Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд)
У статті розглянуто етапи формування та розвитку Теребовельської землі. На основі письмових та археологічних джерел зроблено спробу встановити межі цієї території та визначити фактори, що сприяли її становленню....
Збережено в:
| Дата: | 2006 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут археології НАН України
2006
|
| Назва видання: | Археологія |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199316 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) / Р.Г. Миська // Археологія. — 2006. — № 3. — С. 53-59. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-199316 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1993162024-10-03T18:36:14Z Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) Миська, Р.Г. Статті У статті розглянуто етапи формування та розвитку Теребовельської землі. На основі письмових та археологічних джерел зроблено спробу встановити межі цієї території та визначити фактори, що сприяли її становленню. В статье представлено обозрение истории формирования и развития Теребовельской земли, которая берет свое начало от хорватских племенных княжеств конца ІХ—Х вв. Рассматриваются предпосылки выделения Теребовельщины в отдельное княжество. Особое внимание уделено археологическим источникам, благодаря которым значительно расширены и дополнены уже известные данные из письменных источников. В статье дан анализ внутренней и внешней политики князя Василька Ростиславича, в период правления которого Теребовельская земля достигла вершин процветания. Рассмотрены стратегические направления развития Теребовельщины, а также дальнейшая судьба этой территории после перенесения столицы из Теребовли в Галич. На основании археологических и письменных источников доказано, что Теребовля на протяжении нескольких веков оставалась важным социально-культурным, экономическим и политическим центром Западного Подолья. The article reviews the history of formation and development of the Terebovlya land originating from the Croatian tribal principalities of late ІХ–Х cc. Prerequisites for detachment of Terebovlya land into a separate principality are considered. Special attention is focused on archaeological sources, due to which already available data from the written sources have been considerably extended and expanded. The article gives an account of analysis of home and foreign policy of prince Vasylko Rostyslavovych, in whose reign the Terebovlya land reached its peak, as well as points out the strategic trends of development of the Terebovlya land. The history of this territory after transference of the capital from Terebovl to Halych is followed. Relying on the archaeological and written sources it was proved that Terebovlya remained an important social, cultural, economical and political center of the Western Podillya Region during several centuries. 2006 Article Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) / Р.Г. Миська // Археологія. — 2006. — № 3. — С. 53-59. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 0235-3490 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199316 uk Археологія Інститут археології НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Миська, Р.Г. Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) Археологія |
| description |
У статті розглянуто етапи формування та розвитку Теребовельської землі. На основі письмових та археологічних
джерел зроблено спробу встановити межі цієї території та визначити фактори, що сприяли її становленню. |
| format |
Article |
| author |
Миська, Р.Г. |
| author_facet |
Миська, Р.Г. |
| author_sort |
Миська, Р.Г. |
| title |
Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) |
| title_short |
Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) |
| title_full |
Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) |
| title_fullStr |
Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) |
| title_full_unstemmed |
Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) |
| title_sort |
теребовельська земля xi—xii ст. (історичний огляд) |
| publisher |
Інститут археології НАН України |
| publishDate |
2006 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199316 |
| citation_txt |
Теребовельська земля XI—XII ст. (історичний огляд) / Р.Г. Миська // Археологія. — 2006. — № 3. — С. 53-59. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
| series |
Археологія |
| work_keys_str_mv |
AT misʹkarg terebovelʹsʹkazemlâxixiistístoričnijoglâd |
| first_indexed |
2024-10-04T04:01:51Z |
| last_indexed |
2024-10-04T04:01:51Z |
| _version_ |
1811954544774479872 |
| fulltext |
ISSN 0235-3490. Археологія, 2006, № 3 53
Т.М. Шевченко
ПогреБение В контексте сеМеЙноЙ
религии херсонеса таВриЧеского
В статье рассматривается погребение как часть культов, отправлявшихся в кругу семьи в античном херсонесе. на
основании анализа материалов некрополя выделены черты погребального обряда, свидетельствующие о семей-
ном характере этого культа, а именно: его консервативность, неоднородность в рамках одного периода, устройс-
тво семейных усыпальниц, изображение членов семьи на надгробиях, наличие амулетов и оберегов, являющих-
ся атрибутами верований узкого круга почитателей.
T.M. Shevchenko
BURiaL in ConTEXT oF FaMiLY
RELiGion oF TaURiC CHERsonEsos
in the article the burial is examined as a part of cults performed in the narrow circle of family members in ancient
Chersonesos. Based on the analysis of necropolis materials, features of the funeral ceremony testifying the family nature
of burial cult have been identified, namely, its conservatism, variety within one period, arrangement of family burial-
vaults, depiction of family members on the gravestones, presence of amulets as attributes of the narrow circle of worshippers.
актуальним завданням сучасної вітчизняної істо-
ричної науки є вивчення складних соціально-еко-
номічних, політичних процесів, які відбувалися на
території україни в ранньосередньовічну добу.
однією із таких територій, значення якої важ-
ко переоцінити, — є літописне місто теребовля та
її околиця. Формування територіально-адмініст-
ративних структур на регіональному рівні — пи-
тання маловивчене, оскільки раніше увагу дослід-
ників здебільшого було прикуто до вивчення ок-
ремих городищ, селищ, міст тощо. спираючись
на доробок попередників (Зубрицький 1852; 1855;
Ільницький 1862; Чачковський 1932; крип’якевич
1984; тимощук 1988), можна частково розв’язати
питання із зазначеної проблеми. на основі писем-
них та археологічних пам’яток, використовуючи
комплексний підхід ми спробуємо висвітлити за-
родження й розвиток теребовлі та її околиці в
період середньовіччя.
Попри те що теребовельська земля вже по-
над 100 років перебуває у полі зору дослідників,
її чітких меж досі не встановлено. на півночі
теребовельська земля межувала з луцькою та
© р.г. Миська, 2006
ð.ã. ìèñüêà
òåðåáîâåëüñüêà Çåìëÿ õ²—õ²² ñò.
(³ñòîðè÷íèé îãëÿä)
У статті розглянуто етапи формування та розвитку Теребовельської землі. На основі письмових та археологічних
джерел зроблено спробу встановити межі цієї території та визначити фактори, що сприяли її становленню.
Дорогобузько-Пересопницькою землями Волині,
на заході — зі Звенигородською та галицькою
землями, на сході — з київським князівством
(крип’якевич 1984, с. 35), на південному сході —
з кочовим степом та Дністровсько-Берладською
волостю (Войтович 1996, с. 58).
Північна та східна межі теребовельської
землі одночасно були кордонами галицької
землі (у широкому розумінні), тому їх можна
встановити. З півночі цю територію обмежував
вододіл лівих приток Дністра з одного боку та
правих приток верхньої Прип’яті й верхів’я За-
хідного Бугу з іншого. Цей кордон існував як за
часів племен, так і пізніших князівств (кучінко
2001, с. 194).
східна межа проходила по верхів’ях случі
та Південного Бугу (толочко 2000, с. 368). При-
кордонними містами київської землі тут були
Межибож’є, Божеськ, котельниця, кудин, губин,
Деревич (толочко 1975, с. 12—13).
Значно важче окреслити західні та південні
кордони теребовельщини. Визначаючи межі
Звенигородської землі Іван крип’якевич зазна-
чав: «на сході приймаємо здогадну лінію від
Залізець на озерну до козової» (крип’якевич
Я
ISSN 0235-3490. Археологія, 2006, № 354
1984, с. 33). Зазначена межа проходить верхів’я-
ми серету, стрипи, коропця. Можливо, доціль-
ніше було б провести її вододілом цих рік. Далі
на південь кордон, імовірно, пролягав вододілом
річок коропця і Золотої липи або стрипи.
Південний кордон, можливо, проходив по
середньому Дністру. тут відомі літописні міста
Звенигород над Дністром, ушиця, Бакота, каліус
(на лівому березі Дністра) та Василів, хотин, ку-
челмін (на правому березі Дністра) (крип’якевич
1984, с. 36). оборонна лінія на середньому Дністрі
була базою для освоєння межиріччя Дністра та
Прута і Дністровського пониззя. З поступовим
освоєнням нових територій вони відділилися в
окрему землю (Войтович 1996, с. 54).
окреслені вище межі умовно збігаються із за-
хідною частиною Подільського плато, та й саме
стольне місто теребовля розташоване в централь-
ній частині західного Поділля. отже, можна зро-
бити висновок: кордони теребовельської землі
збігаються з межами Західного Поділля.
територію Західного Поділля дуже фрагмен-
тарно висвітлено в літописі. Перша згадка про
теребовлю датується 1097 р., коли на любець-
кому з’їзді її було закріплено за Васильком рос-
тиславичем (літопис руський 1989, с. 146). у пов-
чанні Володимира Мономаха є згадка про похід
на ростиславичів (1084 р.) (Поучення Володими-
ра Мономаха 1989, с. 459) і про місто Микулин.
Давніші згадки літописів оминають територію
Західного Поділля, проте фіксують більш за-
хідніші терени, зокрема похід Володимира на
Червенські гради та Перемишль у 981 р., а та-
кож похід на хорватів 993 р., у результаті якого
до києва було приєднано західні землі (літопис
руський 1989, с. 49, 69).
на думку більшості дослідників, на території
пізнішої теребовельської землі проживало одне з
хорватських племен. так, Володимир Петегирич,
який досліджував підплитові поховання, за-значає,
що найбільша їх концентрація спостерігалася в
межиріччі трьох лівих приток Дністра — Збру-
ча, серета і стрипи. Дослідник робить висновок:
«район найбільшого поширення підплитових
могил пов’язаний, мабуть, з культурою одного з
хорватських племен, яке стало ядром утворення
теребовлянського князівства» (Петегирич 1990,
с. 71—73). олександр Моця вважає, що літопис-
ні міста Перемишль, Звенигород та теребовля
були центрами не лише удільних князівств, але
й хорватських племінних об’єднань, що входили
до одного великого союзу (Моця 1999, с. 345).
Подібну думку поділяє і леонтій Войтович (Вой-
тович 1996, с. 58).
Ці гіпотези підтверджують археологічні ма-
теріали. Зокрема, дослідження в теребовлі по-
казали, що на рубежі Іх—х ст. на Замковій горі
існувало городище з окремо виділеною сакраль-
ною частиною, на території якої виявлено куль-
товий вал із майданчиком-жертовником та дов-
гі будинки, призначені для здійснення суспіль-
но-релігійних функцій. Перед укріпленнями
городища розташовувалося селище-супутник,
на території якого проживало залежне від кня-
жо-дружинної знаті населення (тимощук 1987,
с. 251). наприкінці х — початку хІ ст. на місці
культового валу було насипано оборонний вал-
платформу, на вершині якого збереглись сліди
оборонних зрубів (тимощук 1988, с. 341). Ця
перебудова хронологічно збігається з походом
Володимира святославича на хорватів у 993 р.
(літопис руський 1989, с. 68). очевидно, тоді
відбулася зміна власників городища, і замість
місцевого представника родоплемінної знаті
тут осів посадник київського князя. наступні
півстоліття теребовельщина разом із Прикар-
паттям була підпорядкована Волинському князю
або, у випадку його відсутності, безпосередньо
київському. Дотепер нез’ясованим залишаєть-
ся питання, які саме землі захопив Болеслав у
1018 р. Михайло грушевський вважав, що це
було «Забуже — землі на лівім боці Буга; забрав
мабуть і теперішню галичину» (грушевський
1992, с. 13). Проте на сьогодні археологічні до-
слідження в теребовлі не виявили жодних ознак
перебування тут поляків.
Перед смертю Ярослав Володимирович зали-
шив своїм синам уділи. Більшість учених схи-
ляється до думки, що великий князь не міг не
наділити землею свого старшого внука ростисла-
ва, батько якого, Володимир, помер у 1052 р. (на
два роки раніше за Ярослава Володимировича).
територією, яку князь міг отримати у володін-
ня, могла бути пізніша галичина. Доказом цього
може бути той факт, що його діти пізніше осіли
на цій території, і її було закріплено за ними
на любецькому з’їзді як вотчину (Зубрицький
1852, с. 14; ильницький 1862, с. 14; грушевсь-
кий 1992, с. 75). Ще одним доказом володіння
ростиславом Володимировичем Прикарпаттям
є його одруження з донькою угорського герцога
Бели (пізніше короля Бели І) (Войтович 2000,
с. 145). Малоймовірно, щоб угорський герцог
віддав свою доньку за вигнанця без волості, а
близькість Прикарпаття до угорщини сприяла
зближенню двох володарів.
у літописі під 1064 р. є повідомлення про вте-
чу ростислава Володимировича до тмутаракані
разом зі своїми воєводами Пореєм та Вишатою
(останній — син новгородського воєводи ос-
тромира), який вигнав звідти гліба святосла-
вича та сам сів замість нього (літопис руський
1989, с. 100). Звідки та від кого тікав ростислав
Володимирович, літописець не зазначив. Мож-
ливо, зі своїх володінь у Прикарпатті, на які за-
зіхали його дядьки. В 1067 р. ростислава Воло-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2006, № 3 55
димировича отруїв Візантійський катепан (літо-
пис руський 1989, с. 103). Після смерті бать-
ка його діти, очевидно, перебували при дворі
Волинського князя, до володінь якого належа-
ло Прикарпаття. Підтвердженням цього може
бути повідомлення літопису під 1084 р. про
втечу ростиславичів від Ярополка Ізяславича
та захоплення міста Володимира. лише з допо-
могою Володимира Мономаха Ярополку вдалося
повернути Володимир (літопис руський 1989,
с. 125). Можливо, тоді ростиславичі осіли в
своїх володіннях, і сталося це, швидше за все,
за згоди Всеволода Ярославича, з чим не міг
погодитись Ярополк Ізяславич, і в 1085 р. пі-
шов на нього походом. Проте похід не вдався,
і він був змушений тікати до Польщі. Повер-
нувся Ярополк Ізяславич лише восени 1087 р.
та, уклавши мир із Володимиром Мономахом
(посланцем Всеволода Ярославича), знову сів
у Володимирі. Проте, як розповідає літописець,
пробув він там кілька днів і пішов на Звенигород,
однак дорогою був убитий якимось нерадцем,
який після того утік у Перемишль до рюрика
ростиславича. сталося це 22 листопада 1087 р.
(літопис руський 1989, с. 125—126). Ця звістка
літопису підтверджує, що в 1087 р. рюрик рос-
тиславич княжив у Перемишлі. Повідомлення
про похід на Звенигород може вказувати на те,
що там також був свій князь, очевидно, Володар
ростиславич. Звідси випливає, що і третій брат
Василько ростиславич уже князював у теребовлі
(грушевський 1992, с. 75, 408—409). Яким чином
брати розподілили між собою територію — неві-
домо. Михайло грушевський вважає закономір-
ним такий розподіл: «старший стіл на Посяню —
горная страна Перемишльськая, середній — на
Побужу, мабуть і з верхнім Подністров’ям (га-
личом), молодший — на галицькім Поділлю»
(грушевський 1992, с. 409). Чіткіше просте-
жується розподіл володінь ростиславичів після
смерті старшого рюрика в 1092 р. Володар сів
у Перемишлі й залишив за собою Звенигород, а
до Володимирка, крім теребовлі, перейшло вер-
хнє Подністров’я із галичем. Про це, зокрема,
свідчить пізніший розподіл земель між їхніми
дітьми. сини Володаря сіли в Перемишлі та
Звенигороді, сини Василька — в теребовлі та
галичі (Войтович 1996, с. 60).
Про внутрішню політику Василька ростис-
лавича відомо мало, але певні здогади ми мо-
жемо зробити з його сповіді після осліплення,
яку подає літопис. у ній князь говорить про
намір посадити в себе болгар дунайських і про
те, що прийшли до нього берендичі, печеніги та
тюрки (літопис руський 1989, с. 151). Це може
свідчити про колонізаційну політику князя. Для
утвердження свого князівства йому було необ-
хідно розбудувати систему міст та укріплень.
особливої уваги вимагали південно-східні око-
лиці князівства, адже звідси була постійна не-
безпека від степових кочовиків. Імовірно, саме
тут Василько прагнув оселити прийшлих посе-
ленців. стратегічним для розвитку князівства
було опанування пониззям, адже тут перетина-
лися численні торговельні шляхи та стікалися
значні багатства. на думку Петра толочка, по-
садники Василька ростиславича сиділи в містах
Дністро-Дунайського пониззя (толочко 2000,
с. 368). на жаль, археологічно ці міста на сьо-
годні досліджено недостатньо.
Більше ми можемо сказати про міста, розта-
шовані на середньому Дністрі. тут наприкінці
хІ — початку хІІ ст. з’являється низка нових
укріплень, які з часом переростають у міста.
літописний Василів (перша згадка 1230 р.), на-
званий на честь князя-засновника (як це часто
траплялося на русі), був розбудований на право-
му березі Дністра навпроти гирла серета. у наш
час на його місці розташоване с. Василів Застав-
нів-ського р-ну Чернівецької обл. на території
Василева досліджено дитинець (городище За-
мчище розмірами 130 × 110 м), посад (простягав-
ся з півночі на південь уздовж Дністра майже на
3 км та містив торгову площу з кам’яним хра-
мом, наземні житла й ремісничі майстерні),
навколишні поселення сільського типу, феодаль-
ний замок (городище в ур. хом розмірами 80 ×
× 50 м) і скельний монастир в ур. Монастир (ти-
мощук 1982, с. 138—153).
Місто кучелмін згадується з приводу похо-
ду Івана Берладника на галич у 1158 р. (літо-
пис руський 1989, с. 273) і пов’язується з по-
селенням в ур. галиця поблизу с. непоротове
сокирянського р-ну Чернівецької обл. тут на
відстані 3 км розташовано три городища та два
неукріплених поселення завдовжки понад 1 км
(тимощук 1982, с. 84—85).
у літопису місто Бакота вперше згадано в
1240 р. уже як центр Пониззя: «Доброслав же
судич, попів онук, укняжився був і грабував усю
землю, а ввійшовши в Бакоту, все Пониззя за-
брав без княжого повеління» (літопис руський
1989, с. 398). городище — дитинець літописної
Бакоти площею понад 1 га — було розташова-
не в ур. скельки, де р. рудка впадає у Дністер.
крім дитинця та посаду, на території літопис-
ної Бакоти зафіксовано рештки городища-замку,
скельний монастир, сільську околицю. Загальна
площа літописного міста становила понад 130
га. на сьогодні значну частину території міста
затоплено водами Дністровського водосховища
(Винокур, горішній 1994, с. 150—227).
ушиця згадується в 1144 р. з приводу по-
ходу князівської коаліції проти Володимирка
Володаревича. Місто було захоплене Ізяславом
Давидовичем (літопис руський 1989, с. 196).
ISSN 0235-3490. Археологія, 2006, № 356
Його рештки — городище та поселення на захід-
ній околиці с. стара ушиця кам’янець-Подільсь-
кого р-ну хмельницької обл. (Приходнюк 1977,
с. 103). літописна ушиця, яка розташовувалася
на лівому березі Дністра біля гирла р. ушиця
за 15 км на північний захід від кучелміна (ти-
мощук 1982, с. 86), сьогодні затоплена водами
Дністровського водосховища.
Місто каліус згадується в 1242 р.: «Данило
тим часом, прагнучи встановити порядок в землі,
поїхав до Бакоти та каліуса» (літопис руський
1989, с. 400). літописний каліус розташовував-
ся навпроти кучелміна, де р. калюс впадає у
Дністер. городище, яке є рештками цього міс-
та, на сьогодні затоплене водами Дністровського
водосховища (раппопорт 1967, с. 18; Винокур,
телегін 2004, с. 394).
Вищезазначені міста згадуються на сторін-
ках літописів у середині хІІ—хІІІ ст., але ар-
хеологічні дані переконливо свідчать про їх
заснування наприкінці хІ — початку хІІ ст., що
є доказом активної політики колонізації та укріп-
лення земель середнього Подністров’я князем
Васильком ростиславичем.
Про значний економічний потенціал зе-
мель ростиславичів, зокрема теребовельського
князівства, свідчить сума викупу, яку заплатив Ва-
силько полякам за свого брата Володаря у 1122 р. —
20 тисяч гривень, частково виплачених коштов-
ними речами (грушевський 1992, с. 415). Для
порівняння: сума, яку дали Володимир Мономах,
Давид і олег святославичі Давиду Ігоровичу як
компенсацію за перехід із Володимира до про-
вінційного Дорогобужа становила 400 гривень
(літопис руський 1989, с. 155).
Про релігійну політику Василька ростислави-
ча певне уявлення дають археологічні джерела.
наприкінці хІ — початку хІІ ст. виникло багато
християнських храмів та монастирів. Зокрема,
у Василеві, кучелміні (тимощук 1982, с. 84,
138—149), Бакоті (Винокур, горішній 1994, с.
197), с. стінка Бучацького р-ну (артюр 1995,
с. 4), с. струсове теребовлянського р-ну тер-
нопільської обл. (Пастернак 1968, с. 27), відомі
скельні монастирі та каплички. у самій тере-
бовлі зафіксовано два монастирі в ур. Попів-
щина та с. Підгора, а також церкви на замковій
горі й на міській пристані (сучасне с. семенів)
(тимощук 1998, с. 125—126). Проте разом з
тим на середній течії р. Збруч досліджено до-
сить значну систему поганських святилищ,
які існували до середини хІІІ ст. (русанова,
тимощук 1993, с. 31—61; Ягодинська 1994,
с. 54—55). Це свідчить про віротерпимість тере-
бовельських князів і поступове прийняття знач-
ною кількістю населення християнства.
Про зовнішню політику ростиславичів
більше інформації подають письмові джерела.
одним із найважливіших їх завдань було не
допустити зростання могутності Волинського
князівства, особливо його об’єднання з києвом.
Після осліплення Василька та війн 1098—1099
рр. ростиславичі зрозуміли, що зміцнення Во-
лині може сприяти відновленню претензій щодо
їхніх земель. Через це вони завжди виступали
союзниками опонентів Волинських князів. При-
кладом такої політики можуть бути взаємини
ростиславичів із Володимиром Мономахом:
доки Волинь була в руках Давида Ігоровича,
святослава Ізяславича та його сина Ярослава,
— вони були союзниками Мономаха. так, у 1117
р. вони ходили спільно з Мономахом на Яросла-
ва. Проте коли Мономах приєднав Володимир
до своїх володінь, — ростиславичі допомогли
Ярославу повернути місто. аналогічну політику
провадили й наступні галицькі князі (грушевсь-
кий 1992, с. 423).
стосовно поляків ростиславичі дотримува-
лись досить жорсткої політики. літопис згадує
про похід Василька разом із половцями на поляків
у 1092 р. (літопис руський 1989, с. 131), а Длугош
повідомляє про похід Василька на Польщу в 1081
р. (Войтович 2000, с. 145). Під час вищезгаданої
сповіді Василько говорить: «Я ляхам багато зла
вчинив, і ще хотів вчинити і відомстити за руську
землю» (літопис руський 1989, с. 151). Після ос-
ліплення Василька війну з поляками продовжив
Володар, про численні напади якого сповіщає
Длугош. Його набіги настільки дошкуляли поля-
кам, що вони були змушені вдатися до хитрощів
та підступом захопити Володаря (грушевський
1992, с. 415). Боротьбу з поляками вів і син Волода-
ря ростислав. одразу після смерті батька у 1124 р.
він вирушив проти польської раті, відтіснив її за
Вислок і завершив війну миром (Войтович 2000,
с. 150).
Інакше складалися взаємини теребовлянщи-
ни з угорщиною. З літопису відомо про прихід
угорського війська на чолі з коломаном на за-
клик святополка Ізяславича в 1099 р. під Пере-
мишль, де вони зазнали нищівної поразки (лі-
топис руський 1989, с. 153). Після цього угорці
більше з ростиславичами не воювали. В 1123 р.
ростиславичі вже ходили спільно з угорцями
на допомогу Ярославу святополковичу повер-
нути Володимир (літопис руський 1989, с. 180).
у 1117 р. Володар ростиславич одружив свого
сина Володимира з донькою угорського короля
калмана. Цей шлюб не раз ставав Володареві в
пригоді (Войтович 2000, с. 161).
стосовно половців літописи подають су-
перечливі звістки. Як уже зазначалося вище, в
1092 р. Василько спільно з половцями ходив на
поляків. у 1099 р. у битві під Перемишлем ви-
рішального удару уграм завдали саме половці,
які прийшли на допомогу ростиславичам. утім
ISSN 0235-3490. Археологія, 2006, № 3 57
у своїй сповіді Василько зізнається про наміри
здійснити похід проти половців (літопис русь-
кий с. 151, 153).
Про близькі зв’язки ростиславичів із Ві-
зантією свідчить шлюб Ірини Володарівни
20.07.1104 р. із Ісааком комненом, сином ві-
зантійського імператора олексія І комнена. Це
був перший випадок прямих контактів Візантії
з удільним князівством. Імовірно, як союзник
імператора олексія І комнена Василько ростис-
лавич брав участь у знаменитій битві з печені-
гами на березі р. Маріца біля фортеці хіріни
(29.04.1091 р.). анна комнен зазначала, що серед
учасників битви було 5 тис. гірських жителів. Ві-
домий візантолог Василь Василевський вважав
її дружиною теребовельського князя (Войтович
2000, с. 149).
окремо слід сказати про шлюбну політику
ростиславичів. Про шлюб Володимира Волода-
ревича з донькою угорського короля та Ірини
Володарівни з сином візантійського імператора
йшлося вище. Інша донька Володаря (ім’я не ві-
доме) 11.09.1113 р. була видана за романа Воло-
димировича (літопис руський 1989, с. 172). Цим
шлюбом було скріплено союз галицьких князів
із Володимиром Мономахом. старший син Ва-
силька Ігор-Іван був одружений із донькою Все-
волода ольговича — анною. Донька Василька
(ім’я не відоме) була дружиною князя моравсько-
го (брненського) Братислава, сина ольдржиха й
онука конрада І (літопис руський 1989, с. 180).
очевидно, що в шлюбних зв’язках ростиславичі
намагалися закріпити союзи зі своїми стратегіч-
ними партнерами, щоб насамперед протидіяти
Волині, зміцнення якої для них було дуже неба-
жаним. Зв’язки з іноземними державами укріп-
лювали їхні позиції у загальноруській політиці
та піднімали рівень економічних та політичних
взаємин держав.
Померли ростиславичі в 1124 р.: Василько —
28 лютого, а Володар — 19 березня (літопис
руський 1989, с. 180). За своє майже сорокаліт-
нє князювання ростиславичі утвердили на по-
літичній карті русі свої князівства: суттєво
зміцнили економічне становище своїх земель,
заклали надійні підвалини для освоєння пониз-
зя, досягли значного впливу не лише у внутріш-
ньоруській, але й у міжнародній політиці.
Після смерті ростиславичів землі було по-
ділено між їхніми синами. старший син Ва-
силька Ігор-Іван сів у галичі, а молодший гри-
горій-ростислав — у теребовлі (Войтович 2000,
с. 150). те, що старший син сів у галичі, а не
в батьковій теребовлі може свідчити лише про
суттєво зміцнілі позиції галича. очевидно, ще
за життя Василька, галич, який мав краще гео-
графічне розташування, перевищив за економіч-
ними та соціальними показниками теребовлю.
Цьому передусім сприяло освоєння Пониззя та
розвиток Дністровського торговельного шляху.
Велике значення мала віддаленість галича від
зовнішніх кордонів князівства. саме ці причини
змусили Володимирка Володаревича перенести
столицю об’єднаного князівства до галича.
Про справи Васильковичів літописи подають
дуже скупу інформацію. найбільше відомос-
тей про цей період залишив польський хроніст
Длугош. на думку низки дослідників, він вико-
ристовував руське джерело, що не збереглося.
Проте і він, здебільшого розповідаючи про Во-
лодаревичів, синів Василька згадує побіжно. Від
нього ми дізнаємося про усобицю між Волода-
ревичами в 1127 р., у якій Васильковичі підтри-
мали старшого ростислава (грушевський 1992,
с. 417—418). Про долю ростислава-григорія
Васильковича нам більше нічого не відомо.
В 1140 р. літопис повідомляє про похід Всеволо-
да ольговича на Волинь, у зв’язку з чим згаду-
ються лише Володимирко Володаревич та Іван
Василькович (літопис руський 1989, с. 192). Це
може означати, що інші два брати на той час
уже померли.
Після себе ростислав-григорій Василькович
залишив сина Івана, дискусії довкола постаті
якого вирують із середини хІх ст. Приводом є
грамота, видана Іваном ростиславичем у 1134 р.
мерзебурзьким купцям, віднайдена й опублікова-
на Богданом Петричейку хиждеу. В ній її автор
титулує себе: «Я, Іван ростиславич від галицько-
го столу князь Бернадський». грамота надавала
привілеї мерзебурзьким купцям у подунайських
містах (грушевський 1989, с. 421—422). у літопи-
су Іван ростиславич вперше згадується у 1144 р.
«на ту ж зиму вийшов Володимир (із галича) в
(город) тисменицю на лови. а в цей час послали
галичани (послів) по Івана по ростиславича у Зве-
нигород і ввели його до себе в галич» (літопис
руський 1989, с. 197). Плутаючи Звенигород на
р. Білка та Звенигород на Дністрі, деякі дослідники
вважали Івана сином ростислава Володаревича,
що викликало здивування: що робить нащадок
Володаревичів у волості Васильковичів при жи-
вих Васильковичах. генеалогічні дослідження,
проведені леонтієм Войтовичем, довели належ-
ність Івана ростиславича до роду Василькови-
чів (Войтович 1996, с. 60). Із двох вищезгаданих
джерел можемо дійти висновку, що не пізніше
1134 р. із теребовельської землі виокремлюється
Дністро-Берладська волость із центром у Звени-
городі на Дністрі, яка охоплювала середню та
нижню течії Дністра та Дністро-Дунайське по-
низзя з містами Берладь та Малий галич. слова-
ми «от стола галічского» Іван ростиславич наго-
лошує, що ці землі дав йому галицький князь (на
той час Іван-Ігор Василькович), і підтверджує
свою залежність від нього.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2006, № 358
Піднесення та розвиток галича зовсім не оз-
начає занепад теребовлі, яка і надалі залишалася
важливим адміністративним та економічним цен-
тром. свідчення особливого значення теребовлі
на початку хІІІ ст. знаходимо в літопису. у 1206
р. на галичину прийшли князі Ігоровичі: «І сів
Володимир у галичі, а роман у Звенигороді, а
святослав у Перемишлі. синові ж своєму Ізяс-
лаву (Володимир) дав теребовль» (літопис русь-
кий 1989, с. 371). отже, землі, сформовані напри-
кінці хІ ст., продовжили своє існування та були
адміністративною одиницею в об’єднаному га-
лицькому князівстві. Про могутність оборонних
конструкцій теребовлі згадано в літопису. Перед
битвою під теребовлею між військами Яросла-
ва Володимировича і київ-ського князя Ізяслава
Мстиславича галицькі бояри відіслали свого князя
в місто, щоб із ним нічого лихого не сталося (лі-
топис руський 1989, с. 259). літописні свідчення
підтверджують останні археологічні дослідження
в теребовлі, які, зокрема, показали, що з кінця хІ
— до середини хІІІ ст. місто постійно розвивало-
ся, набуваючи складної соціально-топографічної
структури. теребовля мала князівську фортецю,
що розміщувалась на Замковій горі, у центрі су-
часного міста; торгово-ремісничий посад, садиби
якого розташовувалися на низьких берегах річок
серет та гнізна; околиці з приміськими селами
та монастирями. Занепад літописної теребов-
лі пов’язують із татаро-монгольською навалою
(тимощук 1998, с. 124—127).
Про важливе значення теребовлі в наступ-
ні століття свідчить низка перебудов теребо-
вельської фортеці. казимир, зайнявши гали-
чину, побудував у теребовлі приблизно в 1360
р. на місці княжого дитинця мурований замок.
у 1534 р. краківський каштелян Іван тенчинський
спорудив на цьому місці новий замок. у 1631 р.
теребовельський староста олександр Балабан
звів за великі кошти новий замок, руїни якого
стоять у теребовлі й сьогодні. Цей замок вважав-
ся на Поділлі найміцнішим після кам’янець-По-
дільського (Czolowski 1892, с. 54—58).
отже, з усього вищенаведеного матеріалу
можна констатувати таке:
територія теребовельської землі приблизно
відповідає території Західного Поділля;
у х ст. на теребовельській землі, центром
якої була теребовля, проживало одне з хорват-
ських племен;
після походу Володимира святославича
992 р. племінні князівства хорватів припинили
своє існування, а їх територія відійшла під владу
києва. у теребовлі, ймовірно, перебував посад-
ник київського князя;
між 1052 та 1054 рр. Прикарпаття та За-
хідне Поділля виокремилися в одне князівство
на чолі з ростиславом Володимировичем, про-
існувало до 1064 р., після чого було приєднане
до Волині;
у середині 1080-х рр. на Прикарпаття та
Західне Поділля прийшли три брати ростисла-
вичі, внаслідок чого виокремилося теребовель-
ське князівство на чолі з Васильком ростисла-
вичем;
майже сорокалітнє князювання Василька
ростиславича сприяло політичному та еконо-
мічному розвитку теребовельського князівства,
утвердженню його на міжнародній арені;
у середині хІІ ст. столицю князівства було
перенесено до галича, однак розвиток теребовлі
тривав аж до татаро-монгольської навали.
Артюх В. нові печерні пам’ятки середнього Подністров’я // скелі й печери в історії та культурі стародавнього
населення україни. — львів, 1995. — с. 3—7.
Винокур І.С., Горішній П.А. Бакота. столиця давньоруського Пониззя. — кам’янець-Подільський, 1994. — 364 с.
Винокур І.С., Телєгін Д.Я. археологія україни. — тернопіль, 2004. — 480 с.
Войтович Л. князівські династії східної Європи (кінця Іх — початку хvІ ст.). склад, суспільна та політична роль.
Історико-генеалогічне дослідження. — львів, 2000. — 650 с.
Войтович Л. удільні князівства рюриковичів та гедиміновичів у хІІ—хvІ ст. — львів, 1996. — 256 с.
Грушевський М.С. Історія україни-руси. — к., 1992. — т. 2. — 633 с.
Зубрицький Д. история древнего галичско-русскаго княжества. — львів, 1852. — Ч. 1—2; 1855. — Ч. 3.
Ильницький В. стародавня теребовля. — львів, 1862. — 36 с.
Крип’якевич І.П. галицько-Волинське князівство. — к., наук. думка, 1984. — 175 с.
Кучінко М. Проблеми етноплемінних та адміністративних меж Волинської землі кінця х — середини хІvст. //
галичина та Волинь у добу середньовіччя (до 800-річчя з дня народження Данила галицького). — львів,
2001. — с. 191—198.
Літопис руський. За Іпатським списком / Пер. л. Махновця. — к., 1989. — 592 с.
Моця О.П. карпати у х—хІv ст. // етногенез та етнічна історія населення українських карпат. — львів, 1999. —
т. 1. — с. 341—360.
Пастернак Я. стародавні часи теребовельщини // Історико-меморіальний збірник «теребовельська земля». — нью-
Йорк; сідней, 1968. — с. 19—31.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2006, № 3 59
Р.Г. Мыська
тереБоВельскаЯ ЗеМлЯ (историческое обозрение)
В статье представлено обозрение истории формирования и развития теребовельской земли, которая берет свое начало
от хорватских племенных княжеств конца Іх—х вв. рассматриваются предпосылки выделения теребовельщины
в отдельное княжество. особое внимание уделено археологическим источникам, благодаря которым значительно
расширены и дополнены уже известные данные из письменных источников.
В статье дан анализ внутренней и внешней политики князя Василька ростиславича, в период правления ко-
торого теребовельская земля достигла вершин процветания. рассмотрены стратегические направления развития
теребовельщины, а также дальнейшая судьба этой территории после перенесения столицы из теребовли в галич.
на основании археологических и письменных источников доказано, что теребовля на протяжении нескольких
веков оставалась важным социально-культурным, экономическим и политическим центром Западного Подолья.
Петегирич В.М. Давньоруські підплитові поховання тернопільщини: тези доповідей і повідомлень i терно-пільської
обл. наук. істор.-краєзн. конф. — тернопіль, 1990. — Ч. 1. — с. 71—73.
Приходнюк О.М. Давньоруські пам’ятки середнього Подністров’я // археологія. — 1977. — Вип. 22. — с. 99—106.
Раппопорт П.А. Военное зодчество западно-русских земель х—хІv вв. // Миа. — 1967. — № 140.
Русанова И.П., Тимощук Б.А. Языческие святилища древних славян. — М., 1993. — 144 с.
Тимощук Б.А. Давньоруська Буковина (х — перша половина Xiv ст.). — к.: наук. думка, 1982. — 206 с.
Тимощук Б.А. исследования в теребовле // археологические открытия 1986 г. — М.: наука, 1988 — с. 341—342.
Тимощук Б.А. социально-территориальная структура княжеской крепости х—хІ вв. в теребовле // тез. докл.
всесоюз. конф. «Задачи советской археологии в свете решений ххvІІ съезда кПсс». суздаль, 1987 г. — М.,
1987. — с. 251—252.
Тимощук Б.О. теребовль — місто галицької русі // галич і галицька земля (зб. наук. праць). — київ; галич, 1998. —
с. 124—127.
Толочко П.П. галицьке князівство // Давня історія україни. — к., 2000. — т. 3. — с. 368—376.
Толочко П.П. киевская земля // Древнерусские княжества х—хІІІ вв. — М.: наука, 1975. — с. 5—56.
Чачковський Л. княжий город теребовля // Життя і знання. — 1932. — с. 257—259.
Ягодинська М.О. археологічні дослідження давньоруського святилища хІІ—хІІІ ст. у Західному Поділлі //
населення Прутсько-Дністровського межиріччя та суміжних територій у ІІ половині першого — на початку
другого тис. н. е. — Чернівці: рута, 1994. — с. 54—56.
Czolowski A. Dawne zamki i Twierdze na Rusi Halickiej. — Lwow, 1892. — 70 s.
Одержано 10.01.2004
R.Gh. Myska
TEREBovLYa LanD (historical review)
The article reviews the history of formation and development of the Terebovlya land originating from the Croatian tribal
principalities of late Іх–х cc. Prerequisites for detachment of Terebovlya land into a separate principality are considered.
special attention is focused on archaeological sources, due to which already available data from the written sources have
been considerably extended and expanded.
The article gives an account of analysis of home and foreign policy of prince vasylko Rostyslavovych, in whose reign
the Terebovlya land reached its peak, as well as points out the strategic trends of development of the Terebovlya land. The
history of this territory after transference of the capital from Terebovl to Halych is followed. Relying on the archaeological
and written sources it was proved that Terebovlya remained an important social, cultural, economical and political center
of the Western Podillya Region during several centuries.
|