Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.)

У доповіді зазначено, що події російсько-української війни кардинально вплинули на характер і роль української культури в усіх сферах суспільного життя. Вони употужнили інформаційно-пізнавальне наповнення культури, посилили україноцентричність її контенту, сприяли осмисленню культури не лише з пог...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2022
Автор:	Тримбач, С.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2022
Назва видання:	Вісник НАН України
Теми:	З Кафедри Президії НАН України
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/187879
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.) / С.В. Тримбач // Вісник Національної академії наук України. — 2022. — № 12. — С. 58-67. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-187879
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1878792023-02-01T01:26:27Z Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.) Тримбач, С.В. З Кафедри Президії НАН України У доповіді зазначено, що події російсько-української війни кардинально вплинули на характер і роль української культури в усіх сферах суспільного життя. Вони употужнили інформаційно-пізнавальне наповнення культури, посилили україноцентричність її контенту, сприяли осмисленню культури не лише з погляду її естетично-етичних імперативів та освітньо-виховних функцій, а й в контексті ідеологічно-сутнісного спрямування та ідентифікаційного потенціалу. The report states that the events of the Russia-Ukraine war fundamentally affected the character and role of Ukrainian culture in all areas of public life. They strengthened the informational and instructive functions of culture, boosted the Ukraine-centricity of its content, contributed to the understanding of culture not only from the perspective of its aesthetic and ethical imperatives, educational and didactic functions, but also in the context of its ideological substance and identification potential. 2022 Article Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.) / С.В. Тримбач // Вісник Національної академії наук України. — 2022. — № 12. — С. 58-67. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. 0372-6436 DOI: doi.org/10.15407/visn2022.12.058 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/187879 uk Вісник НАН України Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З Кафедри Президії НАН України З Кафедри Президії НАН України
spellingShingle	З Кафедри Президії НАН України З Кафедри Президії НАН України Тримбач, С.В. Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.) Вісник НАН України
description	У доповіді зазначено, що події російсько-української війни кардинально вплинули на характер і роль української культури в усіх сферах суспільного життя. Вони употужнили інформаційно-пізнавальне наповнення культури, посилили україноцентричність її контенту, сприяли осмисленню культури не лише з погляду її естетично-етичних імперативів та освітньо-виховних функцій, а й в контексті ідеологічно-сутнісного спрямування та ідентифікаційного потенціалу.
format	Article
author	Тримбач, С.В.
author_facet	Тримбач, С.В.
author_sort	Тримбач, С.В.
title	Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.)
title_short	Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.)
title_full	Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.)
title_fullStr	Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.)
title_full_unstemmed	Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.)
title_sort	культурно-колоніальна спадщина росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні президії нан україни 19 жовтня 2022 р.)
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
publishDate	2022
topic_facet	З Кафедри Президії НАН України
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/187879
citation_txt	Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.) / С.В. Тримбач // Вісник Національної академії наук України. — 2022. — № 12. — С. 58-67. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.
series	Вісник НАН України
work_keys_str_mv	AT trimbačsv kulʹturnokoloníalʹnaspadŝinarosíívukraínsʹkomukínematografíproblemipodolannâstenogramadopovídínazasídanníprezidíínanukraíni19žovtnâ2022r
first_indexed	2025-07-16T09:38:08Z
last_indexed	2025-07-16T09:38:08Z
_version_	1837795838282170368
fulltext	58 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (12) КУЛЬТУРНО-КОЛОНІАЛЬНА СПАДЩИНА РОСІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ КІНЕМАТОГРАФІ: ПРОБЛЕМИ ПОДОЛАННЯ Стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 року У доповіді зазначено, що події російсько-української війни кардинально вплинули на характер і роль української культури в усіх сферах суспільного життя. Вони употужнили інформаційно-пізнавальне наповнення культу- ри, посилили україноцентричність її контенту, сприяли осмисленню куль- тури не лише з погляду її естетично-етичних імперативів та освітньо- виховних функцій, а й в контексті ідеологічно-сутнісного спрямування та ідентифікаційного потенціалу. Шановний пане президенте! Шановні члени Президії! Високоповажне товариство! Для мене висока честь доповісти вам про деякі мої спостере- ження щодо найактуальніших нині проблем нашого життє- устрою. Відштовхуючись від теми попередньої доповіді, мушу сказати: культура також є «ближнім космосом», у «плазмі» якого так само відбуваються хвильові і турбулентні процеси. Іноді турбулентність культурної плазми зашкалює, що позна- чається на житті людського суспільства. Я мимоволі пригадав далекий і водночас близький 1938-й, рік перед початком Другої світової війни. 23-річний Орсон Веллс (три роки потому він поставить свого «Громадянина Кейна», якого вважають одним з найкращих фільмів усіх часів і народів) здійснив радіопостановку за сюжетом повісті Герберта Веллса «Війна світів». Її було стилізовано під роботу радіокана- лу: передавали музику, прогноз погоди, а потім випуск новин з нібито «прямим репортажем» про висадку марсіан на Землю на території США. Десятки тисяч людей, які слухали ці «новини», не розібралися що до чого і кинулися тікати світ за очі. Коли наприкінці лютого — на початку березня цього року ти- сячі киян залишали українську столицю, я пригадав той епізод з радійною «Війною світів». І тоді, і нині люди злякалися на- шестя іншої цивілізації, іншого світу. Саме так! Те, що розгор- ТРИМБАЧ Сергій Васильович — член-кореспондент Національної академії мистецтв України, старший науковий співробітник відділу екранно- сценічних мистецтв та культурології Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України doi: https://doi.org/10.15407/visn2022.12.058 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 12 59 З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ тається нині на теренах України, не є війною держав — це війна світів, війна цивілізацій. Агресія Росії, вторгнення її армії сприймають- ся як «нашестя варварів», якогось іншопла- нетного світу, віддаленого від нас на мільйони кілометрів. Ще зовсім недавно Стівен Спілберг (похо- дить з єврейсько-української родини, фінансу- вав фільм «Назви своє ім’я» Сергія Буковсько- го) в черговий раз екранізував той самий ро- ман «Війна світів». І на початку картини його герой дивиться по телевізору новини з Украї- ни — якісь незрозумілі аномальні явища, весь енергетичний комплекс вийшов з ладу, країна в пітьмі. Нині ми бачимо, хто і в який спосіб влаштовує українцям пітьму. Російський коло- ніальний устрій, помножений на шалену про- паганду, це аж ніяк не минуле, як видавалося зовсім нещодавно. Це сьогодення. Це те, що потребує нашого реагування не завтра-поза- втра, а вже зараз. Бо завтра буде пізно. У зв’язку з цим похвальною є ініціатива гру- пи народних депутатів України (Микола Кня- жицький та ін.), яка зареєструвала у Верховній Раді законопроєкт «Про деколонізацію гумані- тарної сфери України» (№ 7721). Деколоніза- ція потрактовується тут як «позбавлення від імперського, постімперського, радянського символізму, інших символів російської імпер- ської гегемонії в українському публічному просторі, культурі, освіті, архітектурі, засобах масової інформації (медіа), топоніміці тощо». А ідеологія «русского міра» кваліфікується як «російська неоколоніальна доктрина, в основі якої покладені шовіністичні, нацистські, ра- систські, ксенофобські, релігійні ідеї, образи і цілі, знищення України, геноцид Українського народу, невизнання суверенітету України та ін- ших країн…». Прийняття такого закону на часі саме тепер, коли ворог демонструє українцям і всьому сві- тові особливості своєї цивілізації — цивілізації ґвалтівників, убивць, для яких не існує жодних законів і норм, крім присвоєного права вирі- шувати, кому жити, а кому ні. У ХХ ст. один із попередників Путіна, німецький фюрер, за- кликав «остаточно вирішити питання» щодо єврейської нації. Спадкоємець Гітлера нині так само вирішив покласти край існуванню Укра- їни і українства. Рішення це аж ніяк не перше чи друге-третє, його реалізація почалася ще в 1708 р., коли військо Меншикова, за наказом щойно проголошеного імператором Петра І, захопило Батурин і вирізало все тамтешнє на- селення, до останньої дитини. З цього, власне, і починалася Російська імперія… У ХХ—ХХІ ст. це дістало своє продовження. І коли рашист- ські пропагандисти закликають топити і спа- лювати українських дітей — це луна ще століт- тя вісімнадцятого. Звісно, колоніальний статус України у кож- ну історичну епоху мав свої відмінності й ню- анси. Незрідка імперії вдавалося маскувати свої справжні наміри. Гібридність мала місце й у дотеперішні періоди. Імперський центр поводився, як селекціонер Мічурін, прагнучи вивести нові сорти українства, які б добре при- живалися на імперському ґрунті і плодоноси- ли чимось таким, що нічим не нагадувало б про якусь осібність. Тільки українство виявилося досить стійким за натурою, експериментам якщо й піддавалося, то лише через спротив. Терпець імперців уривався, і тоді відбува- лися Голодомор 1932—1933 рр., тотальне ви- нищення інтелектуалів у 1930-х, а в 1960-х — 1970-х були задіяні вже інші технології нищен- ня, передусім духовного… Виходили з простого і загалом правильного уявлення: якщо дерева обрізати брутально і безпощадно п’ять, сім, десять разів, вони вже рости не будуть. Укра- їнське дерево виявило особливу живучість. Ві- сім місяців тому терпець Кремля знову урвав- ся — рашистські війська пішли нищити все, що тут наросло, набудувалося, витворилося… Отже, хто і в який спосіб влаштовував піть- му в Україні, вимикаючи впродовж ХХ ст. струм — культурний, ідеологічний, соціаль- ний? За точку відліку візьму кінець іншої ві- йни — Другої світової. 30 січня 1944 р. Триває велетенська війна. Верховний головнокомандувач радянських військ Йосип Сталін збирає в Кремлі нараду. На неї запрошено керівників держави та де- яких українських письменників — Миколу 60 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (12) З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ Бажана, Павла Тичину, Максима Рильського, Олександра Корнійчука. Навіщо письменни- ки? А щоб поширили побачене й почуте в се- редовищі українських інтелектуалів. Предмет обговорення — кіносценарій «Україна в огні» Олександра Довженка. Режи- сера, який у другій половині 1930-х років став, по суті, придворним митцем. Перед самою ві- йною у фільмі «Щорс» (1939) він впорався із завданням, поставленим самим Сталіним, — Україна постала в образі Дикого поля, такого собі фронтиру, території, що межує з цивіліза- цією, якою є Росія — звідти надходять сигнали програмної дії, звідти гряде революційна хви- ля, яка упокорить анархічні вияви природи. Фільмом «вождь пролетарів усього світу» за- лишився задоволений. Натомість написана Довженком у роки війни кіноповість «Україна в огні» викликала гнів Сталіна. Одначе тут не йдеться про спонтанний вияв емоцій диктатора, радше про політичні на- міри щодо найближчого, уже повоєнного життя України і українців, які за роки війни дозволи- ли собі дистанціюватися від волі Москви, на- віть помислити себе чимось суверенним. Саме за це і шпетив Сталін Довженка. «Якщо судити про війну за кіноповістю До- вженка, — говорив він, — у ній не беруть участі представники всіх народів СРСР, у ній беруть участь лише українці <…>. Його повість є ан- тирадянською, яскравим виявом націоналізму, вузької національної обмеженості». Ба біль- ше, Довженко «не вивів жодного українського буржуазного націоналіста», відтак і висновок: «Ви самі хворієте на націоналізм». І на продовження: «Ви думали, що знайде- те дурнів, які не помітять вашої ворожої ви- лазки?». Дурнями ніхто не побажав бути — всі присутні на тій зустрічі в Кремлі підтримали Сталіна. Всі, в тому числі й українські пись- менники, які понесли в широкі народні маси месидж вождя: віднині існує тільки єдиний со- вєтський народ, Україна і українці розчинили- ся у ньому, неначе шматочок цукру у склянці пахучого чаю. Логіка Сталіна проста й виразна: Довженко страждає за долю українців, а таких не існує як чогось осібного. Це був всесоюзний окрик: від- нині пора припиняти навіть думати про якийсь окремішній український народ. Є совєтський народ, нація, яка і постає у фіналі Другої світо- вої війни. Віднині це єдиний, монолітний коло- ніальний оркестр під керівництвом умілого ди- ригента. Нині «оркестрантів» об’єднують зно- ву, так само силоміць; тільки в ролі диригента особа з іншим, «путєводним» прізвищем. Про- мова Путіна напередодні широкомасштабного вторгнення в Україну римується (в абсолюті!) з отією самою промовою Сталіна над «могилою» Довженкової кіноповісті, яку було сприйнято як маніфест української самостійності. Відтак вождь оголосив смертний вирок тій самостійності, надії на яку після нищення українських інтелектуалів і українських селян у 1930-ті відродилися дещо парадоксальним чином у роки війни. Як відродилися вони в роки Першої світової і в 1920-х, коли постала Україна і заходилася розбудовувати космос національної культури. Навіть теоретико-фі- лософське обґрунтування тієї розбудови пре- зентувала — у відомій концепції азіатського ренесансу і місця в тому вселенському процесі України авторства Миколи Хвильового. Саме тоді, як відомо, від Сталіна і надійшов перший окрик — у листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р. За 60 років, день у день, до Чорнобильської ка- тастрофи… Особливо стривожили «вождя» тези Хви- льового щодо «негайної дерусифікації проле- таріату» в Україні та необхідності дистанцію- вання української культури і суспільства від російських та «загальнорадянських» впливів. Сталін повторить ці звинувачення на адресу «України в огні», а потому їх будуть повторю- вати, ніби під копірку, щоразу, як тільки перед Кремлем поставатиме привид українського, неодмінно «буржуазного» націоналізму. Пе- ред Кремлем і його слугами в Києві, на кшталт Щербицького, Маланчука, Медведчука... Щодо кіно і літератури пильність сторазова — крок ліворуч, крок праворуч і ти потрапляєш у приціл політичних гармат і кулеметів. Які нині перетворилися на справжні ракети і дрони… ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 12 61 З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ Надії Довженка, після відчаю 1941— 1942 рр., ґрунтувалися на досвіді 1920-х. Коли гнучка і добре продумана політика Всеукраїн- ського фотокіноуправління (ВУФКУ) приве- ла до народження національної екранної куль- тури, в якій було кіно авторське, особистісне, мистецьке (Олександр Довженко, Іван Кава- лерідзе, Микола Шпиковський, Георгій Стабо- вий), і було кіно жанрове, видовищне, орієнто- ване на масову аудиторію. За лічені роки наша екранна культура набула рис повноструктур- ності (згадаймо Івана Дзюбу і його тривожні міркування щодо неповноструктурності укра- їнської культури наприкінці 1980-х) і повно- важності, визнаної у світі. Крім того, знайшлося місце і для кіно наці- ональних меншин. Книга Юрія Морозова і Те- тяни Дерев’янко про єврейський кінематограф в Україні [1] налічує сотні сторінок, присвяче- них 1920-м — 1930-м рокам, а потому про єв- рейську складову належало просто мовчати. Те саме стосується і кримських татар, чиє життя, історію було відображено у низці фільмів. Та все одно ми, українці, в сучасній кремлівській риториці є нацистами, а ті, хто нищив і нищить будь-які прояви національного, «правовірні інтернаціоналісти». У 1930 р. ВУФКУ було ліквідовано, «браз- ди правлєнія» кінематографом переведено до Москви. До кінця 1930-х років від того укра- їнського кіно залишилися тільки спогади, не кажучи вже про кіно єврейське чи кримсько- татарське. Лише потім Довженку вдалося пе- реконати тодішнього лідера України Микиту Хрущова повернути Україну в українське кіно хоч би фрагментарно, що на деякий час воскре- сило недавні ілюзії щодо справжніх намірів ім- перського центру. Ілюзії, розвіяні Сталіним у 1944 р. До речі, є цікава культурологічна матема- тика. Новий, повоєнний похід проти україн- ського кіно, а власне проти України й україн- ства, розпочався у 1944 р. Тривав до 1954-го, коли, після смерті Сталіна, гучно відзначили 300-ліття Переяславської ради і «воссоєдінє- нія» Росії та України (кіно, звісно, прилучи- лося кількома ігровими та документальними стрічками, чиє концептуальне тіло народжува- лося під невсипущим контролем московських «повитух»). Є підстави вважати (слідом за Іва- ном Лисяком-Рудницьким та Ярославом Гри- цаком [2]), що саме тоді відбулася корекція у ставленні Москви до України і меж її «вольно- стей». Українській політичній еліті дозволили наближатися до державного керма, передусім в УРСР, а натомість ця еліта зобов’язувалася згортати і ті куці програми розвитку україн- ської культури, мови, які були тоді. Потому покрокові десятилітні цикли. 1964-й. Не випадково, що це рік народження фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова і команди молодих і суперталановитих авангар- дистів, рік сплеску політичних репресій проти українських інтелектуалів і початок справж- нього опору новітнім колоніальним тенденці- ям з боку тих самих інтелектуалів. Прикметно, що цим початком стала знаменита прем’єра «Тіней…» у київському кінотеатрі «Україна». 1974-й, коли остаточно випрозорюються наміри колоніальної партноменклатури імені Щербицького—Маланчука. Українське кіно як таке, що з «етнографічним ухилом», себто, читай, «націоналістичне», брутальним чином, спеціальною постановою ЦК Компартії Украї- ни, оголошується персоною non grata — надалі кіно мало залишити натурні майданчики, які відтворювали, а разом з тим творили Україну і українські образи та наративи… Наступний цикл починається в середині 1980-х, коли українське суспільство почало прокидатися після сильних снодійних ін’єк- цій. Прокинулося й кіно, але майже відразу, у 1993—1994 рр., зазнало нищення з боку вже нібито української влади, в якій провідні ролі відігравали люди, чия рабська московська су- кровиця зумовила рух у напрямку нових а-ля переяславських угод. Потому були 2004-й, 2014-й… Отже, очікує- мо на 2024-й, коли закінчиться останній деся- тилітній цикл і Україна постане у новій і, бу- демо сподіватися, осяйній якості. Неодмінно підсвіченій екраном, кіноекраном, який дозво- лить нації побачити себе в екранному дзеркалі на повен зріст. 62 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (12) З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ Перше із зазначених десятиліть (1944— 1954) викликає нині особливий інтерес. Пе- редусім тому, що фінальна стадія сталінської доби сформувала такий тип облаштування імперії, який упродовж останнього десятиліт- тя (2012—2022) скопіював путінський режим. Однією з його особливостей є використання культури як інструменту політичної влади. Саме через культуру і продуковані нею різно- порядкові тексти сталінська влада «виробляла власний образ, який мав здобути легітимацію для того, аби бути споживаним масою» [3]. Тож не дивно, що на піку війни влада влашто- вує обговорення мистецького тексту — нале- жало ствердити, а за тим і легітимізувати образ нової історичної спільноти, совєтської нації та місце в ній українців. 1944 рік став початком нової фази війни ім- перської влади (її імперськість була закріпле- на підсумками Другої світової війни) проти України і українців. Нинішня (2022) фаза ро- сійсько-української війни поставила Україну в самий центр цивілізаційного конфлікту. Пере- дусім тому, що українці відмовилися визнавати свою причетність, свою включеність до «рус- ского міра», або, інакше кажучи, до російсько- православної цивілізації. Натомість прагнуть легітимізувати свою належність до цивілізації західної. Те, що дебатувалося українськими ін- телектуалами на рубежі 1920-х —1930-х років і втілилося, зокрема, в уже згадувану концепцію азіатського ренесансу авторства Миколи Хви- льового. Практично всі, хто асоціював себе, Україну і українців з Європою, західною циві- лізацією, були знищені сталінським режимом упродовж 1930-х років. За популярною і авторитетною нині концеп- цією «зіткнення цивілізацій» американського соціолога і політолога Семюеля Гентінгтона, найважливіші кордони, що поділяють людство у сучасному світі, визначаються не ідеологією, не економікою, а культурою. Конфліктують нині не нації-держави (хоча їхня роль у світі все ще дуже помітна), а нації і групи, які нале- жать до різних цивілізацій. «Лінії розлому між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх фрон- тів», — писав Гентінгтон ще у 1990-ті [4]. Той випадок, коли наукова концепція доводить свою спроможність адекватно прогнозувати майбутнє. Справді, найбільш значущі конфлікти гло- бальної політики розгортатимуться між нація- ми і групами, що належать до різних цивіліза- цій. Зіткнення цивілізацій перетворюється на панівний фактор світової політики. Конфлікт між цивілізаціями, який переростає у справ- жню війну, — завершальна фаза еволюції гло- бальних конфліктів у сучасному світі. Якщо дотримуватися концепції, за якою ци- вілізаційні кордони стабілізуються культурою (її інституціями, інструментами, продукова- ними нею образами та наративами), слід кон- статувати: недавня історія Нової Української держави, яка розпочалася в 1991 р., викликає чимало запитань. Передусім щодо причин за- ледве не повного ігнорування культурної по- літики, яка, по суті, не формувалася і не про- грамувалася як така. Спроба міністра культури Івана Дзюби закласти основи такої політики на початку 1990-х років після його відставки вважалася чимось необов’язковим. У резуль- таті цивілізаційні кордони України ставали все беззахиснішими, через них легко просли- зали наративи і образи російської пропаганди, зазвичай транскрибовані у вигляді культурних продуктів. Зокрема, Українська держава фактично від- мовилася від фінансової та організаційної під- тримки вітчизняного кінематографу. У 1993 р. було ліквідовано державний орган управління кіногалуззю — Держкінофонд, очолюваний кі- норежисером Юрієм Іллєнком; у наступні два десятиліття держава фактично не підтримува- ла кінематограф. За цим стояло уявлення про те, що кінематограф має існувати у західному форматі і не підтримуватися державою (хоча це було кричущою неправдою, більшість євро- пейських держав підтримували і підтримують свій кінематограф). До того ж деякі недолугі «політологи» потрактували українське кіно як носія суто радянських, компартійних ціннос- тей, тривання якого становить загрозу майбут- ньому нації. Усе з точністю до навпаки — без екранного мистецтва українці втратили збіль- ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 12 63 З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ шувальне скло для візуальних та аудіовізуаль- них аналітик свого існування. Покладалися на телебачення, яке мало запропонувати нову систему ідеологічних і власне культурних ко- ординат. У підсумку це призвело до того, що роль ві- тчизняного кіно перебрало на себе кіно росій- ське, яке з приходом до влади в РФ на початку «нульового десятиліття» гебістських структур почало розвиватися активніше, ніж у 1990-ті роки. Відсутність мовного бар’єру, схожість чималої кількості життєвих реалій на екрані зумовили таку підміну. Інший підсумок — у виробництві популярної телесеріальної філь- мової продукції українці брали участь, однак тільки на третіх-четвертих ролях, оскільки фінансовий бік справи забезпечувався росій- ськими структурами. Кінотелевізійна картин- ка працювала на користь тези, яку згодом екс- плуатуватиме нинішня російська пропаганда: що українці і росіяни це єдиний народ, відмін- ності між ними є штучними і легко здоланними. Є тут і ще один нюанс. Телевізійні канали прибрали до своїх рук олігархи та олігархічні клани. Які, по-перше, незрідка координували свій бізнес зі своїми російськими однояйце- вими «побратимами», а по-друге, як і ці їхні олігархічні «колеги», цілеспрямовано праг- нули перетворити народ на масовку, на те, що називається «електорат», чиї стадні інстинкти добре регулюються за допомогою телевізора та інших ЗМІ. Саме поняття «народ» поступово випало з ужитку. Цим, на мій погляд, поясню- ється слабка увага до народознавчих і в цілому гуманітарних дисциплін — можновладців ці- кавить не сам народ, не сама людина як така, а лише технології маніпулювання поведінкою людини і громади. Політтехнологи — ось най- поважаніша професія, вони у ролі гуру, які споглядають нас з усіх екранів. У Росії вдалося створити стадну, керовану масовку (сьогодні це більш ніж очевидно). В Україні — ні. Причин цьому багато, їх ще на- лежить проаналізувати. Серед іншого — укра- їнське суспільство виявилося не надто чутли- вим до регулювань «згори». Два майдани, 2004 і 2014 рр., стали незайвим свідченням цього. Кремлівські «мєчтатєлі» саме тут, вочевидь, і прорахувалися. Бо і телебачення, і «експерти» на кшталт Медведчука бачили тільки україн- ську політичну еліту, а народ -—ні. Оскільки не було його в телевізорі, той народ старанно затушковували, відсували в тінь (за спостере- женням Лариси Івшиної). Через це головною несподіванкою для кремлівських горе-страте- гів і став той самий український народ. Словом, не туди дивилися. Якби той же Медведчук по- дивився кілька українських фільмів останніх років (для великого кінотеатрального екрану), він би народ побачив. Спрацювало звичне пре- зирство і до народу, і до кіно, і до культури в цілому. А в Росії до кіно ставилися серйозно — і ра- ніше, і нині. Тільки за узвичаєними ще в ра- дянські часи схемами припрягали те кіно до завдань пропагандистської машини, що пра- цює в режимі маніпуляції поведінкою мас. В арсеналі цієї машини завжди були і є фільми. Насамперед радянські. Фільми, які прокла- мували «нерушимоє єдінство» совєтського народу, а власне нації, де меншинам дозволе- но мати своє забарвлення і навіть голос (як то було, скажімо, з грузинськими фільма- ми, озвучуваними з відчутним грузинським акцентом). Однак українці не належали до «меншин», чи то пак «нацменів». Після вже згадуваного 1954 р., коли йшлося про непо- хитну дружбу росіян і українців («навєк!»), українців усе наполегливіше вписували до «єдіной общерусской нації», виконуючи тим самим заповіти Сталіна, сформульовані у во- єнний і повоєнний період. У радянському кіно образи українців за- звичай ілюстративні, покликані презентувати їх як тих же росіян, тільки «недорозвинених», таких, що лише тягнуться до вищої, елітної групи, себто, власне, росіян. Починаючи від 1930-х років ця тенденція потрактування за- лишалася незмінною, в тому числі й у фільмах, продукованих в Україні. До прикладу, в карти- нах «Багата наречена» (1938) і «Трактористи» (1939) Івана Пир’єва (участь російських режи- серів в українському кінопроцесі була однією з гарантій виконання програмних цілей «денаці- 64 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (12) З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ оналізації»), де українці — це селюки, які чим краще усвідомлюють стандарти людини нової комунізованої свідомості, тим більше нагаду- ють росіян (попри майже незмінні українські вишивані сорочки). У пізніші часи ця «трансферність» існуван- ня українців, їхній рух у напрямку російської цивілізованості (на тлі архаїчної зашкару- блості селюка-українця) виглядають чимось магістральним, навіть у фільмах на історич- ному матеріалі. Багатолітній шлягер, фільм «Весілля в Малинівці / Свадьба в Малинов- ке» («Ленфільм», 1967), зроблено на матеріалі українського села часів громадянської війни 1918—1920 рр., однак майже всі ролі викону- ють російські актори, які транскрибують ха- рактери своїх персонажів у російському фоль- клорному звучанні. Окрема сторінка історії кіно — радянські фільми, вибудувані на матеріалі Західної України, яка традиційно сприймалася як осе- редок ворожості до СРСР і його цінностей. Більшість таких стрічок зроблено в Україні, вони здебільшого експлуатують пригодниць- кі жанри (до прикладу, картини Валерія Під- палого «Спокута чужих гріхів» (1978), «Таєм- ниці святого Юра» (1981) та ін.). Нині подібні фільми, зроблені «за межею фолу» і здорового глузду, змиті самою історією. У пострадянські часи російське кіно продо- вжувало експлуатувати звичні образи укра- їнців як породження архаїчної, немодерної культури, як «недорозвинених росіян». Хоча є й новації — поява особливого градусу нена- висті до всього українського. Передусім до українців, які не побажали стати частиною «русского міра», наполягаючи на власній іден- тичності. Печальним символом такого кіно є фільм «Брат-2» А. Балабанова — талановитого режисера і водночас азартного пропагандиста об’єднання «русскіх сіл». Матеріал Другої світової у потрактуванні нових поколінь російських кінематографіс- тів так само незрідка виявляє антиукраїнську налаштованість. До прикладу, відомий фільм «Матч» (2012, реж. А. Малюков), в якому йдеться про «матч смерті» між футболістами київського «Динамо» і командою німецьких окупантів. Потрактування образів українців як «запроданців», «зрадників» вочевидь похо- дить від сталінських часів. А в екранізації повісті Миколи Гоголя «Та- рас Бульба» (2009) російський режисер Воло- димир Бортко (який нині закликає бомбувати українські міста і села) презентував Запороз- ьку Січ, запорозьких козаків як вірних захис- ників «імперської Вітчизни», вояк російського царя-батюшки. У період 2014—2021 рр. антиукраїнська на- лаштованість російської пропаганди вже ні- ким і ніяк не маскується. Одним із символів такого «кіно» стала стрічка «Крим» (2017 р., реж. А. Піманов). Політизована нарізка, де є Майдан 2014 року, де є бійці «Правого секто- ру» і просто знавіснілі «бандерівці», — це те, чим підгодовували російську кіноаудиторію задля підвищення градусу ненависті. Вочевидь успішно з точки зору пропаганди і так само по- творно, якщо говорити про мистецтво як таке. Однак, попри відсутність культурних кор- донів і нібито заспокійливі для кремлівських керівників і пропагандистів тенденції, злам стався. Він став очевидним після Помаранче- вої революції 2004—2005 рр. Ціннісний розрив в установках української та російської кіно- аудиторії почав неухильно зростати. Одним із маркерів цього була реакція публіки на одні й ті самі фільми в Києві та Москві — вона ста- вала дедалі відміннішою. Крім впливу револю- ційних подій був ще один чинник — на сцену суспільного життя вийшло нове покоління, яке не мало досвіду життя в СРСР. Відтак, на них мало впливали ідеологеми і культурогеми радянських часів, у тому числі й ті, що тран- слювалися за посередництва кіноекрану. У 2010 р. з приходом до влади проросійських сил на чолі з Віктором Януковичем дещо не- очікувано постає Держкіно України. Вочевидь, ішлося про імітацію самостійності українсько- го кінематографу. У певному сенсі повторен- ня вище згадуваного неписаного «контракту» 1954 р.: будемо фінансувати українське кіно, але якщо відмовлятиметеся від українських цінностей — таких просто не може бути поза ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 12 65 З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ цінностями російськими, а точніше загально- російськими. Реалізувати зазначену мету не вдалося з простої причини — в кіно прийшло поко- ління кінематографістів, вихованих уже на власне українських цінностях. З особливою силою і виразністю це виявилося в період 2014—2019 рр., коли Держкіно очолював Пи- лип Іллєнко. Режисери і сценаристи Олесь Са- нін («Мамай», «Поводир», невдовзі прем’єра «Довбуша»), Мирослав Слабошпицький («Плем’я»), Роман Бондарчук («Вулкан»), Тарас Ткаченко («Гніздо горлиці», «Чорний ворон»), Валентин Васянович («Атлантида», «Відблиск»), Ярослав Лодигін («Дике поле», за романом «Ворошиловград» Сергія Жада- на), Наталя Ворожбит (сценарист телесеріалу «Спіймати Кайдаша», режисер фільму «Пога- ні дороги»), Нариман Алієв («Додому») — ці та інші кіномитці не просто відвоювали части- ну національного кінопрокату, а й заходилися опановувати національний часопростір, витво- рюючи, зокрема, виразну міфологічну картину українського буття. Опановуючи, серед іншого, український фронтир, ті зони, які, перебуваючи в межах Української держави, по суті випали з обігу на- ціонального життя. Це Донбас («Атлантида», «Погані дороги», «Дике поле», «Клондайк» Марини Ер Горбач), херсонські степи, південна частина України загалом («Вулкан» та кілька інших стрічок Р. Бондарчука), Крим (згаданий фільм «Додому») і навіть Центральна Україна, де є фронтирні сегменти, до аналізу яких вда- ються, використовуючи літературну класику («Спіймати Кайдаша»). Дещо перефразувавши назву останнього фільму, можна сказати: нові покоління україн- ських кіномитців перебувають у пошуках України як частини західної цивілізації і укра- їнців як народу, чия культура має виразну ідентичність, як ансамблю, який не загубиться у конфліктному полі цивілізацій. Це та Украї- на, існування якої не хоче визнавати імпер- ська влада Росії, це ті українці, які з кожним новим днем наближають кінець імперії. Виве- дення на екран нації її нового, непізнаного досі образу формує оновлене українське кіно й оновлений формат української міфології, чию формотворчу роль у завтрашньому посту- пі нації годі переоцінити. Про це свідчить, ска- жімо, один з нових фільмів — «Памфір» Дми- тра Сухолиткого-Собчука. Синтез традицій вітчизняного міфопоетичного кіно з його сим- фонічністю пластики у відтворенні обрядово- фольклорної компоненти народного життя, насиченого вітальністю і силою перетворень, та кіно західного з виразною центральною по- статтю героя, здатного перемогти, здолати всі перипетії долі. Нині час замислитися над тим, якою має бути екранна культура в Україні у повоєнний період. Однією з цілей трансформацій вітчизняної екранної культури має бути очищення від ро- сійських наративів. Скажімо, імперський нара- тив ґвалтівника, який у ХХ ст. активувався як одна з чільних характеристик «будівника ко- мунізму»: не чекати «милостей від природи», а взяти ту природу силою (примусові повороти річок, осушення болотистих територій і т.д.). Насправді в цьому наративі куди багатший спектр діянь і впливів — передусім ішлося про ґвалтування самої людини, яка має підкорити- ся волі «здорового колективу». Нині це виявляється у самій політиці, де- кларованій російськими чиновниками. Досить пригадати путінське «нравіцца, не нравіцца — тєрпі, моя красавіца», адресоване українцям напередодні 24 лютого 2022 р., — це кодекс ґвалтівника, його філософія у блатному фор- мулюванні, за якою стоїть чоловічий шовінізм, вигранений до рівня державної бундючності. Не випадковим є не раз деклароване, зокрема і в сьогоднішній російській пропаганді, зверх- нє ставлення до України як держави вочевидь «жіночої», «бабистої» — «то лі дєло» росій- ський імперіалізм, такий фалократичний, ви- струнчений по вертикалі: державній, ідеоло- гічній, культурній. Не випадковою ж є вибудуваність тієї про- паганди, всієї державної машини на чоловічих, брутальних образах, незрідка вигострених до символів. Навіть дату вторгнення в Україну 66 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (12) З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ пов’язали з чоловічим святом, 23 лютого, днем російської армії, начебто «нєсокрушимой і лє- гєндарной». Що вже казати про образ Путіна, який упродовж двох десятиліть ліпився як образ цілковитого «мачо», носія суто чолові- чого начала. Нині рашистські пропагандисти вимагають чоловічих дій, себто максимально брутальних. Так само не випадковими є масо- ві зґвалтування жінок в окупованих регіонах України — зґвалтування, в яких своя історія, що походить від часів Другої світової. Натомість у найновіших українських філь- мах (їх авторами незрідка є саме жінки, вони все активніше стають до режисерського кер- ма!) жіноча складова вселенського та націо- нального життя постає як органічна, самісна і незалежна компонента. Прикладом цього є, скажімо, фільми «Погані дороги» Наталі Во- рожбит (приз Венеційського фестивалю), «Як там Катя?» Крістіни Тинькевич (два призи на престижному кінофестивалі у Локарно), «Стоп Земля» Катерини Горностай (цьогоріч- на Шевченківська премія), «Бачення метели- ка» Максима Наконечного та ін. Ще однією ціллю має стати активація ме- ханізмів екранного спостереження і само- спостереження, які відкривають нові виміри і людської особистості, і самоспостереження нації як такої. Недавнім прикладом роботи у цьому напрямі є фільм «Простір» Дмитра То- машпольського (українці, що перебувають у вимушеній самоізоляції під час ковідного ка- рантину, провокуються автором стрічки до са- моспостереження, рефлексії). Держава має за участі громадянського сус- пільства, у тому числі й наукової спільноти, виробити програму розвитку аудіовізуальних мистецтв на період до 2030 та 2040 р. Серед ін- шого необхідно передбачити перехід Держкіно України (чи іншого органу управління кіно- галуззю) до режиму співпраці з інституціями громадянського суспільства. Нині діяльність Держкіно викликає велике занепокоєння кіно- спільноти через очевидні прояви бюрократич- ного свавілля, небажання контактувати з тими, хто не входить до чиновницьких кіл, — те, чого не траплялося з радянських часів. Одним із завдань є активніше і системні- ше включення українського кіно до світового контексту. Зокрема, йдеться про співпрацю з іноземними продюсерськими компаніями. Та- кий досвід уже є, але він вочевидь недостатній. Нині, коли входження України у західну ци- вілізацію є надактуальним, роль кіно в цьому процесі просто неоціненна. Національна академія наук України, на мій погляд, має порушити низку питань щодо роз- витку наукових досліджень у сфері екранних мистецтв і технологій. В Україні замало спеці- алістів кінознавчого профілю. Зокрема, прак- тично відсутні дослідники зарубіжного, світо- вого кіно. Не вистачає фахівців у сфері архівної та музейної справи. Усе це потребує коректив у підготовці кадрів. Разом з тим, слід відзначити поступ у роботі кіноархівних установ, пере- дусім Національного центру Олександра До- вженка, який успішно поєднує дослідницьку роботу з популяризацією національної кіно- спадщини, в тому числі поза межами України. Досі не створено Національний музей екранних мистецтв (заявлений Національним центром Олександра Довженка музей по суті є підрозділом архіву). Не вироблено програму пошуку фільмів, які вважаються зниклими, — для цього необхідні серйозні пошукові «десан- ти» у зарубіжні архіви та музеї. Загалом унаслідок своєї інфраструктурної бідності наша кінознавча наука надто довго перебувала в залежності від російського кіно- знавства. Настав час цей період завершити. Новий, уже повоєнний етап у розвитку на- шої країни має підвищити роль і значущість гуманітарних наук — і в Національній акаде- мії наук, і поза її межами. Надто багато загроз і надто багато прикладів з минулого, коли пе- реможна війна нівелюється тим, що людський фактор принижується, разом з науками, які, власне, і вивчають космос людського у всіх його проявах. Зокрема, чи не найважливішим завданням є унеможливити нові проникнення ідеологем і культурологем «русского міра» і його цивіліза- ційних установок. Останні завжди напоготові, аби замінити установки власне українські. ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 12 67 З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ Нині популярним є гасло «Все буде Украї- на!». Я би його переінакшив: в Україні все має бути Україною! Бо наявність на її культурній карті «білих плям» багато в чому зумовила плани рашистського нападу, нових колоніаль- них переділів. І роль великого українського кіно у постанні нової, постколоніальної Укра- їни годі переоцінити. Дякую за увагу! За матеріалами засідання підготувала О.О. Мележик REFERENCES [СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ] 1. Morozov Yu., Derevyanko T. Evreiskye kynematohrafysty v Ukrayne. 1910—1945 (Jewish Cinematographers in Ukraine). 1910—1945. Kyiv: Dukh i Litera, 2005 (in Russian). [Морозов Ю., Деревянко Т. Еврейские кинематографисты в Украине. 1910—1945. Київ: Дух і літера, 2005.] 2. Hrytsak Ya. Podolaty mynule: Hlobalna istoriia Ukrainy (Overcoming the Past: The Global History of Ukraine). Kyiv: Portal, 2021 (in Ukrainian). [Грицак Я. Подолати минуле: Глобальна історія України. Київ: Портал, 2021.] 3. Dobrenko E. Stalinist Cinema and the Production of History: Museum of the Revolution. Yale University Press, 2008. 4. Huntington S.P. Political Order in Changing Societies. Yale University Press, 2006. [Гангтінгтон С. Політичний порядок у мінливих суспільствах. Київ: Наш формат, 2020.] Serhiy V. Trymbach M. Rylsky Institute of Art Studies, Folklore and Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, Ukraine CULTURAL AND COLONIAL HERITAGE OF RUSSIA IN UKRAINIAN CINEMA: PROBLEMS OF OVERCOMING Transcript of the report at the meeting of the Presidium of NAS of Ukraine, October 19, 2022 The report states that the events of the Russia-Ukraine war fundamentally affected the character and role of Ukrainian culture in all areas of public life. They strengthened the informational and instructive functions of culture, boosted the Ukraine-centricity of its content, contributed to the understanding of culture not only from the perspective of its aes- thetic and ethical imperatives, educational and didactic functions, but also in the context of its ideological substance and identification potential.

Культурно-колоніальна спадщина Росії в українському кінематографі: проблеми подолання (стенограма доповіді на засіданні Президії НАН України 19 жовтня 2022 р.)

Репозитарії

Схожі ресурси