Покутні вірші «Богогласника» (1790)

• Дата: 2022
• Автор: Ісіченко, І.
• Формат: Стаття
• Мова: Ukrainian
• Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2022
• Назва видання: Сiверянський літопис
• Теми: Літературознавчі студії
• Онлайн доступ: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185116
• Назва журналу: Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
• Цитувати: Покутні вірші «Богогласника» (1790) / І. Ісіченко // Сіверянський літопис. — 2022. — № 1. — С. 138-151. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.

Метою статті є виявлення характеру покаянних тенденцій у покутних віршах зі збірки «Богогласник» (Почаїв, 1790) та їхнього інтертекстуального зв’язку з візантійською та латинською традицією. До категорії покутних віршів належать твори, вміщені в четвертій частині збірки з номерами 213–221. Шість із них складені книжною українською мовою, один містить паралельний текст латиною та українською, а два – польською. Їх можна віднести до жанру метафізичної поезії. Вказані два автори: Лука Длонський та Достоєвський (можливо, предок російського письменника), решта творів анонімні. Збірка була видана в останні роки розквіту Почаївського василіанського монастиря, котрий після першого поділу Польсько-Литовської держави 1772 р. залишився під владою польського короля. Його друкарня була в той час головним осередком видання книг українською мовою. Орден василіян часто звинувачується в тому, що він був знаряддям латинізації Унійної Церкви. Але покутні вірші засвідчують послідовну орієнтацію авторів на східну, візантійську духовну традицію. Вони суголосні приписам Замойського собору 1720 р. Замойський собор не впроваджував у покутну практику суттєвих змін, лише переносячи увагу з зовнішніх, формальних, елементів покаяння на внутрішні, духовні, чинники. Це відобразила й книга «Народовіщаніє», видана в Почаївському монастирі 1768 р. Інтертекстуальна стратегія покутних віршів спрямована в біблійну та гімнографічну перспективу. Вводиться образ пророка Давида як взірець щирого покаяння, розробляються мотиви приписуваного йому покаянного 50 псалма, а також псалма 13. Болючий самоаналіз грішника набуває форми діалогу душі й тіла. Майбутнє покарання зображується як пекельна безодня, охоплена вічним вогнем, а земні випробування – як бурхливе море пристрастей. Порятунок від покарання вимагає сліз, дар яких сприймається за небесну ласку. Це відповідає аскетичній традиції монашого Сходу. Таким чином, покутні вірші засвідчують збереження в Почаївському монастирі вітчизняних духовних традицій, втілених у властиві бароко жанрові форми.