Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії?

Мета дослідження – обґрунтувати тезу про важливе місце постаті й доробку М.Грушевського в українській радянській історіографії, про його багатоаспектну в ній присутність, яка співіснувала із забороною та демонізацією. Таку рецепцію історика запропоновано називати «українською радянською грушевські...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2020
Автор:	Яремчук, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2020
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179752
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії? / В. Яремчук // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 152-168. — Бібліогр.: 67 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179752
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1797522021-06-08T01:26:30Z Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії? Яремчук, В. Методологія. Історіографія. Джерелознавство Мета дослідження – обґрунтувати тезу про важливе місце постаті й доробку М.Грушевського в українській радянській історіографії, про його багатоаспектну в ній присутність, яка співіснувала із забороною та демонізацією. Таку рецепцію історика запропоновано називати «українською радянською грушевськіаною». Методологія ґрунтується на методах історіографічного аналізу й синтезу. Наукова новизна полягає в порівнянні та узагальненні досвіду як офіційного (владного), так і професійного контекстів сприйняття спадщини М.Грушевського за різних суспільно-політичних обставин радянської України. Показано, що попри неґативне офіційне ставлення до нього, його тексти й концепції були розповсюдженими в ідейно відмінних середовищах українських радянських істориків та суттєво впливали на радянське бачення українського минулого. Зроблено припущення про значну роль, яку відіграла традиція «української радянської грушевськіани» у швидкому просуванні спадщини вченого в історичну науку незалежної України. Висновки. На фактологічному й концептуальному багажі текстів М.Грушевського українська радянська історіографія великою мірою вибудовувала власний наратив історії України та свою ідентичність. Для тієї ж порівняно незначної групи істориків в УРСР, професійна тотожність яких не обмежувалася радянськими взірцями фахової поведінки, а то й контрастувала з ними, учений був неоголошеним найбільшим науковим авторитетом. Потребують доповнення міркування сучасних дослідників про те, що первинний інтерес до М.Грушевського з боку українських істориків в умовах незалежності був викликаний новопосталими спонуками інтелектуального та суспільно-політичного штибу. У даному разі має йтися не тільки про злободенність, а і про континуум із попереднім, радянським, етапом історієписання в Україні. The purpose of the research is to substantiate the important place of the figure and the work of M.Hrushevskyi in Ukrainian Soviet historiography. It is about its multifaceted presence in it, which miraculously coexisted with the ban and demonization. It is suggested to call such a reception of M.Hrushevskyi "Ukrainian Soviet Hrushevskiana". The research methodology is based on the methods of historiographic analysis and synthesis. The scientific novelty is to compare and summarize the experience of both official (imperious) and professional contexts of perception of M.Hrushevskyi’s heritage in different socio-political circumstances of the existence of Soviet Ukraine. It is shown that despite the negative official attitude to the scientist, his texts and concepts were disseminated in ideologically diverse environments of Ukrainian Soviet historians and significantly influenced the Soviet vision of the Ukrainian past. An assumption has been made about the significant role played by the tradition of the "Ukrainian Soviet Hrushevskiana" in the rapid advancement of the scientist's heritage in the historical science of independent Ukraine. Conclusions. On the factual and conceptual baggage of M.Hrushevskyi’s texts, Ukrainian Soviet historiography has largely constructed its own narrative of Ukraine’s history and its identity. For the same relatively small group of historians in the UkrSSR, whose professional identity was not confined to Soviet models of professional behavior, but even contrasted with them, the scientist was the undisputed greatest scientific authority. It is necessary to supplement the reasoning of modern researchers that the primary interest in M.Hrushevskyi by Ukrainian historians in the conditions of independence of Ukraine was caused by new socio-political and intellectual tasks. In this case we should not only talk about the urgent needs, but also about the continuum with the previous, Soviet, stage of history writing in Ukraine. 2020 Article Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії? / В. Яремчук // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 152-168. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2020.02.152 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179752 93(477)+929«Грушевський» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство
spellingShingle	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство Яремчук, В. Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії? Український історичний журнал
description	Мета дослідження – обґрунтувати тезу про важливе місце постаті й доробку М.Грушевського в українській радянській історіографії, про його багатоаспектну в ній присутність, яка співіснувала із забороною та демонізацією. Таку рецепцію історика запропоновано називати «українською радянською грушевськіаною». Методологія ґрунтується на методах історіографічного аналізу й синтезу. Наукова новизна полягає в порівнянні та узагальненні досвіду як офіційного (владного), так і професійного контекстів сприйняття спадщини М.Грушевського за різних суспільно-політичних обставин радянської України. Показано, що попри неґативне офіційне ставлення до нього, його тексти й концепції були розповсюдженими в ідейно відмінних середовищах українських радянських істориків та суттєво впливали на радянське бачення українського минулого. Зроблено припущення про значну роль, яку відіграла традиція «української радянської грушевськіани» у швидкому просуванні спадщини вченого в історичну науку незалежної України. Висновки. На фактологічному й концептуальному багажі текстів М.Грушевського українська радянська історіографія великою мірою вибудовувала власний наратив історії України та свою ідентичність. Для тієї ж порівняно незначної групи істориків в УРСР, професійна тотожність яких не обмежувалася радянськими взірцями фахової поведінки, а то й контрастувала з ними, учений був неоголошеним найбільшим науковим авторитетом. Потребують доповнення міркування сучасних дослідників про те, що первинний інтерес до М.Грушевського з боку українських істориків в умовах незалежності був викликаний новопосталими спонуками інтелектуального та суспільно-політичного штибу. У даному разі має йтися не тільки про злободенність, а і про континуум із попереднім, радянським, етапом історієписання в Україні.
format	Article
author	Яремчук, В.
author_facet	Яремчук, В.
author_sort	Яремчук, В.
title	Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії?
title_short	Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії?
title_full	Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії?
title_fullStr	Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії?
title_full_unstemmed	Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії?
title_sort	чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії?
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2020
topic_facet	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179752
citation_txt	Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії? / В. Яремчук // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 152-168. — Бібліогр.: 67 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT âremčukv čibulagruševsʹkíanavukraínsʹkíjradânsʹkíjístoríografíí
first_indexed	2025-07-15T18:44:36Z
last_indexed	2025-07-15T18:44:36Z
_version_	1837739625160900608
fulltext	Український історичний журнал. – 2020. – №2 МЕТОДОЛОГІЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО Факти системного викорінення спадщини найбільшого українського історика Михайла Грушевського у вітчизняному історієписанні та суспільно-політичному житті радянської доби й водночас ледь не тріумфального її повернення в історичну науку, осягнення у суспільній свідомості та навіть включення в політичні проекти в незалежній Україні – загальновідомі. Такі парадоксальні метаморфози загалом слушно пояснюють актуальною (особливо на початку незалежності) потребою укра- їнського суспільства, політикуму та історичної науки у власному самоствердженні, що спонукало до «воскресіння» М.Грушевського як одного з «батьків» української нації, держави та національної історіографії після його тривалої демонізації й за- буття1. Головний дослідницький задум цієї статті полягає в обґрунтуванні дещо більше нюансованого, ніж традиційний (умовно назвемо його «репресивним»), 1 Останню у часі ґрунтовну публікацію, в якій підсумовано окреслене вище трактування пізньо- та пострадянської реабілітації вченого, див.: Пиріг Р.Я. Михайло Грушевський: суспільне усвідомлення історичної постаті // Український історичний журнал. – 2016. – №4. – С.4–10. Анотація. Мета дослідження – обґрунтувати тезу про важливе місце постаті й доробку М.Гру шевсь- кого в українській радянській історіографії, про його багатоаспектну в ній присутність, яка співісну- вала із забороною та демонізацією. Таку рецепцію історика запропоновано називати «українською радянською грушевськіаною». Методологія ґрунтується на методах історіографічного аналізу й син- тезу. Наукова новизна полягає в порівнянні та узагальненні досвіду як офіційного (владного), так і професійного контекстів сприйняття спадщини М.Грушевського за різних суспільно-політичних об- ставин радянської України. Показано, що попри неґативне офіційне ставлення до нього, його тексти й концепції були розповсюдженими в ідейно відмінних середовищах українських радянських істориків та суттєво впливали на радянське бачення українського минулого. Зроблено припущення про значну роль, яку відіграла традиція «української радянської грушевськіани» у швидкому просуванні спад- щини вченого в історичну науку незалежної України. Висновки. На фактологічному й концептуально- му багажі текстів М.Грушевського українська радянська історіографія великою мірою вибудовувала власний наратив історії України та свою ідентичність. Для тієї ж порівняно незначної групи істориків в УРСР, професійна тотожність яких не обмежувалася радянськими взірцями фахової поведінки, а то й контрастувала з ними, учений був неоголошеним найбільшим науковим авторитетом. Потребують доповнення міркування сучасних дослідників про те, що первинний інтерес до М.Грушевського з боку українських істориків в умовах незалежності був викликаний новопосталими спонуками інтелекту- ального та суспільно-політичного штибу. У даному разі має йтися не тільки про злободенність, а і про континуум із попереднім, радянським, етапом історієписання в Україні. Ключові слова: Грушевський, «грушевськіана», українська радянська історіографія, влада, політика пам’яті. Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? Віталій Яремчук доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії ім. М.Ковальського, Національний університет «Острозька академія» (Острог, Україна), vitaliiiaremchuk@gmail.com ORCID: http://orcid.org/0000-0003-2493-7271 DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2020.02.152 УДК: 93(477)+929«Грушевський» Український історичний журнал. – 2020. – №2 153Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? погляду на місце постаті й доробку М.Грушевського у функціонуванні україн- ської радянської історіографії. Ідеться про його радше приховану, завуальовану, ніж відкриту, проте певною мірою фундаментальну присутність в історичній науці УРСР, яка дивовижним чином співіснувала з риґористичним табуюванням. Різні форми такої присутності в їх сукупності автор пропонує називати «українською радянською грушевськіаною». При цьому варто підкреслити, що важлива роль М.Грушевського для української радянської історіографії вже зауважена деяки- ми нашими попередниками (на яких будемо покликатися), проте на рівні окремих «локальних» спостережень, фактів. Якщо положення про «українську радянську грушевськіану» вдасться довести, то можна буде більш повно пояснити і процес ре- абілітації М.Грушевського, побачивши його більшу, ніж уважається, залежність від попереднього, радянського, етапу української історичної науки (а не лише як анти- тезу цьому етапу). З огляду на мету цього дослідження спробуємо показати розма- їті вияви рецепції спадщини видатного історика в українській радянській історіо- графії та їх значну роль в її (історіографії) функціонуванні. Оскільки українське радянське історієписання не існувало поза політичним контекстом і було, власне, його складником, логічно розпочати з характеристики найважливіших етапів у по- літиці офіційної влади щодо постаті й інтелектуальної спадщини М.Грушевського. Влада про М.Грушевського: заборонити не можна дозволити Державна політика пам’яті в радянській Україні формувалася, час від часу ко- ригувалася, а то й докорінно змінювалася у залежності насамперед від національ- ної політики Кремля. Тому ставлення до М.Грушевського «людей влади» в Москві та Харкові, Києві за життя історика й після відходу у Вічність визначалося не стільки його реальними вчинками, скільки актуальною політичною кон’юнктурою у сфері імперського управління найбільш важливою з неросійських республік СРСР. При тому варто нагадати, що виробництво офіційної пам’яті в Україні в радянські часи завжди було складною конфіґурацією рішень імперського центру та республікан- ської партійної й культурної верхівки2. Як покажемо нижче, така ситуація була властивою процесу творення пам’яті і про М.Грушевського. Попри загравання більшовицьких високопосадовців із видатним українським діячем (якому, наприклад, обіцяли президентство у Всеукраїнській академії наук), вони швидко втратили надію на можливість «виправити» політичні переконання вченого, який повернувся з еміґрації в Україну в березні 1924 р. Усупереч офі- ційним деклараціям Москви та Харкова про підтримку української національної науки, культури, у діяльності й текстах патріарха національної історіографії пар- тійні функціонери бачили серйозну ідеологічну загрозу. До прикладу, у циркуля- рі, розісланому 1925 р. органам ОДПУ, найважливіша праця вченого характери- зувалася однозначно: «“Історія України-Руси” ідеолога українського націоналізму проф. Грушевського визнана ворожою та шкідливою для радянської влади псев- донауковою історією. Питання про заборону цієї книги в даний час розглядається урядом СРСР і ОДПУ в Москві»3. Тому впродовж другої половини 1920 – першої третини 1930-х рр. офіційні оцінки діяльності М.Грушевського з боку республі- канських партійних функціонерів та провладних істориків відзначалися щораз 2 Про радянську політику пам’яті в Україні див.: Єкельчик С. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008; Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби. – Острог, 2009. 3 Михайло Грушевський: між історією та політикою (1920–1930-ті роки): Зб. док. і мат. / Упор.: Р.Я.Пиріг (кер.), Т.Т.Гриценко, О.С.Рубльов, А.А.Соловйова. – К., 1997. – С.64. Український історичний журнал. – 2020. – №2 154 Віталій Яремчук більшою непримиренністю. Спочатку, після повернення вченого в Україну, ви- мушено й цілком нещиро (адже за колишнім лідером українського національного руху з першого дня його перебування на рідній землі наглядали «чекісти») було визнано значення його праць для подальшого наукового вивчення історії України. Однак уже на рубежі 1920–1930-х рр., а особливо після арешту М.Грушевського в березні – квітні 1931 р. й «почесного заслання» до Москви маски було скинуто. Авторську концепцію проголошено «націонал-фашистською», історика затавровано «контрреволюціонером» і «буржуазним націоналістом»4. За влучним зауваженням Ю.Шаповала, уже на рік смерті М.Грушевського «було створено своєрідну політи- ко-ідеологічну “матрицю”, яку будуть накладати на його спадщину впродовж бага- тьох наступних десятиліть»5. Певне заспокоєння в офіційну риторику щодо М.Грушевського внесла смерть історика в листопаді 1934 р.6 До сьогодні не виявлено документів про можливу причетність влади до його передчасної кончини7. Хоча насправді стратегічно став- лення до нього і його спадщини з боку високопосадовців ані в Москві, ані в Києві (який із червня 1934 р. став столицею УСРР) не змінилося, проте все ж відступ від попередньої «жорсткої» тактики був помітним. Із приводу потепління у ставленні влади до М.Грушевського після відходу у Вічність в історіографії висловлено загалом слушну думку про його зумовленість фізичною смертю та ідеологічною поразкою вченого. Він більше нічому не загро- жував, більшість його прибічників, ідейних прихильників було репресовано, а кон- цептуальні висновки піддано ідеологічному остракізму8. Проте, на наш погляд, тут могла «спрацювати» й інша причина. Імовірно, що М.Грушевському на деякий час дали спокій через його символічне значення як авторитетного національного ліде- ра, що могло бути інструменталізоване владою в майбутній імовірній ситуації ні- мецько-радянської війни та вірогідних нацистських планів щодо України. Мовляв, комуністична влада в Україні завжди з пошаною ставилася до її видатних діячів, і навіть тих, котрі мали нерадянську ідейну позицію. Про таку можливу мотивацію свідчить послання «доброго ангела» українського історика, який урятував його від репресій – його двоюрідного брата, заступника голови Держплану СРСР Г.Ломова- Оппокова до свого шефа В.Куйбишева, написане у серпні 1933 р. У ньому родич М.Грушевського пропонував одному зі впливових партійних діячів того часу «при гітлерівській ставці на Україну […] деякі імена в національно-українському русі тримати напоготові. […] Грушевський – крупне ім’я. Навряд чи його варто оста- точно заривати у землю, він, безумовно, знадобиться у потрібну хвилину»9. В іс- торіографії вже висловлено обґрунтоване припущення про особисту причетність Й.Сталіна як до несподіваного звільнення М.Грушевського з-під арешту у квітні 1931 р. й до іґнорування Москвою пропозицій українських високопосадовців про вигнання історика з ВУАН, так і до посмертного пом’якшення ставлення влади до 4 Див. докл.: Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.). – К.; Дрогобич, 2008. – С.231–236, 247–263, 275–291, 301–332. 5 Шаповал Ю. Занурення у темряву: Михайло Грушевський у 1919–1934 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної історії XX ст. – Вип.1. – К., 2004. – С.410. 6 О.Юркова арґументовано довела факт безпрецедентного узгодження в офіційному некролозі на смерть М.Грушевського оцінки його діяльності між республіканським і союзним ідеологічним керівництвом (див.: Юркова О. Таємниці офіційного некролога Михайла Грушевського // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип.22. – К., 2013. – C.31–54). 7 Пиріг Р.Я., Тельвак В.В. Михайло Грушевський: біографічний нарис. – К., 2016. – С.521. 8 Юркова О. Таємниці офіційного некролога Михайла Грушевського. – С.38–39. 9 Цит. за: Тельвак В. Грушевськознавство – спеціальна галузь історичних знань. – Дрогобич, 2011. – С.157. Український історичний журнал. – 2020. – №2 155Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? нього10 (що підтверджує версію про зацікавленість Кремля в політичному викорис- танні його імені). Тож не було гострої потреби у продовженні риторики нетерпимості. Аж до середи - ни 1940-х рр. М.Грушевський «випав» з активного ідеологічного обігу. Офіційна по- зиція щодо нього визначалася положеннями, задекларованими в уніфікованому в усіх радянських виданнях некролозі на смерть ученого від 27 листопада 1934 р., де, зокрема, його потрактовано «визначним буржуазним істориком України» (з одно- часним запереченням його провідних ідей), котрий зрозумів переваги та безумовно визнав радянську владу. Водночас у другій половині 1930-х рр. зусиллями україн- ських і російських істориків під пильним контролем київських партійних функці- онерів та їхніх московських «старших товаришів» почалася складна й небезпечна (у прямому сенсі) робота зі створення радянської концепції історії України, яка мала замінити «дискредитовану» схему М.Грушевського. Попри дозвіл влади на видання 1936 р. останнього тому його «Історії України-Руси», для уважних сучас- ників, котрі звернули увагу на цей дивовижний факт, це виглядало як звичайне ідеологічне фарисейство вищого радянського керівництва11. Важливо підкреслити, що, на відміну від історіографічної ситуації в радян- ській Україні, стиль публікацій з оцінками творчості українського вченого з боку провідних істориків Москви й Ленінграда помітно до середини 1930-х рр.12, і, як покажемо нижче, фактично до початку 1950-х рр. залишався виваженим та навіть прихильним. Виявом більш толерантного сприйняття М.Грушевського у центрі, ніж у республіці, були й відмінні режими публікацій текстів видатного історика у центральних (російських) та українських виданнях під час його перебування в московському «почесному засланні» 1931–1934 рр.13 Уже в розпал ідеологічної кампанії проти інтелектуальної спадщини М.Грушевського 1946–1947 рр., про яку ще згадаємо, на нараді істориків і вищо- го керівництва республіки у ЦК КП(б)У у квітні 1947 р., присвяченій «боротьбі з проявами націоналізму в історичній науці», один з її учасників К.Гуслистий до- коряв російським колеґам за «популяризацію Грушевського»: «[…] у Москві ряд солідних істориків не тільки не критикували, а своїми творами популяризують Грушевського і популяризують і на сьогоднішній день. Ми критикуємо, а нам по- казують – дивіться, Греков написав яку книжку – “Крестьяне на Руси”14. Він пише: “Грушевський – лучший знаток украинской и российской истории”, у нього десятки раз – Грушевський, Грушевський, причому ви ніде не зустрінете, щоб він сказав, що Грушевський має буржуазно-націоналістичні концепції-схеми»15. Дійсно, у згаданій праці Б.Грекова – одного з провідних і найбільш набли- жених до влади у сталінському СРСР істориків16 – М.Грушевського пошановано як видатного науковця. Із цієї книги видно, що класик радянської історіографії 10 Шаповал Ю. Занурення у темряву… – С.404; Пиріг Р.Я., Тельвак В.В. Михайло Грушевський… – С.513, 522. 11 Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників… – С.358. 12 Там само. – С.314–317; Робинсон А.М. М.С.Грушевский и русская академическая элита // Славянский альманах 2008. – Вып.13. – Москва, 2009. – С.177–206. 13 Плохій С. У пошуках останнього тому Михайла Грушевського // Покликання: Збірник праць на пошану професора о. Юрія Мицика. – К., 2009. – С.71–72; Федорук Я. Життя Михайла Грушевського в Москві та його організаційна діяльність (1931–1934) // Загартована історією: Ювілейний збірник на пошану професора Надії Іванівни Миронець з нагоди 80-ліття від дня народження. – К., 2013. – С.185. 14 Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времён до ХVІІ в. – Москва; Ленинград, 1946. 15 Інститут історії України Національної академії наук України: Документи і матеріали: 1936–1991: У 2 кн. – Кн.1: 1936–1947 / Упор. О.С.Рубльов, О.В.Юркова. – К., 2011. – С.546. 16 Формозов А.А. Русские археологи в период тоталитаризма: Историографические очерки. – Москва, 2004. – С.181. Український історичний журнал. – 2020. – №2 156 Віталій Яремчук погоджувався з багатьма висновками українського вченого, із деякими виважено дискутував, проте жодного разу не опускався до ідеологічно забарвленої критики або навішування політичних ярликів17. Варто відзначити, що й у пізніших публі- каціях Б.Грекова, котрі виходили вже після 1946–1947 рр., і навіть тих, які вида- валися в українському перекладі в УРСР, бачимо компліментарні характеристики українського історика18. Позитивними покликаннями на М.Грушевського рясніють і праці 1940-х рр. В.Мавродіна – також одного з чільних радянських російських істориків тих і піз- ніших часів. Наприклад, у монографії 1945 р., розглядаючи розвиток антинорма- ністської течії в «російській» («русской» за термінологією автора) історіографії, він ставив українського історика значно вище від його попередників19. Відомо, що в роки війни з нацистською Німеччиною через потребу в радянській лояльності жителів України одночасно з дедалі більшою пропаґандою російської винятковості застосовувалася тактика толерування національного патріотизму ра- дянських українців, підтримувана місцевою культурною елітою20. Серед іншого за- охочувалося оспівування митцями й науковцями республіки «героїчного минулого». Патріотична активність українських радянських істориків і діячів культури зайшла так далеко, що в перелік «славетних предків» «героїчного» й «великого» українсько- го народу почали включати М.Грушевського. Так, головні його праці подано в бі- бліографії до кожного з шести розділів першого тому «Історії України», написаної провідними українськими та російськими авторами21, та названо «найкрупнішим представником української буржуазної історіографії»22. Літератор М.Рильський під час виступу на врочистих зборах АН СРСР у Москві в листопаді 1943 р. згадав М.Грушевського серед «блискучих представників історичної науки», а його «Історію України-Руси» потрактував «монументальною»23. Директор Інституту історії та архео логії України АН УРСР М.Петровський у публікаціях 1943 – початку 1944 рр. безпідставно намагався підправити/виправдати М.Грушевського, доводячи, що істо- рик характеризував Б.Хмельницького як прибічника союзу з Москвою24. Із закінченням війни потреба у заграванні з патріотичними почуттями україн- ців зникла. Ідеологічна кампанія в УРСР 1946–1947 рр. була спрямована на при- душення виявів культурної пам’яті серед представників інтеліґенції республіки й цілила передусім в істориків та «буржуазно-націоналістичні фальсифікації істо- рії України». Її натхненник Л.Каґанович на одній із кількох нарад щодо питань «боротьби з проявами націоналізму в історичній науці» відносно М.Грушевського висловився доволі зрозуміло, закликавши знайти та «хімічно знищити», а не про- сто «обірвати» «тоненькі, невидимі зв’язки», «впроваджені в історію Грушевським і йому подібними»25. Найважливішим підсумком повоєнної ідеологічної атаки на 17 Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времён до ХVІІ в. – С.40–41, 96, 170, 254, 258–259, 265–266, 272, 297, 310–313, 315, 339–341. 18 Греков Б.Д. Київська Русь. – К., 1951. – С.52, 189, 268–269, 283–284, 304–305, 314, 316, 338, 441, 457, 459; Его же. Крестьяне на Руси с древнейших времён до ХVІІ в. – Кн.1. – Москва, 1952. – С.11–12, 41–42, 95, 167, 252–253, 277, 284, 291, 303–304, 332, 361–362, 429. 19 Мавродин В. Образование древнерусского государства. – Ленинград, 1945. – С.382. 20 Див. докл.: Єкельчик С. Імперія пам’яті… – С.57–90. 21 Юшков С., Славін Л., Гуслистий К., Петровський М. Історія України. – Т.1. – Уфа, 1943. – С.316–322. 22 Там само. – С.312. 23 Єкельчик С. Імперія пам’яті… – С.75, 105. 24 Там само. – С.87–88. 25 Інститут історії України Національної академії наук України: Документи і матеріали: 1936–1991: У 2 кн. – Кн.1: 1936–1947. – С.531. Український історичний журнал. – 2020. – №2 157Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? українських істориків стала постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і не- задовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 р., яка вимагала від них припинити й засудити практику «запозичення в бур- жуазно-націоналістичних істориків Грушевського, Антоновича та інших основних положень, які спотворюють на догоду націоналізму хід історичного процесу», що було властиве для низки їхніх праць періоду війни26. Цим партійним документом директивно припинялися республіканські експерименти з національним історич- ним минулим і прискорювалася робота з підготовки нового, радянсько-сталінсько- го наративу, вільного від «націоналістичної фальсифікації історії українського на- роду» та насамперед від спадку головного «фальсифікатора». Надалі гіпертрофовано неґативна оцінка М.Грушевського та його ідей визна- чала офіційно-владний мейнстрім і транслювалася в текстах українських радян- ських істориків аж до кінця 1980-х рр. Найбільш показовими у цьому плані були синтетичні праці, у жодній з яких не знайдемо бодай натяку на визнання заслуг видатного українського історика у стилі 1920 – середини 1940-х рр. Натомість ці тексти сповнені гострих випадів супроти М.Грушевського як «реакційного вчено- го – найбільшого ворога українського народу»27. Однак за всієї зовнішньої одно- значності, щойно змінювалися політичні обставини, позиція представників влади та істориків у радянській Україні стосовно як минулого, так і його найвидатнішого дослідника набувала іншого спрямування. Лібералізація національної політики в УРСР у роки хрущовської «відлиги» хоча і призвела до офіційного дезавуювання деяких окремих попередніх оцінок, проте не піддавала сумніву напрацьовану у сталінський період російськоцентричну схему іс- торії України. Тому питання про пом’якшення офіційних трактувань М.Грушевського не порушувалося. Ідеологічну невизначеність і непослідовне реформаторство часів М.Хрущова змінив консервативно-охоронний курс, що реалізовувався вже з пер- ших років правління Л.Брежнєва. Він сам та «шеф-ідеолог» брежнєвського періоду М.Суслов були апологетами прискореного «злиття націй», про що вони від самого по- чатку відверто заявляли українським республіканським керівникам28. У ставленні щодо планів нового союзного керівництва верхівка УРСР не була консолідованою. Частина функціонерів ретельно дотримувалися кремлівської лі- нії. Проте дехто з апарату ЦК КПУ на чолі з П.Шелестом до пори до часу чинили спротив посиленню тиску союзного центру. Цей ортодоксальний комуніст, котрий обіймав посаду першого секретаря ЦК у 1963–1972 рр., намагався підтримувати національні особливості своєї республіки, наголошуючи на її історичній самобут- ності. Серед численних його заходів «патріотичного» характеру була й участь у ре- візії доти неґативного образу М.Грушевського. Зручним приводом для початку перегляду офіційного ставлення став 100-річ- ний ювілей видатного вченого, який 1966 р. відзначали активні кола української громадськості на «буржуазному» Заході – мовляв, необхідно було протистояти «перекрученням у буржуазно-націоналістичній літературі» життя та діяльнос- ті історика. Ішлося про офіційну переінтерпретацію М.Грушевського – з «лідера українського буржуазного націоналізму» на «визначного буржуазного історика» й політичного діяча, котрий «перейшов на сторону радянської влади», визнавши 26 Там само. – С.560. 27 Див. докл.: Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР… – С.201, 324, 336–337, 344, 353–355, 361, 432, 453–454. 28 Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду»: Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали / Упор. В. Баран та ін. – К., 2003. – С.653–656; Овчаренко Ф.Д. Спогади. – К., 2000. – С.166. Український історичний журнал. – 2020. – №2 158 Віталій Яремчук цим самим її авторитет і морально-політичну силу. Крім того, в основі таких намі- рів була не тільки політична доцільність, а й міркування символічного характе- ру, адже йшлося про вписування М.Грушевського в генеалогію творення україн- ської радянської культури. За вказівкою П.Шелеста29 з нагоди ювілею з’явилися дві публікації, які демонстрували зміну офіційної позиції республіканської вла- ди: науково-популярний нарис історика І.Бойка й літературознавця Є.Кирилюка в тижневику Спілки письменників України30 та розвідка Ф.Шевченка в акаде- мічному виданні31. Інтерес до М.Грушевського в республіканських керівників не зникав і надалі. Наприкінці 1960-х рр. за пропозицією голови КДБ УРСР В.Нікітченка в Інституті історії АН УРСР готувалася стаття про історика для газети «Вісті з України» – про- радянського видання, яке здійснювало пропаґандистські функції, було розраховане на українську еміґрацію на Заході та практично не читалося в республіці32. Тоді ж у ЦК КПУ розглядалося питання про перевидання деяких праць М.Грушевського, мотивом для чого була їх фактологічна цінність33. Проте цей намір реалізовано не було. Не вийшла друком і стаття у «Вістях з України». Імовірно, навіть така обме- жена реабілітація М.Грушевського наразилася на спротив із боку консервативної частини українських радянських високопосадовців34. У 1972 р. період П.Шелеста в УРСР закінчився. Було здійснено безпреце- дентну атаку на дисидентів і загалом національно активних культурних діячів («Великий погром» 1972–1973 рр.). Формування культурної, зокрема історич- ної, політики в республіці опинилося в руках прибічників асиміляційного курсу («маланчуківщина»)35. Висловлювання й тексти партійних ідеологів та істориків зарясніли войовничою риторикою, спрямованою проти «виявів буржуазного націо- налізму» в історичній науці. Закономірно, що на роль «улюбленого ворога» знову призначили М.Грушевського36. На рубежі 1980–1990-х рр. у науковому, політичному та громадському про- сторах УРСР відбувалася стрімка дискредитація радянського образу українського минулого й утвердження національного його бачення37. «Здавання ідеологічних позицій» ще донедавна монолітної та всесильної компартії виявилося й у мовчаз- ному визнанні з кінця 1980-х рр. дедалі більш потужної наукової та політичної 29 Колесник І.І. Федір Шевченко: інтелектуальна генеалогія українського радянського історика // Україн- ський історичний журнал. – 2005. – №2. – С.190; Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф.1. – Оп.24. – Спр.364. – Арк.7. 30 Бойко І., Кирилюк Є. Михайло Грушевський // Літературна Україна. – 1966. – 30 вересня (№77). – С.3–4. 31 Шевченко Ф.П. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну // Український історичний журнал. – 1966. – №11. – С.13–31. 32 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.183. – Арк.2. 33 Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957–1977): Док. і мат. / Упор. О.С.Рубльов. – К., 2007. – С.280–289; ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.364. – Арк.7–8. 34 Див., напр.: Маланчук В. Дві концепції минулого і сучасного України // Жовтень (Львів). – 1971. – №1. – С.103. 35 Див.: Якубець О.А. В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» // Український історичний журнал. – 2014. – №5. – С.107–125. 36 Див.: Дзира Я. Інтелектуал з національною вдачею // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірник наукових праць та спогадів (Пам’яті видатного вченого-історика, чл.-кор. НАН України І.О.Гуржія). – Ч.2. – К., 1998. – С.467; Матеріали республіканської наради істориків у ЦК Компартії України // Український історичний журнал. – 1975. – №2. – С.51–52, 57. 37 Про взаємини влади й історичної науки в УРСР в останні роки «перебудови» див.: Єфіменко Г.Г. Роль «Українського історичного журналу» у висвітленні «білих плям» історії України (1988–1991) // Український історичний журнал. – 2007. – №6. – С.93–118; Касьянов Г. Украина-1990: «бои за историю» [Електронний ресурс]: https://magazines.gorky.media/nlo/2007/1/ukraina-1990-boi-za-istoriyu.html; Яремчук В. Українська історіографія: суспільно-політична історія. – Острог, 2017. – С.194–203. Український історичний журнал. – 2020. – №2 159Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? реабілітації М.Грушевського, яка провадилася зусиллями патріотичної інтеліґен- ції, у початку публікації (з 1988 р.) його праць38. М.Грушевський у бібліотеках, уявленнях і текстах українських радянських істориків Суперечлива, часто непослідовна та амбівалентна радянська політика пам’яті, поєднання спроб придушення «буржуазного націоналізму» й тактичних відступів ро- била проблемним жорстке дотримання республіканськими істориками «ґенеральної лінії» стосовно як національної минувшини загалом, так і спадщини її найбільшого авторитету зокрема. З іншого боку, серед них завжди існували середовища, які не сповідували безумовну радянську лояльність. За таких обставин класик національ- ної історіографії хоч і вважався персоною нон-ґрата у просторі української радян- ської історіографії, але насправді був присутнім у ній у розмаїтих вимірах. Насамперед це умовний «бібліографічний» вимір. Ідеться про можливості до- ступу радянських істориків до текстів М.Грушевського. Дослідження діяльнос- ті цензурних установ в УРСР дають підстави для висновків про відсутність імені вченого у списках видань, заборонених до розповсюдження у книготорговельній мережі, відкритих фондах бібліотек України та інших республік, окрім праці «Ілюстрована історія України» видання 1918 р., внесеної до цензурних індексів у 1954 р.39 Існують переконливі відомості про те, що вже наприкінці 1960-х рр. (як зазначав поінформований сучасник, слова якого відображено в донесенні співро- бітника КДБ) «праці Грушевського [були] поставлені на полиці у бібліотеках, їх могли вільно читати студенти і молоді історики»40. Попри погіршення ідеологічної ситуації в УРСР 1970-х рр., і в той час твори М.Грушевського можна було вільно за- мовити в бібліотеці Інституту історії АН УРСР41. Лише в кінці 1978 або на початку 1979 рр. на підставі усної вказівки В.Маланчука керівництву Укрліту всі праці іс- торика вилучили з відкритого доступу42. У дійсності можливості для читання текстів М.Грушевського в пересічного чи- тача, у тому числі й історика, були обмежені. По-перше, упродовж 1920 – середини 1930-х рр. через невпорядкованість роботи цензурних органів, розпливчастість і не- чіткість вимог, які до них висувалися, у бібліотеках і книгарнях республіки прово- дилися тотальні (а не вибіркові, базовані на чітких індексах заборонених видань) вилучення «ідеологічно й політично шкідливої літератури». Така практика при- звела до знищення, переробки на макулатуру чи розкрадання багатьох творів, у тому числі й тих, які пізніше не потрапляли до названих індексів43. Постраждали 38 Докладний виклад процесу повернення спадщини М.Грушевського в інтелектуальне та суспільно-політичне життя України на рубежі 1980 – 1990-х рр. див.: Клід Б. Історія і політика: Боротьба навколо спадщини Михайла Грушевського // Український історик. – 1991–1992. – №3-4/1-4. – С.186–199; Білокінь С. Видання «Споминів» М.Грушевського: історія рукопису та видання // Український археографічний щорічник: Нова серія. – Вип.15. – К., 2010. – С.697–713. 39 Федотова О.О. Політична цензура друкованих видань в УСРР-УРСР (1917‒1990 рр.). – К., 2009. – С.148. 40 Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957–1977)… – С.283. 41 Гуржій О. Історик-адміністратор: Арнольд Шевелєв очима сучасника // Ейдос: альманах теорії та історії історичної науки. – Вип.9. – К., 2016–2017. – С.214. 42 Білокінь С.І. На полицях спецфондів у різні роки // Слово і час (Київ). – 1990. – №1. – С.75; Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т. / Упор. Т.Гунчак, Р.Сольчаник. – Т.8: 40-ві – 80-і роки ХХ ст. – К., 2001. – С.336. 43 Очеретянко В. Заґратовані книги: Встановлення партійно-державного контролю над виданням, розповсюдженням та використанням літератури в Україні у 20–30-ті рр. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – Вип.1. – К., 1996. – С.136–138. Український історичний журнал. – 2020. – №2 160 Віталій Яремчук і праці М.Грушевського44. По-друге, у періоди загострення ідеологічної ситуації ди- ректори провідних бібліотек могли на свій розсуд, без формальних указівок «згори» переводити на «спеціальне зберігання» твори «політично скомпрометованих» авто- рів. Існують свідчення про відсутність уже у середині 1930-х рр. вільного доступу до праць М.Грушевського в бібліотеці ВУАН45. По-третє, виявлення особливого інтересу до певних авторів, зокрема до М.Грушевського, було рідкісним явищем ще й через елементарний страх привернути увагу ідеологічно пильних співробітників бібліо- тек або органів держбезпеки. Такі побоювання не були безпідставними. Наприклад, у згаданому вище циркулярі ОДПУ 1925 р. «районним резидентам» «пропонува- лося […] фіксувати всіх тих, хто виявляє інтерес» до «Історії України-Руси», її «роз- повсюдження серед населення» та інформувати про це секретних інформаторів, зобов’язати їх посилити нагляд за такими особами46. Вияви інтересу до постаті, спад- щини М.Грушевського серед істориків республіки відстежувалися в 1960–1970-х рр.47 Опосередкованим способом дізнатися про висновки М.Грушевського було чи- тання авторів, які на нього покликалися. Певна річ, що з удосконаленням мето- дики виявлення «ідейно небезпечних» праць таких ставало дедалі менше. Так, із 1947 р., після підготовки Головлітом «Указівок цензору художньої літератури», зазначена практика робилася майже примарною, оскільки в переліку відомостей, заборонених для розповсюдження, називалося «схвалення буржуазно-націоналіс- тичних поглядів Грушевського і його “школи”»48. Існують відомості й про такий канал потрапляння до читача неконтрольованої історичної інформації, як наявність праць українських нерадянських істориків, у тому числі М.Грушевського, у домашніх бібліотеках та на книжкових ринках, у бу- кіністичних книгарнях. У 1922 р. один із вищих посадовців республіки констатував, що «немає жодного села, де не було б “Історії” Грушевського, а наша компартія до цього часу нічого в селі цій “Історії” не протиставила»49. У 1954 р. колишній парти- занський командир і письменник П.Вершигора у критичній статті (яку зрештою не було опубліковано) про перший том підготовленої провідними республіканськими авторами «Історії Української РСР», що її він подав до московської газети «Правда», звинуватив останніх у «затиранні всього героїчного в історії українського народу». При цьому дописувач уважав закономірним той факт, що за умов відсутності доброї радянської історичної літератури читацьку аудиторію й далі приваблювали твори старих істориків: «Особисто мені не раз доводилося чути від чесних радянських людей і на Україні, і в Москві, які цікавилися історією братерської співдружності під впливом святкування 300-річчя, що вони читають Грушевського, Куліша або в крайньому разі Костомарова, але не читають нашої історичної літератури»50. «Націоналістична» література потрапляла й до приватних книгозбірень україн- ських радянських істориків51. Останні практикували декілька способів використання 44 Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М.С.Грушевський і Academia: Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993. – С.60. 45 Михайло Грушевський: між історією та політикою... – С.157. 46 Там само. – С.64. 47 Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957–1977)... – С.231–235, 281–284, 337. 48 Федотова О. Політична цензура... – С.187. 49 Цит. за: Пиріг Р. Життя Михайла Грушевського: Останнє десятиліття (1924–1934). – К., 1993. – С.31. 50 Цит. за: Єкельчик С. Імперія пам’яті… – С.177. 51 Батуріна С. Бібліотека Ф.П.Шевченка як джерело до реконструкції наукового світогляду вченого // «Істину встановлює суд історії»: Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. – Т.2. – К., 2004. – С.58; Гуржій О. Історик-адміністратор… – С.214–215. Український історичний журнал. – 2020. – №2 161Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? текстів патріарха української історіографії. Зокрема маємо низку свідчень сучас- ників про розповсюдженість практики плаґіату праць заборонених учених, у тому числі М.Грушевського52. Вірогідно, що з доробку історика рясно «запозичували» фактичний матеріал, користуючись відсутністю або складністю доступу широкого загалу до його праць. Цілком відверто про це висловлювався М.Марченко: «Всі хто його (М.Грушевського – В.Я.) лає, у нього ж таки безсоромно списують»53. Проте на сьогодні, за відсутності «доказової бази», видається неможливим визначити рівень розповсюдженості такого способу «інтерпретації» М.Грушевського. Найбільш поширеною формою комунікації українських радянських авторів із доробком «буржуазно-націоналістичного історика» стала «критика» його спадщини й діяльності. Дехто на тавруванні М.Грушевського навіть збудував власну кар’єру54. Цікавим фактом видається те, що попри постійне поборювання ідей М.Грушевського, владі й історикам УРСР це не дуже вдавалося. Ідеться про при- сутність патріарха української гуманітаристики на конструктивному, та навіть концептуальному рівні. Цей феномен рецепції М.Грушевського в науці, яка всіма силами намагалася переконати своїх політичних аудиторів і саму себе у власній принциповій ідеологічній стерильності, вимагає більш докладного аналізу. Той факт, що «нова», нібито вже стерильно-марксистська, українська історіо- графія все ще перебувала під чарами текстів і сенсів її «ідейного ворога», відверто визнавали провідні гуманітарії республіки першого сталінського «призову» кінця 1930–1940-х рр. Це було покоління, яке мало забезпечити розрив будь-яких зв’язків з історіографічним «націоналістичним» минулим. На те, що українські історики були «виховані» на працях М.Грушевського, що вони не мали такого авторитету, і тому, за словами Л.Каґановича, «плелися в його хвості», покликалися учасни- ки згаданої вище ідеологічної наради у ЦК КПУ 1947 р. як на «загальновідомі факти»55. Після 1947 р. подібні «каяття» були неможливими з огляду на вимушене та, як уважалося, успішне «виправлення помилок», «перевиховання» в марксист- сько-ленінському дусі. Проте за відсутності відвертих декларацій залежності нада- лі практикувалися свідоме чи несвідоме перегравання ідей визначного вченого, а у часи «відлиг», «послаблень» або «хитань» – більш відкрита їх підтримка (без фор- мального артикулювання їх значимості). Українська радянська історіографія узгоджувалася з М.Грушевським у двох базових методологічних принципах. По-перше, вона визнавала (хоч і формально) самостійний характер українського історичного процесу (рівночасно як в ідеологіч- них формулах радянської національної політики не піддавалося сумніву існування української нації). По-друге, радянські історики, як і М.Грушевський, уважали «ру- шійною силою історії» та, відповідно, предметом історичної науки «народні маси». Те, що радянська історіографія погоджується з цими положеннями й навіть завдя- чує М.Грушевському в їх просуванні в науковий обіг, визнавав ще 1929 р. лідер українських істориків-марксистів М.Яворський56. Однак пізніше таке досить не- упереджене трактування витоків історієписання по-радянськи стало неможливим. 52 Стенограма розмов [Степана Величенка] з Ярославом Дзирою 1988 р. Ч.1 [Електронний ресурс]: http://www.historians.in.ua/index.php/en/intervyu/1200-stenohrama-rozmov-z-yaroslavom-dzyroiu-1989-r- chastyna-1; Марченко В. Листи до матері з неволі. – К., 1994. – С.358. 53 Марченко В. Листи до матері… – С.358. 54 Докладний опис «наукових звершень» такого типу істориків див.: Дашкевич Я. Боротьба з Грушевським та його Львівською школою за радянських часів // Український історик. – 1996. – №1/4. – С.88–141. 55 Інститут історії України Національної академії наук України: Документи і матеріали: 1936–1991: У 2 кн. – Кн.1: 1936–1947. – С.527, 531–532, 537, 541, 552. 56 Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників… – С.318–319. Український історичний журнал. – 2020. – №2 162 Віталій Яремчук Попри репресивний тиск із боку влади, в українській радянській історичній на- уці завжди існували нечисленні кола національно-орієнтованих фахівців, які шу- кали можливості переінтерпретації історичної концепції за рахунок наповнення її національно значущими категоріями. Вони розглядали спадщину М.Грушевського як джерело натхнення для такого переосмислення. Питання стояло лише про межі допустимого та про способи її (спадщини) застосування. В основі інтересу до проскрибованого вченого лежала його репутація найбіль- шого українського історика. Таке бачення М.Грушевського було панівним серед українських та іноземних учених-гуманітаріїв ще за його життя, попри поширені у цих середовищах незгоду з політичними аспектами його діяльності, заперечен- ня ідеологічних позицій чи несприйняття певних особистих рис57. При тому інте- лектуальні здобутки М.Грушевського визнавали не тільки його нечисленні учні та співробітники, котрі пережили сталінські репресії, але й окремі представники но- вих, уже суто радянських ґенерацій українських істориків. У 1945 р., напередодні активної фази повоєнного «розвінчування» М.Грушевського один із них, випускник Московського історико-архівного інституту, учень визначного російського радян- ського історика академіка М.Тихомирова Ф.Шевченко підготував статтю «Хроніка діяльності М.С.Грушевського з 1917 до 1924 р.»58. У цьому неопублікованому тоді тексті цілком адекватно, без ідеологічних інвектив, притаманних кампанії проти «буржуазно-націоналістичних фальсифікацій», відтворювалася фактографічна канва діяльності вченого у зазначений період. Згаданий вище М.Марченко у від- повіді на критичну рецензію Л.Коваленка на свою синтетичну працю, що готува- лася до друку наприкінці 1950-х рр. (опублікована 1959 р. під назвою «Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.)»), закидав своєму візаві незнання класика української історіографії. Більше того, він відверто протиставляв його на- уковий рівень «знанням та науковій ерудиції» М.Грушевського, якими видатний історик володів і яких, стверджувалося, «ми з рецензентом і багато інших колег ніколи до кінця свого життя не досягнемо»59. В іншій неопублікованій рецензії ви- кладача Львівського державного університету Я.Кіся на історичний нарис про цей навчальний заклад, що готувався у другій половині 1960-х рр., рецензент не по- годжувався з іґноруванням авторами узагальнення «видатних» персоналій вищої школи, серед яких називався і М.Грушевський60. Збереглися відомості про неофіційний культ М.Грушевського, поширений се- ред національно орієнтованих українських істориків 1960-х рр.61 За доповідями оперативних співробітників КДБ і спогадами сучасників, у цих колах висловлюва- лися думки про світовий рівень досліджень історика, про необхідність перегляду неґативних оцінок його наукової спадщини та доцільність її перевидання й попу- ляризації, здійснювалися комеморативні акції з нагоди 100-річного ювілею вче- ного (зокрема відвідування його могили). Імовірно, що праці історика поширюва- лися у самвидаві. Достеменно відомо про те, що в 1960-х рр. саме таким чином в 57 Див. докл.: Там само. 58 Див.: Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського НАН України. – Ф.349. – Спр.112. Публікацію «Хроніки…» див.: Шевченко Ф. Історичні студії: Збірка вибраних праць і матеріалів (До 100-річчя від дня народження). – К., 2014. – С.341–365. 59 Михайло Марченко (1902–1983): Патріот, репресований історик // Зона. – 1993. – №4. – С.197. 60 Державний архів Львівської області. – Ф.Р-119. – Оп.17. – Спр.614. – Арк.69–70. 61 Див.: Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957–1977)… – С.231–235, 281–284, 337; Брайчевський М. Як ми вшановували Михайла Грушевського в день його століття // Український історик. – 1996. – №1/4. – С.319–321; Українські історики ХХ століття: Біобібліографічний довідник / В.А.Смолій (гол. ред.). та ін. – Вип.2. – Ч.1. – К.; Л., 2003. – С.99. Український історичний журнал. – 2020. – №2 163Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? обіг на території республіки потрапили до того відомі дуже вузькому колу мемуари М.Грушевського у двох частинах із розповіддю автора про дитячі та юнацькі роки, часи Української Центральної Ради тощо62. Попри неофіційне пошанування М.Грушевського, в офіційних загальносоюз- них і республіканських публікаціях періоду хрущовської «відлиги», насамперед у синтетичних працях, його оцінки залишалися різко неґативними63. На цьому тлі з кінця 1950-х рр. деякі історики, користуючись розширенням рамок дозволеного, на свій страх і ризик робили спроби вписати вченого в науковий обіг через по- кликання на його праці без обов’язкових у таких випадках звинувачувальних ко- ментарів64. Відомо, що монографія Ф.Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині ХVІІ ст.» спричинила запеклу кількамісячну дискусію (з яскраво вираженим ідеологічним і персональним контекстами) в Інституті іс- торії АН УРСР та появу низки прохолодних або й неґативних рецензій, а серед найбільших «ідеологічних помилок» автора називалася концептуальна близькість змісту книги з ідеями «націоналіста» М.Грушевського65. Важливим сюжетом на тему можливості в УРСР 1950–1980-х рр. конструктив- ної рецепції ідей М.Грушевського є історія творення й функціонування однієї з концепцій М.Брайчевського. Цей дослідник східнослов’янського етногенезу впро- довж наукової кар’єри обстоював тезу про слов’янський характер черняхівської археологічної культури й ототожнював її з антами. На думку М.Брайчевського, останні в передкиївські часи почали іменуватися полянами – сукупністю шести південноруських союзів племен, що проживали на території сучасної України. Як уважав учений, анти-поляни тоді продовжували зберігати відносну етнічну та по- літичну єдність, формуючи так звану «вузьку», «первісну» Південну Русь – «пер- винне ядро майбутньої Русі (Русі в широкому значенні слова)»66. Ця концепція мала підтримку одного з найбільш впливових радянських істориків Б.Рибакова, який, починаючи з 1940-х рр. і так само впродовж усієї наукової активності сто- яв на близьких позиціях, листувався з українським колеґою, навіть обіцяв йому у середині 1960-х рр. сприяння у захисті докторської дисертації67. Аналітичну кон- струкцію М.Брайчевського чимало його «пильних» українських і російських колеґ- археологів сприйняли як «приховане протягування» теорії походження українсько- го народу М.Грушевського68. При тому до кінця 1960-х рр. М.Брайчевський у своїх 62 Білокінь С. Видання «Споминів» М.Грушевського… – С.698–699. Ці мемуарні записи було опубліковано у журналі «Київ» під назвою «Спомини» впродовж 1988–1993 рр. 63 Грушевський Михайло Сергійович // Українська радянська енциклопедія. – Т.3. – К., 1960. – С.509–510; Рубач М.А. Грушевский Михаил Сергеевич // Советская историческая энциклопедия. – Т.4. – Москва, 1963. – С.858–859; Историография истории СССР (с древнейших времён до Великой Октябрьской социалистической революции) / Под ред. В.Е.Иллерицкого, И.А.Кудрявцева. – Москва, 1961. – С.488; Очерки истории исторической науки в СССР / Под ред. М.В.Нечкиной (гл. ред.) и др. – Т.3. – Москва, 1963. – С.652–654. 64 Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.). – К., 1959. – С.25, 51–52, 183, 228; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині ХVІІ ст. – К., 1959. – С.23, 108, 135, 140, 163, 254–256; Шекера І.М. Міжнародні зв’язки Київської Русі: З історії зовнішньої політики в період утворення і зміцнення Древньоруської держави в VІІ–Х ст. – К., 1963. – С.10, 23, 46, 49, 68. 65 Див. докл.: Ясь О. «На чолі республіканської науки…»: Інститут історії України (1936–1986): Нариси з інституціональної та інтелектуальної історії. – К., 2016. – С.266–267. 66 Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1968. – С.163. 67 Див. докл.: Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР… – С.148–149. 68 Про одного з таких діячів М.Брайчевський, на той час співробітник Інституту археології АН УРСР, писав Б.Рибакову в 1953 р. (цитуємо мовою ориґіналу): «Обстановка у нас в Институте, в условиях которой приходится работать, определяется тем, что известный Вам […] считает всех, занимающихся изучением антов или культуры полей погребений, и считающих, что анты и культура полей погребений имели какое-нибудь отношение к Руси, если не просто врагами народа, то приятелями Грушевского во всяком случае. А если Український історичний журнал. – 2020. – №2 164 Віталій Яремчук текстах уникав будь-яких згадок або покликань на свого знаменитого попередни- ка. У 1968 р. М.Брайчевський опублікував фундаментальну монографію, де виклав свою етногенетичну концепцію в розгорнутому, цілісному й поширеному на епоху Київської Русі вигляді. Тут уперше знаходимо його стислі, але доволі змістовні та фактично схвальні або нейтральні оцінки поглядів М.Грушевського на походжен- ня східнослов’янських народів69. У загальних рисах етногенетична концепція вче- ного не зазнала змін і зі зникненням політичної цензури на рубежі 1980–1990-х рр. Відтоді М.Брайчевський уже без риторичного маскування заманіфестував при- хильність до погляду М.Грушевського на антів як на прямих предків українського народу, додаючи до міркувань свого попередника також думку, що «безпосередні- ми предками нашого народу були не лише анти (яких ототожнюємо з літописними полянами), а й розташовані більше на північ деревляни та сіверяни»70. Реальна присутність спадщини М.Грушевського у просторі української радян- ської гуманітаристики 1960-х рр. та прихильне ставлення високопосадовців рес- публіки до часткової його реабілітації зумовили, як уже згадувалося, вихід дру- ком 1966 р. двох публікацій про нього – науково-популярного нарису І.Бойка, Є.Кирилюка та наукової розвідки Ф.Шевченка. Ці праці стали найбільшим досяг- ненням реабілітаційного процесу, окресливши його зміст і межі71. Фактично вони сиґналізували про спробу повернення до офіційної оцінки М.Грушевського як «ви- датного українського буржуазного історика», що неї дотримувалася офіційна істо- ріографія у СРСР та УРСР у 1920 – на початку 1930-х рр. Надалі така обмежена реабілітація, найімовірніше через протидію консерва- тивної частини партійних функціонерів та істориків, не мала продовження. У дру- гій половині 1960 – на початку 1970-х рр. у науковій літературі ще можна було зу- стріти нейтральні й позитивні покликання та характеристики поглядів історика72. Проте цього не скажеш про колективні видання того часу, автори яких дотримува- лися однозначно неґативних щодо М.Грушевського позицій73. У період із 1972 по 1988 рр. в радянській літературі, у тому числі в українських публікаціях, марно шукати схвальні чи бодай нейтральні оцінки творчості й діяль- ності М.Грушевського. Атестація історика як «запеклого буржуазного націоналіста» в текстах того часу була незмінною. Це стало виразним маркером повернення укра- їнської радянської історіографії до жорсткого російськоцентричного, позбавленого української перспективи історичного наративу. Іронія розвитку (радше стаґнації) кто-нибудь (не приведи Господь) заикнётся о том, что Среднее Поднепровье и вообще Южная Русь играла когда-то бóльшую роль, чем, скажем, Архангельская или Вологодская губерния, то таковой крамольник подвергается немедленному гонению как поборник украинского буржуазного национализма» (див.: Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського НАН України. – Ф.320. – Спр.1522. – Арк.1). 69 Брайчевський М.Ю. Походження Русі… – С.9–10, 148, 154, 163–165, 178, 183–185, 188–189, 190–191. 70 Брайчевський М. Проблема антів // Український історик. – 1997. – №1/4. – С.57. 71 Див. докл.: Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР… – С.356–360. 72 Див.: Гапусенко І.М. Боротьба східних слов’ян за вихід до Чорного моря. – К., 1966. – С.130; Шекера І.М. Київська Русь ХІ ст. у міжнародних відносинах. – К., 1967. – С.149, 173; Кравець М.М. Гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний // Український історичний журнал. – 1967. – №4. – С.127–128; Дзира Я.І. Українські літописи ХVІІ–ХVІІІ ст. в радянській історіографії // Історичні джерела та їх використання. – Вип.3. – К., 1968. – С.177–178, 183; Його ж. Першовідкривач українських старожитностей, будівничий київської філологічної школи (До 100-річчя від дня народження академіка В.М.Перетца) // Український історичний журнал. – 1970. – №1. – С.137; Його ж. Самійло Величко та його літопис (До 300-річчя від дня народження літописця) // Історіографічні дослідження в Українській РСР. – Вип.4. – К., 1971. – С.204, 206–207, 222–223; Літопис Самовидця / Вид. підгот. Я.І.Дзира. – К., 1971. – С.14, 19, 22, 35, 39, 51, 63, 188. 73 Див., напр.: Рубач М.А. Грушевський Михайло Сергійович // Радянська енциклопедія історії України. – Т.1. – К., 1969. – С.483–484. Пор.: Рубач М.А. Грушевский Михаил Сергеевич // Советская историческая энциклопедия. – Т.4. – Москва, 1963. – С.858–859. Український історичний журнал. – 2020. – №2 165Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? історичної думки в УРСР 1970–1980-х рр. полягала в тому, що девальвація україн- ської історії як наукової дисципліни парадоксальним чином поєднувалася з публі- кацією у цей самий час найбільш ґлобального за обсягом її узагальнення впродовж усього радянського періоду – десятитомної колективної «Історії Української РСР», виданої українською мовою 1977–1979 рр. та російською в 1981–1985 рр. Починаючи з 1988 р. на шпальтах республіканських літературно-мистецьких журналів, дедалі менше залежних від волі високопосадовців та все більш орієн- тованих на думку національних інтелектуалів, стали з’являтися статті сміливого, навіть на той час, змісту, який контрастував із позицією офіційної історіографії. Долаючи опір консервативних, а інколи й відверто «охоронних» сил у вищому рес- публіканському керівництві та близьких до влади істориків, С.Білокінь у липні 1988 р. опублікував у письменницькому тижневику незвичайну для ока радян- ського читача компліментарну статтю про М.Грушевського74. У грудні того ж року на засіданні українознавчого клубу «Спадщина» в Києві той самий С.Білокінь та історик-дисидент Я.Дашкевич виступили з доповідями про «найвидатнішого укра- їнського історика»75. Це означення, яке застосував тоді Я.Дашкевич, ставило під сумнів сам сенс існування тогочасної радянської історіографії, що протиставляла себе М.Грушевському як «буржуазно-націоналістичному фальсифікатору» історії України. Ситуація стрімко змінювалася й у 1989 р. теза про необхідність «повер- нути народу наукову спадщину М.Грушевського»76 (як названо одну з опублікова- них тоді статей) вже не викликала серйозного опору у владних колах. Більше того, у пресі почалося обговорення конкретних проблем такого повернення. Зокрема йшлося про необхідність звільнення від політико-ідеологічних оцінок, про архео- графічні проблеми підготовки до друку праць М.Грушевського, про потребу від- найдення й публікації завершального тому «Історії України-Руси» тощо. Крім того, як уже зазначалося, почалося оприлюднення студій ученого – з 1988 р. на шпаль- тах часописів, а з 1990 р. й окремими виданнями. *** Отже маємо підстави стверджувати, що на фактологічному й концептуальному багажі текстів М.Грушевського українська радянська історіографія значною мірою вибудовувала власний наратив історії України та свою ідентичність – і через нео- фіційне засвоєння, і через офіційне засудження, і через проведення демаркації з теоретичною моделлю видатного вченого. Можна сказати, що якби для офіційної української радянської історичної науки М.Грушевського не було, то його варто було б вигадати. Для тієї ж порівняно незначної групи істориків в УРСР, фахова то- тожність яких не обмежувалася радянськими взірцями професійної поведінки, а то й контрастувала з ними, патріарх української історіографії був неоголошеним най- більшим науковим авторитетом і мірилом концептуальних підходів. У різні спосо- би, так чи інакше, але «грушевськіана» таки була вплетена у тканину української радянської історіографії. Спостереження про рецепцію М.Грушевського в історичній науці радянської України створюють передумови і для корекції усталених уявлень про сприйняття історика в історичній науці України незалежної. Потребують доповнення міркуван- ня сучасних грушевськознавців про те, що первинний інтерес до М.Грушевського 74 Білокінь С. Михайло Грушевський // Літературна Україна. – 1988. – №29. – 21 липня. – С.7. 75 Клід Б. Історія і політика… – С.189–190. 76 Боряк Г. Повернути народові наукову спадщину М.С.Грушевського // Літературна Україна. – 1989. – №11. – 16 березня. – С.8. Український історичний журнал. – 2020. – №2 166 Віталій Яремчук з боку українських істориків в умовах скинення тягаря радянського політичного контролю був викликаний новопосталими/злободенними спонуками інтелекту- ального (пошук авторитетних попередників для спростування радянської кон- цепції історії) та суспільно-політичного (науково обґрунтоване вмонтування укра- їнського минулого в український національний проект – який би конкретний зміст у нього не вкладали) штибу. На нашу думку, у даному разі має йтися не тільки про злободенність, а і про континуум із попереднім етапом історієписання. На початках історичної науки в незалежній Україні повернення імені та спадщини М.Грушевського в науковий і суспільний обіг здійснювали значною мірою ті самі іс- торики, котрі в радянський період у різний спосіб практикували «грушевськіану»77, і без попереднього, «радянського», досвіду сприйняття М.Грушевського навряд чи цей процес був би таким швидким і професійно конвенційним. REFERENCES 1. Baran, V., Mandebura, O., Shapoval, Yu. & Yudynkova, H. (Comps.). (2003). Petro Shelest: «Spravzhniі sud istorii shche poperedu»: Spohady. Shchodennyky. Dokumenty. Materialy. Kyiv: Heneza. [in Ukrainian]. 2. Baturina, S. (2004). Biblioteka F.P.Shevchenka yak dzherelo do rekonstruktsii naukovoho svitohliadu vchenoho. “Istynu vstanovliuie sud istorii”: Zbirnyk na poshanu Fedora Pavlovycha Shevchenka, 2, 55–66. Kyiv. [in Ukrainian]. 3. Bilokin, S. (1988). Mykhaіlo Hrushevskyі. Literaturna Ukraina – Literary Ukraine, 29, 7. [in Ukrainian]. 4. Bilokin, S. (2010). Vydannia “Spomyniv” M.Hrushevskoho: istoriia rukopysu ta vydannia. Ukrainskyі arkheohrafichnyі shchorichnyk: Nova seriia – Ukrainian Archeographic Yearbook: A New Series, (15), 697–713. [in Ukrainian]. 5. Bilokin, S.I. (1990). Na polytsiakh spetsfondiv u rizni roky. Slovo i chas – Word and Time, 1, 69–76. [in Ukrainian]. 6. Boiko, I., Kyryliuk, Ye. (1966). Mykhailo Hrushevskyi. Literaturna Ukraina – Literary Ukraine, 77, 3–4. [in Ukrainian]. 7. Boriak, H. (1989). Povernuty narodovi naukovu spadshchynu M.S.Hrushevskoho. Literaturna Ukraina – Literary Ukraine, 11, 8. [in Ukrainian]. 8. Braichevskyi, M. (1996). Yak my vshanovuvaly Mykhaila Hrushevskoho v den yoho stolittia. Ukrainskyi istoryk – Ukrainian Historian, 1/4, 319–321. [in Ukrainian]. 9. Braichevskyi, M. (1997). Problema antiv. Ukrainskyi istoryk – Ukrainian Historian, 1/4, 56–60. [in Ukrainian]. 10. Braichevskyi, M.Yu. (1968). Pokhodzhennia Rusi. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 11. Dashkevych, Ya. (1996). Borotba z Hrushevskym ta yoho Lvivskoiu shkoloiu za radianskykh chasiv. Ukrainskyi istoryk – Ukrainian Historian, 1/4, 88–141. [in Ukrainian]. 12. Dzyra, Ya. (1998). Intelektual z natsionalnoiu vdacheiu. Spetsialni istorychni dystsypliny: pytannia teorii ta metodyky: Zbirnyk naukovykh prats ta spohadiv (Pamiati vydatnoho vchenoho-istoryka, chl.-kor. NAN Ukrainy I.O.Hurzhiia). Kyiv, (2), 462–474. [in Ukrainian]. 13. Dzyra, Ya.I. (1968). Ukrainski litopysy ХVII–ХVIII st. v radianskii istoriohrafii. Istorychni dzherela ta yikh vykorystannia – Historical Sources and Their Use, (3), 177–189. [in Ukrainian]. 14. Dzyra, Ya.I. (1970). Pershovidkryvach ukrainskykh starozhytnostei, budivnychyi kyivskoi filolohichnoi shkoly (Do 100-rich- chia vid dnia narodzhennia akademika V.M.Perettsa). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 1, 135–137. [in Ukrainian]. 15. Dzyra, Ya.I. (1971). Samiilo Velychko ta yoho litopys (Do 300-richchia vid dnia narodzhennia litopystsia). Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukrainskii RSR – Historiographical Studies in the Ukrainian SSR, (4), 198–223. [in Ukrainian]. 16. Dzyra, Ya.I. (Comp.). (1971). Litopys Samovydtsia. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 17. Fedoruk, Ya. (2013). Zhyttia Mykhaila Hrushevskoho v Moskvi ta yoho orhanizatsiina diialnist (1931–1934). Zahartovana istoriieiu: Yuvileinyi zbirnyk na poshanu profesora Nadii Ivanivny Myronets z nahody 80-littia vid dnia narodzhennia, 175–204. Kyiv. [in Ukrainian]. 18. Fedotova, O.O. (2009). Politychna tsenzura drukovanykh vydan v USRR–URSR (1917‒1990 rr.). Kyiv. [in Ukrainian]. 19. Formozov, A.A. (2004). Russkie arkheologi v period totalitarizma: Istoriograficheskie ocherki. Moskva: Znak. [in Russian]. 20. Grekov, B.D. (1946). Krestyane na Rusi s drevnejshikh vremen do XVІІ v. Moskva; Leningrad: Izd-vo Akademii nauk SSSR. [in Russian]. 21. Hapusenko, I.M. (1966). Borotba skhidnykh slovian za vykhid do Chornoho moria. Kyiv. [in Ukrainian]. 22. Hrekov, B.D. (1951). Kyivska Rus. Kyiv: Radianska shkola. [in Ukrainian]. 23. Hrushevskyi Mykhailo Serhiiovych. (1960). Ukrainska Radianska Entsyklopediia, 3, 509–510. Kyiv: Holov. red. URE. [in Ukrainian]. 24. Hunchak, T. & Solchanyk, R. (Comps.). (2001). Tysiacha rokiv ukrainskoi suspilno-politychnoi dumky, 8. Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian]. 25. Hurzhii, O. (2016–2017). Istoryk-administrator: Arnold Sheveliev ochyma suchasnyka. Eidos: almanakh teorii ta istorii istorychnoi nauky – Eidos: Historiographic Almanac, 9, 209–216. [in Ukrainian]. 77 Див.: Пиріг Р.Я. Грушевськознавство: стан та перспективи розвитку // Український історичний журнал. – 1996. – №5. – С.77–80. Український історичний журнал. – 2020. – №2 167Чи була «грушевськіана» в українській радянській історіографії? 26. Illeritskij, V.E. & Kudryavtsev, I.A. (Eds.). (1961). Istoriografiya istorii SSSR (s drevnejshikh vremen do Velikoj Oktyabrskoj sotsialisticheskoj revolyutsii). Moskva: Sotsekgiz. [in Russian]. 27. Kasianov, H. (n.d.). Ukraina-1990: «boi za istoriyu». Retrieved from https://magazines.gorky.media/nlo/2007/1/ukraina- 1990-boi-za-istoriyu.html [in Russian]. 28. Klid, B. (1991–1992). Istoriia i polityka: Borotba navkolo spadshchyny Mykhaila Hrushevskoho. Ukrainskyi istoryk – Ukrainian Historian, 3-4/1-4, 186–199. [in Ukrainian]. 29. Kolesnyk, I.I. (2005). Fedir Shevchenko: intelektualna henealohiia ukrainskoho radianskoho istoryka. Ukrainskyi isto- rychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 2, 178–192. [in Ukrainian]. 30. Kravets, M.M. (1967). Hetman Ukrainy Petro Konashevych-Sahaidachnyi. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 4, 126–128. [in Ukrainian]. 31. Malanchuk, V. (1971). Dvi kontseptsii mynuloho i suchasnoho Ukrainy. Zhovten – October, 1, 101–109. [in Ukrainian]. 32. Marchenko, M.I. (1959). Ukrainska istoriohrafiia (z davnikh chasiv do seredyny ХІХ st.). Kyiv. [in Ukrainian]. 33. Marchenko, V. (1994). Lysty do materi z nevoli. Kyiv: Fundatsiia im. Oleha Olzhycha. [in Ukrainian]. 34. Mavrodin, V. (1945). Obrazovanie drevnerusskogo gosudarstva. Leningrad: Izd-vo Leningradskogo gosudarstvennogo or- dena Lenina universiteta. [in Russian]. 35. Nechkina, M.V. (Ed.). (1963). Ocherki istorii istoricheskoj nauki v SSSR, 3. Moskva: AN SSSR. [in Russian]. 36. Ocheretianko, V. (1996). Zagratovani knyhy: Vstanovlennia partiino-derzhavnoho kontroliu nad vydanniam, rozpovsiu- dzhenniam ta vykorystanniam literatury v Ukraini u 20–30-ti roky. Z arkhiviv VUChK–GPU–NKVD–KHB – From the Archives of VUCHK–GPU–NKVD–KGB, 1, 128–141. [in Ukrainian]. 37. Ovcharenko, F.D. (2000). Spohady. Kyiv: Oriiany. [in Ukrainian]. 38. Plokhii, S. (2009). U poshukakh ostannoho tomu Mykhaila Hrushevskoho. Poklykannia: Zbirnyk prats na poshanu profeso- ra o. Yuriia Mytsyka, 66–75. Kyiv. [in Ukrainian]. 39. Pyrih, R. (1993). Zhyttia Mykhaila Hrushevskoho: Ostannie desiatylittia (1924–1934). Kyiv. [in Ukrainian]. 40. Pyrih, R.Ya. & Telvak, V.V. (2016). Mykhailo Hrushevskyi: biohrafichnyi narys. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian]. 41. Pyrih, R.Ya. (1996). Hrushevskoznavstvo: stan ta perspektyvy rozvytku. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 5, 71–83. [in Ukrainian]. 42. Pyrih, R.Ya. (2016). Mykhailo Hrushevskyi: suspilne usvidomlennia istorychnoi postati. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 4, 4–10. [in Ukrainian]. 43. Pyrih, R.Ya., Hrytsenko, T.T., Rublov, O.S. & Soloviova, A.A. (Comps.). (1997). Mykhailo Hrushevskyi: mizh istoriieiu ta poli- tykoiu (1920–1930-ti roky): Zbirnyk dokumentiv i materialiv. Kyiv. [in Ukrainian]. 44. Robinson, A.M. (2009). M.S.Grushevskij i russkaya akademicheskaya elita. Slavyanskij almanakh 2008, (13), 177–206. Moskva. [in Russian]. 45. Rubach, M.A. (1963). Grushevskij Mikhail Sergeevich. Sovetskaya Istoricheskaya Entsiklopediya, 4, 858–859. Moskva: Sovetskaya entsiklopediya. [in Russian]. 46. Rubach, M.A. (1969). Hrushevskyi Mykhailo Serhiiovych. Radianska entsyklopediia istorii Ukrainy, 1, 483–484. Kyiv: Holovna redaktsiia URE. [in Ukrainian]. 47. Rublov, O.S. & Yurkova, O.V. (Comps.). (2011). Instytut istorii Ukrainy Natsionalnoi akademii nauk Ukrainy: Dokumenty i materialy: 1936–1991, 1. Kyiv. [in Ukrainian]. 48. Rublov, O.S. (Comp.). (2007). Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy: Druhe dvadtsiatyrichchia (1957–1977): Dokumenty i ma- terialy. Kyiv. [in Ukrainian]. 49. Shapoval, Yu. (2004). Zanurennia u temriavu: Mykhailo Hrushevskyi u 1919–1934 rr. Aktualni problemy vitchyznianoi istorii XX st. – Actual Problems of National History of 20 Century, (1), 306–421. Kyiv. [in Ukrainian]. 50. Shekera, I.M. (1967). Kyivska Rus XI st. u mizhnarodnykh vidnosynakh. Kyiv. [in Ukrainian]. 51. Shekera, I.M. (1963). Mizhnarodni zviazky Kyivskoi Rusi: Z istorii zovnishnoi polityky v period utvorennia i zmitsnennia Drevnoruskoi derzhavy v VII–Х st. Kyiv. [in Ukrainian]. 52. Shevchenko, F.P. (1966). Chomu Mykhailo Hrushevskyi povernuvsia na Radiansku Ukrainu. Ukrainskyi istorychnyi zhur- nal – Ukrainian Historical Journal, 11, 13–31. [in Ukrainian]. 53. Shevchenko, F. (2014). Istorychni studii: Zbirka vybranykh prats i materialiv (Do 100-richchia vid dnia narodzhennia). Kyiv. [in Ukrainian]. 54. Shevchenko, F.P. (1959). Politychni ta ekonomichni zviazky Ukrainy z Rosiieiu v seredyni ХVII st. Kyiv. [in Ukrainian]. 55. Smolii, V.A. (Ed.). (2003). Ukrainski istoryky ХХ stolittia: Biobibliohrafichnyi dovidnyk, 2. Kyiv; Lviv. [in Ukrainian]. 56. Sokhan, P.S., Ulianovskyi, V.I. & Kirzhaiev, S.M. (1993). M.S.Hrushevskyi i Academia: Ideia, zmahannia, diialnist. Kyiv. [in Ukrainian]. 57. Stenohrama rozmov [Stepana Velychenka] z Yaroslavom Dzyroiu 1988 r. Ch.1. Retrieved from http://www.historians. in.ua/index.php/en/intervyu/1200-stenohrama-rozmov-z-yaroslavom-dzyroiu-1989-r-chastyna-1 [in Ukrainian]. 58. Telvak, V. (2008). Tvorcha spadshchyna Mykhaila Hrushevskoho v otsinkakh suchasnykiv (kinets ХІХ – 30-ti roky ХХ st.). Kyiv; Drohobych. [in Ukrainian]. 59. Telvak, V. (2011). Hrushevskoznavstvo – spetsialna haluz istorychnykh znan: Navchalno-metodychnyi posibnyk dlia studentiv istorychnykh spetsialnostei vyshchykh navchalnykh zakladiv. Drohobych. [in Ukrainian]. 60. Yakubets, O.А. (2014). V.Shcherbytskyi ta ideolohiia: do pytannia shchodo prychyn „malanchukivshchyny”. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 5, 107–125. [in Ukrainian]. 61. Yaremchuk, V. (2009). Mynule Ukrainy v istorychnii nautsi URSR pisliastalinskoi doby. Ostroh. [in Ukrainian]. 62. Yaremchuk, V. (2017). Ukrainska istoriohrafiia: suspilno-politychna istoriia. Ostroh. [in Ukrainian]. 63. Yas, O. (2016). „Na choli respublikanskoi nauky…”: Instytut istorii Ukrainy (1936–1986): Narysy z instytutsionalnoi ta intelek- tualnoi istorii. Kyiv. [in Ukrainian]. Український історичний журнал. – 2020. – №2 168 Віталій Яремчук 64. Yefimenko, H.H. (2007). Rol “Ukrainskoho istorychnoho zhurnalu” u vysvitlenni “bilykh pliam” istorii Ukrainy (1988–1991). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 6, 93–118. [in Ukrainian]. 65. Yekelchyk, S. (2008). Imperiia pamiati: Rosiisko-ukrainski stosunky v radianskii istorychnii uiavi. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]. 66. Yurkova, O. (2013). Taiemnytsi ofitsiinoho nekroloha Mykhaila Hrushevskoho. Problemy istorii Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky – Problems of Ukrainian History: Facts, Judgments, Searches, (22), 31–54. [in Ukrainian]. 67. Yushkov, S., Slavin, L., Huslystyi, K., Petrovskyi, M. (1943). Istoriia Ukrainy, 1. Ufa. [in Ukrainian]. Vitalii Yaremchuk Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Professor at M.Kovalskyi History Department, National University of Ostroh Academy (Ostroh, Ukraine), vitaliiiaremchuk@gmail.com ORCID: http://orcid.org/0000-0003-2493-7271 Did "Hrushevskiana" Exist in Ukrainian Soviet Historiography? Abstract. The purpose of the research is to substantiate the important place of the figure and the work of M.Hrushevskyi in Ukrainian Soviet historiography. It is about its multifaceted presence in it, which miraculously coexisted with the ban and demonization. It is suggested to call such a reception of M.Hrushevskyi "Ukrainian Soviet Hrushevskiana". The research methodology is based on the methods of historiographic analysis and synthesis. The scientific novelty is to compare and summarize the experience of both official (imperious) and professional contexts of perception of M.Hrushevskyi’s heritage in different socio-political circumstances of the existence of Soviet Ukraine. It is shown that despite the negative official attitude to the scientist, his texts and concepts were disseminated in ideologically diverse environments of Ukrainian Soviet historians and significantly influenced the Soviet vision of the Ukrainian past. An assumption has been made about the significant role played by the tradition of the "Ukrainian Soviet Hrushevskiana" in the rapid advancement of the scientist's heritage in the historical science of independent Ukraine. Conclusions. On the factual and conceptual baggage of M.Hrushevskyi’s texts, Ukrainian Soviet historiography has largely constructed its own narrative of Ukraine’s history and its identity. For the same relatively small group of historians in the UkrSSR, whose professional identity was not confined to Soviet models of professional behavior, but even contrasted with them, the scientist was the undisputed greatest scientific authority. It is necessary to supplement the reasoning of modern researchers that the primary interest in M.Hrushevskyi by Ukrainian historians in the conditions of independence of Ukraine was caused by new socio-political and intellectual tasks. In this case we should not only talk about the urgent needs, but also about the continuum with the previous, Soviet, stage of history writing in Ukraine. Keywords: Hrushevskyi, "Hrushevskiana", Ukrainian Soviet historiography, authority, politics of memory.

Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії?

Репозитарії

Схожі ресурси