Мінусники у просторі радянського терору (1917–1953 рр.)

• Дата: 2020
• Автори: Вронська, Т., Стяжкіна, О.
• Формат: Стаття
• Мова: Ukrainian
• Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2020
• Назва видання: Український історичний журнал
• Теми: Історичні студії
• Онлайн доступ: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179724
• Назва журналу: Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
• Цитувати: Мінусники у просторі радянського терору (1917–1953 рр.) / Т. Вронська, О. Стяжкіна // Український історичний журнал. — 2020. — Число 1. — С. 89-111. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.

Мінусники – це вербальний та соціальний витвір радянської держави, яка через репресії, дискримінацію й контроль створювала спільноти «своїх» і «чужих», тавруючи останніх каральними методами та формуючи специфічну мову для їх позначення. У статті йдеться про особливу категорію громадян «країни Рад», яких було визнано «соціально небезпечними» й покарано забороною селитися в низці місцевостей СРСР після примусового «видалення» з місць постійного проживання, а також відбуття покарання у системі ҐУЛАҐ. Репресовані в такий спосіб люди отримували припис, де заборонені для них території позначалися як «мінус 6», «мінус 12» (цифри означали кількість визначених місцевостей, а слово «мінус» увійшло в радянську новомову як коренева конструкція поняття, що позначало репресовану та дискриміновану в такий спосіб спільноту). Метою статті є оприявлення мінусників, тривалий час практично «невидимої» для дослідників категорії репресованих. Зумовлені метою дослідницькі завдання полягають в аналізі процесу конструювання більшовицької концепції географічної ізоляції «нелояльних», практичного запровадження цього виду покарання, визначення логіки творення радянського простору як простору заборон. Методологія дослідження поєднує інструментарій історико-правового аналізу, соціальної антропології та концепції соціального творення простору. Наукова новизна полягає не лише у включенні до дослідницького тезаурусу нового поняття «мінусники», а й у розширенні загального уявлення про політичний терор і його наслідки. Режимність радянських територій аналізується не як прояв сталінської репресивної політики, а як органічна частина існування тоталітарного механізму, перші оберти якого відбулися одночасно із захопленням влади більшовиками. Подаються соціально-політичні портрети мінусників та причини набуття ними такого статусу. Простежується трансформація «карти заборонених просторів», з’ясовується логіка й парадигмальні зміни у творенні символічної радянської географії. Висновки. Доведено, що в арсеналі тотального терору, окрім добре відомих форм репресування (фізичне знищення, позбавлення волі, заслання), широко використовувалося «очищення» суспільства цільовою географічною ізоляцією громадян, визнаних «соціально небезпечними», а також колишніх в’язнів системи ҐУЛАҐ. Вислання й заборона на проживання в окремих місцевостях ставали ефективним механізмом соціальної інженерії пролонґованої дії. Створення великого загону мінусників було складовою процесу атомізації суспільства, конструювання просторової ієрархії, соціального відчуження людей і територій.