Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища

Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища

У статті розглянуто різні за жанром зразки театральної культури Києва барокової доби з погляду співвідношення поетики та політики. Мета дослідження полягає у вивченні телеології та прагматики творення драматичних текстів української літератури Бароко. Методологія базована на концепції наративної ід...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2023
Автор: Петренко-Цеунова, О.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2023
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
Літературознавчі студії
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199739
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища / О. Петренко-Цеунова // Сіверянський літопис. — 2023. — № 4. — С. 150-155. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-199739
record_format dspace
spelling irk-123456789-1997392024-10-28T16:53:48Z Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища Петренко-Цеунова, О. Літературознавчі студії У статті розглянуто різні за жанром зразки театральної культури Києва барокової доби з погляду співвідношення поетики та політики. Мета дослідження полягає у вивченні телеології та прагматики творення драматичних текстів української літератури Бароко. Методологія базована на концепції наративної ідентичності міста з використанням елементів міфокритики, нового історизму, постколоніальної критики та політичної антропології. Наукову новизну зумовлює погляд на знакові панегірики, декламації та зразки шкільної драми в історико-культурному контексті їхнього творення й функціонування, внаслідок чого доведено роль театру у формуванні наративної ідентичності Києва доби Бароко. Опрацьований матеріал дає змогу зробити такі висновки: театральність є невід’ємним складником міського простору в XVIІ–XVIII ст. У театралізованому просторі міста, що ставав сценою для барокової драми, спільно діяли алегоричні та політичні персонажі, а самі вистави, навіть набуваючи карнавальних рис, поруч із релігійним змістом, втілювали мету сакралізації світської влади. Від XVIІ до поч. XVIІІ ст. українські книжники говорили про себе із самодостатньої позиції, натомість із посиленням російської експансії міський колоніалізм співіснує з місцевою самобутністю. Розгляд театральної культури крізь призму наративної ідентичності демонструє, як прояви національного менталітету в протистоянні імперській асиміляції формували «уявлену спільноту». The article examines a number of genres of theatrical culture of Kyiv of the Baroque period in terms of the relationship between poetics and politics. The purpose of the research is to study the teleology and pragmatics of creating dramas and declamations in Ukrainian Baroque literature. The research methodology is based on the concept of narrative identity of the city using elements of mytho-criticism, new historicism, post-colonial criticism and political anthropology. The scientific novelty lies in the attempt to look at significant panegyrics, recitations and samples of school drama from the perspective of the historical and cultural context of their creation and to determine the role of the theater in the formation of the narrative identity of Kyiv in the early modern period. The studied material made it possible to draw the following conclusions: theatricality was an integral part of the urban space in the 16th–18th c. In the theatrical space of the city, which became a stage for baroque drama, religious and politicians characters acted together, and the performances themselves, even acquiring carnival features, along with the religious content embodied the goal of sacralizing the secular power. In the 17th and the early 18th c. Ukrainian writers were able to act from a self-sufficient position, but with the progress of Russian expansion urban colonialism coexisted with local identity. Examining narrative identity of theatrical culture shows how manifestations of national mentality in opposition to imperial assimilation formed an «imagined community». 2023 Article Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища / О. Петренко-Цеунова // Сіверянський літопис. — 2023. — № 4. — С. 150-155. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.58407/litopis.230413 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199739 792.03:008(47725)«15/16» uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Літературознавчі студії
Літературознавчі студії
spellingShingle Літературознавчі студії
Літературознавчі студії
Петренко-Цеунова, О.
Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища
Сiверянський літопис
description У статті розглянуто різні за жанром зразки театральної культури Києва барокової доби з погляду співвідношення поетики та політики. Мета дослідження полягає у вивченні телеології та прагматики творення драматичних текстів української літератури Бароко. Методологія базована на концепції наративної ідентичності міста з використанням елементів міфокритики, нового історизму, постколоніальної критики та політичної антропології. Наукову новизну зумовлює погляд на знакові панегірики, декламації та зразки шкільної драми в історико-культурному контексті їхнього творення й функціонування, внаслідок чого доведено роль театру у формуванні наративної ідентичності Києва доби Бароко. Опрацьований матеріал дає змогу зробити такі висновки: театральність є невід’ємним складником міського простору в XVIІ–XVIII ст. У театралізованому просторі міста, що ставав сценою для барокової драми, спільно діяли алегоричні та політичні персонажі, а самі вистави, навіть набуваючи карнавальних рис, поруч із релігійним змістом, втілювали мету сакралізації світської влади. Від XVIІ до поч. XVIІІ ст. українські книжники говорили про себе із самодостатньої позиції, натомість із посиленням російської експансії міський колоніалізм співіснує з місцевою самобутністю. Розгляд театральної культури крізь призму наративної ідентичності демонструє, як прояви національного менталітету в протистоянні імперській асиміляції формували «уявлену спільноту».
format Article
author Петренко-Цеунова, О.
author_facet Петренко-Цеунова, О.
author_sort Петренко-Цеунова, О.
title Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища
title_short Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища
title_full Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища
title_fullStr Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища
title_full_unstemmed Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища
title_sort театральна культура києва епохи бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2023
topic_facet Літературознавчі студії
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199739
citation_txt Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самовираження та втілення колоніального становища / О. Петренко-Цеунова // Сіверянський літопис. — 2023. — № 4. — С. 150-155. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT petrenkoceunovao teatralʹnakulʹturakiêvaepohibarokoâkzasíbnacíonalʹnogosamoviražennâtavtílennâkoloníalʹnogostanoviŝa
first_indexed 2024-11-10T18:51:09Z
last_indexed 2024-11-10T18:51:09Z
_version_ 1815362581982871552
fulltext Сіверянський літопис. 2023. № 4 150 УДК 792.03:008(477­25)«15/16» Ольга Петренко-Цеунова • ТЕАТРАЛЬНА КУЛЬТУРА КИЄВА ЕПОХИ БАРОКО ЯК ЗАСІБ НАЦІОНАЛЬНОГО САМОВИРАЖЕННЯ ТА ВТІЛЕННЯ КОЛОНІАЛЬНОГО СТАНОВИЩА1 DOI: 10.58407/litopis.230413 © О. Петренко­Цеунова, 2023. CC BY 4.0 ORCID: https://orcid.org/0000­0002­3262­7866 У статті розглянуто різні за жанром зразки театральної культури Києва барокової доби з по- гляду співвідношення поетики та політики. Мета дослідження полягає у вивченні телеології та прагматики творення драматичних текстів української літератури Бароко. Методологія базова- на на концепції наративної ідентичності міста з використанням елементів міфокритики, нового історизму, постколоніальної критики та політичної антропології. Наукову новизну зумовлює по- гляд на знакові панегірики, декламації та зразки шкільної драми в історико-культурному контексті їхнього творення й функціонування, внаслідок чого доведено роль театру у формуванні наративної ідентичності Києва доби Бароко. Опрацьований матеріал дає змогу зробити такі висновки: теат- ральність є невід’ємним складником міського простору в XVIІ–XVIII ст. У театралізованому прос- торі міста, що ставав сценою для барокової драми, спільно діяли алегоричні та політичні персона- жі, а самі вистави, навіть набуваючи карнавальних рис, поруч із релігійним змістом, втілювали ме- ту сакралізації світської влади. Від XVIІ до поч. XVIІІ ст. українські книжники говорили про себе із самодостатньої позиції, натомість із посиленням російської експансії міський колоніалізм співіс- нує з місцевою самобутністю. Розгляд театральної культури крізь призму наративної ідентичнос- ті демонструє, як прояви національного менталітету в протистоянні імперській асиміляції форму- вали «уявлену спільноту». Ключові слова: театр, шкільна драма, панегірик, бароко, українська література, наративна ідентичність. Взаємодія між місцем, пам’яттю й конструюванням ідентичності є сутністю та умовою літератури. У категоріях теорії П. Рікера про наративну ідентичність2 місто як побудоване та спроєктоване середовище постає сутністю, що з часом здобуває наративну ідентич­ ність. Дослідники феномена міської наративної ідентичності звертають увагу на те, як во­ но промовляє в своїх наративах і як формується його наративна ідентичність, оприявнюю­ чись через мову, дискурс, географію, хронологію, форму та зміст текстів. Це доволі моло­ дий напрям міських студій. У статті 2021 р. К. Гавік із Делфта, Л. Нікуле з Бухареста, Дж. М. Гернандес із Коламбії та М. Прустен з Ейндговена3 визначають наративні методи конструювання ідентичності як способи пов’язування й переказу подій, оцінки уявлень про місто, а наративний вимір міської ідентичності окреслюють як засіб означення прос­ тору та створення спільноти. Теоретичними засадами дослідження є елементи міфокрити­ ки, нового історизму, постколоніальної критики і політичної антропології, зокрема праці філософів Ж. Бодріяра4, Ж. Баландьє5 та П. Бурдьє6, які досліджують взаємозв’язок поети­ ки й політики, процесів привласнення й офіціалізації. Найпоширенішими бароковими метафорами на позначення образу світу стали книга, театр, ярмарок. Усі вони опосередковано пов’язані між собою: театральність – це неод­ мінний складник міського й зокрема ярмаркового простору, а самі драми – всуціль інтер­ текстуальні, вони акцентують увагу на мінливості, марноті та швидкоплинності життя. 1 Доповідь була виголошена на ІХ Міжнародній науковій конференції «Актуальні проблеми сучасної української медієвістики», що відбулася 20 травня 2023 р. в Інституті історії та соціогуманітарних дисциплін ім. О.М. Лаза­ ревського на базі Науково­дослідного центру вивчення історії релігії та Церкви імені архієпископа Лазаря Ба­ рановича та кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин (Національний університет «Чернігівський ко­ легіум» ім. Т.Г. Шевченка) спільно з Інститутом історії України НАН України. 2 Рікер П. Сам як інший / Пер. з франц. В. Андрушка й О. Сирцової. Київ: Дух і Літера, 2000. 3 Havik K., Niculae L., Hernandez J.M., Proosten M. Narrative methods for writing urban places. Writingplace. 2021. № 5. P. 3–7. 4 Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Пер. Л. Кононович. Львів: Кальварія, 2005. 5 Баландьє Ж. Політична антропологія. Київ: Альтерпрес, 2002. 6 Бурдьє П. Практичний глузд. Київ: Український Центр духовної культури, 2003. Siverian chronicle. 2023. № 4 151 У культурі українського Бароко театралізованому простору міста, що ставав сценою для барокової драми, була властива співдія античних, біблійних і світських персонажів, сусідство високого й низького, релігійного й мирського. На кін могли почергово виходити втілення алегорій та простакуваті герої інтермедій. А інсценізовані в міському просторі біблійні сюжети ставали своєрідною сакралізацією простору, набуваючи характеру від­ творення ритуальних дій. Особливості рельєфу зумовлювали творення наративної ідентичності Києва за струк­ турою вертепу, де горішнім ярусом було «поважне» княже місто, а нижньому відповідав «ярмарковий» Поділ. Розташування саме на Подолі Києво­Могилянської колегії, у кон­ грегаційній залі якої відбувалися вистави, дає широке поле для інтерпретацій із погляду протиставлення профанного й сакрального, ярмаркового простору та «серйозного» храму наук. Істотною рисою створення сакральних локусів є сполучення й інтенсивна взаємодія ієрофанії (містичного) та ієротопії (плоду розуму й людських зусиль)7. Отже, поява Ака­ демії з усіма піднесеними конотаціями, наведеними в панегіриках, – храму знань, оселі муз, гори Аполлона, – постає актом освячення профанного нижнього міста. Ж. Баландьє описує політичне буття як видовищну виставу, що проговорює соціальну систему за допомогою виражальних засобів, властивих дописемному суспільству, таких як символічні способи поведінки, ритуальні танці, промови тощо8. Культура видовища в бароковому Києві була високо розвинена. Поруч із космогонічним міфом про заснування міста та легендами про божественних заступників у надзвичайних ситуаціях, існували щоденні ритуалізовані практики містян, а також символічні обрядодії, приурочені до пев­ них визначних подій, міські персонажі­маски та інші міфологізовані елементи, що повто­ рювались із певною періодичністю, циклізували повсякдення містян і надавали йому трансцендентного виміру. Міське життя було всуціль ритуалізованим: літургії, свята, роз­ ваги, сімейне життя, суди й страти, дипломатичний протокол і тріумфальні в’їзди прави­ телів. Театрознавець О. Клековкін зауважує, що найперше театральність застосовна саме там, де твориться сакральний образ священної влади – земної або небесної9. Для свого ефективного функціонування влада активно працює над власним зовнішнім образом у сві­ домості народу. Тож, за висловом Ж. Ле Ґоффа, символізм і апелювання до семіотики ре­ лігії зробили політичне сферою сакрального10. Зокрема, вже найперші випадки театраліза­ ції богослужіння в ранньому середньовіччі слугували не лише релігійним, а й політичним потребам, прославляючи тогочасних володарів. Ця традиція була розвинута в єзуїтському театрі, що суттєво вплинув на українську ба­ рокову шкільну драму. Автори обирали біблійні, античні, середньовічні сюжети, персона­ жі яких мали імена, схожі з іменами представників знаті, котрим присвячували виставу. Відображені в панегіричній драмі перипетії ставали джерелом для прямих чи завуальова­ них аналогій. Дослідник української барокової драми В. Рєзанов наводить приклад «типового пане­ гіричного дійства єзуїтів» – латиномовну драму з хорами та інтермедіями, поставлену 1623 р. в єзуїтській колегії в Познані з нагоди прибуття короля Сиґізмунда ІІІ11. У першій частині алегорична Річ Посполита радіє перемозі в Хотинській битві. У другій частині з’являються тіні Северина Наливайка, шведів і ліфлянців, Васілія Шуйського, москов­ ського патріарха, турка, татарина. Вони визнають себе переможеними й складають зброю до ніг Речі Посполитої. У третій частині на кін виходять гетьмани Ян Замойський, Стані­ слав Жолкевський та Ян­Кароль Ходкевич і засвідчують любов до вітчизни, називаючи її своєю матір’ю. Барокові театральні видовища в Україні різнилися залежно від замовника та цільової аудиторії, що зумовлювало вибір жанру та локації для вистави (церква, школа, ярмаркова площа). Поруч із релігійним складником, український бароковий театр значною мірою за­ лежав від політичних обставин, часто демонструючи тріумфально­апофеозну спрямова­ ність. Виголошення панегірика було справжнім дійством, можна лише уявити, з якою помпою відбувалися декламації та вручення друкованого примірника винуватцеві події. Зокрема панегірик «Візерунок цнот … Єлисею Плетенецькому» Олександра Митури був виголошений на Різдво, про що свідчить додана наприкінці тексту авторська колядка. Ар­ хімандрит Києво­Печерського монастиря був першим, кому Київ завдячував своїм куль­ 7 Демчук Р. Софія Київська як ієротопічний проект. Софійські читання: Мат. ІV міжнар. конф. «Християнські святині – Скрижалі Вічності, Мудрості і Краси: нові грані пізнання» (м. Київ, 26–27 травня 2011 р.). Київ, 2013. С. 40–50. 8 Баландьє Ж. Політична антропологія. С. 114. 9 Клековкін О. Блазні Господні. Нарис історії біблійного театру. Київ: АртЕк, 2006. С. 38. 10 Ле Ґофф Ж. Середньовічна уява. Львів: Літопис, 2007. С. 301. 11 Резанов В. К истории русской драмы. Экскурс в область театра иезуитов. Нежин, 1910. С. 382. Сіверянський літопис. 2023. № 4 152 турно­інтелектуальним піднесенням поч. XVII ст., – недарма його названо «учоных людей прибежище, науки любячих промотор и школ на розных месцах зычливый фундатор»12. Олександр Митура, оспівуючи в панегірику «світло добрих справ» Єлисея Плетенецького, бере за епіграф слова з Нагірної проповіді, що ними розпочинається архиєрейське бого­ служіння: «Яко да просвѣтится свѣт ваш пред человѣки, яко да видят ваша добраа дѣла, и прославят Отца вашего, иже на небесах» (Мт. 5:16). Автор панегірика апелює до «честі Дому», яку примножив архімандрит Києво­Печерського монастиря: «Отче цнот великих, / Жесь вышол з фамиліи продков знаменитых, Котрым не дармотот клейнот даровано, / кгды ж их вѣры и цноты завше дознавано»13. Успадкованість чеснот Єлисея Плетенецько­ го втілено в метафорі доброго плоду від доброго дерева: «От кореня доброго овоц особли­ вый, / был родитель побожный, сын єст святобливый»14. На Великдень 1632 р. двадцять троє спудеїв Києво­Могилянської колегії на чолі з про­ фесором риторики Софронієм Почаським піднесли Петрові Могилі книжку віршованих подяк під назвою «Евхаристиріон» – вдячність митрополитові за освітню діяльність. А за десятиліття до того, у 1622­му, Софроній Почаський, на той час – спудей Київської брат­ ської школи, виголошував перший із «Віршів на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича15. Показово, що декламація Саковича нале­ жить до системи тріумфально­апофеозних жанрів, а не до ляментів чи плачів, як можна було б очікувати з жалобної нагоди. У тексті панегірика серед іншого постульовано полі­ тичну позицію козацтва, що набувало ваги в суспільстві Речі Посполитої, утверджено цін­ ності сарматської культури, прищепленої на український ґрунт. Нині ці та інші панегірики сприймаються як взірці барокової поезії, однак це їхнє «друге життя», а першочерговим було саме публічне виголошення, тому доцільно їх роз­ глянути і в контексті театральної культури. Із погляду співвідношення між сакральним і світським показовою є сучасна жанрова оцінка двох драматичних текстів – «Милість Божа» невідомого автора та «Володимир» Феофана Прокоповича. Трагедокомедія «Володимир» (1705) в оцінках літературознавців варіюється від історичної драми16 до міракля про життя святого чи костюмованого панегі­ рика, присвяченого Іванові Мазепі й переприсвяченого Пєтру І17. Загалом поширений сю­ жет про Володимирове хрещення стає одним із центральних у наративній ідентичності ба­ рокового Києва. Ідеологи Російської імперії за Пєтра І зображували свій час як вихідний пункт, тимчасом попередні події оголошували такими, що ніби не існують або принаймні не мають істотного значення; тобто все, що було раніше, є періодом ентропії, безчасся, невігластва й хаосу. Натомість українським авторам така неґація свого минулого не була властива. У фіналі трагедокомедії «Володимир» апостол Андрій віщує славну долю міс­ ту – ще один ключовий сюжет у наративній ідентичності Києва. Драму «Милість Божа», яка була поставлена в Києво­Могилянській академії 1728 р. до 80­річчя початку Хмельниччини, часом кваліфікують як історичну драму18, однак, архі­ єпископ Ігор Ісіченко переконливо доводить, що це мораліте про заступництво Бога над Україною19. Невідомий автор зіставляє Хмельницького з Мойсеєм, у 3­й дії Україна звер­ тається з молитвою до Господа й просить стати для козацького гетьмана «столпом кріпос­ ті»20, як у біблійні часи для провідника богообраного народу. Загалом творці жанрових класифікацій цих та інших драматичних творів із «політич­ ним» складником (можна згадати до прикладу ще «Йосифа Патріарха» Лаврентія Горки з образом І. Мазепи) намагаються враховувати й тогочасну інтенцію, і сучасне бачення лі­ тературних та суспільних процесів. У цьому контексті варто звертати увагу на телеологію чи навіть прагматику творення, позаяк чимало п’єс, принаймні на момент створення, по­ руч із релігійним змістом втілювали мету сакралізації влади. 12 Тітов Хв. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні. Київ: Друк. УАН, 1924. С. 38. 13 Українська поезія: кінець XVI – поч. XVII ст. / Упор. В. Колосова, В. Крекотень. Київ: Наукова думка, 1978. С. 224. 14 Там само. 15 Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до поч. XVIII ст. / Пер. з англ. М. Габле­ вич. Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001. С. 190. 16 Горбач Н. «Володимир» Ф. Прокоповича як перша українська історична драма. Вісник Запорізького нац-го ун-ту. Філологічні науки. Запоріжжя: ЗДУ, 2007. № 1. С. 44–48. 17 Клековкін О. Блазні Господні… С. 232. 18 Милость Божія... Українська мала енциклопедія: 16 кн.: У 8 т. / Проф. Є. Онацький. Буенос­Айрес, 1961. Т. 4. Кн. VIII: Літери Ме–На. С. 978. 19 Ісіченко Ігор, архиєпископ. Історія української літератури: епоха Бароко (XVII–XVIII ст.): навч. посіб. Львів– Київ–Харків: Святогорець, 2011. С. 502. 20 Українська література XVIII ст.: поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / Вступ. стаття, упоряд. і примітки О. Мишанича; ред. тому В. Крекотень. Київ: Наукова думка, 1983. С. 313. Siverian chronicle. 2023. № 4 153 У випадку з драмами на історичні сюжети доречно згадати засади нового історизму. Як вважає один із його теоретиків Гайден Вайт, історія як форма словесного дискурсу за­ звичай має тенденцію до оформлення у вигляді специфічного сюжетного модусу21. Лінії, котрі з’єднують сакральне й політичне, створюють на своєму перетині нові жанрові структури. У цьому ракурсі вирішального значення набуває осмислення особливостей ре­ алізації театральної культури в конкретному політичному й мистецькому контексті. Отож шкільна драма зазвичай мала два складники: приуроченість до релігійного свята та присвяту можновладцям. Однак, на відміну від інших жанрів, наприклад, збірок пропо­ відей, що також часто мали присвяти, у випадку драматургії цей складник був не лише зовнішнім атрибутом, а й нерідко впливав на сюжет. У такий спосіб поруч з апелюванням до циклічного часу відбувалося освячення лінійного часу, що теж ставав циклічним, коли йшлося про річниці з дня народження правителя, його коронації, весілля, народження спадкоємця тощо. У певному сенсі драмою до річниці, що циклізує час, є й «Милість Бо­ жа», присвячена 80­літтю Хмельниччини. Українська еліта, знайома з культурними тенденціями країн­сусідів, наслідувала певні практики, запозичені з візантійської традиції тріумфального звеличення володаря або із західноєвропейського абсолютизму зі священною роллю монарха. Щоправда, тогочасні інтелектуали критично оцінювали спроби земного правителя посісти місце Бога. Станіс­ лав Оріховський­Роксолан у «Напученні королеві польському Сиґізмунду Авґусту» згаду­ вав «мерзенний звичай» підпорядковувати церковний обряд обрядові влади: «Треба від­ хилити порядок, коли єпископ, одягнений у святе вбрання, під час священнодійства, Гос­ пода Христа біля жертовника репрезентуючи, благоговійно падає з кадильницею до ніг твоїх»22. Медієвіст П. Берк пише про карнавальний характер низки ритуальних міських прак­ тик – святкових в’їздів у місто правителя, народження спадкоємця, укладання миру тощо. Однак, як слушно коментує О. Клековкін, мета цієї театралізації суспільно­політичного життя полягає не в карнавалізації, а навпаки, – в сакралізації особи правителя23. Культура пошанування володаря в українському бароковому контексті також набула певних особливостей, які, зокрема, описує О. Сокирко24. Гетьманський двір зі своїми це­ ремоніями найпишнішим був за часів І. Мазепи та К. Розумовського, однак збереглися свідчення і про урочистості при дворі інших гетьманів. У 1722 р. старший канцелярист гетьмана Івана Скоропадського Микола Ханенко в творі з промовистою назвою: «Діарі­ уш, або Журнал, тобто Щоденна записка оказій та церемоній, що трапляються при дворі ясновельможного його милості пана Івана Скоропадського...» описує феєрверки, маскара­ ди, помпи та різні видовища, дивується позбавленому жалобності «апофеозу» під час по­ ховання князя Ґоліцина. Певне уявлення про театральну культуру Києва доби Бароко дає збережена програма вистави «Олексій, чоловік Божий» (1674) невідомого автора. Інсценізацію вистави в Киє­ во­Могилянській колегії було приурочено до дня св. Олексія (Теплого Олекси) і дня на­ родження царя Алєксєя Міхайловича. Програма надрукована в Лаврській типографії. Збе­ режено два примірники програми (у Відділі рідкісних книг Російської державної бібліоте­ ки та в Національній бібліотеці Польщі)25, отже, їх, імовірно, було більше. На звороті пер­ шого аркуша програми надрукована назва вистави та гравюра: у фігурній рамці в обрам­ ленні чотирьох барокових голівок херувимів зображені Христос та Олексій, чоловік Бо­ жий. Обоє босоніж ступають по камінню, вгинаючись під тягарем хрестів, які вони несуть на плечах. Далі надруковано текст присвяти цареві Алєксєю Міхайловичу та повідомлен­ ня про участь у виставі спудеїв Києво­Могилянської академії: «В знамение вірнаго под­ данства чрез шляхетную молодь студентскую в Коллегиум Киево­Могилеаиском на пуб­ личном діалогу»26. На наступних сторінках наведено стислий виклад сюжету двох актів п’єси, насамкінець додано післямову про участь князя Ю. Трубецького в організації ви­ стави. У XVIII ст. в Україні набули поширення псевдорелігійні містерії, що яскраво виявило­ ся 1744 р. під час візиту імператриці Єлизавети. На честь її приїзду інсценізували драму префекта Києво­Могилянської академії Михайла Козачинського «Благоутробіє Марка Ав­ релія Антонія, римського кесаря». Це перша українська драма, заснована на давньорим­ ській історії. Збереглася друкована програма драми, що відображає колоніальну культуру 21 White H. Metahistory. The historical imagination in 19th с. Europe. Johns Hopkins university, 1973. P. 11. 22 Українська література XIV–XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Київ: Наукова думка, 1988. С. 140. 23 Клековкін О. Блазні Господні… С. 186. 24 Сокирко О. На варті булави. Двір гетьманів козацької України. Київ: Темпора, 2018. 25 Сазонова Л. Театральная программа XVII в. «Алексей человек Божий». Памятники культуры. Новые откры- тия: ежегодник. Москва: Наука, 1978. С. 131–149. 26 Там само. С. 133. Сіверянський літопис. 2023. № 4 154 зустрічі правителя. Ця подія містила проєкцію на дійсність XVIII ст.: автор висловлював сподівання, що імператриця Єлизавета, яку називали «новим сонцем», відновить гетьман­ ську владу в Україні. У драмі діє алегоричний персонаж Київ, що уособлює надію на від­ родження могутності міста, яке пам’ятає «перший княжий престол». В «Історії русів» наведено опис церемонії зустрічі імператриці27, який можна тлумачи­ ти як патріотичне іронізування з колоніального низькопоклонства. За «Історією русів», одним із елементів «перформансу» був виїзд за міську браму актора – молодого студента, загримованого під поважного старця, пишно вдягненого й прикрашеного короною, із жез­ лом у руці. Він їхав стилізованим фаетоном, запряженим парою крилатих коней, ролі яких також виконували студенти Академії. Цей поважний старець буцімто символізував за­ сновника міста – князя Кия. Кий виголосив промову, назвавши імператрицю своєю спад­ коємицею, і запросив у місто. Із сучасного погляду не можна не зауважити іронічної зверхності: замість вірнопідданського плазування російській володарці нагадали, що Київ має давню й славну історію. Проте джерела свідчать, що зустріч імператриці відбувалася дещо інакше, цей міф ав­ тора «Історії русів» розвінчав ще М. Петров28. Учений дослідив, що насправді звернення до імператриці відбулося не в день її в’їзду в Київ, де, за «Історією русів», старець­князь Кий зустрів імператрицю на березі Дніпра. За свідченням М. Петрова, події відбувалися 5 вересня 1744 р., в день тезоіменин Єлизавети, і звертався до неї не князь­засновник міс­ та, а алегоричний персонаж Київ. Тож тут маємо справу зі спробою вибудувати міський міф у драмі Козачинського та з розбудовою концепту міської наративної ідентичності в рецепції невідомого автора «Історії русів». Доречно згадати вислів Д. Антоновича, котрий писав на поч. ХХ ст.: «… позаяк полі­ тично громадські стимули були одними з головних, що покликали на Україні театр до іс­ нування … По­справедливості в Україні театр ніколи не був тільки мистецтвом, але зав­ жди був засобом громадської акції, був національною зброєю в боротьбі з ворогами укра­ їнської культури і народності»29. Отже, як і кожен твір мистецтва, барокові драми одночасно належать декільком дис­ курсам і є полісемантичними, тож винесені в заголовок ідеї національного самовираження та втілення колоніального становища є, звісно, лише одними з численних значень текстів. Поруч із релігійними (коли йдеться про священні видовища) та освітніми (у випадку зі шкільною драмою) функціями поволі приходило усвідомлення «мистецтва» як самостій­ ного соціального інституту і його власних цілей. На противагу народним традиційним гу­ лянням, барокова драма – це не просто «святкування життя», це майже завжди політич­ ний маніфест. У випадку з Києвом, куди колоніальний статус було принесено 1654 р. ра­ зом із розквартируванням московської залоги, це особливо відчутно. Театр був і світом, і його моделлю для барокової людини. Презентуючи «знаменіє вір­ ного подданства», актори нерідко продовжували лицедіяти й поза рамками вистави, тож подібні постулювання прихильності варто сприймати критично. Здатність грати роль зна­ добиться дієвцям української історії протягом бездержавного ХІХ ст. Машкара блаз­ ня, кумедного малороса, стала панівною імагологічною категорією, а кріпацький театр ХІХ ст. став метафорою української підлеглості. Натомість у XVII та почасти у XVIII ст. українські книжники говорили про себе із самодостатньої позиції. Сучасна постколоні­ альна інтерпретація проаналізованих текстів з погляду взаємодії поетики та політики по­ казує, як міський колоніалізм співіснує з місцевою самобутністю у формах театральної культури в Києві доби Бароко та як у проявах національного менталітету, у протистоянні імперській асиміляції формувалися «уявлені спільноти»30. References Anderson, B. (2001). Uyavleni spilnoty: Mirkuvannya shchodo pokhodzhennya y poshyrennya natsio­ nalizmu [Imagined сommunities: Reflections on the origins and spread of nationalism]. Kyiv, Ukraine. Antonovych, D. (2001). Trysta rokiv ukrainskoho teatru. 1619–1919 [Three hundred years of Ukraini­ an theater. 1619–1919]. Lviv, Ukraine. Balandier, G. (2002). Politychna antropolohiia [Political anthropology]. Kyiv, Ukraine. Baudrillard, J. (2005). Symvolichnyi obmin i smert [Symbolic exchange and death]. Lviv, Ukraine. Burdie, P. (2003). Praktychnyi hluzd [Practical sense]. Kyiv, Ukraine. 27 Кониский Г. История Русов, или Малой России. Чтения Общества Истории и Древностей Российских. Моск­ ва, 1846. 28 Петров Н. Очерки истории украинской литературы ХІХ в. Киев, 1880. 29 Антонович Д. Триста років українського театру. 1619–1919. Львів: Львівський нац. ун­тет ім. І. Франка, 2001. С. 224. 30 Андерсон Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму. Київ: Критика, 2001. Siverian chronicle. 2023. № 4 155 Demchuk, R. (2013). Sofiya Kyyivska yak iyerotopichnyy proekt [Sofia of Kyiv as a hierotopical pro­ ject]. Kyiv, Ukraine. Horbach, N. (2007). «Volodymyr» F. Prokopovycha yak persha ukrainska istorychna drama [«Volody­ myr» by F. Prokopovych as the first Ukrainian historical drama]. Visnyk Zaporizkoho natsionalnoho uni- versytetu. Filolohichni nauky – Bulletin of the Zaporizhzhya national university. Philological sciences, 1, Р. 44–48. Isichenko I. (2011). Istoriia ukrainskoi literatury: Epokha Baroko (XVII–XVIII st.) [History of Ukrai­ nian literature: Baroque era (17th–18th c.)]. Lviv–Kyiv–Kharkiv, Ukraine. Klekovkin, O. (2006). Blazni Hospodni. Narys istorii bibliinoho teatru [God’s jesters. Essay on the his­ tory of biblical theater]. Kyiv, Ukraine. Ricker, P. (2000). Sam yak inshyi [Himself as another]. Kyiv, Ukraine. Sokyrko, O. (2018). Na varti bulavy. Dvir hetmaniv kozatskoi Ukrainy [On guard mace. Court of het­ mans of Cossack Ukraine]. Kyiv, Ukraine. Петренко-Цеунова Ольга Іванівна – старша викладачка, аспірантка кафедри літера­ турознавства Національного університету «Києво­Могилянська академія» (вул. Григорія Сковороди, 2, Київ, 04070, Україна). Petrenko-Tseunova Olha – postgraduate student and lecturer in the National university of Kyiv Mohyla Academy (2 Hryhoriya Skovorody Str., Kyiv, 04070, Ukraine). E­mail: ol_petrenko@ukr.net THEATRICAL CULTURE IN KYIV OF THE BAROQUE PERIOD AS A MEANS OF NATIONAL SELF-EXPRESSION AND EMBODIMENT OF THE COLONIAL STATUS The article examines a number of genres of theatrical culture of Kyiv of the Baroque period in terms of the relationship between poetics and politics. The purpose of the research is to study the teleology and pragmatics of creating dramas and declamations in Ukrainian Baroque literature. The research methodo- logy is based on the concept of narrative identity of the city using elements of mytho-criticism, new histori- cism, post-colonial criticism and political anthropology. The scientific novelty lies in the attempt to look at significant panegyrics, recitations and samples of school drama from the perspective of the historical and cultural context of their creation and to determine the role of the theater in the formation of the narrative identity of Kyiv in the early modern period. The studied material made it possible to draw the following conclusions: theatricality was an integral part of the urban space in the 16th–18th c. In the theatrical space of the city, which became a stage for baroque drama, religious and politicians characters acted together, and the performances themselves, even acquiring carnival features, along with the religious content embo- died the goal of sacralizing the secular power. In the 17th and the early 18th c. Ukrainian writers were able to act from a self-sufficient position, but with the progress of Russian expansion urban colonialism coexis- ted with local identity. Examining narrative identity of theatrical culture shows how manifestations of na- tional mentality in opposition to imperial assimilation formed an «imagined community». Key words: theater, school drama, panegyric, Baroque, Ukrainian literature, narrative identity. Дата подання: 15 липня 2023 р. Дата затвердження до друку: 10 серпня 2023 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Петренко­Цеунова, О. Театральна культура Києва епохи Бароко як засіб національного самови­ раження та втілення колоніального становища. Сіверянський літопис. 2023. № 4. С. 150–155. DOI: 10.58407/litopis.230413. Цитування за стандартом APA Petrenko­Tseunova, О. (2023). Teatralna kultura Kyyeva epokhy Baroko yak zasib natsionalnoho samovyrazhennya ta vtilennya kolonialʹnoho stanovyshcha [Theatrical culture in Kyiv of the Baroque peri­ od as a means of national self­expression and embodiment of the colonial status]. Siverianskyi litopys – Si- verian chronicle, 4, P. 150–155. DOI: 10.58407/litopis.230413.

Схожі ресурси