Національно-культурне відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття як українське націєтворення: гносеологічний ландшафт новітньої історіографії

• Дата: 2019
• Автор: Семергей, Н.
• Формат: Стаття
• Мова: Ukrainian
• Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2019
• Назва видання: Історіографічні дослідження в Україні
• Теми: Проблемна історіографія
• Онлайн доступ: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/182257
• Назва журналу: Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
• Цитувати: Національно-культурне відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття як українське націєтворення: гносеологічний ландшафт новітньої історіографії / Н. Семергей // Історіографічні дослідження в Україні. — 2019. — Вип. 30. — С. 338-361. — Бібліогр.: 58 назв. — укр.

У статті проаналізовано новітній український історіографічний дискурс щодо розгляду українського національно-культурного відродження у контексті українського націєтворення. На засадах цивілізаційної та соціокультурної методології, а також науково-дослідних методів історіографічної компаративістики з’ясовано, що у концепті “національне відродження” історикам вдається узгодити примордіалізм та модернізм як теорії походження української нації. З одного боку, історики уважають, що національне відродження свідчить про “ренесанс” нації, яка з’явилася у прадавні часи та занепала (примордіалізм). З іншого – вчені розглядають термін “українське відродження” як штучний концепт, конструкт, проєкт, що винайдений пасіонаріями (інтелектуальною елітою) ХІХ століття для обґрунтування започаткованого ними процесу творення нації (модернізм). Визначено, що незважаючи на історіографічну дискусію про природу національно-культурного відродження, історики солідаризуються у тому, що саме його ідейні та духовно-культурні інтенції відіграли ключову роль у перемозі “українського проєкту”. З’ясовано, що в новітній історіографії феномени українського відродження та націєтворення розглядаються у діалектиці соборності та їхніх завданнях вирівнювання ментального обличчя східних та західних українців. Тогочасні інтелектуали запропонували, обґрунтували та окреслили механізми усвідомлення суспільством ідеї єдності та соборності, яка, у свою чергу, була політично зреалізована в 1919 році. Виснувано положення про те, що аналіз у новітній історичній думці процесів українського національного відродження та націєтворення в ідейно-гносеологічній сув’язі, становить вагоме методологічне та світоглядно-державотворче значення як у контексті історичної пам’яті, так й для наукового обґрунтування сучасного процесу творення політичної (громадянської) нації та побудови національної держави. Гносеологічні та практичні перспективи дослідження пояснюються його актуальністю, яка, насамперед, окреслена необхідністю протистояння гібридним викликам, що сьогодні постають перед соборністю та цілісністю української нації. Суспільство потребує нових механізмів протистояння загрозам українській національній ідентичності. Одним з-поміж таких засобів захисту й повинен стати відповідний національний історичний та історіографічний дискурс.