Феномен відсталості з перспективи ґлобальної історії

• Видавець: Інститут історії України НАН України
• Дата: 2020
• Автор: Колесник, І.
• Формат: Стаття
• Мова: Ukrainian
• Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2020
• Назва видання: Український історичний журнал
• Теми: Методологія. Історіографія. Джерелознавство
• Онлайн доступ: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179860
• Цитувати: Феномен відсталості з перспективи ґлобальної історії / І. Колесник // Український історичний журнал. — 2020. — Число 5. — С. 147-158. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.

Мета дослідження – проаналізувати концепт «відсталість», процес його ресемантизації (зміни смислів) у контексті сучасної ґлобальної історії. Методологія – принципи антиколоніальної критики (мультикультуралізм) та горизонтальної історіографії (ідея взаємодії та зв’язків). Наукова новизна. У традиційному дискурсі націоналізму «відсталість» означала нестачу, недорозвинутість, «неісторичність» нації. Із 1990-х рр. під впливом антиколоніальної критики концепт «відсталість» сприймається як «інакшість», «виключність». У рамках ґлобальної історії він інтерпретується з погляду багатовекторності історичного розвитку, теорії «множинності сучасностей», адже будь-яка самобутність (відсталість), ексклюзивність в історії держави, народу сприймається як варіант розвитку, казус відмінності, прояв історичної норми. Ідея відсталості верифікується на прикладі історії трьох «периферійних» імперій: Іспанської, Російської, Австро-Угорської в межах ХІХ ст. Іспанські історики трактують відсталість як «культурну», уважають, що історію ХІХ ст. визначали лібералізм та імперія, а Іспанія зберігала свій статус колоніальної імперії. Російські фахівці використовують як аналог поняття «норми» / «нормальності» й наголошують, що історію Росії ХІХ ст. визначали відсталість та «наздоганяюча» модернізація. При тому відсталість має також і політичні імплікації, тобто сприймалася як «особливий шлях» Росії. В український історіографії ідея відсталості («неісторичної» нації) рухається в напрямі до визнання поліваріантності (множинності) історії, що руйнує західну модель розвитку як історичного стандарту та взірця. Такі риси української історії, як дискретність державного життя, перервність в історії еліт, прозорість культурних кордонів, поліетнічність, котрі традиційно сприймалися як її вади, ознаки відсталості, «неповноти» історії й нації, можуть перетворитися на її переваги. «Українське ХІХ століття» визначає бінарна модель «відсталість» / «відродження». При цьому «відродження» прочитується в контексті ґлобальної історії як культурний трансфер ідей, людей, технологій. Висновки. Концепт «відсталості», котрий переживає стадію реінтерпретації та засвідчує кризу ідеології євроцентризму, наразі належить до інструментарію ґлобальні історії В її рамках «відсталість» утрачає принижуючий характер і сприймається у ґлобалізовану світі як історична даність – прояв самобутності, варіант норми або напрям багатовекторності історії.