Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні
Далеке минуле, зокрема трипільська культура, є ще й джерелом для міфології. Це явище — цілком закономірне. Тисячоліттями міфи творилися в народній свідомості. Нині ми спостерігаємо, як до раніше таємничого процесу міфотворчості долучилися конкретні люди, імена яких стають відомими, а їхня «творчість...
Збережено в:
| Дата: | 2005 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут археології НАН України
2005
|
| Назва видання: | Археологія |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199159 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні / М.Ю. Відейко // Археологія. — 2005. — № 2. — С. 89-104. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-199159 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1991592024-09-28T18:05:47Z Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні Відейко, М.Ю. Дискусії Далеке минуле, зокрема трипільська культура, є ще й джерелом для міфології. Це явище — цілком закономірне. Тисячоліттями міфи творилися в народній свідомості. Нині ми спостерігаємо, як до раніше таємничого процесу міфотворчості долучилися конкретні люди, імена яких стають відомими, а їхня «творчість» знаходить багатьох прихильників. Міфи завжди лишаються яскравою поетичною конструкцією, яка твориться та функціонує за власними правилами. Історія, у тому числі археологія, як наукова дисципліна із властивими їй методами і засобами пізнання постачає людству факти про його минуле. Проте вибір між міфом та історією може і має бути свідомим, як і розуміння можливих наслідків та власної відповідальності за зроблений вибір. На ранніх стадіях розвитку людського суспільства наука, магія, релігія, суспільно-економічна сфера ще не були розмежованими. Тому в часи існування трипільської культури правитель, жрець, маг і науковець поєднувалися в одній особі. У сучасному світі, принаймні у світі науки, жерці, шамани, пророки втратили своє первісне значення, а їхні проповіді, якими б вражаючими вони не виглядали, у сучасному храмі Науки є недоречними. У науковців вони викликають, у кращому разі, лише подив. Тим більше дивують заклики новітніх «пророків», які люблять згадувати про свої наукові ступені, повернутися до «нерозділеного знання» і міфу, якими пропонують замінити науку. Далекое прошлое, в том числе трипольская археологическая культура, сегодня стало источником для создания исторических мифов. Такое явление вполне закономерно. Тысячелетиями мифы создавались в народном сознании. Сегодня мы наблюдаем, как к этому, ранее таинственному, процессу приобщились конкретные авторы, имена которых становятся известными, и они приобритают тысячи сторонников. Мифы, однако, всегда остаются яркой поэтической конструкцией, живущей по своим законам. История и археология — научные дисциплины со специфическими методами познания, поставляющие факты о прошлом и предлагающие их интерпретацию. В каждом случае выбор между историей и мифом может и должен быть сознательным, равно как и понимание последствий, а также ответственности за такой выбор. На примере произведений Ю.А. Шилова; А.И. Асова, М.Ю. Коновалова и П.В. Ильина; О.А. Билоусько; П. Паламарчука и И. Андриевского мы можем ознакомиться с созданными по законам мифотворчества альтернативными научному видению картинами прошлого. При этом авторы исходят не из фактов, а из заранее заданной идеи — «Божественной Аратты», Гипербореи, положивших, по их мнению, начало мировой цивилизации. Авторы не утруждают себя доказательствами, зачастую просто выдумывая их. Трипольская культура, будучи достаточно ярким, «раскрученным», но в то же время малоизвестным широкой публике феноменом, послужила благодатным «строительным материалом» для «альтернативных» версий истории Украины. Созданные таким образом концепции не выдерживают научной апробации, поскольку рассчитаны на проповедь перед сторонниками, жаждущими понятных и красивых сказок. Наметившиеся тенденции внедрения исторических мифов в систему среднего и высшего образования приняли в последние годы угрожающий характер. В данном случае речь идет о престиже Украины как цивилизованного европейского государства, поскольку в XIX—XX вв. аналогичные по характеру и содержанию исторические мифы не раз становились основой идеологии (и вытекающих из нее действий) агрессивных тоталитарных режимов. Наука может рассматривать подобные произведения разве что в качестве предмета ее, науки, изучения — как определенное проявление общественного сознания. Distant past, including Trypillya archaeological culture, has become a source for historical myths. This phenomenon is quite natural. For many millennia the myths have been created in the people’s minds. Nowadays we can observe individual authors joining this previously mysterious process, their names becoming well-known, and their ideas gaining support of the thousands. The myths, however, always remain vivid and poetic structures living by their own laws. History and archaeology are branches of science possessing specific methods of cognition, supplying facts about the past, and proposing their interpretation. In each case the choice between the history and the myth can and should be conscious. The same pertains to awareness of the consequences and responsibility for this choice. By the example of publications by Yu.O. Shilov, O.I. Asov, M.Yu. Konovalov, and P.V. Iljin; O.A. Bilous’ko; P. Palamarchuk and I. Andrievskiy we can get acquainted with pictures of the past are alternative to the science-based vision and created by the laws of myth-making. In addition, the authors proceed not from the facts, but from predetermined concept of «Divine Aratta», Hyperborea, which, in their opinion, lay at the beginning of the world civilization. At the same time they do not take the trouble to prove anything, often they simply make the evidence up. The Trypillya culture, being rather a bright, «promoted», but still little-known to the general public phenomenon, has served as a beneficial «building material», a reference point for the «alternative» versions of the Ukrainian history. The concepts created this way cannot stand the scientific tests, since they are intended to be propagated among those adherents who crave for plain and pictorial tales. It should be noted that the tendency taking shape towards introduction of the historical myths into the system of secondary and higher education has become menacing during the recent years. In this case we deal with the problem of prestige of Ukraine as a civilized European nation, because in XIX—XX cc. the historical myths analogous in character and intention had become the background for ideology (and actions resulting from such ideology) of aggressive, totalitarian regimes. The science can obcerve related to the works of the kind only as an object of its study as certain manifestation of public conscience. 2005 Article Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні / М.Ю. Відейко // Археологія. — 2005. — № 2. — С. 89-104. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 0235-3490 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199159 uk Археологія Інститут археології НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Дискусії Дискусії |
| spellingShingle |
Дискусії Дискусії Відейко, М.Ю. Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні Археологія |
| description |
Далеке минуле, зокрема трипільська культура, є ще й джерелом для міфології. Це явище — цілком закономірне. Тисячоліттями міфи творилися в народній свідомості. Нині ми спостерігаємо, як до раніше таємничого процесу міфотворчості долучилися конкретні люди, імена яких стають відомими, а їхня «творчість» знаходить багатьох прихильників. Міфи завжди лишаються яскравою поетичною конструкцією, яка твориться та функціонує за власними правилами. Історія, у тому числі археологія, як наукова дисципліна із властивими їй методами і засобами пізнання постачає людству факти про його минуле. Проте вибір між міфом та історією може і має бути свідомим, як і розуміння можливих наслідків та власної відповідальності за зроблений вибір.
На ранніх стадіях розвитку людського суспільства наука, магія, релігія, суспільно-економічна сфера ще не були розмежованими. Тому в часи існування трипільської культури правитель, жрець, маг і науковець поєднувалися в одній особі. У сучасному світі, принаймні у світі науки, жерці, шамани, пророки втратили своє первісне значення, а їхні проповіді, якими б вражаючими вони не виглядали, у сучасному храмі Науки є недоречними. У науковців вони викликають, у кращому разі, лише подив. Тим більше дивують заклики новітніх «пророків», які люблять згадувати про свої наукові ступені, повернутися до «нерозділеного знання» і міфу, якими пропонують замінити науку. |
| format |
Article |
| author |
Відейко, М.Ю. |
| author_facet |
Відейко, М.Ю. |
| author_sort |
Відейко, М.Ю. |
| title |
Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні |
| title_short |
Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні |
| title_full |
Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні |
| title_fullStr |
Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні |
| title_full_unstemmed |
Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні |
| title_sort |
тема трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні |
| publisher |
Інститут археології НАН України |
| publishDate |
2005 |
| topic_facet |
Дискусії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199159 |
| citation_txt |
Тема Трипільської культури у сучасному «праісторичному» міфотворенні / М.Ю. Відейко // Археологія. — 2005. — № 2. — С. 89-104. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
| series |
Археологія |
| work_keys_str_mv |
AT vídejkomû tematripílʹsʹkoíkulʹturiusučasnomupraístoričnomumífotvorenní |
| first_indexed |
2024-09-29T04:02:51Z |
| last_indexed |
2024-09-29T04:02:51Z |
| _version_ |
1811501622434463744 |
| fulltext |
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 89
яскраві матеріали трипільської археологічної
культури вже наприкінці хІх ст. викликали ціл-
ком природне бажання віднайти їм відповідне
місце в давній історії Європи і світу. у хх ст.
створено чимало концепцій давньої історії, пра-
історії, яку реконструювали з використанням не
лише археологічних джерел — старожитностей,
розкопаних поселень та могильників, але й да-
них історичного мовознавства.
З поглядами сучасних фахівців національної
академії наук україни та інших наукових уста-
нов і організацій на трипільську культуру мож-
на досить детально ознайомитися у відповідній
літературі (ДІу, 1997, т. 1; еІу, 2000, с. 16—26
та ін.). Запропоновані історичні реконструкції
є достатньо обґрунтованими, в цілому відпові-
дають сучасному стану джерелознавчої бази і
спираються насамперед на результати археоло-
гічних досліджень.
Паралельно існує широке коло праць, автори
яких мають інші погляди на місце й роль три-
пілля в україні та світі і презентують свої ідеї
як «альтернативні» до «офіційних» наукових
історичних концепцій. Подібні альтернатив-
ні твори та вчення за останні 15 років набули
особливого поширення. їхні автори, посилаю-
чись переважно один на одного, пропонують
власну, міфологізовану праісторію україни або
й усього людства. Вони використовують наукові
видання як матеріал, тло для власних коментарів.
Проте основним джерелом цих творів є жвава,
не обтяжена фаховими знаннями уява і фантазія.
© М.ю. ВІДейко, 2005
òåìà òðèϲëüñüêî¯ êóëüòóðè
ó ñó×àñíîìó «Ïðà²ñòîðè×íîìó» ì²Ôîòâîðåíí²
Далеке минуле, зокрема трипільська культура, є ще й джерелом для міфології. Це явище — цілком законо-
мірне. Тисячоліттями міфи творилися в народній свідомості. Нині ми спостерігаємо, як до раніше таємни-
чого процесу міфотворчості долучилися конкретні люди, імена яких стають відомими, а їхня «творчість»
знаходить багатьох прихильників. Міфи завжди лишаються яскравою поетичною конструкцією, яка тво-
риться та функціонує за власними правилами. Історія, у тому числі археологія, як наукова дисципліна із
властивими їй методами і засобами пізнання постачає людству факти про його минуле. Проте вибір між
міфом та історією може і має бути свідомим, як і розуміння можливих наслідків та власної відповідаль-
ності за зроблений вибір.
На ранніх стадіях розвитку людського суспільства наука, магія, релігія, суспільно-економічна сфе-
ра ще не були розмежованими. Тому в часи існування трипільської культури правитель, жрець, маг і на-
уковець поєднувалися в одній особі. У сучасному світі, принаймні у світі науки, жерці, шамани, пророки
втратили своє первісне значення, а їхні проповіді, якими б вражаючими вони не виглядали, у сучасному
храмі Науки є недоречними. У науковців вони викликають, у кращому разі, лише подив. Тим більше дивують
заклики новітніх «пророків», які люблять згадувати про свої наукові ступені, повернутися до «нерозділе-
ного знання» і міфу, якими пропонують замінити науку.
ì.Þ. â³äåéêî
Подібні твори в україні поступово проникли
до державної системи освіти різного рівня, а за
кількістю назв та обсягом накладів уже перева-
жають праці «офіційних» науковців.
ю.о. Шилов тепер викладає свою версію
давньої історії україни не лише на зібраннях
своїх шанувальників, але й у Міжрегіональній
академії управління персоналом у києві. Ці
лекції видано, і з ними можуть ознайомитися
не тільки студенти МауП. Знімаються фільми,
почато створення музею, який має втілити інте-
лектуальні надбання професора.
Зрозуміло, що пошук, інвентаризація та ук-
ладання бібліографії, а також наукова критика
вітчизняної друкованої неоміфології у галузі пра-
історії є надто значними за обсягом. тому в цій
статті ми розглянемо праці, що в цілому досить
яскраво презентують згаданий напрямок і були
видані за останні 2—3 роки, а отже, доступні
широкому загалу.
серед них — одна з останніх праць ю.о. Ши-
лова (Шилов 2003), книга П.л. Паламарчука та
І.а. андрієвського (Паламарчук, андрієвський
2002), навчальний посібник о.а. білоусько (бі-
лоусько 2002). розглянуто також місця, які стосу-
ються трипільської культури, з книги о.І. асова,
М.ю. коновалова та П.В. Ільїна (асов, конова-
лов, ильин 2002, с. 12—17) як приклад підходу
російських авторів до пошуків місця трипіль-
ської культури у відтвореній ними версії праіс-
торії.
археологи час від часу пишуть критичні
статті, друкуючи їх переважно у фахових ви-
даннях (Залізняк 2002, с. 88—98; Відейко 1995,
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 290
с. 104—118; Відейко 2001, с. 118—123; Відейко
2003, с. 147—150 тощо), утім, ні поширення, ні
резонанс їхніх доробків неможливо зіставити з
виходом у світ чергової яскраво ілюстрованої
казки новоявленого міфотворця.
ситуація, коли белетристика маскується під
наукове видання, здається нам не зовсім нор-
мальною, тому що популяризується, як правило,
неправдива чи спотворена інформація. необхід-
но також розмежувати різні галузі творчості у
трипіллязнавстві — науку і міф.
Вітчизняні філософи давно вважають, що
міфологія у суспільній свідомості посткомуніс-
тичної україни вже набула небезпечного поши-
рення. Під поняттям «міф» М. Попович пропо-
нує розуміти розповідь про історичні події, яка
виконує такі функції:
1) розповідає про історичне походження да-
ного встановленого порядку;
2) допомагає створювати взірець або нор-
му суспільної поведінки та обґрунтовує право
й етику;
3) реалізовує себе в ритуалах і служить для
безпосереднього психологічного єднання людей
у колективних діях.
у сучасному суспільстві (зокрема в україні)
такі функції свого часу вже було розподілено між
різними сферами культури. роль науки — пізнан-
ня історії та пояснення природних процесів. Пра-
во й мораль формують норми суспільної пове-
дінки. Мистецтво духовно об’єднує людей.
синтез трьох зазначених функцій в одну-єдину
можливий тоді, коли їм надають сакрального
характеру, тобто створюється міф, релігійне
вчення. Міф та віра не можуть (і не повинні)
підлягати сумніву, науковій перевірці, адже «має
бути щось святе», а «святе» розглядається як
джерело й основа пояснень сущого (Попович
1998, с. 57—68).
Функція подібного міфу — вивести су-
часність з історичних джерел, прийняти ці
джерела 1 як «священні», виявити там нор-
ми поведінки, щоб потім через ритуали-свя-
та поєднати минуле з сучасним, відтворюючи
минуле через мистецтво та ритуал (Попович
1998, с. 57). науку розглядають при цьому як
постачальника «сировини» — фактів, які, втім,
є лише тлом, яке можна довільно змінити, від-
повідно до глобального задуму — коли щось
не вдається виявити, то його просто вигадують,
маскуючи новоділ, залежно від власних знань,
фантазії, а часом нахабства та спритності, під ав-
тентичні факти.
україна не є унікальною щодо міфотворчості
на історичному та доісторичному підґрунті, а
тема трипільської культури є однією з багатьох,
залучених до цього творчого процесу (не менш
популярними є скіфська епоха, проблеми аріїв,
походження слов’ян, питання хрещення, поход-
ження писемності тощо). слід зауважити, що
література, подібна за жанром до тієї, яка стала
предметом нашого огляду, пишеться і видається
у всьому світі та користується величезною по-
пулярністю й попитом. Працями Фон Денікена,
академіка Фоменко та іже з ними завалено віт-
чизняний книжковий ринок. к.В. керам у своїй
книзі цитує низку праць, у яких розглядається
походження індіанців Північної америки. авто-
ри цих творів виводять останніх то з атлантиди,
то з «країни-матері» Му. їхні книжки витриму-
ють десятки видань і мають тисячі (іноді сотні
тисяч) адептів (керам 1979, с. 217—224). огляду
подібних творів присвячено спеціальні наукові
дослідження (Wauchope 1962).
книги авторів міфоісторичного спрямування у
всьому світі об’єднує низка спільних рис, зумовле-
них «законами жанру». Вони застосовують мето-
дичні прийоми, що так само стосуються науки, як
магія. як і в магії та міфології, важливу роль тут
відіграють емоційність читачів та харизма автора.
актуальність таких праць визначається на-
самперед пошуками коріння певної нації. у
підґрунті більшості етногенетичних розвідок ле-
жить уявлення про існування «видатних» націй,
що стали колискою земної цивілізації. Представ-
никам міфоісторичного напрямку не до вподоби
цивілізаційний підхід до історичного процесу,
який визнає унікальність і важливість для всес-
вітньо-історичного процесу кожної цивілізації.
як правило, пафос цих видань спрямований
на доведення унікальності культури певного на-
роду, який має най-най-найдовший та найславет-
ніший родовід від легендарних пращурів. як не
дивно, закони, які обумовлюють націоналістичні
за змістом ідеї, — інтернаціональні. ймовірно,
це пояснюється визначеною вище метою міфо-
творення та правилами, спільними для всіх міфів
(та їхніх творців) незалежно від того, де і в які
часи вони існують — у ххх ст. до н. е. в Ме-
сопотамії чи на початку ххІ ст. н. е. в україні.
Визначено наступні характерні особливості су-
часних праць міфоісторичного спрямування:
1. автор претендує на створення абсолютно
оригінальної концепції історичного процесу у
світовому масштабі або в окремому регіоні, яка
визначається як альтернативна до поглядів «офі-
ційних» науковців.
2. автор, як правило, не є фахівцем у тій га-
лузі, якої стосуються його розвідки.
3. авторові не відомі багато фактів, матеріа-
лів, даних, різноманітних джерел, які є підґрун-
1 невипадково, мабуть, одна з останніх книг ю.о. Шило-
ва так і називається: «Джерела витоків української
етнокультури хІх тис. до н. е — ІІ тис. до н. е.» (Ши-
лов 2002).
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 91
тям для створення наукових концепцій; до того
ж, він не володіє методикою наукового дослід-
ження.
4. автор керується заздалегідь визначеною
ідеєю. йому не потрібно проводити тривалі
пошуки фактів, аналіз джерел, систематизацію
даних та їхню перевірку.
5. Для створення міфу має значення не факт
як такий, а його символічне значення у міфіч-
ній картині. коли бракує символів, їх вигадують
або матеріалізують у вигляді загадкових написів,
зображень тощо. Звісно, оригінали їх зазвичай
«втрачені» («знищені ворогами»), а публіка отри-
мує лише копії.
6. автори міфологізованої історії не доводять
свої гіпотези — їх проповідують.
7. створені за такими правилами оригінальні
концепції ніколи не витримують наукової апро-
бації фахівців, натомість їхні автори збирають
прихильників свого вчення відповідно до власної
харизми. Вони сумісні з наукою настільки, на-
скільки з нею сумісні міфи, — наука їх вивчає.
усі зазначені вище спостереження виявилися
цілком придатними для характеристики україн-
ського та російського сектору сучасної міфо-
історичної творчості.
Праслов’янська Аратта—Трипілля. усе-
редині 1990-х рр. ю.о. Шилов почав розроб-
ляти абсолютно оригінальну і відчайдушно
сміливу ідею найдавнішої держави світу —
«праслов’янської аратти». ймовірно, сміливість
автора пояснюється тим, що він не має глибо-
ких знань ні про трипілля, ні, тим більше, про
реальну аратту, і на практиці це виявляється у
створенні легенди, яка пропагується під вигля-
дом наукової концепції. локалізація згаданої у
месопотамських писемних джерелах легендар-
ної аратти в україні була презентована спочатку
в доповідях, тези яких були опубліковані (Ши-
лов 1992а, с. 109, 110; Шилов 1992б, с. 46, 47), а
згодом і в більших за обсягом працях (Шилов
2002, 2003).
остання з них, видана 2003 р., може вважати-
ся найповнішим зводом поглядів автора з цього
питання. тут найпослідовніше викладено думку
ю.о. Шилова щодо місця трипільської культури
та україни в давній історії всього світу. книга
складається з восьми розділів та словника (Ши-
лов 2003). нижче розглянуто лише археологічний
аспект питання, відповідність реконструкцій
викладеним фактам, а останніх — результатам
досліджень. Походження та переклад так званих
писемних джерел, що стосуються цих реконс-
трукцій, проаналізовано раніше (Відейко 1995,
с. 104—109).
як пише ю.о. Шилов, «трипільська культу-
ра — то аратта, найдавніша держава». на його
думку, близько 6200 р. до н. е. держава арат-
та розташовувалася у пониззях Дунаю і
була пов’язана з археологічними культурами
Подунав’я: кереш, старчево, боян, кукутень.
Згодом центр держави почав просуватися ближ-
че до Дніпра, цей рух і розквіт відомі археологам
як формування культури трипілля (Шилов 2003,
с. 17, 19). надано характеристику трьох етапів
розквіту аратти, які відповідають періодизації
трипільської культури, за т.с. Пассек. ю.о. Ши-
лов запропонував для цих етапів такі характе-
ристики та датування: І — між 5400—4600 рр. до
н. е., ІІ — між 4600—3500 рр. до н. е., ІІI — між
3500—2750/2250 рр. до н. е. Для першого ета-
пу відомо більше 200 поселень — від південної
трансильванії до Південного бугу. будинки, зве-
дені з глини і дерева (кількість їх не перевер-
шувала 20), розписувалися і були розташовані
в ряд; площа поселень сягала 10 га. на другому
етапі з’являються міста з навколишніми села-
ми та святилищами-обсерваторіями, сполучен-
ня яких виказує полісний тип державності, при
цьому зникають поселення, укріплені ровами та
валами. таке етнодержавне утворення можна, на
думку дослідника, вважати федеративним. на
третьому етапі «поліси аратти розповсюдилися
до морського узбережжя сучасної одещини та
до лісів пониззя Прип’яті, до долин правобереж-
ного Дністра та лівобережної Десни» (там само,
с. 21—23). спробуємо проаналізувати викладе-
ну вище картину трипілля—аратти з погляду
даних археологічної науки.
Почнемо з хронології, яка, як відомо, є ос-
новою історії. Дата 6200 р. до н. е. запозичена,
ймовірно, з праці Дж. Меларта, присвяченої пуб-
лікації результатів розкопок неолітичного посе-
лення Чатал-гуюк, що знаходиться в анатолії.
Ідеться про дату с14, зроблену для святилища,
в якому, на думку а.г. кіфішина, відтворено
копію напису з кам’яної Могили. Відомо, що на
час опублікування праці Дж. Меларта викорис-
товували некалібровані дати с14, що молодші
за календарні, якими археологи користуються
нині, на 700—900 років. отже, сучасна дата зга-
даного комплексу — близько 7100—6900 рр. до
н. е. Для трипільської ж культури ю.о. Шилов
використав календарні (калібровані) дати. таким
чином, систему відліку (хронології) історичного
процесу істотно порушено.
культури доби неоліту — кереш, старчево,
боян насправді розташовані зовсім не в пониззях
Дунаю (рис. 1), а культура кукутень, яка виникла
близько 4600 рр. до н. е., не може бути попере-
дницею трипільської, що виникла на 800 років
раніше (ранньому трипіллю в румунії відповідає
культура Прекукутень).
розглянемо відомості про типи поселень та
інші комплекси, які було наведено (нібито за ар-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 292
хеологічними даними) під час характеристики
окремих етапів історії аратти—трипілля. За-
уважимо, що серед матеріалів, запропонованих
ю.о. Шиловим, майже цілком відсутні посилан-
ня на джерела, з яких отримано інформацію. Ця
особливість процесу «історизації» стає зрозумі-
лою, якщо проаналізувати його зміст.
Для раннього етапу трипільської культури
немає даних не лише про розпис стін будівель
фарбами, а навіть про стіни взагалі. якщо йдеть-
ся про розпис стін будівель відповідно до орна-
ментації на керамічних моделях жител, то поява
цих виробів припадає на кінець ІІ — початок
ІІІ періодів. уже на ранньому етапі житла на
поселеннях розміщували по колу (найдавніше
з відомих в україні — бернашівка — має саме
таке планування). кількість жител могла бути
більшою і за 20, і за 100, про що свідчать ре-
зультати останніх магнітометричних досліджень
поселень того періоду (Дудкін, Відейко 2004,
с. 306).
не відповідає археологічним реаліям і твер-
дження про появу на ІІ етапі міст, «оточених се-
лами та обсерваторіями». Дослідник не наводить
жодного конкретного прикладу подібного розта-
шування — назв груп подібних поселень чи міс-
ць знахідок на трипільській території святилищ-
обсерваторій, які б датувалися 4600—3500 рр.
до н. е. Причина очевидна — адже така система
розселення не була відкрита під час археологіч-
них досліджень, а є виключно витвором уяви
ю.о. Шилова.
саме в той час існувала більшість із відомих
археологам трипільських поселень, укріплених
Рис. 1. карти розташування археологічних культур та пам’яток: 1 — культура криш, 2 — культура боян, 3 —
культури кукутень та трипілля; 4 — пізній етап трипільської культури: ТК — трипільська культура, У — уса-
товська культура, М — Майкоп, КМ — кам’яна Могила
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 93
ровами та валами — їх понад 40, а кількість
імовірно укріплених — ще більша (Дергачев
2001, с. 203). отже, фортифікації не зникли, а
навпаки, були найбільш поширеними за весь
період існування трипілля—кукутень.
Висновок про існування в трипільській куль-
турі святилищ-обсерваторій не можна вважа-
ти доведеним, посилаючись на єдине частково
розкопане В.о. круцом поселення біля с. каза-
ровичі (круц 1977, с. 114, рис. 49); (рис. 2, а).
По-перше, належність споруд із кільцевими ро-
вами до класу святилищ-обсерваторій вимагає
археоастрономічних досліджень, яких при цьо-
му ніхто (зокрема ю.о. Шилов) не проводив.
По-друге, рови казаровичів жодним чином не
відповідають схемі відомих святилищ-обсерва-
торій культури лендель, які належать до досить
незначного хронологiчного промiжку у 200—
400 рокiв наприкінці VI — на початку V тис.
до н. е. у культурному контексті йдеться про
Рис. 2. a — укріплення поселення казаровичі, за даними розкопок В.о. круца: 1 — розкопані ділянки ровів; 2 —
реконструкція системи укріплень: 1 — розкопані ділянки ровів; 2 — реконструйовані; 3 — система укріплень
поселення культури лійчастого посуду, за даними розкопок; саруп, Данія (за я. круком та с. Міліскаучкасом)
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 294
культуру моравської мальованої керамiки (лен-
дель) раннiх етапiв (Petrash 1990; Nemeicova-
Pavukova 1995, abb. 74—77). По-третє, реконс-
труйована система (рис. 2, б) ровів у казаро-
вичах (Відейко 2004, с. 205, 206) має аналогії
серед укріплених поселень культури лійчасто-
го посуду, які були поширені тоді на території
Європи (рис. 2, в). Враховуючи зв’язки три-
пільського населення з носіями цієї культури,
можна припустити поширення подібних оборон-
них споруд в Подніпров’ї.
твердження про поширення на ІІІ етапі
(3500—2750 рр. до н. е.) «трипільських полісів»
на окресленій ю.о. Шиловим території не має
фактичного підтвердження. З кількох десятків
поселень-гігантів того часу немає жодного ні на
території сучасної одещини, ні на Прип’яті, ні,
тим більше, на лівобережній Десні. Щоб у цьому
переконатися, достатньо ознайомитися з новіт-
нім реєстром близько 2000 пам’яток трипільської
культури (етЦ 2004, т. 1, кн. 1, с. 563—699). не
відповідає дійсності й твердження ю.о. Шилова
щодо наявності у тальнівському р-ні «більше 20
найбільших міст» (Шилов 2003, с. 23) — там їх
немає й десяти. Щоб упевнитися в цьому, до-
статньо ознайомитися з описом трипільських по-
селень тальнівщини (круц, Чабанюк, Чорновіл
2000, с. 26—47).
узагальнюючи наведені вище приклади, має-
мо всі підстави стверджувати, що відтворена
ю.о. Шиловим картина аратти—трипілля не
відповідає археологічним реаліям, з якими, оче-
видно, дослідник знайомий досить поверхово.
яким чином найдавніша історія держави аратта
пов’язана з культурами кереш, старчево, боян,
кукутень (остання, як зазначено вище, виникла
пізніше, ніж з’явилося трипілля), автор не по-
яснює. Застосування до трипільських поселень-
протоміст поняття «поліс» не відповідає значен-
ню цього терміна. голослівним є й твердження
про федеративний устрій аратти на ІІ етапі її
існування. Чим же була аратта ю.о. Шилова?
Федерацією «полісів» чи федерацією реґіональ-
них «безкласових держав»? При цьому заува-
жимо відсутність соціологічної характеристики
аратти, маємо лише твердження про наявність
державності.
у наступному розділі ю.о. Шилов шукає
взаємозв’язки між араттою—трипіллям та
Шумером. усі вони ґрунтуються на прочитанні
а.г. кіфішиним «записів в архіві кам’яної Мо-
гили», а не даних археології. Дослідник вважає,
що становлення у 2316—2261 рр. до н. е. в Ме-
сопотамії імперії аккада підштовхнуло прави-
телів придніпровської аратти до розпуску міст і
повернення до додержавного общинного ладу у
ххІІІ ст. до н. е. З цим періодом нібито збіглося
припинення періодичного самоспалення й по-
новлення полісів аратти (Шилов 2003, с. 27—
28).
Зауважимо, що, судячи з дат с14 (Відейко
2003 б, табл. 1), найпізніше з відомих трипіль-
ських поселень-гігантів біля с. Вільховець на
Черкащині було спалене приблизно у ххVІІІ ст.
до н. е., тобто за 500 років до утворення імпе-
рії саргона Великого. отже, у ххІІІ ст. до н. е.
правителям придніпровської аратти вже не було
чого розпускати і спалювати.
ю.о. Шилов наголошує, що наприкін-
ці ІІІ тис. до н. е. трипілля, представлене
пам’ятками усатовського та інших варіантів,
«перетікало в інші археологічні культури (на-
самперед середньодніпровську та інгульську)».
на думку автора, усатовський варіант, датований
ним між 3250—2250 рр. до н. е., це — держава
оріяна, яка мала найпотужніший на той час флот,
зображення кораблів якого є на плитах кам’яної
Могили. Існування усатовського флоту, на думку
ю.о. Шилова, зумовлене розвитком металургії
у усатовського населення, що була заснована
на малоазійських формах та сировині (Шилов
2003, с. 39).
Проаналізуємо дані щодо усатова—оріяни.
у датуванні його в межах 3250—2250 рр. до н. е.
збігається лише початкова дата, хоч останнім ча-
сом історію усатовського трипілля починають на
300—400 років раніше, а от дата 2250 р. до н. е.
відповідає … некалендарній хронології. невідо-
мо, звідки взято датування цим періодом зобра-
жень кораблів на плитах кам’яної Могили. тим
паче, немає жодних даних про належність будь-
яких зображень кам’яної Могили до усатовської
культури, пам’ятки якої розташовано на відстані
близько 300 км від її гротів та плит. кургани з
усатовськими похованнями не виходять за межі
пониззя Дунаю та Дністра і не доходять навіть
до Дніпра (рис. 1).
Зауважимо, що найдавніші датовані зобра-
ження великих кораблів відомі на території Ма-
лої азії, але вони були створені вже після зник-
нення усатовської культури і зображують флот
місцевих правителів. отже, «найпотужніший у
світі флот» усатовської оріяни поки лишається
нічим не підтвердженою фантазією. Металур-
гія усатова не була заснована на малоазійській
сировині, дослідники визначають інший напря-
мок зв’язків — кавказький. Єдине, що, можливо,
пов’язувало усатовців із Малою азією — тех-
нологія виготовлення великих кинджалів (рын-
дина, конькова 1982, с. 30—42). утім, цей факт
ю.о. Шилову наразі просто невідомий.
Далі ю.о. Шилов наполягає на процесі транс-
формації пізнього трипілля в культури бронзо-
вої доби, зокрема інгульську катакомбну та се-
редньодніпровську. Висунута І.І. артеменком
у 1970-х рр. теза про участь софіївського типу
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 95
трипільської культури у формуванні середньо-
дніпровської культури не знайшла фактичного
підтвердження в археологічному матеріалі. ос-
танні дослідження виявили, що найдавніші пам’ят-
ки середньодніпровців, виходячи з наявних
с14 дат, узагалі є поза межами поширення три-
пільської культури (Kadrow 2003, p. 243, fig. 1).
Попри те, що інгульська катакомбна культура,
за деякими с14 датами, виникла приблизно в
часи зникнення трипільських пам’яток (Telegin,
Pustovalov, Kovalyukh 2003, fig. 15), твердження
про генетичний зв’язок підкріплено на сьогод-
ні лише загальними міркуваннями. Формальна
подібність окремих елементів орнаментації та
орнаментальних композицій кераміки (на нашу
думку, досить віддалена) не може бути ані єди-
ною, ані, тим паче, достатньою підставою для
встановлення спорідненості археологічних куль-
тур. наразі немає вагомих підстав говорити про
безпосереднє «перетікання» трипілля у вище-
згадані археологічні культури.
свідченнями контактів трипілля із середзем-
номор’ям та анатолією ю.о. Шилов вважає
особливості усатовської пластики та великих
кинджалів. на його думку, в усатовській культурі
перероблено канон трипільських (араттських)
жіночих статуеток на чоловічі, фалосоподібні,
які поклали початок так званим кікладським
ідолам на островах егейського моря, де вони
поширилися разом із керамікою та кинджа-
лами усатовського типу (Шилов 2003, с. 41).
усатовська антропоморфна пластика пред-
ставлена специфічними типами жіночих зоб-
ражень, що відтворюють образ нахиленої впе-
ред фігури, яка сидить. ні яскраво виражених
чоловічих, ні фалосоподібних статуеток серед
матеріалів усатовської скульптури не виявлено.
Морфологічні особливості усатовських фігурок
не мають нічого спільного з кікладськими ідола-
ми (рис. 3). До того ж, останні виникли задовго до
появи усатовської культури.
Знахідки кераміки усатовського типу на
островах егейського моря насправді не відомі.
Щодо кинджалів усатовського типу, то, хоча
вони й зроблені за анатолійськими (але ж не
середземноморськими!) прототипами та мають
аналогії у середземномор’ї, але, з огляду на
хронологію, їх у жодному разі не можна роз-
глядати як вихідну форму для цього типу пред-
метів (Збенович 1974, с. 142; там само — про іс-
торію, долю усатовських племен та їхні зв’язки,
с. 151—162).
наведений аналіз даних, на яких ґрунтуєть-
ся концепція ю.о. Шилова, доводить хибність
запропонованої автором «історизації» археоло-
гічних джерел щодо трипільської культури. така
історизація спирається на спотворені чи вигадані
матеріали й не має нічого спільного з реальни-
ми історичними фактами та подіями. Втім, вона
цілком відповідає згаданим на початку статті оз-
накам міфотворчих праць.
Постає запитання: чи потребують наукової
аргументації основні положення аратто-три-
пільської концепції ю.о. Шилова? тексти ос-
таннього, за слушним висновком л.л. Залізня-
ка, мають, швидше, не науковий, а сакрально-
релігійний характер. Подібні тексти апелюють
не до логіки читача, а до почуттів. отже, вони
не повинні відповідати вимогам наукових кон-
цепцій. Побудована за зразками міфів, концепція
світової історії є квазінауковим сурогатом, вона
зводить громадськість і науку україни на манівці
та, зрештою, робить країну посміховиськом в
очах цивілізованого світу (Залізняк 2002, с. 93).
Дійсно, публічні виступи ю.о. Шилова перед
аудиторією уже давно нагадують проповіді — як
за змістом, так і за характером викладу, тому
наукові дискусії у цьому випадку виглядають не-
доречними. натомість пропонуємо в подальшо-
Рис. 3. антропоморфні зображення: 1 — усатовської
культури (з колекції одеського археологічного музею);
2 — «кікладські ідоли» (за г. Парцінгером)
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 29�
му аналізувати доробки ю.о. Шилова не як нау-
кові праці, а як феномен міфотворення сучасного
суспільства. Втім, міфологія, власне, не є пред-
метом археологічних досліджень.
«Розмисли» про місце трипільської культу
ри. Прикладом підходу до трипільської культу-
ри, що не належить до наукових методів, може
бути спільна праця П.л. Паламарчука та І.а. ан-
дрієвського (Паламарчук, андрієвський 2002).
автори поставили собі за мету відповісти на од-
вічні філософські запитання: «хто ми? Звідки
прийшли?», звертаючись до трипілля.
уже в передмові автори роблять кілька
програмних заяв, з яких зрозуміло, чим світо-
ва цивілізація завдячує трипільській культурі.
Вони вважають, що саме трипільці-першоора-
чі першими у світі приручили коня, винайшли
колесо й плуг, спекли першу хлібину. Пізніше
хліборобська культура трипільців-аріїв була пе-
ренесена до китаю, Індії, Месопотамії, Єгипту,
егеїди, Італії, на балкани, до Західної Європи та
скандинавії. За рівнем суспільно-економічного
розвитку, на їхню думку, ця культура наближа-
лася до цивілізацій Єгипту та близького сходу
(там само, с. 3). на жаль, на користь цих заяв не
наведено жодних аргументів.
«Зорі трипілля» дещо загубилися в істо-
ричному часі, бо автори праці використовують
хронологію трипільської культури, побудовану
на некаліброваних радіовуглецевих датах, що
робить усі подальші історичні зіставлення мар-
ними (там само, с. 4—6).
Видання складається переважно з цитуван-
ня зібраних у різних виданнях наукових даних
та оригінальних розробок. При цьому автори
поєднали іноді несумісні погляди різних дослід-
ників, наприклад, щодо походження трипільсь-
кої культури. Щоб переглянути давню історію
людства, авторам вистачило всього півсотні
наукових праць, які відповідним чином проко-
ментовано. Завдяки цьому з’явився, приміром,
висновок про те, що «споріднені за походженням
ранньотрипільські племена» жили, крім Молдо-
ви, румунії та Побужжя, ще й у середньому По-
дніпров’ї (там само, с. 20), хоча в останньому
регіоні їх не виявлено.
автори чомусь вважають, що всі найваж-
ливіші винаходи було зроблено у давні часи на
території україни. так, на с. 21 пишуть, що впер-
ше у східній Європі (!) мотичне землеробство
виникло в межиріччі Південного бугу та Дніп-
ра на межі V—IV тис. до н. е. При цьому серед
вирощуваних трипільцями культур згадують
жито, яке з’являється на цій території значно
пізніше. Далі, на с. 22, читаємо, що трипільці
першими в Європі, на думку авторів, застосува-
ли механічний пристрій — лучковий дриль для
свердління отворів у різних матеріалах. авторам
невідомо, що сокири-молоти, отвори в яких про-
свердлено подібним дрилем, з’явилися в культурі
лінійно-стрічкової кераміки ще до виникнення
трипільської культури.
Іншою стороною цитування та використання
наукової літератури є вибірковість. сталося це
з цілком зрозумілих причин: частина літерату-
ри могла бути недоступною для авторів. так, на
с. 29 з’являється досить дивний розділ про чо-
тири локальні варіанти трипільської культури.
такий оригінальний перелік локальних варіантів
трипілля, ймовірно, зумовлений обмеженою обіз-
наністю авторів в археологічній проблематиці.
характерним не лише для цієї, а й для біль-
шості подібних праць є використання ілюстра-
тивного матеріалу без жодного посилання на
джерела, звідки їх запозичено. Водночас знак
копірайта Івана андрієвського на підбір та
впорядкування ілюстрацій вміщено на другій
сторінці видання. отже, усвідомлення власно-
го права існує, але це чомусь не поширюється
на справжніх авторів використаних ілюстрацій
— назвати їх не вважають за потрібне.
Часто автори «розмислів» вигадують та пере-
кручують факти. наприклад, повідомляють, що
за 100 років було досліджено не менше «20 ве-
ликих трипільських поселень», ще й залучають
до їхнього переліку Червонохутірське (насправді
такого поселення не існує, а є досліджений ті-
лопальний могильник), сушнівське (можливо,
помилка набору — сушківське), а також посе-
лення бортничі, троянів, ленківці (там само,
с. 37). За винятком сушківки, жодне з них не
може вважатися великим.
Далі П.л. Паламарчук та І.а. андрієвський
творчо розвинули ідеї щодо застосування вогню
в трипільському житлобудуванні, описавши, як
трипільці у процесі спорудження жител обпа-
лювали стіни: «…у житлах розводили вогонь,
і дерев’яне плетиво вигорало… обпалені стіни
ставали чудовим температурним ізолятором»
(там само, с. 40). наскільки відомо, археологи,
починаючи з П.П. курінного, писали лише про
обпалювання підлог, а не стін. І.т. Чернякову на
с. 42 автори приписали реконструкцію трипо-
верхового трипільського житла, яка насправді
належить к.В. Зіньковському (Зиньковский
1990, с. 76). у списку трипільських поселень
та могильників у межиріччі Південного бугу та
Дністра неправильно названо кількість пам’яток
(адже там їх кілька сотень, а не десятків), а ще
сюди потрапили пункти не лише у Вінницькій
чи хмельницькій, а й у кіровоградській, Чер-
каській, Івано-Франківській і навіть херсонській
областях.
Дивує перелік археологічних культур, «суміж-
них із трипільською», хронологічна позиція яких
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 97
не відповідає дійсності (Паламарчук, андрієв-
ський 2002, с. 89). серед них названо не відому
науці культуру «енеолітичних племен Волині»,
розташування якої, щоправда, «недостатньо
вивчене». Дійсно, автори не обізнані з багатьма
фактами, які, все ж таки, відомі науці. адже на
Волині досліджено різні культури (Малицю,
люблінсько-Волинської мальованої кераміки, на-
віть трипільську), а от що таке згадана на початку
культура «племен Волині», знають лише вони.
не менш загадковими є такі культури: середньо-
дністровська (можливо, малася на увазі серед-
ньодніпровська?), «надпорізько-приазовських
племен мисливців та рибалок», нарешті, «племен
мідного віку Закарпаття». До числа «суміжних»
потрапила культура лінійно-стрічкової керамі-
ки, датована серединою V тис. до н. е., тобто ще
до появи трипілля, за хронологією авторів.
слід віддати авторам належне — мабуть,
уперше в подібній літературі вдалося зустрі-
ти порівняльну таблицю (там само, с. 90, 91) з
описом матеріальної культури та господарських
занять носіїв різних культур. Проте деякі записи
у ній просто вражають. так, при вивченні гра-
фи «поховання, могильники» виявляється, що в
буго-дністровській культурі відомі «подові (?)
могильники», культурі лійчастого посуду при-
таманний «наземний спосіб поховань», а для
лінійно-стрічкової кераміки характерне взагалі
щось видатне: «прорисна орнаментика в індиві-
дуальних ямах». тобто не померлий лежить у
ямі, а загадкова «прорисна орнаментика». гра-
фа «самобутні прикмети» є не менш цікавою.
самобутнім для культури лійчастого посуду ав-
тори вважають використання биків як тяглової
сили, для пізньострічкової розписної кераміки
— залишки загонів для худоби, для кулястих амфор
— «дуже рухливі племена» тощо. Можливо, саме
згадані риси різних культур глибоко вразили ав-
торів, але чи можна їх вважати «самобутніми»?
Зрозуміло, що у цьому випадку — ні.
П.л. Паламарчук та І.а. андрієвський зро-
били свій внесок у реконструкцію суспільного
ладу носіїв трипільської культури. окрему роз-
відку вони присвятили виникненню у трипіль-
ців державності. трипільська держава, на думку
авторів, виникла «як потреба в організації ма-
сової (всетрипільської) відсічі зайдам, зовніш-
нім загарбницьким впливам і засновувалася на
силі авторитету племінних вождів, силі племін-
ної єдності та ідентичності». на їхній погляд,
класова нерівність виникла у трипільців «на ско-
тарській основі», причому «приватна власність
на засоби виробництва і на цій основі класовий
характер суспільних відносин виникають, як
соціальні явища, менш болісно і менш деспотич-
но порівняно з іншими стародавніми цивіліза-
ціями» (Паламарчук, андрієвський 2002, с. 95).
куди там ю.о. Шилову з його «безкласовою
державою»! Зрозуміло, що жодними реальни-
ми доказами та аргументами на користь своїх
новаторських висновків, навіть посиланнями на
класиків марксизму, термінологією та теоретич-
ними положеннями, якими вони користуються,
автори себе не обтяжують.
у розділі, присвяченому духовним надбан-
ням трипільців, П.л. Паламарчук та І.а. андрієв-
ський не змогли оминути таку популярну нині
тему, як трипільське письмо. Вони публікують
135 зображень під гаслом «трипільські лого-
графічні символи та їх тлумачення» (там само,
с. 110—118). Цій публікації передує три сторінки
тексту, з яких можна дізнатися, що трипільське
письмо «…виникло не одномоментно. Вважа-
ємо, що з’явилося воно у VIII—VII тис. до н. е.
та остаточно оформилося у IV тис. до н. е. — у
ранньому періоді культури». спершу письмо,
на думку авторів, було піктографічним, потім
трансформувалося у логографічне (там само,
с. 107). на с. 108 дослідники пояснюють ключ
для дешифрування цього логографічного пись-
ма — порівняння «трипільських візерунків» із
«елементами письма» Шумеру, Фінікії, старо-
давнього Єгипту, островів Пасхи та кріт, племен
майя, ескімосів Півночі, які «…мають не лише
схожі риси, але й цілком ідентичні символи…».
автори переконані, що «трипільське письмо…
посяде чільне місце у світових системах пись-
ма». аналіз «логографічних символів» показує,
що деякі з них є ексклюзивним результатом твор-
чості дешифраторів (там само, с. 21, 47, 48, 63,
75, 79, 89, 113, 118, 133, 134, 135 тощо). такий
розмах у «вивченні» проблеми трипільської пи-
семності — від Шумеру до ескімосів — є, без
перебільшення, унікальним.
Цілком оригінальним убачається розділ про
трипільську атлантиду, звідки «у VII—VI тис.
до н. е. розселилися по всіх українських об-
ширах прототрипільські племена». При цьому
автори посилаються на дослідження а.Д. ар-
хангельського та М.М. страхового, які ще в
1970-х рр. реконструювали обриси Чорного
моря (фактично — прісноводного озера) до по-
яви Дарданельської протоки. тут ідеться про так
званий Чорноморський потоп, унаслідок якого
утворилося сучасне Чорне море. спочатку, на
думку П.л. Паламарчука та І.а. андрієвсь-
кого, вода змусила населення «атлантиди»
— шельфу Чорного моря — шукати інше місце
проживання. одним із наступних наслідків по-
топу міг бути, за припущенням авторів, вибух
сірководню, «який можна порівняти хіба що з
вибухом кількох атомних бомб», у результаті
чого в регіоні сталася екологічна катастрофа та
змінився клімат. Після цього «вцілілі племена
започаткували у межиріччі Південного бугу та
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 298
Дністра, тобто на Поділлі, нову культуру, відому
нині як трипільська» (Паламарчук, андрієвський
2002, с. 121, 122).
Зрозуміло, що мешканці м. бершадь на Поділ-
лі є патріотами свого краю і спробували довести,
що саме тут почалася історія не лише україни,
але певною мірою і світової цивілізації. Добре,
що автори, як зазначено в післямові (там само,
с. 123, 124), не претендують на «єдино можливе
та істинне трактування». Зрештою, вони мали бла-
городну мету — допомогти читачеві «усвідомити
себе нащадком найвизначніших досягнень людсь-
кого духу, всього створеного людськими руками
у минулому…». Власне, ця праця і не видавалася
як наукова: на відповідній сторінці годі шукати
відомостей щодо характеру видання. утім, хто
читатиме вихідні дані? Важливо, що текст над-
руковано, а за наслідки автори не відповідають.
на відміну від наступного випадку, коли йдеться
про просування «сміливих ідей» з «альтернативної
історії» до системи шкільної освіти.
Цивілізаційний євразійський контекст
давньої України. Праця о.а. білоусько (бі-
лоусько 2002) за своїм задумом є надзвичайно
актуальною, адже в ній давня історія україни
розглядається як частина світового історичного
процесу. Численні карти та хронологічні таблиці
дають змогу побачити, що відбувалося у світі у
той чи інший період давньої або середньовічної
історії. Ілюстрації презентують не лише старо-
житності україни, а й давні цивілізації всього
світу. Видання рекомендоване Міністерством ос-
віти і науки україни як посібник для вчителя.
Подібні видання надзвичайно популярні за ме-
жами україни. Для їхнього створення формуються
авторитетні редколегії, які залучають цілі колек-
тиви провідних науковців, переважно професорів
із відомих університетів, ілюстративний матеріал
та карти виконано на високому художньому та
поліграфічному рівнях (наприклад, Haywood
2002). Часом, попри серйозну підготовку, навіть
у таких виданнях можна знайти не зовсім точні
чи застарілі відомості, які особливо помітні у ви-
падках, коли йдеться про давню історію території
східної Європи та україни. трапляються певні
проблеми і з хронологією.
Проте ці наукові видання ніколи не містять
відомостей про атлантиду, лемурію, Му, гі-
перборею, «аратту—оріяну» та інші подібні
«реалії альтернативної історії» планети Земля.
атласи та інші твори з цими «реаліями» також
видаються (наприклад, калашников 2003), але
наразі не мають рекомендацій державних уста-
нов і не розглядаються як навчальні посібники
в державній системі освіти.
В останньому аспекті українське видання ви-
різняється з-поміж своїх зарубіжних аналогів.
крім звичайних проблем та типових помилок,
притаманних великим компілятивним працям,
воно містить певний відсоток «альтернативної»
інформації, яка жодним чином не сумісна з нау-
ковими засадами дослідження історії.
Зазначимо, що ілюстрації подано без поси-
лання на джерело, звідки їх запозичено, а також
не згадано авторів відкриття або дослідників тієї
чи іншої пам’ятки. Знову бачимо суцільне пору-
шення авторських прав десятків інших дослідни-
ків, причому про свої копірайти ані видавництво,
ані о.а. білоусько не забули. Відтепер члени
Інституту археології нан україни, наприклад,
бажаючи надрукувати ілюстрації, витягнуті
творцями цього посібника з їхніх видань, мали
б щоразу письмово звертатися по дозвіл до видав-
ництва «генеза» та о.а. білоусько.
Джерелом міфологічної інформації, викладе-
ної у книзі, стали твори, наведені в бібліогра-
фії (білоусько 2002, с. 234—238). Це, зокрема,
праці відомих в україні представників міфоіс-
торичного напрямку — ю.М. канигіна, М. сус-
лопарова, ю.о. Шилова. До списку літератури
включено збірку не менш фантастичних творів
— «космос Древньої україни». у бібліографії
знаходимо й працю «Вчителя» л. силенка, яка
є твором сакрального, а не науково-історичного
спрямування.
наявність численних фактичних помилок
пояснити неважко, оскільки у вихідних даних
посібника відсутні прізвища наукового редак-
тора й рецензента, а також назва провідної ор-
ганізації. Згадані вади є справою наукового
сумління та відображають рівень кваліфікації
автора (і тих чиновників з Міносвіти, які ре-
комендували видання як посібник). Проте як
пояснити таку рекомендацію для праці, що міс-
тить положення та реалії, відсутні в офіційно
затвердженій навчальній програмі для середньої
школи? там наразі немає ні аратти, ні оріяни, ні
інших подібних альтернативних речей. Матеріа-
ли трипільської культури представлено у видан-
ні досить широко (білоусько 2002, с. 78—82):
це зображення жител, поселень, карти, а також
їхні описи. тексти є переважно авторськими
конспектами наукових праць узагальнюючого
характеру.
Деякі дані не відповідають дійсності, як-от
відомості про те, що в луці-Врублевецькій знай-
дено «найдавніші з відомих на території східної
Європи мідні вироби». Перші мідні вироби в Єв-
ропі з’явилися на балканах — не на середньому
Дністрі та не в трипільській культурі (рынди-
на 1998, с. 28—32). культуру лендель описано
двічі — як одну з культур мідної доби україни
та як одну з культур неоліту Європи, причому в
останньому випадку не зазначено, що ця культу-
ра відома й на території україни. Причина оче-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 99
видна: лише деякі українські археологи зарахо-
вують місцеві культурні типи до культури лен-
дель. у сусідніх країнах дослідники зарахову-
ють їх до інших археологічних культур (Kadrow,
Zakoscielna 2001, s. 70, 71).
розглянемо таблиці культур різних періодів.
трипільська культура представлена одразу
кількома таблицями, які в деталях різняться
між собою. у таблицю XV під № 19 включе-
но трипільську (індоєвропейську) цивілізацію,
«віддалено споріднену з шумерською» (білоусь-
ко 2002, с. 95), яка починається близько 4000 р.
до н. е. отже, від початку використано хроно-
логічні репери, які не відповідають дійсності.
там само дізнаємося, що цивілізація трипілля
вплинула на формування «руської цивілізації».
останню можна знайти трохи далі, під № 30,
але вже як східно-християнську (православну,
руську) цивілізацію.
у згаданій таблиці трипілля виглядає дав-
нішим за цивілізації Єгипту та Шумеру, неолі-
тичні та енеолітичні попередники яких штучно
відрізані від свого продовження. Це й не дивно,
адже в таблиці хІІ неолітичні культури Єгипту
та Месопотамії не зазначені. Проте трипільська
культура показана як продовження буго-дніст-
ровської. останню чомусь у тексті, таблицях та
на карті названо «бузько-Дністровською (сав-
ранською) культурою». такий термін у науковій
літературі не вживається. Походження трипільсь-
кої культури від буго-дністровської науковці нині
розглядають виключно як питання історіографії.
отже, мимохіть створюється ілюзія, що трипіль-
ці є творцями давнішої, фактично першої (!) на
планеті Земля цивілізації, з чого випливає, що
корені «руської цивілізації», відповідно, глиб-
ші. Втім, ці висновки заперечує присвячена
мідній добі таблиця хІІІ, де (щоправда, пара-
лельно) показано неолітичні (!) та енеолітичні
культури Месопотамії від 5500—5500 рр. до
3100 рр. до н. е. — від гассуни (хассуни) до
убейду, уруку і Джемдет-наср, які передували
цивілізації Шумеру. отже, допитливий читач
може побачити, що трипілля все ж таки не є
найдавнішою цивілізацією планети, а неолітичні
культури були й у Месопотамії. таким чином,
школярам пропонують захоплюючу альтернатив-
ну історію.
Проте справжня альтернативна історія пов’я-
зана з ученням ю.о. Шилова про держави
аратта та аріан. карта 39 представляє взаєм-
не їх розташування у період 4000/3600—2250/
2200 рр. до н. е. Поруч, на с. 98, знаходимо ві-
домості про те, що «трипільське суспільство ке-
рувалося інтелектуальною елітою — жерцями-
брахманами, чия влада базувалася на інституті
спасительства… трипілля—аратта характери-
зується як первіснокомуністична держава, на
відміну від рабовласницького Шумеру». на карті
40 (3600/3500—2850/2750 рр. до н. е.) показано
держави аратту (на території україни) і Шумер
(у Месопотамії). Велика стріла від аратти до
Дворіччя позначає шлях пересування носіїв три-
пільської культури до Шумеру.
Пояснення та коментарі до цієї карти знахо-
димо далі, на с. 100, 101. Вони починаються з од-
кровення, що «носіями цивілізації на величезних
просторах Євразії стали індоєвропейці, люди бі-
лої раси, яка сформувалася на зламі IV—III тис.
до н. е. і випередила у своєму розвитку всі інші.
серед місць, де вперше зародилися білі люди,
вчені все впевненіше називають україну». твер-
дження про зародження «білої раси» в енеоліті
є науковим відкриттям, оскільки досі науковці
вважали, що це сталося набагато раніше, ще в
палеоліті. Шкода, що відкриття батьківщини бі-
лої раси не підтверджене жодними посиланнями,
хоча нижче автор зазначає: «про це написано вже
тисячі наукових праць».
основним джерелом натхнення для о.а. бі-
лоусько стали твори «археолога і письменника
ю.о. Шилова», які, на її думку, «вирізняють-
ся новизною і важливістю» (білоусько 2002,
с. 100). наступні кілька сторінок є конспектом
цих творів, які містять ті самі фактичні помилки
та фантастичні твердження, що їх ми вже про-
аналізували на початку цього додатку — від плу-
танини з хронологією і географією до трипіль-
ської держави аратти. коментар до карти 40,
уміщений на с. 102, подає відомості про те, що
«деякі вчені [цікаво, які, крім ю.о. Шилова?]
схиляються до думки, що він [народ-мігрант,
який створив цивілізацію Шумеру], можливо,
мав якийсь зв’язок із українською араттою».
коментарі, як-то кажуть, зайві.
не оминула о.а. білоусько й популярну нині
тему Чорноморського потопу. авторка наводить
думку «деяких дослідників», що болота Месо-
потамії було заселено вихідцями із затопленої
(3500/3000 рр. до н. е.) Меотиди/азовського
моря, які створили найдавніші міста-держави
Шумеру (білоусько 2002, с. 102). отже, на одній
сторінці маємо дві альтернативні версії поход-
ження цивілізації Шумеру: 1) міграція з аратти;
2) міграція із затопленої Меотиди 3500/3000 рр.
до н. е.
елементарний аналіз наявних даних свід-
чить, що обидві версії є просто неймовірними.
По-перше, цивілізація Шумеру своїми коренями
сягає принаймні VI—V тис. до н. е. — культури
убейд, яка показана у згаданих раніше хроноло-
гічних таблицях. тобто, витоки цієї цивілізації
відомі задовго до того, як вигадані ю.о. Ши-
ловим аратти-трипільці нібито знялися з місця
й вирушили на південь. адже поява трипілля
— це друга половина VI тис. до н. е. отже, арат-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2100
ти-трипільці мали вирушити в Месопотамію од-
разу після появи на теренах україни, щоб встиг-
нути заснувати прашумерську цивілізацію рані-
ше за культуру убейд, але в такому разі у них не
лишилося б часу на створення Придніпровської
аратти, не кажучи про усатовську оріяну…
По-друге, на період 3500/3000 рр. до н. е.
азовське море існувало вже понад 3200 років,
адже Чорноморський потоп нині датують при-
близно 6700 р. до н. е. отже, в той час міграції
якихось племен чи народів із дна азовського,
не кажучи про Чорне море, вже не могли від-
бутися.
описані вище спроби впровадження в істо-
ричну науку взагалі і, тим більше, у шкільні кур-
си історії Давнього світу творів, які «вирізня-
ються новизною і важливістю», не можна визна-
ти ні виправданими, ні задовільними. Фактично,
вони спрямовані на формування ірраціональних
«україноцентричних» уявлень про довколишній
світ, які справляють враження релігійної доктри-
ни, а не реальної історії. Цікаво, що поза межами
сторінок посібника, присвячених археології та
давній історії україни, аратто-арійські студії не
вписані у світовий цивілізаційний контекст. Зро-
зуміло, що автор посібника не може зробити це
в повному обсязі замість авторів міфу, тим біль-
ше не може узгодити всі розбіжності між їхніми
версіями. Залишається хіба що висловити щире
співчуття вчителям, які повністю скористаються
матеріалами цього посібника під час викладання
курсів історії стародавнього світу та україни.
співчуття слід висловити й на адресу їхніх учнів,
а також батьків цих учнів. Подібні експерименти
із запровадження в освітні програми бачення іс-
торії очима ідеологів тоталітарних режимів уже
проводилися в минулому — і в срср, і в німеч-
чині 1930-х рр. (Моссе 2003). наслідки в обох
випадках були відповідними.
Трипільці родом з Атлантиди. Про три-
пільську культуру пам’ятають і пишуть не лише
в україні, а й у росії. свого часу в Москві було
створено наукову школу дослідників, яка дуже
багато зробила для вивчення трипільських ста-
рожитностей та популяризації відомостей про
трипільську культуру. отже, творці альтернатив-
ної праісторії з росії мають достатньо інформації
та охоче нею послуговуються. крім того, вони
плідно використовують твори ю.о. Шилова.
Звичайно, в їхніх працях трипілля посідає знач-
но скромніше місце, адже є певні місцеві пріори-
тети (асов, коновалов, ильин 2002, с. 12—17).
у центрі праісторичних концепцій російсь-
ких авторів о.І. асова та М.ю. коновалова зна-
ходиться гіперборея — північна прабатьківщина
слов’ян, з якої останні, на думку авторів, виру-
шили на південь ще десятки тисяч років тому.
гіперборейська хронологія не лише унікальна,
вона неперевершена за своїм розмахом! слов’яни
прийшли на південь, оселилися і жили «в землі
руській 20 тис. років», а ще 10 тис. років по тому
почали будувати міста (разом — 30 000 років
праісторії, що із сонцесяйною араттою не зрів-
няти). Під «землею руською» автори розуміють
центральну та східну частини Європи. у цьому
ареалі згадуються дві археологічні культури:
трипільська та Вінча. остання потрапила в поле
зору російських авторів завдяки доктору раді-
вою Пешичу з югославії, який саме Вінчу вва-
жає найдавнішою, найпершою — словом, усе,
як у випадку наших українських міфотворців із
трипіллям.
Далі йдуть посилання на ю.о. Шилова (якого
названо старшим науковим співробітником Інс-
титуту археології нан україни, де він уже давно
не працює). Зазначено, що «сучасні українсь-
кі археологи» (невідомо які, чи ю.о. Шилов
презентує їх усіх?) називають землі трипільців
«араттою, священною землею». російські авто-
ри відзначають глибину досліджень «українсь-
кого археолога» та «велесознавця» ю.о. Шило-
ва, тобто знавця так званої «Велесової книги»,
літопису слов’янських народів із доісторичних
часів. Цей твір багато дослідників визнало фаль-
сифікатом ще в минулому столітті.
на думку дослідників гіперборейської пра-
історії, походження трипільської культури
пов’язане із «загиблою легендарною культурою
атлантів, яка поширювала свій вплив не лише
на середземномор’я, але й на Причорномор’я».
Проте прабатьківщина шумерів — аратта, на
їхню думку, знаходилася все ж таки на святій
Півночі.
Викладені у книзі уявлення про трипільську
культуру місцями не менш фантастичні, ніж у
ю.о. Шилова — можна прочитати про багато-
людні міста з населенням 10 тис. — 50 тис. лю-
дей, які мали писемність. трипільці, втім, були
поглинуті індоєвропейцями (далі в тексті — пра-
аріями-гіпербореями) у ІV—ІІІ тис. до н. е. і ста-
ли предками багатьох європейських народів. як
і в більшості подібних творів, хронологія тут
не витримує жодної критики. Подекуди це зво-
дить нанівець усі історичні реконструкції — як
у випадку зі зникненням трипілля—аратти. ті
самі трипільці-аратти, що пішли далі на південь,
заснували шумерську цивілізацію у Дворіччі.
Загибель причорноморської цивілізації, аратти,
автори пов’язують із Дардановим потопом, який
стався, на їхню думку, у IV тис. до н. е. унаслі-
док цієї катастрофи, як вони вважають, части-
на араттів загинула, а частина переселилася до
Месопотамії, де заснувала «велику шумерську
цивілізацію, яка передувала всім світовим ци-
вілізаціям» (асов, коновалов, ильин 2002, с. 14).
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 101
тим, що ні Дарданового потопу в IV тис. до н. е.,
ні трипільської культури на територіях, які мог-
ли бути затоплені, не було, автори не перейма-
ються. тим більше, що слідів потопу, який би
датувався IV тис. до н. е., у лісостеповій частині
межиріччя Прута та Дніпра (де жили реальні
носії трипільської культури), яка знаходиться за
сотні кілометрів від узбережжя Чорного моря,
не виявлено.
уявлення о.І. асова та М.ю. коновалова
про матеріальну трипільську культуру досить
фантастичні, починаючи з переліку поселень:
«кількох великих поселень трипільської та
Вінчанської культур — сескло, Фессалії (?!),
біче, бечехей-хомокош, Шанцбоден, трипіл-
ля» (асов, коновалов, ильин 2002, с. 14). З цих
назв лише остання стосується згаданих культур,
а загадкова «Фессалія» — взагалі назва реґіо-
ну греції. Проте гучні іноземні назви, напевно,
мають створити деякий антураж та переконати
читача в безмежній ерудиції шановних авторів
тексту.
Далі читаємо, що трипільці жили у великих
селищах, які обносили ровом та стінами з ко-
лод (абсолютно унікальна інформація, навіть у
ю.о. Шилова її немає). на с. 13 цей опис ілюст-
ровано гарним малюнком — зображенням такого
поселення трипільської культури, спланованого
за ідеальним колом, що є повною фантазією ху-
дожника. Із пропонованого опису матеріальної
культури трипільців можна дізнатися, що
вони носили одяг зі шкіри (насправді трипільці
широко використовували тканини), ножі (!) та
вістря стріл виготовляли зі сланцю (насправді —
з кременю). наведено повну інформацію навіть
про трипільські щити, зокрема про те, що їх пле-
ли з лози та прикрашали «амулетами священних
тварин» (?), а вожді прикрашали свої щити «зоб-
раженням бичачої голови з великими рогами».
Це при тому, що наразі не існує жодних іконо-
графічних матеріалів із цієї теми, не кажучи про
знахідки самих щитів. утім, як і реальних даних
про «браслети з переплетених змій».
Відтворена на с. 15 панорама трипільсько-
го селища нагадує куточок українського села
хІх ст., а біля будинків та всередині можна
побачити жінок у типових сарафанах (невже і
їх шили зі шкіри та хутра?). у підписі до цієї
ілюстрації описано глиняну модель трипільсь-
кого житла, в якій «біля вівтаря стояли жінки у
молитовних позах і одна з них нібито керувала
обрядом». усупереч твердженням авторів, подіб-
ну модель археологи не знаходили. Цей опис є
перекрученим варіантом реконструкції обряду,
зробленої т.г. Мовшею за даними розкопок, та
інтерпретації решток житла на поселенні са-
батинівка ІІ, яка належить М.л. Макаревичу
(асов, коновалов, ильин 2002, с. 15, 16; Мака-
ревич 1960, с. 290—301; Мовша 1971, с. 201—
205).
трипільська культура в цьому контексті —
лише маленька частина фантастичного історич-
Рис. 4. Фрагмент розпису зовнішніх стін (автор — а. гайдамака) музею україни-аратти
у с. трипілля
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2102
ного полотна, створеного дослідниками «про-
блем атлантології та арієзнавства», в якому три-
пільській аратті, звичайно, не могло бути відве-
дено чільного місця. Причина банальна: це місце
вже належить арктичній прабатьківщині росіян —
гіпербореї. Проте о.І. асов та М.ю. коновалов
усе ж знайшли для аратти відповідне місце, хоч
і не узгодили його з «велесознавцем» ю.о. Ши-
ловим, для якого саме аратта є центром світової
цивілізації.
таке явище цілком закономірне, адже існу-
ють інші версії світової історії, в яких не зна-
йшлося місця ні для праслов’янської аратти,
ні для гіпербореї. Що ж, для когось центром
світобудови з тих самих ідейних міркувань може
бути виключно авалон, для когось — тара, Му
чи атлантида. Втім, оскільки кінцевою метою
подібних праць насправді є міфотворчість, то
історичні реалії слугують лише приводом, жи-
вильною субстанцією для творчості.
Проаналізовані вище твори мають усі оз-
наки міфотворчості, згадані на початку нашої
розвідки. так, сконструйована ю.о. Шиловим
аратта-«священна» — це ідеальне суспільство,
безкласова держава, якою керують мудрі духовні
лідери, здатні принести себе в жертву («інститут
спасительства») заради існування суспільства;
в аратті — витоки всієї слов’янської (українсь-
кої) історії та культури, а головне, не затьмаре-
ної сторонніми впливами духовності. те, що
суспільство й україна нині переживають кризу,
— прикрий наслідок збочення з магістраль-
ного шляху, накресленого творцями «священ-
ної» аратти. Повернення традицій «священної,
сонцесяйної аратти» тощо — єдина запорука
спасіння нинішньої україни.
аналогічне значення має гіперборея для
сусідньої росії. обидва міфи в уяві їхніх творців
мають планетарне значення, а це надає як аратті,
так і гіпербореї більшої ваги в очах читачів та
послідовників — звичайно, в межах країн, де ці
міфи створено. нині такі міфи майже непридатні
для «зовнішнього» використання, на відміну від
інтернаціонального міфу про атлантиду. «Зорі
трипілля» є локальним виявом трипільського
міфу. книга ж о.а. білоусько — яскравий при-
клад спроби запровадження неоміфології до
системи освіти.
Існує й більш «матеріальна» спроба відтвори-
ти міф про аратту. Вже другий рік у с. трипілля
будується приватний музей «україна-аратта», в
якому ю.о. Шилов має втілити свої інтелекту-
альні надбання (рис. 4). там, за його словами,
кожен відвідувач зможе пересвідчитися, що «так
звана трипільська культура» — це не що інше, як
сліди «високорозвиненої держави аратти», яка
існувала тисячоліття тому і стала основою для
індоєвропейських, слов’янських та українського
етносів (Чердынцева 2005, с. 10).
Музей дійсно може вийти унікальним, адже
матимемо чи не перший в європейській практиці
приклад перетворення науково-просвітницької
установи (якою за визначенням є кожен музей)
на сакральну будівлю — втілення міфотворчих
зусиль ю.о. Шилова. наступним логічним
кроком було б перетворення музею на храм або
перший монастир україни-аратти. Чи не від-
відували ми подібні музеї в срср, де старожит-
ності у вітринах супроводжувалися цитатами з
творів класиків марксизму-ленінізму? той, хто
забув таке чи не бачив, матиме нагоду освіжити
відчуття та отримати незабутні враження в музеї
україни-аратти.
у цій ситуації можна лише поспівчувати тим,
хто тривалий час вкладав власні (причому чималі)
кошти у створення музею європейського рівня,
а має шанси отримати храм вигаданої аратти з
проповідником нової релігії на додачу. останні
претензії мають уже достатньо підтверджень,
причому «наданих» безпосередньо інтелектуаль-
ним натхненником унікального музею.
у програмних заявах ю.о. Шилов повідом-
ляє, що, на відміну від «адептів розділеного
знання», цілком свідомо наближає «епоху не-
подільної істини» (Чердынцева 2005, с. 10). Про
що тут ідеться? йдеться про злиття науки, зок-
рема археології, з «неподільною істиною», тобто
новою релігією, пророком і проповідником якої
виступає шановний професор і академік влас-
ною персоною. Проте в такому разі претензії на
науковість, розрекламовані ним наукові регалії
нічого не варті у вимірі Віри, яка за визначенням
є вищою за наше нікчемне буття. Втім, і наукова
полеміка з концепціями, викладеними у сакраль-
них текстах, втрачає надалі будь-який сенс.
Водночас постає питання, чи може пропонова-
не ю.о. Шиловим віровчення претендувати ще й
на роль національної ідеї? нам пропонують не що
інше, як втілювати в життя ідею первіснокомуніс-
тичної держави, керованої духовною елітою. Що
таке комуністична держава, українці (і не лише
вони) вже випробували на собі. стосовно духовної
еліти: якщо до неї входить автор вчення про арат-
ту (а як інакше?), то в мене особисто виникають
неабиякі сумніви щодо кінцевого результату.
Здається, подібне вже не раз відбувалося в
історії хх ст. нині ж може йтися і про міжна-
родний престиж україни. адже в хІх—хх ст.
аналогічні за характером та змістом історичні
міфи не раз ставали основою ідеології (та по-
дальших дій) агресивних тоталітарних режимів.
утім, про ставлення в цивілізованому світі до
ідейних будівників національного комунізму
згадувати не будемо.
Чудові легенди та яскраві міфи завжди при-
ваблювали читачів. кожен народ має своїх ле-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 103
Археологічні пам’ятки трипільської культури на території україни. реєстр // енциклопедія трипільської циві-
лізації. — к., 2004. — т. 1. — кн. 1. — с. 563—699.
Асов А.И., Коновалов М.Ю., Ильин П.В. Древние арийцы. славяне. русь. — М., 2002. — с. 12—17.
Білоусько О.А. україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. — к., 2002.
Відейко М.Ю. В пошуках держави аратти // археологiя. — 1995, № 2. — с. 104—118.
Відейко М.Ю. археологія в Інтернеті. — к., 2001. — с. 118—123.
Відейко М.Ю. трипільська цивілізація. — к., 2003а. — с. 147—150.
Відейко М.Ю. нова хронологія кукутені — трипілля // трипільська цивілізація у спадщині україни. — к., 2003б. —
с. 106—118.
Відейко М.Ю. казаровичі // етЦ. — к., 2004. — т. 2. — с. 205—206.
Давня історія україни. — к., 1997. — т. 1.
Дергачев В.А. Два этюда в защиту миграционной концепции // Stratum plus. — 2000, № 2. — с. 188—236.
Дудкін В.П., Відейко М.Ю. Планування поселень трипільської культури // етЦ. — к., 2004. — т. 1. — кн. 1. —
с. 303—314.
Етнічна історія україни. — к., 2000. — с. 19—26.
Залізняк Л.Л. новітні міфи в індоєвропеїстиці східної Європи // археологія. — 2002. — с. 88—98.
Збенович В.Г. Позднетрипольские племена северного Причерноморья // на нан україни. — к., 1974.
Зиньковский К.В. к итогам комплексного исследования трипольских памятников // раннеземледельческие
поселения-гиганты трипольской культуры на украине: тез. докл. I полевого семинара. — тальянки—
Веселый кут—Майданецкое, 1990. — с. 73—76.
Калашников В. Загадки истории. Древнейшие цивилизации. — М., 2003.
Керам К.В. Первый американец. — М., 1979. — с. 217—224.
Круц В.А. Позднетрипольские памятники среднего Поднепровья // на нан україни. — к., 1977.
Макаревич М.Л. об идеологических представлениях у трипольских племен // Зоао. — 1960, т. 1. — с. 290—
301.
Мовша Т.Г. святилища трипольской культуры // са. — 1971, № 1. — с. 201—205.
Моссе Дж. нацизм и культура. — М., 2003.
Паламарчук Є., Андрієвський І. Зорі трипілля. — Вінниця, 2002.
Рындина Н.В., Конькова Л.С. о происхождении больших усатовских кинжалов // са. — 1982, № 2. — с. 30—42.
Рындина Н.В. Древнейшее металлообрабатывающее производство юго-Восточной европы. — М., 1998.
Ткачук Т.М. гопак навколо трипільської культури…
Чердынцева А. юрий Шилов: «археология отыщет бога» // Вечерние Вести. — 2005. — 19 янв.
Шилов Ю. аратта і аріан. Пракорені русі // Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, держав-
ності і культури: тези Всеукр. наук. конф. — Переяслав-хмельницький, 1992. — с. 46, 47.
Шилов Ю.О. Доскитські цивілізації Подніпров’я // космос древньої україни. — к., 1992. — с. 109—110.
Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури хІх тис. до н. е. — ІІ тис. н. е. — к., 2002.
Шилов Ю.О. Праслов’янська аратта. — к., 2003.
Haywood J. Historical Atlas of the Ancient World 4,000,000 — 500 BC. — 2002.
The Atlas Arheologia Swiata. — Warszawa, 2002.
Kadrow S., Zakoscielna A. Lublin-Volhynian and Tripolie ciltures spatial and chronological relations: тези доп. Між-
нар. наук.-практ. конф. «трипільський світ і його сусіди», м. Збараж, 20—25 серп. 2001 р. — Збараж.,
2001. — с. 70, 71.
Nemeicova-Pavukova. Kreisgrabenanlage der Lengyel — Kultur in Ruяindol — Borova. — Bratislava, 1995.
Petrash J. 1990: Mittelneolitische Kreisgrabenlagen in Mitteleuropa // Bericht der RGK. — 71. — Mainz a/Rein,
1990. — S. 407—564.
Wauchope R. Lost Tribes and Sunken Continents. — Chicago; London, 1962.
Одержано 13.07.2005
гендарних пращурів-героїв, оспівує їхні подвиги
та шукає натхнення у славному минулому. таки-
ми легендарними пращурами є й представники
народу, назви якого ми не знаємо і який лишив
нам у спадщину здобутки хліборобської цивіліза-
ції, відомої в археології як трипільська культура.
трипілля — це багатогранний феномен, виміри
якого безмежні. Це джерело натхнення для тих,
хто цікавиться давньою історією, краєзнавців,
митців, народних майстрів, і, зрештою, творців
сучасного фольклору. Черпати з цього джерела
стало можливим завдяки праці кількох поколінь
науковців, які понад 100 років досліджують усі
можливі аспекти трипільської культури і відкри-
вають щоразу нові обрії для всіх, хто захопився
давниною.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2104
М.Ю. Видейко
теМа триПольской культурЫ
В соВреМенноМ «ПраисториЧескоМ» МиФотВорЧестВе
Далекое прошлое, в том числе трипольская археологическая культура, сегодня стало источником для созда-
ния исторических мифов. такое явление вполне закономерно. тысячелетиями мифы создавались в народ-
ном сознании. сегодня мы наблюдаем, как к этому, ранее таинственному, процессу приобщились конкретные
авторы, имена которых становятся известными, и они приобритают тысячи сторонников. Мифы, однако, всег-
да остаются яркой поэтической конструкцией, живущей по своим законам. история и археология — науч-
ные дисциплины со специфическими методами познания, поставляющие факты о прошлом и предлагающие
их интерпретацию. В каждом случае выбор между историей и мифом может и должен быть сознательным,
равно как и понимание последствий, а также ответственности за такой выбор.
на примере произведений ю.а. Шилова; а.и. асова, М.ю. коновалова и П.В. ильина; о.а. билоусько;
П. Паламарчука и и. андриевского мы можем ознакомиться с созданными по законам мифотворчества аль-
тернативными научному видению картинами прошлого. При этом авторы исходят не из фактов, а из зара-
нее заданной идеи — «божественной аратты», гипербореи, положивших, по их мнению, начало мировой
цивилизации. авторы не утруждают себя доказательствами, зачастую просто выдумывая их. трипольская
культура, будучи достаточно ярким, «раскрученным», но в то же время малоизвестным широкой публике фе-
номеном, послужила благодатным «строительным материалом» для «альтернативных» версий истории украи-
ны. созданные таким образом концепции не выдерживают научной апробации, поскольку рассчитаны на пропо-
ведь перед сторонниками, жаждущими понятных и красивых сказок.
наметившиеся тенденции внедрения исторических мифов в систему среднего и высшего образования
приняли в последние годы угрожающий характер. В данном случае речь идет о престиже украины как циви-
лизованного европейского государства, поскольку в хIх—хх вв. аналогичные по характеру и содержанию
исторические мифы не раз становились основой идеологии (и вытекающих из нее действий) агрессивных то-
талитарных режимов. наука может рассматривать подобные произведения разве что в качестве предмета ее,
науки, изучения — как определенное проявление общественного сознания.
M.Yu. Videiko
TRyPILLyA CULTURE IN THE CONTEXT
OF MODERN «PREHISTORIC» MyTHMAKING
Distant past, including Trypillya archaeological culture, has become a source for historical myths. This phenomenon
is quite natural. For many millennia the myths have been created in the people’s minds. Nowadays we can observe
individual authors joining this previously mysterious process, their names becoming well-known, and their ideas
gaining support of the thousands. The myths, however, always remain vivid and poetic structures living by their own laws.
History and archaeology are branches of science possessing specific methods of cognition, supplying facts about
the past, and proposing their interpretation. In each case the choice between the history and the myth can and should be conscious.
The same pertains to awareness of the consequences and responsibility for this choice.
By the example of publications by yu.O. Shilov, O.I. Asov, M.yu. Konovalov, and P.V. Iljin; O.A. Bilous’ko;
P. Palamarchuk and I. Andrievskiy we can get acquainted with pictures of the past are alternative to the science-based vision
and created by the laws of myth-making. In addition, the authors proceed not from the facts, but from predetermined
concept of «Divine Aratta», Hyperborea, which, in their opinion, lay at the beginning of the world civilization. At the same
time they do not take the trouble to prove anything, often they simply make the evidence up. The Trypillya culture, being
rather a bright, «promoted», but still little-known to the general public phenomenon, has served as a beneficial «building
material», a reference point for the «alternative» versions of the Ukrainian history. The concepts created this way cannot
stand the scientific tests, since they are intended to be propagated among those adherents who crave for plain and pictorial tales.
It should be noted that the tendency taking shape towards introduction of the historical myths into the system
of secondary and higher education has become menacing during the recent years. In this case we deal with the problem
of prestige of Ukraine as a civilized European nation, because in хIх—хх cc. the historical myths analogous
in character and intention had become the background for ideology (and actions resulting from such ideology) of
aggressive, totalitarian regimes. The science can obcerve related to the works of the kind only as an object of its
study as certain manifestation of public conscience.
|