Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України

Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України

У статті йдеться про актуальні теоретичні проблеми вивчення давньої історії України.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2005
Автор: Толочко, П.П.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут археології НАН України 2005
Назва видання:Археологія
Теми:
Статті
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199168
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України / П.П. Толочко // Археологія. — 2005. — № 2. — С. 3-11. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-199168
record_format dspace
spelling irk-123456789-1991682024-09-28T18:07:21Z Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України Толочко, П.П. Статті У статті йдеться про актуальні теоретичні проблеми вивчення давньої історії України. В статье подвергнуты анализу методологические подходы в исследовании древней истории Украины. В советское время, как известно, в этой области господствовало марксистское учение, главный смысл которого сводился к жесткому формационному эволюционизму. Ныне оно подвергается критике, часто не вполне справедливой. Если иметь в виду археологическую периодизацию, то она, по существу, основывается на тех же базисных принципах, что и марксистская историческая периодизация. Автор убежден, что компетенцией археологической науки является не только изучение следов человеческой деятельности, но и реконструкция исторического процесса. Чрезвычайно важной представляется проблема этнокультурного развития древнего населения Украины. Процессы эти были сложными и многолинейными. Их нельзя свести к простому биологическому воспроизводству одного и того же населения на одной и той же территории. Поэтому не следует искать для современного украинца тождественного его этнографической ипостаси народа в глубокой древности. Во все времена территория нынешней Украины была контактной зоной, где встречались народы и культуры Востока и Запада. В отдельные периоды соединение традиций Востока и Запада приводило здесь к необычайному взлету культурной жизни. Methodological approaches to the study of the ancient history of Ukraine have been analyzed in the article article. As it is well known, in Soviet period the Marxism doctrine was dominant in this sphere. The main idea of this doctrine added up to strict formational evolutionism. It is much criticized at present, often not justly. If we consider archaeological periodization, it essentially rests upon the same basic phenomena as the Marxism historical periodization. The author is convinced that the terms of reference of the archaeological science cover not only the traces of human activity, but also the reconstruction of the historical process. The problem of ethnocultural development of the ancient population of Ukraine appears utterly important. These processes were complex and multilineal. They should not be reduced to simple biological reproduction of the same population on the same territory. For this reason one should not look for an ethnographical hypostasis identical to the modern Ukrainians in the distant antiquity. The territory of the present-day Ukraine at all times was a contact area where peoples and cultures of Orient and West were meeting. In some periods integration of Oriental and Western traditions resulted in extraordinary peaks in cultural life here. 2005 Article Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України / П.П. Толочко // Археологія. — 2005. — № 2. — С. 3-11. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 0235-3490 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199168 uk Археологія Інститут археології НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Статті
Статті
spellingShingle Статті
Статті
Толочко, П.П.
Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України
Археологія
description У статті йдеться про актуальні теоретичні проблеми вивчення давньої історії України.
format Article
author Толочко, П.П.
author_facet Толочко, П.П.
author_sort Толочко, П.П.
title Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України
title_short Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України
title_full Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України
title_fullStr Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України
title_full_unstemmed Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України
title_sort теоретичні проблеми вивчення давньої історії україни
publisher Інститут археології НАН України
publishDate 2005
topic_facet Статті
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199168
citation_txt Теоретичні проблеми вивчення давньої історії України / П.П. Толочко // Археологія. — 2005. — № 2. — С. 3-11. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.
series Археологія
work_keys_str_mv AT toločkopp teoretičníproblemivivčennâdavnʹoíístorííukraíni
first_indexed 2024-09-29T04:03:12Z
last_indexed 2024-09-29T04:03:12Z
_version_ 1811501644819464192
fulltext ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 3 Ñòàòò³ Ï.Ï. òîëî÷êî òåîðåòè×í² Ïðîáëåìè âèâ×åíí äàâíüî¯ ²ñòî𲯠óêðà¯íè У статті йдеться про актуальні теоретичні проблеми вивчення давньої історії України. © П.П. толоЧко, 2005 теорія історико-археологічних досліджень зав-  жди посідала важливе місце у працях археоло- гів 1 . у радянський час базовим для методоло- гії будь-якої історичної дисципліни вважалося марксистське вчення про формаційний еволю- ціонізм. Історія людства, згідно з ним, поділялась на п’ять суспільно-економічних формацій, з яких три — первіснообщинна, рабовласницька і фео-  дальна — характеризували її давні періоди. основною періодизаційною ознакою вважав- ся спосіб виробництва, а також відповідний йому характер виробничих відносин. Вперше більш- менш чітке формулювання закономірностей змі- ни способів виробництва запропонував к.Маркс у передмові до «критики політичної економії». «у загальних рисах, — стверджував він, — азіат- ський, античний, феодальний і сучасний буржу- азний способи виробництва можна визначити як прогресивні епохи економічної суспільної формації» (Маркс, Энгельс, т. 13, c. 7). Пізніше, переважно зусиллями Ф. енгельса, цю еволю- ційну схему було доповнено первісним способом виробництва, який відповідав первіснообщинно- му суспільству (Маркс, Энгельс, т. 36, c. 96). у роки, що передували ліквідації соціалістич- ної системи, а особливо в останнє десятиліття хх ст., безроздільне панування марксистської теорії формацій було поставлене під сумнів, а дехто від неї і зовсім відмовився. Першими «про- зріли», чого найменше можна було сподіватися, найвірніші послідовники вічно живого вчення —   колишні історики кПрс. Причому відмова від марксистського методу почасти набувала з їхньо- го боку виключно демонстративних форм. одночасно розпочалися і пошуки нових мето- дологічних підходів до періодизації давньої історії.   але, як часто буває у таких випадках, новації мали радше формальний, аніж сутнісний харак- тер. основний пафос таких досліджень поля- гав у тому, що марксистський еволюціонізм є надто жорсткою схемою, яка не враховує всієї складності історичного процесу на кожному з його етапів. До того ж, вона віддає перевагу за- гальним закономірностям, не залишаючи місця реґіональним і часовим особливостям розвитку суспільств. на цій підставі окремі дослідники запропонували виділяти проміжні формаційні пе- ріоди. так, первіснообщинна формація, згідно з ними, складалася з трьох епох: кровноспорідне- ної сім’ї, родового і племінного суспільств. натомість інші історики вважали марксист- ську схему надто складною і зайнялися пошука- ми єдиного магістрального шляху розвитку, при- наймні для ранніх класових суспільств. таким їм здавався феодалізм. рабовласницький лад, згідно з ними, був винятком, причому тільки в реґіоні середземномор’я. автори низки історичних праць в основу пе- ріодизаційної схеми поклали не соціально-еко- номічний, а культурно-історичний розвиток су- спільств. Фактично це так званий цивілізаційний принцип поділу давньої історії. оскільки ритми культурогенезу для різних реґіонів були неодна- ковими, історики не могли оминути виділення великих історичних епох. як вважає В.М. Мас- сон, реально вести мову про три епохи розвит- ку давніх суспільств — архаїчну, стародавню та середньовічну. Вони досить виразно відокрем- люються одна від іншої за багатьма ознаками —   культурою, організацією суспільства, особли- востями інтелектуального розвитку (Массон   2004, с. 8). Зі сказаного випливає, що, по-перше, за остан- ні десятиліття так і не було запропоновано єди- ної та чіткої схеми періодизації давньої історії, а по-друге — не сталося і повного заперечення марксистського формаційного еволюціонізму. Історики, у більшості випадків, лише вдоскона-  1 багато і продуктивно займалися теоретичними проблемами археології В.Ф. генінг, ю.М. Захарук, л.с. клейн, В.М. Массон та ін. Я ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 24 лювали стару періодизаційну схему. навіть якщо погодитися з тим, що насправді давня історія поді- лилася не на три формації, а на п’ять чи шість. не надто справедливими є докори у надзви- чайній жорсткості марксистської історичної періо- дизації. За умови неупередженого її сприйняття виявляється, що к. Маркс і Ф. енгельс ніде не стверджували універсальність виділених ними формацій для всіх реґіонів світу. навпаки, на- звавши один зі способів виробництва «античним» (рабовласницьким, за пізнішою термінологією), вони, напевно, виходили з того, що найвиразніше він фіксується лише для греції і риму. Перед «ан- тичним», як відомо, к. Маркс розташував «азіат- ський» спосіб виробництва, і хоча у пізніших пра- цях ані він, ані Ф. енгельс більше не згадували про нього, є підстави вважати, що його виділення було зумовлене певною специфікою розвитку кла- сових відносин у давньосхідному суспільстві. Доречно згадати тут і військово-демократич- ну стадію розвитку, яка завершувала первіснооб- щинну формацію. останнім часом в історичних працях набув поширення термін «вождівство». стверджується навіть цілий етап з подібним ви- значенням, причому як певна періодизаційна но- вація. насправді, нового тут небагато. йдеться, фактично, про все той же марксистський період військової демократії, що насправді був проміж- ною ланкою між первіснообщинною і ранньо- класовою стадіями розвитку суспільства. Що стосується поділу давньої історії на три великі хронологічні епохи, то він, власне кажучи, повто- рює все ту ж тричленну марксистську еволюційну періодизацію. архаїчна епоха співвідноситься з первіснообщинною формацією, давня — з рабо- власницькою і середньовічна — з феодальною. В історичній літературі мали місце спроби в межах цієї тричленної хронологічної періо- дизації виділити менші історичні етапи. Ще за радянських часів І.М. Дьяконов запропонував поділити давню епоху на три етапи: ранній, час розквіту давніх суспільств і час їхнього зане- паду (история древнего мира 1989). навряд чи це може викликати будь-яке заперечення, хоча й нічого не додає до характеристики саме давньої епохи. адже точнісінько так можна поділити і будь-який інший історичний період. характерно, що пошуки нових теоретичних підходів до періодизації давньої історії зумовлені не стільки певною обмеженістю і жорсткістю власне марксистської еволюційної періодизацій- ної схеми, скільки надто догматичним її сприй- няттям послідовниками к. Маркса і Ф. енгельса. останні визначали лише загальностадіальні за- кономірності розвитку способу виробництва, і не їхня провина в тому, що вітчизняні історики, наприклад, довгий час переймалися проблемою пошуку рабовласницької стадії розвитку там, де її зовсім не було (східні слов’яни і початковий етап київської русі). Заради справедливості слід відзначити, що, по- ряд із догматичним, у радянські часи мало місце і творче сприйняття марксистського формацій- ного еволюціонізму. так, автори згадуваної «ис- тории древнего мира» стверджували теоретичну можливість припущення, що місцеві особливості продуктивних сил призводили за тих чи інших конкретних умов до особливих шляхів розвитку виробничих відносин і породжували особливі типи суспільств (история древнего мира 1989, с. 9). Важко погодитися і з тими істориками, які вва- жають, ніби переважна увага до базисних явищ історичного процесу негативно позначалася на вивченні інших його складових, зокрема культури. якщо говорити про археологію і давню історію, то це зовсім не відповідає дійсності. радше навпа-  ки: основними тут в усі часи були проблеми куль- туро- і етногенезу. саме на підставі сукупності характерних ознак артефактів виділялася та чи інша культура, історико-культурна спільність, а вже потім з’ясовувалися питання соціально-еко- номічного рівня розвитку її носіїв. І найчастіше саме на цьому рівні історичного дослідження археологи почувалися найменш впевнено. Що ж стосується загальноархеологічної пе- ріодизації, яка, здається, ні в кого не викликає заперечень, то вона ґрунтується саме на базис- них явищах і в цьому плані досить близька до марксистської. Певна її відмінність від останньої полягає лише в тому, що визначальною ознакою кожного з археологічних періодів — кам’яний, новокам’яний, міднокам’яний, бронзовий і заліз- ний — є не стільки спосіб, скільки засоби ви- робництва, тобто знаряддя праці. Дещо складнішою є ситуація зі сприйняттям марксистської тези про прогресивний формацій- ний розвиток суспільств. Засадничо вона також не може бути поставлена під сумнів, свідченням чому є вся еволюція людства, однак у дослідженнях ра- дянських істориків та археологів почасти доводи- лася до абсурду. Дослідники обґрунтували вищість навіть тих історичних явищ, які, попри їхню хро- нологічну наступність, не тільки не дорівнювали попереднім, але й значно поступалися їм. Для археологів-славістів старшого покоління пам’ятною є дискусія з приводу рівня розвитку культур східних слов’ян третьої чверті 1-го тис. н. е. За всіма матеріальними ознаками він був нижчим за черняхівську культуру, що побутувала на тих же землях у другій чверті того ж століт- тя. тим часом абсолютизація еволюційної посту- пальності не лишала дослідникам вибору, і вони змушені були відшукувати аргументи на користь вищості культур третьої чверті. у кращому разі сходилися на паліативі, що хоча в дечому «чер- няхівські» слов’яни і переважали своїх нащадків,   ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 5 в цілому ж останні перебували на вищому су- спільно-історичному щаблі розвитку. у дійсності історичний процес не являв собою прямої висхідної лінії розвитку. Почасти за вер- шинними досягненнями того чи іншого суспіль- ства наступали періоди стагнацій і навіть дегра- дацій. у межах україни стародавні суспільства кілька разів підходили у своєму розвитку до по- рогу державно-політичної організації і станово- класової структуризації, але подолати його їм щоразу перешкоджали різні дестабілізуючі фак- тори. серед них були спустошливі війни, зміна напрямків міжреґіональних торговельних шляхів, припинення культурних впливів розвиненіших ре- ґіонів, природні катаклізми, а також енергетична вичерпаність. За термінологією л.М. гумільова, це є втратою пасіонарності. Звичайно, після цих зиґзаґів, які тепер іменують ритмами культуроге- незу, історія незмінно виходила на стовпову до- рогу прогресивного розвитку, але без урахування у наших дослідженнях цих зворотних ритмів, її осягнення буде надто спрощеним. Певні методологічні труднощі мають міс- це також на рівні визначення компетенції ар- хеологічної науки. йдеться про її пізнавальні можливості у сфері історичних реконструкцій. Здається, важко заперечити історичну сутність археології. адже тільки завдяки їй нам стали відомими не лише окремі історичні факти чи явища, але й цілі суспільні епохи. тим часом у реальній дослідницькій практиці такі заперечен- ня зустрічаються досить часто. серед багатьох археологів побутувало (а поде- куди побутує і досі) стійке методологічне уперед- ження про винятково речознавчу компетенцію ар- хеології, котра нібито не може, а отже й не повинна перейматися соціально-історичними реконструк- ціями. об’єктом її пізнання, згідно з прибічниками такого погляду, є не саме суспільство як суб’єкт історичного процесу, а лише сліди його діяльності, тобто власне археологічні знахідки. одним з аргу- ментів на користь такого розуміння компетенції археології є той, що артефакти, з огляду на їхню фрагментарність, у принципі не можуть адекватно відображати історичну дійсність. Звичайно, реальне життя було значно багат- шим, аніж про нього промовляють археологіч- ні знахідки. але ж це не є особливістю тільки давньої історії. наступні історичні епохи, що лишили по собі писемні джерела, також не ціл- ком адекватно відображені в них, що не заважає історикам досліджувати не лише пам’ятки, але й історичний процес. обмеження археологічних до- сліджень елементарним речознавством, фактично,   унеможливило б відтворення давньої історії. адже цілком зрозуміло, що крім археологів, які мають специфічну джерельну базу і методику її дослідження, ніхто не в змозі запропонувати істо-  ричні реконструкції і побачити за речовими ре- штками живих людей. За своєю суттю археолог є   істориком, тільки оперує іншою категорією дже- рел. свого часу в україні з’явилася ідея відобразити саме таке розуміння завдань і компетенції археоло- гії у назві академічного інституту, назвавши його «Інститут археології і давньої історії», але певний консерватизм мислення завадив її реалізації. Зі сказаного випливає, що історія має значно довшу хронологію, ніж прийнято вважати. Вона почалася не з часу переходу суспільства від вар- варства до цивілізації, або від появи писемності, а від фактичного виникнення людських колективів 2 . об’єктом історичного пізнання, в такому разі, має бути не лише Homo Politicus, на чому й досі напо- лягають окремі історики, але й Homo Sapiens 3. наступне питання, яке постійно виникає пе- ред археологами, зводиться до того, яку історію вони мають відтворювати. Просто населення, що впродовж тисячоліть жило в межах нинішньої території україни, не маючи прямого стосунку до власне українського історичного процесу? Чи населення, історія якого так чи інакше становила своєрідні підмурки української? слід відзначити, що методологічної чіткості у відповідях на ці питання у нас не було в минуло- му і ще менше тепер, коли україна отримала не- залежність і, нарешті, постала як самодостатня державно-політична структура світової історії. якщо в минулому мали місце лише поодинокі спроби заглибити український історичний про- цес до скіфської або й енеолітичної доби, то нині така тенденція стала фактично визначальною. Щоправда, її апологетами виступають переваж- но люди, які мають опосередкований зв’язок із дослідженнями в галузі давньої історії. тому й не дивно, що в їх уявленні українець у сучасній його етнокультурній іпостасі — не результат тривалої культурно-історичної еволюції, а мало не одвічна біологічна данність. такий підхід до проблеми етногенезу немає нічого спільного з історичними реаліями. архе- ологічні і писемні джерела засвідчують етнічну та культурну неоднорідність населення території україни впродовж тисячоліть. степові її просто- ри практично в усі часи були ареною міграційних процесів. Періодична зміна етносів була тут зви- чайним явищем. більшою стабільністю відзнача-  2 як відомо, у зарубіжній історіографії, в основному західній, дописемний період іменується «доісторич- ним», «праісторичним» або «протоісторичним», хоча чіткого пояснення, які сутнісні характеристики чи оз- наки не дозволяють вважати його просто «історич- ним», не подається. 3 саме так відтворена давня історія україни колекти- вом авторів Інституту археології нан україни (див.: Давня історія україни 1997; 1998; 2000; етнічна   історія давньої україни 2000). ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2� лося населення поліської і лісостепової зон, але й воно не було ізоляційним резерватом. Почасти міг- раційні хвилі досягали і цих територій, вносячи суттєві зміни до їхньої етнокультурної ситуації. Від такого спрощеного розуміння закономір- ностей етногенезу застерігав свого часу відомий український етнолог і археолог В.П. Петров. Він справедливо наголошував на тому, що історичний процес не завжди був простим, нічим не опосе- редкованим розвитком або незмінним, завжди то- тожним собі біологічним відтворенням поколінь. «коли ми кажемо, що є автохтонами на нашій землі, що живемо на ній не від IV ст. по різдву, а ще від ІІІ тис. перед різдвом, ми повинні зважа- ти, що між нами і людністю неолітичної украї- ни лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни і біологічного відтворен- ня поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали одне одного... В громах і бурях знищень, в бурхливих зламах творився укра- їнський народ, що став таким, яким ми його знаємо   нині» (Петров 1992, с. 25—26) 4. Важко сказати, чи є у світовій історії приклад, коли б протягом кількох тисячоліть на одній і тій території жив один і той самий народ, еволюція якого не зазнавала жодних іноетнічних впливів. тим часом ми знаємо безліч ситуацій, коли іс- торичні народи продовжували свій розвиток на іншій територіальній, а часом і етнічній основі. найпоказовішим прикладом цього може бути іс- торія болгар, які, будучи тюрками за походжен- ням, прийшовши на Дунай, порівняно швидко   ослов’янилися. Інший варіант неавтохтонного розвитку демонструє нам історія греків-ахейців, угорців, арабів, турків у старому світі, а також практично всіх нинішніх народів нового світу. Звичайно, в усіх випадках «гостьові» народи мали попередників, яких вони підкоряли своїй владі, асимільовували, або ж (як болгари) самі асимі- лювалися на етнічній базі завойованих народів. у результаті такої лінії етногенезу з історичної арени сходили одні народи, культури та мови і з’являлися цілком інші. Іноді втрата мови і культури не озна- чала біологічної зміни етносу. Історія знає чима- ло прикладів, коли один і той самий етнос на різ- них історичних стадіях розвитку мав різні мови. В.М. Массон, як приклад цього, наводить політич- ну історію Месопотамії, де змінювалися мови при збереженні основним населенням традицій куль- турної спадщини, а також Центральної азії, де со-  гдійська мова змінилася на таждицько-перську, са- моназва согдійці поступилася назві таджики, тоді як антропологічно і культурно це був один народ (Массон 2004, с. 14). аналогічна ситуація мала місце і в історії дунайських болгар. Важко сказа- ти, наскільки тюркська біологічна основа в них була знівельована слов’янською, що ж стосується мови, то тут все цілком ясно: болгари втратили тюрк-  ську і перейшли на слов’янську. Зі сказаного випливає цілковита безперспек- тивність пошуку в глибині тисячоліть не лише українського етносу, але й того єдиного народу- пращура, від якого пішли українці. Це неможли- во зробити навіть загалом для східних слов’ян. культуро- та етногенез стародавнього населення нинішньої україни відзначався неймовірною ба- гатолінійністю і складністю. В окремі історичні епохи тут схрещувалися десятки різних культур та народів. Причому, якщо степовий коридор ти- сячоліттями слугував дорогою на захід азійським племенам і народам, то лісостепова зона була ареною західноєвропейських впливів, включно з переселенням до неї великих мас населення. Прикладом може бути трипільська культура 5—3 тис. до н. е., яку нині дехто з українських до- слідників називає праукраїнською цивілізацією 5. насправді нічого такого, що засвідчувало б її циві- лізаційний рівень розвитку, немає. населення цієї культури практично не знало індустрії металу, усі його знаряддя праці виготовлені з каменю і кіс- тки. Поселення, навіть і найбільші, в яких жили трипільці, нічого спільного з містами перших циві- лізацій не мали. у них немає монументальних громадських будівель-палаців, храмів тощо. не знали вони і писемності, як немає жодних даних і про їхню державно-політичну організацію. не може бути і найменшого сумніву, що ми має- мо справу з культурою, яка характеризує первісно- общинну стадію розвитку її носіїв. Вона справді яскрава, і, звичайно, було б заманливо пов’язати її з українським етногенезом. тим часом, зробити це неможливо. За своїм походженням трипільська куль- тура не є автохтонною на наших землях. її первісне формування пов’язане зі східним середземномор’ям і балканами. територія поширення — від тран- сильванії до Дніпра. нині на ній проживають що- найменше три народи — румуни, молдавани та   українці 6. крім того, в часи побутування у лісосте- 4 Дивно, що ця чітка методологічна концепція етно- генезу залишається практично непоміченою, хоча сам В.П. Петров мало не канонізований сучасною українською науковою думкою як прихильник пра- давнього походження українців. 5 латинські слова Cives — «громадянин», Civilis — «громадянський», Civitas — «громадянська община, місто». як відомо, процес утворення міст хронологіч- но більш-менш збігається з виникненням соціально стратифікованого суспільства і державності. 6 очевидно, коректніше називати цю культуру не трипільською, а кукутено-трипільською, тим паче, що поселення кукутень відкрито румунськими ар- хеологами раніше, ніж поселення у с. трипілля —   В.В. хвойкою. ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 7 повій зоні території україни трипільців, в інших її реґіонах проживало населення, що залишило ще близько десятка археологічних культур. серед них культури: ямково-гребінцевої кераміки (українсь- ке Полісся), середньостогівська (Подніпров’я і лі- вобережна україна), лійчастого посуду (Волинь, Верхнє Подніпров’я, Західне Побужжя), кулястих амфор (Волинь і Поділля) тощо. отже, віддавши перевагу трипільцям як можливим пращурам українців, ми позбавляє- мо аналогічного права всіх інших мешканців території україни цього ж часу. таке спрощене розуміння проблеми етно- та культурогенезу з неодмінним пошуком єдиного народу-пращура з наукової точки зору є абсолютно неспромож- ним. Це справедливо і в тому випадку, коли б цим народом ми оголосили не трипільців, а авто- хтонних носіїв якоїсь іншої культури, наприклад, ямково-гребінцевої чи середньостогівської. аналогічною культурною строкатістю характе- ризувалося населення україни і в наступну епоху, бронзову (ІІ тис. до н. е. — поч. І тис. до н. е.), з тією лише різницею, що більшість її культур, а отже і носіїв, мають східне походження. Мешканці території україни того часу належали не лише до різних етносів, але й до різних господарських сис- тем: землеробсько-скотарської та скотарської. не більш умотивованим виглядає також на- магання деяких істориків і культурологів безпо- середньо пов’язати з українським етногенезом відомий за писемними джерелами скіфський на- род. При цьому маються на увазі скіфи-кочови- ки, які залишили блискучу культуру так званого звіриного стилю. І хоча етнічно вони належали до іранської мовної сім’ї і проживали виключно у степовій зоні, що україною стане лише за 2 тис. років, нинішніх теоретиків етногенезу це аніскільки не бентежить. Мають місце навіть намагання знайти антропологічну (звичайно, візуальну) схожість людських зображень на   срібних і золотих чашах з нинішніми українцями. крім так званої степової скіфії, у межах ук- раїни була і лісостепова, де, згідно з грецьким іс- ториком геродотом, жили скіфи-землероби, ме- ланхлени, будини, гелони, сколоти. отже, якщо вже й шукати десь коріння давніх праукраїнців, то саме тут — у лісостеповій і поліській зонах. археологічні культури скіфського часу тут зали- шені пра-слов’яно-балтами, які, хоч і перебували під сильним культурним впливом іраномовних скіфів, що кочували в степовій зоні україни, на- справді не були етнічними скіфами. неоднорідною була етнокультурна ситуація і в ранньослов’янський (переддержавний) період. як відомо, у межах нинішньої території україни прожи- вали три східнослов’янські групи племен: поляни, сіверяни і древляни в середньому Подніпров’ї; во- линяни, бужани і дуліби у верхів’ях Західного бугу, Дністра і горині; уличі, тиверці і білі хорвати в басей- нах Південного бугу, Дністра і на Закарпатті. Дослід- ження археологічних матеріалів могильників цих реґіонів виявили досить строкату антропологіч-  ну картину. на лівобережжі Дніпра прослідкову- ються два компоненти: власне слов’янський і алан- ський, пов’язаний з населенням салтівської культу- ри. на Правобережжі, в межах розселення древлян і волинян, мають місце досить виразні балтські ант- ропологічні ознаки. Південна група східнослов’ян- ського населення — тиверці та уличі — не виявля- ють жодних спадкових рис попереднього слов’ян- ського населення, що свідчить про формування їх на іншому антропологічному субстраті. у цілому, антропологи виділяють для слов’ян- ського населення переддержавного і ранньодержав- ного періоду на території україни щонайменше чотири морфологічні варіанти, які вказують на те, що у складних етногенетичних процесах тут брали участь як слов’янські, так і неслов’янські народи (алексеева 1973, с. 67; сегеда 2002, с. 89—104). спостерігаючи за намаганнями окремих до- слідників, не надто обтяжених знаннями з археології та давньої історії і зовсім не обізнаних з методоло- гічними проблемами етно- і культурогенезу, знайти безпосередній зв’язок між нинішніми українцями і тим чи іншим давнім народом, неважко помітити, що «нашим» оголошується не все в давній історії, а лише те, що є кращим. Інші паралельні історич- ні і культурні явища, менш яскраві у порівнянні з трипільською, скіфською культурами або куль- турою римських впливів першої половини 1 тис. н. е., залишаються за межами їхнього патріотично- го інтересу, наче їх і зовсім не було в історії. тим часом, лише комплексний аналіз усіх культурно- історичних явищ на всіх етапах історії давнього суспільства, яке постійно проживало в межах нинішньої території україни або ж періодично пе- реселялося на ці землі з інших реґіонів, може дати об’єктивне уявлення про надзвичайно складні і ба-  гатолінійні процеси етно- і культурогенезу. Висловлені вище застереження з приводу не- професійних підходів до вирішення цієї непростої проблеми не означають, що нинішні українці не ма- ють жодного стосунку до давньої історії. незалежно від часу їхнього етнокультурного формування, саме вони є вершиною тривалої еволюції людського жит- тя на нинішніх українських землях. Історичний про- цес тут характеризувався не лише горизонтальними явищами, не завжди пов’язаними одне з одним, але й вертикальною спадковістю. Застосувавши гене- тичний метод пізнання, ми неодмінно виявимо пев- ні закономірності розвитку, згідно з якими кожне наступне історико-культурне явище так чи інакше виступає результатом попереднього. Цей висновок коректний і в разі визнання значної питомої ваги в історії давніх суспільств міграційних процесів. адже важко уявити, що вони щора-  ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 28 зу призводили до повної зміни населення. якась його частина завжди продовжувала жити на своїх пред- ковічних місцях. особливо це стосується землеробів лісостепової зони україни. тим самим забезпечували- ся безперервність історичної пам’яті, органічне пере- давання у спадок новому населенню культурно-сві- тоглядного і життєдіяльного генофонду їхніх попе- редників. упродовж тисячоліть різноетнічні народи поступово витворювали певні генетично спорід- нені традиції способу життя, матеріального ви-  робництва, культури, світоглядного мислення. Прикладом цього може бути і феномен три- пільської культури. свого часу її першовідкривач В.В. хвойка вбачав у її носіях наших безпосе- редніх предків-праслов’ян 7. Пізніше дослідники з’ясували, що населення території україни, яке змінило трипільців, не було тотожним за антро- пологічним типом зі своїми попередниками. Ми не знаємо навіть, якою була питома вага трипільців в етногенезі населення бронзового віку. тим часом з усією впевненістю можемо стверджувати, що ціла низка елементів трипільської культури — осіло- землеробський спосіб життя, декоративний роз- пис кераміки і будинків, характер орнаментальних мотивів тощо — стали органічною належністю   етнографічної культури українського народу. аналогічна спадковість простежується у сфері духовної культури. окремі її традиції сягають епохи бронзи і скіфських часів, коли предки іран- ців, слов’ян, фракійців і греків створювали образи патріархальних божеств. саме скіфська епоха, яка характеризувалася тісними контактами праслов’ян та іранців, закріпила у слов’янському пантеоні бо- жества, близькі до іранських. особливий інтерес становлять зображення на давньоруських срібних браслетах (наручах) і кам’яних рельєфах соборів ідола бога сімаргла. Зображувально і за назвою він близько стоїть до іранського бога сенмурва. глибинна закоріненість традицій спостерігаєть- ся у прикладному мистецтві. Знаменитий скіфський звіриний стиль ювелірного ремесла, який розвинув- ся під впливом культур греції і Переднього сходу, помітний у східнослов’янських зооморфних фібу- лах, давньоруських змійовиках, браслетах-наручах, колтах, керамічних плитках, чернігівському та во- лодимиро-суздальському різьбленні по каменю. етнічну неоднорідність давніх мешканців нинішньої україни найпереконливіше засвідчує її гідро- і топоніміка, в якій виразно присутні ірансь- кі, тюркські, балтські, грецькі, фракійські назви. Важливим елементом суспільного життя будь-якого народу є традиція його політичної самоорганізації. Вона виступає рушієм етнічної, культурної та економічної інтеграції населення. однак саме ця проблема виявилася найменш розробленою у вітчизняній історіографії. не без впливу істориків Заходу довгий час переважала думка про нездатність східних слов’ян до само- стійного державно-політичного розвитку. Маємо достатньо підстав сумніватися в її корект- ності. Це правда, що на ранній стадії східнослов’ян- ського політогенезу він проходив за відчутного впливу з боку розвиненіших сусідів: Візантії та хо- зарії. але ж правдою є й те, що населення україни мало і значно глибші традиції політичного розвитку. І хоча вони також були по відношенню до корінно- го населення українських земель явищами генетич- но зовнішніми (античні міста-держави Північного Причорномор’я, скіфська держава з центром на ниж- ньому Дніпрі, готська держава германаріха, гунський політичний союз), їхня наявність не могла не за- лишити помітного сліду. тим паче, що в усі часи місцеве населення було важливим суб’єктом цих політичних об’єднань. Можливо, саме цим слід по- яснювати той факт, що середнє Подніпров’я стало центром однієї з найбільших держав середньовіч-  ної Європи — київської русі. останнім часом набула надзвичайної гостро- ти проблема, яка і раніше була злободенною у вітчизняній історіографії. йдеться про одвічне питання українських інтелектуалів: «хто ми є —   європейці чи азіати?». Від відповіді на нього, як видається сьогодні багатьом, залежить вибір ук- раїни — з ким їй бути. а оскільки цей вибір вже практично зроблено на користь цивілізованої Єв- ропи, то й відповідь очевидна. Звичайно ж, ук- раїнці є одвічними європейцями і мусять посісти   своє законне місце в сім’ї європейських народів. Зрозуміти таку позицію можна. союз із цивілі- зованою Європою, яка демонструє безперечні успіхи розвитку, є мрією багатьох народів. І не лише європейських. як відомо, ведуться актив- ні переговори щодо входження до Європейсь- кої спільності цілком азійської туреччини. Вже практично інтегровані там угорщина і болгарія. жодного підтвердження їхньої одвічної європей- ськості, наскільки відомо, ніхто не вимагав. але повернімося до україни. Звичайно, гео- графічно вона є європейською країною. Що ж стосується культурно-історичного її характеру, тут все значно складніше. І як би ми не намага- лися оголосити себе «чистими європейцями», наша культурно-історична сутність від того не зміниться. Ми залишимося такими, якими ви- творилися впродовж тривалої еволюції. колись відомий ідеолог української державності В. липинський, намагаючись віднайти причини, які протягом століть заважали нашому державотво- ренню, однією з основних вважав саме українське євразійство. Причому межа між різними цивілізацій- ними зонами, на його думку, була не стільки геогра-  7 сучасник В.В. хвойки, відомий археолог М.Ф. біля- шівський вважав такий висновок нічим не вмоти- вованою фантазією (див.: беляшевский, хвойка 1904, с. 116—120). ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 9 фічним, скільки духовним поняттям. «Ми цю грани- цю між сходом і Заходом, — писав він, — маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересу- вання цієї рухомої границі, то дальше на схід, то дальше на Захід» (липинський 1995, с. 421). якщо брати до уваги не літературну міфоло- гію, а реальний історичний процес, то доведеться визнати, що перед україною впродовж віків про- блеми вибору між сходом і Заходом взагалі не існувало. З огляду на її географічне становище, вона одночасно була і на Заході, і на сході. В усі історичні епохи територія україни являла собою велике історико-культурне порубіжжя, або, ін- шими словами, контактну зону, де зустрічалися культури і народи різних світів. З одного боку, це схід, з якого періодично виштовхувалися у степові простори майбутньої україни великі маси людей, що приходили сюди зі своєю культурою. З іншого — це Захід у широкому розумінні цього слова — класична греція, рим, Візантія, культури яких помітно впливали на історичний розвиток варварських племен східної Європи. Прикро, що на кожному новому етапі нашого відродження ця очевидна історична істина пот- ребує нових доказів. При цьому спостерігається дивна постійність інтелектуалів «націонал-патріо- тичного» напрямку різних періодів щодо її не- прийняття. Вони чомусь взяли собі в голову, що Захід — це добре, а схід — погано, а коли так, то його (сходу) зовсім не було в житті українського народу. І це при тому, що азійський континент мав у минулому і має сьогодні зразки культур- ного розвитку найвищого світового рівня. класичним прикладом східної за походжен- ням нації в Європі є угорці, які прийшли на нові землі у Іх ст. з далеких зауральських степових просторів. До їхньої честі, вони не тільки не ком- плексують з приводу свого азійського походжен- ня, але постійно підкреслюють це і намагаються відшукати свої корені. Звичайно, під час понад 1100-літнього проживання на новій батьківщині угорський етнос взаємодіяв зі своїми слов’ян- ськими, німецькими і румунськими сусідами, що не могло не позначитися на його культурі і навіть мові, яка, однак, не зазнала корінних змін. Взаємодія культур — це природний процес, який на території україни відбувався протягом усієї її історії. В окремі періоди він призводив до надзви- чайного піднесення творчих сил того чи іншого ет- ноутворення, породжував нові культурні феномени,   що не мали прямих аналогів у попередніх епохах. одним з найпереконливіших прикладів такого розвитку може бути та ж таки трипільська культу- ра. її творці та носії були першими хліборобами україни, які освоїли родючі лісостепові землі між Дунаєм і Дніпром, продукували незбагненно довер- шену розмальовану кераміку. Вишукані орнамен-  ти, оригінальна пластика, незвичайні керамічні фор- ми засвідчують високу духовність трипільського населення, а величезні поселення, в яких прожи- вало до 10—12 тис. осіб, вказують на визначні досягнення його суспільної організації. культура ця, про що вже йшлося, поширилась разом з її носіями на територію україни зі схід- ного середземномор’я і балкан. однак у процесі свого розселення трипільці посідали не пустель- ні території, а землі, на яких жило місцеве насе- лення, що, так чи інакше, інтегрувалося у складі цієї нової хліборобської спільності, вносячи до її культурного розвитку і свої елементи. Прямого генетичного продовження трипіль- ська культура не мала. Феномен її зникнення ще і сьогодні залишається нерозгаданим. І все ж в історії наступного культурогенезу вона лишила по собі пам’ять не тільки власними яскравими пам’ятками, але й рефлексіями пізніших часів. освоєння і поширення заліза засвідчували пере- хід населення території україни на нову стадію не лише економічного, але й суспільно-політичного розвитку. на цей період припадає завершення про- цесу розкладу первіснообщинних і початок стано- во-класових відносин. Поява додаткового продук- ту спричинилася до створення порівняно міцних, ієрархічно організованих військово-політичних об’єднань. спостерігається процес трансформа- ції додаткового продукту на престижно значимі цінності — золоті і срібні прикраси, коштовну зброю, одяг тощо. Значною мірою це залежало від того, наскільки степовим іраномовним кочів- никам (кімерійцям, скіфам, сарматам) вдавалося підтримувати контакти з античними містами-де- ржавами Північного Причорномор’я. у результаті активної взаємодії цих світів у межах степової, а почасти і лісостепової україни, витворилась знаменита культура скіфського часу, яка акумулювала культуру так званого звірино- го стилю іраномовних скіфів, що мала витоки у Передній азії, і досягнення античної цивілізації. розкопки величезних курганів царських скіфів постійно виявляють прекрасні твори мистецтва, виготовлені з кольорових металів. Вони не є ціл- ком античнми, оскільки наповнені елементами скіфського звіриного стилю, але й не зовсім скіфські, адже на багатьох із них присутні зоб- раження сцен з грецької міфології. умовно цю культуру можна назвати скіфо-античною. аналогічна культурно-історична ситуа- ція на території нинішньої україни мала міс- це і на початку І тис. н. е., коли все Північне Причорномор’я стало римським. колишні грець- кі міста перетворилися на опорні пункти римсь- кого імперського володарювання, але характер відносин у реґіоні залишився незмінним. Під впливом римських провінцій в україні у II—V ст. н. е. склалась блискуча археологічна   ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 210 культура, яка в літературі отримала назву чер- няхівської. Вона, як і колись трипільська, зайняла лісостепові простори від нижнього Подунав’я до середнього Дніпра. Відзначалась високим рівнем гончарного виробництва, мала розвинене скло- робство, залізоробство, ювелірне ремесло, знала важкий плуг, а отже й високу культуру хліборобс- тва. Знаходження римських монет, а також амфор- ної тари на черняхівських поселеннях засвідчує наявність торговельних зв’язків носіїв черняхів-  ської культури з римською імперією. кого вважати творцем цієї культури? «безпе- речно, слов’ян», — заявляють одні. «найімовір- ніше пріоритет у творенні черняхівської культури належить готам», — заявляють інші. треті не ви- ключають участі в її формуванні пізніх сарматів. рацію, як це буває в таких випадках, мають відразу всі. у неспокійні часи великого переселення на- родів, коли через територію україни проходили різ- ні племена — готи з європейської півночі, сармати і гуни з азійського сходу — населення черняхівської культури навряд чи могло бути моноетнічним. новим важливим етапом культурних запозичень був період київської русі, яка належала до найрозви- неніших країн середньовічної Європи. безперечно, своїм впевненим виходом на європейську історич- ну арену русь завдячувала, насамперед, власним структуротворчим потенціям, але не обійшлося і без допомоги сусідів. серед них були: Візантія, яка продовжила естафету впливів високої середземно- морсько-чорноморської цивілізації на східних сло- в’ян, скандинавія, а також східний сусід русі — хозарський каганат, як спадкоємець традицій арабської культури. Запозичення із соціально-пре- стижних культур не обмежувалися сферами культури чи економіки, а поширювалися також на державно- політичну і релігійно-світоглядну сфери. суттєві зміни в етнічному та культурному роз- витку території україни відбулися в результаті розгрому русі монголо-татарами і наступного три- валого їхнього панування на наших землях, а також інкорпорації південно-руських земель до складу литви і Польщі. Володарем степових просторів нинішньої україни на довгі століття стали татари. їхній вплив на культурний розвиток українців був надзвичайно великим. Фактично саме він сформу- вав етнографічний образ козака з його вишиванкою, широкими шароварами, кривою шаблею та бритою головою з оселедцем і вусами. не випадково в на- родному епосі, а також у народному малярстві він отримав назву «козак Мамай». Зі сказаного випливає цілком логічний вис- новок, що в усі часи культурогенез та етногенез на території майбутньої україни перебували в постійній динаміці і тісному взаємному пере- тинанні. І як не було чистої культури якогось конкретного етносу — вона завжди зіткана з еле- ментів культур багатьох народів — так не було   і чистого, а тим паче єдиного незмінного протя- гом тисячоліть біологічного етносу. отже, факти давньої історії незаперечно свідчать, що етнокультурний розвиток у межах сучасної україни в усі часи характеризувався постійною взаємодією сходу і Заходу. Причо- му, межа між цими двома світами проходила не з півночі на південь, а зі сходу на захід за лінією розмежування лісостепу і степу. Висловлюю- чись фігурально, можна сказати, що азія для мешканців території україни знаходилась не за уральськими горами, а за сулою на лівобережжі і тясменем на Правобережжі. етно- і культурогенез тут відбувався не лише шляхом еволюційного діалогу різних народів, але й монологу сильнішого етносу, котрий асимільо- вував інші народи, нав’язував їм свою культуру. на ранніх етапах історії цей шлях був перева- жаючим. у результаті постійних переміщень ве- ликих груп людей одні етноси накладалися на інші, змішувалися між собою. Часто це призво- дило до появи на історичній арені цілком нових   етносів і культур. на етапі зародження державно-політичної організації життя народів, стабілізації етносів і їхніх територій, культурний розвиток відзначався впливами розвиненіших культур на менш розви- нені, що відбувалося за умов відносно мирного співіснування. однак і в середньовіччі траплялися випадки поглинання одного етносу іншим, у ре- зультаті чого етнокультурний ландшафт зазнавав суттєвих змін. так у складі русі інтегрувалися, а згодом і розчинилися угрофінські племена на півночі і північному сході, тюркомовні на півдні, балтські на північному заході. свого часу В. липинський, ніби відповіда-  ючи сьогоднішнім «справжнім українцям», заува- жував, що «немає мабуть більш безглуздого і більш позбавленого всякого змісту виразу, як «чистокровний українець». Монополізування неіснуючої «української чистокровності», згідно з ним, «є смішним і національно-руїнницьким» (липинський 1995, с. 425). Досить чітко про євразійство україни вис- ловився відомий політичний і церковний діяч, колишній міністр уряду гетьмана П. скоропад- ського В. Зеньковський. Згідно з ним, трагедією україни було те, що неможливість утворення са- мостійної держави визначались її географічним положенням. «Після хIV ст. україна знаходилася між трьома великими державними утвореннями — Московською державою, Польщею, а пізніше і туреччиною. Вона ніколи не могла існувати незалежною... географія україни визначила тра- гедію її історії» (Зеньковский 1995, с. 26). Певний сенс в останньому висловлюванні є, але абсолютизувати «нещасливість» географіч- ного фактора не слід. По-перше, це не лише ук- ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 2 11 раїнська особливість. Порубіжність — географіч- на та етно-культурна — характерна для багатьох реґіонів Євразії, що не завадило появі там стій- ких державних утворень. Візантійська імперія за таких географічних умов проіснувала понад тисячу років. упродовж кількох століть демонс- трувала свою життєздатність і її наступниця — османська імперія. По-друге, як засвідчує наша історія, порубіжність почасти мала і свої пере- Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. — М., 1973. Беляшевский Н.Ф. рец.: хвойка В. раскопки 1901 г. в области трипольской культуры // алюр. — 1904, № 3. — с. 116—120. Давня історія україни. — к., 1977. — т. 1. Давня історія україни. — к., 1998. — т. 2. Давня історія україни. — к., 2000. — т. 3. Етнічна історія давньої україни. — к., 2000. Зеньковский В. Пять месяцев у власти. Воспоминания. — М., 1995. История древнего мира / Под ред. и.М. Дьяконова. — М., 1989. Липинський В. листи до братів-хліборобів. — київ—Філадельфія, 1995. Маркс К., Энгельс Ф. сочинения. — изд. 2-е. — т. 13. Маркс К., Энгельс Ф. сочинения. — изд. 2-е. — т. 36. Массон В.М. Перспективы методологических разработок в исторической науке. — сПб., 2004. Петров В.П. Походження українського народу. — к., 1992. Сегеда С.П. Деякі питання походження та етнічної історії населення русі-україни за даними антропології //   Ruthenica. — т. 1. — к., 2002. — с. 89—104. Одержано 20.01.2005 П.П. Толочко теоретиЧеские ПроблеМЫ   иЗуЧения ДреВней истории украинЫ В статье подвергнуты анализу методологические подходы в исследовании древней истории украины. В советское время, как известно, в этой области господствовало марксистское учение, главный смысл которого сводился к жест- кому формационному эволюционизму. ныне оно подвергается критике, часто не вполне справедливой. если иметь в виду археологическую периодизацию, то она, по существу, основывается на тех же базисных принципах, что и марксистская историческая периодизация. автор убежден, что компетенцией археологической науки является не только изучение следов человеческой деятельности, но и реконструкция исторического процесса. Чрезвычайно важной представляется проблема этнокультурного развития древнего населения украины. Процессы эти были сложными и многолинейными. их нельзя свести к простому биологическому воспроизводству одного и того же населения на одной и той же территории. Поэтому не следует искать для современного украинца тождественного его этнографической ипостаси народа в глубокой древности. Во все времена территория нынешней украины была контактной зоной, где встречались народы и культуры Востока и Запада. В отдельные периоды соединение традиций Востока и Запада приводило здесь к необычайному взлету культурной жизни. P.P. Tolochko THEORETICAL PROBLEMS IN THE STUDy  OF ANCIENT HISTORy OF UKRAINE Methodological approaches to the study of the ancient history of Ukraine have been analyzed in the article article. As it is well known, in Soviet period the Marxism doctrine was dominant in this sphere. The main idea of this doctrine added up to strict formational evolutionism. It is much criticized at present, often not justly. If we consider archaeological periodization, it essentially rests upon the same basic phenomena as the Marxism historical periodization. The author is convinced that the terms of reference of the archaeological science cover not only the traces of human activity, but also the reconstruction of the historical process. The problem of ethnocultural development of the ancient population of Ukraine appears utterly important. These processes were complex and multilineal. They should not be reduced to simple biological reproduction of the same population on the same territory. For this reason one should not look for an ethnographical hypostasis identical to the modern Ukrainians in the distant antiquity. The territory of the present-day Ukraine at all times was a contact area where peoples and cultures of Orient and West were meeting. In some periods integration of Oriental and Western traditions resulted in extraordinary peaks in cultural life here. ваги. найвищі злети культури реґіону спостері- галися саме в ті часи, коли вона опліднювалася зустрічними потоками сходу і Заходу. Звичайно, якщо ці потоки не набрали форм руйнівних бу- ревіїв, як гунський чи монголо-татарський. Зрештою, і державу на цьому порубіжні ми мали справжню впродовж кількох століть. київ- ська русь ні в чому не поступалась своїм захід- ним чи східним сусідам.

Схожі ресурси