Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської

Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської

На хорах Софії Київської по-новому прочитано унікальний комплекс із 8 іменних графіті «групи Олісави», який відносили до межі ХІ– ХІІ ст. та пов’язували зі Святополком ІІ Ізяславичем. Метою публікації є уточнення датування та авторства графіті для правильного розуміння доби їх виникнення. Методоло...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2024
Автор: Нікітенко, Н.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2024
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
У глиб віків
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199836
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської / Н. Нікітенко // Сіверянський літопис. — 2024. — № 2. — С. 5-21. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-199836
record_format dspace
spelling irk-123456789-1998362024-11-02T20:29:47Z Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської Нікітенко, Н. У глиб віків На хорах Софії Київської по-новому прочитано унікальний комплекс із 8 іменних графіті «групи Олісави», який відносили до межі ХІ– ХІІ ст. та пов’язували зі Святополком ІІ Ізяславичем. Метою публікації є уточнення датування та авторства графіті для правильного розуміння доби їх виникнення. Методологічною основою є принцип історизму та каузальний підхід, який потребує комплексного знання писемних джерел і Софійського собору, розуміння релігійної та світоглядної складової. Висновки та їх наукова новизна. Графіті датовано 1019 р. і віднесено до часу регенства Олісави, матері Святополка І Володимировича, який княжив у Києві в 1018–1019 рр. Висунуто та обґрунтовано гіпотезу, що Олісава була дочкою царя Болгарії Петра І і візантійської принцеси Ірини Лакапіни та стала дружиною Ярополка Святославича, а після його загибелі – Володимира Великого й була нею до його одруження з візантійською принцесою Анною Порфірородною. Впродовж свого життя в Києві в 972–1019 рр. Олісава відігравала помітну роль у княжій династії та в житті держави. До цієї групи графіті також входять автографи короля Норвегії Хакона Ейрікссона, митрополита Іоанна І та ін. Графіті наближають до об’єктивного сприйняття тогочасних подій як у Русі, так і в усій Європі. In the choirs of Sophia of Kyiv, a unique complex of 8 name graffiti of the «Olisava group», which was attributed to the border of the 11th–12th c. and associated with Svyatopolk II Izyaslavych, was read in a new way. The purpose of the publication is to clarify the dating and authorship of the graffiti for a correct understanding of the era of their appearance. The methodological basis is the principle of historicism and the causal approach, which requires comprehensive knowledge of written sources and the Sophia сathedral, understanding of the religious and worldview component. Conclusions and their scientific novelty. The graffiti is dated 1019 and belongs to the time of the regency of Olisava, the mother of Svyatopolk I Volodymyrovych, who reigned in Kyiv in 1018–1019. The hypothesis that Olisava was the daughter of tsar Peter I of Bulgaria and the Byzantine princess Irina Lakapina and became the wife of Yaropolk Sviatoslavich has been proposed and substantiated, and after his death – of Volodymyr the Great and was her until his marriage to the Byzantine princess Anna Porfirorodna. During her life in Kyiv in 972–1019, Olisava played a prominent role in the princely dynasty and in the life of the state. This group of graffiti also includes the autographs of King Hakon Eiriksson of Norway, metropolitan John I, and others. Graffiti brings us closer to an objective perception of contemporary events both in Russia and throughout Europe. 2024 Article Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської / Н. Нікітенко // Сіверянський літопис. — 2024. — № 2. — С. 5-21. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.58407/litopis.240201 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199836 94(47725):281.93 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic У глиб віків
У глиб віків
spellingShingle У глиб віків
У глиб віків
Нікітенко, Н.
Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської
Сiверянський літопис
description На хорах Софії Київської по-новому прочитано унікальний комплекс із 8 іменних графіті «групи Олісави», який відносили до межі ХІ– ХІІ ст. та пов’язували зі Святополком ІІ Ізяславичем. Метою публікації є уточнення датування та авторства графіті для правильного розуміння доби їх виникнення. Методологічною основою є принцип історизму та каузальний підхід, який потребує комплексного знання писемних джерел і Софійського собору, розуміння релігійної та світоглядної складової. Висновки та їх наукова новизна. Графіті датовано 1019 р. і віднесено до часу регенства Олісави, матері Святополка І Володимировича, який княжив у Києві в 1018–1019 рр. Висунуто та обґрунтовано гіпотезу, що Олісава була дочкою царя Болгарії Петра І і візантійської принцеси Ірини Лакапіни та стала дружиною Ярополка Святославича, а після його загибелі – Володимира Великого й була нею до його одруження з візантійською принцесою Анною Порфірородною. Впродовж свого життя в Києві в 972–1019 рр. Олісава відігравала помітну роль у княжій династії та в житті держави. До цієї групи графіті також входять автографи короля Норвегії Хакона Ейрікссона, митрополита Іоанна І та ін. Графіті наближають до об’єктивного сприйняття тогочасних подій як у Русі, так і в усій Європі.
format Article
author Нікітенко, Н.
author_facet Нікітенко, Н.
author_sort Нікітенко, Н.
title Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської
title_short Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської
title_full Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської
title_fullStr Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської
title_full_unstemmed Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської
title_sort княгиня олісава та її оточення в графіті софії київської
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2024
topic_facet У глиб віків
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199836
citation_txt Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської / Н. Нікітенко // Сіверянський літопис. — 2024. — № 2. — С. 5-21. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT níkítenkon knâginâolísavataííotočennâvgrafítísofííkiívsʹkoí
first_indexed 2024-11-10T19:06:29Z
last_indexed 2024-11-10T19:06:29Z
_version_ 1815363546949615616
fulltext Siverian chronicle. 2024. № 2 5 У ГЛИБ ВІКІВ УДК 94(477­25):281.93 Надія Нікітенко • КНЯГИНЯ ОЛІСАВА ТА ЇЇ ОТОЧЕННЯ В ГРАФІТІ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ DOI: 10.58407/litopis.240201 © Н. Нікітенко, 2024. CC BY 4.0 ORCID: https://orcid.org/0000­0002­8524­3313 На хорах Софії Київської по-новому прочитано унікальний комплекс із 8 іменних графіті «групи Олісави», який відносили до межі ХІ– ХІІ ст. та пов’язували зі Святополком ІІ Ізяславичем. Метою публікації є уточнення датування та авторства графіті для правильного розуміння доби їх виник- нення. Методологічною основою є принцип історизму та каузальний підхід, який потребує комп- лексного знання писемних джерел і Софійського собору, розуміння релігійної та світоглядної скла- дової. Висновки та їх наукова новизна. Графіті датовано 1019 р. і віднесено до часу регенства Олісави, матері Святополка І Володимировича, який княжив у Києві в 1018–1019 рр. Висунуто та обґрунтовано гіпотезу, що Олісава була дочкою царя Болгарії Петра І і візантійської принцеси Іри- ни Лакапіни та стала дружиною Ярополка Святославича, а після його загибелі – Володимира Вели- кого й була нею до його одруження з візантійською принцесою Анною Порфірородною. Впродовж свого життя в Києві в 972–1019 рр. Олісава відігравала помітну роль у княжій династії та в жит- ті держави. До цієї групи графіті також входять автографи короля Норвегії Хакона Ейрікссона, митрополита Іоанна І та ін. Графіті наближають до об’єктивного сприйняття тогочасних подій як у Русі, так і в усій Європі. Ключові слова: Cофія Київська, датування собору, графіті, княжий іменослов, Святослав Хо- робрий, Ярополк Святославич, Володимир Великий, Святополк І, Ярослав Мудрий, княгиня Олісава, імператор Василь ІІ, цар Болгарії Петро І, князь Польщі Болеслав Хоробрий, варяг Якун, король Норвегії Хакон Ейрікссон. У 2011 р. за рішенням ЮНЕСКО на державному й міжнародному рівнях було відзна­ чено 1000­річчя Софійського собору в Києві. Таке датування стало результатом багаторіч­ ного комплексного дослідження собору та виявлення в ньому нових даних щодо його да­ тування. До великого комплексу цих даних увійшло й графіті Київської княгині Олісави, яке міститься в оточенні цілої низки повʼязаних із ним написів, датованих нами 1019 р. Слід зазначити, що імʼя невідомої з писемних джерел Великої київської княгині Олісави ввійшло в історичну науку ще на поч. 1960­х рр., із публікацією С. Висоцьким вражаючих результатів його епіграфічних досліджень у Софії Київській1. Дослідник знайшов у Софії графіті з іменем Олісава й визначив княгиню Олісаву як удову Великого київського князя Ізяслава Ярославича (1054–1068) та матір його другого сина, Великого київського князя Святополка ІІ (1093–1113 рр.). Оскільки в графіті називається «Олісава, Святополча ма­ тір, руська княгиня», Висоцький датував цей напис часом правління в Києві Святопол­ ка ІІ, бо вважалось, що Софія виникла не раніше часів правління Ярослава Мудрого (1019–1054). Ця атрибуція була прийнята в науці, і в ній ніхто не сумнівався. Лише на поч. ХХІ ст. ми разом із істориком­епіграфістом, моїм колегою В. Корнієнком, по­но­ вому визначили Олісаву як матір Великого київського князя Святополка І (1018–1019) і датували графіті часом його київського правління2. Згодом, доопрацювавши свою концеп­ цію, ми включили її до складу спеціальної монографії про найдавніші графіті Софійсько­ 1 Высоцкий С. Древнерусские граффити Софии Киевской. Нумизматика и эпиграфика. Москва: Изд­во «Наука» АН СССР, 1962. Т. ІІІ. С. 147–182. 2 Нікітенко Н., Корнієнко В. Графіті «групи Олисави» на північних хорах Софії Київської. Памʼятки України: історія та культура. Науковий часопис Мін-ва культури України. Київ, 2008. Ч. 1. С. 19–29. Сіверянський літопис. 2024. № 2 6 го собору3. Останнім часом я знову звернулася до цієї важливої теми, розглянувши її крізь призму нових спостережень і висновків. Що послужило нам підставою для переосмислення загальноприйнятої атрибуції уні­ кального в усіх аспектах напису про Олісаву? Передусім – це встановлене нами датування Софійського собору 1011–1018 рр., тобто кінець правління Володимира Великого й поча­ ток правління Ярослава Мудрого. Нами було уважно проаналізовано всі наявні дані пи­ семних джерел, починаючи з літописів. Як відомо, літописи згадують дві дати заснування собору Ярославом: 1017 р. (Новгородський І літопис) і 1037 р. (Повість временних літ). Обидві дати, що належать придворним книжникам Ярослава, дійшли до нас у списках кінця ХІІІ – ХV ст. згаданих літописних зводів, які зазнали потрібних цьому князю та його нащадкам редагувань. Тим не менш, уся дискусія щодо часу побудови Софії понад 200 років точилася довкола цих явно суперечливих літописних дат, які фактично пере­ креслюють одна одну. Не заглиблюючись у цю довготривалу дискусію, нагадаю два важ­ ливих джерела, авторами яких були сучасники виникнення собору, зокрема Київський митрополит­«русин» Іларіон і німецький єпископ Тітмар Мерзебурзький. Іларіон гово­ рить, що Ярослав у справі побудови й опорядження Софії завершив незакінчене його батьком Володимиром. А Тітмар, який помер у 1018 р., прямо й беззаперечно засвідчує функціонування в тогочасному Києві митрополичого Софійського собору4. Але російські, радянські та пострадянські історики, повністю віддаючи перевагу літописним записам про створення Софії Ярославом, непереконливо тлумачать свідчення Іларіона й Тітмара на свій лад. Пізніші ж свідчення різних незалежних одне від одного джерел XVI–XVIII cт. про заснування й побудову Софії Володимиром, які століттями побутували в Києві, вони вважають недостовірними. Зазначу, що «хрестоматійна» літописна дата – 1037 р. – насправді стала такою лише наприкінці XVIII cт., коли царським урядом було здійснено уніфікацію всіх офіційних даних українських земель, які ввійшли до складу Російської імперії. Імперську концепцію її історії, як загальновідомо, викладено в «Истории государства Российского» придворно­ го історика М. Карамзіна, яка «канонізувала» літописний запис під 1036 р. про Ярослава як «самодержця Руської землі», яким він став після смерті брата Мстислава Чернігівсько­ го. Одразу після того самовластець Ярослав переміг печенігів «на поле вне града», де й заклав Софію, – як «памятник славы русского оружия». Відтак замовлена царатом «Ис­ тория» безапеляційно викладає літописну версію про заснування Софії Ярославом в 1037 р. – на місці його битви в 1036 р. з печенігами, та ще й постулює: «Нельзя прибавить ни одной черты к известному; нельзя вопрошать мертвых; говорим, что предали нам со­ временники; молчим, если они умолчали – или справедливая Критика заградит уста лег­ комысленному Историку, обязанному представлять единственно то, что сохранилось от веков в Летописях, Архивах»5. На жаль, імперська концепція М. Карамзіна «заградила уста» історикам аж донині та домінує в численних працях, у тому числі й українських до­ слідників, які так чи інакше торкаються проблеми часу побудови Софії Київської. На­ томість зафіксована джерелами стара київська традиція, яка зберігалася аж до кінця XVIII cт., ними навіть не береться до уваги як, мовляв, «пізня та недостовірна». Відтак проблема датування Софії з часом зайшла в глухий кут, із якого фактично не бачили ви­ ходу, зупинившись на констатації уявної неспроможності її точного визначення. Саме тому на чільне місце власних студій ми поставили сам Софійський собор як без­ цінне першоджерело, що й поклали в основу своїх досліджень. Безпосередньо в соборі на­ ми виявлено колосальну кількість фактів, які вельми промовисто засвідчують його дату­ вання другим десятиріччям ХІ ст. Раніше на них або взагалі не звертали увагу, або хибно інтерпретували, позаяк однозначно пов’язували побудову собору з іменем Ярослава. Про­ те, як виявилося, датування Софії другим десятиріччям ХІ ст. суголосно засвідчують архі­ тектура, мозаїки й фрески та написи­графіті собору, а серед останніх нами виявлено 11 дуже ранніх із проставленими в них прямими датами з 1018 по 1036 рр. Найдавніші графі­ ті містять дати 1018 і 1019 рр., тобто мурований Софійський собор вже стояв у Києві в другому десятиріччі ХІ ст., причому прикрашений мозаїками та розписаний фресками, на яких виникли згадані графіті, зокрема й те, яке, поза сумнівами, належить Київській кня­ гині Олісаві6. Зазначу, що винесена в заголовок цієї статті проблема вже досить давно за­ 3 Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. Киев: Ин­т украин­ ской археографии и источниковедения им. М. Грушевского НАН Украины, 2012. С. 160–188. 4 Титмар Мерзебургский. Хроника: В 8 кн. / Пер. с лат. И. Дьяконова. Москва: Русская панорама, 2005. С. 177, VIII, 31–32. 5 Карамзин Н. История государства Российского: В 12 т. Москва: Наука, 1989. Т. 1. С. 18. 6Усі свідчення джерел та їх історіографічні інтерпретації, а також наявні в соборі дані щодо його датування, як і результати багаторічних натурних досліджень памʼятки, наведено, докладно проаналізовано й підсумовано по окремих тематичних розділах у моїй новітній монографії: Нікітенко Н. Софія Київська Володимира Великого. Siverian chronicle. 2024. № 2 7 пропонованої нами нової персоніфікації княгині ще ніким не спростована, ба навіть та­ ких спроб не було, а деякі її ракурси взагалі ніким не розглядалися. До того ж, останніми роками в соборі нами отримано нові унікальні дані, тому в цій статті я взяла собі за мету осмислити означену тему на сучасному рівні та висвітлити результати свого пошуку. Дуже важливо розглянути цю проблему не суто в епіграфічному, а в глобальному істо­ ричному контексті. Заторкнута тут історична проблематика стосується чи не найбільш «темної» доби вітчизняної історії, коли Володимир Великий, який в 988/9 рр. прийняв християнство від Візантії, у 1015 р. помер, і в Русі розгорнулася кривава усобиця 1015– 1019 рр., переможцем із якої вийшов Ярослав. Ми знаємо про цю добу в історії Русі з тен­ денційного викладення подій літописцями Ярослава, тому кожне незалежне від літопису джерело є на вагу золота. Графіті Олісави, якій присвячено статтю, ллє яскраве світло на ці події та входить до єдиного комплексу з восьми написів, який у сенсі його об’єктивно­ го розуміння є унікальним за своїм, без перебільшення, епохальним значенням. Цей вели­ кий епіграфічний комплекс виявлено на північній половині просторих княжих хорів, де під час відправ перебувала Велика київська княгиня з жіночою половиною княжої роди­ ни, малими дітьми та найближчим оточенням із знатних жінок. Тому північні хори нази­ вають «жіночими», на відокремлення від південних «чоловічих» хор, призначених для князя та його оточення, яке складалося з вищої чоловічої знаті. Тобто там розміщувалася верхівка держави на чолі з князем як її очільником. Усе це добре простежується в стіно­ пису та в графіті (мал. 1, 2). У передвівтарному компартименті північних хорів, на пучко­ вому стовпі високої потрійної аркади, яка відкриває хори в центр Софії, звертає на себе увагу компактно розміщена група з восьми дуже давніх і взаємопов’язаних між собою на­ писів­графіті, які мають дивовижну збереженість (мал. 3, 4). Остання обставина, як вва­ жаю, по­перше, зумовлена тим, що вхід на хори мало вельми обмежене коло осіб, по­дру­ ге, ці іменні графіті вочевидь сприймалися як сакральний «літопис» правлячої на час їх написання княжої родини. Мал. 1. Софія Київська, план ІІ-го поверху. Місце розташування графіті «групи Олісави». На західній площині ребра стовпа розміщено 5 графіті, а на північній – ще 3. Першим, хто виявив і почав досліджувати ці графіті, був С. Висоцький. Слід завважити, що з цих Київ: Горобець, 2022. 588 с. Сіверянський літопис. 2024. № 2 8 восьми графіті С. Висоцький у 60–70 рр. минулого століття опублікував пʼять (№ 27–30, 105), а ми з В. Корнієнком – ще три (№ 451–453)7. Номери на доданому до статті плані відповідають нумерації графіті в підготовленому й опублікованому В. Корнієнком повно­ му корпусі софійських графіті, що складається з 10 частин, 12 томів8. Мал. 2. Загальний вигляд північних хорів Софії Київської. Стрілка вказує місце розташування графіті «групи Олисави». Запропонована нами назва цієї групи графіті не є випадковою, оскільки головною і ключовою в ній є напис­молитва Олісави­Єлисавети, «Святополчої матері, руської княги­ ні», котру, як сказано вище, С. Висоцький визначив як матір Святополка ІІ (Михайла), який княжив у Києві протягом 1093–1113 рр. Ця атрибуція була прийнята в науці та вва­ жалась цілком достовірною. Натомість ми вперше ототожнили Олісаву з матір’ю Свято­ полка І (Петра), дружиною Володимира Святославича (980–1015). Святополк І, котрий княжив у Турові, одразу після смерті Володимира не захопив київський стіл, як стверджу­ ють літописи, бо напередодні повстав проти батька, за що був кинутий ним до в’язниці. А одразу після того, як батько помер, Святополк, як цілком об’єктивно свідчить сучасна по­ діям хроніка німецького єпископа Тітмара Мерзебурзького, буквально «вирвався з темни­ ці», залишивши там дружину та її капелана Рейнберна, і втік у Польщу до свого тестя Бо­ леслава Хороброго. Лише за три роки Святополк разом із Болеславом повернувся в Русь, і вони захопили Київ 14 серпня 1018 р.9 Святополк І княжив у ньому до літа 1019 р., тобто майже на 100 років раніше від свого вищеназваного тезки. За літописом, матір’ю Свято­ полка І була черниця­грекиня, яку привів у Київ близько 970 р. після походу на Балкани київський князь Святослав Хоробрий з якогось болгарського монастиря. Він розстриг дів­ чину «заради краси її обличчя», віддавши в дружини старшому сину Ярополку, призначе­ ному ним спадкоємцем київського столу. 7 Высоцкий С. Древнерусские графити Софии Киевской… С. 147–182; Высоцкий С. Древнерусские надписи Со­ фии Киевской. Вып. І. (По материалам граффити ХI–ХIV вв.) Київ: Наукова думка, 1966. С. 73–82, табл. ХХІХ, ХХХ; Його ж. Средневековые надписи Софии Киевской. Київ: Наукова думка, 1976. Табл. VIII, IX, X, XI. 8 Корнієнко В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ – поч. XVІІІ ст): В 10 ч., 12 т. Київ: Горобець, 2020. Ч. 10. Т. 1: Північні сходова вежа та хори. С. 276–292. 9 Титмар Мерзебургский. Хроника: В 8 кн. / Пер. с лат. И. Дьяконова. Москва: SPSL «Русская панорама», 2005. С. 177, VIII, 31–32. Siverian chronicle. 2024. № 2 9 Мал. 3. Загальний вигляд графіті на західному ребрі пучкового стовпа. Написи: 1 – Олісави, 2 – Меркурія-Івана, 3 – Стефана, 4 – Іоана, 5 – Ставрона. Звісно, батько привів у Київ із далекої Болгарії не просту черницю, хай би якою врод­ ливою вона не була. На меті у великого князя передусім була велика політика, а не лише особистий інтерес. Слід згадати, що Святослав волів жити в Болгарії й хотів зробити сво­ єю столицею Переяславець на Дунаї: «Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є сере­ дина землі моєї», куди, за його словами, сходилися всі багатства, а в Києві мав сидіти Ярополк як його намісник. Так не сталося, бо в 972 р. Святослав загинув «в порогах» від рук печенігів, коли повертався в Русь зі свого другого балканського походу. А Ярополк після загибелі Святослава став, за заповітом батька, Великим київським князем (972–980). Через те в Русі спалахнула кривава міжусобиця синів Святослава – Ярополка Київського, Олега Древлянського, який сидів у Овручі, і Володимира Новгородського, двоє перших у якій загинули, а останній в 980 р. вийшов із неї переможцем, сів у Києві й «поклав собі на ложе» вагітну дружину Ярополка. Незабаром вона народила Святополка, визнаного Воло­ димиром власним сином, про якого говорили, що «був він од двох батьків». Це відповіда­ Сіверянський літопис. 2024. № 2 10 ло родовому звичаю левірату, який передбачав шлюб із удовою брата й усиновлення кровного племінника. У літопису матір Святополка згадується другою після Рогніди в пе­ реліку шести дружин, а не в числі восьми сотень наложниць Володимира, а Святополк (Петро) – третім серед його дванадцяти синів, народжених цими «водимими», себто за­ конними дружинами Київського князя, хоча вони були присилувані ним до шлюбу10. Я певна, що матір Святополка бу­ ла приведена в дружини майбутньому Київському князю Ярополку не ви­ падково, вона, імовірно, походила з дуже знатного, можливо, навіть цар­ ського роду, позаяк молода київська династія конче потребувала такої ле­ гітимації. На моє припущення, дру­ жина Ярополка була царівною, доч­ кою болгарського царя Петра І (927– 969) та його дружини – візантійської принцеси Марії Лакапіни, онуки Ро­ мана І Лакапіна (870–948) від його старшого синаспівправителя Христо­ фора (921–931), яка в 927 р. при він­ чанні на Болгарське царство отримала тронне ім’я Ірина. Це ім’я означає «мир», тобто воно символічно скріп­ лювало союз Візантії та Болгарії. У царя Петра від неї було четверо ді­ тей – два сини Борис і Роман та неві­ домі за іменем дві дочки. Їх згадує ві­ зантійський автор кінця Х ст. Лев Ди­ якон, сучасник подій. Він свідчить, що з 969 р. при імператорському дво­ рі Никифора Фоки жили дві болгар­ ські царівни, які щойно прибули з Болгарії. Лев називає їх «знаменити­ ми нареченими» юних імператорів Василія ІІ і Костянтина VIII – рідних братів Анни Порфірородної, яка зго­ дом стала дружиною Володимира Ве­ ликого11. Слід згадати, що в 969 р. через по­ разку від Святослава, найнятого ві­ зантійськими імператорами Никифо­ ром ІІ Фокою (963–969), а після ньо­ го – Іоанном І Цимісхієм (969–976), болгарський цар Петро зрікся престо­ лу, і за наполяганням візантійців пре­ стол посів його син Борис ІІ (969– 971), змушений укласти союз зі Свя­ тославом, який захопив 80 міст по Ду­ наю. Втім, у Болгарії полихало анти­ візантійське повстання, і з волі Циміс­ хія руси незабаром позбавили Бориса свободи. Його разом із родиною при­ везли до Константинополя й детроні­ зували. Дуже швидко змінилася й си­ туація з болгарськими нареченими молодих василевсів – у 969 р. вони, вочевидь, були відіслані подалі від двору, до якогось болгарського монастиря. Адже всі мали забути про саму можливість «ганебного» для імператорської родини споріднення з правителями бунтівної Болгарії. Тим не менш, через знатність родоводу болгарські царів­ 10 Літопис руський за Іпатським списком / Пер. з давньорус. Л. Махновця; відп. ред. О. Мишанич. Київ: Наукова думка, 1989. С. 39, 49, 67. 11 Лев Диакон. История / Пер. М. Копиленко; відпов. ред. Г. Литаврин. Москва: Наука, 1988. Кн. 6.35. С. 48, 192. Мал. 4. Загальний вигляд графіті на північному ребрі пучкового стовпа. Написи: 6 – Михайла, 7 – Якуна, 8 – митрополита Іоанна. Siverian chronicle. 2024. № 2 11 ни зберегли свою значимість для київської династії. Тим більше, що в 969 р. Святослав підкорив східну половину Болгарського царства та повернув зброю супроти Візантії, оскільки прагнув сам правити в Болгарії. Однак після поразки в 971 р. від візантійців під Доростолом князь змушений був укласти з Іоанном Цимісхієм мирну угоду й повернутися до Києва. Припускаю, що одним із пунктів угоди між Цимісхієм і Святославом був шлюб дочки царя Петра та сина київського князя Святослава Ярополка. Оскільки на шляху до Києва Святослав загинув «у порогах», його військо привів до Києва воєвода Свенельд, ра­ зом із ним прийшла й наречена Ярополка. Так юна болгарська царівна потрапила в Київ як цінна здобич і невдовзі стала дружиною Ярополка, який у 980 р. загинув, а її, вагітну від Ярополка, «поклав на ложе» його брат Володимир. У такому разі Олісава по лінії матері належала до Македонської династії, а по лінії батька – до першої династії болгарських царів із династії Крума й Симеона. Так можна зрозуміти той факт, що Володимир насильно забрав собі вагітну дружину вбитого з його волі брата­суперника, а заодно «привласнив» і сина останнього в її лоні, себто Святопол­ ка. Припускаю, що його матір відіграла не останню роль в іменуванні сина, якого назвали на честь діда Свято­слава й батька Яро­полка. Це цілком відповідало тогочасним ще ро­ довим звичаям Русі та владним амбіціям і намірам Володимира, який цим легалізував свою владу. Із софійського графіті ми точно знаємо її ім’я – Олісава (або Єлісава, сканди­ навською Еллісів), яке є скороченим від імені Єлисавета. Кияни називали її на свій лад – Олісава, як, наприклад, в Русі­Україні, а також у Болгарії Єлену зазвичай називали Оле­ ною, замінюючи першу літеру Є на О. Олісава прожила в Києві близько 40 років, від 980 і принаймні по 1019, коли, мабуть, померла (а може, як і син, загинула) княгинею­матір’ю безталанного Святополка. Із літопису знаємо, що коли Володимир при своєму хрещенні одружився з візантій­ ською принцесою Анною Порфірородною, він досить толерантно розлучився зі своїми дружинами часів язичництва. Шлюби з ними не були визнані Церквою, і князь дав їм можливість самим вирішити свою подальшу долю. Олісава як християнка могла опинити­ ся в монастирі, адже вже за Володимира, як свідчить його сучасник митрополит­«русин» Іларіон, у Києві «монастирі на горах постали, чорноризці явилися»12. Та, судячи з усього, Олісава після розлучення з Володимиром залишилася при дворі й прийняла приватне іноцтво (безмужжя й праведне життя), оскільки посідала важливе місце в київській динас­ тії. До речі, у візантійських імператорських фаміліях були царствені інокині, наприклад, дружина прадіда принцеси Анни Лева VI (866–911) цариця Феофанія, яка стала інокинею навіть без розлучення, і жила при дворі, бо була вінчана з імператором церковним шлю­ бом. Олісава ж, вірогідно, стала інокинею, про що може свідчити її, не притаманне тодіш­ нім світським володаркам, чернече ім’я, яке походить від біблійного імені Елішева, себто «посвячена Богові». Вибір імені тоді слугував інструментом передачі влади та певної змі­ ни в її системі13. Лише Ярослав Мудрий, єдиний із князів, назвав дочку Єлисаветою, воче­ видь, на честь бабусі, так само, як Анастасію та Анну на честь Рогніди­Анастасії (дочки варязького конунга) і царівни Анни. Тоді вважали, що ім’я людини програмувало її жит­ тя, тож дочки Ярослава мали повторити їхню долю, що й засвідчила його династична по­ літика. Згідно з Біблією, Єлісавою (Елішевою) звали дружину первосвященника Аарона, брата Мойсея – вождя «народу Божого», а саме «другим Мойсеєм» звеличували в Русі Володи­ мира. У такий спосіб, Володимир, одружившись при хрещенні з Анною, мудро вирішив складну проблему своїх двох дружин­християнок: Анна стала великою княгинею, а Оліса­ ва залишилася при дворі, де вела чернече життя, як колишня дружина Володимира, ро­ дичка Анни та матір найбільш знатного серед старших синів спадкоємця Володимира. До народження Бориса і Гліба в цьому була зацікавлена й їхня матір Анна, із якою Володи­ мир, як випливає зі слів його церковного Уставу, вельми рахувався. Він, акцентуючи ви­ щий серед жінок династії статус Анни, називає її «княгиня моя», тобто велика княгиня, з якою радився при укладенні Уставу і яку славить за її багатий внесок у ризницю Десятин­ ної церкви14. Судячи з усього, обидві його княгині­царівни були ровесницями і, поза сум­ нівами, разом виховувалися, коли Олісава жила при візантійському дворі як наречена од­ ного з братів Анни. Відтак син Олісави Святополк був родичем Анни й мав династичний зв’язок із правлячими візантійськими імператорами та спорідненими з ними болгарськи­ ми царями. Лише в такому разі Святополк міг бути коронованим візантійським вінцем­ стемою. Недарма на своїх монетах і печатках Святополк, єдиний після Володимира Вели­ 12 Молдован А. Слово о законе и благодати Илариона. Київ: Наукова думка, 1984. С. 93, 181а. 13 Литвина А., Успенский Ф. Выбор имени у русских князей в Х–XVI вв. Династическая история сквозь призму антропонимики. Москва: Индрик, 2006. С. 8. 14 Щапов Я. Древнерусские княжеские уставы ХI–XV вв. Москва: Наука, 1976. С. 66–74. Сіверянський літопис. 2024. № 2 12 кого Київський князь, незмінно фігурує в стемі та візантійському царському вбранні. Поза сумнівами, він легітимно отримав ці священні регалії від імператорів, а не привласнив їх собі як узурпатор, бо в такому разі їх би ніхто не визнав. Це взагалі було неможливим для країни, яка входила в жорстку ієрархічну систему Візантійської Співдружності держав. На жаль, на цю важливу обставину ніхто з істориків чомусь не звертає увагу. Ось іще моє спостереження, яке випливає з княжого іменослова. Прикметно, що Свя­ тополка охрестили на честь його царственого діда Петром, а свого первістка Анна назвала Борисом (а в хрещенні – Романом), тобто іменами синів Петра, спадкоємців болгарського трону, адже царський та княжий іменослови в усіх аспектах відігравали надзвичайно важ­ ливу роль у династіях і в принципах їх спадкоємності. Про значимість і важливість кня­ жого іменослова існує фундаментальне дослідження А. Литвиної та Ф. Успенського15. Проте ці відомі дослідники не простежують запропоновану мною версію, оскільки сліду­ ють традиційним історіографічним підходам до тлумачення тогочасних подій відповідно до «канонічного» літописного тексту. Але ж, як добре відомо, літописи тенденційні, поза­ як неодноразово редагувалися в угоду правителям, хоча й зберегли в собі зерно історич­ ної істини, яке історику слід відділяти від плевели. Не випадково літопис говорить, що Борис (Роман) і Гліб (Давид) народилися «від болгарині», називаючи її водночас «греки­ нею». Та й біблійне ім’я Давид, яке отримав Гліб при хрещенні, було синонімом слова «цар», отже, означало царський родовід княжича й начебто програмувало його долю. На­ справді їх матір’ю була, як справедливо вважають чимало дослідників, візантійська царів­ на Анна Порфірородна, рідна сестра імператора Василія ІІ (978–1025), час правління яко­ го був апогеєм могутності Візантії. Борис і Гліб були останніми представниками могутньої Македонської династії по чо­ ловічій лінії. Статус цих княжичів як її фактичних спадкоємців був найвищим у тогочас­ ному європейському світі. Це різко виділяло цих молодших синів Володимира серед бра­ тів і стало головною причиною їх трагічної загибелі незабаром після смерті Володими­ ра16. Скандинавська «Сага про Еймуда» (або «Прядь про Еймунда») вельми реалістич­ но розповідає, що Київ, за заповітом батька, дістався старшому з двох його молодших си­ нів – Бурислейфу (Борису), якого на замовлення Ярислейфа (Ярослава) таємно вбили ва­ ряги Еймунда, після чого той приніс голову Бурислейфа князю­замовнику цього злочину. Князь при цьому сполум’янів від хвилювання та остраху за скоєне. Але зберегти таємни­ цю загибелі й поховання Бурислейфа не вдалося, він не зник безвісти, бо, як каже сага, про його похорон дізналося багато людей. За історичністю своєї розповіді сага, що нагадує ранньосередньовічні хроніки, давно привернула неабияку увагу відомих у цій науковій царині вчених17. Порівнювати сагу з фольклором недоречно, позаяк вона є усною сакралізованою історією скандинавів, за тра­ дицією її мали передавати з уст в уста лише так, «як вона відбулася», нічого в ній не змі­ нюючи. Хоча «Сага про Еймунда» виникла в 1019 р., а була записана в ХІІІ ст., її унікаль­ на розповідь фактично не дистанційована від описуваних у ній подій. Ця риса, до речі, є притаманна й іншим сагам, проте саме «Сага про Еймунда» в описі подій усобиці є напро­ чуд розлогим, послідовним і реалістичним історичним наративом18. Я давно ввела в нау­ ковий обіг власну інтерпретацію подій, описаних цією сагою, та присвятила їм спеціальну книжку, яка витримала кілька видань трьома мовами19. Отже, змальоване історичне тло виникнення графіті «групи Олісави» необхідно врахо­ вувати для їх розуміння та інтерпретації. Хоча графіті самої Олісави добре відоме науці, але через те, що появу собору традиційно датували лише часами правління Ярослава, Олі­ саву, як зазначено вище, хибно ототожнювали з невідомою із джерел за цим іменем ма­ тір’ю Київського князя Святополка ІІ Ізяславича (1093–1113). Вона мала німецьке ім’я Гертруда, а християнське – Олена й за походженням була польською принцесою, дочкою 15 Литвина А., Успенский Ф. Выбор имени у русских князей в Х–XVI вв. Династическая история сквозь призму антропонимики. Москва: Индрик, 2006. 904 с. 16 Поппэ А. Земная гибель и небесное торжество Бориса и Глеба. Труды Отдела древнерусской литературы. Санкт­Петербург: Дмитрий Буланин, 2003. Т. LIV. С. 309–312. 17 Грушевський М. Еймундова сага. Виїмки з жерел до історії України­Руси до пол. XI в. М. Грушевський. Твори у 50 т. Львів: Світ, 2004. Т. 6. С. 127–143; Сенковский О. Эймундова сага. О. Сенковский. Собрание сочинений. Санкт­Петербург, 1858. Т. 5. С. 511–573 (пер. с коммент.); Джаксон Т. Исландские королевские саги о Восточ­ ной Европе. Москва: Русский фонд Содействия Образованию и Науке, 2012. С. 290–382; Гуревич А. Избранные труды. История и сага. Москва–Санкт­Петербург, 2020. 368 с. 18 Див.: Гуревич А. Средневековый мир: культура безмолствующего большинства. Москва: Искусство, 1990. С. 69–75. 19 Нікітенко Н. Політичні передумови виникнення Борисоглібського культу: до подій 1015–1019 р. Історія Укра- їни: маловідомі імена, події, факти. Київ: Ін­т історії України НАН України, 2000. Вип. 11. С. 14–26; Її ж. Від Царгорода до Києва: Анна Порфірородна. Мудрий чи Окаянний? Історико­документальний диптих (укр. рос. та вірмен. мовами). Київ: Горобець, 2017. 232 с. Siverian chronicle. 2024. № 2 13 Мешка ІІ Вʼялого. Проте знову наголошую, що ім’я Святополк носив іще один Київський князь – Святополк І Володимирович, який княжив набагато раніше та воював зі своїм бра­ том Ярославом Володимировичем у 1015–1019 рр. за верховну владу в Русі. Одначе про Святополка І і його матір Олісаву (Єлисавету) в науці навіть не йшлося, бо, як вважали раніше (а дехто вважає й донині), собору Святої Софії в Києві тоді ще нібито не існувало. Але кафедральний митрополичий Софійський монастир у Києві (значить, і його одно­ йменний храм), а також невідому за іменем мачуху Ярослава згадує одночасна з цими по­ діями автентична хроніка Тітмара Мерзебурзького20. Тобто розглядувані нами графіті «групи Олісави» могли виникнути лише за княжіння в Києві Святополка І, або щойно піс­ ля його загибелі, проте ще до захоплення Києва Ярославом Новгородським. Усі автори графіті спільно й палко просять Бога про допомогу, що говорить про екстраординарну по­ дію, яка зумовила написання на стіні Софії їх соборної молитви. Отже, повернімося до графіті «групи Олісави». Інтерпретуючи їх, маємо виходити як із вищевикладеної канви подій, так і з особливостей середньовічної ментальності, звичає­ вих норм, церковної обрядовості та світського церемоніалу (мал. 5). На західній площині чільне місце належить графіті самої Олісави (№ 27), яке з розбивкою на слова читається так: ͠ги ïоìоzи рàáh ñвоеи оëиñàвh ñòоïëú÷и ìàòери руñüñкhи кúí#гríи à àzú доïñëú ñrír ñú÷ии. Переклад: Господи, поможи рабі своїй Олісаві, Святополчій матері, руській княгині. І я дописав синів Святополчих. Мал. 5. Запис Олісави. Фото й прорис В. Корнієнка. 20 Титмар Мерзебургский. Хроника. С. 177, VIII, 32. Сіверянський літопис. 2024. № 2 14 Тут виразно акцентовано слова Святополчій матері, руській княгині, які виділені ве­ ликими заголовними літерами. Титул «руська княгиня» міг належати лише Великій княги­ ні Київській. Важливо також зазначити, що ім’я княгині Олісава за скандинавською вимо­ вою звучало Еллісів, як, наприклад, скандинави називають у сагах дочку Ярослава Єлиса­ вету, яка стала дружиною норвезького короля Гаральда Сміливого. Графіті Олісави воче­ видь тяжіє до часів перебування при київському дворі варягів у першій пол. ХІ ст. Напис Олісави супроводжується чотирма окремими молитвами «синів Святополчих» і молитвою Київського митрополита першої третини ХІ ст. Іоанна І, відомого з його чітко датованих вченими­сфрагістами кінцем Х – поч. ХІ ст. підвісних печаток­молівдовулів і київських писемних джерел Борисоглібського циклу. У 2020 р. одна з його іменних печаток, які при­ кріплялися до митрополичих грамот, була знайдена археологами в засипці ями якраз нав­ проти головного входу в Софію21. Це й зрозуміло, адже при кафедральному соборі існував митрополичий архів, в якому зберігалися грамоти владик. Прикметно, що серед синів князя паралельно напису Олісави розміщено напис­молит­ ву лише одного з них – зовсім юного Михайла (№ 28), який народився від укладеного близько 1013 р. шлюбу Святополка з польською княжною – дочкою Болеслава Хороброго. Вона була онукою знаменитого князя­хрестителя Польщі Мешка І (Михайла; бл. 935–992) із династії Пʼястів, і за традицією назвала сина на його честь. На час одруження з нею Святополку було 33 роки і він, поза сумнівами, до цього шлюбу вже мав дружину, можли­ во, померлу, а відтак і дітей від неї. Тому під написом Олісави видряпані молитви трьох старших зведених братів Михайла від невідомого нам попереднього шлюбу Святополка І, які носять християнські імена Меркурія­Івана (№ 30), Стефана (№ 451) та Іоана (№ 452). Цікаво, що в цих графіті ім’я Іван пишеться по­різному, що чимось різнить статус княжи­ чів. І це – аж ніяк не сини Святополка ІІ, які носили відомі з літопису княжі імена: Мсти­ слав, Ярослав, Брячислав, Ізяслав, оскільки мали власні княжіння, що не узгоджується з даними графіті. У цих софійських графіті першим явно фігурує старший син Святопол­ ка І, Меркурій­Іван. На відокрем від молодших братів, він має подвійне ім’я, тобто двох святих патронів, які були покровителями однойменних до них земних володарів. Можли­ во, Меркурій­Іван при народженні призначався наступником Святополка на київському столі, тож дуальне християнське ім’я княжича тут зовсім не випадкове. Перше з них важ­ ливіше, бо вказує на його діда Володимира (княжичів називали на честь дідів), який на фресці Софії Київської зіставляється зі знатним полководцем­скіфом св. великомучени­ ком Меркурієм, на образі котрого в 1015 р. видряпано княжий тризуб Володимира22. Дру­ ге, спрощене ім’я, можливо, вказує на імператора Іоанна Цимісхія, який уклав зі Свято­ славом угоду про шлюб Олісави з сином останнього Ярополком, чим поріднив династії. Прикметно також, що всі три «сини Святополчі» називаються не княжими (титульни­ ми), а християнськими (хрестильними) іменами, тобто їм за життя їх батька Святополка так і не судилося отримати своїх уділів. Адже їхня матір вочевидь померла, коли батько був ще молодим, тому він одружився знову на польській княжні й то був дуже престиж­ ний шлюб. Тим не менш, втративши можливість спадку уділів, вони залишались синами Святополка, отже, легітимними членами великокняжого дому, якими після смерті матері опікувалася, як водилося, їхня бабуся Олісава. Її великою попередницею була княгиня Ольга, яка правила як регентка під час походів Святослава Хороброго й опікувалася його синами від різних шлюбів. Тому «сини Святополчі» зробили свої написи якраз під молит­ вою Олісави як їх покровительки. Цікаво, що й два молодших брати Меркурія­Івана носи­ ли імена імператорів Македонської династії, причетних до родоводу й долі Олісави – Сте­ фана Лакапіна (924–945), який був її двоюрідним дідом, тобто кровним родичем, а також Іоанна Цимісхія (969–976), який першим з імператорів пішов на шлюбний союз представ­ ниці Македонської династії (хай і походженням з її бічної гілки) з Київським князем. Ма­ буть, умовою шлюбу було хрещення Ярополка та його держави, бо саме тоді Візантія ак­ тивно провадила цю політику серед слов’ян. До того ж Ярополк, вихований своєю бабу­ сею­християнкою Ольгою, як свідчать джерела, схилявся до християнства, яке відкривало для Русі можливість увійти до числа цивілізованих, отже, визнаних держав на світовій арені. Відтак у 1019 р. головним спадкоємцем київського столу серед синів Святополка І, як випливає з графіті, був малий Михайло, який князем чи княжим іменем тут ще не назива­ ється. Цей княжич Михайло не може ототожнюватися зі Святополком ІІ (у хрещенні Ми­ хайлом), бо, судячи з графіті, він не є повноправним князем і свого княжіння ще не має. Так само й Святополк ІІ ніяк не може згадуватися без княжого титулу й називатися хрис­ тиянським, а не княжим іменем. Наприклад, матір Святополка фігурує тут як «Олісава, 21 Нікітенко Н. Софія Київська Володимира Великого… С. 62–63. 22 Там само. С. 408–409, 545. Siverian chronicle. 2024. № 2 15 Святополча матір, руська княгиня», тобто вона як Святополча матір носить титул руської княгині. Для середньовіччя дотримання етикету й титулатури – надзвичайно важливі речі. Отже, тут ідеться не про Святополка ІІ, а про молодшого сина Святополка І. Тим не менш, молитва княжича Михайла поставлена окремо, значно вище від молитов його стар­ ших, проте нижчих за династичним рангом зведених братів. У цьому Святополк наслідує свого батька Володимира. Адже Володимир після хрещення відмовився від родового «лествичного» права передавати свою владу синам за їх старшинством. Він прийняв ві­ зантійський царський звичай призначати спадкоємця й водночас співправителя ще за сво­ го життя та на власний розсуд. Тому й зробив спадкоємцями народжених царівною Ан­ ною молодших синів Бориса і Гліба, а відтак старшого за них Святополка позбавив цього права, через що останній повстав проти батька та був ним ув’язнений. Тим не менш, і Святополк так само зробив спадкоємцем молодшого сина Михайла від свого останнього шлюбу, назвавши його іменем хрестителя Польщі Мешка І (Михайла) (960–992), прадіда княжича по материнській лінії. То була данина політичній орієнтації на могутню тоді ди­ настію Пʼястів, яка підтримала Святополка І. Молитва Михайла видряпана вгорі, причому на одному рівні із записом «Святополчої матері, руської княгині Олісави», розміщеному на суміжному пілоні стовпа. Ці молитви явно зіставлені між собою, бо Олісава, судячи з її високого титулу, є регенткою свого ма­ лолітнього внука, якому було близько шести­семи років, але він уже вважався спадкоєм­ цем батька. Святополкові ж на той час було близько 38 років, а його матері Олісаві – близько 55–60. Цілком прийнятна за логікою життєва ситуація. Наголошу й на тому, що в цій групі графіті лише одне, яке є чільним, належить княгині, інші сім – можновладним чоловікам, які всупереч канону знаходилися на жіночих хорах. Така ситуація могла ви­ никнути лише за умови відсутності в Києві князя, який залишив регенткою свою матір, котру обов’язково мав оточувати його двір. Крім того, до цієї групи графіті входять ще два паралельні між собою нижні записи – Якуна (№ 452), що під записом Михайла, а також Ставрона (№ 453), що під молитвами «синів Святополчих». Цими синами Святополка від його першого шлюбу опікувався, су­ дячи з імені, грек Ставрон, який, на мою думку, виконував функцію мажордома (куропа­ лата). Якуна дослідники, услід за С. Висоцьким, суголосно й цілком переконливо вважа­ ють варягом (див. нижче). Войовничого варяга Якуна, який, імовірно, служив начальни­ ком двірцевої варти (катепаном), за моїм припущенням, можна ототожнити з вуєм (песту­ ном, наставником) малого княжича Михайла, якого він виховував як князя­воїна. Треба взяти до уваги, що Якун, вочевидь, служив воєначальником у війську Болеслава й Свято­ полка, які були дідом і батьком Михайла. Це повністю адекватна тим подіям ситуація, що відобразилася в графіті. За архаїчною палеографією цієї групи графіті, їх вважають дуже давніми. Згідно з С. Висоцьким, вони були видряпані не пізніше кінця ХІ – поч. ХІІ ст., хоча він більше схилявся до думки, що їх, імовірніше, можна віднести до ХІ ст. Разом із В. Корнієнком ми вперше датували цю єдину групу написів другим десятиріччям ХІ ст., якщо точніше – весною або літом 1019 р., тобто часом напередодні загибелі Святополка, коли він ще бо­ ровся за владу з Ярославом. Імовірно, Святополк на час написання графіті був відсутнім у Києві й тимчасово залишив регенткою малолітнього сина свою матір Олісаву, яку сучас­ ник і знавець подій хроніст Тітмар Мерзебурзький згадує як «мачуху Ярослава» під 14 серпня 1018 р. Про неї йдеться в розповіді Тітмара про взяття Болеславом і Святопол­ ком Києва після нищівної поразки Ярослава 22 липня 1018 р. в битві над Бугом23. Як свід­ чить літопис, Ярослав після цього розгрому ледь «утік із чотирма мужами до Новгорода» і хотів бігти далі за море, проте новгородці завадили йому, порубали лодії й почали збира­ ти воїв і гроші та найняли варягів для нового походу на Київ24. Між тим Болеслав зі Святополком тріумфальним маршем рушили на Київ. Тітмар свідчить, що місцеві жителі зустрічали їх як визволителів, а коли вони підійшли до Києва, то його мешканці швидко відкрили переможцям міські ворота. То були побудовані одно­ часно з Софією Золоті ворота, згадувані в польській хроніці Аноніма Галла (поч. ХІІ ст.). Із неї дізнаємося, що Болеслав на знак взяття Києва вдарив по них оголеним мечем, який від удару вищербився25. Цей меч із часу коронації Болеслава в 1025 р. став коронаційним і зберігається нині у Кракові в музеї Королівського замку на Вавелі. Меч здавна носить ім’я «Щербець» і є головною національною реліквією Польської держави. Щербець неод­ норазово реставрували, тому він має різночасові елементи, через що реліквію здогадно да­ 23 Титмар Мерзебургский. Хроника. С. 177, VIII, 32. 24 Літопис руський за Іпатським списком. С. 83. 25 Титмар Мерзебургский. Хроника. С. 177, VIII, 32; Галл Аноним. Хроника и деяния князей или правителей польских / Под ред. В. Королюка. Москва: АН СССР, 1961. С. 36. Сіверянський літопис. 2024. № 2 16 тують кінцем ХІІ – першою пол. ХІІІ ст., бо, мовляв, у 1018 р. Золотих воріт у Києві ще не існувало. Оце хибне твердження, як виявляється, і є безпідставним антидоказом скепти­ ків. Проте сама реліквія, сучасні їй київські пам’ятки та давні писемні джерела говорять щиру правду. Відомо, що повний латинський напис на мечі стверджував його приналеж­ ність спадковому князю Болеславу, володарю Польщі, Мазовії та Ленчиці. Тобто вже до коронації Болеслава меч Щербець засвідчив високу знатність і воїнську славу князя як гідного королівського титулу. Тож маємо відмовитися від зайвого скептицизму й вірити наведеному Анонімом Галлом (сучасником Нестора Літописця) давньому переказу26. Очолювані митрополитом Київським (як вже знаємо, Іоанном І) кияни зустріли Свято­ полка з великою шаною та покірністю як «свого пана», урочисто несучи йому назустріч мощі святих і різні церковні реліквії. У Києві вони застали мачуху Ярослава та дев’ять йо­ го сестер. За словами Тітмара, почесна зустріч відбулася «у монастирі Святої Софії», який служив митрополичим осідком і в попередньому 1017 р. «погорів через нещасний випа­ док»27. Так, за традицією, називали монастир, кафедральним храмом якого був Софій­ ський собор, а погорів не він, а надвірні монастирські споруди, які були дерев’яними. До речі, літопис теж під 1017 р. згадує пожежу київських церков28. Натомість собор, як свід­ чить його архітектура, мозаїки та фрески другого десятиріччя ХІ ст., пожежа аж ніяк не знищила, бо в ньому правив служби та зустрічав поважних гостей митрополит і зберігали­ ся церковні реліквії. Після взяття Києва Святополк правив тут до кінця липня 1019 р., тоб­ то майже рік. А потім, за словами літопису, зазнавши поразки на Альті 24 липня 1019 р. від Ярослава Новгородського, Святополк побіг до Польщі й, «гнаний гнівом Божим», без­ славно згинув десь у пустині «межи Чехами та Ляхами», де «зле покинув він живоття своє»29. Попри різко негативну щодо Святополка тональність розповіді, остання відобра­ зила справжні моменти події. Чехія на північному сході межує з Польщею, тому місце за­ гибелі Святополка цілком реальне. З літописного тексту також випливає, що Святополк був поранений і його несли на ношах: «Коли ж він утікав, то напав на нього біс, і розсла­ бились кості його, і не міг він сидіти на коні, а носили його в носилах … А він у немочі лежав і, схопившись, говорив: “Осьо женуться, оно женуться! Втікайте!”»30. Тож за Свя­ тополком була погоня, яку літописець Ярослава називає хворим маренням його поверже­ ного брата. Щодо того, як саме загинув Святополк, є ще одне, хоча й досить глухе, відлуння цієї історії, яка була цілком у дусі того часу. Маю на увазі свідчення «Саги про Інгвара Ман­ дрівника» – сина Еймунда, який згадує історію подвигів у Русі свого батька31. Інгвар, який побував тут майже на чверть віку пізніше за батька, наче мимохідь згадує, що Ярослав по­ лонив і осліпив свого брата­суперника, якого Інгвар називає Бурислейфом (Борисом). Інг­ вар орієнтується на єдине абсолютно достовірне для нього джерело – розповідь «Саги про Еймунда», яка була на слуху у варягів і прямо називала вбивцею Бориса його брата Яри­ слейфа. Однак насправді святого Бориса (Бурислейфа) як ворога Ярослава Інгвар не знав, бо був певний, що Ярослав боровся зі Святополком, якого за часів перебування в Русі Інг­ вара офіційно проклинали як Окаянного братовбивцю Церква та княжа влада. Так, Бури­ слейф перетворився у Інгвара на Святополка. Цікаво, що Бурислейфа ототожнили зі Свя­ тополком і ті дослідники саги, які також перебували (або перебувають) під впливом скла­ деної книжниками Ярослава літописної легенди. Одначе страшна загибель Святополка, якого Інгвар називає Бурислейфом, збереглася в пам’яті скандинавів, які служили Яросла­ ву ще багато років і передавали цю історію з вуст у вуста. Осліплення було типовим се­ редньовічним способом позбавитися суперника в боротьбі за престол, найчастіше – прирі­ канням переможеного претендента на ганебну мученицьку смерть. Мабуть, саме така бу­ ла справжня кончина Святополка, якого з волі Ярослава знущально наділили прізвиськом Окаянний. Це дуже жорстока й трагічна історія, яка, на жаль, донині сприймається на віру такою, якою її запрограмував замовник. Насправді Святополк був не узурпатором, як із часів Ярослава представляють його лі­ тописи та близькі до них джерела, а вслід за ними – більшість істориків. Він був повно­ 26 Про датування Золотих воріт див.: Нікітенко Н. 1000­річчя Золотих воріт. Православ’я в Україні: Зб. мат. VІ Міжнар. наук. конф., присвяченої 1000­літтю духовних зв’язків України з Афоном (1016–2016) та 25­літтю Помісного собору Української Православної Церкви (1–3 листопада 1991 р.). Київ: Київська православна бого­ словська академія, 2016. С. 694–702; Її ж. Датування Софії Київської і «міста Ярослава» за результатами натур­ них досліджень. Софійський часопис. Мат. Х міжнар. наук.­практ. конф. «Софійські читання», присвяченої 85­річчю Національного заповідника «Софія Київська» (1934–2019) і 90­річчю музею «Кирилівська церква» (1929–2019) (Київ, 19–20 вересня 2019 р.). Київ, 2020. Вип. 4. С. 58–76. 27 Титмар Мерзебургский. Хроника. С. 177, VIII, 32. 28 Літопис руський за Іпатським списком. С. 82. 29 Там само. С. 84. 30 Там само. 31 Глазырина Г. Сага об Ингваре Путешественнике. Москва: Восточная литература, 2002. 464 с. Siverian chronicle. 2024. № 2 17 правним Київським князем, як те засвідчує сучасна подіям і цілком об’єктивна в цьому питанні хроніка Тітмара та нетлінні «візитки» Святополка – його монети й печатки. У хроніці зазначено, що Болеслав одразу після взяття Києва та вокняжіння в ньому Свято­ полка направив послів до імператора Василія ІІ з повідомленням про свій успіх, а також із пропозицією дружби й «усіх благ» і пересторогою не вступати з ним у ворожнечу32. Звіс­ но, Болеслав знав, що дійде згоди з імператором, але обстоював перед ним свій сюзерені­ тет над Руссю. Так само й Василій ІІ знав, хто насправді винен у загибелі його племінни­ ків, і цілком був на боці Святополка. А відтак Святополк І незабаром був коронований ві­ зантійцями як споріднений з імператорами кесар, другий за рангом після василевса, про що беззаперечно свідчать його монети (їх знайдено аж 50) і печатки. Вони вочевидь були виготовлені в Києві на монетному дворі Володимира, причому щойно після інтронізації (обряду «посадження на стіл») Святополка в Софії восени 1018 р. Як і Володимир, Свято­ полк І на своїх монетах і печатках представлений у царському вбранні, із короною на го­ лові. Більше ніхто з Київських князів, у тому числі Ярослав, так не зображений. Цим арте­ фактним свідченням про Святополка як легітимного Київського князя суголосні графіті «групи Олісави» на стіні тисячолітньої Софії Київської. Мал. 6. Запис Якуна та малюнок весла. Фото й прорис В. Корнієнка. Саме Святополку І в 1018–1019 рр. служив варяг Якун, який зробив напис на стіні Со­ фії в числі графіті «групи Олісави» (мал. 6). Графіті Якуна (№ 29), яке перебуває на пів­ нічній площині ребра стовпа, раніше не надавали особливого значення, вважаючи його другорядним. С. Висоцький давно встановив, що запис Якуна зробив варяг­християнин, який не надто добре володів руською грамотою, тому й припустився явних помилок. На думку дослідника, Якун був наближеною до Київського князя особою, можливо, його мечником. Проте до уточнення особи Якуна як конкретної історичної особи справа не дій­ шла, оскільки науковці вочевидь не вважали атрибуцію вірогідною33. Таку можливість на­ дало запропоноване мною датування побудови Софії в другому десятиріччі ХІ ст. Щодо 32 Титмар Мерзебургский. Хроника. С. 177, VIII, 33. 33 Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской… С. 81–82. Табл. ХХХІ, 2, ХХХІІ, 2. Сіверянський літопис. 2024. № 2 18 історичної персоніфікації Якуна, я нещодавно висунула й аргументувала нову гіпотезу. Вважаю, що це графіті на стіні Софії залишив у 1019 р. знаменитий норвезький конунг, ярл Хáкон (Hákonr) або Хáкун (Hákunr), якого в Русі, відповідно до слов’янської вимови, називали Якуном без притаманного скандинавам першого придихального звуку Х із наго­ лосом на Я, як, наприклад, в імені Яків34. Графіті читається так: ïоìоzи paáуо ñоеìуо #к уоíуо. Переклад: Поможи рабу своєму Якуну. Тут наявні не лише граматичні а й, на мою думку, фонетичні помилки варяга, який лише нещодавно трохи навчився говорити русь­ кою мовою. Він писав невпевнено, і йому хтось допомагав креслити незвичні для варяга слов’янські літери, які досить коряві й загострені подібно до рун. Над цим написом бачи­ мо накреслений Якуном його сакральний «службовий» символ – досить виразний рисунок варязького весла, яке С. Висоцький хибно сприйняв за стрілу з оперенням. Але на стіні чітко простежується овальна лопать весла з поздовжнім ребром посередині. Воно тягнеть­ ся на 10 см вгору та, проминаючи записи старших «синів Святополчих» на суміжній сто­ роні ребра, впирається в запис їх молодшого зведеного брата Михайла, пестуном якого був Якун. Про «князя варязького» Якуна можна дізнатися з літопису, який під 1024 р. свідчить, що наприкінці другого десятиріччя ХІ ст. Якун (Хáкун) з’явився в Русі й най­ нявся на службу до київського князя. Але софійське графіті засвідчує, що Якун був у Киє­ ві на 5 років раніше, вже 1019 р. Ким же був цей Якун­Хакон? Я ототожнила його зі знаменитим вікінгом, ярлом, тобто верховним правителем Норвегії Хаконом Ейрікссоном, який народився близько 998 р. Він був представником розлогого роду першого короля Норвегії Харальда І Прекрасноволосо­ го (872–930), лише чиї нащадки (як у княжій Русі – Рюриковичі) могли бути норвезькими королями. Хакон був єдиним сином короля Ейріка Хаконссона, правителя Норвегії в 1000–1014 рр. Матір’ю Хакона Ейрікссона була Гюда, дочка короля Данії Свена Вилобо­ родого й зведена сестра знаменитого данського короля Кнуда Могутнього (Великого). От­ же, по матері Хакон був данцем, по батькові – норвежцем. У 1014–1016 рр. йшла війна за Англію між англійським королем Етельредом і данським – Кнудом Могутнім. У 1014 р. Ейрік покинув Норвегію, залишивши тут сина Хакона, і взяв участь у військовому поході свого сюзерена Кнуда Могутнього в Англії. Кнуд став королем Англії, призначивши Ейрі­ ка ярлом графства Нортумбія. Цим скористався родич і супротивник Ейріка, його ровес­ ник Олав Харальдссон (Олав Святий), який був на боці англійського короля. У 1015 р. Олав Святий прибув до Норвегії та оголосив себе її королем. Після нищівної поразки від Олава Святого Хакон Ейрікссон побіг до Англії. Там його добре прийняв рідний дядько, король Англії та Данії Кнуд Могутній. Він дав Хакону титул правителя Королівських Островів. Із цим титулом Хакона Ейрікссона згадано під 1016–1030 рр. Проте насправді в проміжку між 1016 р., коли Хакон Ейрікссон був вигнаний із Норвегії, і 1028 р., коли він на короткий термін повернув собі владу, про його долю зі скандинавських джерел нічого не відомо. А відтак після 1016 р. на цілих 12 років історія Хакона Ейрікссона переривається. Він знову наче виринає з небуття в 1028 р. Саме тоді Кнуд Могутній вигнав із Норвегії короля Олава Святого та призначив на його місце свого племінника Хакона Ейрікссона. Пізньої осені 1029 чи 1030 р. Хакон відплив із Норвегії до Англії й загинув під час кораблетрощі в протоці Північного моря біля Шотландії. Відомо, що Хакон Ейрікссон якраз перед тим одружився з Гуннхільдою, племінницею Кнуда Могутнього. Від шлюбу з нею він мав дочку Боділь. Час його одруження з Гуннхільдою відомий із саг – це 1029 р. У «Повісті временних літ» Якуна згадано під 1024 р. як князя варязького (тобто конун­ га), по якого відрядив за море Ярослав, щоб той зі своїми варягами допоміг йому здолати брата Мстислава, який прагнув захопити Київ: «І прийшов [князь] Якун із варягами. А був Якун сей гарний, і накидка в нього злотом була виткана. І прийшов він до Ярослава, і Ярослав із Якуном рушив на Мстислава». У «січі сильній і страшній» під Лиственом (пів­ ніч Чернігівщини) Ярослав був розбитий, а Якун так швидко втікав, що загубив свою зо­ лоту «луду»35. Під «лудою» зазвичай розуміють шитий золотом плащ, але вважаю, що то був не плащ, бо «луда» також означає головну пов’язку. То, імовірно, була цінна інсигнія­ діадема, золотий обруч, як ознака його королівського родоводу. Ця луда була ще й необ­ хідною річчю для скріплення акцентованого в сагах довгого густого волосся Хакона, себ­ то Якуна. А от важкий, шитий ниткою із золота плащ заважав би Якунові, який бився у самій гущі запеклої січі, та й загубити головний обруч значно легше, ніж важкий плащ. Ще одне, досі поширене в науці, непорозуміння. Літопис начебто повідомляє, що Ха­ кон був сліпим. Однак давно помічено, що таке читання є наслідком хибного словоподі­ 34 Нікітенко Н. Автограф норвезького короля, ярла Хакона Ейрікссона у графіті «групи Олісави» на хорах Софії Київської. Софійський часопис. Київ, 2023. Вип. 7. С. 11–32. 35 Літопис руський за Іпатським списком. С. 86. Siverian chronicle. 2024. № 2 19 лу виразу и áh ßкуíú ñëhïú, хоча насправді він був не сліпим, а красенем (від слова ëhïú – гарний, вродливий). Сліпий в жодному разі не міг бути командувачем і навіть учасником жорстокої, кривавої битви під Лиственом. Колоритним, зокрема, є опис Якуна­ Хакона Ейрікссона в дуже давній сазі про Олава Святого, де йдеться про те, як близько 1015–1016 рр. претендент на норвезький трон Олав Харальдссон приплив у Норвегію й захопив ярла Хакона, сина Ейріка: «І ось ярла привели на корабель конунга. Було йому тоді 17 років, і був він найвродливішим чоловіком, волосся у нього було довге й гарне, як шовк, і було перетягнуто золотим обручем. Він сів на кормі. Тоді Олав конунг сказав: “Правду кажуть, що ти і твої предки по батьківській лінії вродливіші за інших людей. І ти, Хакон, – сказав він, – чоловік енергійний і гідний. Але тепер закінчилися твоя удача, твоя слава і твоя сила, які були з тобою в цій поїздці”. За збереження Хакону життя Олав узяв з нього клятву назавжди покинути Норвегію»36. Цікаво відзначити, що нащадки Харальда Прекрасноволосого по чоловічій лінії справді славилися своєю відвагою та вродою. Вважаю, що завдяки графіті варяга Якуна на хорах Софії Київської, в біографію нор­ везького конунга ярла Хакона Ейрікссона можуть бути вписані її невідомі сторінки. Як уже сказано, доля Хакона Ейрікссона між 1015–1028 рр. невідома. Але цю лакуну дають змогу заповнити як вищенаведене літописне повідомлення під 1024 р. про участь Якуна­ Хакона в битві під Лиственом і втрату ним під час втечі золотої луди, так і виявлений у Софії Київській автограф конунга й ті нові дані, що випливають із розлогого софійського циклу графіті «групи Олісави», до якого входить і графіті Якуна­Хакона. Судячи з софій­ ського графіті, Якун­Хакон (Хакун) прийшов у Київ не в 1024 р., а принаймні на шість ро­ ків раніше, у 1018­му, разом із Болеславом Хоробрим і Святополком І – під час міжусоби­ ці синів Володимира Великого, що спалахнула після його смерті в 1015–1019 рр. Мабуть, Хакон Ейрікссон після вигнання його з Норвегії Олавом Святим опинився в Польщі при дворі Болеслава Хороброго. Але як? Спробую відтворити ситуацію, в якій опинився Ха­ кон Ейрікссон після вигнання його з Норвегії. Зазвичай конунга­вигнанця супроводжував загін відданих йому воїнів, і Хакон не був винятком. Куди міг податися молодий конунг зі своїм загоном після вигнання з Норвегії? Звісно, як і всі варязькі ватажки, – туди, де можна вигідно найнятися на військову службу, отримавши високу посаду при дворі та належну шану й хорошу плату. Тоді в Європі йшла велика затяжна війна між двома могутніми правителями – германським імператором Ген­ ріхом ІІ і польським князем Болеславом Хоробрим. Судячи з усього, Хакон після свого вигнання з Норвегії в 1015 / 1016 рр. опинився неподалік від батьківщини при дворі Ген­ ріха ІІ, тим паче, що й сам як норвежець був за походженням, звичаями та мовою герман­ цем. У сусідній Саксонії, яка була ядром держави Генріха ІІ, а Мерзебург – його улюбле­ ним палацом, Хакон потрапив у свою стихію та взяв активну участь у військових випра­ вах імператора. Але 30 січня 1018 р. між Генріхом ІІ і Болеславом Хоробрим було укладе­ но Будишинський мир, який поклав кінець 15­річним германо­польським війнам 1003– 1018 рр. Тож Хакон Ейрікссон зі своїми вояками знову опинився не при справах і без платні, і мусив знайти нового можновладного наймача. І такий незабаром з’явився. За до­ мовленістю з Болеславом Хоробрим, Генріх II зобов’язався допомогти польському князеві в поході на Київ. Генріх, звісно, волів позбавитися зайвих витрат і проблем від норовли­ вих і вимогливих найманців­варягів, які вже стали йому непотрібними. А от Болеславу во­ ни вельми знадобилися. Той якраз розгорнув велику війну з Ярославом, який захопив ки­ ївський стіл, що належав по праву старшинства його братові Святополку – зятеві Болесла­ ва. Так Хакон перейшов на службу до Болеслава та з настанням літа вирушив із ним у по­ хід на Русь. 22–23 липня 1018 р. обидва війська зустрілися на Волині, де сталася битва над Бугом, у якій Ярослав зазнав нищівної поразки й побіг «з чотирма мужами» до Новго­ рода. А Болеслав зі Святополком (а з ними – конунг Хакон Ейрікссон) швидким маршем пішли на Київ. У поході їм «допомагали 300 мужів із нашого боку, 500 – від угорців, печенігів же 1000», які 14 серпня 1018 р. взяли Київ37. Тож Хакон, вочевидь, очолив загін із 300 нор­ вежців, які до того були на службі в Генріха ІІ. І відтоді розпочинається вже київська епо­ пея Хакона Ейрікссона, яка закінчилася восени 1024 р. його втечею у Скандинавію після нищівної поразки Ярослава в битві під Лиственом. Ця битва була фінальною у боротьбі за київський стіл, який зрештою дістався Ярославу. У 1026 р. він поділив владу в Русі зі сво­ їм братом Мстиславом Чернігівським по Дніпру: Київ із Правобережжям отримав Яро­ слав, Чернігів із Лівобережжям – Мстислав. Але Мстислава Хороброго Ярослав боявся, і фактично не сидів у Києві аж до смерті брата в 1036 р., майже постійно перебуваючи в 36 Снорри Стурлусон. Круг Земной. Москва: Наука, 1980. С. 76. 37 Титмар Мерзебургский. Хроника. С. 177, VIII, 32. Сіверянський літопис. 2024. № 2 20 Новгороді. Звісно, не останню роль зіграла втеча Хакона з його варягами в Скандинавію, які становили ядро дружини Ярослава, який не славився воїнськими подвигами. Із хроніки Тітмара, інформаторами якого були учасники походу Болеслава та Свято­ полка, які повернулися в Саксонію одразу після його закінчення, дізнаємося, що в 1018 р. Київ був великим і багатим містом. Тут було 400 церков, 8 ринків і без числа люду «із сильних біглих рабів, звідусіль прибулих сюди, і особливо зі швидких данів», тобто вої­ нів­варягів. Хроніка повідомляє, що в Києві, крім мачухи (на моє переконання – Олісави) і дружини Ярослава, який утік до Новгорода, залишилися дев’ять його сестер, тобто до­ чок Володимира Великого38. Вони були вельми престижними нареченими для конунга Хакона, і одна з них могла стати його дружиною. Але доля склалася інакше, бо владу в Києві незабаром захопив Ярослав, у якого були свої плани та розрахунки. Звісно, перши­ ми в немилість нового правителя потрапили наближені слуги його суперника Святополка. Хакону треба було силою зброї заслужити довіру й особливу честь у нового князя. Хакон став воєначальником у Ярослава, який в 1024 р. зазнав нищівної поразки в битві зі Мсти­ славом при Листвені та втік до свого Новгорода, а Хакон – до Скандинавії. Там Хакон ви­ рушив до свого батька Ейріка Хаканссона, який правив у Нортумбії на півночі Англії. Але якраз того ж 1024 р. його батько Ейрік помер, тому Хакон подався звідти до дядька по ма­ тері, короля Англії і Данії Кнуда Могутнього. За тих часів дядько по матері (у Русі – вуй) в разі смерті батька відігравав його роль для небожа. Тож від Кнуда Хакон отримав титул правителя Королівських Островів, що біля берегів Шотландії, ставши, за традицією, васа­ лом Кнуда. У 1028 р., після вигнання з Норвегії Олава Святого, Кнуд Могутній призначив на його місце свого племінника Хакона Ейрікссона, який незабаром загинув у кораблетро­ щі. Тим не менш, він увійшов в історію повноправним правителем Норвегії, в якій його донині пам’ятають як славного короля­вікінга. Однак навіть не підозрюють, що Хакон за­ лишив автограф далеко від батьківщини, на стіні Софії Київської тоді, коли загадково й невідомо куди надовго зник зі Скандинавії. Сподіваюсь, що викладена в цій статті історія має не лише науково­пізнавальний характер, а й дає змогу усвідомити давність, розгалу­ женість і глибину контактів Русі­України з народами Європи. References Dzhakson, T. (2012). Yslandskye korolevskye sahy o Vostochnoi Evrope [Icelandic royal sagas about Eastern Europe]. Moscow, Russia. Hlazuryna, H. (2002). Saha ob Ynhvare Puteshestvennyke [Saga of Ingvar the Traveller]. Moscow, Russia. Hurevych, A. (2020). Yzbrannыe trudy. Ystoryia y saha [Selected works. History and saga]. Moscow; Sankt­Peterburg, Russia. Korniienko, V. (2020). Korpus hrafiti Sofii Kyivskoi (XI – poch. XVIII st): V 10 ch., 12 t. [Graffiti corpus of St Sophia of Kyiv (11th – the early 18th c.): In 10 parts, 12 vols]. Kyiv, Ukraine. Lytvyna, A., Uspenskyi, F. (2006). Vybor ymeny u russkykh kniazei v X–XVI vv. Dynastycheskaia ystoryia skvoz pryzmu antroponymyky [The choice of name among Russian princes in the 10th–16th c. Dy­ nastic history through the prism of anthroponymy]. Moscow, Russia. Nikitenko, N. (2000). Politychni peredumovy vynyknennia Borysohlibskoho kultu: do podii 1015– 1019 r. [Political prerequisites for the emergence of the Borys Hlibskyi cult: to the events of 1015–1019]. Istoriia Ukrainy: malovidomi imena, podii, fakty – History of Ukraine: little-known names, events, facts, 11, P. 14–26. Kyiv, Ukraine. Nikitenko, N. (2016). 1000­richchia Zolotykh vorit. Pravoslavʼia v Ukraini [1000th anniversary of the Golden Gate. Orthodoxy in Ukraine]. Kyiv, Ukraine. Nikitenko, N. (2017). Vid Tsarhoroda do Kyieva: Anna Porfirorodna. Mudryi chy Okaiannyi? Istory­ ko­dokumentalnyi dyptykh (ukr. ros. ta virmen. movamy) [From Tsargrad to Kyiv: Anna Porfirorodna. Wi­ se or reprobate? Historical and documentary diptych (in Ukrainian, Russian and Armenian)]. Kyiv, Ukrai­ ne. Nikitenko, N. (2020). Datuvannia Sofii Kyivskoi i «mista Yaroslava» za rezultatamy naturnykh doslid­ zhen [Dating of Sophia of Kyiv and the «City of Yaroslav» by the results of field research]. Sofiiskyi cha- sopys – Sofia journal, 4, P. 58–76. Kyiv, Ukraine. Nikitenko, N. (2022). Sofiia Kyivska Volodymyra Velykoho [Sophia of Kyiv of Volodymyr the Great]. Kyiv, Ukraine. Nikitenko, N. (2023). Avtohraf norvezkoho korolia, yarla Khakona Eirikssona u hrafiti «hrupy Olisa­ vy» na khorakh Sofii Kyivskoi [Autograph of the Norwegian king, Jarl Hakon Eiriksson in the graffiti of the «Olisava group» on the choirs of St Sophia of Kyiv]. Sofiiskyi chasopys – Sofia journal, 7, P. 11–32. Kyiv, Ukraine. Nikitenko, N., Korniienko, V. (2008). Hrafiti «hrupy Olysavy» na pivnichnykh khorakh Sofii Kyiv­ skoi. Pamʼiatky Ukrainy: istoriia ta kultura [Graffiti of the «Olisava Group» on the northern choirs of St Sophia of Kyiv. Monuments of Ukraine: history and culture]. Naukovyi chasopys Min-va kultury Ukrainy – Scientific journal of the Ministry of culture of Ukraine, 1, P. 19–29. Kyiv, Ukraine. 38 Титмар Мерзебургский. Хроника. С. 177, VIII, 32. Siverian chronicle. 2024. № 2 21 Nykytenko, N., Kornyenko, V. (2012). Drevneishye hraffyty Sofyy Kyevskoi y vremia ee sozdanyia [The most ancient graffiti of St Sophia of Kiev and the time of its creation]. Kyiv, Ukraine. Poppe, A. (2003). Zemnaia hybel y nebesnoe torzhestvo Borysa y Hleba. Trudy Otdela drevnerusskoi lyteratury [Earthly death and heavenly triumph of Boris and Gleb. Proceedings of the Department of Old Russian literature]. Sankt­Peterburg, Russia. Нікітенко Надія Миколаївна – докторка історичних наук, професорка, завідувачка науково­дослідного відділу «Інститут "Свята Софія"» Національного заповідника «Софія Київська», заслужений працівник культури України (Київ, Україна). Nikitenko Nadiya – doctor of historical sciences, professor, head of the research department «Institute "Saint Sophia"» of the National reserve «Sophia Kyivska», honored worker of culture of Ukraine (Kyiv, Ukraine). E­mail: nadinik@ukr.net PRINCESS OLISAVA AND HER ENVIRONMENT IN THE GRAPHITE OF SOPHIA OF KYIV In the choirs of Sophia of Kyiv, a unique complex of 8 name graffiti of the «Olisava group», which was attributed to the border of the 11th–12th c. and associated with Svyatopolk II Izyaslavych, was read in a new way. The purpose of the publication is to clarify the dating and authorship of the graffiti for a correct un- derstanding of the era of their appearance. The methodological basis is the principle of historicism and the causal approach, which requires comprehensive knowledge of written sources and the Sophia сathed- ral, understanding of the religious and worldview component. Conclusions and their scientific novelty. The graffiti is dated 1019 and belongs to the time of the regency of Olisava, the mother of Svyato- polk I Volodymyrovych, who reigned in Kyiv in 1018–1019. The hypothesis that Olisava was the daughter of tsar Peter I of Bulgaria and the Byzantine princess Irina Lakapina and became the wife of Yaropolk Sviatoslavich has been proposed and substantiated, and after his death – of Volodymyr the Great and was her until his marriage to the Byzantine princess Anna Porfirorodna. During her life in Kyiv in 972–1019, Olisava played a prominent role in the princely dynasty and in the life of the state. This group of graffiti also includes the autographs of King Hakon Eiriksson of Norway, metropolitan John I, and others. Graffiti brings us closer to an objective perception of contemporary events both in Russia and throughout Europe. Key words: St Sophia of Kyiv, dating of the cathedral, graffiti, princely name list, Sviatoslav the Brave, Yaropolk Sviatoslavych, Volodymyr the Great, Sviatopolk I, Yaroslav the Wise, Princess Olisava, Emperor Basil II, tsar Peter I of Bulgaria, prince Bolesław the Brave of Poland, Yakun the Varangian, king Hakon Eiriksson of Norway. Дата подання: 5 лютого 2024 р. Дата затвердження до друку: 5 квітня 2024 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Нікітенко, Н. Княгиня Олісава та її оточення в графіті Софії Київської. Сіверянський літопис. 2024. № 2. С. 5–21. DOI: 10.58407/litopis.240201. Цитування за стандартом APA Nikitenko, N. (2024). Kniahynia Olisava ta yii otochennia v hrafiti Sofii Kyivskoi [Princess Olisava and her environment in the graphite of Sophia of Kyiv]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 2, P. 5– 21. DOI: 10.58407/litopis.240201.

Схожі ресурси