«Руно орошенноє» в метафоричній стратегії свт. Димитрія Туптала

• Видавець: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
• Дата: 2020
• Автор: Архиєп. Ісіченко, І.
• Формат: Стаття
• Мова: Ukrainian
• Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2020
• Назва видання: Сiверянський літопис
• Теми: Філологічні студії
• Онлайн доступ: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/170723
• Цитувати: «Руно орошенноє» в метафоричній стратегії свт. Димитрія Туптала / І. Ісіченко // Сіверянський літопис. — 2020. — № 2. — С. 211-223. — Бібліогр.: 44 назв. — укр.

Метою статті є аналіз художньої структури збірника богородичних оповідань Димитрія Туптала «Руно орошенноє» (Чернігів, 1683). Ця книга займає особливе місце в творчості видатного українського письменника епохи Бароко Димитрія Туптала, оскільки нею хронологічно відкривається літературна діяльність майбутнього упорядника «Житій святих» або «Четьїх Міней» (1684–1705). Попри це, національне літературознавство оцінювало збірник стримано або й критично. Адже і позитивістська методологія кінця ХІХ – початку ХХ ст., і радянське літературознавство мали за критерій оцінки твору його народність, політичну актуальність, відповідність ідейно-тематичного спрямування твору вимогам суспільного прогресу. Обрана в статті структуральна методологія, сполучена з інтертекстуальним аналізом, дозволяє виявити широкий спектр концептуально містких елементів, які складаються в довершену систему художнього відображення маріологічної доктрини. Ключовим поняттям для розкриття художньої структури тексту є метафора. Її визначальна роль у збірнику відповідає текстотворчій стратегії барокового мистецтва. Наукова новизна статті полягає в описі конотаційних полів центральної метафори «руна орошенного» й виявленні у взаємодії цих полів авторської стратегії. Інтенційність тексту розкривається в перспективі архетипної алегорії пастуха й отари, визначеної євангельськими притчами. Руно, тобто овеча вовна, виокремлюється з архетипної алегорії й перетворюється на містку метафору з широкою конотаційною сферою. Антитетичний характер цієї метафори виявляється продуктивним для розгортання на рівні вступних розділів і однотипно побудованих частин концепту Богородиці як простору єднання Неба і землі. У статті робляться висновки про те, що метафорична структура відображає одну з найфундаментальніших концепцій християнської доктрини і визначає дискурсивну стратегію автора. Опозиція «Небо – земля» в її онтологічному сенсі оприявнюється в образі Чернігівсько-Іллінської ікони, краплі на якій сприймаються за благодатний знак слізної молитви Богородиці. Топос одягу Богородиці (покрова – «омофор») семіотизується, розвиваючи закладену в природі вовняного вбрання інтенційність. Сама текстотворча діяльність інтерпретується як дарування читачеві/слухачеві живлющої води.