Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я

Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я

На основі численних джерел у статті розглянуто різночасові та різнотипові давньогрецькі сакральні зольники, виявлені на території Боспору Кімерійського та Нижнього Побужжя....

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2005
Автор: Русяєва, A.C.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут археології НАН України 2005
Назва видання:Археологія
Теми:
Статті
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199228
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я / A.C. Русяєва // Археологія. — 2005. — № 4. — С. 53-63. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-199228
record_format dspace
spelling irk-123456789-1992282024-09-30T17:21:17Z Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я Русяєва, A.C. Статті На основі численних джерел у статті розглянуто різночасові та різнотипові давньогрецькі сакральні зольники, виявлені на території Боспору Кімерійського та Нижнього Побужжя. В статье рассмотрены известные данные о наиболее крупных культовых зольниках, частично исследованных в некоторых античных центрах Боспора Киммерийского (Мирмекий, Китей, Зенонов Херсонес), Нижнего Побужья (Борисфен, Ахиллодром, поселения сельской округи Ольвийского полиса, Западный городской теменос), а также в Каллатисе. Они относятся к первой группе сакральных комплексов. На основании собственных наблюдений в процессе раскопок Западного теменоса и привлечения различных сведений о наличии аналогичных памятников во многих святилищах Греции автором внесены конкретные предложения и дополнения: структура рассмотренных культовых зольников представляет собой такого же типа примитивные алтари, как и культовые ботросы; они также являются составной частью общественных святилищ, но не самостоятельными святилищами; при их определении не стоит применять термин «эсхара»; устройство примитивных зольных алтарей в античных городах и на поселениях относится к эллинской традиции почитания божеств и обожествленных героев, возникшей независимо от варварской. The article deals with well-known data on the largest ritual cinder heaps, which were partially examined in several ancient centers of the Cimmerian Bosporos (Myrmecium, Cytae, Zeno’s Chersonesos), Lower Buh River Region (Borysthenes, Akhillordom, settlements of the Olbian neighborhood, Western city temenos), as well as Callatis. They belong to the first group of sacred complexes. On the basis of personal observations during excavation of the Western temenos and various data on the existence of analogous monuments in many sanctuaries in Greece certain suggestions and additions were introduced: in terms of their structure the ritual cinder heaps under study represent the same type of primitive altars as ritual bothroses; they also represent an integral part of public sanctuaries rather than independent sanctuaries; one should not use the term eskhara for their description; primitive cinder heaps in ancient cities and settlements originate from the Hellenistic tradition of deities worshipping and heroes deification, which appeared independently from the barbarian one. 2005 Article Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я / A.C. Русяєва // Археологія. — 2005. — № 4. — С. 53-63. — укр. 0235-3490 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199228 uk Археологія Інститут археології НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Статті
Статті
spellingShingle Статті
Статті
Русяєва, A.C.
Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я
Археологія
description На основі численних джерел у статті розглянуто різночасові та різнотипові давньогрецькі сакральні зольники, виявлені на території Боспору Кімерійського та Нижнього Побужжя.
format Article
author Русяєва, A.C.
author_facet Русяєва, A.C.
author_sort Русяєва, A.C.
title Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я
title_short Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я
title_full Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я
title_fullStr Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я
title_full_unstemmed Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я
title_sort давньогрецькі примітивні зольні вівтарі північного причорномор’я
publisher Інститут археології НАН України
publishDate 2005
topic_facet Статті
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199228
citation_txt Давньогрецькі примітивні зольні вівтарі Північного Причорномор’я / A.C. Русяєва // Археологія. — 2005. — № 4. — С. 53-63. — укр.
series Археологія
work_keys_str_mv AT rusâêvaac davnʹogrecʹkíprimítivnízolʹnívívtarípívníčnogopričornomorâ
first_indexed 2024-10-01T04:01:51Z
last_indexed 2024-10-01T04:01:51Z
_version_ 1811682754121695232
fulltext ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 4 53 За скіфо-античної епохи на території сучасної   україни виділяють три великі зони, яким при- таманні майже однакові за суттю своєрідні сак- ральні комплекси — так звані зольники, розко- пки яких надають чимало цікавих матеріалів для вивчення окремих аспектів релігійного світог- ляду населення, переважно Боспору кімерійсь- кого і нижнього Побужжя, а також скіфського лісостепу. останніми десятиліттями інтерес до зольників значно посилився з огляду на нові ар- хеологічні дослідження у різних регіонах. Проте не можна сказати, що всі питання щодо них уже остаточно розв’язані. нині відсутнє узагальнене вивчення не лише усіх відомих північнопонтій- ських або лісостепових зольників, але й регіо- нальних, не кажучи вже про подібні античні пам’ятки. Певно, тому ще й досі немає одно- стайності у визначенні їх етнічного і культового походження, конкретного призначення і змісту, внаслідок чого запропоновано і різноманітні дефініції: зольник, зольно-земляний жертовник, зольний вівтар, есхара, вівтар-есхара, зольний пагорб-есхара, святилище, героон, житлові па- горби, культові вогнища, священні місця сільсь- ких громад тощо. З огляду на це цілком слушно буде розгляну- ти передусім давньогрецькі сакральні зольни-  ки — різні за розмірами і часом створення — для більш-менш чіткого уявлення про ці неординар- ні пам’ятки. За розмірами і характером знахідок їх розподіляють на дві групи. До першої з них, якій і присвячено цю статтю, відносять зольно- земляні пагорбки значної потужності в деяких містах і на поселеннях, у тому числі й окремих святилищах. у їх нашаруваннях знайдено без- перечно культові речі, які вказують на громад- ське вшанування різних божеств. Другу групу зольників представлено порівняно невеликими зольними викидами в закритих приміщеннях або подвір’ях, що належали одній сім’ї або роду, але з’ясувати їх суто культове призначення часто проблематично. Згідно з публікаціями, наве- деними нижче, найбільшу кількість зольників виявлено, але лише частково досліджено на Бос- порі кімерійському, дещо менше — у нижньо-  © а.с. русЯєВа, 2005 à.ñ. ðóñÿºâà äàâíüîãðåöüê² Ïðèì²òèâí² Çîëüí² â²âòàð² ϲâí²×íîãî Ïðè×îðíîìîð’ На основі численних джерел у статті розглянуто різночасові та різнотипові давньогрецькі сакральні зольники, вияв- лені на території Боспору Кімерійського та Нижнього Побужжя. му Побужжі. не зафіксовано їх на території хер- сонеської держави, де, можливо, і не існувало таких помітних зольних насипів, як на Боспорі і   в ольвійському полісі. Власне, зольник як суто культовий комплекс, а не просто сміттєзвалище, уперше для такого типу античних пам’яток визначив В.Ф. гайду- кевич. у 60-ті рр. минулого століття він частко- во дослідив і, по суті, правильно інтерпретував значний зольник у боспорському місті Мірмекій (гайдукевич 1965, с. 29—37; гайдукевич 1987, с. 91—97). не загромаджена тут з ранньоеллі- ністичного часу будівельними залишками площа понад 500 м2 містила потужний масив культур- них відкладів досить специфічного характеру. Цей насип утворився в результаті систематично- го висипання золи і такого ж послідовного ви- кидання сюди речового матеріалу: різноманітної кераміки, теракот, монет, численних вотивів, кіс- ток тварин, будівельних відходів. через перева- жання золи в нашаруваннях насипу і зв’язок з культовою сферою його було визначено зольно- земляним жертовником і вівтарем-есхарою (гай-  дукевич 1965, с. 29). наразі, внаслідок недостатнього вивчення цієї пам’ятки на належному методичному рівні щодо її стратиграфії, хронології і безпосередньо- го відношення до неї залишків культових споруд існують суперечливі погляди. За археологічни- ми і нумізматичними матеріалами та характе- ром нашарувань, В.Ф. гайдукевич розрізняв два різночасові зольні яруси. на підставі його досліджень Ю.о. Виноградов навів більш чіткі дані щодо їхнього розташування і стратиграфії (Виноградов 1981, с. 79—80; Виноградов 1992,   с. 110—113). на місці найранішого ярусу в пер- шій половині V ст. до н. е. знаходилася кам’яна споруда, в одному з приміщень якої стояв неве- ликий вівтар. у другій половині V — на початку IV ст. до н. е. над її залишками поступово утво- рився зольник потужністю нашарувань 0,7 м на площі 130 м2. у IV ст. до н. е. на його поверхні спорудили нову будівлю, в одному з приміщень якої теж облаштували вівтар, біля якого відправ- ляли обряди на честь Деметри. коли наприкінці цього ж століття святилище перестало функціо- нувати, його стіни розібрали, всю поверхню за-  Я ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 454 сипали шаром глини, на який знову висипали золу протягом майже 50—70 років. Другий золь- ник займав значно більшу площу (до 500 м2 і заввишки 3 м). сучасні дослідження раннього мірмекійсько- го зольника, оскільки пізніший вже зруйновано, дає дещо нове уявлення про його призначення, стратиграфію, хронологію та культові споруди, однак інформація про них досить стисла і су- перечлива (пор.: Бутягин 2002, с. 91—94; Бутя- гин 2004, с. 51—52; Бутягин 2004а, с. 126—131; чистов 2004, с. 131—142). так, за новими да- ними під раннім зольником відкрито залишки великого пізньоархаїчного будинку площею 200 чи 400 м2, загальна ж площа комплексу у IV ст. до н. е. становила 560 м2 (Бутягин 2004а, с. 130; чистов 2004, с. 133). неподалік однієї з кладок у кутку приміщення чи подвір’я з вівтарем у бронзовому глечику знайдено унікальний скарб із 99 електрових статерів кізика, що є частиною сакральної скарбниці (чистов 2004, с. 138—139). Звісно, останні розкопки внесли деякі корективи в розуміння цих неординарних комплексів, про- те, зважаючи на суперечність у їх тлумаченні в усіх опублікованих матеріалах, нез’ясованими залишаються чимало питань. головне з них по- лягає у тому, чи могли хоча б деякий час синх- ронно існувати відкриті тут споруди (особливо ботроси) з первинним створенням зольника, який взагалі займав значно меншу площу, ніж величезна пізньоархаїчна будівля. Виникає сумнів щодо достовірності майже абсолютної хронології і призначення всіх споруд, їх взає- мозалежності із зольниками, а також загальної стратиграфії, зокрема глинистої підсипки, яку доцільніше було зробити для фундаментів, а не власне для зольника. Водночас не існує пояс- нення, чому в елліністичний період мірмекійські будівельники були настільки недосвідчені, що поставили значну за розмірами кам’яну спо- руду з вівтарем на зольно-земляному пагорбку з розсипчастих нашарувань. До цього часу не з’ясованою залишається первинна основа обох зольників, невідомо, як під впливом природних явищ протягом певного часу вони закономірно розповзалися в усі боки та наскільки і в якому конкретно місці були перекриті ними будівельні залишки культових споруд. на наш погляд, куль- тові комплекси Мірмекія варто розглядати не ізольовано, а у зіставленні з теменосами, почи- наючи з архаїчного періоду, найхарактернішою ознакою яких були кам’яні священні огорожі, які, судячи з довжини і типу кладок, найімовір- ніше, є типовими і для цієї сакральної зони з кількома різночасовими одно- і двокамерними приміщеннями різного призначення. у цьому аспекті на пильну увагу заслуго- вують спостереження першого дослідника В.Ф. гайдукевича, який писав, що біля раннього зольника знаходився комплекс теменосу, з яко- го надходили вотивні пожертви, а також усі ті предмети, які стали непридатними для подаль- шого використання в святилищах (гайдукевич 1965, с. 36—37). разом з ними сюди викидали золу з жертовних вогнищ і будівельні залишки від сакральних споруд, чим можна пояснити знахідки каміння і черепиці. Велика кількість кісток тварин, різних типів посуду, зокрема ам- фор і чаш для вина, свідчить, що разом із жертво- приношеннями тут значну роль відігравали уз- ливання і сакральні трапези під час проведення релігійних свят. Загалом у зольниках знайдено багато уламків різноманітних речей, у тому числі й культового призначення. Це насамперед при- святні та маркувальні графіті, теракоти, серед яких переважали протоми покровительки зем- леробства Деметри і її дочки кори-Персефони, численні вотивні мініатюрні глечики і тарілочки. але порівняно з цими предметами культу в золь- нику виявлено набагато більше інших матеріалів: уламки амфор різних центрів імпорту, афінську чорнолакову кераміку, столовий і кухонний по- суд боспорського виробництва, світильники, че- репицю, каміння, а також боспорські монети, глиняні підвіски для ткацьких станків та інші вотивні жертвоприношення. аналізуючи насам- перед епіграфічні, нумізматичні та археологічні матеріали й аналогічні пам’ятки в різних регіо- нах греції, В.Ф. гайдукевич переконливо довів сакральний характер обох зольних насипів у взаємозв’язку з головними тут культами Деметри   і близьких до неї божеств (гайдукевич 1987, с. 69—70). Він уперше визначив і культове призначення найзначнішого з усіх відомих зольника в китеї, який систематично досліджували протягом ос- танніх 30 років (пор.: гайдукевич 1965, с. 37; Молева 2002, с. 16—23, 70—117). За потуж- ністю нашарувань (близько 12 м) і часом існу- вання (остання третина V ст. до н. е. — IV ст. н. е.) він, безперечно, належить до унікальних сакральних пам’яток Причорномор’я античної епохи. Вважають, що він займав площу близько 5000 м2, але чверть (1250 м2) уже зруйновано морськими водами. розкопано тільки десяту час- тину його площі, де знайдено величезну кіль- кість різноманітних предметів (Молева 2002, с. 70—106; Молева 2002а, с. 151—154; Молева 2003, с. 75—80; Молев 2002, с. 146—151; Молев, Мо- лева 2003, с. 252—263). Передусім привертають увагу фрагментовані теракоти Деметри, кори- Персефони, афродіти, артеміди, Діоніса і його фіасу, кібели, геракла, уламки посуду з присвя- тами Зевсу, Деметрі, аполлону, Діонісу, Матері богів і безіменному герою. спочатку на місці майбутнього зольника було влаштовано культо-  ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 4 55 ву площадку з фавісами в розколинах материко- вої скали, над якими лише з кінця IV ст. до н. е.   почалося поступове накопичення зольно-сміт- тєвих викидів, насичених кістками тварин і чис- ленними вотивами, бутовим камінням, черепи- цею, печиною тощо. В різних місцевостях грець- кого світу під час проведення релігійних ритуалів для викидів жертвоприношень і розбитих вотивів використовували ями, щілини в скелях, гроти тощо (Paus. I, 18, 7; 34, 4; II, 22, 4; III, 13, 8—11; 14, 10; VIII, 29, 1; IX, 11, 5). За визначенням до- слідників, китейський зольник — це величезний   жертовник-есхара або святилище, але й щодо нього залишається невизначеною взаємозалеж- ність з функціонуванням поблизу або під його зсувами теменосу китея, в якому відправляли культи всіх вищезазначених божеств з відповід- ними ритуалами і святами, без існування якого неможливо було б створити такий потужний зольно-земляний пагорб. наприкінці VI ст. до н. е. у результаті бага- торічних викидів золи і сміття в південно-східний береговий обрив у античному містечку Зенонів херсонес у Приазов’ї (сучасний мис Зюк) виник зольник заввишки 9,5—10 м, який досі повністю не розкопано (Масленников 1992, с. 125—138). Як і в китеї, тут спочатку було заповнено щілини в материку і між високими уламками скель. у нашаруваннях золистого суглинку зі сміттєвими включеннями знайдено велику кількість улам- ків амфор, лутеріїв, столового посуду, кісток домашніх тварин, дельфінів і осетрових риб.   З цього зольника походить і уламок стінки фа- соської амфори з графіті кінця V ст. до н. е., на якому зафіксовано імена 9 землеробів Зеноново- го херсонеса, котрі мали віддати до святилища перші частки врожаю зі своїх садиб (Маслен- ніков 1992, с. 136). За підрахунками о.о. Мас- леннікова, ці первинки (близько 60 кг зерна пше- ниці) організовано відвозили до якогось храму. однак не слід виключати й того, що святилище покровительок землеробства могло бути і в са- мому містечку, завдяки обрядам і сакральним трапезам в якому під час проведення різних свят і було створено зольник. на існування тут культу Деметри і кори в їхньому локальному елевсінському варіанті в поєднанні з культами   афродіти та Діоніса свідчать теракоти. крім Боспору, потужний зольник існував і в західнопонтійському місті каллатісі, але його повністю зруйновано ще до того, як про цю пам’ятку дізналися археологи. За свідченням В. канараке, під «сміттєвим пагорбом» спочатку була велика яма, куди мешканці міста скидали різні черепки і теракотові статуетки (канараке 1969, с. 4). коли яма заповнилася, тут утворив- ся пагорб завдовжки більше 100 м — «справж- ня гора черепків (Monte Testacci­o)». у 1935 р.   пагорб було повністю знесено. «тисячі возів ви- возили землю і «сміття» з цієї Monte Testacci­o… З цієї землі з її цінним вмістом була насипана майже на висоту п’ять метрів нова шосейна дорога… Протягом кількох місяців усі, хто був спроможний, перегрібали цю землю: тоді було знайдено тисячі статуеток, особливо багато прекрасних голівок, обламаних біля шиї. але більшість скарбів з Monte Testacci­o було ви- везено і безладно використано на будівництво шляху» (канараке с. 16—17). Звичай викидати теракоти, на думку В. канараке, був зумовлений релігійною традицією еллінів. отже, без сумніву, «гора черепків» в каллатісі — теж сакральний зольник. Вона відрізняється від боспорських надзвичайно великою кількістю теракот, якої не містить жодне святилище у Північному Причор-  номор’ї. Порівняно з усіма вищерозглянутими, знач- но меншими виглядають зольники в Борисфені, святилищах ольвії та на поселеннях її сільської округи. До найраніших, на наш погляд, варто віднести зольники в Борисфені. Ще а.с. уваров зазначав, що на північній окраїні о-ва Березань добре розрізняються шість «курганів», найвищий з яких мав в основі близько 53 м (уваров 1856, с. 142—143). чотири з них як поховальні кур- гани спорадично досліджував у 1904—1910 рр.   е.р. фон Штерн (оак за 1905 р., с. 35—37; оак за 1906 р., с. 56—58; оак за 1909—1910 рр., с. 111—116). розкопки проводили траншеями хрест-навхрест і лише незначними за площею сегментами в окремих місцях. Заслуга фон Штерна в тому, що хоча він і не зрозумів при- значення насипних узвиш на Березані, однак, зрештою, дійшов висновку, що вони виникли значно раніше за численні поховання в них, які належать до середньовічного й нового часу. на- сипи він датував переважно останньою чвертю VII — серединою VI ст. до н. е., що наразі потре- бує уточнення. у найвищому місці вони сягали в середньому 3—3,5 м, найбільший з них мав в ок- ружності 78,94 м при прямовисній висоті 3,57 м   (оак за 1909—1910 рр., с. 112). Під деякими з них виявлено ями, заповнення яких майже не відрізнялося від зольно-земляних напластувань насипів. Місцями в них зафіксовано прошарки тільки із золи, вугілля, роздрібнених й обвуг- лених кісток домашніх тварин (биків, баранів, свиней), шкаралупок черепашок і мідій, а також значної кількості уламків різних категорій посу- ду. При цьому фон Штерн неодноразово підкрес- лював, що під час розкопок «курганів» постійно траплялися фрагменти високоякісних розписних ваз різних центрів виробництва. найкраще, хоча й частково, було розкопано лише «курган» к-4, насип якого був ущент заповнений черепками, купами амфорних уламків, які лежали впереміш   ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 456 із золою, черепашками, кістками різних тварин (оак за 1909—1910 рр., с. 114—115). разом з тим фон Штерн зазначав, що важко пояснити, як саме виник цей насип, що виглядав як про- сте сміттєзвалище. не було достатньо даних і для припущення щодо спалювання тут трупів і справляння тризни через відсутність похо- вальних ям для зберігання урн з попелом, хоча огорожа і наявність цілих теракотових фігурок свідчать на користь такої гіпотези. тому дослід- ник припускав, що насип утворився в резуль- таті вивезення сміття, незважаючи на те, що це суперечило давньогрецьким звичаям (оак за 1909—1910 рр., с. 116). тут спеціально наведено міркування фон Штерна, аби показати, що, як не дивно, він не вбачав у розкопаних ним уперше у Причорномор’ї сакральних комплексах будь- якого відношення до культів божеств, не звернув належної уваги на стратиграфію «курганів» і не встановив призначення та більш конкретну хро- нологію розташованих неподалік кам’яних фун- даментів з великих обтесаних плит (оак за 1906 р., с. 57—58; оак за 1909—1910 рр., с. 113). саме вони, ймовірно, і були залишками культо- вих споруд і огорожі теменосу з вівтарями, звід- кіля і надходила до зольників велика кількість так званого священного сміття, в якому були теракоти, вотивні жертвоприношення, уламки парадного посуду, у тому числі з присвятами, а також численні відходи жертвоприношень тва- рин і ритуальних трапез. різні ями під зольни- ками і поруч з ними, певно, були культовими ботросами, незалежно від того, з якою метою вони були викопані: для добування глини, яку використовували для виготовлення сирцевої цег- ли, або для зберігання вина чи інших продуктів. Як і в багатьох інших святилищах, їх засипали і над ними нерідко виростали зольно-земляні па- горбки, заповнені різноманітним начинням. на користь того, що в Борисфені було кілька свя- тилищ різних божеств, свідчать як уже відкриті залишки храмів і вівтарів у різних його районах, так і присвятні та маркувальні графіті (лапін 1971, с. 483; толстой 1953, с. 54—56; Яйленко 1980, с. 89—92; Яйленко 1982, с. 287—297; на- заров 2001, с. 154—164). останніми десятиліттями на території оль- війської хори відкрито кілька подібних пам’яток. Значний за розмірами зольник ранньоелліністич- ного часу виявлено на північно-західній околиці грецького поселення козирка ІІ на правому бе- резі гіпанісу, яке входило до ольвійського полісу (головачева, Марченко, рогов 1998, с. 104—107; головачева, рогов 2002, с. 41—42). Він мав в плані овальну форму завдовжки 60 м, завширш- ки близько 50 м, заввишки 1,5 м, однак розкопа- но лише 600 м2. його насип відрізняється струк- турою нашарувань: у центрі — прошарки золи,   попелу, сажі, материкового суглинку, будівель- ного і господарчого сміття, обпаленої глини; в периферійній частині переважає сіра зола. не- зважаючи на різний характер нашарувань, усі вони більш-менш рівномірно наповнені великою кількістю знахідок, переважно уламками посуду. За складом і характером вони близькі до знайде- них на поселенні, однак їх насиченість у зольни- ку в кілька разів вища. До унікальних знахідок належить лист на уламку амфори, в якому йдеть- ся про дарунок коня полководцю олександра Македонського Зопіріону (Vi­nogradov 1997, s. 323—335). Про сакральність козирського золь- ника свідчить насамперед його розташування на місці пізньоархаїчного святилища з невеликим храмом і вівтарем. окрім того, в ньому знайде- но велику кількість кісток жертовних тварин та чимало типових для подібних пам’яток вотивних жертвоприношень: точильні бруски, риболовні і ткацькі грузила, теракоти і монети. Цілком мож- ливо, що синхронні з зольником культові спору- ди, розбита черепиця з покрівлі яких знайдена в ньому, ще не відкриті або ж знищені. Заслуговує на увагу зруйнований зольник IV— III ст. до н. е., насипаний на кургані доби бронзи в північно-західній частині поселення кателіно 1, теж на правому березі гіпанісу (рубан 1982, с. 54; снытко 1988, с. 67; крыжицкий, Буйских, отрешко 1990, с. 58). на глибоко зораній повер- хні вдалося виявити цікаві вотиви: свинцевий букраній, герму геракла, свинцеву пластинку у вигляді квадриги, якою править геліос, а також невеликий вапняковий вівтарик, що, безперечно, вказують на шанування мешканцями поселення цих божеств і проведення ритуалів із застосуван- ням вогню для жертвоприношень. на мису біля південної околиці грецького городища кошари, яке теж було складовою ольвійської держави у IV — першій чверті III cт. до н. е., досліджено порівняно невеликий пагорбок овальної фор- ми (висота 2,5 м, довжина 30 м, ширина 20 м) (Палуцы-Владыко 2002, с. 57; носова 2002, с. 62—68). Заздалегідь вирівняний майданчик було перекрито шаром піску, подрібнених черепашок і вапняку. час від часу сюди висипали чисту золу, пісок, глину, морські водорості, черепашки мідій, разом з якими постійно трапляються кістки риб, домашніх і диких тварин, уламки керамічного посуду та суто сакральні речі (носова 2002, с. 63—64). серед останніх вирізняються протома кори-Персефони, вотивні глиняні «коржики» і моделі зерна, керамічні остракони, галька, зоо- морфні та антропоморфні камінці природного походження тощо. частково досліджено два зольники і в південно- західній частині поселення V — середини III ст. до н. е. в урочищі глибока Пристань на право- бережжі Дніпровського лиману (Буйских 1989,   ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 4 57 с. 80—82). За спостереженнями автора розко- пок, нашарування зольника складалися із золи і вогнищевих викидів, змішаних з шарами об- паленого щебеню і глини. спочатку ці насипи створювали на місці давніх ярів і лише після їх повного заповнення до рівня денної поверхні поступово виросли пагорби. З урахуванням усієї товщі нашарувань потужність першого зольника досягала 4, другого — 2,8 м. Загалом протягом приблизно столітнього існування сюди разом із золою і сміттям було викинуто чимало уламків різнотипових амфор, кухонного, в тому числі й ліпного, та столового посуду, світильників, а також монети, пряслиця, ткацькі грузила, намис- тини, бронзові вістря стріл, кістки тварин тощо. серед суто культових речей вирізняються вотивні глиняні «хлібці», дрібні плескаті камінці, уламки   теракот і графіті на фрагментах посудин. До найпізнішого часу у нижньому Побужжі відносять сакральний зольник на ахілловому Дромі (суч. о-в тендрівська коса), який було роз- копано значно раніше за всі інші, однак тривалий час жоден з дослідників не ототожнював його з цим типом пам’яток. Він заслуговує на особливу увагу, бо має важливе значення для розуміння деяких аспектів культу ахілла. Військові моря- ки під командуванням капітана-лейтенанта н.Д. критського у 1824 р. частково розкопали невели- кий насип заввишки близько 1 м, діаметром 17 м на північно-східному краю цього острова (див. детальніше: толстой 1918, с. 56—59; тункина 2002, с. 453—472, 627—630). Про його структу- ру залишилися надто суперечливі відомості. у недавно опублікованому листі н.Д. критського повідомлялося, що насип складався з перегнилих речовин і землі, в яких було дуже мало попелу і вугілля (тункина 2002, с. 627). І.П. Бларамберг, навпаки, визначав цей пагорбок як купу попелу (Blaramberg 1828, p. 19). Певно, внаслідок вияв- лення тут поховання якогось християнина Ми- хаїла, академік є.є. келер у науковій праці про чорноморські острови, пов’язуючи цей пагорб з культом ахілла, упевнено, хоча й суперечливо, тлумачив його як курган, де знаходилася гробни- ця кінця IV ст. н. е., а похований міг бути власни- ком великої кількості монет, своєрідним нумізма- том-колекціонером античної епохи (Köhler 1826, p. 619—627). разом з тим він рішуче відхиляв свідчення страбона про священний гай ахілла на тендрівській косі і про свята на його честь, тому що знайдені тут барельєфи насправді, на його думку, належали храму ахілла на о-ві лев- ка і лише випадково потрапили на цей острів. є.є. келер необґрунтовано критикував і погляди І.а. стемпковського (пор.: стемпковский 1825, с. 338; Köhler 1826, p. 623—627). тому на увагу заслуговують власні спостереження н.Д. критсь- кого, який резонно вважав, що цей пагорбок — не   курган, бо знайдені в ньому монети й інші речі були розкидані на всій його площі і різній глибині (див. детальніше: тункина 2002, с. 454—471). тут завдяки просіюванню землі через решето було виявлено близько 1200 монет багатьох міст античного світу, в тому числі понад 100 срібних, уламки мармурових рельєфів, плити з написами, посуд, два кам’яні, добре обтесані блоки, чере- пицю, сирцеву цеглу тощо. крім того, збереглися письмові дані про те, що козаки-прикордонни- ки випадково знайшли на тендрівській косі в якомусь понад 0,6 м заглибленні в піску з чере- пашками кілька давніх монет, уламки глиняних посудин і невелику кам’яну статую. але жоден з авторів не зазначав, що в насипу чи поблизу знаходилися хоча б поодинокі кістки тварин. опубліковані В.В. латишевим і І.І. толстим п’ять фрагментованих написів з о-ва тендрівська коса не викликали сумніву щодо їх належності до присвятних пам’ятників ахіллу (IOSPE, IІ, 328—332; толстой 1918, с. 56—59). Причому цікаво, що в них мореплавці заздалегідь дяку- вали за спасіння на морі і залишали у святили- щі подячні дарунки. хоча рельєфи надто погано збереглися, за окремими з них вважають, що тут стояли стели із зображеннями ахілла, атлетів, артеміди з ланню, вершника, можливо, одного з Діоскурів — кастора. Звісно, на острові в той час було знайдено набагато більше різних пам’- яток, але вони розійшлися серед колекціонерів. Дослідження монет з тендри показало, що вони відносяться до II ст. до н. е. — третьої чверті IV ст. н. е. (Зограф 1941, с. 153—154). Відсутні тут й інші більш ранні культові знахідки. на думку а.н. Зографа, у святилищах ахілла на остро- вах левка і тендрівська коса виявлено моне- ти здебільшого з тих самих античних центрів (пор.: Зограф 1941, с. 152—160; русяева 1975, с. 180—181 — з картою). однак в першому з них знайдено чимало монет і різних матеріалів знач- но ранішого часу (див. детальніше з літ.: охотни- ков, островерхов 1993, с. 18—69). а це, у свою чергу, викликає питання про те, в якому ж місці тендрівської коси слід шукати залишки більш раннього святилища ахілла, якщо воно було тут насправді організоване ще за часів колонізації, як і на о-ві левка? Якщо ж ставитися до знайде- них у насипу пам’яток як єдиних, то не можна не зазначити, що початок шанування ахілла на тендрівській косі майже збігається за часом з відомим ольвійським декретом на честь ніке- рата, сина Папія, першої чверті II ст. до н. е., в якому зазначено про його щорічне нагородження вінком не лише на екклесії, а й під час кінських агонів на честь ахілла, які проводилися в якомусь   місці за пророкуванням Піфії (IOSPE, IІ, 34). Щодо інтерпретації самого насипу на тенд- рівській косі, окрім вищенаведеної як кургану,   ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 458 найближче до правильного розуміння був І.П. Бларамберг, вважаючи, що «поблизу цієї купи попелу існував вівтар на відкритому повітрі або храм, присвячений ахіллу, незалежно від тих, котрі ольвіополіти спорудили цьому герою у своєму місті й на острові Березань» (Blaramberg 1828, p. 19). останнім часом І.В. тункіна пред- ставила дещо інше тлумачення (тункіна 2002, с. 462—463), але й воно потребує уточнень і ко- реляції у зіставленні з сакральними зольниками нижнього Побужжя. на підставі деяких свідчень Павсанія вона дійшла суперечливих висновків: по-перше, святилище за своєю конструкцією було жертовним місцем (герооном або вівта- рем) під відкритим небом у вигляді земляного пагорба, нібито описаного як «невелика спору- да» із сирцевої цегли, тобто було найпростішим типом земляного вівтаря; по-друге, оскільки це святилище існувало близько 600 років, то лише протягом нетривалого часу цей насип було ото- чено сирцевою огорожею; по-третє, вівтар мав певне архітектурне оформлення, бо знайдені тут кам’яні блоки та барельєфи, можливо, належать жертовнику, який прикрашав вершину пагорба, подібно до жертовника на вівтарі Зевса в олім- пії. Проте описані Павсанієм вівтарі в олімпії за своєю структурою, призначенням і розмірами не мають нічого спільного з тендрівським наси- пом. судячи з того що в ньому в різних місцях було виявлено всі вищезазначені фрагментарні знахідки, на яких не зафіксовано слідів вогню, сюди, як і на інші зольники, періодично викидали уламки культових пам’яток і висипали зольно- земляне сміття, в тому числі й сирцеві цеглини з території святилища, розташованого неподалік, де традиційно стояли вівтар для узливань і есха- ра, на якій, зважаючи на незначну кількість золи в насипі, певно, зрідка спалювали якісь жертво- приношення. Фасад першого з них, цілком мож- ливо, був прикрашений плитами з рельєфними зображеннями самого ахілла і близьких до нього міфологічних персонажів. однак при цьому не варто забувати, що тут знаходилися присвятні стели ахіллу від мореплавців, інші рельєфи, чи- мало монет. усі ці дари спочатку, за узвичаєною еллінською релігійною практикою, зберігали в окремому культовому приміщенні і лише через деякий час, коли вони втрачали свою цінність, викидали на зольник. оскільки у частково від- критому на тендрівській косі насипу знайдено лише незначні уламки, то, зрозуміло, що тут були й інші місця для зберігання застарілих і розбитих священних речей. на підставі від- сутності решток кісток тварин у ньому теж не можна констатувати, що тут не проводили жер- твоприношень. Присвята ахіллу монолітного вівтаря на сусідньому о-ві кінбурнська коса тільки певною мірою вказує на те, що в його   культі існувала традиція дарунків різних плодів або ж їх теракотових зображень, як у святили- щі о-ва левке. характерною рисою календар- но-релігійних свят з панеллінськими агонами були жертвоприношення тварин. тому виникає сумнів, що саме на піщаному ахіллодромі на- справді проводилися ці величні урочистості пон- тійських еллінів. Зольник на тендрівській косі відрізнявся від інших передусім знахідками ве- ликої кількості монет різних античних центрів. Зрозуміло, що головна причина таких жертвоп- риношень полягала в розташуванні святилища неподалік морського шляху. Мореплавці зупи- нялися тут, аби віддати ахіллу належну шану з відповідними дарами, а в багатьох з них були лише монети рідних полісів. В ольвії, на о-ві Березань та в розглянутому зольнику зафіксо- вано найпізніші у нижньому Побужжі римські монети Валента (364—378 рр.) (карышковский 1988, с. 130), на підставі яких можна вважати, що святилище ахілла на тендрівській косі при- пинило існування якщо не синхронно, то майже синхронно з ольвією та Борисфеном приблизно в межах третьої чверті IV ст. Якщо деякі зольники поблизу ольвії знаходи- лися на околиці поселень або на мисах і косах, найчастіше на непридатних для господарства землях, то в самому місті їх виявлено в різних святилищах Західного теменосу (русяева 1991, с. 134; русяева 2004, с. 299; Rusyaeva 1994, р. 97). хоча вони набагато менші за вищерозглянуті й здебільшого зруйновані, про них варто згадати, щоб краще зрозуміти, яким чином їх створюва- ли. насамперед слід зазначити, що найраніший зольник тут виник у другій чверті — середині VI ст. до н. е. безпосередньо на південний за- хід від святилища аполлона Ієтроса на місці святилища анонімного божества. у V ст. до н. е. його майже повністю було знесено в процесі нівелювання площі для спорудження кам’яної культової будівлі, а в ранньоелліністичний час — потужної платформи з прошарків глини і золи для кам’яного вівтаря. лише в деяких місцях у прошарках майже чистого попелу і зольно-гуму- сованих лінз знаходилося чимало кісток тварин. Інші зольники в теменосі виникли в результаті викидів попелу, золи, вугілля з есхар, на яких відбувались обряди жертвоприношень. сюди ж скидали уламки посуду, вотиви, кістки тварин і риб, а також різне сміття під час прибирання священних ділянок. Значний інтерес становлять два невеликих зольники в святилищі сімейної пари герме- са і афродіти IV—III ст. до н. е. і в святилищі анонімного божества II—I ст. до н. е. у першому з них (2,8 м2 в основі, висота 0,9—1 м) знаходи- лася значна кількість перепалених кісток тварин, уламки амфор і червонофігурних чаш, теракота   ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 4 59 з двома п’яними силенами, антропоморфна ста- туетка, свинцеві букраній і гиря, наконечники стріл, присвятні і маркувальні графіті Матері богів, аполлону, Діоскурам — тобто речі, ха- рактерні для всіх інших святилищ у цьому те- меносі. Причому на деяких з них виявлено сліди обпалення, які вказують на те, що ці речі кида- ли сюди тоді, коли в зольнику ще тліло вугілля. Другий зольник в основі мав площу майже 10 м2, у верхній частині близько 1 м2 із загальною висотою 0,7—0,8 м. на відміну від інших, він був розташований поблизу низенької кам’яної есхари для спалення жертвоприношень. серед попелу, золи, землі було знайдено велику кіль- кість кісток осетрових риб, понад 30 уламків від різних рельєфних чаш, кілька фрагментів теракот Деметри, Матері богів та ерота. Золь- ник виник над культовою ямою, у золисто-зем- ляному заповненні якої теж зафіксовано чимало кісток і уламків різного посуду. За характером його створення, а також відкритих у Західно- му теменосі раніших залишків зруйнованих зольників, зрозуміло, що вони були такими ж примітивними вівтарями, як і ботроси. останні зазвичай заповнювали великою кількістю різно- манітних культових речей, які вийшли з ужитку або спеціально розбивалися під час ритуальних дій з жертвоприношеннями й узливаннями, а також сакральних трапез. у деяких зольниках заповнення піднімалися вище денної поверхні ґрунту. окрім керамічних уламків, до ботросів потрапляли різні вотиви, земля, зола й вугілля з вівтарів, фарби, кістки тварин і риб, мушлі і водорості, архітектурні деталі, печина, сирцева цегла та інше будівельне сміття (леви 1964, с. 131—174; русяева 1991, с. 134—138; Rusyaeva 1994, p. 84—102). Загалом структура і характер викидів заповнення культових ям не відрізня- ються від зольників. Якби обидва ольвійські те- меноси вивезти в одне місце, то такий сакраль- ний комплекс за потужністю і кількістю знахідок набагато перевищив би великі зольники. Варто додати, що й в інших святилищах, як на Боспорі, так і на нижньому Побужжі, значну роль для «поховання» сакрального сміття, у тому числі золи з есхар, відводили ямам і меншою мірою насипним зольникам. таке поєднання ха- рактерне, наприклад, для святилища ахілла на Бейкушському мисі (Буйских 2001, с. 35—36). невеликий зольник було відкрито і в святилищі Деметри в німфеї періоду його розквіту у другій половині V ст. до н. е. Ззовні біля стіни одного з приміщень виявлено «сміттєзвалище», в якому знаходилася велика кількість уламків чорнолако- вого посуду, здебільшого вотивного призначен- ня маленькі чашечки, солонки, гуттуси, кіліки, канфари. Проте значно переважали тут уламки амфор, кухонного й столового сіроглиняного по-  суду, численні кістки тварин (худяк 1962, с. 52— 53). Із заповнень культових ботросів, для яких спершу використовували природні розколини в материковій скелі, виник і потужний зольник китея. у святилищі на о-ві левке в прибереж- ній північно-східній низинній його частині, куди скидали протягом століть усі залишки жертвоп- риношень і узливань, різноманітні вотивні дари, утворився значний культурний шар, який, імовір- но, теж був потужним, але вже розпливчастим зольно-земляним насипом, безсистемно розко- паним і здебільшого розграбованим у XIX ст. (охотников, островерхов 1993, с. 18—20). Порівняно менше інформації збереглося про невеличкі зольники в житлово-господарських комплексах міст і поселень, часто пов’язаних з домашніми святилищами і вогнищем гестії, які відносять до другої групи і які, безумовно, заслуговують на окреме спеціальне вивчення (пор., наприклад: кругликова 1975, с. 60, 65, 108; Масленников 1997; Масленников 1999, с. 128—129; Масленников 2002, с. 195—196; козуб 1975, с. 139—163; Марченко, Доманский 1983, с. 37—40; охотников 1990, с. 19, 60). Варто зауважити, що зольні насипи були характерні не лише для вищезазначених міст і поселень на Понті евксінському. За даними Пав- санія і сучасних археологів, вони відомі в грець- ких святилищах різних регіонів античного світу. у багатьох святилищах, зокрема в Дельфах, на акрополі афін, кріті, в тріаді тощо давні похо- вання сакральних речей, вотивів, архітектурних фрагментів і кісток тварин упереміш із золою і землею відносять ще до крито-мікенського часу. Ще більше зольників архаїчного і класичного періодів, які М. нільсон резонно тлумачить як «святість жертовних решток», зафіксовано в середземномор’ї. навіть у визначних святили- щах елевсіна, епідавра, амікл, Фермони біля вівтарів відкрито ґрунтово-зольні звалища з чис- ленними кістками тварин (Ni­lsson 1976, s. 86). Зольний вівтар Зевса в олімпії було створено в процесі багатовікового насипання попелу з жер- товника і вогнищ з пританея (Paus. V, 13, 8—11). Жертовних биків біля нього спалювали внизу   на кам’яному вівтарі, а попіл висипали в одне місце, внаслідок чого тут поступово утворився справжній пагорб заввишки 6,6 м, з нижньою окружністю 37,5 м, верхньою — 9,6 м (Yavi­s 1949, p. 210, i­l. 53, 54). Вартий уваги той факт, що цей зольний насип щороку покривали зміша- ною з водою золою з пританея, внаслідок чого попіл не розвіювався вітром, а сам зольник не розпливався від дощу. Поступово його було зни- щено водами р. алфей і місцевими селянами в післяантичні часи (Yavi­s 1949, р. 213). Під ним відкрито лише незначні залишки, певно, герайо- на, в якому знайдено ранньоархаїчні бронзові   ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 460 фігурки, теракоти й інші вотивні речі (Ni­lsson 1976, s. 86). Павсаній згадує також зольні вівтарі гери в олімпії, на самосі, в Пергамі, аполлона сподія у Фівах ( Paus. V, 13, 8; 14, 8, 10; IX, 11, 7). спи- раючись на його свідчення, археологи розкопа- ли відоме святилище Зевса лікейського ранньо- елліністичного часу в аркадії на вершині гори, в якому дійсно виявили земляний насип площею близько 485 м2 і заввишки 1,5 м. у прошарках ґрунту, перемішаного з попелом і кальцинова- ними кістками, знайдено маленькі вази, черепки і металеві предмети (пор.: Paus. VIII, 38, 6, 7; Ni­lsson 1976, s. 87 — з літ.). на гірській вершині ети в північній частині середньої греції, де за легендою геракл розпалив величезне вогнище для самоспалення, звідкіля був перенесений на олімп, ще в архаїчний період було влаштова- но його святилище. Під час розкопок відкрито будівельні залишки невеликого кам’яного хра- му, вівтаря, а також огороджений вапняковими плитами зольно-земляний пагорбок неправиль- ної трапецієподібної форми площею близько 400 м2 і заввишки 0,8 м. Він був наповнений кістками тварин, черепками VI ст. до н. е. — II ст. н. е., виявлено і присвятні написи гераклу, а також вотивні речі: бронзові статуетки цього героя і посудини, залізні наконечники списів, махайри, сокири, серпи, ножі, монети тощо (BCH 1920, 44, p. 392—394). святилище на горі ета є яскравим свідченням, по-перше, того, як елліни влаштову- вали спеціальні сакральні зони в тих місцевос- тях, які міфологічно пов’язувалися з культами певних божеств або обожнених героїв, а по-дру- ге, що зольні вівтарі були однією зі складових теменосів, незважаючи на те, в якому довкіллі вони знаходились. у святилищі артеміди ортії у спарті поблизу храму VII ст. до н. е. розкопано два сміттєві пагорбки, в яких знайдено тисячі уламків розписних глиняних масок разом з інши- ми свинцевими і кістяними вотивами (Dawki­ns, Di­cki­ns 1929, p. 14—18; Ni­lsson 1976, s. 86). Звичай накопичення золи, на думку М. нільссона, свідчить про те, що будівельники кам’яних вівтарів внутрішню порожнину в них заповнювали попелом із залишками кісток, що простежено на найдавніших вівтарях у Дельфах, неандрії, святилищах Деметри в селінунті, ак- раганті тощо (Ni­lsson 1976, s. 87—88). утім, річ тут не лише в розбіжностях його поглядів щодо основних чинників утворення зольних вівтарів, а в тому, що останні в різних сакральних зонах мали свої особливості. Загалом же не викликає сумніву, що в кожному з них, незалежно від їх форми, розміру, характеру жертвоприношень і вотивів, спільним є викиди золи з есхар, змішані із землею, кістками тварин і риб, черепками, різ- номанітними вотивними речами тощо. так само,   як і зола, рештки жертвоприношень і дарунків, культового інвентарю, що вийшов з ужитку, за давнім звичаєм, який став загальним сакральним законом еллінської релігійної практики, залиша- лися в межах кожного святилища. Внаслідок таких традицій все, що належало божеству у відведеному для його шанування місці, у тому числі й відходи, було лише його власністю. ймовірно, що таким чином служителі культів здавна захищали святилища від пограбувань, у зв’язку з чим з’явилися сакральні закони про заборону виносити (ΟΥΚΕΚΦΟΡΑ) залишки жертвоприношень, а разом з ними і все те, що в них було принесено в дарунок божествам і там зберігалося. адже все, що було пов’язано зі святилищами, жерцями, різними служниками культів, жертвоприношеннями, у тому числі й жертовними тваринами, мали назви, похідні від ΙΕΡΟΣ, — «священний». Цим самим здавна тер- мінологія, пов’язана з релігійними ритуалами, утверджувала святість всіх жертвоприношень і вотивних дарунків як власності божества або обожненого героя. Важливо констатувати, що звичними і найпо- ширенішими в релігійному житті еллінів, в яких би куточках ойкумени вони не мешкали, були певні ритуали, емоційний ефект яких досягав- ся за рахунок жертвоприношень тварин, вогню, крові, зброї, трапез з винопиттям (Burkert 1985, p. 54). найважливішим моментом було ритуаль- не вбивство тварини, м’ясо якої з’їдали в колек- тивній сакральній трапезі і яка начебто ставала своєрідним посередником між людьми і божес- твами (Vernant 1981, p. 3—40). у найбагатших святилищах кістки від жертвоприношень тварин найчастіше спалювали. В інших їх викидали в ями або на зольники. За даними розкопок теме- носів у Північнопонтійському регіоні, спалені кістки жертовних тварин трапляються дуже рід- ко, хоча відкрито чимало жертовників, на яких, імовірно, найчастіше смажили м’ясо для трапез. на думку М. Детьєнна, поїдання жертовного м’яса пов’язане з сакральною практикою, але водночас імпліцитно несе в собі й соціально- політичні функції, об’єднуючи громадян полісу в спільноти на кшталт народних зборів, спільних виступів на захист вітчизни та інших подібних акцій (Deti­enne 1979, p. 7—35). отже, релігійні традиції еллінів забороняли вивозити будь-що з теменосів на міські чи сіль- ські сміттєзвалища або скидати у воду. Водно- час добре відомо, що в межах міських і поза- міських теменосів, незважаючи на їх порівняно невеликі розміри, там, де це було можливо, для поховання «священного сміття» використову- вали ботроси, а в інших випадках — насипні зольники, які здебільшого утворювали над куль- товими ямами. При цьому слід враховувати, що   ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 4 61 давньогрецькі ботроси і зольники мали подвійне призначення. З одного боку, це були культові зва- лища, куди виносили весь непотріб, а з іншого — примітивні вівтарі, біля яких могли відбува- тися релігійні обряди з жертвоприношеннями і лібаціями. Як і ботроси, зольники слугували своєрідним символом збереження всього, що було колись пов’язано з масовим відправленням культів окремих божеств під час календарних свят, відповідними ритуалами, жертвоприношен- нями і сакральними трапезами. окремі знахід- ки різноманітних речей водночас свідчать і про індивідуальність вотивних дарунків чоловіків і жінок, які спочатку приносили в святилища і залишали у спеціально відведених місцях. саме вони є достовірним свідченням того, що елліни, як в елладі, так і на окраїнах античного світу, за- вжди прагнули своїми вотивами матеріалізувати в пам’яті божеств спогади про їхні благочестя, вдячність і надію на щасливе майбуття. Певне місце, чи то яма, якесь незначне за- глиблення, чи майданчик, куди почали складати все те, що вийшло з ужитку в святилищі, разом із золою з жертовників, кістками тварин, уламками посуду, застарілими вотивами, вважали священ- ним, воно набувало значення самого вівтаря, час існування якого був набагато довшим навіть за кам’яні вівтарі, на яких лише відбувалися певні короткочасні обряди. наповнені різночасовими матеріалами сакральні зольники зберігали в собі пам’ять давно минулих поколінь. Можли- во, у тих місцях, де протягом віків було ство- рено потужні зольники, елліни вбачали свій взаємозв’язок із предками. Згідно з вищезазна- ченими свідченнями Павсанія про зольні вівтарі й дослідженнями подібних культових комплексів у різних районах античного світу, вони не могли існувати без святилища певного божества або обожненого героя. так само це було характерно і для північнопонтійських еллінів. отже, сам по собі зольник, особливо в містах, це ще не само- стійне святилище, а тільки складова одного або кількох святилищ. не варто вживати для виз- начення культових зольників і термін «есхара», який вперше запропонував В.Ф. гайдукевич, спираючись на Павсанія (гайдукевич 1965, с. 34). Втім, з пасажу цього автора: «точнісінько так само і в Пергамі, де жертовник гері самось- кій теж зроблено із золи і (він) не відрізняється нічим особливим від тих звичайних есхар (= вогнищ), які афіняни нашвидкоруч споруджу- ють в аттиці для жертвоприношень» (Paus. V, 13, 8, 9), зрозуміло, що зольник насправді був   невеликим і низьким, що дійсно узгоджувалося з подібними вівтарями для спалювання жертов- них тварин, але аж ніяк не з довготривалими зольними насипами. Загалом на території Боспорського царства під час археологічних розвідок зафіксовано знач- но більше зольників, особливо в сільських окру- гах міст, ніж на нижньому Побужжі (кругликова 1975, с. 60, 65, 108; Масленников 1992, с. 125— 127; Масленников, Бужилова 1999, с. 174—179; Молева 1990, с. 122—128), де відсутні й подібні до китейського багатовікові високі насипи. ок- рім того, на боспорських поселеннях виявлено досить численні домашні, або сімейні, зольни- ки, культовий характер яких не завжди вдається з’ясувати. Можливо, це пояснюється й тим, що на Боспорі було важче постійно споруджувати глибокі культові ями в материковій скелі. Водно- час дослідники справедливо відзначають труд- нощі у виявленні насправді культових зольно- земляних комплексів, що вже отримали усталену назву «зольники», і звичайних сміттєзвалищ. насамкінець варто зазначити, що сакральні зольники виникли ще за доби пізньої бронзи у лісостепу, але особливо поширилися в період найінтенсивніших торговельно-обмінних від- носин з античними містами (VI—IV ст. до н. е.) (див. детальніше з літ.: русанова 2002, с. 106—118). Порівняльний аналіз і хронологія їх комплексів вказують на синхронне і незалежне введення еллінами і лісостеповими землеробсь- кими племенами традиції викидання сакрально- го сміття в одне місце. Якщо в цьому аспекті й були якісь запозичення, то вони сягають кріто- мікенської епохи і взаємодій протоеллінських та протофракійських етносів. адже культ вогню і домашнього вогнища простежується у багатьох народів різних епох, хоча з найдавніших часів найвиразніше проявився все-таки в грецькій релігії і не лише в шануванні Прометея і гес- тії. Вони символічно втілювали в собі вогонь і вогнище, котрі знайшли широке застосування в усіх релігійних ритуалах і без яких елліни не уяв- ляли собі жодного свята. Віра в священну силу вогню і домашнього вогнища, зола з якого, як і громадського жертовника, також вважалася сак- ральною, і спричинила її викидання в одне місце разом з іншим так званим священним сміттям зі святилищ, де регулярно проводили календарні свята з жертвоприношеннями і приготуванням страв для колективних трапез, залишки яких є головною складовою примітивних вівтарів —   ботросів і насипних зольників. ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 462 Буйских С.Б. Эсхары глубокой Пристани // Древнее Причерноморье. ксоао. — одесса, 1989. — с. 80—82. Буйских С.Б. исследование святилища ахилла на Бейкушском мысу (предварительные итоги) // хсб.: ΑΝΑΧΑΡΣΙΣ. —   севастополь, 2001, XI. — с. 34—43. Бутягин А.М. новые исследования раннего мирмекийского зольника // Боспорский феномен: погребальные памят- ники и святилища. — сПб., 2002. — ч. 1. — с. 91—94. Бутягин А.М. Пять лет работ Мирмекийской экспедиции // Боспор киммерийский и варварский мир в период античности и средневековья. Этнические процессы. — керчь, 2004. — с. 48—53. Бутягин А.М. Дом под мирмекийскими зольниками // Боспорский феномен: проблемы хронологии и датировки памятников. — сПб., 2004а. — ч. 1. — с. 126—131. Виноградов Ю.А. к вопросу о мирмекийском зольнике // актуальные проблемы археологических исследований в усср: тез. докл. — к., 1981. — с. 79—80. Виноградов Ю.А. Мирмекий // очерки археологии и истории Боспора. — М., 1992. — с. 99—120. Гайдукевич В.Ф. Зольники-эсхары Мирмекия // ксиа ан ссср. — 1965. — Вып. 103. — с. 29—37. Гайдукевич В.Ф. античные города Боспора. Мирмекий. — л., 1987. Головачева Н.В., Марченко К.К., Рогов Е.Я. уникальные сооружения северного района ольвийской хоры // ра. —   1998. — № 3. Головачева Н.В., Рогов Е.Я. сельский храм и зольник у поселения козырка 11 на хоре ольвии // Боспорский фе- номен: погребальные памятники и святилища. — сПб., 2002. — ч. 2. — с. 41—44. Зограф А.Н. находки монет в местах предполагаемых античных святилищ на черном море // са. — 1941. — 7. —   с. 152—160. Карышковский П.О. Монеты ольвии. — к., 1988. Козуб Ю.И. Древнейшее святилище ольвии // ольвия. — к., 1975. — с. 139—163. Кругликова И.Т. сельское хозяйство Боспора. — М., 1975. Крыжицкий С.Д., Буйских С.Б., Отрешко В.М. античные поселения нижнего Побужья (археологическая   карта). — к., 1990. Лапін В.В. релігія // археологія української рср. — к., 1971. — т. 1. — с. 482—489. Леви Е.И. Материалы ольвийского теменоса // ольвия. теменос и агора. — М.; л., 1964. — с. 131—174. Масленников А.А. Зенонов херсонес — городок на Меотиде // очерки археологии и истории Боспора. — М.,   1992. — с. 125—138. Масленников А.А. сельский теменос (?) в Восточном крыму // ВДи. — 1997. — № 4. — с. 150—172. Масленников А.А. сельские святилища античного Боспора // Боспорский феномен: греческая культура на периферии античного мира. — сПб., 1999. — с. 125—133. Масленников А.А. сельские святилища античного Боспора (загадки и разгадки) // Боспорский феномен: погребаль- ные памятники и святилища. — сПб., 2002. — ч. 1. — с. 194—197. Масленников А.А., Бужилова А.П. «ифигения на Меотиде» (материалы к обсуждению существования ритуальной декапитации в античном Приазовье) // Древности Боспора. — М., 1999. — с. 174—179. Марченко К.К., Доманский Я.В. культовый зольник на поселении куцуруб I // ксиа ан ссср. — 1983. —   Вып. 174. — с. 37—40. Молева Н.В. археологические исследования на мысе такиль в Восточном крыму // античный мир и археоло-  гия. — нижний новгород, 1990. — Вып. 7. — с. 122—128. Молева Н.В. очерки сакральной жизни Боспора. — нижний новгород, 2002. Молева Н.В. Дионисийские вотивы в сакральных комплексах китея // Боспорский феномен: погребальные памят- ники и святилища. — сПб., 2002а. — ч 1. — с. 151—154. Молева Н.В. культ Диониса в боспорском городе китее // из истории античного общества. — нижний новгород, 2003. — т. 8. — с. 75—80. Молев Е.А. сакральные граффити из китея // Боспорский феномен. — сПБ., 2002. — ч. 1. — с. 146—151. Молев Е.А., Молева Н.В. терракотовые статуэтки из китейского святилища // Боспорские исследования. — керчь, 2003. — т. 3. — с. 252—263. Назаров В.В. святилище афродиты в Борисфене // ВДи. — 2001. — № 1. — с. 154—164. Носова Л.В. о культовых зольниках античных поселений северо-Западного Причерноморья (в связи с раскопками кошарского археологического комплекса) // Боспорский феномен: погребальные памятники и святилища. —   сПб., 2002. — ч. 2. — с. 62—68. Охотников С.Б. нижнее Поднестровье в VI—V вв. до н. э. — к., 1990. Охотников С.Б., Островерхов А.С. святилище ахилла на острове левке (Змеином). — к., 1993. Палуцы-Владыко Е., Редина Е.Ф. античный могильник у с. кошары // Боспорский феномен: погребальные памят- ники и святилища. — сПб., 2002. — ч. 2. — с. 56—62. Рубан В.В. литое свинцовое изображение группы фигур из поселения кателино I // новые памятники древней и средневековой художественной культуры. — к., 1982. — с. 54—58. Русанова И.П. истоки славянского язычества. культовые сооружения Центральной и Восточной европы в I тыс. до н. э. — I тыс. н. э. — черновцы, 2002. Русяева А.С. Вопросы развития культа ахилла в северном Причерноморье // скифский мир. — к., 1975. — с. 174—185. Русяева А.С. исследования Западного теменоса в ольвии // ВДи. — 1991. — № 4. — с. 123—138. ISSN 0235-3490. Археологія, 2005, № 4 63 Русяева А.С. к истории изучения культовых памятников Боспора и ольвийского полиса // Боспор киммерийский и варварский мир в период античности и средневековья. Этнические вопросы. — керчь, 2004. — с. 296—300. Снытко И.А. к вопросу об интерпретации зольников античных поселений нижнего Побужья // Древнее производс- тво, ремесло и торговля по археологическим данным: тез. докл. IV конф. молодых ученых иа ан ссср. —   М., 1988. — с. 67—68. Стемпковский И.А. известия о новых открытиях по части древностей Южной россии 1824 г. // Библиографические листы. — сПб., 1825. — № 24. — с. 337—339. Толстой И.И. остров Белый и таврика в Понте евксинском. — Пг., 1918. Толстой И.И. греческие граффити древних городов северного Причерноморья. — М., 1953. Тункина И.В. русская наука о классических древностях Юга россии (XVIII — середина XIX в.). — сПб., 2002. Уваров А.Н. исследования о древностях Южной россии и берегов черного моря. — сПб., 1856. Худяк М.М. из истории нимфея VI—III вв. до н. э. — л., 1962. Яйленко В.П. граффити левки, Березани и ольвии // ВДи. — 1980. — № 2. — с. 72—99. Яйленко В.П. греческая колонизация VII—III вв. до н. э. — М., 1982. Blaramberg J. de. Géographi­e anci­enne: Noti­ce sur la posi­ti­on du Parthčni­um, et de Achi­lléum de Strabon, consi­dčrés comme poi­nts de trajet dune ri­ve du Bosphore Ci­mméri­en ŕ lautre // Journal ďOdessa, 1828. — 18/30, N 5. — P. 17—19. Burkert W. Homo Necana: The anthropology of Anci­ent Greek sacri­fici­al ri­tual and myth. — Berkeley, 1985. Dawkins R.M., Dickins G. The Sanctuary of Artemi­s Orthi­a. — London, 1929. Detienne M. Prati­ques culi­nai­res et espri­t de sacri­fice // Le cui­si­ne du sacri­fice en pays grec. — Pari­s, 1979. — P. 7—35. Köhler H.K.E. Mémoi­re sur les îles et la course consacrées ŕ Achi­lle dans le Pont Euxi­n // Mémoi­re de ľAcademi­e i­mperi­ale des sci­enus de St. Péterburg. — SPb., 1826. Nilsson M. Geschi­chte der gri­echi­schen Reli­gi­on. — München, 1976. Rusyaeva A.S. Investi­gati­ons of the Western Temenos of Olbi­a // Anci­ent Ci­vi­li­zati­ons from Scythi­a to Si­beri­a.— Lei­den, 1994, 1, 1. — P. 80—102. Vinogradov Ju.G. Ponti­sche Studi­en. — Mai­nz am Rhei­n, 1997. Vernant J.-P. Théori­e générale du sacri­fice et mi­se а mort dans la θυσια grecque // Le sacri­fice dans ľAnti­qui­té . — Vandoeuvres, Géneve, 1981. — P. 3—40. Одержано 27.09.2004 А.С. Русяева ДреВнегреческие ПриМитиВнЫе ЗолЬнЫе   алтари сеВерного ПричерноМорЬЯ В статье рассмотрены известные данные о наиболее крупных культовых зольниках, частично исследован- ных в некоторых античных центрах Боспора киммерийского (Мирмекий, китей, Зенонов херсонес), нижне- го Побужья (Борисфен, ахиллодром, поселения сельской округи ольвийского полиса, Западный городской теменос), а также в каллатисе. они относятся к первой группе сакральных комплексов. на основании собс- твенных наблюдений в процессе раскопок Западного теменоса и привлечения различных сведений о наличии аналогичных памятников во многих святилищах греции автором внесены конкретные предложения и допол- нения: структура рассмотренных культовых зольников представляет собой такого же типа примитивные алта- ри, как и культовые ботросы; они также являются составной частью общественных святилищ, но не самосто- ятельными святилищами; при их определении не стоит применять термин «эсхара»; устройство примитивных зольных алтарей в античных городах и на поселениях относится к эллинской традиции почитания божеств и   обожествленных героев, возникшей независимо от варварской. A.S. Rusyaeva ANCIENT GREEK PRIMITIVE FIRE ALTARS  IN THE BLACK SEA NORTH REGION The arti­cle deals wi­th well-known data on the largest ri­tual ci­nder heaps, whi­ch were parti­ally exami­ned i­n several anci­ent centers of the Ci­mmeri­an Bosporos (Myrmeci­um, Cytae, Zeno’s Chersonesos), Lower Buh Ri­ver Regi­on (Borysthenes, Akhi­llordom, settlements of the Olbi­an nei­ghborhood, Western ci­ty temenos), as well as Callati­s. They belong to the first group of sacred complexes. On the basi­s of personal observati­ons duri­ng excavati­on of the Western temenos and vari­ous data on the exi­stence of analogous monuments i­n many sanctuari­es i­n Greece certai­n suggesti­ons and addi­ti­ons were i­ntroduced: i­n terms of thei­r structure the ri­tual ci­nder heaps under study represent the same type of pri­mi­ti­ve altars as ri­tual bothroses; they also represent an i­ntegral part of publi­c sanctuari­es rather than i­ndependent sanctuari­es; one should not use the term eskhara for thei­r descri­pti­on; pri­mi­ti­ve ci­nder heaps i­n anci­ent ci­ti­es and settlements ori­gi­nate from the Helleni­sti­c tradi­ti­on of dei­ti­es worshi­ppi­ng and heroes dei­ficati­on,   whi­ch appeared i­ndependently from the barbari­an one.

Схожі ресурси