Еволюція уявлень про вотивні привіси як "спосіб спілкування” з іконою в Наддніпрянській і Слобідській Україні наприкінці XVIІ – першій половині XIХ ст.

• Дата: 2020
• Автор: Романова, О.
• Формат: Стаття
• Мова: Ukrainian
• Опубліковано: Інституту історії України НАН України 2020
• Назва видання: Соціум. Альманах соціальної історії
• Теми: Історія уявлень та ідей
• Онлайн доступ: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/181940
• Назва журналу: Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
• Цитувати: Еволюція уявлень про вотивні привіси як "спосіб спілкування” з іконою в Наддніпрянській і Слобідській Україні наприкінці XVIІ – першій половині XIХ ст. / О. Романова // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2020. — Вип. 15-16. — С. 273-316. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.

Робота присвячена дослідженню появи та розвитку практики принесення до чудотворних святинь срібних привісів анатомічної форми, що було відображенням змін у світогляді віруючих Православної Церкви на українських землях. На основі аналізу реєстрів чудес низки українських православних чудотворних святинь та списків принесених до них дарів за період від кінця XVII до першої половини ХІХ ст. були виявлені основні значення, які вкладали дарителі у ці привіси. Показано, що попри одночасне співіснування різноманітних тлумачень обряду принесення вотивів до святині в межах одного культу, простежується існування одного значення, яке переважало у певний історичний період. Відбувалися поступові зміни у семантиці цього обряду. Запозичена наприкінці XVII та на початку XVIII ст. із Західної Європи практика увіковічнення пам'яті про здійснене чудо символічними восковими привісами, що нагадували б про суть чуда, на українських теренах породила звичай приносити до святині в дар саме срібні привіси анатомічної форми. Спочатку ці привіси розумілись як подяка за здійснене чудо, згодом виробилася практика „домовлятись” із святинею про бажане чудо в обмін на обіцянку зробити їй відповідний дарунок. Ця традиція еволюціонувала в бік принесення срібного привісу до святині як свого роду магічну передумову для бажаного зцілення. І доволі швидко семантичне навантаження анатомічних привісів видозмінилось із привісу-прохання про зцілення від конкретної хвороби у символічне зображення особи, за яку приносили молитовне прохання про здоров’я в широкому сенсі цього слова, нерідко, за всю родину одразу. З поширенням практики розпродажу вотивних привісів нівелюється їхня основна мета – наблизити особу дарителя до святині. Як наслідок, можна зауважити дві основні лінії в еволюції досліджуваного звичаю: 1) зростає число речових дарів на церкву, зокрема, поношених речей як символічних замінників особи дарителя; 2) поширюється практика купівлі привісів та інших речей, що були в контакті зі святинею і розумілися як „християнські амулети”. В такий спосіб віруючі намагались „наблизити” святиню до себе.