Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні

Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні

Метою статті є висвітлення повсякденного буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час червоного терору в Чернігові та України в цілому. Методологія дослідження: використані історико-генетичний, історико-порівняльний, біографістичний методи, а також історичної реконструкції. Наукова нов...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2023
Автор: Шуміло, В.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2023
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
Церковна старовина
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199731
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні / В. Шуміло // Сіверянський літопис. — 2023. — № 4. — С. 57-79. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-199731
record_format dspace
spelling irk-123456789-1997312024-10-28T16:52:39Z Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні Шуміло, В. Церковна старовина Метою статті є висвітлення повсякденного буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час червоного терору в Чернігові та України в цілому. Методологія дослідження: використані історико-генетичний, історико-порівняльний, біографістичний методи, а також історичної реконструкції. Наукова новизна роботи: уперше здійснено спробу комплексного огляду повсякденного буття чернігівських Єлецького й Троїцько-Іллінського монастирів та їх насельників у контексті загальнодержавної історії, зокрема червоного терору 1918–1920-х рр. Запропоновано ввести в науковий обіг поняття про три періоди червоного терору в Чернігові: першої (19.01.– 12.03. 1918), другої (12.01.–12.10. 1919) та третьої (з 06.11. 1919 по 1922) окупації міста совєтськими військами. Уперше на основі архівних документів описано історію концентраційного табору на території Єлецького монастиря на поч. 1920-х рр. тощо. Висновки. Під час першої хвилі червоний терор у Чернігові носив стихійний характер. Системності терор набув за другої і особливо третьої хвиль (після остаточної перемоги більшовиків у громадянській війні), оскільки був складовою частиною загальнодержавної політики совєтської влади. З’ясовано, що: 1) Єлецький монастир було закрито під час другої окупації міста більшовиками, на його території розмістився загін Червонних козаків, а поряд із монастирем – на території Чернігівського духовного училища – відбувалися масові розтріли містян, зокрема й духовенства, відтак діяльність монастиря більше не відновлювалася; 2) Чернігівська духовна семінарія (територія сучасного військового госпіталя) діяла до звільнення Чернігова Добровольчою армією й закрита була у листопаді – грудні 1919 р., після остаточної окупації міста совєтською владою, під час третьої хвилі червоного терору; 3) після закриття владою Духовної консисторії та конфіскації на території Єлецького монастиря її приміщення та архіву в Чернігові було створено Єпархіальну раду, найімовірніше восени – на початку зими 1918 р., у жовтні 1920 р. владою буде заборонено і Єпархіальну раду. Відтак розпочався період напівлегального існування церковних інституцій на Чернігівщині, боротьба за існування в нових умовах, компроміс і підпорядкування богоборчій владі одних і безкомпромісне служіння Богу інших церковнослужителів Чернігівської єпархії. The purpose of the article is to highlight the everyday life of Yelets and Trinity-Elijah monasteries during the red terror in Chernihiv and Ukraine. Research methodology: historical-genetic, historical-comparative, biographical methods, as well as historical reconstruction were used. Scientific novelty of the work: for the first time, an attempt is made to provide a comprehensive overview of the everyday life of Yelets and Trinity-Elijah monastery of Chernihiv and their inhabitants in the context of national history, in particular the red terror of the 1918–1920s. It is proposed to introduce into scientific circulation the concept of three periods of the red terror in Chernihiv: the first (19.01.–12.03.1918), the second (12.01.– 12.10.1919) and the third (from 06.11.1919 to 1922) occupation of the city by Soviet troops. For the first time, the history of the concentration camp on the territory of Yelets monastery in the early 1920s is described on the basis of archival documents. Conclusions. During the first wave, the red terror in Chernihiv was spontaneous. The terror became systematic during the second and especially the third waves (after the final victory of the Bolsheviks in the civil war), as it was an integral part of the national policy of the Soviet government. It was established that: 1) The Yelets monastery was closed during the second Bolshevik occupation of the city, a squad of Red Cossacks was stationed on its territory, and near the monastery – on the territory of the Chernihiv theological college – took place massacres of townspeople, including clergy, and the monasteryʼs activities were never resumed; 2) The Chernihiv theological seminary (the territory of the modern military hospital) operated until the liberation of Chernihiv by the Volunteer army and was closed in November–December 1919, after the final occupation of the city by the Soviet authorities, during the third wave of the red terror; 3) after the authorities closed the Spiritual consistory and confiscated its facilities and archives on the territory of the Yelets monastery, the Diocesan council was established in Chernihiv, most likely in autumn and early winter 1918, and in October 1920 authorities would ban the Diocesan council as well. As a result, a period of semi-legal existence of church institutions in the Chernihiv region would begin, a struggle for existence in the new conditions, compromise and submission to the God-fighting power of one group and uncompromising service to God of other clergymen of the Chernihiv diocese. 2023 Article Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні / В. Шуміло // Сіверянський літопис. — 2023. — № 4. — С. 57-79. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.58407/litopis.230405 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199731 94(477):323.282:[94(477.5125): 27523.6] «192/195» uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Церковна старовина
Церковна старовина
spellingShingle Церковна старовина
Церковна старовина
Шуміло, В.
Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні
Сiверянський літопис
description Метою статті є висвітлення повсякденного буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час червоного терору в Чернігові та України в цілому. Методологія дослідження: використані історико-генетичний, історико-порівняльний, біографістичний методи, а також історичної реконструкції. Наукова новизна роботи: уперше здійснено спробу комплексного огляду повсякденного буття чернігівських Єлецького й Троїцько-Іллінського монастирів та їх насельників у контексті загальнодержавної історії, зокрема червоного терору 1918–1920-х рр. Запропоновано ввести в науковий обіг поняття про три періоди червоного терору в Чернігові: першої (19.01.– 12.03. 1918), другої (12.01.–12.10. 1919) та третьої (з 06.11. 1919 по 1922) окупації міста совєтськими військами. Уперше на основі архівних документів описано історію концентраційного табору на території Єлецького монастиря на поч. 1920-х рр. тощо. Висновки. Під час першої хвилі червоний терор у Чернігові носив стихійний характер. Системності терор набув за другої і особливо третьої хвиль (після остаточної перемоги більшовиків у громадянській війні), оскільки був складовою частиною загальнодержавної політики совєтської влади. З’ясовано, що: 1) Єлецький монастир було закрито під час другої окупації міста більшовиками, на його території розмістився загін Червонних козаків, а поряд із монастирем – на території Чернігівського духовного училища – відбувалися масові розтріли містян, зокрема й духовенства, відтак діяльність монастиря більше не відновлювалася; 2) Чернігівська духовна семінарія (територія сучасного військового госпіталя) діяла до звільнення Чернігова Добровольчою армією й закрита була у листопаді – грудні 1919 р., після остаточної окупації міста совєтською владою, під час третьої хвилі червоного терору; 3) після закриття владою Духовної консисторії та конфіскації на території Єлецького монастиря її приміщення та архіву в Чернігові було створено Єпархіальну раду, найімовірніше восени – на початку зими 1918 р., у жовтні 1920 р. владою буде заборонено і Єпархіальну раду. Відтак розпочався період напівлегального існування церковних інституцій на Чернігівщині, боротьба за існування в нових умовах, компроміс і підпорядкування богоборчій владі одних і безкомпромісне служіння Богу інших церковнослужителів Чернігівської єпархії.
format Article
author Шуміло, В.
author_facet Шуміло, В.
author_sort Шуміло, В.
title Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні
title_short Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні
title_full Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні
title_fullStr Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні
title_full_unstemmed Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні
title_sort повсякденність буття єлецького та троїцько-іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в чернігові та україні
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2023
topic_facet Церковна старовина
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199731
citation_txt Повсякденність буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні / В. Шуміло // Сіверянський літопис. — 2023. — № 4. — С. 57-79. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT šumílov povsâkdennístʹbuttâêlecʹkogotatroícʹkoíllínsʹkogomonastirívpídčasperšoídrugoítatretʹoíhvilʹčervonogoteroruvčernígovítaukraíní
first_indexed 2024-11-10T18:49:53Z
last_indexed 2024-11-10T18:49:53Z
_version_ 1815362503250542592
fulltext Siverian chronicle. 2023. № 4 57 ЦЕРКОВНА СТАРОВИНА УДК 94(477):323.282:[94(477.51­25):27­523.6]«192/195» Віталій Шуміло • ПОВСЯКДЕННІСТЬ БУТТЯ ЄЛЕЦЬКОГО ТА ТРОЇЦЬКО-ІЛЛІНСЬКОГО МОНАСТИРІВ ПІД ЧАС ПЕРШОЇ, ДРУГОЇ ТА ТРЕТЬОЇ ХВИЛЬ ЧЕРВОНОГО ТЕРОРУ В ЧЕРНІГОВІ ТА УКРАЇНІ DOI: 10.58407/litopis.230405 © В. Шуміло, 2023. CC BY 4.0 ORCID: https://orcid.org/0000­0003­2257­5422 Метою статті є висвітлення повсякденного буття Єлецького та Троїцько-Іллінського монас- тирів під час червоного терору в Чернігові та України в цілому. Методологія дослідження: вико- ристані історико-генетичний, історико-порівняльний, біографістичний методи, а також історич- ної реконструкції. Наукова новизна роботи: уперше здійснено спробу комплексного огляду повсяк- денного буття чернігівських Єлецького й Троїцько-Іллінського монастирів та їх насельників у кон- тексті загальнодержавної історії, зокрема червоного терору 1918–1920-х рр. Запропоновано ввес- ти в науковий обіг поняття про три періоди червоного терору в Чернігові: першої (19.01.– 12.03. 1918), другої (12.01.–12.10. 1919) та третьої (з 06.11. 1919 по 1922) окупації міста совєт- ськими військами. Уперше на основі архівних документів описано історію концентраційного табо- ру на території Єлецького монастиря на поч. 1920-х рр. тощо. Висновки. Під час першої хвилі чер- воний терор у Чернігові носив стихійний характер. Системності терор набув за другої і особливо третьої хвиль (після остаточної перемоги більшовиків у громадянській війні), оскільки був складо- вою частиною загальнодержавної політики совєтської влади. З’ясовано, що: 1) Єлецький монастир було закрито під час другої окупації міста більшовиками, на його території розмістився загін Чер- вонних козаків, а поряд із монастирем – на території Чернігівського духовного училища – відбува- лися масові розтріли містян, зокрема й духовенства, відтак діяльність монастиря більше не від- новлювалася; 2) Чернігівська духовна семінарія (територія сучасного військового госпіталя) діяла до звільнення Чернігова Добровольчою армією й закрита була у листопаді – грудні 1919 р., після остаточної окупації міста совєтською владою, під час третьої хвилі червоного терору; 3) після закриття владою Духовної консисторії та конфіскації на території Єлецького монастиря її примі- щення та архіву в Чернігові було створено Єпархіальну раду, найімовірніше восени – на початку зи- ми 1918 р., у жовтні 1920 р. владою буде заборонено і Єпархіальну раду. Відтак розпочався період напівлегального існування церковних інституцій на Чернігівщині, боротьба за існування в нових умовах, компроміс і підпорядкування богоборчій владі одних і безкомпромісне служіння Богу інших церковнослужителів Чернігівської єпархії. Ключові слова: православ’я, Чернігівська єпархія, Єлецький монастир, Троїцько-Іллінський мо- настир, червоний терор, гоніння на Церкву, єпископ Пахомій (Кедров), совєтська влада. Червоний терор у Чернігові можна поділити на три періоди: першої (19.01.– 12.03. 1918), другої (12.01.–12.10. 1919) та третьої (з 06.11. 1919 по 1922) окупації міста совєтськими військами1. Кожен із цих періодів мав свою тривалість та масштабність теро­ ру проти місцевого населення. Будемо умовно називати це першою, другою та третьою 1 Вважаємо за доцільне використовувати стосовно влади більшовиків не «радянська», а «совєтська» влада (від «Советы рабочих и крестьянских депутатов…»), оскільки в Україні з 1917 р. існувала як орган законної держав­ ної влади Українська Центральна Рада, відтак термін «радянська влада», на нашу думку, було совєтською вла­ дою навмисно спотворено й уведено до вжитку в Україні як співзвучний зі звичною для української спільноти УЦР. Сіверянський літопис. 2023. № 4 58 хвилями червоного терору в Чернігові, відповідно до часу перебування більшовиків у міс­ ті. На нашу думку, таку періодизацію варто ввести до наукового обігу2. Уперше більшовики в союзі з лівими есерами захопили Чернігів 19 січня 1918 р.3, бу­ ли вибиті німецькими частинами 12 березня4. За цей нетривалий час встигли принести чи­ мало горя місцевому населенню. «Это были фронтовые большевики с двумя комиссарами Карцевым и Порядиным»5, – згадувала в 1924 р. вже в еміграції в США Марія Василівна Черносвитова (1875–1970), відомий музикант, дочка знаного чернігівського земського ді­ яча В.М. Хижнякова (1843–1917)6. Чернігів ще не був привчений до «червоного терору» – першу жертву більшовиків ховали всім містом7. «Убивали главным образом молодежь. Убийства ничем не связаны были друг с другом и для черниговской публики были совершенно необъяснимы», – констатувала М.В. Чер­ носвитова. Керуючий Чернігівською єпархією єпископ Пахомій (Кедров; 1876–1937) під час за­ хоплення Чернігова більшовиками в січні 1918 р. знаходився в Києві, беручи участь у ро­ боті Всеукраїнського Церковного Собору8, на якому Пахомій був обраний членом прези­ дії й виконував обов’язки секретаря Собору. Тому перших злочинів більшовиків у Чер­ нігові єпископ Пахомій не бачив. Проте він став свідком захвату більшовицькими вій­ ськами Києва, обстрілів української столиці артилерією, під час яких 6 лютого (24 січ­ ня ст. ст.) був поранений9, та масових страт киян червоногвардійцями. До Чернігова єпис­ коп Пахомій повернувся на початку лютого10, ще за більшовиків, тут разом із чернігівця­ ми пережив жахи червоного терору, який у цей час носив не стільки організований, скіль­ ки стихійний характер і був більше схожий на бандитизм. Убивали без суду і слідства, жорстоко, часто після надлюдських знущань11. 2 Третю хвилю червоного терору в Чернігові обмежимо періодом з 6 листопада 1919 р. до середини – кінця 1922 р., оскільки після 1922 р. в совєтській карній системі починається новий період, пов’язаний з припиненням громадянської війни, утворенням СССР, і з процесами, із цим пов’язаними. 3 «19 січня 1918 р., не зустрівши будь­якого збройного опору, до Чернігова вступив червоногвардійський загін, створений із робітників Замоскворіччя, під командуванням лівого есера М. Порадіна» (Бойко В., Демченко Т., Оніщенко О. 1917 рік на Чернігівщині: історико­краєзнавчий нарис / Відп. ред. В.Ф. Верстюк. НАН України. Інститут історії України, Інститут європейських досліджень; Сіверський інститут регіональних досліджень. Чер­ нігів: Сіверянська думка, 2003. С. 60). 4 Сіментов Ю.А., Яцура М.Т. Чернігівщина в роки громадянської війни. Краєзнавчі матеріали з історії Чернігів- щини. Київ: Радянська школа, 1968. С. 100–101. 5 Тут і далі в статті залишаємо мову оригіналу, оскільки переклад не дозволяє передати атмосферу епохи. Див.: Черносвитова М.В. Большевики в Чернигове. Красный террор глазами очевидцев / Сост., предисл., коммент. С.В. Волкова. Москва: Айри­пресс, 2014. С. 86. Спогади М.В. Черносвитової зберігаються в Архіві Гуверов­ ського інституту війни, революції та миру, в колекції С.П. Мельгунова (Коробка 4, спр. 24, арк. 99–108), відомо­ го дослідника «червоного терору». Лист Черносвитової до Мельгунова датований 19 березня 1924 р. 6 Василь Михайлович Хижняков був відомим громадським діячем Чернігова, обіймав посади міського голови (1875–1887) та гласного міської думи, голови Чернігівської губернської земської управи (1886–1896), працював викладачем Чернігівської класичної чоловічої гімназії, був гласним чернігівських губернського та повітового земських зібрань тощо. Помер на 74­му році життя 12 березня (27 лютого ст. ст.) 1917 р. Див.: Рахно О. Голова Чернігівської губернської земської управи В.М. Хижняков: віхи життя та громадської діяльності. Сiверянський лiтопис. 2007. № 5. С. 110–115. 7 Черносвитова М.В. Большевики в Чернигове. С. 86. 8 Під головуванням митрополита Київського Володимира (Богоявленського; 1848–1918). 9 «[3 лютого (21 січня ст. ст.)] я простился с Владыкой [митр. Володимиром (Богоявленським)], думая на другой день отправиться лошадьми в Чернигов. Но сделать этого мне не удалось: на другой день снова начался артилле­ рийский обстрел города. 24 января [6 лютого] я был ранен в живот осколком снаряда, упавшего в соседнюю комнату и наповал убившего бывшего там черниговского депутата (церковного старосту В.А. Островянского). … вечером в тот же день я был доставлен в Софийский госпиталь, где мне оказана была надлежащая медицинс­ кая помощь. … Господь спас меня от смерти: через два дня мне стало лучше» (Пахомий (Кедров), архиеп. Речь на торжественном заседании Священного Собора, посвященном памяти мученически скончавшегося митропо­ лита Киевского Владимира (Богоявленского), 15 (28) февраля 1918 года / Публ. В.В. Шумило. Вера и Жизнь (Чернигов). 2010. № 1–2 (16–17). С. 95–96). Про поранення єпископа Пахомія також згадував 26 лютого в допо­ віді Собору щодо вбивства в Києві митрополита Володимира митрополит Антоній (Храповицький; 1863–1937): «Когда началась канонада, то снаряды попадали в стены того здания, в котором заседал Собор, а пули, разбивая стекла, влетали в комнаты и впивались в стены. Была опасность пострадать от пуль и снарядов, даже оставаясь внутри здания. На улице опасность была еще больше. Двое из членов Собора – Преосвященный Пахомий и про­ фессор Мищенко – были ранены; первый – осколком, второй – обломком кирпичей, отваливавшихся от разбива­ емых снарядами стен» (Деяния Священного Собора Православной Российской Церкви 1917–1918 гг. Москва: Государственный архив РФ, 1999. Т. 7. С. 21). 10 На нетривалий термін (очевидно, для лікування), оскільки в Києві знаходитися в той час було небезпечніше, масштаби терору там прийняли характер голокосту. Через 22 дні після поранення він вже виступав з доповіддю про вбивство в Києві митрополита Володимира на Помісному Церковному Соборі в Москві. У Чернігів повер­ нувся в середині квітня, уже після того, як німецькі частини в березні 1918 р. звільнили Україну від більшовиків (див. свідчення єп. Пахомія на судовому процесі, який відбувався в Чернігові 30 листопада – 3 грудня 1922 р., матеріали процесу: Пахомий (Кедров), архиепископ Черниговский: материалы к биографии / Сост., авт. вступ. ст. А.Ф. Тарасенко. Чернігів: Деснянська правда, 2006. С. 178). 11 «Перша фаза революційного процесу більше нагадувала оспіваний російськими класиками бунт – “бессмыс­ ленный и беспощадный”. … Червоні грабували, брали місцевих жителів у заручники, використовували тактику Siverian chronicle. 2023. № 4 59 Однак через невеликий термін перебування в місті – менше двох місяців – більшовики не встигли встановити та закріпити нові порядки, тому церковні інституції не зазнали сис­ темних утисків і руйнації: духовна консисторія, духовні училище та семінарія, Єлецький та Троїцько­Іллінський монастирі, парафіяльні храми міста продовжували жити за більш­ менш звичним укладом. Відтак прихід до влади в Україні 29 квітня 1918 р. гетьмана Павла Скоропадського (1873–1945) – людини, яка уособлювала у своїй державній політиці поміркований консер­ ватизм, – населенням був сприйнятий з полегшенням: тут встановилася справжня оаза мирного життя посеред бурхливого океану громадянської війни12. Не випадково, що саме у квітні 1918 р. ієромонахи Троїцько­Іллінського монастиря Аліпій (Яковенко; 1881–1943) і Лаврентій (Проскура; 1868–1950) з благословення єписко­ па Пахомія почали копати на одному зі схилів Болдиної гори новий печерний комплекс з підземними храмами та келіями: до цього часу ідея створення підземного монастиря, що зародилася ще до революції в колі чернігівських монахів­ісихастів, остаточно дозріла, сформувалися, як шановані й авторитетні пастирі, її автори, а мирне цивільне життя в країні сприяло втіленню ісихастської ідеї та подавало надії на благополучне закінчення громадянської війни, принаймні, у межах України. За спогадами очевидців, у копанні печер брали участь як братія Троїцько­Іллінського монастиря, так і благочестиві городяни та мешканці навколишніх сіл. Труд був нелегким: увечері молилися в монастирі, уночі копали печери, а вранці знову йшли на молитву в мо­ настир... Створення печерного монастиря завершилося вже за більшовиків, останні місяці роботи проводилися потайки, уночі, у найсуворішій конспірації. Ці печери частково збе­ реглися й відомі як Аліпієві та Лаврентієві печери13. Єлецький монастир у цей час також ще діяв, про що свідчить рапорт намісника обітелі ієромонаха Ігнатія єпископу Пахомію «о приходе­расходе и остатке неокладных экономи­ ческих сум»14. На жаль, мирне життя в Україні тривало не довго: 14 грудня 1918 р. до влади в Україні прийшла Директорія на чолі із соціалістами В.К. Винниченком (1880–1951) та С.В. Пет­ люрою (1879–1926), поваливши Гетьманат. Проте, також ненадовго: користуючись із розбрату українців, совєтські війська окупували майже всю Україну15. Почалася «друга хвиля» більшовицького терору на Чернігівщині та загалом в Україні. поголівного знищення супротивника та його соціальної бази. Жертв червоного терору часто­густо знаходили з відрізаними вухами й носами, виколотими очима, розчленованими» (Якубова Л., Примаченко Я. В обіймах стра­ ху і смерті. Більшовицький терор в Україні. Харків, 2016. С. 17, 21). 12 «Весна 1918 года прошла здесь сравнительно спокойно. После Брест­Литовского мира в марте немцы заняли Украину, которая с 22 января объявила себя независимой республикой. С помощью немцев и под их контролем правительство гетмана Скоропадского, взявшее власть в апреле, пыталось восстановить порядок в стране», – зі спогадів Анастасії Ширинської (Ширинская А.А. Бизерта. Последняя стоянка. Москва: Воениздат, 1999. С. 79). Костянтин Паустовський, який Скоропадському не симпатизував, у спогадах про той період, про масовий на­ плив біженців із Росії в Україну, зокрема, до Києва, писав: «Население города почти удвоилось за счет москви­ чей и петроградцев» (Паустовский К. Начало неведомого века. Начало неведомого века. Время больших ожида- ний. Киев: Дніпро, 1985. С. 94). «При гетьманській владі в державі, в житті міста швидко відновився лад і поря­ док. В крамницях і на базарі були продукти й не по дорогих цінах. Досить добре функціонували шляхи сполу­ чення», – згадував український професор­емігрант Іван Марченко (Марченко І.О. Корені мого патріотично­на­ ціонального самовизначення. Київ: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи. С. 39). Зі спогадів людей, які нале­ жали до різних політичних таборів – білоемігрантського, совєтського та національного українського, – видно, що в Україні стараннями гетьмана Павла Скоропадського, у порівнянні з іншою частиною колишньої Російської імперії, дійсно встановилися відносні мир та порядок. Підтвердженням цього можуть слугувати також спогади людини, яка загалом була далекою від будь­якого політичного угрупування чи напрямку – дружини поета та пе­ рекладача Бенедикта Лівшиця Катерини Лівшиць: «Помню Киев в Гражданскую войну – страшный, обстрелива­ емый, с мертвыми, валяющимися на мостовых, но и в эти годы жизнь продолжалась. В моменты затишья мы учились … В Киеве военных лет, как это ни странно, кипела театрально­литературная жизнь. Многие литерато­ ры, артисты, художники, спасаясь от голода, уезжали из Москвы и Петрограда в Киев. Работали литературные кафе, театры, выставки. Помню, как мы веселой гурьбой гуляли по Крещатику» (Лившиц Е.К. «Я с мертвыми не развожусь!..»: Воспоминания. Дневники. Письма / Сост., вст. ст. П. Нерлера, примеч. и указ. П. Нерлера и П. Успенского. Москва: Изд­во АСТ, 2019. С. 69–70). Ці спогади були написані в 1960–1970­ті рр., за совєтської влади, тому вони досить стримані та обережні, але із контексту зрозуміло, що йдеться про Київ часів гетьмана П. Скоропадського. 13 Детальніше див.: Карнабед А. Таємниці Болдиних гір (нарис четвертий). Сіверянський літопис. 1995. № 6. С. 13–15; Шумило В. Схиархимандрит Лаврентий и его время: очерк церковной истории Черниговщины (1868– 1950 гг.). Чернигов: Вера и Жизнь. 2001. С. 6–8; Руденок В. Останній печерник. Просвіта (Чернігів). 2001. № 16. 13 квітня. С. 2; Шуміло В. Істинно­Православна Церква на Чернігівщині та ігумен Аліпій (Яковенко). Сіверян- ський літопис. 2020. № 1. С. 124–137. 14 Держаний архів Чернігівської області (далі – ДАЧО). Ф. Р­678. Оп. 3. Спр. 529. Цит. за: Вероника (Терехова), монахиня. Черниговский Елецкий Свято­Успенский женский монастырь: Исторический очерк от основания до 1998 года. Киев: Информационно­издательский отдел УПЦ, 1999. С 37–38. 15 «Коли гетьман П. Скоропадський у квітні 1918 р. прийшов до влади, він мав чітку програму державного будів­ ництва. Директорія розпочинала свій виступ, який починався як заколот, не визначаючи своєї політичної програ­ ми. … Своєї політичної програми провід повстання не розробив, єдиною метою було проголошено ліквідацію Сіверянський літопис. 2023. № 4 60 25 листопада більшовики захопили Стародуб, 9 грудня – Новгород­Сіверський, 13 грудня – Клинці16. 10 січня 1919 р. совєтські війська окупували Седнів, 12 січня окупо­ вано Чернігів17, – до кінця січня 1919 р. на всій території Чернігівської губернії було вста­ новлено совєтську владу18. Із приходом більшовиків у місті знову розпочався терор, але вже не стихійний, як на початку 1918 р. СНК РСФСР 5 вересня 1918 р. прийняв постанову «Про червоний терор», згідно з якою репресії проти населення стали більш послідовні й сплановані. Червоний терор у Чернігові – малодосліджена й майже невідома сторінка історії міста, яка практично не висвітлена в науковій літературі через брак документів цього періоду. Документи тієї доби – передовсім чернігівської ЧК та інших каральних закладів – не збе­ реглися або їх навмисно знищено19. Однак у наш час видано спогади очевидців, не відомі до цього широкому загалу, які дозволяють хоча б почасти відновити подробиці та деталі тих жахливих подій. Найбільш цінними, дуже детальними, ми сказали б, навіть скрупу­ льозними, є записи чернігівського юриста Д.В. Країнського20, що вийшли друком 2016 р. невеликим тиражем, і досі мало відомі. Інших свідчень поки що не маємо21. Як юрист­ практик та активна публічна людина Д.В. Країнський багато чого й багато кого в Черніго­ ві знав, мав гострий розум і фотографічну пам’ять, а записи подій вів майже стенографіч­ но, тож його спогади дають безліч цінних деталей, подробиць, імен періоду другої хвилі червоного терору в нашому місті. Так, наприклад, дослідникам досі не було відомо навіть те, коли в Чернігові були закриті духовні училище та семінарія, а також Єлецький монас­ тир, і що на їх території відбувалося з січня по жовтень 1919 р. Про це дізнаємося лише зі спогадів Д.В. Країнського, який створив справжній «літопис самовидця» ХХ століття. Дев’ять місяців перебування більшовиків у Чернігові в 1919 р. суттєво вплинули на ставлення до совєтської влади місцевої церковної спільноти та її провідних діячів, у ре­ зультаті чого Чернігів у 1930­х рр. став одним із центрів формування в Україні церковної опозиції – Істинно­Православної Церкви (ІПЦ). «Во второй раз большевики пришли в Чернигов 30 декабря 1918 г.22 и пробыли до при­ хода Деникинских войск, т. е. до 28 сентября 1919 г. Всего по исчислению местных жите­ лей расстреляно в Чернигове свыше 500 человек. Большу́ю часть убитых составляют крестьяне, преимущественно хорошие хозяева, оказавшие то или иное непокорство ком­ мунистам и осуждавшие их», – згадувала М.В. Черносвитова23. Судячи зі спогадів Д.В. Країнського24, жертв було значно більше25, але якщо навіть цифра, наведена М.В. Черносвитовою, правдива, для невеликого міста, яким був Чернігів у 1919 р.26, циф­ ра в 500 розстріляних людей – до того ж, найкращих і найавторитетніших людей міста – є приголомшливо великою, тим більше, що червоний терор тільки­но починався, а розстрі­ ли та знущання над жертвами, як ми дізнає́мося зі свідчень очевидців, були вкрай жорсто­ кими. «Два с половиной месяца господства большевиков в Чернигове отодвинули далеко назад прежние уклады жизни. Жизнь стала иной, неузнаваемой, – нотував Д.В. Країн­ гетьманщини. Директорія свідомо уникала соціально­політичних гасел, щоби повстання підтримав не лише на­ ціональний табір, а й інші, ворожі гетьманській владі сили. … Заклик до розгрому гетьманщини сприйняли ліві російські есери, махновці, анархісти, більшовики. … Розповсюджуючись у такий спосіб, повстання ставало за­ гальнонародним, охопило величезну територію. Україна швидко занурювалася у вир громадянської війни» (Бой­ ко О.Д. Протигетьманське повстання (1918 р.): підсумки та наслідки. Тематичний збірник наукових праць / На­ ціональний музей історії України. Київ, 2011. С. 9). 16 Стародуб і Клинці в той час були частиною Чернігівської губернії та входили до складу України. Із січня (Стародуб) та липня (Клинці) 1919 р. ці історичні українські території– у складі Російської Федерації. 17 Отже, Різдво Христове 1919 р. чернігівці зустрічали фактично у прифронтовій зоні, проте, ще вільні від біль­ шовиків. 18 Сіментов Ю. Я., Яцура М. Т. Чернігівщина в роки громадянської війни. С. 103–106. 19 «… документи надзвичайної комісії і ревтрибуналу були вивезені перед захопленням Чернігова денікінцями й, здається, втрачені», – констатує чернігівський дослідник О.Я. Рахно (Рахно. О. Трагічна доля Олексія Бакурин­ ського. Реабілітовані історією: У 27 т. Чернігівська область / Упорядники: О.Б. Коваленко, Р.Ю. Подкур, О.В. Лисенко, О.І. Желєзна. Чернігів: Деснянська правда, 2008. Кн. 1. С. 706). 20 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора / Сост., предисл., примечания О.В. Григорьева, И. К. Корсако­ вой, С.В. Мущенко, С.Г. Шевченко; отв. ред. О.А. Платонов. Москва: Институт русской цивилизации, 2016. 1058 с. 21 Окрім М.В. Черносвитової, спогади якої значно коротші за об’ємом, але за змістом і, головне, настроєм від спогадів Д.В. Країнського не відрізняються. 22 Дати вказані за старим стилем. 23 Черносвитова М.В. Большевики в Чернигове. С. 88. 24 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 20 –165. 25 Наприклад, він пише про повішеного добровольцями комісара, колишнього кримінального арештанта Вдовен­ ка, який лише власноруч розстріляв, «по его же показанию, более 300 человек» (С. 158). А були ж іще розстріли червоноармійцями, іншими комісарами ЧК тощо. 26 За різними даними, у Чернігові проживало від 33 тис. до 40 тис. жителів. Місто, хоча й мало статус губерн­ ського, дійсно було невеликим. Наприклад, Ніжин у той час налічував 42 тис. жителів. Siverian chronicle. 2023. № 4 61 ський. – … Таращанский и Богунский полки, разгромившие Чернигов, ушли дальше на юг. … В Чернигове остался воинский гарнизон и комплектовался отряд Чрезвычайной ко­ миссии. … в Чернигов нагрянули настоящие большевики в кожаных штанах и с револьве­ рами за поясом. Они сменили местный состав губисполкома, и обыватель понял, что это не только солдатский бунт, а что­то еще страшнее. Бесчинствующие войска ушли, а меж­ ду тем большевики проявляли свою власть решительно, смело, ни с чем не считаясь…»27 У місті та губернії почалися масові розстріли: «В порядке красного террора на местах уничтожали сотнями … совершенно невинных людей. … Просвета, помощи и защиты ждать было неоткуда. Люди ждали своей участи покорно, без сопротивления, с ужасом, всегда готовые идти на Голгофу. Интеллигентные люди, конечно, понимали, что над ни­ ми повис жестокий кровавый террор. … мы хорошо помним, как воняло (від сотень тру­ пів – В.Ш.) возле духовного училища. Мы жили в атмосфере смерти и кровавого ужаса»28. Розстріли відбувалися кожного дня; особливого цинізму додавало те, що людей стра­ чували не на території Тюремного замку, за високими мурами, де тримали приречених, а у дворі Духовного училища, яке знаходилося неподалік, метрів 250–300 від в’язниці, і до революції вважалося подвір’ям Єлецького монастиря: «Арестантов вели к Духовному училищу, где во дворе, в кирпичном леднике­сарае, производились обыкновенно расстре­ лы. … Из Духовного училища шел смрад. ... Расстреливали внутри сарая на краю глубоко­ го, пустого в этом году ледника, так что расстреливаемые падали прямо в ледник. Трупы не засыпали, а оставляли в леднике неубранными. Первое время в морозные дни запаха от разлагающихся тел не было слышно, но первая оттепель отравила всю местность»29. Єпархіальне духовне училище було закрито одразу ж після встановлення в Чернігові совєтської влади, а в його приміщеннях розташовано червоноармійський гарнізон: «в зда­ нии епархиального училища размещались красноармейцы, один вид которых наводил страх. Босые, грязные, в одном белье, они напоминали босяков, а не солдат. Крик, шум, ругня, свист пугали прохожих, и обыватель стремился обходить это место»30. Тоді ж було ліквідовано й древній Єлецький монастир, на території якого розмістилося «червонное ка­ зачество»31. Тут же поблизу, у будинку Держбанку – «главная Чрезвычайка»32. Чому роз­ стрілювали не в тюрмі, а на території училища, поряд із казармами червоноармійців, не зрозуміло – звичайною людською логікою збагнути це неможливо33. Серед імен розстріляних, які наводить Д.В. Країнський, багато студентів34, – не виклю­ чено, що між ними є й учні Духовного училища, розстріляні в стінах своєї alma mater. Д.В. Країнський пише, що більшовики видали директиву, згідно з якою не тільки по­ хорони, а й богослужіння в храмі могли відбутися лише за спеціальним дозволом влади: «Церковь подверглась гонению. При обысках солдаты срывали иконы, но это, впрочем, было насилие по собственной инициативе, а вот чтобы служить Богу в церкви и похоро­ нить со священником, нужно было добиться разрешения большевиков»35. З кожним днем червоний терор посилювався, розстріли, через їх масовість, почали здійснювати за межами міста36. У ніч на 1 серпня було розстріляно велику групу інтелі­ генції та духовенства (більше 35­ти чоловік): «Их трупы были разбросаны по всему полю за Черторейским мостом по Гомельскому шоссе и только на следующий день были убра­ ны по наряду крестьянами д. Коты. … Здесь были и статские, и военные, и священники, и женщины. Крики и стоны оглашали в эту ночь город…»37 27 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 22–23. 28 Там само. С. 115–116. 29 Там само. С. 71–72. 30 Там само. С. 124. 31 Там само. С. 104. 32 Там само. Усього в Чернігові під час «другої більшовицької окупації» було три відділення ЧК – вже згадане, а також по вул. Воскресенській та Олександрівській. 33 Часткову відповідь знаходимо у Д.В. Країнського: «В красноармейские части вступали почти все арестанты, освобождающиеся из тюрем при вступлении большевиков в данный город. Мы могли бы составить предлинный список всем арестантам черниговских тюрем, состоящим ныне в Красной армии. Нам приходилось часто встре­ чаться с ними и беседовать (під час роботи тюремним інспектором – В.Ш.). С чувством особой горечи мы встре­ чали в красноармейских частях не только своих воспитанников исправительной колонии для несовершеннолет­ них, но и мальчиков из детских приютов других губерний. Еще при Керенском к ним была применена общая уголовная амнистия, и теперь эти дети служили в Красной армии» (С. 86). Червоноармійці брали участь у роз­ стрілах («Расстреливали солдаты­красноармейцы по наряду» і т. д. – С. 86–87), але це не пояснює, навіщо людей для страти водили із в’язниці до училища (С. 52–53). Нам залишається лише висунути таке припущення: людей розстрілювали поряд із казармами червоноармійців, трупи тижнями не вивозили, і в цьому смороді вимушені були жити ці «новонавернені бійці революції». Влада в такий спосіб досягала важливого психологічного ефекту: знищення в їхніх душах останніх залишків людяності, жалісливості, совісності. 34 Краинский Д. В. Записки тюремного инспектора. С. 116. 35 Там само. С. 44. 36 Черносвитова М.В. В Чернигове. Красный террор глазами очевидцев. С. 92–93. 37 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 101. Сіверянський літопис. 2023. № 4 62 За таких обставин копання печер було вкрай небезпечним: братія Троїцько­Іллінського монастиря, аби не піддавати ризику парафіян і самим не наражатися на ризик, на деякий час припинили роботи взагалі38, потім їх стали проводити потай, у надії, що ця кривава влада скоро згине, адже до літа 1919 р. Добровольча армія вибила більшовиків майже з усієї території України: «Улітку 1919 р. більшовицька влада переживала критичний мо­ мент своєї історії. На більшості території України вона перестала існувати»39. Але це буде трохи пізніше, а поки більшовики продовжували владарювати на більшості території України, зокрема й у Чернігові. Після встановлення в Україні в 1919 р. совєтської влади відносини між державою та Церквою змінилися докорінно. 19 січня в Харкові Тимчасовим робітничо­селянським уря­ дом України прийнято Декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи від церк­ ви»40, який дослівно дублював аналогічний декрет, прийнятий в Совєтській Росії на рік раніше – 5 лютого (23 січня ст. ст.) 1918 р. Наступним документом – декретом СНК про передачу церковно­монастирського майна до відання Наркомату соціального забезпечен­ ня – Церква позбавлялася права власності на все нерухоме майно, – воно проголошувало­ ся «народним», тобто державним. Храми, церковні будинки та маєтки, земельні й лісові угіддя, що належали Церкві, передавалися у відання місцевих совєтів. Згідно із законом, молитовні будівлі (храми, каплиці) могли надаватися новим власником – місцевими совє­ тами – релігійній громаді в користування, за умови, що статут громади затверджено губ­ виконкомом41. Надалі цю норму закону більшовики будуть активно використовувати в бо­ ротьбі з Церквою – за власним розсудом давати дозвіл служити в храмі або відмовляти, відбирати у громади, яка належить до тієї чи іншої церковної юрисдикції, і передавати ін­ шій і т. п. Окрім того, так звані домові храми, – ті, що знаходилися в приміщеннях ліка­ рень, шкіл, інститутів тощо, – закривалися взагалі, а їх приміщення використовувалися під різні господарські потреби. На початку березня владою було закрито Чернігівську духовну консисторію, яка роз­ ташовувалася на території Єлецького монастиря, а її архів конфісковано, про що 9 берез­ ня офіційно оголошено в місцевій газеті «Известия»: «4 марта по постановлению отдела управления консистория закрыта. Архив, хранившийся в консистории, перешел в ведение губотдела гражданской регистрации … Все отделы консистории распределены и переда­ ются соответствующим отделам губернских учреждений»42. Фактично, єпархію позбавле­ но не тільки приміщення, але й управління43. Щоб запобігти анархії в управлінні єпархією після конфіскації будинку консисторії та її архіву, єпископ Пахомій створив єпархіальну канцелярію, підпорядковану Єпархіальній раді на чолі з правлячим архієреєм44. Оскільки на території Єлецького монастиря розмістилися загони «червоного козацтва», канцеля­ 38 Олександр Сергійович Саранчов (1905–1995), відомий чернігівський художник­графік, який жив неподалік від Антонієвих печер (вул. Успенського, 58А) і входив до кола прихильників «гуртку ісихастів», розповідав, що вхід до печер, аби більшовики не натрапили на це місце, було завалено чагарником, за літо вхід навіть встиг по­ рости густим бур’яном. Головні підземні роботи вже було виконано, залишалося внутрішнє оздоблення – розпи­ си стін і т. п. (Свідчення Саранчова Олександра Сергійовича. Запис бесіди від 4 липня 1991 р., архів автора). 39 Якубова Л., Примаченко Я. В обіймах страху і смерті... С. 35. 40 Декрет Тимчасового робітничо­селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» від 19 січня 1919 р. З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2005. № 1/2 (24/25). С. 41–42. 41 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). Ф. 3984. Оп. 1. Спр. 197. Арк. 2. 42 Известия (Чернігів). 1919. 9 марта. С. 3. У 1923 р. рішенням окружної ліквідаційної комісії архів консисторії було передано до Чернігівського губернського історичного архіву, нині – Державний архів Чернігівської облас­ ті: ДАЧО. Ф. Р­651. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 16–18. 43 Приміщення Духовної консисторії з 1860 р. знаходилося на території Єлецького монастиря (Коваленко О., Гейда О. З історії архіву Чернігівської духовної консисторії. Студії з архівної справи та документознавства. Київ, 2004. Т. 11. С. 204–211), який, як уже згадувалася, було ліквідовано, а в чернечих келіях розмістилися «червоні козаки». Перебувати єпархіальному управлінню поряд із таким сусідом було вкрай небезпечно, тим більш, що навпроти монастиря, у приміщеннях Духовного училища, нова влада влаштувала казарми для черво­ ноармійців, а у дворі училища відбувалися розстріли «контрреволюціонерів», у тому числі й священників. 44 Згідно з новим церковним Статутом, ухваленим Помісним Собором 22 лютого 1918 р., духовні консисторії ма­ ли бути замінені єпархіальними управліннями, які складалися з єпархіального архієрея та єпархіальної ради; найвищим органом управління єпархії вважалися єпархіальні збори, які скликалися «в определенное, наиболее удобное для каждой епархии по местным условиям, время» (Определение Священного Собора Православной Российской Церкви об епархиальном управлении. Собрание определений и постановлений Священного Собора Православной Российской Церкви 1917–1918 гг. Москва: Изд­е. Соборного Совета, 1918. Вып. 1. С. 17–28). За свідченням члена Чернігівської єпархіальної ради протоієрея Матвія Храмцова, даного ним на допиті 24 жовтня 1922 р. і записаного рукою слідчого, «в конце 1917 г. я был избран в Епархиальный Совет. Членом этого Совета был до закрытия Совета, т. е. до 1921 г.» (ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 39 зв.). Не викликає сумніву, що дата виборів у Єпархіальну раду (1917 р.), указана в протоколі допиту, помилкова, адже єпископ Пахомій не міг реорганізувати духовну консисторію в єпархіальне управління раніше, ніж буде прийнято відповідне рішен­ ня на Помісному Соборі. Отже, Єпархіальна рада в Чернігові була утворена, найімовірніше, восени – на початку зими 1918 р. Помилкова й дата закриття Єпархіальної ради, насправді вона буде закрита у жовтні 1920 р., про що йтиметься далі.45 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 100 (Дополнительный протокол допроса от 4 ноября 1922 г.). Це ж підтверджує на допиті 1 листопада 1922 р. і архієп. Пахомій: ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 63. Siverian chronicle. 2023. № 4 63 рію, за свідченням її завідувача протоієрея Матвія Храмцова, розміщено було в Троїцько­ му монастирі, причому всі друкарські машинки, а також різного роду копіювальні апарати (мімеограф, гектограф, шапірограф) владою було конфісковано, тож усі документи писа­ лися вручну45. 20 березня 1919 р. Чернігівським повітвиконкомом прийнято постанову про обов’язко­ ву реєстрацію на території губернії релігійних громад як приватних товариств, зі складан­ ням опису всіх предметів релігійного культу: ікон, золотих і срібних виробів, у тому числі богослужбових сосудів тощо, «находящихся в пользовании данной общины». Цю проце­ дуру громади мали завершити до 1 квітня. Пунктом 6 постанови «виновные в утайке дра­ гоценных предметов культа предаются народному суду», адже, згідно з п. 4 цієї ж поста­ нови, не лише приміщення храмів, але й богослужбові речі належать не релігійній грома­ ді, а є «народной собственностью»46. Виконуючи цю постанову, з благословення єпископа Пахомія було створено спільну релігійну громаду кафедрального Спасо­Преображенського та Борисоглібського соборів м. Чернігова, яка отримала обидва храми в користування47. 16 липня в Чернігові створено «межведомственную комиссию по ликвидации иму­ ществ церковных, монастырских и других религиозных установлений»48. Відтепер у най­ ближчі роки саме ця комісія буде вирішувати долю всіх релігійних споруд у місті та гу­ бернії: надавати храми в користування релігійним громадам або зовсім закривати й пере­ давати під різні господарські потреби. Отже, майже всі діючі храми в Чернігові до середи­ ни 1920­х рр. будуть закриті, більшість із них згодом взагалі буде знищено49. Совєтські закони не лише позбавляли храми та монастирі права власності, але й стави­ ли їх у такі умови, за яких зберегти релігійну спільноту було вкрай важко. Щоб уберегти від руйнування монастирський уклад життя, залишити його, наскільки це було можливим в нових умовах, неушкодженим (адже землі у монастиря було відібрано, а монастирські приміщення разом із храмами стали державною власністю), братія Троїцько­Іллінського монастиря створила так звану «земельну релігійну ремісничо­землеробську трудову кому­ ну», узявши власні землі в оренду у держави. 3 серпня 1919 р. монастирську комуну було зареєстровано й підпорядковано губюсту50. Це сталося через два дні після розстрілу вели­ кої групи інтелігенції та духовенства, про який ішлося вище, – на такому «фоні» відбула­ ся реєстрація новою владою «трудової комуни» Троїцько­Іллінського монастиря. Подальший розвиток подій у Чернігівській єпархії, як і загалом православної Церкви на теренах СССР, буде незрозумілим, якщо не з’ясувати, у межах якої «правової бази», а головне – політичної та ідеологічної спрямованості більшовицької влади по відношенню до релігії та Церкви – ці події відбувалися. На думку багатьох сучасних дослідників, то був період тимчасового компромісу совєт­ ської влади з Церквою, оскільки в умовах громадянської війни влада не наважувалася на радикальні кроки в боротьбі з релігією: «громадянська війна стала суттєвою перепоною на заваді розгортання активної антирелігійної політики, включаючи і націоналізацію. Від­ так це був період можливого, хоча й тимчасового, співіснування усталеного релігійного та нового радянського просторів, однак у межах модифікованої дійсності»51. Утім, на нашу думку, це був не прояв тимчасової слабкості влади та її вимушеного, че­ рез це, компромісу із Церквою. Результати та методи політики червоного терору свідчать про те, що цій владі взагалі не були властиві такі риси, як совісність, жалість, нерішучість у досягненні кінцевої мети тощо. Совєтські очільники добре усвідомлювали свою головну ціль – замінити релігійне світобачення народних мас на атеїстичне, а це не могло відбути­ ся миттєво, з огляду на те, що релігійна свідомість у народному світогляді вкорінювалася століттями й навіть тисячоліттями. Тому боротьба з релігією була поетапною: спершу по­ 45 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 100 (Дополнительный протокол допроса от 4 ноября 1922 г.). Це ж підтверджує на допиті 1 листопада 1922 р. і архієп. Пахомій: ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 63. 46 Известия (Чернигов). 1919. 2 ноября. С. 1. 47 ДАЧО. Ф. Р­15. Оп. 1. Спр. 169. Арк. 16. Див. також: Глухенький А. Закриття Борисоглібського собору м. Чер­ нігова на початку 1930­х років. Сіверянський літопис. 2020. № 4. С. 62. Автор називає цю громаду «соборна ре­ лігійна громада Російської православної церкви»; більшість сучасних дослідників, виходячи із того, що право­ славна Церква в Україні тоді входила до складу Православної Російської Церкви (саме така була її офіційна наз­ ва в ті часи, а не «Російська Православна Церква»), називають її також «Російською Православною Церквою». З історичного погляду це неправильно, адже Всеукраїнський Церковний Собор у 1918 р. проголосив автономію, яка була визнана Помісним Собором у Москві. Тож, відповідно до соборного рішення, офіційна назва – «Право­ славна Церква на Україні» (ПЦУ). 48 Известия (Чернигов). 1919. 20 марта. С. 1. 49 Про храми, які совєтською владою були зруйновані, див.: Рига Д. Чернігівські церкви та собори XІ–XІX ст., які не збереглися до нашого часу. Сіверянський літопис. 2023. № 3. С. 60–66. 50 ДАЧО. Ф. Р­698. Оп. 7. Спр. 4. Арк. 2–9. 51 Непотенко І. Троїцький монастир у Чернігові у перше десятиліття радянського режиму: фокус перетину прос­ торів. Сіверянський літопис. 2012. № 3. С. 61. Сіверянський літопис. 2023. № 4 64 трібно було цю свідомість надломити, спаплюжити саме відчуття святості, недоторкан­ ності святині – для цього й було запроваджено «дикі» репресії щодо духовенства (і грома­ дян взагалі) періоду громадянської війни (1917–1919 рр.). Наступним етапом було впро­ вадження так званої «соціалістичної законності» – введення ліквідаційних та інших обме­ жувальних законів і підзаконних актів, коли на «законній підставі» Церква обмежувалася в правах, а згодом і зовсім була позбавлена правового статусу (1919–1920­ті рр.). Третій етап – уже надломлену свідомість, у першу чергу духовенства, замордованого та заляка­ ного репресіями, – цілком підпорядкувати атеїстичній державі, позбавивши Церкву її внутрішньої духовної свободи (1920–1930­ті рр.). Останній етап – цілковите знищення Церкви як інституції та повна «атеїзація» світобачення «нової спільноти людей – совєт­ ського народу» (1930­ті рр. і далі)52. Це добре розуміла й сама Церква – уже через два дні після прийняття владою Декрету про відокремлення Церкви від держави, 12/25 січня 1918 р. Помісний Собор прийняв по­ станову, у якій констатувалося: «Изданный советом народных комиссаров декрет об отде­ лении Церкви от государства представляет собою, под видом закона о свободе совести, злостное покушение на весь строй жизни православной Церкви и акт открытого про- тив нее гонения (курсив наш – В.Ш.)»53. Декрет про відокремлення Церкви від держави, попри проголошену в п. 3 свободу со­ вісті, надавав владі «правові підстави» для гоніння на Церкву, адже, згідно з п. 10, «Все церковные и религиозные общества подчиняются общим положениям о частных общест- вах и союзах (тут і далі курсив наш – В.Ш.)»54, із чого випливало, що в совєтській державі «Никакие церковные и религиозные общества не имеют права владеть собственностью. Прав юридического лица они не имеют» (п. 12). На практиці це означало, що православної Церкви – зі сформованою за багато століть вертикаллю влади (патріарх–митрополит– єпископ–священник–вірянин) – як цілісної релігійної організації для держави більше не існувало, Церква як така була позбавлена юридичного статусу й не мала права входити у взаємовідносини з будь­якою державною установою, а діяльність її керівних органів, та­ ких, як Синод, єпархіальний архієрей та єпархіальні управління, єпархії тощо, згідно з Декретом та іншими підзаконними актами, була протизаконною. У подальшому ця юри­ дична колізія, створена цілком свідомо й сплановано, надасть можливість владі тиснути на церковне керівництво, маніпулюючи питанням легалізації вищого церковного управ­ ління, з метою підпорядкувати Церкву інтересам і політиці совєтської держави. Максимум, на що згоджувалася більшовицька влада, після об’явлення в п. 13 усього «имущества существующих … церковных и религиозных обществ … народным достоя­ нием», – це діяльність низових релігійних громад (парафій) як «приватних товариств». Але й у цьому разі релігійні громади потрапляли в залежність від влади, оскільки їх ле­ гальне існування залежало цілком від неї: «Здания и предметы, предназначенные спе­ циально для богослужебных целей, отдаются, по особым постановлениям местной или центральной государственной власти, в бесплатное пользование соответственных рели­ гиозных обществ» (п. 13). Власне, дозвіл на існування «приватних» парафій, залежних від місцевих совєтів (читай – ЧК–ОДПУ–НКВС) і водночас, відповідно до зареєстрованих статутів, незалежних від правлячого архієрея, був одним із способів тиску на церковне ке­ рівництво з метою його підпорядкування: виснажені напівлегальною діяльністю щодо управління єпархіями, змучені та залякані тюремним ув’язненням за таку діяльність, єпархіальні архієреї легше йшли на поступки владі. Тобто, це був не момент вимушеного компромісу совєтської влади з Церквою, а продумана й спланована політика. Але з іншо­ го боку (як це відбулося на прикладі ІПЦ на Чернігівщині), таке «незалежне» існування духовенства та пастви від архієрея, попри сподівання влади, сприятиме їх «дорослішан­ ню» – формуванню здатності самостійно приймати рішення в складних і принципових пи­ таннях, не озираючись на позицію архієрея, а якщо знадобиться, то й вийти із підпоряд­ кування зломленого або поставленого ворожою владою єпископа. 52 Вислів М.С. Хрущова: «В СССР сложилась новая историческая общность людей различных национальностей, имеющих общие характерные черты, – советский народ. Они имеют общую социалистическую Родину – СССР, общую экономическую базу – социалистическое хозяйство, общую социально­классовую структуру, общее ми- ровоззрение – марксизм­ленинизм, общую цель – построение коммунизма, много общих черт в духовном облике, в психологи (курсив наш – В.Ш.)» (ХХ­й съезд КПСС (17–31 октября 1961 года): Стенографический отчет. Моск­ ва: Госполитиздат, 1962. Т. 1. С. 153). Про тривалий процес створення цієї «нової спільноти» в СССР див.: Біло­ кінь С. Що таке «єдиний совєтський народ»? Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917– 1941 рр. Київ: Пенмен, 2017. С. 647–654. 53 Деяния Священного Собора Православной Российской Церкви. Москва: Изд­е Соборного Совета, 1918. Кни­ га VI. С. 72. 54 Тут і далі цит. за.: Декрет СНК РСФСР от 23 января 1918 года «Об отделении церкви от государства и школы от церкви». Газета Рабочего и Крестьянского Правительства. 1918. № 15. 23 января. Siverian chronicle. 2023. № 4 65 Більшовики не приховували, що їх головна мета «в области религиозных отноше­ ний» – цілковита ліквідація Церкви. У програмі ВКП(б), прийнятій 18–23 березня 1919 р. на VIII з’їзді партії, відверто говорилося: «По отношению к религии ВКП не удовлетворя- ется декретированным уже отделением церкви от государства и школы от церкви, т. е. мероприятиями, которые буржуазная демократия выставляет в своих программах, но ни­ где в мире не довела до конца … ВКП руководствуется убеждением, что лишь осуществ- ление планомерности и сознательности во всей общественно­хозяйственной деятельности масс повлечет за собой полное отмирание религиозных предрассудков. Партия стремится к полному разрушению связи между эксплуататорскими классами и организацией религи­ озной пропаганды, содействуя фактическому освобождению трудящихся масс от религи­ озных предрассудков и организуя самую широкую научно­просветительную и антирели­ гиозную пропаганду»55. Крізь більшовицьку риторику про експлуатовані трудящі класи, релігійні упередження й т. п. явно прочитується першорядна мета ВКП(б) – «полное раз­ рушение и освобождение» цих самих «трудящихся масс» від релігійного світогляду. 8­й відділ Народного комісаріату юстиції (відділ культів), завданням якого було «про­ вадження в життя» Декрету про відокремлення Церкви від держави, так прямо й названо – Ліквідаційний. Його керівник і один із головних ідеологів «атеїстичної пропаганди» П.О. Красіков (1870–1939)56 у статті «Кому это выгодно», полемізуючи з головою Все­ української ЧК М.І. Лацисом (1888–1938)57, відверто писав: «Советская власть [потому] отделила церковь от своего государства, что пути их расходятся, ибо коммунизм расхо­ дится не только с православной, а со всякой религией. … Мы, коммунисты, своей про­ граммой и всей своей политикой, выражающейся в советском законодательстве, наме­ чаем единственный в конечном счете путь как религии, так и всем ее агентам: это путь в архив истории (тут і далі курсив наш – В.Ш.)»58. А в «Докладе по религиозному вопросу на Всероссийском съезде коммун и артелей» 2 грудня 1919 р. ще відвертіше: «… ошиба­ ются те, кто думает совместить коммунизм с христианством, как определенной системой, определенной программой. Этого сделать теперь нельзя без уничтожения самого сущест­ венного смысла того или другого. … мы признаем, что религия есть частное дело [только постольку], поскольку можно признавать, что право на невежество есть частное дело. … всякий служитель культа, всякий, принесший формальные обеты или присяги на безого­ ворочное повиновение своей церковной иерархии … не может быть равноправным гражданином нашего государства, особенно в эпоху величавшей напряженнейшей борь- бы…»59 Ця доповідь стосувалася безпосередньо й «монастирських комун», і в кожного, хто з нею ознайомився60, не залишалося ніяких ілюзій щодо подальшого співіснування Церкви і совєтської держави, з одного боку, та існування в цій державі монастирів (хоча б і у ви­ гляді «трудових комун») з іншого: «Монастыри необходимо передать в руки трудящихся; в число этих трудящихся, конечно, могут быть допускаемы, как полноправные члены ар­ тели или коммуны, все трудовые элементы бывших монастырей, за исключением мона- шествующих, которые, конечно, не могут принимать наших Советских уставов и законов, так как подчинены своим особым уставам и законам. … ни в коем случае этих бывших монастырских помещиков, игуменов, архимандритов, не следует оставлять в роли стар­ ших, управляющих, в роли старых господ положения. Другой важный вывод заключается в том, что коммуна – артель и т. д., как таковая, не может объявлять себя религиозной 55 Пункт 13. В области религиозных отношений. Программа и устав ВКП(б). Москва: Партиздат, 1927. 56 Саме П.О. Красіков спільно з А.В. Луначарським (1875–1922), П.І. Стучкою (1865–1932) і М.А. Рейснером (1868–1928) готував текст Декрету про відокремлення Церкви від держави. Для проведення в життя декрету в Наркомюсті був створений відділ культів, який очолив Красіков. Він також редагував журнал «Революция и церковь», навколо якого склався актив так званих войовничих безбожників. 57 У грудні 1919 Лацис опублікував програмну статтю «Церковь и государство», у якій, зокрема, говорилося: «… опыт учит нас быть предусмотрительными и поддерживать в духовенстве то течение, которое следует за ду- хом времени и идет на поддержку Советской власти. Это течение наметилось довольно ясно, и было бы непрос­ тительно не обратить внимания на эти новые веяния в православной церкви… Естественно, что прогрессивное духовенство имеет право рассчитывать на поддержку Советского государства. И эту поддержку оно найдет, ес- ли пойдет по пути, намеченному Советской властью. За Советскую власть стоят миллионы трудящихся. Гро­ мадное большинство из них верующие. Они могут признавать только обновленную церковь, стоящую за Совет- скую власть (курсив наш – В.Ш.)» (Известия ВЦИК. 1919. 2 декабря). 58 Известия ВЦИК. 1919. 14 декабря. 59 Ця доповідь згодом вийшла друком як окрема стаття. Цит. за: Красиков П.А. Крестьянство и религия. Револю- ция и церковь. 1919. № 6–8. С. 14–15. У 1920 р. вона була перевидана окремою брошурою: Крестьянство и рели­ гия. Москва: Народный комиссариат юстиции, 1920. 16 с. (Антирелигиозная библиотека журнала «Революция и церковь», Вып. 4), і потім неодноразово перевидавалася у збірниках статей Красікова. 60 А в тому, що єпископ Пахомій та керівництво Троїцько­Іллінського монастиря з нею були ознайомлені, немає жодного сумніву, адже доповідь було надруковано в головному більшовицькому виданні, в якому із номера в номер декларувалася політика совєтської влади щодо релігії та Церкви. Неможливо уявити, щоби церковний провід в Чернігові не слідкував за напрямком совєтської церковної політики, а совєтські очільники в місті не ознайомили з нею правлячого архієрея та керівництво монастиря. Сіверянський літопис. 2023. № 4 66 организацией, этим самым она выбывает из числа граждански равноправных Советских организаций, так как преследует свои особые религиозные, а не экономические цели и становится в подчинение не советскому законодательству и строительству, а своим ре­ лигиозным центрам, т. е. сторонникам старого строя». Тобто монастирі як такі позбавля­ лися юридичних прав і не могли існувати в совєтській країні легально лише тому, що, як релігійна спільнота, мали «свои особые религиозные цели». «Отдельные члены коммуны, – писав далі голова Ліквідаційного відділу, – могут веро­ вать, конечно, как им угодно и, как верующие, могут ходить в свои молитвенные дома, церкви, все вместе или порознь, в одну церковь или в разные, но сам коллектив, как эко­ номическая и политическая ячейка в общем трудовом и политическом организме Совет- ского государства, не может, как целое, действовать, ставя себе цели религиозные, т. е. чуждые освобождению рабочего класса от всякого рабства, отделять себя от Советско- го государства исключительными своими церковными законами, использовать средства производства, даваемые ему Советской Республикой, на поддержку прямую или косвен­ ную, бессознательную, организации враждебной Советской власти, какой является вся- кая церковь – словом, ставить ячейку общественно трудового нашего организма в зависи­ мость от директив несоветской организации. В этом направлении разработаны циркуля- ры Наркомземом вместе с Комиссариатом Социального Обеспечения в Юстиции, а также примерные уставы производительных коммун»61. Закінчувалася доповідь прямою директивою місцевим совєтам, від яких залежало існу­ вання монастирів на усій території, підпорядкованій совєтській владі: «… наша задача, наша обязанность состоит в разрушении старых остатков бюрократической церковной армии, какими являются церковные организации, в лишении их материальных орудий их экономического и политического влияния на массы. … [оскільки, згідно з більшовицьки­ ми ідеологічними установками, «церковні організації»] всегда преследуют эксплуататор­ ские и контрреволюционные цели»62. Отже, ідеологія та стратегічна політика совєтської влади були спрямовані на руйнацію та викорінення церковного життя, але проводилося це поступово, із тактичних міркувань робилися «поступки»: наприклад, тимчасово було дозволено існувати парафіям та монас­ тирям. Спочатку ліквідували єпархіальні управління, потім монастирі, а згодом і парафії. І.В. Непотенко з цього приводу констатує: «На початковому етапі діяльність монасти­ рів зі збереженням принаймні частини монастирського майна стала можливою лише за умови створення на їхній території комун (трудових артілей) та вияву бажання братії об­ робляти землю власноруч, хоча й на тимчасовій основі. Комуна – форма спільного прожи­ вання, створена задля втілення в умовах антицерковної політики одного з ключових прин­ ципів радянської влади – принципу колективності. Монастирі більше не могли бути ізо­ льованими осередками життя з власними правилами та цінностями»63. Кіновія або гуртожитковий монастир (від грецьк. κοινός – спільний, та βιός – життя) – чернеча община з нероздільним майном і спільним господарством, з однаковою для всіх їжею та одягом, із розподілом монастирських робіт між усієї братією, – існувала з глибо­ кої давнини (IV–V ст.)64 і зовнішнє нагадувала так звані комуни, які більшовики пропагу­ вали як форму колективного життя та праці. У господарській частині їх статути майже не суперечили одне одному, а молитовне, богослужбове життя монастиря приймалося як факт і на ньому не акцентувалося. Саме тому створення монастирських комун задля збе­ реження усталеного монастирського життя стало повсюдною практикою на величезній те­ риторії, підконтрольній совєтській владі, і братія чернігівського Троїцького монастиря бу­ ла в цьому не єдиною. Наприклад, у спогадах катакомбного схиєпископа Петра (Ладигіна; 1866–1957), записаних на початку 1950­х рр., згадується, що коли його з братією Свято­ Андріївського афонського подвір’я в Одесі, настоятелем якого тоді був архімандрит Пи­ тирим (Ладигін)65, у 1923 р. було вислано за межі міста, вони виїхали «на хутор, 50 верст от Одессы, где мы раньше занимали земли», і створили трудову артіль (комуну), поки їх у 1924 р. взагалі не вислали за межі України66. Згідно зі статутом чернігівської троїцько­іллінської монастирської комуни, вона ство­ рювалася «задля оброблення землі з веденням різних галузей сільського господарства для 61 Красиков П.А. Крестьянство и религия. С. 15. 62 Там само. 63 Непотенко І. Троїцький монастир у Чернігові у перше десятиліття радянського режиму... С. 61. 64 Киновия. Полный православный богословский энциклопедический словарь. Санкт­Петербург: Изд­во П.П. Сой­ кина, 1912. Т. 2. С. 1270–1271. 65 Таке ім’я він носив, будучи рясофорним монахом, при постризі у велику схиму ім’я було змінено на Петро. 66 Автобиография схиепископа Петра (Ладыгина). Машинопись. Архів схиархієпископа Лазаря (Журбенка) (с. Великий Дальник, Одеська область). Папка «Схиепископ Петр (Ладыгин)». Арк. 4–5. Siverian chronicle. 2023. № 4 67 забезпечення членів громади необхідними продуктами»67. У користування комуни надава­ лася частина колишнього монастирського майна: земельні сільськогосподарські ділянки, угіддя для сінокосу та випасу монастирської худоби, господарчі будівлі, необхідний ін­ вентар. За статутом комуна мала право налічувати до 100 членів, але, оскільки монастир був чоловічий, жінки членами комуни бути не могли, тому офіційно в ній налічувалося 50. Тим не менш, «для ведення молочного господарства тимчасово долучали жінок з ін­ ших релігійних громад»68. Збережено основні види «ремісничих відділів», які існували ще за нормальної діяль­ ності монастиря: слюсарний, столярний, палітурний, взуттєвий, а також відділ з «виготов­ лення предметів культу – свічок, вина, церковного начиння тощо»69. Усіма справами, у тому числі розподілом роботи, керувала рада комуни, яка складалася з п’ятьох чоловік70. Оскільки сільськогосподарської роботи було багато, а ченців задіяно в інших видах мо­ настирської діяльності, зокрема, ієромонахи продовжували здійснювати регулярні бого­ служіння71, до комуни було введено жителів навколишніх сіл, які, вочевидь, і раніше вже виконували ці роботи: Павлівки, Гущино та хутору Львовка Чернігівського повіту72. Та­ кож до складу комуни увійшли члени парафіяльної ради, яку було зареєстровано згідно з постановою Чернігівського повітвиконкому від 20 березня 1919 р. про обов’язкову реєст­ рацію релігійних громад. De iure це означало, що монастиря як «єдиної церковної органі­ зації» більше не існувало, його замінили парафіяльна рада Троїцького собору, який з цих пір офіційно функціонував виключно як парафіяльний, та трудова комуна, переважну більшість якої складали хоча й віддані Церкві, але все ж таки віряни. Із церковних приміщень у користування монастирю­комуні було надано Троїцький со­ бор, церкви Введенську та Стрітення Господнього з їх майном, а також майно Олександ­ ро­Невської церкви при Єпархіальному будинку, яке після реквізиції будівлі було переда­ не до Троїцького монастиря73. Поточні витрати – ремонт храмів, опалення, податки, стра­ хування тощо – лягали на плечі комуни74, оскільки, фактично, це все ж таки був монастир, який за нових умов мусив прийняти таку форму існування. У комуни навіть був свій раху­ нок у банку, на який надходили кошти від господарчої діяльності75. Отже, на перших порах існування совєтської влади більшовики, з тактичних мірку­ вань, пішли на певний «компроміс», чим Церква скористалася, не поступаючись питання­ ми принциповими, такими, як внутрішня свобода Церкви в питаннях віри та сумління. Тим не менш, попри уявну «ідилію», усім було зрозуміло, що така форма співіснування совєтської держави та Церкви була тимчасовою: влада постійно втручалася в монастир­ ське життя, «підкріплюючи свої дії нормативними документами, які невпинно наближали руйнування монастирів як релігійних форм побутування та духовних осередків»76. Мало в кого виникали сумніви в тому, що це лише один із етапів у боротьбі з релігією, за яким будуть другий, третій, аж поки безбожники не виконають головне завдання, яке вони по­ ставили собі за мету – замінити релігійне світобачення народних мас на атеїстичне. Збереглися спогади про святкування Великодня в більшовицькому Чернігові в 1919 р. Пасха тоді прийшлася на 20 квітня, лише три місяці були більшовики в місті, але як усе змінилося: «Мы голодали. ... Незаметно время приближалось к светлому празднику Св. Пасхи. … не только в соборе77, но и других церквах была масса молящихся, но это бы­ ло не то, что раньше. Неприветливо, грязно и не торжественно, а скорее грустно, тоскливо было в этот Светлый праздник. В особенности было неприятно то, что еврейская моло­ дежь положительно издевалась над нами и ходила группами по церквям, чтобы посмеять­ ся над православными предрассудками. Они мешали молиться, но тем не менее люди мо­ лились. Молились с отчаянием. Как никогда многие стояли на коленях и плакали. О чем они плакали, конечно, всем было понятно. Они молились, не обращая внимания на посто­ ронних. Они забыли, что это был радостный, светлый праздник – Светлое Христово Вос­ 67 Цит. за: Непотенко І. Троїцький монастир у Чернігові у перше десятиліття радянського режиму... С. 61. 68 Там само. 69 Там само. 70 ДАЧО. Ф. Р­698. Оп. 7. Спр. 4. Арк. 2–9. 71 До того ж, згідно з директивою Красікова, архімандрити, ігумени, ієромонахи взагалі не могли бути членами «монастирської» комуни. Хоча доповідь Красікова на з’їзді комун відбулася пізніше, у грудні, але немає сумні­ ву, що цей напрямок владою вибрано було з самого початку. 72 Імовірно, влада в Чернігові дозволила ченцям на першому етапі існування комуни увійти до її складу, хоча це й суперечило загальній лінії відділу культів, згідно з якою монахи взагалі не мали права бути членами комуни. Проте цей компроміс був тимчасовим, після остаточного встановлення совєтської влади в Україні Троїцький мо­ настир взагалі буде закритий, як і Єлецький, а на його території розмістяться різні совєтські установи. 73 ДАЧО. Ф. Р­698. Оп. 7. Спр. 3. Арк. 193–205. 74 ДАЧО. Ф. Р­698. Оп. 7. Спр. 3. Арк. 1. 75 ДАЧО. Ф. Р­698. Оп. 7. Спр. 3. Арк. 5–6. 76 Непотенко І. Троїцький монастир у Чернігові у перше десятиліття радянського режиму... С. 62. 77 Мається на увазі кафедральний Спасо­Преображенський собор. Сіверянський літопис. 2023. № 4 68 кресение. Они залили слезами этот праздник и видели только одного Бога и свое безыс­ ходное горе. Большевизм преследовал совесть, и если не запрещал молиться, то, во всяком случае, издевался над молящимися, но люди молились и не замечали еврейскую молодежь, кото­ рая с усмешкой указывала пальцем на склонившихся всем своим телом перед иконами ис­ страдавшихся в своем горе людей…»78 Найбільш кривавим було літо 1919 р., адже в Україні по всьому фронту більшовики зазнавали поразки, і тому терор прийняв нові форми. Із Москви надійшли інструкції: аби запобігти повстанням у більшовицькому тилу, розстрілювати заручників79. «Наступило лето – эти кошмарные дни, залитые кровью. Где­то далеко наступали добровольцы. Боль­ шевикам угрожала опасность, и они отвечали на это массовыми расстрелами. Гибли не только виновные, по мнению большевиков, но и просто граждане, которых именовали за­ ложниками ... На улицах устраивали облавы, и одновременно производились обыски в це­ лых кварталах. Становилось жутко жить. Чрезвычайка открыла филиальные отделения. Тюрьмы переполнились людьми, ждавшими своей участи. Газету было страшно брать в руки. Списки расстрелянных и призывы к убийствам заставляли содрогаться перед этой черной печатью»80. За твердженням Д.В. Країнського, у ці дні в якості заручників у Черні­ гові, поміж інших, було розстріляно й групу духовенства: «Шестьдесят полупьяных сол­ дат расправлялись с группой связанных по рукам людей. В конторе (Тюремного замку, звідки забирали приречених на розстріл – прим. В.Ш.) стоял стон и вопль. … Я не могу припомнить фамилии расстрелянных в эту ночь, но помню, что среди них были священ­ ники, офицеры и женщины»81. «Заложники редко выпускались на волю. Они гибли при малейшей неудаче на фронте, о котором к нам доходили смутные слухи»82. Повальний терор у місті обурив навіть червоних козаків, які пригрозили розгромити «чрезвычайку». На деякий час розстріли припинилися, поки кавалерійський загін не було відправлено на фронт, відтак терор прийняв ще більш жорстокий характер83. Єлецький монастир після видалення козаків із міста зайняли червоноармійці. Чи діяв у цей час древ­ ній монастирський Успенський собор (принаймні як парафіяльний), наразі невідомо, до­ кументи тієї пори не збереглися. Проте важко уявити, щоби хто­небудь наважився служи­ ти або відвідувати служби в храмі, якщо в трьохстах метрах від нього проводилися масові розстріли, а в монастирських келіях жили ті, хто ці розстріли здійснював. Невідома й доля ченців монастиря: ми припускаємо, що ті з них, хто не потрапив у заручники, перейшли до Троїцького монастиря (вірогідніше, неофіційно) або роз’їхалися по селах, як згодом це зробить більшість насельників Троїце­Іллінської обителі. У цьому кривавому мареві видається дивним, що попри все продовжувала працювати Чернігівська духовна семінарія, більшовики її закриють лише після третього, остаточного захоплення Чернігова84. Можливо, так сталося через те, що корпуси семінарії знаходили­ 78 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 74–77. 79 Розин Э.Л. Ленинская мифология государства. Москва: Юристъ, 1996. С. 258. Докладніше про інститут заруч­ ництва як форму тотального терору в СССР і, зокрема, в Україні, див.: Вронська Т. Упокорення страхом: сімей­ не заручництво у каральній практиці радянської влади (1917–1933 рр.). Київ: Темпора, 2013. 624 с. 80 Краинский Д. В. Записки тюремного инспектора. С. 97. 81 Там само. С. 53–54. 82 Там само. С. 114. 83 Там само. Згідно зі спогадами полковника Б.О. Штейфона, який командував 13­м піхотним Білозерським пол­ ком Дроздовської дивізії Добровольчої армії, що звільнив Чернігів від більшовиків, чернігівські «червоні коза­ ки» були направлені на захист мосту через р. Десна, аби призупинити наступ добровольців: Штейфон Б.А. Чер­ нигов. Кризис добровольчества. Белград, 1928. С. 96. 84Вважається, що Чернігівську духовну семінарію було закрито разом із Духовним училищем ще на початку 1919 р., до приходу Добровольчої армії (Тарасенко О., Ковальов М. Церква і влада на Чернігівщині за радян­ ського часу. Реабілітовані історією. У 27­ми т. Чернігівська область / Упорядники О.Б. Коваленко, Р.Ю. Под­ кур, О.В. Лисенко. Чернігів: Десна Поліграф, 2011. Кн. 3. С. 11; Тарасенко О.Ф. Репресії проти Церкви в Черні­ гівській єпархії 1920–1930­х рр. Церква мучеників: гоніння на віру та Церкву у ХХ столітті. Матеріали Міжна­ родної наукової конференції. Київ, 6–7 лютого 2020 р. / Упоряд. С.В. Шумило; відп. ред. прот. В. Савельєв. Українська Православна Церква; Київська духовна академія і семінарія; Центр вивчення спадщини новомучени­ ків і сповідників ХХ століття. Київ: Видавничий відділ УПЦ, 2020. С. 301). Однак зі свідчень Миколи Васильо­ вича Смельницького, молодшого брата настоятеля Троїцько­Іллінського монастиря архімандрита Георгія (Смельницького), дізнаємося, що як мінімум до жовтня 1919 р. семінарія продовжувала працювати: «Я в 1918 г. еще учился в семинарии и продолжал учиться до прихода деникинцев, с отступлением таковых я также отступал с ними» (ДАЧО. Ф. Р­8840. Оп. 3. Спр. 11397. Арк. 294 зв.). М.В. Смельницького було заарештованого 20 люто­ го 1931 р. за звинуваченням у належності до «украинской повстанческой организации … “Військова вільно­ко­ зацька організація Визволення України”» (Там само. Арк. 30, 285–286). Отже, семінарію було закрито вже після остаточного встановлення в місті совєтської влади – у листопаді–грудні 1919 р., тим більш, що частина її сту­ дентів­семінаристів вступила до лав Добровольчої армії під час нетривалого перебування добровольців у Черні­ гові. Це підтверджує і свідчення колишнього студента Чернігівської семінарії протоїєрея Миколи Барановича (1898–1975), який з 1943 р. служив у різних церквах Риги: «Во время гражданской войны я учился в Черниговс­ кой Духовной Семинарии, ректором которой был архимандрит Николай (Могилевский). Окончив Семинарию в 1919 году, как раз в то страшное время, когда начиналось гонение на Церковь, я испугался возможных страда­ Siverian chronicle. 2023. № 4 69 ся, за мірками того часу, далеко від центру міста, і більшовикам ці будівлі ще не знадоби­ лися… Проте це лише припущення, відповіді на питання: чим керувалися більшовики, до­ зволивши працювати Духовній семінарії в той само час, коли на території Духовного учи­ лища відбувалися масові розстріли? – ми, можливо, не знайдемо ніколи. Однак висловимо надію, що як збереглися рукописи зі спогадами М.В. Черносвитової та Д.В. Країнського, із яких почерпаємо багато невідомої раніше інформації з життя Чернігова 1919 р.85, так десь в архівах Парижа, Белграда або Кестонського інституту чекає свого дослідника неві­ домий досі рукопис зі спогадами поки що невідомого нам земляка. 31 серпня 1919 р. Добровольча армія увійшла в Київ, білі дійшли до Козельця; 10 ве­ ресня частини Червоної армії почали контрнаступ на Чернігів і знову захопили Козелець, проте добровольчі частини отримали підкріплення й незабаром вибили червоних із міста. Почалися бої за визволення Чернігова. Більшовики готувалися до рішучого захисту міста, на деякий час Чернігів навіть було проголошено столицею Совєтської України, адже майже зі всієї її території більшовиків було вибито. Терор у місті посилився, заручників відловлювали прямо на вулицях, влаш­ товуючи облави86. В останній перед приходом добровольців день було розстріляно велику групу заручни­ ків, серед них два священники. За браком часу, уперше за дев’ять місяців червоного теро­ ру в Чернігові, розстріли відбулися прямо у в’язниці, біля стіни бані. Розстрілював влас­ норуч комісар Чернігівської ЧК Тит Коржиков (1896–1937), поранених добивав шаблею. Трупи, за його розпорядженням, закопали тут же в Тюремному замку біля купи гною87. Спішно полишаючи місто, чекісти увезли із собою ще 17 заручників, яких потім розстрі­ ляли. 12 жовтня більшовики залишили Чернігів: «Сто двадцать пять добровольцев ворва­ лись в город, и тысячи вооруженных большевиков бежали опрометью вместе с комисса­ рами и советскими служащими»88. На щастя, чекісти не встигли розстріляти ще одну ве­ лику групу заручників, розстріл якої відклали до ранку. Місто було звільнено, і вперше за багато місяців люди спали спокійно89. Як би ми не критикували, з позицій українського державотворення, провід Доброволь­ чої армії за його нерозуміння й навіть ворожість до «українського питання»90, історична правда полягає в тому, що для сотень тисяч змучених більшовиками людей прихід добро­ вольців був звільненням від тортур і неминучої смерті: «После девяти месяцев гнета, ужа­ са и полного обезличения личности мы почувствовали себя людьми. Мы радовались иск­ реннею радостью и чувствовали неприкосновенность личности. Это дало нам тот покой, который впервые после пережитых ужасов дал нам крепкий, безмятежный и освежающий сон. Мы знали, что ночью никто не постучит нам в окно и что никто не нарушит нашего сна. Мы были счастливы ... Мы были голодны, но крепкий и покойный сон в эту ночь подкрепил наши силы. Мы надеялись. Все встали утром с улыбкой на усталом лице. Мы переживали счастливые минуты и как будто отряхивали с себя грязь большевизма. Мы почувствовали себя интеллигентными людьми»91. Більшовики захищали тимчасову столицю Совєтської України запекло, 13­й піхотний Білозерський полк Дроздовської дивізії, за спогадами командира полку Б.О. Штейфона (1881–1945), поніс близько 60% втрат; один із батальйонів, який штурмом брав єдиний у той час міст через Десну, загинув майже повністю92. Сил не вистачало, тому очистити всю Чернігівщину від більшовиків не вдалося: «північна частина Чернігівщини залишалася ра­ ний и не хотел принимать священный сан…» (Баранович Николай, протоиерей. Латвия. Тихий свет лампады не- гасимой… Священноисповедник Николай, митрополит Алма-Атинский и Казахстанский / Сост. В. Королева. Москва: Паломник, 2013. С. 150). Усі навчальні заклади в Російській імперії діяли за одним зразком: навчання починалося восени, у вересні, а закінчувалося наприкінці весни – на початку літа (кінець травня – червень), як і зараз в Україні. Тобто Микола Баранович закінчив семінарію щонайменше у червні 1919 р., через 5 місяців після окупації Чернігова більшовиками, під час другої хвилі червоного терору в місті – «как раз в то страшное время, когда начиналось гонение на Церковь». 85 Приміром, про Єлецький монастир, Духовне училище, червоний терор, визволення міста Добровольчою армі­ єю й відступ добровольців під натиском більшовицьких військ тощо. 86 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 147–148. 87 Тама само. С. 138–139. 88 Там само. С. 153. 89 Там само. 90 Фатальна помилка, яку намагався виправити барон П.М. Врангель (1878–1928), коли перейняв командування Добровольчою армією після генерала А.І. Денікіна (1872–1947), але вже було запізно: російські та українські військові сили більшовиками були розгромлені поодинці. 91 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 153. 92 Штейфон Б.А. Чернигов. С. 121. Сіверянський літопис. 2023. № 4 70 дянською»93, Добровольча армія не змогла оволодіти територією, де були згруповані значні сили червоних. Тим не менш, радість від звільнення міста була взаємною: «Мы вошли в город. Весь в зелени, в прежнее время тихий, мирный, Чернигов в период гражданской войны перенес немало тяжелых испытаний. По моем прибытии меня окружили жители и со слезами на глазах выражали свою радость», – згадував полковник Б.О. Штейфон94. «Через два дня, – пише він далі, – на площади у собора Св. Феодосия Черниговского был отслужен молебен и устроен парад»95. На перший погляд може здатися, що із плином часу й через безліч подій полковник Штейфон переплутав назву собору, перед яким був відслужений подячний молебень за звільнення міста від «червоної чуми». Адже йдеться про кафедральний Спасо­Преобра­ женський собор, на площі навпроти якого зазвичай відбувалися такого роду урочистості96. Однак насправді О.Б. Штейфон закарбував у пам’яті народну назву чернігівського кафед­ рального собору, яка побутувала серед містян у той час: Спасо­Преображенський собор називали «собором Феодосія», оскільки там перебували мощі свт. Феодосія Углицького (†1696)97. Отже, після звільнення Чернігова 12 жовтня 1919 р. від більшовиків, через два дні, 14 жовтня, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, на головній площі міста перед собо­ рами, в одному з яких знаходилася найголовніша святиня Чернігова – мощі свт. Феодосія, було відправлено подячний до Бога молебень з приводу визволення міста й проведено урочистий військовий парад, що й закарбувалося в пам’яті полковника Штейфона. За день перед цим, тобто вже наступного дня після заняття добровольцями Чернігова, 13 жовтня був виданий наказ начальника гарнізону про анулювання всіх розпоряджень і декретів совєтської влади, а також про те, щоб усі, хто раніше перебував на службі в дер­ жавних установах, якнайшвидше приступили до виконання обов’язків згідно з колишніми посадами, адже місто не могло довго залишатися без цивільної влади98. Відтак усі анти­ церковні совєтські закони також було анульовано, храмам і монастирям повернено юри­ дичний статус і їх колишні права. По всьому місту служили подячні молебні та панахиди за загиблими; сплюндровані чекістами, червоноармійцями та совєтськими службовцями приміщення знову освячува­ ли. Так, наприклад, було наново освячено будинок Окружного суду: «Перед началом за­ нятий в Окружном суде были отслужены молебен и панихида по убиенным большевика­ ми судебным деятелям. Присутствовали члены суда, освобожденные добровольцами из тюрьмы. Все имели измученный вид и были плохо одеты. Священник, окропляя помеще­ ние суда, где помещались большевицские учреждения99 – исполком, трибунал, каратель­ 93 Сіментов Ю.А., Яцура М.Т. Чернігівщина в роки громадянської війни. С. 100–113. 94 Штейфон Б.А. Чернигов. С. 122. 95 Там само. 96 Наприклад, у 1917 р. на цій площі був відслужений урочистий молебень з військовим парадом у зв’язку з прийняттям Українською Центральною Радою всієї повноти влади в Україні. Чернігівський губернський комісар того часу Дмитро Дорошенко (1882–1951) так описує цю подію: «1 грудня [Чернігів] святкував оповіщення Української Народної Республіки. З наказу губернського комісара всі урядові інституції й школи цей день були зачинені. Не працювали й установи земські. На майдані перед Спасопреображенським собором духовенство всього міста з єпископом [Новгород­Сіверським] Іоаном [Доброславіним; 1871–1937] на чолі відправило моле­ бень, перед початком якого було прочитано Універсал українською й російською мовами. Єпископ Іоан сказав слово до народу й до вояків і обійшов усі лави війська, кроплячи свяченою водою. По молебні відбувся парад війська…» (Дорошенко Д. Історія України: 1917–1923 рр. Нью­Йорк, 1954. Т. 1. Доба Центральної Ради. С. 141). 97 Так чернігівці називали поміж собою Спасо­Преображенський собор ще в перше десятиліття після Другої сві­ тової війни. Див., наприклад, листування вже згадуваного вище Миколая (Могилевського; 1877–1955), архієпис­ копа Алма­Атинського, колишнього вікарія Чернігівської єпархії, із Маргаритою Олександрівною Миловидо­ вою: «Передо мною два твоих письма. Второе так много меня порадовало: описание тобою священного торжест­ ва в соборе Св. Феодосия так дорого и приятно мне. Собор его мне сугубо дорог: в нем я принял благодать Епис­ копства (восени 1919 р. – В.Ш.). Под день его памяти, в вечер, тобою описанный, я был не у себя, а в селе при станции Уш­Тобе (я был в поездке по епархии), и там мы служили службу с акафистом св. Феодосию. … Наше торжество было скромнее вашего. Вы радовались, стоя перед ракой его святых мощей, – не менее и мы, далекие по расстоянию от Чернигова, радовались, имея у себя частичку тех же мощей и образ его…» (Цит. за: Тихий свет лампады негасимой… Священноисповедник Николай, митрополит Алма­Атинский и Казахстанский / Сост. В. Королева. Москва: Паломник, 2013. С. 522). На жаль, як це прийнято часто в церковних виданнях, листи опубліковані без дат, однак приблизний час з’ясувати можна: 1946–1955 рр. (рік повернення до Чернігова мощей свт. Феодосія та рік смерті Миколая (Могилевського)). Закритий у 1926 р., у 1942 р. Спасо­Преображенський со­ бор – «собор Св. Феодосія» – відновив богослужіння, у 1961 р. його було знову закрито (Черненко О. Спасо­ Преображенський собор. Пам’ятки монументальної архітектури Північного Лівобережжя ХІ–ХІІІ ст. Ката- лог. Чернігів: SCRIPTORIUM, 2018. С. 30). Із листа дізнаємося також, що з 1946 р. мощі свт. Феодосія знову пе­ ребували в Спасо­Преображенському соборі. 98 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 156; Штейфон Б.А. Чернигов. С. 124. 99 Про совєтські установи, що розміщувалися в будівлі Окружного суду, пише С. Сергєєва: «30 серпня частини Червоної армії залишили Київ. ЦК КП(б)У, Раднарком, Рада робітничо­селянської оборони України тимчасово Siverian chronicle. 2023. № 4 71 ный подотдел и другие, – приговаривал: “Господи, избави нас от этой мерзости”. И он был прав. Было жутко в этих холодных стенах неотапливаемого здания суда, имевшего вид как после разгрома. Когда­то светлое, уютное и приветливое помещение отдавало те­ перь каким­то затхлым запахом, исходящим точно из подземелья ... Было невесело, точно людям не верилось, что это начало того возрождения, которого так долго мы все ожида­ ли»100. Життя поступово почало наладжуватися: «В городе было спокойно. Чувство личной безопасности составляло радость жизни. Спалось спокойно и безмятежно, только голод продолжал мучить людей», – згадував Д.В. Країнський101. На фоні загальної радості та ейфорії братія Троїцько­Іллінського монастиря з паствою розчистили зарості чагарнику та бур’яну біля входу до Аліпієвих і Лаврентієвих печер і вже відкрито продовжили роботи з внутрішнього оздоблення печерних храмів та примі­ щень102. Щодо Єлецького монастиря, припускаємо, що навряд чи за короткий термін перебу­ вання Добровольчої армії в місті там могло відродитися чернече життя. Зате збереглося передання, буцімто в цей час на території обітелі знаходився «штаб белогвардейских час­ тей»103. Щоправда, документальних підтверджень цьому немає й цілком вірогідно, що за плином часу білогвардійців переплутали з червоними козаками, штаб яких у 1919 р., як ми вже згадували, розміщувався на території Єлецького монастиря. Що ж до доброволь­ ців, чернігівська дослідниця С. Сергєєва вказує на те, що «штаб денікінців знаходився у колишньому будинку губернської земської управи (нині тут Чернігівська обласна держав­ на адміністрація), з балкону якого вони зазвичай проголошували промови»104. Добровольчі частини, вибивши червоних із Чернігова, пішли далі, навіть не зупинив­ шись на відпочинок після запеклих боїв105. Фактично, Чернігів перебував у прифронтовій зоні106. Комендант намагався відновити в місті цивільну владу, але власних сил не вистачало, не вистачало й місцевих спеціалістів – під час другої хвилі терору більшовики системно нищили «старорежимних» фахівців, аби припинити навіть спробу реставрувати та відно­ вити несовєтську форму життя. І Д.В. Країнський, і Б.О. Штейфон визнають, що цивіль­ ної влади в місті, через брак сил і, головне, близькість фронту, майже не було. Після дев’ятимісячного погрому місто потребувало «помощи широкой, систематической, а та­ ковой не было, ибо не было власти»107. Хаос по всій лінії фронту прийняв такі форми, що навіть призначений помічником Чернігівського губернатора А.Л. Марков, знаходячись у Броварах, не знав, що Чернігів уже в руках добровольців: «Губернатор Лопухин, а с ним и весь его штаб в лице исполняющего обязанности вице­губернатора Михайлова и двух чи­ новников для поручений поселились в [Київській] квартире на Институтском спуске. Там и открыли временное Управление Черниговской губернией, так как Чернигов был занят большевиками и в руки добровольцев так никогда и не попал. Из его 12­ти уездов только три были в наших руках»108. Окремо треба сказати про єврейські погроми, цей бич громадянської війни, із яким бо­ ролися, але так і не змогли подолати ані Головний отаман військ УНР Симон Петлюра, ані головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії Антон Денікін. Погроми в Чернігові були, про них детально пише Д.В. Країнський109. Б.О. Штейфон також цього не прихо­ вує – хоча й коротко, але з гіркотою він пише: «Я сурово боролся с подобными явления­ переїхали до Чернігова, розмістилися в будинку окружного суду (нині обласне управління СБУ)» (Сергєєва С. Чернігів у 1919 році. Скарбниця української культури. 2006. № 7. С. 13). 100 Там само. С. 156–157. 101 Там само. С. 156. 102 Свідчення О.С. Саранчова; Свідчення Ксенії Огеївни Чайникової, яка близько знала архієпископа Пахомія (Кедрова) та ігумена Аліпія (Яковенка). Запис бесіди від 23 травня 1992 р., архів автора. 103 Вероника (Терехова), монахиня. Черниговский Елецкий Свято­Успенский женский монастырь... С. 38; Тара­ сенко А.Ф. Черниговский Елецкий Свято­Успенский монастырь: исторический очерк с приложением «Скарбни­ цы потребной» Иоанникия Галятовского в русском переводе. Изд. 2­е, испр. и дополн. Чернигов, 2013. С. 113. 104 Сергєєва С. Чернігів у 1919 році. С. 15. 105 Штейфон Б.А. Чернигов. С. 129. 106 Що таке бути прифронтовим містом, чернігівці знову випробували на собі, переживши блокаду та масований обстріл Чернігова через 100 років після описуваних подій – у лютому–квітні 2022 р., і знову, фактично, від тієї ж Червоної армії – чекістського кремлівського режиму, який проголосив себе наступником СССР, та з тією само метою – відновити Совєтский Союз. 107 Штейфон Б.А. Чернигов. С. 127. 108 Марков. А.Л. Записки о прошлом: 1893–1920. Москва: Традиция, 2014. С. 739. Щодо віце­губернатора Ми­ хайлова, ген. Штейфон пише: «Прибывший … и посетивший меня вице­губернатор не скрывал всей своей бес­ помощности. Он и несколько приехавших с ним чиновников были, конечно, бессильны дать губернии желаемый порядок. Вице­губернатор поступил так, как поступил бы каждый на его месте: дал видимость власти городу и предоставил деревню собственной участи» (Штейфон Б.А. Чернигов. С. 124). 109 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 159. Сіверянський літопис. 2023. № 4 72 ми, предавал виновных военно­полевому суду и без снисхождения утверждал смертные приговоры, о чем объявлялось в “Ведомостях пехотного Белозерского полка”»110. Зі спо­ гадів Д.В. Країнського бачимо, що погроми врешті­решт припинилися, хоча припинити окремі ексцеси повністю так і не вдалося, і пограбування почалися знову в міру наростан­ ня в місті хаосу через стрімкий наступ більшовиків111. 26 жовтня більшовики знову пішли в контрнаступ, значно потіснивши добровольців по всій лінії фронту, 29 жовтня почалися бої за Чернігів. «Добровольцы сражались герой­ ски, в этом не было сомнения, но их была горсточка в сравнении с большевиками», – зга­ дував Д.В. Країнський112. Не сподіваючись на власні сили, полковник Штейфон оголосив мобілізацію: «Большие потери снова обессилили нас. Очередная мобилизация лишь вре­ менно отдалила кризис, однако он назревал с каждым днем»113. Мобілізація до Добровольчої армії – епізод, важливий для цього дослідження, оскільки майбутній настоятель Троїцько­Іллінського монастиря архімандрит Георгій (Смельниць­ кий; 1896–1937), тоді ще студент Київської духовної академії, а під час Першої світової війни – кадровий офіцер, вступив до лав ДА й зі зброєю в руках воював проти більшови­ ків. Тоді ж записалися в добровольці й два його молодші брати, студенти Чернігівської духовної семінарії 18­річний Федір і 16­річний Микола. Федір згодом під Козельцем по­ трапить до більшовиків у полон і буде розстріляний. Їх старші брати, Павло та Іван (за Гетьманату – офіцери Державної варти), давно вже билися з більшовиками на Кубані та Дону. У великій родині шанованого козелецького священника Василія Смельницького жоден із братів не залишився осторонь від збройної боротьби з совєтською владою114. Але не тільки ця сім’я проявила себе жертовно в цій нерівній війні за гідність люд­ ської особистості. Полковник Штейфон писав, що оголошена ним мобілізація «прошла успешно и даже с известным подъемом»115: чернігівські студенти, семінаристи, гімназис­ ти, незважаючи на всі недоліки добровольчої влади й нищівні поразки на фронті, масово йшли до лав ДА. «Стали поступать сведения о неудаче добровольцев по всему фронту. У Орла они потерпели поражение и быстро откатывались обратно. Слухи шли быстрее вся­ ких сведений и опережали газетные сообщения. Настроение общества становилось безна­ дежным. Не унывала только молодежь, которая с энтузиазмом шла в ряды добровольцев. Гимназисты, студенты, кадеты уже сражались. Они пошли в своих легоньких пальто, в ботинках, без денег, с одним только благословением своих родных, не видевших другого исхода. Это были юные герои, почти дети, шедшие на неравный бой с озверевшими людь­ ми», – згадував Д.В. Країнський116. Не викликає сумніву, що за такого загального мораль­ ного підйому чернігівської молоді стіни Духовної семінарії полишили не лише брати Смельницькі… Батьки благословляли своїх дітей, бо, переживши дві хвилі червоного те­ рору, не хотіли більше такої долі дітям, та й добре розуміли, що чергові криваві хвилі (а їх ще буде багато!) рано чи пізно накриють їх усіх. Георгій Смельницький був улюбленим учнем єпископа Пахомія (Кедрова), родина Смельницьких взагалі дуже шанувала чернігівського архієрея, між ними була духовна дружба117. Діти зі строго церковної сім’ї не зважилися б залишити стіни семінарії без бла­ гословення на це свого духовного наставника, ким для усіх Смельницьких був єпископ Пахомій. Отже, немає сумніву, що на боротьбу з богоборчою владою чернігівська молодь отримала благословення свого архіпастиря, хоча, припускаємо, це відбувалося неофіцій­ но, без розголосу. Через 8 днів запеклих боїв – 6 листопада – совєтська влада остаточно утвердилася в Чернігові. Д.В. Країнський пише, що добровольці, як і взагалі містяни, полишаючи місто, були впевнені, що за декілька днів вони повернуться118, але цього не сталося. Відтак по­ вернувся «кривавий голова» чернігівської ЧК Тит Коржиков, який ще декілька тижнів то­ му власноруч розстрілював заручників, серед них і священників. У місті розпочалася тре­ тя хвиля червоного терору – проти тих, хто не встиг або не захотів полишити Україну й вибрати гірку долю емігранта неминучій смерті в катівнях ЧК–ОДПУ–НКВС119. 110 Штейфон Б.А. Чернигов. С. 124. 111 Дмитро Васильович пише, що в останні неділі перебування в Чернігові Добровольчої армії влади як такої в місті вже не було: добровольчі частини воювали на фронті, сил на наведення порядку не вистачало, й різний зло­ чинний елемент одразу з цього скористався. Це підтверджує й полковник Штейфон. 112 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 162. 113 Штейфон Б.А. Чернигов. С. 102. 114 Детальніше див.: Шуміло В. Настоятель Троїце­Іллінського монастиря Георгій (Смельницький) як один із іде­ ологів ІПЦ на Чернігівщині: за матеріалами слідчих справ. Сіверянський літопис. 2020. №. 2. С. 90–93. 115 Штейфон Б.А. Чернигов. С. 99. 116 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 162. 117 Шуміло В. Настоятель Троїце­Іллінського монастиря Георгій (Смельницький)... С. 93. 118 Краинский Д.В. Записки тюремного инспектора. С. 164. 119 Черносвитова М.В. Расстрелы после Деникина. Красный террор глазами очевидцев. С. 91–93. Siverian chronicle. 2023. № 4 73 Свідчень про терор в Чернігові після третього повернення більшовиків майже не має­ мо. Ті, хто міг його описати, пішли разом із добровольцями, а ті, хто залишився, або заги­ нули, або не наважилися записувати, боячись за життя своїх рідних і своє власне життя. Утім, оскільки голова ЧК був той самий, можна припустити, що помста городянам за теп­ лий прийом добровольців була не менш жорстокою, ніж терор під час його першого пере­ бування в Чернігові120. Збереглося церковне передання про репресії в цей час чернігівського духовенства: «Многие черниговские священнослужители и монахи были репрессированы. По свиде­ тельству очевидцев, когда однажды очередную партию ссыльных заталкивали в поезд, из вагона раздалась громогласная песнь “Тебе Бога хвалим, Тебе Господа исповедуем”. На­ ходящиеся на перроне люди в слезах опускались на колени и молились за новомучени­ ков»121. Із поверненням совєтської влади відновлено й усі антицерковні закони. Вочевидь, саме у цей час було назавжди закрито Чернігівську духовну семінарію, а її приміщення конфіс­ ковано. Документів цього періоду про діяльність Єлецького монастиря не віднайдено. У місце­ вому церковному переданні також не збереглося жодної згадки про те, що монастир взага­ лі було відновлено. Найімовірніше, що з січня – березня 1919 р., коли монастир було за­ крито, а на його території розміщено червоних козаків, його діяльність більше не понов­ лювалася. У цей же час Троїцько­Іллінський монастир офіційно продовжив своє тимчасо­ ве існування як «трудова комуна». Роботи з оздоблення Аліпієвих печер, які за білогвардійців почали проводити відкри­ то, були майже завершені. Першу божественну літургію відслужили 9 грудня / 26 листо­ пада 1919 р., у день пам’яті преподобного Аліпія Стовпника, небесного покровителя ієро­ монаха Аліпія (Яковенка)122. Служив літургію єпископ Пахомій у співслужінні ієромона­ хів Троїцького монастиря Лаврентія (Проскури), Аліпія (Яковенка), Смарагда (Чернець­ кого) та інших. Проте (чого й варто було очікувати), новий печерний монастир проіснував недовго. За різними відомостями, уже до кінця 1919 р. влада заборонила проведення бого­ служінь у печерних храмах. Принаймні, відомо точно, що в лютому 1920 р. в печерах від­ крито вже не служили123. Незважаючи на заборону, богослужіння там проводилися «ката­ комбно» – потай, уночі; коли про це стало відомо, влада віддала наказ вхід у печери заси­ пати землею. У липні 1920 р. Совєтом Народних Комісарів УССР «в целях согласования законода­ тельной практики УССР и РСФСР» прийнято постанову, згідно з якою Церква в Україні офіційно позбавлялася юридичного статусу124. Наприкінці жовтня 1920 р., виконуючи по­ станову СНК, Чернігівський губернський відділ управління розпустив Чернігівську єпар­ хіальну раду, створену в останні місяці 1918 р. замість ліквідованої Духовної консисторії, конфіскував «мастичную и сургучную печати епархиального совета»125 та останній ко­ піювально­множувальний апарат (гіаперограф), який залишився ще від консисторії126, а приміщення канцелярії опечатав127. Замість Єпархіальної ради Пахомій (Кедров) був ви­ мушений створити неофіційну раду при єпископі, яка не мала жодних юридичних прав, але була потрібна йому як дорадчий орган. До неї увійшли довірені особи, з якими єпис­ коп Пахомій міг порадитись під час вирішення різних церковних питань. Єпархіальну канцелярію прийшлося реорганізувати в єпископську128; в офіційних державних докумен­ тах вона буде йменуватися «канцелярией епархиального архиерея»129. У такому напівле­ гальному вигляді позбавлене реєстрації єпархіальне управління проіснує два роки й буде зареєстроване губвиконкомом лише у 1922 р.130 120 Про масштаби третьої хвилі червоного терору в Чернігові побічно можна судити на прикладі інших регіонів Совєтської України, зокрема Одеси, свідчення про які збереглися; див., наприклад: Мельгунов С.П. После Дени­ кина. Красный террор в России. Берлин, 1924. С. 62–66. 121 Вероника (Терехова), монахиня. Черниговский Елецкий Свято­Успенский женский монастырь... С. 38. 122 Шумило В. Схиархимандрит Лаврентий и его время... С. 8. 123 Карнабед А. Таємниці Болдиних гір. С. 13. 124 «2. В изменение ст. 2 … Декрета Рабоче­Крестьянского Правительства лишить церковные и религиозные об­ щества прав юридического лица» (Постанова Ради Народних Комісарів УРСР про заходи по виконанню Декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2005. № 1–2. С. 44). 125 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 158. 126 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 63. 127 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 161. 128 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 35 зв., 36 зв. 129 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 76. 130 Увесь цей час замість конфіскованих печаток Єпархіальної ради єпископ Пахомій буде змушений користува­ тися дореволюційною печаткою Чернігівської архієпископії «с двумя благословляющими руками», яку завідую­ чий губернським відділом управління Шишко залишив Пахомію як таку, що мала «чисто религиозный харак­ Сіверянський літопис. 2023. № 4 74 У травні 1920 р. керівник чернігівської ЧК Коржиков був призначений головою Черні­ гівського губернського революційного комітету, з 12 липня він – голова Чернігівського губернського виконавчого комітету131. Тож не дивно, що 27 липня 1920 р. Чернігівський губвиконком прийняв рішення про створення на території Єлецького монастиря концен­ траційного табору: «Постановили: Передать Елецкий монастырь Губчека для организа­ ции там концентрационного лагеря. По оборудованию лагеря передать помещение Губот­ управу под дом принудительных работ»132. Документи Чернігівського концентраційного табору примусових робіт у Державному архіві Чернігівської області відсутні, імовірно, вони були знищені під час Другої світової війни. Частково, у вигляді листування та доповідних записок, документи Чернігівського концтабору збереглися в Центральному державному архіві вищих органів влади та управ­ ління України. За ними можна зробити певне уявлення про існування концтабору в Черні­ гові в 1920–1921 рр.133 На 6 лютого 1921 р. в концтаборі утримувалося більше 350 осіб134, але керівництву Чернігівського губернського підвідділу примусових робіт при Губернському відділі управління цього було мало, адже на території губернії планувалося промислове видобу­ вання торфу з примусовим використанням праці ув’язнених135. Для цього «губраднаргос­ пом у місцях розробки торфу розроблені схеми та затверджені кошториси з побудови ці­ лого ряду концтаборів на 15000 осіб»136. Із цього приводу завідуючий чернігівським під­ відділом примусробіт звернувся до Головного управління суспільних робіт і повинностей в Харкові з проханням сприяти обміну приміщеннями між концтабором та 165­м запас­ ним батальйоном, який, як і раніше, розміщувався в колишньому Духовному училищі. Аргументація проста: будівля училища може вмістити до 3000 осіб, червоноармійців же в ньому проживає не більше 120, позаяк більшість із них постійно знаходиться у відряджен­ ні по повітах137. Тому, на думку керівництва чернігівських карних органів, будівлю Ду­ ховного училища було б доцільно передати для потреб концтабору, а червоноармійців пе­ реселити в приміщення колишнього Єлецького монастиря138. У цей же час – 4 березня – Ніжинський повітвиконком прийняв постанову про створення концтабору на території місцевого Дівочого монастиря, що й було затверджено Губернським відділом управлін­ ня139. Вочевидь, задумам по видобутку торфу на Чернігівщині руками ув’язнених не судило­ ся здійснитися, – центральне більшовицьке керівництво в Москві розробляло план ство­ рення системи концтаборів на півночі країни, і місцеві концтабори поступово розформо­ вувалися. До середини 1922 р. їх зовсім було ліквідовано140. На 9 квітня 1921 р. в чернігівському концтаборі перебувало 332 ув’язнених, працю яких використовували у приміських радгоспах141. Вісім ув’язнених примудрилися втекти, тому 26 квітня їх було оголошено в розшук142. На 25 травня в таборі вже перебувало 322 особи, утікачів значилося 14 чоловік. Ув’язнених використовували в роботі з розванта­ ження барж із дровами на р. Десні143. На 22 червня 1921 р., згідно з актом про передачу концтабору з підпорядкування Губернського відділу управління новоствореному Губерн­ тер» (ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 158). На судовому процесі 1922 р. використання цієї суто церков­ ної печатки буде поставлено єпископу Пахомію в провину як спротив постанові совєтської влади про позбавлен­ ня Церкви статусу юридичної особи (ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 292. Обвинительный акт). 131 Бойко В., Казіміров Д., Леп’явко С. Владні інституції Чернігово­Сіверщини: ілюстрована історія. Чернігів: Сі­ верський центр післядипломної освіти, 2014. С. 116. 132 ДАЧО. Ф. З­305. Оп. 1. Спр. 30. Арк. 31 зв. 133 Прилуцький краєзнавець Віктор Моренець віднайшов та оприлюднив ці документи, див.: Моренець В. І. Чер­ нігівщина. Перша хвиля. Кам’янець­Подільський: Рута, 2017. С. 286–333. 134 Точна цифра ув’язнених не указана, але в доповідній записці уточнюється, що концтабір розрахований не більше ніж на 350 осіб, тому потребує нового, більш просторого приміщення. 135 Згідно з Декретом ВЦВК РСФСР від 17 травня 1919 р. «О лагерях принудительных работ». Про розвиток і за­ конодавчу базу примусової праці в СССР, зокрема системи концентраційних таборів, починаючи з 1919 р., до­ кладніше див.: Моруков М.Ю. Правда ГУЛАГа из круга первого. Москва: Алгоритм, 2006. 192 с. 136 Цит. за: Моренець В.І. Чернігівщина. С. 292–293. 137 Беручи участь у боротьбі з «бандами», тобто у придушенні селянських повстань. 138 ЦДАВО України. Ф. Р­5. Оп. 1. Спр. 696. Арк. 38–38 зв. Згідно з доповідною запискою, у розпорядженні концтабору були дерев’яний будинок на 350 осіб, а також будинок під канцелярію та інші служби. За місцевим церковним переданням, ув’язнених у концтаборі утримували в печерах під Петро­Павлівською церквою (Веро­ ника (Терехова), монахиня. Черниговский Елецкий Свято­Успенский женский монастырь... С. 38). Очевидно, частину ув’язнених тримали в підвалі, оскільки в наземній будівлі місць не вистачало. 139 ЦДАВО України. Ф. Р­5. Оп. 1. Спр. 696. Арк. 2. 140 Моруков М.Ю. Правда ГУЛАГа из круга первого. С. 32–33. 141 ЦДАВО України. Ф. Р­5. Оп. 1. Спр. 696. Арк. 2 зв. 142 ЦДАВО України. Ф. Р­5. Оп. 1. Спр. 696. Арк. 95. 143 ЦДАВО України. Ф. Р­5. Оп. 1. Спр. 696. Арк. 22–23. Siverian chronicle. 2023. № 4 75 ському каральному відділу (підпорядкованому, у свою чергу, Центральному каральному відділу наркомюсту), ув’язнених було 350 осіб144. Зазначимо, що за такої важкої роботи ані лікарні, ані лазні, ні навіть пральні в концта­ борі не було, зате активно проводилася «культосвітня робота»: був свій театр, де силами в’язнів ставилися вистави та концерти з революційної тематики145. На 28 вересня 1921 р. в концтаборі налічувалося вже 500 ув’язнених, у той же час у чернігівському ДОПРі знаходилося ще 419 осіб146. Із чого можна зробити висновок, що на кінець 1921 р. репресивні заходи проти місцевого населення посилилися. Не припинялися й розстріли147. В.І. Моренець наводить список ув’язнених чернігівського концтабору в 1921 р.148 із 295 осіб і 20 утікачів149. Цікавий соціальний (за тодішньою термінологією – класовий) стан ув’язнених: найбільший відсоток в’язнів концтабору в «робітничо­селянській» дер­ жаві складають селяни, потім ідуть робітники, за ними – представники інтелігенції. Із ду­ ховенства в списку лише один ув’язнений – за № 161 Солодоненко Олексій Васильович, засуджений на три роки «як військовополонений, священник». У графі, де під час перебу­ вання в концтаборі працює, записано: «губпарком»150 – вочевидь, виконував якісь техніч­ ні роботи (можливо, з ремонту чи будівництва) в Чернігівському губернському партійно­ му комітеті. Імовірно, не із місцевих151, – за місцевим церковним переданням, духовенст­ во в чернігівському концтаборі не тримали, відбувати покарання монахів та священників відправляли в інші місця, щоб позбавити їх зв’язку та підтримки місцевого населення. Максимальний термін покарання – 5 років, але є й такі революційні терміни: «до особ­ ливого розпорядження повітвиконкому», «до кінця громадянської війни» і навіть «до пов­ ного розгрому Махна». Чи не найбільший відсоток ув’язнених засуджено «за службу в бі­ лих» або «виступ проти радвлади» та інші антисовєтські злочини – «бандитизм» (участь у селянському повстанні), зберігання зброї, ухилення від мобілізації до Червоної армії, де­ зертирство з ЧА тощо. Навіть за «шпигунство на користь бандита Галаки» – Заїдило Кузь­ ма Митрофанович, «хлібороб», 5 років концтабору152. Цікаво, що під концтабір була задіяна не вся територія Єлецького монастиря. Це нада­ ло можливість через деякий час, коли в країні розпочався процес розформування місцевих концтаборів, зареєструвати парафію й відновити богослужіння в Успенському соборі. 2 червня 1921 р. Губвиконкомом затверджено статут Успенської релігійної громади, 17 червня громадою подано заяву до Юридичного відділу на реєстрацію153. Відтак релі­ гійна громада та концтабір деякий час «співіснували», відгороджені одне від одного висо­ ким парканом. На 4 березня 1922 р. чисельність громади складала 21 особу154. Секретарем громади в цей час була Ольга Митрофанівна Комаровська155, яка в історії ІПЦ на Черні­ гівщині зіграє помітну роль. Імовірно, наприкінці 1921 р. чернігівський концтабір таки було розформовано, оскіль­ ки вже в листопаді з благословення єпископа Пахомія єпархіальну (єпископську) канцеля­ рію переведено з Троїцького монастиря до Єлецького156. Однак переїзд канцелярії міг бу­ ти пов’язаний також і з тим, що взимку 1921 р. Троїцько­Іллінський монастир владою бу­ ло закрито взагалі, трудову комуну при монастирі ліквідовано, усе майно з монастирськи­ 144 ЦДАВО України. Ф. 8. Оп. 1. Спр. 428. Арк. 27. 145 ЦДАВО України. Ф. 8. Оп. 1. Спр. 420. Арк. 1–1 зв. 146 ЦДАВО України. Ф. 8. Оп. 1. Спр. 348. Арк. 20. 147 У 1920–1922 рр. було розстріляно щонайменше 384 особи, їх прізвища у жовтні – грудні 1922 р. за наказом ДПУ були занесені до метричних книг Чернігівського міського загсу про смерть осіб. Див. докладніше: Демчен­ ко Т.П. Великий терор на Чернігівщині (20–30­ті роки ХХ століття). Чернігів, 2017. С. 14–16. Однак не виключе­ но, що в метричні книги записані не всі прізвища страчених, як це практикувалося, за свідченням Д. В. Країн­ ського, під час другої хвилі терору. Окрім того, у цьому списку немає тих, хто був розстріляний у листопаді 1919 – січні 1920 рр., оскільки записи починаються з 9 лютого 1920 р. і закінчуються 4 березня 1922 р. Лише цього останнього дня було страчено 27 осіб. Але ж людей розстрілювали і після 4 березня 1922 р. Тож жертв третьої хвилі червоного терору в Чернігові було значно більше. 148 На жаль, точної дати немає, але оскільки на 6 лютого в концтаборі вже утримувалося більше 350 осіб, імовір­ но, список подає відомості за січень 1921 р. 149 Моренець В.І. Чернігівщина. С. 315–328. 150 Там само. С. 321. 151 Принаймні серед випусників Чернігівської духовної семінарії його прізвища немає, див.: Выпускники Черни­ говской духовной семинарии 1867–1871, 1874–1911, 1913–1916 гг. URL: http://www.petergen.com/bovkalo/duhov/ chernigsem.html/. 152 Моренець В.І. Чернігівщина. С. 325. 153 ДАЧО. Ф. Р­67. Оп. 1. Спр. 38. Арк. 94. 154 ДАЧО. Ф. Р­17. Оп. 1. Спр. 20. Арк. 3–4. 155 Там само. Арк. 11. 156 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 99 об. Сіверянський літопис. 2023. № 4 76 ми будівлями передано під різні совєтські установи157. Залишилися діючими як парафіяль­ ні лише Троїцький собор та Іллінська церква біля Антонієвих печер158. Настоятелем Троїцького собору єпископ Пахомій призначив ієромонаха Смарагда (Чернецького)159, Іллінської церкви – ієромонаха Єфрема (Кислого)160. Ієромонах Лаврен­ тій (Проскура), духівник Пахомія, залишився в Чернігові регентом хору при Троїцькому соборі. Дехто з братії монастиря оселився на Лісковиці у благочестивих вірян, інші роз’­ їхалися по селах. Так, наприклад, ієромонах Малахія (Тишкевич) був призначений настоя­ телем у село Церковище (з 1961 р. – с. Підлісне Козелецького р­ну, у 30 км від Козельця). Ієромонаха Аліпія (Яковенка) – одного з головних натхненників «гуртку ісихастів» – від­ рядили настоятелем у село Свинь (у совєтські часи перейменоване на Ульянівка, нині – Вознесенське), розташоване в кількох кілометрах від Чернігова, влаштовувати там цер­ ковно­приходське життя, оскільки, за спогадами очевидців, влада не дозволила йому слу­ жити в місті, де він користувався чималим авторитетом161. Для монаха­ісихаста безумовною є лише законна церковна влада, лише вона може за­ крити монастир, і те за певних умов. Тому у свідомості єпископа Пахомія та ченців Тро­ їцько­Іллінської обителі їх монастир, попри те, що фактично його вже не було, містично продовжував своє життя, а братія (де б вони не знаходилися) – як і раніше вважалися його насельниками й жили за монастирським уставом. Свідченням цього є призначення архі­ єпископом Пахомієм у листопаді 1923 р. архімандрита Георгія (Смельницького) настояте­ лем Троїце­Іллінського монастиря, хоча de jure монастир не існував уже два роки. Була навіть спроба у 1920­ті рр. продовжити життя монастиря в буквальному сенсі «катакомб­ но»: декілька ченців таємно оселилися в Лаврентієвій печері, яка за розміром була значно меншою за Аліпієві печери й вхід до якої знаходився з протилежної сторони гори в густо­ му чагарнику. Це дозволило обителі деякий час існувати нелегально й стати, таким чи­ ном, чи не найпершою катакомбною спільнотою в країні162. Таке містичне відчуття єдності християнської спільноти, – цілком у руслі ісихастсько­ го світосприйняття, – було притаманне не лише чернігівським «ревнителям благочестя». Воно було характерною рисою тих православних християн, які згодом утворять Істинно­ Православну Церкву – церковну спільноту, для якої важливим буде не адміністративний церковний устрій з обов’язковим бюрократичним апаратом на чолі з адміністратором­ архієреєм, а євхаристична єдність вірних Христу й вільних у Христі чад Христової Церк­ ви. Коли в 1930­ті роки не тільки монастирі, а й общини ІПЦ вимушені будуть перейти на нелегальне існування й більшість із них, через переслідування та ризик бути розкритими, втратить зв’язок із єпископами і навіть священниками, саме це відчуття єдності у Христі дозволить їм зберегти неушкоджене православне світобачення, сприймати себе як части­ ну єдиного соборного церковного організму, де Церква – не «адміністративна інституція», а містичне Тіло Христове на чолі з Головою Церкви – Христом163. Формування цього сві­ тогляду, притаманного саме Катакомбній Церкві (ІПЦ)164, відбувалося поступово, у міру 157 Наприклад, у колишніх монастирських келіях розмістився музей поміщицького побуту, де експонувалися ре­ чі, конфісковані в чернігівської інтелігенції. У 1921–1923 рр. на території Троїцького монастиря був розміщений дитячий будинок дітей­переселенців з Уфи та Поволжя, у 1926–1929 рр. на першому поверсі Архієрейського бу­ динку (де за монастирських часів були келії ченців), а також у Введенській церкві – інвалідний будинок. Доклад­ ніше про совєтські установи, які в 1920­ті рр. розміщувалися на території Троїцького монастиря, див.: Миколай­ ко Т. До питання стану живопису Троїцького собору в ХХ столітті. Сіверянський літопис. 2018. № 3. С. 55–56; Непотенко І. Троїцький монастир у Чернігові у перше десятиліття радянського режиму: фокус перетину кордо­ нів. Сіверянський літопис. 2018. № 3. С. 64–66; а також статтю Т. Миколайко «Доля Троїцького монастиря за часів радянської влади в 20­ті роки XX ст.» у цьому номері «Сіверянського літопису», с. 80–85. 158 Див.: З протоколу засідання Чернігівської губернської міжвідомчої ліквідаційної комісії з відокремлення цер­ кви від держави від 23 грудня 1921 р. про ліквідацію чернігівського Троїцько­Іллінського монастиря та печер. Радянська влада та православна церква на Чернігівщині у 1919–1930 pp. Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Р.Б. Воробей; упорядники А.В. Морозова, Н.М. Полетук. Чернігів, 2010. С. 202–203. 159 Руденок В. Таємничий монах. Чернігівські відомості. 1999. № 40. Липень. У 1922 р. влада заборонить о. Сма­ рагду перебування в Чернігові, і його буде призначено настоятелем у село Павлівка Чернігівського повіту (ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 6842. Арк. 252). 160 ДАЧО. Ф. Р­4609. Оп. 1. Спр. 8754. Арк. 107 зв. 161 Свідчення Павла Олексійовича Фльорова, який близько знав архієпископа Пахомія (Кедрова), єпископа Да­ маскіна (Цедрика), архімандрита Лаврентія (Проскуру) та ігумена Аліпія (Яковенка). Запис бесіди від 15 березня 1991 р., архів автора; Свідчення К.О. Чайникової; Свідчення Марії Андріївни Атрощенко, яка близько знала ігу­ мена Аліпія (Яковенка). Запис бесіди від 12 червня 1993 р., архів автора. 162 Шумило В. Схиархимандрит Лаврентий и его время... С. 7. Коли владою було остаточно засипано вхід до Лаврентієвої печери й якою була подальша доля цих мужніх ченців, наразі невідомо, але в місцевому церков­ ному переданні не збереглося пам’яті про те, що їх було репресовано. Вочевидь, вони заздалегідь залишили пе­ черу. Можливо, їх навіть повідомили про те, що печерний монастир розкрито і їм загрожує небезпека. 163 Шумило В.В., Шумило С.В. Русская Истинно­Православная Церковь: происхождение, история. Чернигов: Ве­ ра и жизнь, 2012. С. 12–15. 164 На відміну від офіційної церковної спільноти в СССР, підпорядкованої державній владі, – Московської пат­ ріархії, – де головною приналежністю до Церкви Христової вважалося обов’язкове підпорядкування громади за­ Siverian chronicle. 2023. № 4 77 усвідомлення того, що компроміси із совєтською владою заради легалізації церковного адміністративного управління не дають бажаної свободи, а навпаки – ведуть до ще біль­ шого закріпачення Церкви та повної втрати нею свободи духовної. У Чернігівській єпархії усвідомлення цього також відбувалося поступово, у міру того, як репресивні акції влади переконували християн у незмінності її антирелігійної політики, кінцевою метою якої є навіть не викорінення релігії, як здавалося на перший погляд і як це офіційно декларувалося, а заміна християнського світогляду совєтським, теж глибоко релігійним, але з іншим, протилежним християнському, полюсом релігійності165. І не тіль­ ки в середовищі багатомільйонного «глибинного» народу, а не в останню чергу всередині самої Церкви – так, щоб підпорядкувати й вимусити її служити «не только из страха, но и по совести»166 богоборчій державі, що й бачимо сьогодні на прикладі сучасної, «совєтсь­ кої» Московської патріархії167. У Чернігові після закінчення громадянської війни першою такою блюзнірською акці­ єю, що глибоко образила релігійні почуття віруючих, було вилучення мощей святителя Феодосія Чернігівського. Розпочалося воно в лютому 1921 р. й було складовою частиною «загальноросійської» кампанії з вилучення мощей. Потім, у 1922 р., – акція з конфіскації «церковних цінностей» тощо. Совєтська влада наступала на Церкву невпинно та послідовно, крок за кроком захоп­ люючи територію на релігійному полі: одна антицерковна кампанія змінялася іншою, іно­ ді вони йшли паралельно, аж доки влада не досягала своєї кінцевої мети. Загальнодержав­ на антицерковна політика лише починалася й набирала обертів. Але це вже теми для на­ ступних статей. References Boiko, V., Demchenko, T., Onishchenko, O. (2003). 1917 rik na Chernihivshchyni: istoryko­kraieznav­ chyi narys [1917 in the Chernihiv region: a historical and local lore essay]. Chernihiv, Ukraine. Boiko, V. (2011). Protyhetmanske povstannia (1918 r.): pidsumky ta naslidky [Anti­Hetman rise (1918): results and consequences]. Tematychnyi zbirnyk naukovykh prats – Thematic collection of scientific works. Р. 8–15. Kyiv, Ukraine. Chernenko, O. (2018). Pamiatky monumentalnoi arkhitektury Pivnichnoho Livoberezhzhia ХІ–ХІІІ st. Kataloh [Sights of monumental architecture of the Northern Left Bank of the 11th–13th c. Catalogue]. Cher­ nihiv, Ukraine. Hluhenkyi, A. (2020). Zakryttia Borysohlibskoho soboru m. Chernihova na pochatku 1930­kh rokiv [Closing of the SS Boris and Gleb Cathedral in Chernihiv at the beginning of the 1930s]. Siverianskyi lito- pys – Siverian chronicle, 4, Р. 60–67. Kovalenko, O., Heida, O. (2004). Z istorii arkhivu Chernihivskoi dukhovnoi konsystorii [From the his­ tory of archives of Chernihiv spiritual consistory]. Studii z arkhivnoi spravy ta dokumentoznavstva – Studi- es in archival and documentary researches. Т. 11. Р. 204–211. Kyiv, Ukraine. Lyvshyts, E. (2019). «Ia s mertvыmy ne razvozhus!..»: Vospomynanyia. Dnevnyky. Pysma / Sost., vst. st. P. Nerlera, prymech. y ukaz. P. Nerlera y P. Uspenskoho [«I don't divorce with dead!...»: Memories. Diaries. Letters / Comp., intr. article by P. Nerler, notes and indexes by P. Nerler and P. Ouspensky]. Mos­ cow, Russia. Morenets, V. (2017). Persha khvylia [The first wave]. Kamianets­Podilskyi, Ukraine. Morukov, M. (2006). Pravda HULAHa yz kruha pervoho [Gulag truth from the first circle]. Moscow, Russia. Mykolaiko, T. (2018). Do pytannia stanu zhyvopysu Troitskoho soboru v ХХ stolitti [To the question of the state of painting of Trinity Cathedral in the 20th c.]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 3. Р. 55–59. Nepotenko, I. (2012). Troitskyi monastyr u Chernihovi u pershe desiatylittia radianskoho rezhymu: fo­ kus peretynu prostoriv [The Trinity Monastery in Chernihiv in the first decade of the Soviet regime: a focus of intersectionality]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 3. Р. 60–68. реєстрованому державою церковному управлінню («адміністративному інституту»). Цей основоположний прин­ цип «совєтської церкви» було закладено із самого початку її утворення – в Декларації митрополита Сергія (Страгородського; 1867–1944) від 29 липня 1927 р. У зверненні до Російської Зарубіжної Церкви, яка, як і Ката­ комбна Церква в СССР, відстоювала принцип свободи у внутрішньому церковному житті, синод митр. Сергія проголосив: «Мы потребовали от заграничного духовенства дать письменное обязательство в полной лояльнос­ ти к Советскому правительству во всей своей общественной деятельности. Не давшие такого обязательства или нарушившие его будут исключены из состава клира, подведомственного Московской Патриархии. … наше пос­ тановление, может быть, заставит многих задуматься, не пора ли и им пересмотреть вопрос о своих отношениях к советской власти, чтобы не порывать со своей родной Церковью (курсив наш – В.Ш.)». Цит. за: Декларация митрополита Сергия о признании им советской власти. Пред судом Божиим. Русская Православная Зарубежная Церковь и Московская Патриархия. Монреаль, 1990. С. 8. 165 Див. грунтовне дослідження чернігівської філософині Марії Столяр: Столяр. М. Религия советской цивилиза­ ции. Киев: Стилос, 2010. 178 с. 166 Там само. С. 7. 167 Див., наприклад: Шумило С. Ідея «русского міра» як теологія війни московського патріарха Кіріла: до поста­ новки проблеми. Сіверянський літопис. 2022. № 4. С. 126–134. Сіверянський літопис. 2023. № 4 78 Pakhomyi (Kedrov), arkhyepyskop Chernyhovskyi: materyalы k byohrafyy / Sost., avt. vstup. st. A. Tarasenko [Pakhomiy (Kedrov), Archbishop of Chernihiv: materials for biography / Comp., author of the introductory article. A. Tarasenko]. (2006). Chernihiv, Ukraine. Rakhno, O. (2007). Holova Chernihivskoi hubernskoi zemskoi upravy V.M. Khyzhniakov: vikhy zhyt­ tia ta hromadskoi diialnosti [Head of the Chernihiv provincial zemstvo administration V.M. Khyzhniakov: milestones of life and public activity]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 5. С. 110–115. Rakhno, O. (2008). Trahichna dolia Oleksiia Bakurynskoho [The tragic fate of Oleksiy Bakurinsky]. Reabilitovani istoriieiu: Chernihivska oblast – Rehabilitated by history: Chernihiv region. Т. 1. Р. 699– 706. Chernihiv, Ukraine. Riga, D. (2023). [Chernihivski tserkvy ta sobory XI–XIX stolittia, yaki ne zberehlysia do nashoho cha­ su [Chernihiv churches and cathedrals of the 11th–19th c., which have not preserved to our time]. Siverians- kyi litopys – Siverian chronicle, 3. Р. 60–66. Rozyn, E. (1996). Lenynskaia myfolohyia hosudarstva [Leninist mythology of state]. Moscow, Russia. Stolyar, M. (2010). Religiya sovetskoj czivilizaczii [Religion of Soviet civilization]. Kyiv, Ukraine. Shumilo, V., Shumylo, S. (2012). Russkaia Ystynno­Pravoslavnaia Tserkov: proyskhozhdenye, ystoryia [Russian True Orthodox Church: origins, history]. Chernihiv, Ukraine. Shumilo, V. (2020). Istynno­Pravoslavna Tserkva na Chernihivshchyni ta ihumen Alipii (Yakovenko) [Ture Orthodox Church in Chernihiv land and the Abbot Alipii (Yakovenko)]. Siverianskyi litopys – Siveri- an chronicle, 1, Р. 124–137. Shumylo, S. (2022). Ideia «russkoho mira» yak teolohiia viiny moskovskoho patriarkha Kirila: do po­ stanovky problemy [The idea of "Russian world" as the theology of war of the Moscow Patriarch Kirill: be­ fore the problem statement]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 4, P. 126–134. Tarasenko, A., Kovalov, M. (2011). Tserkva i vlada na Chernihivshchyni za radianskoho chasu [Church and government in the Chernihiv region in Soviet times]. Reabilitovani istoriieiu: Chernihivska oblast – Rehabilitated by history: Chernihiv region. Т. 3. С. 9–52. Chernihiv, Ukraine. Tarasenko, A. (2013). Chernyhovskyi Eletskyi Sviato­Uspenskyi monastыr: ystorycheskyi ocherk [Chernigov Yelets St. Dormition monastery: historical sketch]. Chernihiv, Ukraine. Vronska, T. (2013). Upokorennia strakhom: simeine zaruchnytstvo u karalnii praktytsi radianskoi vlady (1917–1933 rr.) [Conquering by fear: family hostage­taking in the cruel practice of Soviet government (1917–1933)]. Kyiv, Ukraine. Yakubova, L., Prymachenko, Ya. (2016). V obiimakh strakhu i smerti. Bilshovytskyi teror v Ukraini [In the arms of fear and death. Bolshevik terror in Ukraine]. Kharkiv, Ukraine. Шуміло Віталій Вікторович – кандидат історичних наук, відповідальний секретар і науковий редактор журналу «Сіверянський літопис», головний редактор наукового альма­ наху «Чернігівські Афіни», науковий секретар Науково­дослідного центру вивчення істо­ рії релігії та Церкви імені Лазаря Барановича, Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка (просп. Миру, 13/106, м. Чернігів, 14021, Україна). Shumilo Vitaliy – Ph.D. in historical sciences, executive secretary and scientific editor of the journal «Siverian chronicle», chief editor of the «The Athens of Chernigov» academic jour­ nal, academic secretary of the Lazar Baranovich Research institute of religion, at the T.G. Shev­ chenko «Chernigіv Collegium» National university (13/106 Peace Avenue, Chernihiv, 14021, Ukraine). E­mail: veraizhizn@gmail.com THE EVERYDAY LIFE OF THE YELETS AND TRINITY-ELIJAH MONASTERIES DURING THE FIRST, THE SECOND AND THE THIRD WAVES OF THE RED TERROR IN CHERNIHIV AND UKRAINE The purpose of the article is to highlight the everyday life of Yelets and Trinity-Elijah monasteries du- ring the red terror in Chernihiv and Ukraine. Research methodology: historical-genetic, historical-compa- rative, biographical methods, as well as historical reconstruction were used. Scientific novelty of the work: for the first time, an attempt is made to provide a comprehensive overview of the everyday life of Yelets and Trinity-Elijah monastery of Chernihiv and their inhabitants in the context of national history, in particular the red terror of the 1918–1920s. It is proposed to introduce into scientific circulation the con- cept of three periods of the red terror in Chernihiv: the first (19.01.–12.03.1918), the second (12.01.– 12.10.1919) and the third (from 06.11.1919 to 1922) occupation of the city by Soviet troops. For the first ti- me, the history of the concentration camp on the territory of Yelets monastery in the early 1920s is descri- bed on the basis of archival documents. Conclusions. During the first wave, the red terror in Chernihiv was spontaneous. The terror became systematic during the second and especially the third waves (after the final victory of the Bolsheviks in the civil war), as it was an integral part of the national policy of the Soviet government. It was established that: 1) The Yelets monastery was closed during the second Bolshevik occu- pation of the city, a squad of Red Cossacks was stationed on its territory, and near the monastery – on the territory of the Chernihiv theological college – took place massacres of townspeople, including clergy, and the monasteryʼs activities were never resumed; 2) The Chernihiv theological seminary (the territory of the modern military hospital) operated until the liberation of Chernihiv by the Volunteer army and was closed Siverian chronicle. 2023. № 4 79 in November–December 1919, after the final occupation of the city by the Soviet authorities, during the third wave of the red terror; 3) after the authorities closed the Spiritual consistory and confiscated its faci- lities and archives on the territory of the Yelets monastery, the Diocesan council was established in Cherni- hiv, most likely in autumn and early winter 1918, and in October 1920 authorities would ban the Diocesan council as well. As a result, a period of semi-legal existence of church institutions in the Chernihiv region would begin, a struggle for existence in the new conditions, compromise and submission to the God-figh- ting power of one group and uncompromising service to God of other clergymen of the Chernihiv diocese. Key words: orthodoxy, Chernihiv eparchy, Yelets monastery, Trinity-St. Elijah Monastery, red terror, persecution of the Church, Bishop Pakhomii (Kedrov), Soviet authorities. Дата подання: 10 червня 2023 р. Дата затвердження до друку: 14 серпня 2023 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Шуміло, В. Повсякденність буття Єлецького та Троїцько­Іллінського монастирів під час першої, другої та третьої хвиль червоного терору в Чернігові та Україні. Сіверянський літопис. 2023. № 4. С. 57–79. DOI: 10.58407/litopis.230405. Цитування за стандартом APA Shumilo, V. (2023). Povsiakdennist buttia Yeletskoho ta Troitsko­Illinskoho monastyriv pid chas per­ shoi, druhoi, ta tretoi khvyl chervonoho teroru v Chernihovi ta Ukraini [The everyday life of the Yelets and Trinity­Elijah monasteries during the first, the second and the third waves of the red terror in Chernihiv and Ukraine]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 4, P. 57–79. DOI: 10.58407/litopis.230405.

Схожі ресурси