Твори преподобного Єфрема Сирина в Київській Русі

• Main Author: Шуміло, С.
• Format: Article
• Language: Ukrainian
• Published: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2022
• Series: Сiверянський літопис
• Subjects: Літературознавчі студії
• Online Access: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/187014

У статті розглянуто деякі особливості середньовічного християнського світобачення, відображені в перкладних творах сирійського письменника IV ст. нашої ери Єфрема, які побутували в Київській Русі. Мета статті – встановити причину надзвичайної популярності творів Єфрема Сирина серед новонавернених слов’ян, яку доводить і велика кількість списків його творів, і алюзії на ці твори, які трапляються в багатьох давніх проповідях, житіях та навіть народних духовних піснях. Використано метод герменевтичного аналізу. Новизна статті полягає у співставленні ситуації новонавернених слов’ян та ранньохристиянських сирійських громад – за простотою їхньої віри, якою вона була до виникнення багатотомних богословських праць. Попри ліричність та простоту викладу, Єфрем Сирин досить поступово в проповідях та повчаннях розтлумачує мистецтво безперервної молитви, очищення серця, спокути, тримання розуму в серці, самозасудження та скрухи. Письменник пропонує читачеві не теоретичні міркування про необхідність каяття та оплакування своїх гріхів, а безпосередньо плаче та молиться разом із читачем, вміщуючи в проповідь сам молитовний та покаянний текст, який читач зможе вимовити як власні слова до Бога. Надзвичайна популярність цих творів у Київській Русі та одночасна відсутність у ранній період християнізації слов’ян вагомих богословських праць серед перекладних творів свідчать про те, що ліричний підхід Єфрема Сирина до повчання та проповіді став найзручнішим, найдієвішим для навернених слов’ян. Висновок: мета повчань та проповідей Єфрема Сирина полягає не в дидактиці, а у створенні молитовного настрою, залученні читача до своєї молитви, до свого розчулення та славослів’я. Ось звідки відчуття «спорідненості», із якою прийняли Єфрема Сирина слов’яни. Київська Русь ще не знала схоластичної «прохолоди» богословських трактатів, ще не була знайома з поняттям «духовного стану», ще готова була відкритим серцем сприймати проникливі слова Сириянина й від нього непомітно та надійно засвоювати «мистецтво з мистецтв» – ісихастське творення безперервної молитви.