Епідемії та боротьба з ними в Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)

• Видавець: Інститут історії України НАН України
• Дата: 2020
• Автори: Шандра, В., Карліна, О.
• Формат: Стаття
• Мова: Ukrainian
• Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2020
• Назва видання: Український історичний журнал
• Теми: Історичні студії
• Онлайн доступ: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179852
• Цитувати: Епідемії та боротьба з ними в Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) / В. Шандра, О. Карліна // Український історичний журнал. — 2020. — Число 5. — С. 37-54. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.

Мета статті полягає у висвітленні епідемічної ситуації в «українських ґуберніях» Російської імперії із кінця ХVIII до початку ХХ ст., розгляді заходів органів влади (включно з самоврядними інституціями) щодо подолання пошестей, у тому числі практичного використання наукових напрацювань і санітарно-гігієнічних знань для недопущення спалахів захворюваності. Методологія дослідження ґрунтується на загальних принципах науковості та історизму з використанням проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, просопографічного, статистичного методів. Наукова новизна. На підставі аналізу історичних джерел і наукової літератури з’ясовано види, часові межі й локалізацію епідемій, а також їх соціально-демографічні наслідки. Відзначено, що в боротьбі з пошестями тривалий час держава віддавала перевагу карантинним методам і значно менше уваги звертала на розвиток мікробіології та епідеміології. Досягнення медицини повільно входили у протиепідемічну практику. Недотримання широким загалом санітарно-гігієнічних норм ускладнювало боротьбу з недугами. Висновки. Інфекційні хвороби потрапляли в Україну переважно зі східного напрямку. Їх поширенню сприяли зростання чисельності міських жителів, переміщення військових континґентів, забруднення води побутовими і промисловими відходами, відсутність майже до кінця ХІХ ст. навичок соціальної й особистої гігієни. Окрім карантину, боротьба з епідеміями включала створення заразних бараків, де хворих ізолювали та лікували, залучення додаткового медичного персоналу, дезінфекцію територій і житла, розгортання санітарних постів, забезпечення населення дезінфікуючими засобами. Гостро давалася взнаки проблема ефективної організації управління та контролю за діями карантинних і медичних служб у масштабах як окремих територій, так і всієї держави. Державна політика в галузі медичного забезпечення населення не стимулювала активність органів самоврядування. Проте незважаючи на урізання повноважень і фінансових ресурсів, земства та міські управи загалом змогли організувати дієву допомогу в подоланні пошестей. Їхні зусилля активно підтримувала інтеліґенція, пропаґуючи в популярній літературі правила гігієни й санітарні норми.