Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового

Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового

Мета статті – проаналізувати відбитки ґендерних перетворень, спричинених Першою світовою війною та визвольними змаганнями в Україні (1917–1921), у взаєминах статей, варіації маскулінности та фемінности в письмі Миколи Хвильового. Методи: компаративістичний, герменевтичний, ґендерний та філософський...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2024
Автор: Карпець, Ю.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2024
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
Літературознавчі студії
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199848
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового / Ю. Карпець // Сіверянський літопис. — 2024. — № 2. — С. 119-132. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-199848
record_format dspace
spelling irk-123456789-1998482024-11-02T20:34:35Z Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового Карпець, Ю. Літературознавчі студії Мета статті – проаналізувати відбитки ґендерних перетворень, спричинених Першою світовою війною та визвольними змаганнями в Україні (1917–1921), у взаєминах статей, варіації маскулінности та фемінности в письмі Миколи Хвильового. Методи: компаративістичний, герменевтичний, ґендерний та філософський аналізи. Теоретико-методологічну основу склали праці С. Ґілберт, Ю. Крістевої, Л. Іріґаре, Т. Тейт, Е. Шовалтер, В. Агеєвої, С. Павличко. Новизна статті полягає в нюансованому аналізі ґендерних зрушень у прозі М. Хвильового, зокрема в компаративістичній та філософській перспективі. Висновки. Результати дослідження доводять, що письмо М. Хвильового унікальне з огляду на взаємини статей у повоєнні 1920-ті рр. У порівняльному аналізі англійської та української літератур було з’ясовано, що в кризі маскулінности персонажі М. Хвильового не намагаються насильницько поновити власну суб’єктність, як це стається у творах інших письменників. Натомість надано більшої суб’єктності персонажкам, які дорівнюються до емансипаторної революційної потенції, звільняють власний сексуальний потяг і утримують аксіологічний та національний виміри ідентичности завдяки волі й інтелекту. Насамкінець, було оприявнено два екстремуми у взаєминах статей: з одного боку, утопійний зв’язок, який перевершує тілесність та ґрунтується на солідаризації; з іншого – деструктивний зв’язок, в якому відсутня чуттєвість. The aim of the article is to analyze imprints of gender transformations caused by the First World War and the liberation struggle in Ukraine (1917–1921) on the relationship between sexes and variety of masculinity and femininity in Mykola Khvylovyiʼs writing. The research is based on comparative and hermeneutical methods, it also involves gender and philosophical analyses. The theoretical and methodological basis is formed by the works of S. Gilbert, Y. Kristeva, L. Irigaray, T. Tate, E. Shawalter, V. Ageeva, and S. Pavlychko. The scientific novelty of the article lies in the detailed analysis of gender shifts in M. Khvylovyiʼs prose, in particular from the comparative and philosophical perspectives. Conclusions. The results of the study prove that M. Khvylovyiʼs writing is unique in terms of the relationships between the sexes in the postwar 1920s. In a comparative analysis of English and Ukrainian literature, it was found that M. Khvylovyiʼs male characters do not try to violently restore their own subjectivity because of the crisis of masculinity, as it happens in works of other writers. Instead, subjectivity is given to female characters who equate to emancipatory revolutionary potentiality, liberate their own sexual desire and hold the axiological and national dimensions of an identity thanks to their will and intellect. Finally, two extremes of the relationship between sexes were revealed: on the one hand, a utopian connection that transcends corporeality and is based on solidarity; on the other hand, a destructive connection in which sensuality is absent. 2024 Article Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового / Ю. Карпець // Сіверянський літопис. — 2024. — № 2. — С. 119-132. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.58407/litopis.240213 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199848 821.161.23.09:140.8«1914/1921» uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Літературознавчі студії
Літературознавчі студії
spellingShingle Літературознавчі студії
Літературознавчі студії
Карпець, Ю.
Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового
Сiверянський літопис
description Мета статті – проаналізувати відбитки ґендерних перетворень, спричинених Першою світовою війною та визвольними змаганнями в Україні (1917–1921), у взаєминах статей, варіації маскулінности та фемінности в письмі Миколи Хвильового. Методи: компаративістичний, герменевтичний, ґендерний та філософський аналізи. Теоретико-методологічну основу склали праці С. Ґілберт, Ю. Крістевої, Л. Іріґаре, Т. Тейт, Е. Шовалтер, В. Агеєвої, С. Павличко. Новизна статті полягає в нюансованому аналізі ґендерних зрушень у прозі М. Хвильового, зокрема в компаративістичній та філософській перспективі. Висновки. Результати дослідження доводять, що письмо М. Хвильового унікальне з огляду на взаємини статей у повоєнні 1920-ті рр. У порівняльному аналізі англійської та української літератур було з’ясовано, що в кризі маскулінности персонажі М. Хвильового не намагаються насильницько поновити власну суб’єктність, як це стається у творах інших письменників. Натомість надано більшої суб’єктності персонажкам, які дорівнюються до емансипаторної революційної потенції, звільняють власний сексуальний потяг і утримують аксіологічний та національний виміри ідентичности завдяки волі й інтелекту. Насамкінець, було оприявнено два екстремуми у взаєминах статей: з одного боку, утопійний зв’язок, який перевершує тілесність та ґрунтується на солідаризації; з іншого – деструктивний зв’язок, в якому відсутня чуттєвість.
format Article
author Карпець, Ю.
author_facet Карпець, Ю.
author_sort Карпець, Ю.
title Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового
title_short Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового
title_full Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового
title_fullStr Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового
title_full_unstemmed Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового
title_sort посттравматичні взаємини статей у прозі миколи хвильового
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2024
topic_facet Літературознавчі студії
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199848
citation_txt Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового / Ю. Карпець // Сіверянський літопис. — 2024. — № 2. — С. 119-132. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT karpecʹû posttravmatičnívzaêministatejuprozímikolihvilʹovogo
first_indexed 2024-11-10T19:07:29Z
last_indexed 2024-11-10T19:07:29Z
_version_ 1815363610269974528
fulltext Siverian chronicle. 2024. № 2 119 ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ СТУДІЇ УДК 821.161.2­3.09:140.8«1914/1921» Юлія Карпець • ПОСТТРАВМАТИЧНІ ВЗАЄМИНИ СТАТЕЙ У ПРОЗІ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО DOI: 10.58407/litopis.240213 © Ю. Карпець, 2024.CC BY4.0 ORCID: https://orcid.org/0000­0002­9074­4913 Мета статті – проаналізувати відбитки ґендерних перетворень, спричинених Першою світо- вою війною та визвольними змаганнями в Україні (1917–1921), у взаєминах статей, варіації мас- кулінности та фемінности в письмі Миколи Хвильового. Методи: компаративістичний, герменев- тичний, ґендерний та філософський аналізи. Теоретико-методологічну основу склали праці С. Ґіл- берт, Ю. Крістевої, Л. Іріґаре, Т. Тейт, Е. Шовалтер, В. Агеєвої, С. Павличко. Новизна статті по- лягає в нюансованому аналізі ґендерних зрушень у прозі М. Хвильового, зокрема в компаративістич- ній та філософській перспективі. Висновки. Результати дослідження доводять, що письмо М. Хвильового унікальне з огляду на взаємини статей у повоєнні 1920-ті рр. У порівняльному аналізі англійської та української літератур було з’ясовано, що в кризі маскулінности персонажі М. Хви- льового не намагаються насильницько поновити власну суб’єктність, як це стається у творах ін- ших письменників. Натомість надано більшої суб’єктності персонажкам, які дорівнюються до емансипаторної революційної потенції, звільняють власний сексуальний потяг і утримують аксіо- логічний та національний виміри ідентичности завдяки волі й інтелекту. Насамкінець, було оприяв- нено два екстремуми у взаєминах статей: з одного боку, утопійний зв’язок, який перевершує тілес- ність та ґрунтується на солідаризації; з іншого – деструктивний зв’язок, в якому відсутня чуттє- вість. Ключові слова: ґендер, Перша світова війна, «безґрунтянство», посттравматичний розлад, фемінність. Питання ґендеру та сексуальности у взаєминах «безґрунтовних романтиків» Миколи Хвильового пов’язані зі зламом, який спричиняє Перша світова війна, – це посттравма­ тичні розлади. У романі «Місіс Делловей», який був опублікований 1925 р. і в якому Вірджинія Вулф оповідає історію травмованого війною юнака Септімуса, авторка пише: «Останні роки світового досвіду відкрили в усіх – і в чоловіках, і в жінках – криницю сліз. Сліз і смутку; відваги і витримки; бездоганної стійкості і стоїчного терпіння»1. Уповні письменниця оприявнить злам у становищі жінки після Першої світової війни, тим її взає­ мини зі світом чоловіків, у «Власному просторі» 1929 р. Варто також звернутися до розвідок Елейн Шовалтер та Сандри Ґілберт. Е. Шовалтер висвітлює статус чоловічої істерії до та після Першої світової війни: до першої модерної війни істерія була винятково жіночою хворобою. Європейські спільноти довго нехтували темою чоловічої істерії та початково використовували «евфеміністичні діагнози», зосібна неврастенія, невроспазія, shell shock тощо2. Літературознавиця С. Гілберт зазначає, що чо­ ловіки втрапили в кризу маскулінности, допоки були «буквально та фігуративно розбиті» в шанцях3. Водночас дівчата та жінки урухомлювали власні життя, долучаючись до воєн­ ного фронту та отримуючи роботу, яку раніше виконували винятково чоловіки. В українській гуманітаристиці звертали мало уваги на посттравматичні ментальні роз­ лади та їх лікування в період між двома світовими війнами. В. Агеєва, С. Павличко та Н. Зборовська почасти торкалися теми ментальних розладів М. Хвильового та його персо­ 1 Вулф В. Місіс Делловей / Пер. з англ. Т. Бойко. Київ: Комубук, 2022. С. 13. 2 Showalter E. Hysotries. Hysterical epidemics and modern culture. New­York: Columbia University Press, 1997. P. 64. 3 Gilbert S. Soldierʼs heart: literary men, literary women, and the Great War. Women and violence. 1983. Vol. 8. No. 3. P. 428. Сіверянський літопис. 2024. № 2 120 нажів у дослідженнях із ґендеру в літературі українського модернізму. Зосібна В. Агеєва має справу з убивством матері – наріжним мотивом новел «Я (Романтики)» та «Мати». Лі­ тературознавиця згадує «модернізацію романтично закоріненої символіки національного служіння»4, яка виникає після символічного вбивства матері, так що «“сини”­модерністи таки звільнилися від обов’язку самозреченого служіння поневоленій / знедоленій мате­ рі»5. У межах цієї статті нас цікавлять образи жінок і чоловіків, які з’являються «опісля» такого символічного акту, адже після нього та поразки УНР і будь­якої іншої варіації української державности чоловіки та жінки зустрічаються в поруйнованому пореволюцій­ ному просторі, поділяючи втрату та травматичний досвід. За Ю. Крістевою, література – це «осередок, де знищується та відновлюється соціаль­ ний код»6. Відтак наша інтенція – заналізувати такий мінливий соціальний код у взаєми­ нах між статями, тим вловити винятковість письма М. Хвильового. Мета статті – проана­ лізувати відбитки ґендерних перетворень, спричинених Першою світовою війною та виз­ вольними змаганнями в Україні (1917–1921), у взаєминах статей та варіаціях маскулін­ ности та фемінности в письмі М. Хвильового. По­перше, розглянемо тексти письменника в компаративістичній перспективі, залучивши до аналізу твори Гната Михайличенка, На­ талі Романович­Ткаченко, Вірджинії Вулф і Девіда Герберта Лоуренса. По­друге, нам прагнеться заналізувати варіації фемінности та роль жіночого голосу в утриманні субʼєкт­ ности чоловічих персонажів. По­третє, варто розглянути типи спільности між чоловіком і жінкою, які поділяють спогади революційних та воєнних часів. Найперше, ідеться не лише про точковий аналіз новел, але про зіставлення ґендерних зрушень у письмі М. Хвильового з іншими випадками в повоєнних і пореволюційних текстах в українській та європейській літературах, зосібна англійської. Варто зауважити, що на відміну від англійського суспільства, яке від 1918 р. мало справу з налагодженням мирного життя, досвід українських письменників – це суспільство, яке, повертаючись з імперіалістичної війни, втрапило в революцію та, не складаючи зброї, підтримало бороть­ бу за українську державність. Ще одна заувага: чоловіки опинялися знерухомлені та по­ мерлими заживо в умовах війни в шанцях, якою почасти була Перша світова, на протива­ гу жінкам, які відчували «задоволення від (жіночої) мобілізації»7. В українському ж кон­ тексті хаотичні та динамічні події революції опісля Першої світової спонукали, найперше, до постійних переміщень, залучення в однакові справи чоловіків і жінок; або до необхід­ ного знерухомлення всіх. Як наслідок, обидві статі поділяють минуле та посттравматичні стани, тут не існує фактичного розриву, як­то наприклад, у досвідах Лукреції та Септіму­ са Ворренів­Смітів («Місіс Делловей» В. Вулф) і Конні та Олівера або Кліффорда («Коха­ нець Леді Чаттерлей» Д.Г. Лоуренса). Перша прикметність Хвильового полягає в тому, що він і його персонажі незашорено та вільно говорять про діагноз. У 1924 р. в листі до М. Зерова М. Хвильовий пише з Бер­ дянська: «Професура найшла в моїм організмі багато хвороб (головна – в різкій формі не­ врастенія)»8. У пізнішому листі він також спогадує події, які залишили відбиток на його здоров’ї: «3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 ро­ ки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, Румунії і т. ін»9; «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим»10. Визнання неврастенії сприяє дорівню­ ванню до досвіду «жіночої» істерії та послабленню уявлень про раціонального та врівно­ важеного чоловіка. Оповідач «Повісті про санаторійну зону» так означує стан персонажа анарха з «Повісті про санаторійну зону»: «Саме істерія, інакше і не могло бути: після дов­ гих років горожанської війни, в якій він приймав активну участь, анарх мусив чекати цієї хвороби. І вона прийшла зі своїм знеладдям психічної сфери, з надзвичайною вразливіс­ тю, з ексцентричністю, з приступами тоски і страху»11. Прикметно, що в літературі цього періоду наявний мотив: жінка засвідчує складні ментальні стани партнера, який повертається з війни / революційної збройної боротьби. Наприклад, у «Блакитному романі» Г. Михайличенка знаходимо: «Ти завмер з пережито­ го, а Іна боялась підходить до Тебе»12; «Ти нічого не відчував. Не хотів. Спроваджував 4 Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму. Київ: Факт, 2008. С. 66. 5 Там само. С. 68. 6 Крістева Ю. Полілог / Пер. з фр. П. Таращук. Київ: Юніверс, 2004. С. 133. 7 Gilbert S. Soldierʼs рeart… P. 438. 8 Хвильовий М. Повне зібрання творів у п’яти томах / Упоряд. Р. Мельників. Київ: Смолоскип, 2018. Т. 2. С. 240. 9 Там само. С. 244. 10 Там само. С. 245. 11 Хвильовий М. Повне зібрання творів у п’яти томах / Упоряд. Р. Мельників. Київ: Смолоскип, 2019. Т. 3. С. 58– 59. 12 Михайличенко Г. Блакитний роман. Зваба і блакить. Чуттєва література українського модернізму / Упоряд. Д. Шестакова. Київ: Стилет і стилос, 2021. С. 161. Siverian chronicle. 2024. № 2 121 хвилини в безвість небуття. Іна тужила за життям і не могла грати на сопілку»13. Прикмет­ на ця обмеженість, яку мимоволі накладає така потравмована співприсутність на потенції творення Іни. Подібно зачинає подружнє життя Конні Чаттерлей: «Та рани виявилися такі важкі, що в глибині його щось загинуло, частина почуттів зникла. Залишилась якась мерт­ ва порожнеча»14; «З плином років її вражав страх порожнечі власного життя. Кліффордо­ ве та й власне розумове життя поволі почало здаватися пусткою»15. Схожу пустку та не­ відчування носять у собі Септімус Воррен­Сміт та його дружина – персонажі В. Вулф: «Його дружина плакала, а він нічого не відчував; щоразу … він опускався на ще одну схо­ динку нижче в пекельну прірву»16. Звернімо увагу на варіації маскулінности в таких текстах. Дослідниця Труді Тейт по­ тверджує, що «Лоуренсівський зранений солдат – випростаний, мужній та сильний, він стоятиме в зухвалій (навіть збоченій) опозиції щодо репрезентацій травмованих війною чоловіків»17. Направду, Олівер Меллорз, описуваний Лоуренсом як «зграбний, таємничий, як ласиця, що бавиться з собою … Досконала біла голизна істоти … тепле біле полум’я поодинокого життя розкривається в обрисах»18. Цей опис різниться від станів знерухом­ лености та пустки в наведених вище уривках. Важливо, що потвердити цей стан сили та здоров’я для О. Меллорза можливо завдяки повсякчасному сексуальному підкоренню жі­ нок. Владна проактивна та потравмована заслабла маскулінності співприсутні в творах М. Хвильового та Г. Михайличенка. Розгляньмо взаємини в новелі «Кімната Ч. 2» М. Хвильового: Вівдя, вражаючи та зневажуючи інтимний зв’язок з Максом, оголюється, розпластується перед «агітацією» комісара Вольського, його силою та життєлюбністю, які найперше зумовлені його приналежністю до партії, тобто до панівної ідеології. Макс, як вільний та безпартійний, не здатний протистояти комісару: він натомість відкрито гово­ рить про несилу та виказує вразливість: «Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годи­ ну»19. Відтак ментальні негаразди переживає насамперед вільний чоловік, анархіст, який перебуває на межі поглинання ідеологічним апаратом. У «Блакитному романі» Г. Михай­ личенка персонаж Ти першопочатково товаришує з Чоловіком, який означує комуністич­ ну ідеологію, тим виявляє послух і служіння владному суб’єкту. Однак, коли він дізнаєть­ ся, що Чоловік торкався Іни, а отже, відбулося ґвалтоване втручання в ціннісний інтимний простір, персонаж Ти падає та слабує: «Коли в незрозумілому самозабутті Ти в знесиллі впав на солому, без тями, чоловік відчув, який дорогий Ти для нього, який необхідний. Дивувався – невже Тебе так образив? Не повірив, посміхнувся. Розправив широкі плечі, випростав на сторони руки, вийшов з куріня і вигукнув»20. Важливо, що є певна немину­ чість втручання ідеології (Чоловіка) в інтимний зв’язок та його ґвалтування: це радикаль­ на відкритість владному суб’єкту, яка також вражає взаємини героїв М. Хвильового. Наступна прикметність, Септімус Воррен («Місіс Делловей» В. Вулф) та Олівер Мел­ лорз (Коханець..» Д.Г. Лоуренса) мають загиблого на війні друга­командира, який є втра­ ченою та невидимою частиною їх особистості. Товариш Еванс становить фантазматичний розрив дійсности для Септімуса Воррена: образ загиблого домішується до реальности та не може бути розділений ні дружиною Рецією, ні лікарями. Близьке товариство Олівера Меллорза зі своїм командиром у минулому додає до джентльменства та шанованої маску­ лінності. У «Блакитному романі» Г. Михайличенка оповідач засвідчує потравмоване жит­ тя свого товариша опісля «червоної заграви»21, водночас він не просто оповідає про відбу­ те, але співтворить себе з Ти: «Ти був тим, чим стану я завтра»22. Коли Ти помирає, опові­ дач стає так само приреченим на фантазматичний розрив – примарну співприсутність із померлим і відданість йому: «В сутіні вогкого льоху з’явився Ти як звичайно: блакитною плямою блідого світла, зі втомленим поглядом тьмавих очей. І на скару піду я спокійний і вдячний Тобі»23. Щодо М. Хвильового, у його творах глибока чоловіча товариськість зазвичай відсутня, натомість оповідач солідаризується з жінками, а персонаж має, перш за все, товаришку, з якою поділяє травматичний досвід революції та меланхолійну тугу за втраченим комуніс­ 13 Михайличенко Г. Блакитний роман… С. 161. 14 Лоуренс Д. Коханець Леді Чаттерлей / Пер. з англ. С. Павличко. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. С. 6. 15 Там само. С. 75. 16 Вулф В. Місіс Делловей. С. 103. 17 Tate T. Modernism, history and the First World War. Manchester and New York: Manchester University Press, 1998. P. 106. 18 Лоуренс Д. Коханець Леді Чаттерлей. С. 96. 19 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 178. 20 Михайличенко Г. Блакитний роман… С. 150–151. 21 Там само. С. 149. 22 Там само. С. 164. 23 Там само. Сіверянський літопис. 2024. № 2 122 тичним майбуттям; або в «Редакторі Карку» та «Вальдшепах» – за втраченою історією української державности. Співприсутність жінки та чоловіка в таких творах, як «Синій листопад», «Заулок» і «Повість про санаторійну зону» – це світ рівности. Чоловіки М. Хвильового не зазіхають насильницько на голос або тіло жінки. У «Синьому листопа­ ді» Вадим і Марія поділяють синестезійність вражень та речевости, мають однаково важ­ ливі посади, зрештою, однакову чутливість одне до одного. Автор часто наділяє товаришку більшою суб’єктністю або вповні передає їй голос. По­ тверджуючи це, думаємо про щоденник хворої в «Повісті», з якого витворюється, власне, сама повість. Революція в її вустах стає приводом для деїєрархізації фемінного та маску­ лінного письма: «То нічого, що я женщина з женственною натурою, – в добу горажан­ ських війн я – солдат революції, і моє перо – гострий багнет, який завше сторожко при­ слухається. – Так я безумно люблю життя»24. Спільна для героїнь М. Хвильового та Н. Романович­Ткаченко прикметність – це суб’- єктна жінка, товаришка – дієвиця революції та партнерка. Так само вартує розглянути питання дітонародження. Товариш Жучок («Кіт у чоботях») не має дитини, однак дитина була, і була вбита під час революції. У «Синьому листопаді» оповідач потверджує: «жен­ щини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли»25. Так само не хоче дітей Вівдя з «Кімнати Ч. 2»: « – Максе, не треба плодити дітей! Наслідування від­ знак нікчемности»26. Коли Дмитрій Карамазов з «Вальдшнепів» міркує про свою дружину Ганнусю, дітонародження даремне, тому що асоціюється з неволею та втратою тої історії, де мало сенс творити нове життя: «Хіба це не вона та типова українська жінка, що, так га­ небно випроводивши синів Тараса Бульби на Запорізьку Січ, пішла плодити безвольних людей»27. Неможливість продовження життя біологічного у новелах М. Хвильового по­ дібне до небажання Септімуса мати дітей: «У такий світ не можна приводити дітей»28. У «Чебрець­зіллі» Н. Романович­Ткаченко персонажка Ада полишила свою маленьку дочку на бабусю й пішла творити революцію, повсякчас наголошується саме творчий по­ тенціал: «Треба, щоб жінка творчиня життя нового була, жінка – будівнича»29. Тим біль­ ше здобувається сил для персонажки, чим більш платонічним стає зв’язок із чоловіком: «Ми з Андрієм, мов брат і сестра, мов близькі товариші … Щодня росте приплив творчих сил. Підноситься все вище, поринаєш все глибше»30. Ще певнішим цей зв’язок стає, коли Ада робить аборт, аби зберегти творення та неприналежність до патріархальної нуклеар­ ної сім’ї: «Так, як добре, що висить заборона лікарки … Мої ранки тепер буйно­творчі»31. Понад те, чоловік Ади Андрій не зазіхає на її репродуктивну біологічну спроможність, на­ томість уповні звіряє творення комуни та музики: «Мені – чудесно, бо ти фея­чарівниця, ти чебрець­зілля ... Це воно таке духмяне, таке свіже ... Відроджує людину до життя»32. Героїні Хвильового різняться від Ади тим, що їх творчий потяг вражений меланхолією за незбутою «загірною комуною» і травматичними подіями. Така загальна настроєвість супроти біологічного народження контрастує з домінантною ідеєю вагітности Конні – персонажки в «Коханці леді Чаттерлей» Д. Лоуренса. Здоровий сексуальний потяг Конні до фалоса та рафінованої маскулінності стає запорукою того, що життя може бути порято­ ваним та продовженим. Кейт Міллет пише: «атмосфера фашистських держав та диктаторських режимів вели­ кою мірою визначена іхнім патріархальним характером»33. Відтак будь­яка девіація або трансгресія з конформної сингулярної маскулінности або фемінности означує вихід за ме­ жі бінарної опозиції статей, взаємин між владою та спідпорядкованими. Конвенційна мас­ кулліність – це тривкий ґрунт авторитарного суспільства. У такій перспективі персонажі М. Хвильового унікальні, адже вони вислизають з­під фалоцентричної авторитарної сис­ теми в письмо, не відтворюючи владні коди, передаючи голос фемінному. Іншими слова­ ми, персонажі М. Хвильового неминуче виламують таку, користуючись терміном К. Міл­ лет, сексуальну політику підпорядкування, зосібна через посттравматичний розлад, від­ сутність потягу та неспроможність творення нового біологічного життя. Послідовною є 24 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 144. 25 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 113. 26 Там само. С. 172. 27 Хвильовий М. Повне зібрання творів у п’яти томах / Упоряд. Р. Мельників. Київ: Смолоскип, 2019. Т. 4. С. 193. 28 Вулф В. Місіс Делловей. С. 102. 29 Романович­Ткаченко Н. Твори. Київ: Дніпро, 1987. С. 218. 30 Там само. С. 277–278. 31 Там само. С. 277. 32 Там само. С. 203. 33 Міллет К. Сексуальна політика / Пер. з англ. У. Потятиник, П. Таращук. Київ: Основи, 1998. С. 261. Siverian chronicle. 2024. № 2 123 теза С. Павличко: «Чоловіки й жінки в цій прозі пов’язані ненормальними, божевільними стосунками»34. Придивімося уважніше до варіацій фемінности в письмі М. Хвильового. Жінка одри­ вається від ґрунту підпорядкованости в «сексуальному дискурсі чоловічої влади»35 і спро­ можна свідчити та діяти, коли голос потравмованого чоловіка заслабкий. Він часто без­ партійний інтелігент, «безґрунтовний романтик», який залишений на марґінесах застигло­ го контрреволюційного періоду, де переважає потяг до насилля, та пореволюційного но­ воутвореного радянського суспільства. У новелі «Кіт у чоботях» шлях жінки в революції тотожний розвію революції загалом. Алітераційне зближення слів Гапка та гаптувати – асоціативний розвій естетичних обра­ зів, пов’язаних з ім’ям героїні, який уривається ім’ям інакшим – товариш Жучок. У цьому переході збувається антроморфність образу, тим оповідач видаляє інтимний зв’язок з дів­ чиною Гапкою та означує тип: «кіт у чоботях», актуалізуючи візуальні асоціації: «…ма­ люнки з дитинства»36; «теплий і близький як неньчина рука з синьою жилкою»37. Образ украй фрагментований, читач не здатний угледіти цілість, лише подорожувати окремими деталями: «бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик – голівка від цвяшка: кирпатень­ кий»38; повторювана репліка «дзуськи» та чоботи. Попри доволі інтимні візуальні образи, оповідач не зволікає додати ще одну деталь: голова товариша Жучка поголена задля прос­ тору та свободи. Простір – це «бур’яни революції»39. Єднанню товариша Жучка з револю­ цією сприяє знову­таки візуальна сувʼязь революції та одягу персонажки: «Блуза колір “хакі”»40. Тип множиться у свідомості оповідача: «Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою!»41 Прикметно, що ґенеза товаришів Жучків, за словами оповідача, у Жовтневій револю­ ції, однак реалістичність, яка переважала в означенні «типу», не збігається з історичною подію, не до кінця оприявненою, – «це Жовтнева тайна»42, шляхи до і з якої зникомі. «Розв’язка – сонячний вік, і до нього йдемо»43, – відтак кінець історії «кота у чоботях» не справджений уповні. Оповідач не здатний встановити хронологічну дистанцію в часі що­ до подій революції; зрештою, він питає: «А може, це васильковий сон?»44. Буття в рево­ люції – це буття без сталости, означене безкінечними потягами та хуртовиною. По­дру­ ге, надмір безособистісних реплік, множинність голосів навколо товариша Жучка, чий го­ лос – один з поміж багатьох. Революція – це розвіяння: «вся революція без ґудзиків, щоби було просторо, щоби можна було розправитись, зітхнути на всі легені, на всі степи, на всі оселі…»45. Натомість у «Синьому листопаді» Марія працює політкомісаром та означує кінець ре­ волюції, адже персонажка кілька разів трансгресує в крапку: «Марія знітилась на колод­ ці – крапка»46; «…Марія – крапка. Збіглась у грудку, й не видно»47; «Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку»48. Також зустрічаємо: «Марія – іронія»49. Політичне про­ світництво та підтримування ідеологічного завзяття становили обов’язок політкомісара в бригаді. Однак Марія на відміну від товариша Жучка не провадить читань програмових комуністичних текстів, не опитує товаришів, аби впевнитися в їх базовій ідеологічній освіті. Полуда бюрократично організованих просвітницьких зустрічей відсутня. Нато­ мість Марія у приватній розмові з Гофманом та Зиммелем міркує «про норми комуністич­ ної етики»50, що завершується розладом поміж двома товаришами, а персонажка залиша­ ється радше споглядальницею. Винятковою є розмова Гофмана та Марії, де вона питає: «де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність», і засвідчує «харю непе­ реможеного хама»51. Однак переважно Марія інтерналізує ідеологічні питання: думка, яка ніяк не знаходить відгуку в зовнішніх розмовах з іншими, знаходить послідовність у внут­ 34 Павличко C. Дискурс українського модернізму. Київ: Либідь, 1999. С. 271. 35 Зборовська Н. Феміністичні роздуми: на карнавалі мертвих поцілунків. Львів: Літопис, 1999. С. 22. 36 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 61. 37 Там само. 38 Там само. С. 69. 39 Там само. С. 63. 40 Там само. С. 62. 41 Там само. С. 65. 42 Там само. С. 61. 43 Там само. С. 63. 44 Там само. С. 67. 45 Там само. С. 62. 46 Там само. С. 113. 47 Там само. С. 115. 48 Там само. С. 120. 49 Там само. С. 122. 50 Там само. С. 118. 51 Там само. С. 117. Сіверянський літопис. 2024. № 2 124 рішньому просторі: персонажка міркує «про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко»52; «Ще думала, що кохання таке зелене, як травне­ вий цвіт»53. Повертаючись до тези про трансгресію персонажки, варто додати кілька деталей. Трансгресія пролягає від утіленої ідеології – жінки політкомісара, яка гуртує товаришів через суто інтерналізовані атомізовані враження та судження до розчинення в текстуаль­ ності: у пунктуаційній крапці та іронії. Так, у письмі крапкою означується ідеологічний кінець революції, нездатність Марії диктувати ідеологічну настроєвість і наснажувати її. Сповненість та осяжність революції відчутна в галасливих і напружених полілогах у «Ко­ ті в чоботях», які ініціює Товариш Жучок, натомість у «Синьому листопаді» останню реп­ ліку Марії остаточно «здавила тиша»54. Наступною та заключною в трійці персонажок, асоційованих із перебігом революції, – це Мар’яна з новели «Заулок». Ця персонажка має кілька прикметностей, які дещо набли­ жують її до інших потравмованих образів чоловіків і жінок М. Хвильового. По­перше, це відчутна зсередини пустка: «Тоді в її очах загорілись порожні фасфорити. Порожнеча ша­ марила кожний нерв її істоти»55. По­друге, Мар’яна вочевидь після служби в чека опиня­ ється «безпартійною комуністкою»56, а, отже, одірваною від ідеологічного апарату. Із тра­ гедійности такого становища вона втрапляє в спогади про «дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури і радості»57. По­третє, ці романтизовані сте­ пи, асоційовані з розвоєм революції, знаходять вираження в екстатичних листах, які пише товаришеві в «[твій] далекий край, на північ». Подібний лист пише анарх з «Повісті…», і в дечому до такої композиції звертання вдається сам М. Хвильовий у «Вступній новелі». Винятковість Мар’яни полягає у свідомому прояві волі – вчинення першої частини са­ могубства: «віддалась сифілітикові»58, – на противагу анархові, який вбиває себе в кульмі­ нації фантазматичного розриву дійсности. На цьому етапі вона ще потребує оклику та по­ твердження іншим, який виявляється недостатньо досяжним у написанні листа. Персо­ нажка зачинає розмову з Гамбарським: «прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що – сила волі? Не знаєте?»59 Гамбарський, чиї сподівання стати «червоним професо­ ром»60 щойно зазнали поразки, перебуває так само в пороговому стані та не може бути тим голосом, який потвердить намір Мар’яни, адже перед тим порівняння рецензента йо­ го з «телеграфістом Ять»61 полонило свідомість персонажа безвихіддю. Вчинок Мар’яни передує безнадіям та надіям інших персонажів: професора Гамбарського та Аркадія Анд­ рійовича, який лаштується вступати в партію, відтак дієвиця чека засвідчує незворотний процес розладу новоствореного суспільства. Ще одна варіація фемінности, яка так само виламується з авторитаризму – це вивільне­ на жіноча сексуальність. Урухомлення, захоплення воєнним революційним виром, зреалі­ зовані професійні потенції спричинилися до сексуальної емансипації жінок. Понад те, С. Гілберт потверджує, що, працюючи медсестрами під час Першої світової війни, жінки ознайомлювалися з чоловічими оголеними тілами, будучи в позиції «активного, автоном­ ного, трансцендентного суб’єкта»62. Існувала певна дихотомія в свідомості чоловіків: з одного боку, жінки були рятівницями; з іншого – солдати відчували неабияку тривогу що­ до жінки та її сексуального бажання, яке видавалося надміру загрозливим і неконтрольо­ ваним63. Послідовно повоєнна «література була маркована “антифемінізмом”»64. Письмо М. Хвильового – це світ рівности статей, який потверджений спільними досві­ дом та поточною безвихіддю. Однак також є персонажки, суб’єктність яких зумовлена надміром хворобливої сексуальности, як для чоловічої перспективи, і загальною спрагліс­ тю за життям та тілесністю. Одна з них – це Майя з «Повісті про санаторійну зону». Опо­ відач змальовує Майю думками «величезн[ого], «волохат[ого] анарх[а]»65, так що при­ кметною стає тілесність персонажки: «її запашне тіло, яке вона завжди безсоромно демон­ 52 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 119. 53 Там само. С. 116. 54 Там само. С. 125. 55 Там само. С. 194. 56 Там само. 57 Там само. 58 Там само. С. 195. 59 Там само. С. 197. 60 Там само. С. 192. 61 Там само. С. 196. 62 Gilbert S. Soldierʼs Heart… P. 435. 63 Ibid. 64 Ibid. P. 448. 65 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 49. Siverian chronicle. 2024. № 2 125 струвала під надто прозорим капотом»66. Майя також наголошує власну сексуальність: «…швидко метнула погляд, схопила його погляд, і обидва перевела до тонкої сорочки, на свої тугі грудні яблука»67; «…невже тебе не хвилює туге тіло юнки?»68. Ця яблукова мета­ фора має початок у ранній новелі «Життя» («груди що яблука тверді»69; «У неї такі тугі зітхання, як яблуки з антоновки»70), де тілесне кохання марковане юнацькою невинністю та вітальністю: «таємниця зачаття»71; «в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні тро­ янди»72. Прикметно, що ця вітальність одриває персонажку «Життя» Оксану з усталенос­ ти, і та вирушає в невідомість революційних шляхів. Натомість Майя позбавлена будь­ якої романтичної завіси, вона потверджує вітальність інакше: «…що й взагалі ніякого ко­ хання нема, а єсть тільки потяг до coitusʼа»73. Вона не молодецька наївність, щонайменше її сміх – «Це був надзвичайний регіт сильної самиці, що почувала свою силу»74. Однак анарх «з огидою згадував» фрагменти її тіла, коли Майя, як «активний, авто­ номний, трансцендентний суб’єкт»75, могла зачепити чоловіка тим, що «тонко і безжаліс­ но глузувала з нього»76. Тривожить його однак не так кокетування, як ідеологічні акцен­ туації: адже персонажка повсякчас називає анарха Савонаролою, тим «грубо підлітала до його душевного надлому»77. Майя має достатньо сили ословлювати та свідчити з розваж­ ливою насмішкою травматичний розрив дійсности та сподівань персонажа. Саме цей ас­ пект спонукає його дистанціюватися від дівчини. Понад те, Майя стає тим більш загроз­ ливою, чим частіше її «тихий негарний смішок»78 асоційований із метрпанжем, вона та­ кож лякає анарха словами «Мене не обдуриш!»79 та згадкою чека: «…от і воджу за ніс. Це прийом чекістів»80. У листі до анарха Карно тлумачить ім’я Майї як «богиню ілюзії»81. Направду, у пер­ шій частині «Повісті» образ Майї переважно зближується з фізичним та емоційним доб­ рим здоров’ям, за винятком здогадки дідка: для нього прозирає реальне становище: «фос­ форичний блиск, легенька хвороба в очах»82. Персонажка втрачає життєву наснагу та пов­ ністю скочується в хворобливість, коли Карно заступає свідомість анарха, далі вирізана ножем фраза «Майя є…(нецензурне слово)… з анархом»83 маркує драстичну незахище­ ність її спільности з анархом перед поглядами інших. Тут персонажка уповні дорівнюєть­ ся до безсилля, в якому вже перебуває анарх. Важить також прикінцева розмова Майї та анарха: коли вона потверджує, що вона «тайна чекістка, агент червоної охранки»84, тоді спадають накидувані обов’язок та потре­ ба у звичному коханні: «виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте й не будете кохати. Це, безперечно, так, бо ж я чула – кохання зовсім не таке … Так? – Так. – А тепер я вам скажу, що й я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась»85. Спадає також полуда тілесности та сексуальної згаги, які мали спонукати анарха говорити: «Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик»86. Саме без клішованих засновків взаємин чоловіка та жінки, тобто без сексуальної при­ надности та звіряння в коханні, анарх спроможний відчути «близькість до неї»87. Почасти це зумовлено тим, що вона опиняється по той бік від «потягу до coitusʼа»88 та голосінь дурня, в яких «кричить саме життя»89. Оприявнюючи приналежність до чека, вона засту­ пає до потвердження волі до смерти, про яке раніше міркує анарх: «…ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля»90. Стає очевидною спіль­ 66 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 51. 67 Там само. С. 52. 68 Там само. С. 87. 69 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 31. 70 Там само. С. 35. 71 Там само. 72 Там само. 73 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 70. 74 Там само. С. 58. 75 Gilbert S. Soldierʼs heart… P. 435. 76 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 51. 77 Там само. С. 56. 78 Там само. С. 53. 79 Там само. С. 90. 80 Там само. С. 71. 81 Там само. С. 119. 82 Там само. С. 60. 83 Там само. С. 116. 84 Там само. С. 134. 85 Там само. 86 Там само. С. 135. 87 Там само. 88 Там само. С. 70. 89 Там само. С. 59. 90 Там само. С. 67. Сіверянський літопис. 2024. № 2 126 ність їх минулого та світоглядних настроєвостей, утім усе ускладнюється, особливо не­ спроможністю обох утримувати одвертість власних намірів і почуттів. Їх останні репліки концентровані навколо револьвера, який у мерехтливій потенції передає Майя анархові, аби той скоїв самогубство, їх розмову заступає звістка про мертвого Хлоню. Надмір еротизму виявляється дечим замисленим раціонально для Майї. Її тіло, почат­ ково приналежне до ідеологічного владного механізму, виступає відкрито сексуалізова­ ним та бажаним для чоловічого погляду. Перший сексуальний досвід Майї також зумов­ лений її обов’язком у чека: «…я віддалася сильному красивому самцеві. Віддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба»91. Однак, імовірно, з анархом вона втрапляє у пороговість: напис на столі про їх інтимний зв’язок у малиннику викликає па­ нічну реакцію, тим маркує сферу її інтимного. Третя варіація фемінности, яка окреслюється в перспективі відриву від ґрунту, – це ін­ телектуальна та вольова персонажка, яка втримує аксіологічний вимір персонажа. Такими постають сестра Катря з «Повісті про санаторійну зону» та Аглая з «Вальдшнепів». Сестра Катря знайомить анарха з Хлонею, який «найшов в особі анарха свою постійну й уважну аудиторію», тим вона розуміє, «що … не помилилась: саме таким і намалювала вона анарха в своїй уяві»92. Анарх теж відчуває приязнь до сестри Катрі, однак позбавле­ ну тілесного бажання. На противагу акцентуаціям на тілесних принадах і сміхові Майї, сестра Катря «була тихою дівчиною, голос її ніколи не підносився на вищі нотки»93; «…трохи кирпатеньким носом і безцвітними тихими очима»94, деталі її одягу та волосся відгонять для анарха «чимсь древнім, забутим, але й близьким»95. Сама сестра Катря мала «жести степової дівчини: наївні і м’яко суворі»96; анарх «почував необхідність говорити задушевно»97. Її образ повсякчас асоційований із «сибірськ[ими] нетрями»98; її спонука – не зупинятися: «більш як півроку ніде не живе»99. Понад те, можливо прослідкувати пев­ ну андрогінність персонажки, коли вона описує аристократизм Майї, оприявнюючи тілес­ ність іншої дівчини та власне бажання торкнутися її: «…римський профіль, цей стрункий стан, ці надменні й нехороші очі, ці мініатюрні пальчики, які так і хочеться погладить»100. Інтелектуалізм сестри Катрі полягає в її шуканнях «природи людини», однак персо­ нажка свідома поразки: «…уплутавши сюди Шпенглера, Берґсона, революцію, кохання й мільйон інших дрібниць, можна здобути тільки одну мовчазну стіну»101. Саме перед цією стіною «мисль … робиться порожнім дріб’язком»102. Ці пошуки спрямовані не лише на загальну теоретичну проблему, вони мають також недоторканну інтимну складову – «фартушок … біленький, як перший далекий сніг»103, який прагнеться відчути в позити­ візмі та «Критиці чистого розуму». Поле її інтелектуального «безґрунтянства» поширю­ ється на розмови з анархом, який прагне дорівнятися до сестри Катрі: «…коли я вас слу­ хаю, то мені здається, що це не ви говорите, а я»104. Симптоматично, що анархові, який перебуває в стані застиглости, до вподоби увесь ідейний розмах, з якого набуває субʼєкт­ ности сестра Катря. Анарх вторинний щодо її волі в інтелектуальних пошуках, однак прагне берегти їх, називаючи жартом серйозні розмови про «процес машинізації людей» і те, що він «і зайвий, і шкідливий чоловік»105. Він лишає її спати «під наступом сіверких вітерців»106, у яких означено спонуки сестри Катрі, зосібна її ймовірний від’їзд «в Сибір, до самого Байкалу»107: «Де­небудь у занесеній снігом оселі й народжуються справжні мислі»108. У письмі однак знаходимо відбитки її вразливости та загрози спустошення, які свідчать про виснаженість сестри Катрі в пошуках природи людини: «була втіленою нудь­ гою»109; «Потім сестра Катря говорила, що її давить якась невимовна тьма»110; «Перед 91 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 71. 92 Там само. С. 61. 93 Там само. С. 62. 94 Там само. 95 Там само. 96 Там само. С. 63. 97 Там само. С. 62. 98 Там само. С. 132. 99 Там само. С. 63. 100 Там само. С. 85. 101 Там само. С. 63. 102 Там само. 103 Там само. С. 86. 104 Там само. С. 66. 105 Там само. С. 67–68. 106 Там само. С. 108. 107 Там само. С. 130. 108 Там само. С. 131. 109 Там само. С. 121. 110 Там само. С. 63. Siverian chronicle. 2024. № 2 127 нею росла темна стіна, і здавалось їй, що на неї наступають якісь важкі незрозумілі квар­ тали»111. Прикметно, що для сестри Катрі постає стіна й темінь, далі ословлення неможливе, а відтак неможливо нічого. Однак Хлоня та анарх втрапляють по той бік дійсности, для них існує світ фантомів, як і для Майї, яка наприкінці опиняється на командній висоті «з за­ плющеними очима», промовляючи стиха, «наче творила якусь невідому молитву»112. «Безґрунтовних романтиків»113 поєднує меланхолійна ніжна спільність: анарх і Хлоня по­ діляють не лише розмови, перебування на командній висоті, але згодом фантазматичні розриви дійсности та місце, де вони вчинять самогубство. У письмі є відбиток спільности Хлоні та сестри Катрі – це флористичний код, а саме одуванчики. Персонажка кілька ра­ зів роздмухує одуванчик, який спалахнув і «розтанув у просторах білим димком»114, а Хлоня «хоч[е] перед вами розсипати одуванчик слів»115. Прикметно, що сестра Катря, за­ нурена у філософські праці, прагне в раціо віднайти рішення проблеми: «…де починаєть­ ся вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик»116, Хлоня натомість давно полишив раціо, його вабить сновидне «китайча, яке мріє про невідомого Леніна»117, він витворює «патетичні новели»118. Чим довше сестра Катря перебуває в санаторійній зо­ ні, тим її більше не рятує логос книжки та позитивізм, ці квартали – «щось абстрактне і непереможне»119. Сестру Катрю вражає смерть Хлоні, потому – анарха, і вона не здатна зрушити з місця: «…з розпущеним волоссям сиділа на ліжку, обхопивши руками голо­ ву»120. Персонажка, яка наснажено провадила інтелектуальний шлях «безґрунтовних ро­ мантиків», опиняється не здатною полишити кімнату на санаторійній зоні, її воля та згага до мислі згублюються зі смертями товаришів. К. Міллет потверджувала, що «Стать – це соціальний статус з політичним підтекс­ том»121. Однак коли чоловік не спроможний заступити на владні позиції у символічному (соціальному) реґістрі, жінка, яка більшу частину історії перебувала в підпорядкуванні до владних патріархальних механізмів, здатна утримувати суб’єктність, уникаючи директив­ них засобів знищення. Такою мимоволі постає Аглая з «Вальдшнепів», яка розглиблює внутрішні території Дмитрія Карамазова, проминаючи загроженості владного механізму, перед якими зупинявся персонаж. По­перше, її ідентичність не складається в звичну ці­ лість: «І московське походження, і її порівняно чиста українська мова, й, нарешті культур­ ний прапрадід»122. По­друге, її ідеологічні погляди викличні: «Я – одна з тих молодих лю­ дей, що як гриби виростають біля ваших комʼячейок і яких ви не помічаєте»123. По­третє, її внутрішня воля не стримувана: «від природи покликано до кипучої діяльности, і я хочу творити життя»124. Найперше, Аглая зближується з Дмитрієм, фамільярно звертаючись до нього, «поспі­ шає в його інтимні закутки»125: зосібна тактильно, прикладаючи до його обличчя троянду, далі замшеву рукавичку, власне дівоче обличчя, потому розпитуючи про стосунки з дру­ жиною Ганною. Видається, вона так вільно розтинає інтимне Дмитрія, тому що впізнає тип Карамазових «в хаосі своєї ідеологічної кризи»126. Вона також перевершує Дмитрія сміливістю. Наприклад, коли вони говорять про «ненависть до ближніх»127, Аглая виголо­ шує радикальну позицію: «Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша – ве­ лика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої»128, однак заохочує волю та відважність Дмитрія, який «розпові­ дав … як колись, у часи громадянської війни … розстріляв когось зі ближніх біля якогось 111 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 114. 112 Там само. С. 143. 113 Там само. С. 67. 114 Там само. С. 58. 115 Там само. С. 88. 116 Там само. С. 63. 117 Там само. С. 77. 118 Там само. С. 61. 119 Там само. С. 114. 120 Там само. С. 141. 121 Міллет K. Сексуальна політика. С. 50. 122 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 4. С. 231. 123 Там само. С. 227. 124 Там само. С. 228. 125 Там само. С. 207. 126 Там само. С. 244. 127 Там само. С. 209. 128 Там само. С. 210. Сіверянський літопис. 2024. № 2 128 монастиря»129. Аглая ставить питання руба: «щось одне: або це ідея, або нова примара»130, і Карамазов починає відчувати «її впливи на свій світогляд»131. Повсякчас зі світоглядними переконаннями перехрещується та потверджується тілес­ ний потяг Карамазова: «І згадуючи їі вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотілось бути таким же безумним. Йому захотілось схопити її в обійми й за­ кричати побідним криком дикого переможця … нічого не бачив, крім цієї привабливої дівчини і її мигдалевого погляду … нахабно подивився на Аглаїн торс і зупинив на ньому свої очі»132. Зрештою, Аглая потверджує таке середохрестя політичного та інтимного інакше, коли перше розтинає друге: «…в наш вік можна кохати справжнім коханням тіль­ ки тоді, коли це кохання підігрівається полум’ям соціальної ідеї»133. Однак персонажка не справджує бажань Карамазова, вона мерехтить перед ним потенцією, що зроджує в Кара­ мазова меланхолію; «…рецидив його ідіотської хвороби»134: він тужить за втраченим, себ­ то несправдженим тілом Аглаї, тим віднаходячи в серединах її відбиток: «відчув у ній щось надзвичайно рідне. Йому здалось, що саме її він загубив колись, і вона тепер при­ йшла до нього, така бажана, як ніхто і як ніщо»135. Безпорадно закоханий Дмитрій заков­ тує Аглаю уявою. Натомість сама персонажка залишається суб’єктною (вона не розчиняється у безумі, як сестра Катря зі смертю Хлоні та анарха) і продовжує промовляти, не втрапляючи у внутрішні чи зовнішні репресивні механізми: «…його Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі “собірателя землі руської” і спуска­ ється, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина­середнячка»136, на­ томість Вовчик виглядає в цій розмові вочевидь ослаблим, Аглая його питає: «Чи не бо­ їшся ти, що нас хтось підслухає?»137 Тверді та вольові переконання Аглаї дають підстави говорити про її виняткову роль в утриманні української національної історії серед по­ всюдних заслаблих Карамазових і товаришів Вовчиків. Прикметно, що в статті «Якими нас прагнете» 1935 р. Олена Теліга пише: «Такий тип вже народився в Україні і непере­ можно, силоміць починає вдиратися до її літератури. Бурхливо вдерлася до неї Аглая з “Вальдшнепів” Хвильового, дівчина, яка, покликана до кипучої діяльности, цікавиться ці­ лим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне дати нове серце, спов­ нене любов’ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не має»138. Пізніше Юрій Лав­ ріненко потверджуватиме, що саме Олена Теліга стала «Аглаєю української поезії і дійс­ ності»139. Насамкінець, важить заналізувати два екстремуми, що їх можливо віднайти в М. Хви­ льового: утопійне взаємопідтримуване спілкування, яке маркує незреалізовану потенцію любови «безґрунтовних романтиків», та хворий убивчий розв’язок «надломлених людей громадянської війни»140. Направду, ці екстремуми – лише поступовість у цілості. У «Синьому листопаді» спілкування Вадима та Марії обмежується короткими артику­ льованими репліками й тими фрагментованими спонуками, які вони зберігають не ослов­ леними. Здебільшого, саме їх погоджена співприсутність в одній кімнаті означує потен­ цію кохання, коли поза кімнатою на них чатують новоутворені суспільні структури. Соці­ альне розтинає приватне. Вище образ Марії був детально аналізований: Марія означує кінець революційної ідео­ логії. Натомість Вадим відчуває повсюдну присутність комуни, знаючи, що ніколи в ній не житиме. Головні персонажі перебувають в опозиції один до одного, артикулюють цю суперечливість: «…ворогам не до кохання»141. Непримиренність обертається їх спільніс­ тю, бо непримиренність має коріння в меланхолії обидвох. Внутрішній світ обох зроджу­ ється навколо відбутих революційних подій. Відтак мимоволі вони продовжують сліду­ вати за революцією в її потенціях, не поступаючись застиглостям навколо. Одна з точок перетину, де вони разом усвідомлюють себе не ворогами, – це неприязнь до Зиммеля – 129 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 4. С. 210. 130 Там само. 131 Там само. С. 213. 132 Там само. С. 232. 133 Там само. С. 245. 134 Там само. С. 242. 135 Там само. С. 238. 136 Там само. С. 243. 137 Там само. 138 Теліга О. Збірник / Ред. О. Жданович. Детройт, Нью­Йорк, Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977. С. 76. 139 Лавріненко Ю. Зруб і парости: Літературно­критичні статті, есеї, рефлексії. Мюнхен: Сучасність, 1971. С. 172. 140 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 159. 141 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 120. Siverian chronicle. 2024. № 2 129 «символа федеративного міщанства»142. Слова чи то оповідача, чи то Гофмана й усіх, хто прикрашає квітами залу, підтверджують це метафоричне злиття романтичної закоханости та революції в одне ціле для присутніх: «Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої. Це революція»143. «Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія? Поринаємо в синіх три­ вожних ночах … І ширяємо над землею замріяні, далекі»144. У цих рядках і поезія, і синьо­ та, і замріяність стосуються винятково революційного розриву. Понад те, хоча він і розти­ нає зв’язок Вадима та Марії, «вічна поезія – світова, синя»145 стосується не поодиноких героїв, а всіх причетних до революційних подій. Лейтмотив синього листопада водночас далекий та повсюдний, як відчуття відбутої революції чи нездійсненного кохання. Він є тою комуною, яку бачить Вадим з двадцять п’ятого століття, і та дурість та контрреволюційність, про які допитується Марія в Гофма­ на: «Іще проходив невідомий синій листопад»146, «за вікном знову посувався синій листо­ пад»147. Синій листопад тяглий, і в ньому завжди можна буде побачити двадцять п’ятий вік, натомість «Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно». Марія ж «думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала – і Вадим хоче кохати»148. Вони навіть освідчу­ ються одне одному, проте з безвиході та розпуки; під час розмови Марії ввижається за вікном постать, вона «розсипає хорий сміх»149. В авдіальному просторі приготування до святкування річниці революції розтинають приватність Марії та Вадима. По­перше, стукотом від забивання цвяхів: «Це – останні цвяхи: завтра свято»150, ці звуки ніби злічують час, залишений для Вадима. По­друге, чис­ ленні згадки про соснові гілки, якими облаштовують простір. Далі соснове гілля відіграє важливу роль, воно надасть аромату тиші від слів Марії, коли помре Вадим: «Те, що вона промовила, здавила тиша … І тиша запахла сосною»151. Залишається лише відбиток, спогад у словах Марії: «Але все­таки тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся»152. Вадим і Марія спілкуються про особисте відбитками почуттів, які не мають наслідків у дії. Більше важать не так слова, як тиша та чуття одне одного: Марія в уяві ніби відтворює їх розмови й те, що залишається у під-розмові153. Марія супроводжує останній Вадимів подих словами: «По оселях урочисто ходить комуна»154 попри власну незгоду з романтикою Вадима. У самому вигуку «По осе­ лях урочисто ходить комуна», який раніше вимовляє Вадим, залишається ідеологічний відбиток, тим фрагменти мови закоханого155 залишаються приналежні не винятково зако­ ханому, ним говорить хтось інший: «Твоя кров перекладена в їх сенси»156, себто ідеоло­ гічні. Однак важить, що коли цей вигук промовляє Марія, вона лише дотикається до останніх подихів Вадима, тим вона позбувається ідеологічної ваготи слів. Вона трансгре­ сує крізь власні ідеологічні переконання, тим оприявнює, що завжди слухала та відповіда­ ла Вадимові під розмовою. Французька філософиня Люс Іріґаре означувала подібну уто­ пійну комунікацію: «Я слухаю тебе радше як одкровення ще не оприявненої істини. При­ належна тобі та світові, вона оприявнена крізь тебе, тобою… Я даю тобі тишу, в якій твоє майбутнє, – і можливо, моє… Це відкритість, яку ніхто не займає та якою ніхто не перей­ мається»157. У таку відкритість прямують персонажі М. Хвильового. У пореволюційному просторі герої М. Хвильового вочевидь залишаються без ґрунту національного, а також ґрунту символічного (тобто соціального). Зрештою, – без ґрунту в чуттєвості внаслідок травматичних воєнних подій та надмірної меланхолії. У «Сентимен­ тальній історії» оповідачка Бʼянка сусідує з подружжям: товаришкою Уляною та товари­ шем Бе., «колишнім комуністом»; вони брали участь у громадянській війні, а зараз: «…товаришка Уляна дуже погано живе із своїм чоловіком … тільки зрідка проривалось 142 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 122. 143 Там само. С. 121. 144 Там само. 145 Там само. 146 Там само. С. 113. 147 Там само. С. 119. 148 Там само. С. 115. 149 Там само. С. 120. 150 Там само. С. 123. 151 Там само. С. 125. 152 Там само. С. 113. 153 Див.: Sarraute N. Lʼère du soupçon. Essais sur le roman. Édition Gallimard, 1956. 154 Так само. С. 125. 155 Див.: Барт Р. Фрагменти мови закоханого. Львів: Бібліотека журналу «Ї», 2006. 156 Irigaray L. When our lips speak together / Trans. by C. Burke. Journal of women in culture and society. 1980. Vol. 6. № 1. P. 69. 157 Irigaray L. Jʼaime à toi: esquisse d'une félicité dans lʼhistoire. Paris: Grasset, 1992. P. 181–182. Сіверянський літопис. 2024. № 2 130 їй, і тоді вона глибоко зідхала»158. Часто товаришка Уляна постає перед Б’янкою битою: із синцями під очима, перебитим носом або перемотаною головою. Вочевидь, це свідчить про деструкцію чуттєвого та ментального життя товариша Бе., який в кінці убиває дружи­ ну: «…закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою … Я тільки подумала тоді, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.»159. Відтак «Сентиментальна історія» оповідачки розгортається у хворі та спорожнілі часи: вона приналежна до наступного покоління після товаришки Уляни, яка говорить: «ви ні­ коли не можете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни»160. Товаришка Уляна переживає символічну смерть, засвідчуючи вигнання з раю себе та товариша Бе.: «…ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повітрі, ніби вона лежала в домовині»161. Її справжнє життя відбувалося тоді, коли вона «була красу­ нею», а товариш Бе. був закоханим юнаком; зрештою, це був «той дикий і тривожний час, коли люди ходили голі й голодні й були велетнями й богами»162. Спомини про громадянську війну становлять для товаришки Уляни та для Бʼянки час міту, який кожна по­різному прагне втілити. З одного боку, товаришка Уляна повертає до життя відбутий рай та революцію в розмовах із Бʼянкою, себто розказує про громадянську війну, залучаючи уяву та пам’ять, тим люди стають «велетнями та богами»163. Вона не мо­ же розбачити юнацького образу товариша Бе.: їй залишаються релігійні любов та жертов­ ність: «Бідний, бідний товариш Бе.»164. Їй також залишається провіденціалізм, що рятував її на фронті: «Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зі мною трапиться якесь нещастя»165. Кінець кінцем, її провидіння справджується, і вона досягає фізичної смерти від руки потравмованого чоловіка. З іншого боку, Бʼянку ваблять далі, і саме товаришка Уляна стає провідницею до країни, де «під її сонцем не тільки внутрішній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того, ми фізично перероджувались. Клянусь вам!»166 У цій розмові Б’янка переживає свій перший екстатичний досвід: «…майже релігійне почуття любови до цього маленького людського страждання … Вона взяла в свої руки мою голову й поцілувала її. Вона так поцілувала, що мені й зараз ходить дріж по спині. Потім вона пішла від мене. Я раптом заплакала»167. Прикметно, що це один із небагатьох сюжетів М. Хвильового, де присутній такий тривкий зв’язок між жінками. Стинання часів революції уповні дорівнюються до релігійних досвідів, що їх можливо вті­ лювати в життя тут і зараз: саме тому Б’янка також спрагла зустрічей з Чаргаром, який дорівнюється до образу Спасителя: «Мені прийшла мисль, що образ “Спасителя” – це не що інше, як мертвий Чаргар»168, вона також засвідчує його релігійні почування: «Чаргар стояв серед дерев на колінах обличчям до вечірнього сонця, і було таке вражіння, ніби він молиться»169. Врешті­решт, Бʼянка вирішує, що «напівабстрактну даль»170 можливо пізнати через Бога: «…й тому обрушилась на нього з такою силою свого нового почуття, з якою зверта­ лись до неба тільки фанатики»171. Симптоматично, що ікону їй мимоволі передають то­ варшика Уляна та товариш Бе., цей мотив потверджує тотожність досвідів віри в соці­ альну теорію комунізму під час революції та віри християнської православної: «В кладо­ вій товаришки Уляни я колись бачила стару ікону: її туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рішила взяти її відтіля й поставити в своїй кімнаті»172. Видається, вона слідує розвію віри та зневіри товариша Бе. Однак замість оприявнення чуттєвости та віри в дійсності, Бʼянка переживає все в хворих сновидіннях, прокидається виснаженою та неспроможною до пе­ режиття жаху зі смерти товаришки або пережиття любові до Чаргара. Процес набуття ві­ ри, відтак процес субʼєктивації персонажки, унеможливлений: після того, як вона бачить мертве тіло товаришки Уляни, «підійшла до Спасителя й з не меншою насолодою, як і Чаргарові, плюнула в його прекрасне обличчя. Потім узяла із стола кухонний ніж і пору­ бала дошку з образом Боженьки на маленькі трісочки. Я погасила лампадку й викинула її 158 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 151. 159 Там само. С. 189. 160 Там само. С. 159. 161 Там само. 162 Там само. С. 177. 163 Там само. 164 Там само. С. 151. 165 Там само. С. 176. 166 Там само. С. 159. 167 Там само. С. 160. 168 Там само. С. 189. 169 Там само. С. 172. 170 Там само. С. 184. 171 Там само. 172 Там само. Siverian chronicle. 2024. № 2 131 у вікно»173. Апатичний стан персонажки переважає, що засвідчують речеві деталі, відбит­ ки яких вона залишає в «сентиментальній історії»: «Я вийшла в коридор, переступила че­ рез закривавлений труп товаришки Уляни й пішла на вулицю. В коридорі біля розрубаної голови, очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спідницю»174. Далі вона знечулено руйнує зв’язок із Чаргаром, віддаючись Куку: «Чаргар стояв блідий. Я йому мовчки показала на кров (мені на мить блиснула розрубана голова товаришки Уляни) і сказала, усміхаючись: – Це рештки моєї невинности... Забери, коли хочеш»175. Направду, такі акцентуації нагадують радше колективне божевілля, яке драстично розтинає інтимні досвіди любови та віри, життя та смерти. Отже, у цій розвідці ми проаналізували потравмовані взаємини статей у письмі М. Хвильового, тим розгорнули та нюансували тезу С. Павличко: «Чоловіки й жінки в цій прозі пов’язані ненормальними, божевільними стосунками»176. Ми також розглянули варі­ ації маскулінности та фемінности. Найперше, його персонаж, виснажений революційними подіями, не спроможний долучитися до авторитарних тенденцій радянської системи, ста­ ти в ній суб’єктом, відтак він солідаризується не так із суб’єктами влади, як із персонаж­ ками, які опиняються поруч та поділяють тугу за втраченим світом, революційним виром і тривогу від зустрічі з «символом федеративного міщанства»177. Віднаходимо також екс­ тремуми взаємин між «безґрунтовними романтиками»: з одного боку, утопійний зв’язок, який перевершує тілесний потяг та вербалізовану комунікацію, він ґрунтується на соліда­ ризації; з іншого боку, деструктивний вбивчий зв’язок поруйнованої чуттєвости. Голос оповіді часто звірений жіночому, це стає порятунком для «безґрунтовних ро­ мантиків» обох статей, які опинилися на марґінесі радянського суспільства, де під час бо­ ротьби з контрреволюцією переважають потяги до насильства та смерти. Ця варіація кар­ динально відрізняється від інших літературних творів української та англійської літера­ тур, у яких чоловіки сексуально підкорювали жінок задля потвердження влади. Письмен­ ник також надає значну суб’єктність персонажкам, відтак більшу увагу ми звернути саме на варіації персонажок. У межах цієї розвідки нам вдалося виокремити такі варіанти фе­ мінности: по­перше, дорівнювання потенціалу революційних подій до емансипаторної спроможности жінки; по­друге, вивільнена жіноча сексуальність; по­третє, жіночі інте­ лектуальні пошуки та потвердження волі. Завдяки діяльнісним персонажкам уможливлю­ ється ґендерний аспект «безґрунтянства» у письмі М. Хвильового. Отже, проза М. Хвильового – це світ солідарности та рівности статей. Таку особли­ вість пояснюємо спільним травматичним досвідом, подальшою меланхолією та розчару­ ванням від пореволюційного світу. References Aheieva, V. (2008). Zhinochyi prostir: feministychnyi dyskurs ukrainskoho modernizmu [Womenʼs space: feminist discourse of Ukrainian modernism]. Kyiv, Ukraine. Irigaray, L. (1992). Jʼaime à toi: esquisse d'une félicité dans lʼhistoire [Jʼaime à toi: sketch of bliss in history]. Paris, France. Pavlychko, S. (1999). Dyskurs modernizmu v ukrainskii literatury [The discourse of modernism in Ukrainian literature]. Kyiv, Ukraine. Showalter, El. (1997). Hysotries. Hysterical epidemics and modern culture. New York, USA. Tate, T. (1998). Modernism, history and the First World War. Manchester and New York, USA. Zborovska, N. (1999). Feministychni rozdumy. Na karnavali mertvykh potsilunkiv [Feminist reflecti­ ons. At the carnival of dead kisses]. Lviv, Ukraine. E­mail: yu.karpets@ukma.edu.ua The aim of the article is to analyze imprints of gender transformations caused by the First World War and the liberation struggle in Ukraine (1917–1921) on the relationship between sexes and variety of mas- 173 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 189. 174 Там само. 175 Там само. С. 190. 176 Павличко C. Дискурс українського модернізму. С. 271. 177 Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 122. Сіверянський літопис. 2024. № 2 132 culinity and femininity in Mykola Khvylovyiʼs writing. The research is based on comparative and herme- neutical methods, it also involves gender and philosophical analyses. The theoretical and methodological basis is formed by the works of S. Gilbert, Y. Kristeva, L. Irigaray, T. Tate, E. Shawalter, V. Ageeva, and S. Pavlychko. The scientific novelty of the article lies in the detailed analysis of gender shifts in M. Khvylovyiʼs prose, in particular from the comparative and philosophical perspectives. Conclusions. The results of the study prove that M. Khvylovyiʼs writing is unique in terms of the relationships between the sexes in the postwar 1920s. In a comparative analysis of English and Ukrainian literature, it was found that M. Khvylovyiʼs male characters do not try to violently restore their own subjectivity because of the cri- sis of masculinity, as it happens in works of other writers. Instead, subjectivity is given to female charac- ters who equate to emancipatory revolutionary potentiality, liberate their own sexual desire and hold the axiological and national dimensions of an identity thanks to their will and intellect. Finally, two extremes of the relationship between sexes were revealed: on the one hand, a utopian connection that transcends corporeality and is based on solidarity; on the other hand, a destructive connection in which sensuality is absent. Key words: gender, World War I, «groundlessness», post-traumatic disorder, femininity. Дата подання: 24 березня 2024 р. Дата затвердження до друку: 6 квітня 2024 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Карпець, Ю. Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового. Сіверянський літо- пис. 2024. № 2. С. 119–132. DOI: 10.58407/litopis.240213. Цитування за стандартом APA Karpets, Yu. (2024). Posttravmatychni vzaiemyny statei u prozi Mykoly Khvylovoho [Post­traumatic relationships between sexes in Mykola Khvylovyi’s prose]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 2, P. 119–132. DOI: 10.58407/litopis.240213.

Схожі ресурси