОДИ, КОНЦЕПЦІЇ, РЕАЛІЗАЦІЯ Формування леґітимного українського ґранд-наративу у ситуації мовного, ідеологічного та світоглядного розколу – утопія. «Велику», достатньо універ- сальну та ідейно насичену оповідь «для всієї нації» можна, звісно, «виготови- ти». Але, попри всі свої професійні характеристики національного універса- лізму, вона насправді залишиться локальною й великою мірою віртуальною, не стане справжнім «ґрандом». Уже хоча б тому, що сприйматиметься лише ізольованими соціальними та етнічними групами. Люди, які не вміють і не хо- чуть слухати опонентів, ніколи не піднімуться до розуміння цілісності історич- ного простору свого власного існування. Такого роду міркування не нівелюють наукову цінність дискусії щодо вітчизняного ґранд-наративу, котра об’єктивно виявляється значно більше закоріненою в реальній історії сьогодення. Це рад- ше слугує стимулом для термінової критичної самооцінки (і, можливо, пере- оцінки), є спонукою до нового аналізу глибинних методологічних, світогляд- них та мовно-лінґвістичних аспектів проблеми. Попри традиційний скептицизм істориків-емпіриків, посилення уваги до фундаментальних теоретичних питань уже хоча б тому корисне, що дозво- ляє перевірити стійкість працюючої логічної матриці емпіричного аналізу. На нашу думку, боятися теорії означає іґнорувати логічну складову історич- ного досвіду як досвіду виявлення суттєвих моментів історичного процесу й поведінки людини як суб’єкта та об’єкта історії. Штучна реальність минулого обумовлюється особливостями самого процесу фахового історичного аналізу. * Горенко Олег Миколайович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, відділ історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України E-mail: vsesvit_vid@mail.ru УДК 303.725.2.32.019.5 О.М.ГОренкО * УКРАЇНСЬКИЙ МЕТАНАРАТИВ В ЕПОХУ ПРОПАҐАНДИ Розглядаються концептуальні й понятійно-термінологічні особливості мета- наративу як методу. Акцентується необхідність посилення комунікативного по- тенціалу українського ґранд-наративу. Ключові слова: метанаратив, комунікативна компетентність, життєвий світ, досвід, проблема брехні. Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 5 Як, зокрема, наголошував Л.Февр, «зрештою не так уже й складно описати те, що бачиш; куди складніше побачити те, що маєш описувати». Філософське тлумачення фактів як «гвіздків, на яких висять теорії» і котрі потрібно спо- чатку викувати, а вже потім забивати у стіну, у постмодерному тлумаченні реальності доведене до абсолюту. Не лише виковуються «гвіздки фактів», а й швидко виготовляються цеглини для тієї стіни, куди ці гвіздки мають за- ганятися, і навіть цемент, що скріплюватиме цеглини. Досвід осмислення іс- торичного минулого перетворюється, у даному випадку, на своєрідну матрицю осмислення поточної реальності. Адже, на переконання Л.Февра, «уся історія є вибір хоча б тому, що гра випадку знищує одні залишки минулого й зберігає інші (не кажучи вже про свідоме втручання людини). [...] історія є ні що інше, як вибір. Але не довільний, а заздалегідь намічений». Знання про людину на- буває особливого значення, оскільки вона є предметом історії. «Історик, який відмовляється осмислити той чи інший людський факт, історик, що проповідує сліпе й безумовне впокорення цим фактам, ніби вони не були сфабриковані ним самим, не були зазда- легідь обрані в усіх значеннях цього слова […] – такий історик може вважатися хіба що помічником майстра, хай навіть і вправним»1. Тож навіть за умови абсолютної згоди з декларацією унікальності й не- повторності історичних фактів та історичних подій, накопичується чималий досвід їх селекції, досвід вибору моделі реакції на зміну умов життєвого се- редовища й людського спілкування, досвід соціальної взаємодії. Це є, мабуть, найбільш реальний «сухий залишок» комплексного історичного мислення, іґ- норування якого призводить до погіршення перспектив історичної конкурен- ції індивідів і спільнот. Головним здобутком є при цьому досвід ідентифікації фальшивих фактів сьогодення, здатних ґенерувати фальшиву логіку та спри- чиняти прийняття фальшивих рішень. «Батько» німецької класичної історії Л. фон Ранке, заперечуючи жорстке підпорядкування історичного пізнання загальним схемам і критикуючи ідею прогресу, проте був переконаний, що справжня історія виникає як поєднання методичного дослідження з філософським поглядом та художнім відтворен- ням. Торкаючись питань взаємодії історії й філософії в невеликій статті 1830 р., автор, зокрема, наголошував, що «покликанням власне історичної науки є до- слідження та зображення одиничного у його саморозвитку до загального уявлення про подію, до пізнання об’єктивно існуючого взаємозв’язку». Але, під- креслював дослідник, «необхідно, щоб історик тримав очі розплющеними для загального. Він не повинен його (це загальне – О.Г.) попередньо видумувати, як філософ; воно постає перед ним у процесі спостереження одиничного в русі, коли розвиток світу сприймається цілісно». На переконання Л. фон Ранке, «потрібно враховувати, що цей розвиток базується не на загаль- них поняттях, що панували в ту або іншу епоху, а на зовсім 1 Див.: Февр Л. Историзирующая история: О чуждой для нас форме истории // Его же. Бои за историю [Електронний ресурс]: http://abuss.narod.ru/Biblio/febvre1.htm Український історичний журнал. – 2014. – №2 6 О.М.Горенко інших речах. Адже немає на планеті жодного народу, який би залишився без контактів з іншими. Цей тип відносин залежить від його власної природи і є тією формою, в якій він вступає у всесвітню історію та яка має бути предметом пріоритетної уваги для загальної історії». Тож, на думку історика, необхідно уважно дивитися на самі народи, котрі діють в історії, на взаємовпливи й боротьбу між ними, на їхній розвиток, що відбувається у процесі цих мирних або воєнних взаємовідносин2. З урахуван- ням сучасних наратологічних експериментів на ниві історієписання виникає цілком логічне питання: а чи не захопилися історики згадуваним Ранке «по- переднім видумуванням» загального замість того, щоб «схоплювати» й відслід- ковувати природний процес його народження? Ф.Анкерсміт уважав, що «як теорія історії, ідея Ліотара є критика за- гальновизнаних концепцій фундаментальної єдності минулого». Ліотарові міркування про життя і смерть метанаративів він навіть назвав «сумною, схематичною казкою». Ф.Анкерсміт не погоджується з висновком про те, що «метанаративи мали закликати до «леґітимації» науки, оскільки зазвичай такі вимоги є властивими епістемології й філософії науки». На його переко- нання, метанаративи слугували радше делеґітимації, а не леґітимації науки, оскільки здійснили її історизацію й породили внаслідок цього безліч про- блем релятивізму. Окрім того, як підкреслює дослідник, Ж.-Ф.Ліотар зовсім не є піонером у здійсненні критики метанаративів, оскільки насправді його метанаративи фактично ідентичні т.зв. спекулятивній філософії історії, тоб- то виду систем, сконструйованому Ґ.В.Ф.Геґелем, К.Марксом, О.Шпенґлером, А.Тойнбі та багатьма іншими. А ці системи, як відомо, жорстко критикували- ся в 1950-х рр. К.Поппером, М.Мандельбаумом і Ф.Гаєком. На переконання Ф.Анкерсміта, існувала ще більш давня й, на його думку, ефективніша та інтелектуально цікавіша критика метанаративу – історизм, котрий, попри квазіпозитивістське маскування, усе ще залишається головним джерелом історичної свідомості. Те, до чого Ж.-Ф.Ліотар звертається як до сучасного культурного ускладнення, уже є давно усвідомленим у світі на основі істориз- му. І саме історизму ми маємо дякувати за фраґментацію історії в незалежні сутності й частковості. Перефразувавши Р.Козеллека, Ф.Анкерсміт стверд- жував, що «історія вторувала шлях історіям». З огляду на такий генетич- ний зв’язок і наявну напругу між історизмом та постмодернізмом, дослідник, власне, і приділяє предметну увагу питанням природи історичної реальності й історичного досвіду. На його глибоке переконання, «ці поняття – кращі критерії для вимірювання відстані між історичною реальністю та історичною мовою»3. Наведені міркування досвідченого історичного наратолога видають- ся суттєвими для теоретичного позиціонування у просторі сучасної вітчизня- ної дискусії щодо ґранд-наративу. 2 Див.: Ranke L.v. Geschichte und Philosophie – Kapitel 1 // Idem. Ausgewählte Aufsätze und Meisterschriften [Електронний ресурс]: http://gutenberg.spiegel.de/buch/3010/1 3 Анкерсмит Ф.Р. История и тропология: взлёт и падение метафоры. – Москва, 2003. – С.349–351, 355. Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 7 У цьому сенсі достатньо цікавою виглядає запропонована К.Галушком спроба етносоціального й історико-філософського тлумачення проблеми наці- онального ґранд-наративу. Автор, безперечно, має рацію, коли говорить, що «погляд зі сторони» на свою дисципліну корисний із перспективи можливос- тей розширення епістемологічного й соціального контексту проблеми дослі- дження. Із точки зору свідомого приєднання вітчизняних істориків до різного роду теоретико-методологічних конвенцій новітнього історієписання цілком нормальним виглядає прагнення до з’ясування самої природи дискурсоут- ворюючих «рамкових конвенцій» у царині своєї науки. Водночас зауваження автора про те, що «нації, звісно, існують лише як ідеї та ідентичності в уяві людей, але при тому вперто впливають на їхнє фізичне буття, – як, власне, і решта того, що існує в їхній уяві»4, видається нам доволі традиційною декла- рацією суб’єктивного ідеалізму як варіанту заперечення предметності суб’єкту та зведення його до індивідуальної свідомості. У рамках такої логічної моделі суб’єктом історичного процесу може залишитися лише «особа» та ще, мабуть, славнозвісний «Світовий Дух», котрий над нею нещадно іронізує. Інші мож- ливі типи суб’єктів історії – як то «організовані групи осіб, соціальні, етнічні й політичні спільноти, суспільства у цілому, що здійснюють властиву їм діяль- ність, спрямовану на практичне перетворення дійсності, теоретичне й духовно практичне освоєння об’єктивної реальності»5, – розчиняються в голові косміч- но самотнього індивіда. Таке розкуте тлумачення феномену нації, з одного боку, дозволяє швидко поставити жирну крапку у щойно розпочатій науковій дискусії щодо співвідношення й взаємодії національного та наднаціонально- го у вітчизняному історієписанні. Але водночас воно перетворюється на вель- ми небезпечну спокусу для тих, хто вважає, що достатньо дати неслухняному громадянинові дрючком по голові, щоб у цій голові одразу просвітліло, щоб у ній миттєво склалися пазли національної свідомості, а невдовзі в певних гео- графічних межах швидко конституювалася могутня історична нація. Це дещо нагадує святу віру чималої кількості людей у те, що правда – це газета; свобо- да – це партія; а влада – це будинок, де чиновники перегортають папери. А та- кож наївну віру в те, що достатньо оволодіти всіма цими атрибутами, і ти авто- матично перетворишся на реальну владу, яка буде живим утіленням омріяної правди і свободи… Але, як зауважив свого часу Р.Арон, уже так часто «встанов- лювався деспотизм із посиланням на свободу, що досвід спонукає порівнювати справу партій радше, ніж їхню програму, і уникати довірливих учинків чи су- марних осудів у цій сумнівній битві, де мова завуальовує думку, де цінності на кожному кроці зраджуються»6. Тож цілком зрозумілий із погляду позитивізму та структуралізму заклик до визнання того, що «нація є фактом», яким, як і рештою «фактів», оперує наука за допомогою пізнавальних процедур, вигля- дає в даному випадку чимось на кшталт пропозиції гоголівського Чичикова. Адже головна дисциплінарна специфіка і привабливість історичної науки за 4 Галушко К.Ю. Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація // Ук- раїнсь кий історичний журнал. – 2013. – №1. – C.5–6. 5 Йолон П. Суб’єкт // Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. – С.612–613. 6 Арон Р. Опій інтелектуалів / Пер. з фр. Г.Філіпчук. – К., 2006. – С.91. Український історичний журнал. – 2014. – №2 8 О.М.Горенко будь-якого багатства підходів та різноманіття методологічного інструментарію саме у тому й полягає, що історія оперує долями живих людей і, відповідно, біографіями їх спільнот. Історія має змогу достукатися до серця людини лише тому, що історичне минуле завжди вагітне людським майбутнім і в ньому вже б’ється маленьке людське серце, котре невдовзі підлягатиме черговому істо- ричному випробовуванню на свою людяність. У даному сенсі людинотворча функція історії похідна від загальновизнаної людинотворчої функції культу- ри. Тому прагматичне авторське припущення, що в міру існування нинішньої національної держави України нам доведеться просто звикати до набагато більш вільного та ширшого використання поняття «українці», єдиним крите- рієм вірності якого є сучасна територія, видається певним раціоналістичним спрощенням соціальних функцій історичної науки. Одного лише критерію те- риторіальності, мабуть, замало для «донесення до сучасності інформації про саме існування і стражденну долю жертв Голокосту, Голодомору, нацизму та сталінізму». Авторський наголос на тому, що «вони давно мертві», а історики можуть лише «ретранслювати у сучасність дещо важливе й дійсно значиме з минулого, – нехай це свідчення існування вже неживих людей, спільнот і на- родів», як на нашу думку, знищує живий зв’язок минулого й сучасності, а зна- чить і саму можливість живого відчуття історичного досвіду7. Наше буремне «кримське» сьогодення представило неспростовні докази того, що без живого зв’язку «і мертвих, і живих, і ненарожденних», без реальної, а не фіктивної со- лідарності в межах національного утворення, без надійних запобіжників руй- нації такої солідарності та захисту від проявів зневаги й зухвалого насильства на етнічному ґрунті абсолютно неможливо ґарантувати історичну відповідаль- ність за згадані К.Галушком «600 тис. кв. км сучасної території української держави». Попри будь-яку критику ліберальної ідеології, важко заперечити важли- вість дотримання громадянських свобод і прав людини у справі збереження й історичного відтворення духовних та матеріальних підстав української на- ціональної державності. У цьому сенсі можна лише подякувати Г.Касьянову й О.Толочку за ініціацію дискусії, що у царині реальної історії виявила свою надзвичайну важливість із погляду перспектив збереження національної дер- жавності. Та й сам К.Галушко по суті прагнув лише до більш рельєфного істо- рико-філософського осмислення фундаментальної проблеми корисності історії для життя. Цілком слушне питання, що коли вже говорити про нову концепцію національного ґранд-наративу, то буде цілком логічним попередньо з’ясувати, з якого визначення «нації» він має виходити. Хоча, як на наш погляд, наступ- на авторська пропозиція – уважати замовника національного ґранд-наративу «віртуальним» – знову виглядає вже згадуваним ідеалістичним «розпредме- ченням» суб’єкта історії. Адже попит на новий національний ґранд-наратив – це цілком реальний і зрозумілий усенародний попит на правду, ще не задо- волений сучасністю. Це попит на самі критерії правди й на реальний досвід їх застосування. Попит на інструментарій ідентифікації найбільш небезпечної 7 Галушко К.Ю. Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація. – С.21–22. Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 9 брехні. Сам К.Галушко, зрештою, наголошує на необхідності активної проти- дії неадекватним уявленням про минуле, які формують політики, демагоги та пройдисвіти. Однак насправді питання значно глибше, оскільки проблема брехні (та, у ширшому сенсі, феномену обману) стосується не лише історичного світогляду, а всього життєвого світу людини. У цьому сенсі тлумачення ґранд- наративів винятково як певних систем-координат, необхідних історикам для того, щоб при зміні культурних епох була можливість не вишукувати по кож- ному періоду зернятка концепцій, а мати єдине джерело для формування сво- го дзеркального «я»: мені це подобається, я це розкритикую, це застаріло, а це відтепер класика, видається необґрунтованим нівелюванням епістемологіч- ного та аксіологічного потенціалу історичної науки8. Власне, таке припущен- ня спростовує й сам автор, коли солідаризується з пропозицією Г.Касьянова та О.Толочка представити історію України не лише як історію конкуренції і змагань різних станів, верств, конфесій, етносів, культур, націй, держав тощо, а і як простір взаємодії, взаємопроникнення, взаємозбагачення цивілізацій, культур, народів9. Нам видається, що історикові все ж дещо замало просто усвідомлювати відповідальність за перетворення наративу на один з інстру- ментів ідеологічних суперечок сучасності. Історик має пам’ятати ще й те, що наратив у чималій мірі творить людину, яка робить себе, щосили намагається «зробити» інших, і аж ніяк не схильна відмовлятися від найменшої нагоди «робити історію». Роль національного ґранд-наративу у формуванні суспільної свідомості найбезпосереднішим чином пов’язана з авторитетом слова як такого, із рів- нем довіри до нього та силою його впливу. Психологи, фізіологи, лінґвісти вже давно не тлумачать суб’єкта сприйняття мови як пасивного приймача ін- формації. Міркування психолінґвістів щодо мовленнєвого акту як складової інтелектуальної поведінки людини і так званих мовленнєвих дій потребують більш ретельного врахування у ході аналізу планів конструювання будь-якого варіанта «великого наративу»10. Мовна апеляція завжди має як інформаційну, так і світоглядну мету, а отже потребує й відповідного врахування можливо- го результату, потенційної реакції соціуму у цілому, окремих його груп і кон- кретних індивідів. Слово – це інструмент, а часом, як писала Леся Українка, і «єдиная зброя», якою історикові припадає користуватися не лише у процесі до- слідження минулого, а й у щоденній імплементації видобутого досвіду в люд- ські практики сьогодення. Тому історик змушений шукати не лише розуміння, а й порозуміння. Принаймні завжди зважати на його необхідність. По суті й - деться про славнозвісну «комунікативну компетентність», котра за нинішніх умов перетворюється на головний виклик можливого оновлення національно- го ґранд-наративу. 8 Там само. – С.19. 9 Див.: Касьянов Г., Толочко О. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й не- безпеки при написанні нової історії України // Український історичний журнал. – 2012. – №6. – С.21. 10 Леонтьев А.А. Психолингвистические единицы и порождение речевого высказывания. – Москва, 2005. – С.118, 135. Український історичний журнал. – 2014. – №2 10 О.М.Горенко У цьому сенсі, попри всі принади естетичного досвіду, зовсім не випадково Т.Адорно до розряду пріоритетів методологічної зацікавленості істориків-нара- тивістів зараховував поняття комунікативної раціональності Ю.Габермаса, покликане прояснити основні питання етики, теорії мови й діяльності. Спільноти людей, які володіють комунікативною компетентністю, філософ підводить під поняття комунікативної громадськості (нім. «Öffentlichkeit»). Гласність, відкритість – необхідні, але не достатні умови для становлення ко- мунікативно компетентного суспільства. Головне питання, в якій мірі суспіль- ство, котре прагне до кращого майбутнього, здатне реалізувати ідеали дискур- су та чи взагалі воно на це здатне. Дискурс тлумачиться як мовна діяльність, що відкриває підступи до науки, мистецтва, техніки й праці. У цих сферах і відбувається його перевірка на істинність. Відтак сучасному і майбутньому українському історикові важливо усвідомлювати, в якій мірі можливий ґранд- наратив здатний бути підготовкою до такого дискурсу й, більше того, стати його органічною частиною? Наскільки оновлений ґранд-наратив виявиться здатним до чесної відмови від хибної самоочевидності суджень і стимулювати- ме пошук консенсусу? В якій мірі він розвиватиме загальну людську здатність до плідної комунікативної дії? В історієписанні, як варіанті реалізації наратологічного концепту рекон- струкції людського минулого, проблема мови посідає особливе місце. Це ціл- ком зрозуміло з огляду на соціальну функцію мови у процесі комунікативно детермінованого розгортання історичного процесу. Б.Рассел слушно зауважу- вав, що «до мови, як і до інших речей, значення котрих видавалося незбагненним, таким, як дихання, кров, стать, блискавка, із того часу, як у людей з’явилася здатність фіксувати свої дум- ки, завжди було забобонне ставлення. Дикуни бояться відкрити ворогові своє справжнє ім’я, щоб той не використовував його в маґічних діях»11. Тож чи не впадають у стан дикунства ті, хто боїться виходити на мирні акції з відкритим забралом і ховає не те що своє ім’я, а навіть своє обличчя за найрізноманітнішими масками? Про який соціалізм, капіталізм або демокра- тію з «людським обличчям» можна говорити, коли немає ніякого обличчя? Яку свободу особистості та які права людини можна відстояти, коли «особистість» і «людина» зникають під личиною «аноніма», неідентифікованої молекули натовпу? Характерно, що знамениту тезу євангеліста Івана («Споконвіку було слово») Б.Рассел уважав виразом поглядів логічних позитивістів (хоча з таким самим успіхом її можна було б, приміром, оцінити і як квінтесенцію платонізму). Для сучасного українського громадянина, який закляк на перехресті антагоністич- них інформаційних потоків, корисним виглядає наступний бігевіористський акцент філософа: «Передача інформації може відбуватися лише завдяки тому 11 Рассел Б. Человеческое познание: Его сфера и границы (Часть 2: Язык). – К., 2001. – С.68. Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 11 факту, що інформація цікавить вас, або якщо припускається, що вона може вплинути на поведінку». Корисність мови, на переконання Б.Рассела, обумов- лена різницею між суспільним та особистим досвідом. Мова, на його думку, є «засобом перетворення нашого особистого досвіду в досвід зовнішній і сус- пільний». Водночас, як наголошує філософ, «мова, виникнувши одного разу, набуває певного статусу автономії […]. Автономія мови дозволяє вам утриму- ватися від нудного процесу тлумачення, за винятком особливих критичних моментів»12. При цьому Б.Рассел уважав мову хоча й корисним та необхідним, але й небезпечним знаряддям. Адже «філософ потрапляє у скрутне станови- ще, коли намагається використовувати мову для руйнації тих помилкових міркувань, основою яких є сама мова». Деякі філософи, котрі відступають від проблем, неясностей і складностей, пов’язаних із цим завданням, схиляються до приписування мові автономності та намагаються забути, що мова призна- чена відноситися до фактів і полегшувати зв’язок із навколишньою дійсністю. До певної межі таке потрактування має значні переваги: логіка й математика не досягли б таких успіхів, якби логіки та математики кожного разу по-новому замислювалися над символами, якими вони оперують. «Мистецтво заради мистецтва» – це максима, цілком законна в логіці, так само, як і у живописі (хоча ані в першому, ані у другому випадку вона не становить повної істини)». Будь-якому дослідникові-початківцеві абсолютно зрозуміло, що наука істо- рія – аж ніяк не математика й не живопис, а тому не може існувати за рахунок постмодерної автономізації мови. Мова історії найтіснішим чином пов’язана з «вірою в більш або менш постійні персони чи речі»13. Саме тому, автономізація феномену мови у ситуації постмодерну створює серйозні світоглядні небезпеки для історичного мислення як такого, оскільки нівелює корисність досвіду, зни- щуючи віру в ці самі «постійні персони або речі». Постмодерн – це не просто новий стан колективного мислення, не лише злам традицій і нова якість гри колективного та індивідуального розуму, не лише релятивізація й делеґітимація знання. Це ще й настирливе життя напоказ, епоха тотальної реклами та невгамовної пропаґанди. Після «пере- моги» над тоталітаризмом настала доба тотальності самого процесу змін в умовах ринкового переосмислення маскультурних можливостей нової свободи. Психолінґвістичний вимір пропаґанди влучно охарактеризува- ли М.Горкгаймер і Т.Адорно у своїй класичній «Діалектиці просвітництва». Як, зокрема, наголошували дослідники, «пропаґанда робить із мови інструмент, важіль, машину. Про- паґанда фіксує стан людей, в якому вони опинилися в умовах соціальної несправедливості тим, що приводить їх у рух. Вона розраховує на те, що на них можна розраховувати. У глибині душі кожний знає, що завдяки засобу він сам стає засобом, як на фабриці. Лють, яку відчувають вони у собі, керуючись нею, є давньою люттю щодо ярма, посиленою підозрою, що вихід, ука- заний пропаґандою, хибний. Пропаґанда маніпулює людьми; 12 Там же. – С.70–72. 13 Там же. – С.74, 78. Український історичний журнал. – 2014. – №2 12 О.М.Горенко там, де вона кричить про свободу, вона суперечить самій собі. Вона невіддільна від брехливості. Спільнота, в якій, завдяки пропаґанді, знаходять один одного фюрер і його послідовники, є спільнотою брехні, навіть якщо зміст пропаґанди виявляється правильним. Істина стає для пропаґанди засобом для набуван- ня прихильників, вона перекручує її вже тим, що вкладає у свої вуста. Тому справжньому спротиву невідома пропаґанда. […] Навіть пропаґанда свободи може збити з пантелику, оскільки змушена нівелювати різницю між теорією і приватними інтере- сами тих, до кого звертається. […] Підозрілим є не зображення дійсності як пекла, а реґулярні заклики вирватися з нього»14. Епоха пропаґанди – це така ж реальна система координат сучасного тео- ретико-історичного дискурсу, як і численні методологічні новації у царині про- фесійного історієписання. Цікава методологічна дискусія, котра розгорнулася на шпальтах «Українського історичного журналу» з кінця 2012 р., дозволяє виснувати, що за нинішніх умов проблема вітчизняного ґранд-наративу має два основні ви- міри актуалізації, цікаві з погляду еволюції історичного мислення як такого. Перший – це доля «великої оповіді» у сучасних умовах розгортання «історіо- графічної революції»; другий вимір – особлива соціальна функція наративу й сучасних мовленнєвих практик у просторі реальної історії. Оскільки нинішня професійна дискусія вітчизняних істориків відбувається здебільшого в першій площині, видається корисним уважніше придивитися до другого, власне мов- ного, рівня проблеми обговорення, зупинитися на деяких суттєвих, на наш по- гляд, соціо- та психолінґвістичних аспектах. Назагал це відповідає інтересам поглибленого розуміння дуже важливого прагматичного виміру комунікації світової й національної історії. У контексті оцінки перспектив методологічного діалогу вітчизняних та зарубіжних істориків безперечно цікавим і своєчасним видається аналіз ло- кально-реґіональних аспектів українського «наративістського повороту»15. Повторне апелювання до базового концепту метанаративу Ж.-Ф.Ліотара, на нашу думку, цілком обґрунтоване з огляду на важливість загальної понятійної культури в науковій дискусії щодо фундаментальних проблем єдності теорії і практики історієписання. Ідеться про назріле переосмислення можливостей більш тісного зв’язку між мовною теорією й мовною практикою як у профе- сійному дослідженні історії, так і в буденному сприйнятті й тлумаченні акту- альної історичної реальності. Зрозуміло, що згадані вище виміри актуаліза- ції проблеми українського ґранд-наративу перебувають в органічній єдності. У нашому випадку йдеться про свідоме зміщення акцентів, про концентра- цію дослідницької уваги на тих аспектах, які все ще залишилися недостатньо відрефлексованими на нинішньому етапі методологічного самовизначення вітчизняної історичної науки. Додаткове прояснення суто наратологічного 14 Хоркхаймер М., Адорно Т.В. Диалектика просвещения: Философские фрагменты / Пер. с нем. М.Кузнецова. – Москва; Санкт-Петербург, 1997. – С.307–308. 15 Див.: Верменич Я.В. Локально-регіональні рівні вітчизняного наративу // Український іс- торичний журнал. – 2013. – №5. – С.4–23. Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 13 контексту конкуренції модерного й постмодерного історичного мислення ви- дається надзвичайно важливим в умовах прогресуючої релятивізації крите- ріїв істинності знання. Фокусуючись на цих питаннях, будь-який дослідник потрапляє у проблемне поле дослідження специфіки історичної правди/істини як такої. Зрозуміло, що в рамках обмеженої статті нереально охопити ґрандіозний «наратологічний» сеґмент теорії й методології історичного пізнання. Хочеться лише наголосити на важливості використання потенціалу наратологічної те- орії для дослідження проблеми брехні/обману як способу пошуків істини в іс- торії й сьогоденні, так би мовити, «від противного». Брехня так наполегли- во, так успішно знищує ідею української соборності, що безумовно заслуговує окремого аналізу. Як нам видається, певне теоретико-методологічне щеплен- ня від прогресуючої «брехливості історичного часу» може стати у пригоді не лише дослідникові історії, зануреному у вельми токсичний потік безкомпро- місно конкуруючих політичних дискурсів новітньої доби. Найцікавіші зразки «брехливості історичного часу» конструюються, зазвичай, з «уламків» та «об- різків» правди-істини, а професійна придатність пропаґандиста визначається при цьому здатністю до «селекції правди», тобто до використання правди як арґументу на користь власної політичної позиції та ідеологічних уподобань. Історик змушений працювати і з цією наративною пульпою, самостійно вишу- куючи реактиви для нейтралізації токсичних відходів людської комунікації. Дивовижним чином тривала наукова дискусія щодо перспектив соціаль- ного й культурно-цивілізаційного діалогу на теренах України завершилася ориґінальною силовою конкуренцією двох антагоністичних монологів у царині реальної української історії. Девальвація слова у ситуації посилення право вого нігілізму давно зреалізувала всі релятивізуючі інтенції постмодерну попри те, що методологічна увага до слова має глибинне коріння в духовній та інтелек- туальній історії людства. Не даремно Нестор-Літописець на самому початку свого уславленого у віках «ґранд-наративу» звертався до біблійного досвіду розподілу землі й лінґвістичного досвіду реалізації вавилонського будівель- ного проекту. Тож урахування локально-реґіональних аспектів формування національного та ґлобального наративу має глибинні культурно-цивілізацій- ні підстави у вітчизняній духовній традиції. Але схоже, що сучасні українці, досить далеко просунувшись у благородній справі колективного будівництва великої України, раптово втратили спільну мову й опинилися на порозі лінґ- вістичної катастрофи національної державності. Утілення мрії відомого історика В.Сарбея про розважливу, помірковану історію, в основі якої – вивчення буденного життя, відсувається на невизна- чену перспективу в умовах перманентної української революції. Важко стар- тувати на основі нової цілісної моделі культурного досвіду народу, коли так наполегливо культивується необхідність старих міфів. Це є вельми несприят- ливим середовищем для реалізації будь-яких концептів поліетнічної та соці- ально відповідальної історії України. Хоча зрозуміло, що на крутих поворотах історії багатонаціональних державних утворень потреба саме в подібних кон- цептах найбільш очевидна. Український історичний журнал. – 2014. – №2 14 О.М.Горенко Історичне мислення, історична свідомість, історична пам’ять, історичний досвід – це не лише поняття, конструкції теоретиків, а й підсумок реалізації людської здатності до сприйняття та осмислення реальних явищ, сукупнос- ті суб’єктивізованих відбитків минулого, що продовжують існувати в головах індивідів, спільнот і їхніх прискіпливих «реєстраторів» та «наратологічних трансформаторів» буття у часі – істориків. Зберігаючи свою яскраво вира- жену теоретичну специфіку, за будь-яких обставин ці поняття не втрачають фундаментальних людських характеристик. Вони залишаються «мисленням», «свідомістю», «пам’яттю» й «досвідом» живої людини. Це обумовлює методоло- гічну спорідненість питання «селекції правил» Ф.Гаєка, проблему «дієвості пра- вила» Л.Вітґенштайна і, приміром, проблему практичної цінності історичного досвіду у так званій «академічній парадигмі історичної науки». Поєднання за- значених проблем, їх теоретико-методологічний синтез залишається одним із продуктивних варіантів поглибленого розуміння суспільної та особистісної функціональності історичної науки, є важливим напрямом пошуків відповіді на сакраментальне для «виробників» і «споживачів» питання про користь і шко- ду історії для життя. Ідеться, у кінцевому підсумку, про свободу волі людини у сучасних умовах ґлобальної реалізації славнозвісної «хитрості розуму». Назагал це є черговою постановкою завжди актуального питання про межі історичної суб’єктності індивіда. Мовиться про індивідуальну здатність до критичної рецеп- ції реальної іс торичної дійсності. У більш широкому контексті – про реальний демократизм іс торичного процесу, про здатність особистості (не лише видатної) до вчасної ідентифікації індивідуальних і групових складників ґлобальної «хитрості розуму». Функціональна готовність індивіда до такого роду розумової діяльності за визначенням потребує критичної селекції свого й чужого історичного досвіду. Очевидною є потреба динамічного та достатньо цілісного, тобто діалектично по- вноцінного тлумачення «життєвого світу» людини, котрий значною мірою детер- мінує характер і перебіг соціальної комунікації. У контексті актуальної методологічної дискусії щодо українського мета/ ґранд-наративу видається корисним ще раз повернутися до спектра тлумачень самого цього поняття. Ми давно звикли до того, що процес рецепції популярних понять та іноземних термінів не потребує особливої розумової напруги. Саме тому цей процес досить часто перетворюється на буденне збагачення тради- ційного арсеналу аксіоматики (а часом навіть на чергову перемогу бездумного апріоризму). Сам процес інколи набуває характеру покірного та квапливого приєднання до умов міжнародної конвенції, стає спрощеною національною леґітимацією запозиченого «імені за угодою». Власне, інакше й не може бути, коли ставити перед собою завдання лише про своєчасне «вписування у світову історію», у тому числі інтелектуальну. Однак така спрощена процедура часом суттєво нівелює евристичний потенціал нового поняття в парадигмі «імені за природою». Хоча сепаратний конвенціоналізм і дозволяє більш вільно фанта- зувати, однак такі фантазії інколи завершуються творенням занадто штучного методологічного світу, котрий, попри всі благородні наміри, може ускладнюва- ти міждисциплінарну та міжкультурну взаємодію. Потрібно визнати, що чи- мала кількість фундаментальних понять методологічного дискурсу, на основі Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 15 яких передбачається вибудовувати український мета/ґранд-наратив і досі за- лишаються недостатньо відрефлексованими. Залишається занадто широкий простір для довільних інтерпретацій, що здатні відчутно деформувати загаль- не уявлення про екзистенційний зміст історичного процесу. Це стосується на- віть таких надважливих для сучасної людської історії понять, як «демократія», «свобода», «справедливість», «цінності» (не кажучи вже про більш розлогі кон- структи, приміром, «європейська ідея», «соціальна ринкова економіка» тощо). Із легкої руки Ж.-Ф.Ліотара не лише в нашій, а й у західній гуманітарис- тиці домінує тлумачення «метанаративу» як поняття, що є практично ідентич- ним «ґранд-наративу» та «великій оповіді», котрі вже майже сконали в умовах тотальної недовіри епохи постмодерну, але потім незбагненним чином знову по- чали відроджуватися. Декілька років тому І.Колесник достатньо системно окрес- лила теоретико-методологічні параметри проблеми ґранд-наративу. Як слушно зауважила дослідниця, «у сучасній літературі зустрічається ціле віяло понять, що мають однакову сутність». Зокрема, було звернуто увагу на низку цікавих праць зарубіжних авторів, в яких метанаратив тлумачиться як методологія, що дозво- ляє інтеґрувати історичну, психологічну та культурну перспективи. Важливим, у даному випадку, є те, що «в рамках такої методології зростає роль саморефлексії/ самоінтерпретації, за рахунок поглиблення інтеґрації контекстів життєвого досві- ду досягається більша онтологічна цілісність знання про життя індивідуума»16. Зі свого боку, хотілося б лише додати, що проблема метанаративу як «великого тексту» за умов розпаду і фраґментації постмодерного дискурсу не підлягає вирі- шенню без паралельного розв’язання низки складних питань «метанаративу як методу». Ідеться про реальну змістовність одного й іншого тлумачень. У цьому сенсі інтерпретація базового поняття «метанаратив» як «за угодою», так і «за природою», мабуть, усе ж таки, потребує певного уточнення, перш за все з урахуванням його логіко-функціональної належності, теоретико-методо- логічної специфіки. На нашу думку, проглядається очевидна епістемологічна відмінність «метанаративу» від «ґранд-наративу» або «великої оповіді», по- при наявність чималої кількості праць, де ці поняття без достатнього теоретич- ного обґрунтування оголошуються тотожними. Власне, і сам Ж.-Ф Ліотар не надав цій відмінності особливого значення на початку свого дослідження «ста- ну постмодерну». Однак надалі, по мірі послідовного заглиблення філософа у проблему свого дослідження, ця відмінність стає дедалі більш відчутною та все більше концептуалізується у площині конкуренції теоретичного й емпіричного. Достатньо уважне прочитання «стану постмодерну» Ж.-Ф.Ліотара дозволяє від- чути реальний евристичний потенціал «метанаративу» як індивідуального до- слідницького підходу. Тож навряд чи варто іґнорувати глибинну етимологічну природу поняття й, зокрема, смислове навантаження самої частки «мета-» у філософській традиції. Можемо згадати такі усталені філософські терміни, як «метаетика» (сформований у річищі сучасної аналітичної філософії різновид дискурсу щодо змісту етичних висловлювань та арґументацій), «метамова» 16 Див.: Колесник І.І. Український гранд-наратив: ретроспективи і перспективи // Ейдос. – 2008. – №3. – С.154–158, 166–167. Український історичний журнал. – 2014. – №2 16 О.М.Горенко (мова, засобами якої досліджуються й описуються властивості певної іншої мови), «металогіка» (логічні дослідження логічних числень як формальних об’єктів), «метатеорія» (теорія, що аналізує властивості, структуру, методи й логічні основи, тобто доказовість, несуперечливість, строгість моделі та межі застосування іншої теоретичної системи), і, зрештою, загальновідома «мета- фізика» («після фізики» – філософське вчення про надчуттєві принципи та першо основи буття, у рамках якого умоосяжний, теоретичний характер пізнан- ня протиставляється сфері практичного досвіду). Усі зазначенні поняття ма- ють родову спорідненість завдяки грецькому слову «мета» – «за», «після». Тож із погляду загальної логіки словотворення у випадку визначення пізнавальної інтенції поняття «метанаратив» видається більш виправданим виходити не з простого аналогу «великої оповіді», а з принципу глибинної взаємодії емпі- ричного й теоретичного, постійного теоретико-методологічного моніторинґу іс- торичного наративу, власного базового концепту його філософської рефлексії. Відтак, суто логічно, «смерть метанаративу» взагалі неможлива й багато у чому Ф.Анкерсміт мав рацію. «Метанаратив» за своєю суттю власне і є концепту- альною реакцією на загальну делеґітимізацію знання у ситуації постмодерну й, відповідно, реакцією на передчасну смерть леґітимуючої великої оповіді. Якщо вже прагнути до понятійної коректності, то «метанаратив» власне і є формою критичної самоорганізації релятивізованого постмодерного полілогу. У «ситуа- ції постмодерну» він багато у чому набуває ознак «дискурсу», однак має суттєво більш виражене теоретико-методологічне навантаження. Безпосередньо у ца- рині історичної науки це є акт, що вможливлює дослідницьке самоспостережен- ня, дозволяє використовувати уяву не лише як дедалі більш функціональний інструмент, знаряддя творчості, а й робити її надзвичайно цікавим об’єктом на- укового аналізу. Власне, саме в такій концептуальній площині Г.Вайт здійснює прагматичне тлумачення метанаративу у своїй неперевершеній «Метаісторії». Світ уяви перетворюється на повноцінну історичну реальність, на людське бут- тя, котре так само, як і буття природи, потребує логічного переосмислення у своїх основах. Для цієї роботи людського розуму реальна здатність до розріз- нення істини та брехні є не менш, а, можливо, і ще більш важливою, ніж для традиційного пізнання законів природи. Для основної маси наших громадян це є особливим інтелектуальним викликом, ураховуючи нашу історичну схиль- ність до уніфікації, суміщення різнорідних явищ і процесів. Для поглибленого розуміння концептуальних засад проблеми ґранд- наративу видається корисним знайомство з підходами серйозного дослідника історичної епістемології А.Меґілла, чия праця ще раз переконує в тому, що комплекс питань «великого наративу» є серйозним сеґментом історичної епісте- мології, важливим фраґментом інтелектуальної історії та й у цілому органічною складовою широкої філософсько-літературної дискусії щодо взаємодії форми та змісту, раціонального й ірраціонального, реальності та вигадки. Для самого А.Меґілла концепт «великого наративу» стає перш за все приводом для осмис- лення сучасних процесів дисциплінаризації або фраґментації історіографії17. 17 Мегилл А. Историческая эпистемология / Пер. с англ. М.Кукарцевой, В.Катаева, В.Тимонина. – Москва, 2007. – С.266–267. Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 17 У цьому сенсі проблема синтезу, питання функціональності й когерент- ності наративу мають бути органічною складовою дискусії щодо українсько- го ґранд-наративу як інтелектуального проекту та морального завдання. Передумовою плідного розуміння когерентності А.Меґілл уважає реалізацію чотирьох рівнів концептуалізації: 1) власне наратив; 2) мастер-наратив або синтез, що претендує на статус авторитетного повідомлення про певні сеґмен- ти історії; 3) великий наратив, котрий домагається статусу авторитетного по- відомлення про історію взагалі; 4) метанаратив (що найчастіше розуміється як віра в Бога або в раціональність, іманентну світові), котрий слугує для того, щоб виправдати великий наратив18. В умовах плюралізації історієписання по- чали слабшати надії на уніфіковану репрезентацію минулого й розпадатися уявлення про автономність історії щодо інших дисциплін. Назагал А.Меґілл уважає конструювання «великого наративу» справою ризикованою з огляду на те, що майбутні події можуть відхилятися від запропонованої лінії історії19. Міркування А.Меґілла про «термін і реальність постмодерну» становлять, на нашу думку, суттєвий практичний інтерес. Безперечно перспективним у теоретико-історичному плані є прагматичне зауваження дослідника щодо «зіставлення відмінностей конкуруючих ідентичностей» як характерної риси епохи постмодерну. На його переконання, ідеться не стільки про те, що соціо- культурна ситуація стала більш «різнорідною», скільки про активізацію й по- глиблення взаємодії цих відмінностей унаслідок поширення сучасних способів комунікації. Своєю чергою, це мало наслідком формування загального відчут- тя вражаючої різноманітності та альтернативності (принаймні там, де немає війни відмінностей). Симптоматично, що при цьому гомогенізація або синтез різноманіття видаються неможливими та навіть небажаними. Найбільше, чого можна, на думку А.Меґілла, досягти – синкретизм. Але навіть це не є, за існуючих обставин, способом вирішення проблеми різноманіття у жодній сфе- рі. Водночас у контексті навчання виклик постмодернізму мав би так чи інак- ше «скріпити» суміш існуючого різноманіття «без винятків і вибухів». У цьому сенсі недовіра до «великого наративу» радше означає «сумніви у правильності кордонів, а не їх заперечення». Досвідчений історичний епістемолог не закли- кає до міждисциплінарної уніфікації й не арґументує необхідність «синтезу» на більш високому рівні, аніж в історіографії. А.Меґілл наполегливо обстоює корисність «перетину кордонів між дисциплінами», «тимчасове існування в різних галузях знання», «спроби говорити іншою мовою (або принаймні ро- зуміти її, що відрізняється від перекладу)». Дослідник виступає за визнання необхідності таких проектів у межах історичної дисципліни. На його переко- нання, «необхідно замінити помилкові уявлення про дивовижну поглинаючу здатність професійної історіографії і про єдність історичного методу»20. Пропозиція щодо засвоєння «інших мов» (тобто мов інших наукових дис- циплін) і набуття професійними істориками особистого досвіду «тимчасового існування в інших галузях наук» видається надзвичайно важливою з погляду 18 Там же. – С.269–271. 19 Там же. – С.277–278. 20 Там же. – С.300–302. Український історичний журнал. – 2014. – №2 18 О.М.Горенко адекватності історичного розуміння «життєвого світу», «духовної ситуації часу» й у цілому реального історичного моменту людського буття. Зрозуміло, що така пропозиція не може не враховуватися і у процесі визначення базових методо- логічних характеристик можливого українського ґранд-наративу. Соціально функціональний ґранд-наратив покликаний лінґвістично підготувати інди- віда до рецепції тієї життєво важливої, багатоаспектної інформації, від розу- міння і правильного тлумачення якої залежить адекватність здійснюваного особистого й колективного вибору в кожний момент особистої та колективної історії. Окрім того, саме такі навички є бодай якоюсь запорукою вчасної іден- тифікації міждисциплінарної брехні, спеціально виготовленої для того, щоб керувати людським вибором без згоди самої людини. Новий вітчизняний ґранд-наратив, незалежно від його світоглядної, ідео- логічної та будь-якої іншої специфіки, покликаний в умовах сучасної інформа- ційної революції радикально розширювати межі мовно-понятійної компетенції громадянина, який прагне до вищих, суспільно більш раціональних стандар- тів свободи, демократії і справедливості. У протилежному випадку будь-який новий національний ґранд-наратив перетвориться на нові шори примітиві- зованого історицизму та сприятиме невідворотній поразці особистості в бит- ві з ворогами відкритого суспільства. Уже хоча б унаслідок інформаційного перевантаження й колапсу оперативної пам’яті та акратичної нездатності до швидкого вирішення нагальних питань особистої історичної конкуренції. Окремої уваги в рамках нашої дискусії заслуговують міркування П.Рікера про «вбудованість людського досвіду в наратив». Теза стимулює пошук відпо- віді на три серйозні питання: про змістовність цього досвіду, про адекватність його наративної презентації і про реальну готовність індивіда й спільноти до його сприйняття. Аналітико-філософські міркування щодо природи дис- курсу й евристичні можливості рікерівського концепту наративу в досліджен- ні природи людського досвіду становлять безперечний інтерес для істориків, про що свідчать праці цілої низки вітчизняних дослідників. Праця П.Рікера «Час і наратив» становить безперечний інтерес не лише в контексті дискусії щодо українського мета/ґранд-наративу, а й з огляду на гостроту потреби ви- значення параметрів реальної «досвідної» змістовності будь-яких нових на- ратологічних пропозицій. Адже масштабна історична праця – це, безперечно, не лише ефектна мовна презентація варіанту національної ідентичності, а й прагматичний варіант систематизації історичного досвіду. П.Рікер жваво по- лемізує з тими семіотиками та структуралістами, які розглядають наратив як нерухому й неживу систему знаків. На його думку, подібні уявлення по- збавляють наратив притаманної йому риси часовості та зв’язку з людським досвідом. Розуміння історії як «часу досвіду» нам видається методологічним осердям прагматичного тлумачення самої ідеї відродження ґранд-наративу на українських теренах21. Нас безпосередньо цікавить наш власний світ, світ, в якому ми живе- мо зараз. Саме у цьому світі щомиті народжується наше майбутнє з нашого 21 Рикер П. Время и рассказ / Пер. с фр. Т.В.Славко. – Москва; Санкт-Петербург, 1998. – С.50, 65. Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 19 минулого. Відповідним чином особливий інтерес мають становити і стратегії, що, зазвичай, використовуються найбільш вправними брехунами, тими «акти- вістами історії», котрі наполегливо нав’язують спільноті своє перекручене тлу- мачення реальної дійсності. Та обставина, що адекватна наративна самоор- ганізація істини оголошується недосяжною, а наративно організована брехня при цьому нічим у логічному відношенні не відрізняється від наративно орга- нізованого варіанту правди, видається вельми суттєвою з погляду визначен- ня перспектив розвитку історичної науки. Адже наукове знання, перш за все знання історичне, зберігаючи наративні риси, не втрачає зв’язку з досвідом, і у цьому сенсі дослідницький досвід ідентифікації та осмислення феномену брехні видається неоціненним. У ситуації постмодерну актуальність такого досвіду радикально зростає вже хоча б унаслідок заперечення самої потреби такої ідентифікації, з огляду на гучне декларування рівноправності брехні та правди й абсолютної відносності останньої. Головним здобутком раціональної історичної поведінки є досвід вчасного розпізнавання брехні – і як результату дії власної свідомості, тобто самообману, і як результату зовнішніх впливів із боку інших суб’єктів історичного процесу, спрямованих на створення хибної картини світу в конкурентів, тобто як результату свідомого обману «іншого» у власних інтересах. У цьому сенсі, цілком зрозуміло, конструкція, досвідний зміст і характеристики внутрішніх комунікативних механізмів потенційного національного ґранд-наративу мають відповідати викликам сучасного аґре- сивного медіа-середовища. Тим більше, коли в «епоху пропаґанди» наративне й перформативне сьогодення постійно випереджає суспільствознавство, і від- бувається небезпечна окупація життєвого світу людини, яка попри всі реаль- но-історичні негаразди наполегливо прагне до свободи. Дискусія щодо перспективної моделі нової фундаментальної історії України на тлі Шевченкового ювілею набуває особливого змісту з урахуван- ням несподіваної гостроти потреби конструктивного діалогу між громадянами незалежної української держави після більш ніж двох десятиліть її суверенно- го існування. І в даному випадку йдеться не про уніфікацію тлумачень образу Т.Шевченка у вітчизняній гуманітаристиці, не про узагальнення численних наукових рефлексій творчої спадщини народного поета, а перш за все про пе- ревірку особистої чутливості до універсального алгоритму людської правди як основи реального, а не схематизованого гуманізму. Шевченкова логіка сер- дечного співчуття є унікальним і найбільш природним варіантом звільнен- ня від зарозумілої епістемології космічно холодного тлумачення національної та світової історії. Ця логіка є не лише пуповиною «органічної солідарності», що з’єднує національну спільноту, а й загальнодоступним і, водночас, глибо- ко особистим способом осягнення контроверсного змісту історичного процесу. У даному сенсі щирий шкільний твір про поезію Тараса Шевченка важить значно більше, ніж будь-яка досконала наукова розвідка визнаного професіо- нала. Уже хоча б тому, що такий шкільний твір є результатом сприйняття Шевченкової правди у цінності майбутнього життя нового покоління укра- їнців. Невгамовна поетова туга за свободою – це споконвічна туга за віль- ними людьми. Навіть отримавши «з барського плеча» формальну свободу, Український історичний журнал. – 2014. – №2 20 О.М.Горенко український пророк жадібно шукав вільних людей навколо себе і страждав, коли їх не знаходив, коли на кожному кроці стикався із застарілими виразка- ми рабства. Вільний за своєю природою й мистецьким покликанням, він не міг спокійно дихати отруйним повітрям рабства, в’янув від його мертвого подиху, відчайдушно рубав нові вікна для чистого вітру свободи в історії свого наро- ду, вишукував нові джерела свободи в Біблії, в історії визвольних рухів сусід- ніх народів, у корифеїв технічного прогресу Р.Фултона та Дж.Ватта – словом скрізь, де тільки це було можливо. Т.Шевченко мучився нестерпною мукою самотнього українського Адама в мальовничому українською раю. Він катего- рично не погоджувався визнати комедію українського кріпацтва «божествен- ною» й постійно наголошував на її безсоромній рукотворній природі. Правоту стихійної орієнтації великого поета довела історія. Адже тільки консолідація на основі ідеї справедливості та принципах взаємоповаги як форми самопова- ги споконвіку була найефективнішим засобом лікування від церебрального паралічу тоталітарності. Наявна логіка загальнонаціонального соціального мислення й визначає реальну «дольову участь» тієї чи іншої нації в розподі- лі здобутків світового прогресу. При цьому історична традиція рівноправності поколінь, яку обстоював Т.Шевченко, відіграє при визначенні такого роду про- порцій ключову роль. З огляду на те, що українські громадяни мають не лише утвердити демократію, а ще й витворити модель конкурентоспроможної демо- кратії, дуже важливо враховувати, що підсумкові результати світової конку- ренції демократичних держав насправді визначаються національним рівнем соціальної солідарності. Адже ідея права, на щастя, завжди мала й завжди матиме могутній історіотворчий потенціал. Ця ідея мобілізовує розумних су- часників на спільну соціотворчу роботу. Історичний досвід такої раціональної роботи – широке поле для діяльності професійних істориків. Видатний європеєць Ж.Моне, оцінюючи поступ інтеґраційних процесів на континенті, наполегливо повторював: «Ми об’єднуємо не держави, ми єднаємо людей». Цими словами він підкреслював, що розпочатий «планом Шумана» об’єднавчий процес має перш за все торкнутися людських сердець. Чи не є це європейським аналогом відомої української «філософії серця»? І чи не прий- шов час повною мірою скористатися цим концептом у практиці модерної укра- їнської самоорганізації? Адже це саме та європейська духовна спільність, ко- тра якраз і є найнадійнішою запорукою знищення набутої за віки рабської готовності купувати свободу своїм нащадкам ціною закритого корпоративного перепродажу своїх сучасників. Лише солідарне українське суспільство може бути надійною запорукою української свободи. Процес його творення потребує ретельного дослідження і практичного використання кращих історичних зраз- ків соціального раціоналізму. Відсторонена національна ідея не здатна вести до майбутнього. Такий варіант національної ідеї не зможе стати уособленням неперервності націо- нального часу. Національна ідея – це принцип і механізм єднання співгро- мадян на кожному відрізку їхньої національної історії. Х.Ортеґа-і-Ґассет, без- перечно, мав рацію, коли наголошував, що «нації утворюються й живуть, доки мають програму на завтра». Однак не треба доводити, що кожна реалістична Український історичний журнал. – 2014. – №2 Український метанаратив в епоху пропаґанди 21 «програма на завтра» народжується з живих глибин сьогодення та минулого. І в конструюванні такої програми наука історія має виконувати свою частину роботи. Як справедливо зауважував філософ, зовсім не обов’язково, та й не потрібно, щоб частини соціального цілого збігалися у своїх бажаннях і суджен- нях. Натомість обов’язково й важливо, щоб кожна частина суспільства якомога краще знала, чим живуть інші. Коли цього немає, клас чи цех втрачає, не- мов за деяких захворювань мозку, тактильну чутливість, не відчуває на сво- їй периферії контакту й тиску інших класів і цехів, а відтак починає вірити, що існує лише він, що він є все, що він є ціле. Х.Ортеґа-і-Ґассет був глибоко переконаний, що партикуляризм становить величезну небезпеку для націо- нального духу. Партикуляризм – це такий стан духу, коли ми не вважаємо за потрібне рахуватися з іншими. Зрештою нація і є великою спільнотою інди- відів та груп, котрі рахуються один з одним. І таке «рахування з ближнім» не передбачає, на думку мислителя, неодмінної симпатії до нього22. При цьому, щоб там не говорили противники формаційного підходу й щирі адепти підходу цивілізаційного, відвертий соціальний партикуляризм, нахабний соціальний розкол у суспільстві залишається історично найбільш брехливим, найбільш небезпечним варіантом партикуляризму. Що то за культура і що то за духов- ні цінності, котрі народжують і лукаво леґітимують відносини раба й пана. І, відповідно, що то за національний ґранд-наратив, який замовчує потребу національної консолідації та іґнорує сумний досвід руйнації національної єд- ності. Хіба може бути перспективною якась велика національна оповідь без спільного розуміння правди? Переконаність Кобзаря в тому, що «у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» відповідає не лише вимогам раціональної логіки національного державотворення, а й фундаментальній гносеології нелукавого національного ґранд-наративу. Бо ж хіба можна вважати своєю таку хату, де немає ані вільних людей, ані спільної правди?! На брехливому фундаменті ще ніколи нічого доладного й стійкого зведено не було. У великих національних проектах варіант «якщо брешуть усі, то сьогодні це є правда» – не проходить. 22 Ортега-і-Гассет Х. Повстання мас // Його ж. Вибрані твори / Пер. з ісп. – К., 1994. – С.158, 161–162. The article broaches conceptual and notional-terminological peculiarities of meta- narrative as method. The necessity to enhance communicative potential of Ukrainian grand-narrative is also accentuated here. Keywords: metanarrative, communicative competence, existential world, experience, the problem of falsehood.

Український метанаратив в епоху пропаґанди

Institution

Ähnliche Einträge