Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища

У статті розглянуто різні за жанром зразки театральної культури Києва барокової доби з погляду співвідношення поетики та політики. Мета дослідження полягає у вивченні телеології та прагматики творення драматичних текстів української літератури Бароко. Методологія базована на концепції наративної ід...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2023
Автор: Петренко-Цеунова, О.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2023
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199739
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища / О. Петренко-Цеунова // Сіверянський літопис. — 2023. — № 4. — С. 150-155. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Опис
Резюме:У статті розглянуто різні за жанром зразки театральної культури Києва барокової доби з погляду співвідношення поетики та політики. Мета дослідження полягає у вивченні телеології та прагматики творення драматичних текстів української літератури Бароко. Методологія базована на концепції наративної ідентичності міста з використанням елементів міфокритики, нового історизму, постколоніальної критики та політичної антропології. Наукову новизну зумовлює погляд на знакові панегірики, декламації та зразки шкільної драми в історико-культурному контексті їхнього творення й функціонування, внаслідок чого доведено роль театру у формуванні наративної ідентичності Києва доби Бароко. Опрацьований матеріал дає змогу зробити такі висновки: театральність є невід’ємним складником міського простору в XVIІ–XVIII ст. У театралізованому просторі міста, що ставав сценою для барокової драми, спільно діяли алегоричні та політичні персонажі, а самі вистави, навіть набуваючи карнавальних рис, поруч із релігійним змістом, втілювали мету сакралізації світської влади. Від XVIІ до поч. XVIІІ ст. українські книжники говорили про себе із самодостатньої позиції, натомість із посиленням російської експансії міський колоніалізм співіснує з місцевою самобутністю. Розгляд театральної культури крізь призму наративної ідентичності демонструє, як прояви національного менталітету в протистоянні імперській асиміляції формували «уявлену спільноту».