Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)

• Дата: 2019
• Автор: Старченко, Н.
• Формат: Стаття
• Мова: Ukrainian
• Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2019
• Назва видання: Український історичний журнал
• Теми: Історичні студії; До 450-річчя Люблінської унії
• Онлайн доступ: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179276
• Назва журналу: Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
• Цитувати: Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.) / Н. Старченко // Український історичний журнал. — 2019. — № 2. — С. 4-45. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.

Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний «народ руський» – третього члена Речі Посполитої. Стаття складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному, як видається, питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути ґарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб’єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із «коронярами». Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла коронна, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог – взаємної присяги коронних представників на підтвердження їхніх прав – отримали можливість самим скласти текст привілею, що включав їхні права, які король мав ґарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною – членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики. Цей незбіг очікувань сторін щодо об’єднання (приєднання «з правами» чи «до прав») буде зафіксовано й у претензіях волинян по унії. Аналізується судова практика Волині, яка демонструє увагу шляхти до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови у судочинстві й адміністрації та ІІ Литовського статуту як «свого» права для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала арґументи на захист своїх прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політичний «народ». Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. Аналізується, як люблінські привілеї в полемічних текстах Мартіна Броневського, Захарії Копистенського та Мелетія Смотрицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції «руського народу» (що проживає на певній території й має власні права), яка складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ православний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на політичній сцені в 1620–1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб’єктності українських воєводств автори релігійних трактатів та шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Насамкінець пропонуються деякі міркування щодо перспектив українського історієписання.