Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту)

Новизна і мета дослідження: стаття є першою спробою простежити початковий етап становлення організаційних осередків українського руху на повітовій периферії (на прикладі Прилуцького повіту Полтавської губернії). Хронологічні межі дослідження – кінець ХІХ ст.: від перших проявів українського руху на...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2024
Автор:	Наумов, С.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2024
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Розвідки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199892
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту) / С. Наумов // Сіверянський літопис. — 2024. — № 3. — С. 102-116. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-199892
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1998922024-11-05T17:19:26Z Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту) Наумов, С. Розвідки Новизна і мета дослідження: стаття є першою спробою простежити початковий етап становлення організаційних осередків українського руху на повітовій периферії (на прикладі Прилуцького повіту Полтавської губернії). Хронологічні межі дослідження – кінець ХІХ ст.: від перших проявів українського руху на Прилуччині до його переходу на вищу, партійну стадію. Методологія статті ґрунтується на комбінованому застосуванні сучасних підходів і напрацювань націологічних, краєзнавчих та біографічних досліджень. Висновки. На основі використання «етнічного» та «освітнього» маркерів констатується, що в Прилуцькому повіті існували певні сприятливі передумови для розгортання українського руху, проте їх реалізація залежала від багатьох чинників. У цьому зв’язку простежуються місцеві й «зовнішні» культурні впливи: присутність людей, патріотично налаштованих чи хоча б небайдужих до української культури, доступність української літератури, поширення ідей тощо; підтверджується ключова роль родини Міхновських, привертається увага до постатей П. Погибки, М. Кононенка, Т. Вороного. Центральне місце в статті відведено з’ясуванню обставин і часу виникнення першого в повіті українського гуртка в Прилуцькій гімназії, уточнено роль М. Міхновського та В. Совачіва в його створенні й функціонуванні. Вивчення організаційних зав’язків гуртка дало підстави для висновку про існування на Полтавщині наприкінці 1890-х рр. стійкого сегменту українського юнацького руху культурницько-самоосвітнього характеру. Реконструйовано історію селянського гуртка в Горобіївці та Срібному. Простежено зв’язки прилуцьких гуртків з тогочасними українськими організаціями. Показано проникнення впливів Братства тарасівців та Українських студентських громад, діяльність їхніх представників у повіті. Підкреслюється ембріональний стан периферії українського руху в 1890-х рр. та її основна функція: готувати ґрунт для творення партійних структур і розгортання масового національного руху. The novelty and the purpose of the research: the article is the first attempt to trace the initial stage of the formation of organizational centres of the Ukrainian movement on the province periphery (using the example of Pryluky province of the Poltava governorate). The chronological boundaries of the research are the end of the 19th century: from the first manifestations of the Ukrainian movement in Pryluky province until its transition to a higher, party stage. The methodology of the article is based on the combined application of modern approaches and findings of ethnological, local history, biographical research. Conclusions. Based on the use of «ethnic» and «educational» markers, it is stated that there were certain favourable conditions for the development of the Ukrainian movement in the Pryluky province, but their implementation depended on many factors. In this connection, local and «external» cultural influences can be traced: the presence of people being patriotic or at least indifferent to Ukrainian culture, the availability of Ukrainian literature, the spread of ideas and so on; the key role of the Mikhnovsky family is confirmed, as well as attention is drawn to the figures of P. Pohybka, M. Kononenko and T. Voronyi. The central place in the article is given to the clarification of the circumstances and the time of the emergence of the first Ukrainian circle in the Pryluky gymnasium, and clarifies the role of M. Mikhnovskyi and V. Sovachiv in its creation and functioning. The study of the organizational ties of the circle gave grounds for conclusions on the existence of a stable segment of Ukrainian cultural and self-educational youth movement in the Poltava region at the end of the 1890s. The history of the peasant circle in Horobiivka and Sribne has been reconstructed. The organizational ties of the Pryluky circles with Ukrainian organizations of those times were traced. The spread of influence of the Brotherhood of Taras (Bratstvo tarasivtsiv) and Ukrainian student communities, the activities of their representatives in the district are shown as well. The article also highlights the following important issue: the initial level of the peripheral Ukrainian movement in the 1890s with its main function to prepare the ground for the creation of some future party structures and the deployment of a mass national movement. 2024 Article Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту) / С. Наумов // Сіверянський літопис. — 2024. — № 3. — С. 102-116. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.58407/litopis.240309 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199892 94(477.51-21При)«189»:323.13(=161.2) uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки Розвідки
spellingShingle	Розвідки Розвідки Наумов, С. Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту) Сiверянський літопис
description	Новизна і мета дослідження: стаття є першою спробою простежити початковий етап становлення організаційних осередків українського руху на повітовій периферії (на прикладі Прилуцького повіту Полтавської губернії). Хронологічні межі дослідження – кінець ХІХ ст.: від перших проявів українського руху на Прилуччині до його переходу на вищу, партійну стадію. Методологія статті ґрунтується на комбінованому застосуванні сучасних підходів і напрацювань націологічних, краєзнавчих та біографічних досліджень. Висновки. На основі використання «етнічного» та «освітнього» маркерів констатується, що в Прилуцькому повіті існували певні сприятливі передумови для розгортання українського руху, проте їх реалізація залежала від багатьох чинників. У цьому зв’язку простежуються місцеві й «зовнішні» культурні впливи: присутність людей, патріотично налаштованих чи хоча б небайдужих до української культури, доступність української літератури, поширення ідей тощо; підтверджується ключова роль родини Міхновських, привертається увага до постатей П. Погибки, М. Кононенка, Т. Вороного. Центральне місце в статті відведено з’ясуванню обставин і часу виникнення першого в повіті українського гуртка в Прилуцькій гімназії, уточнено роль М. Міхновського та В. Совачіва в його створенні й функціонуванні. Вивчення організаційних зав’язків гуртка дало підстави для висновку про існування на Полтавщині наприкінці 1890-х рр. стійкого сегменту українського юнацького руху культурницько-самоосвітнього характеру. Реконструйовано історію селянського гуртка в Горобіївці та Срібному. Простежено зв’язки прилуцьких гуртків з тогочасними українськими організаціями. Показано проникнення впливів Братства тарасівців та Українських студентських громад, діяльність їхніх представників у повіті. Підкреслюється ембріональний стан периферії українського руху в 1890-х рр. та її основна функція: готувати ґрунт для творення партійних структур і розгортання масового національного руху.
format	Article
author	Наумов, С.
author_facet	Наумов, С.
author_sort	Наумов, С.
title	Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту)
title_short	Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту)
title_full	Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту)
title_fullStr	Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту)
title_full_unstemmed	Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту)
title_sort	початок формування організаційної периферії українського руху в російській імперії (на матеріалах прилуцького повіту)
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2024
topic_facet	Розвідки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199892
citation_txt	Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту) / С. Наумов // Сіверянський літопис. — 2024. — № 3. — С. 102-116. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT naumovs počatokformuvannâorganízacíjnoíperiferííukraínsʹkogoruhuvrosíjsʹkíjímperíínamateríalahprilucʹkogopovítu
first_indexed	2024-11-10T19:10:25Z
last_indexed	2024-11-10T19:10:25Z
_version_	1815363794475417600
fulltext	Сіверянський літопис. 2024. № 3 102 УДК 94(477.51-21При)«189»:323.13(=161.2) Сергій Наумов • ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ ПЕРИФЕРІЇ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ (НА МАТЕРІАЛАХ ПРИЛУЦЬКОГО ПОВІТУ) DOI: 10.58407/litopis.240309 © С. Наумов, 2024. CC BY 4.0 ORCID: https://orcid.org/0000-0002-0289-4357 Новизна і мета дослідження: стаття є першою спробою простежити початковий етап ста- новлення організаційних осередків українського руху на повітовій периферії (на прикладі Прилуцько- го повіту Полтавської губернії). Хронологічні межі дослідження – кінець ХІХ ст.: від перших про- явів українського руху на Прилуччині до його переходу на вищу, партійну стадію. Методологія статті ґрунтується на комбінованому застосуванні сучасних підходів і напрацювань націологіч- них, краєзнавчих та біографічних досліджень. Висновки. На основі використання «етнічного» та «освітнього» маркерів констатується, що в Прилуцькому повіті існували певні сприятливі передумови для розгортання українського руху, про- те їх реалізація залежала від багатьох чинників. У цьому зв’язку простежуються місцеві й «зов- нішні» культурні впливи: присутність людей, патріотично налаштованих чи хоча б небайдужих до української культури, доступність української літератури, поширення ідей тощо; підтверджуєть- ся ключова роль родини Міхновських, привертається увага до постатей П. Погибки, М. Кононенка, Т. Вороного. Центральне місце в статті відведено з’ясуванню обставин і часу виникнення першого в повіті українського гуртка в Прилуцькій гімназії, уточнено роль М. Міхновського та В. Совачіва в його створенні й функціонуванні. Вивчення організаційних зав’язків гуртка дало підстави для висновку про існування на Полтавщині наприкінці 1890-х рр. стійкого сегменту українського юнацького руху культурницько-самоосвітнього характеру. Реконструйовано історію селянського гуртка в Горобі- ївці та Срібному. Простежено зв’язки прилуцьких гуртків з тогочасними українськими організація- ми. Показано проникнення впливів Братства тарасівців та Українських студентських громад, ді- яльність їхніх представників у повіті. Підкреслюється ембріональний стан периферії українського руху в 1890-х рр. та її основна функція: готувати ґрунт для творення партійних структур і розгор- тання масового національного руху. Ключові слова: український рух, Братство тарасівців, М. Міхновський, В. Совачів, 1890-ті рр., Прилуцький повіт. Історія українського руху в Російській імперії висвітлена доволі широко (якщо брати до уваги кількість публікацій), але при цьому фрагментарно й вибірково. На маргінесі за- лишаються окремі течії та організації, більшість персоналій, регіональна проблематика. Останніми роками ситуація навіть дещо погіршилася: ускладнився доступ до джерел, іс- тотно скоротилися кількісні параметри досліджень, перестали збиратися наукові конфе- ренції із цієї тематики. Це в той час, коли в громадському і владному дискурсах активно артикулюється проблематика історичної пам’яті, політики пам’яті, ведеться боротьба нав- коло пам’ятників, топонімії та ін. Тимчасом у місцевих громадах знання про власне мину- ле надто бідне, нерідко викривлене, що дає простір для різного роду маніпуляцій, творен- ня чергових міфів у гіршому значенні цього слова й зрештою деформує суспільну свідо- мість. З погляду фокусування окреслених проблем, показовим прикладом можуть слугувати місто Прилуки й навколишні села Чернігівської області, які в ХІХ – на поч. ХХ ст. утво- рювали повіт у складі Полтавської губернії. З одного боку, Прилуччина має власний крає- знавчий музей, спеціалізоване періодичне видання «Скарбниця» (1992–2010 рр.)1 і енцик- лопедичний довідник2 (чи не унікальний випадок для районних центрів України). З іншо- го – повіт потужно представлений в історії українського руху імперської доби. А втім, ці дві площини практично не перетинаються між собою. Краєзнавці та громада недостатньо 1 Архів газети «Скарбниця». Прилуцький краєзнавчий музей ім. М. Маслова. URL: https://museumpryluky.org.ua/ museum/skarbnytsia.html. 2 Шкоропад Д., Савон O. Прилуччина: Енциклопедичний довідник. Ніжин, 2007. Siverian chronicle. 2024. № 3 103 ознайомлені з діяльністю національних організацій на території краю, а науковці не ма- ють змоги верифікувати повідомлення джерел місцевим матеріалом – ситуація, загалом типова для сучасної України. У цій розвідці зроблена спроба зблизити означені площини і, застосовуючи напрацю- вання націологічних, краєзнавчих та біографічних досліджень, простежити перші прояви національного руху в Прилуцькому повіті, назвати відповідні населені пункти та прізви- ща. У такий спосіб відкривається нове «вікно можливостей» у дослідженні національного руху імперської доби – його периферійний (на рівні повітів; губернські міста розгляда- ються як центри українського руху) вимір. Не можна сказати, що це цілковита terra incog- nita: його тією чи іншою мірою стосуються регіональні та субрегіональні дослідження. Проте здебільшого увага привертається до великих територій (історико-географічних ре- гіонів, губерній)3, або ж маємо справу з розвідками оглядового характеру, які торкаються місцевої проблематики в першому наближенні4. І хоча дотичний матеріал зустрічається в усіх таких працях, про цілеспрямоване, системне вивчення периферії українського руху не йдеться. Оскільки логічно розпочинати з витоків досліджуваного явища, предметом є вивчення на повітовому рівні початкового етапу національного руху: поширення україн- ських впливів (настроїв, ідей), діяльність перших активістів, зародження організаційних осередків. Відповідно хронологічні межі статті охоплюють кінець ХІХ ст.: від перших проявів українського руху на території повіту до його переходу на вищу, партійну стадію. У багатьох випадках залученого джерельного матеріалу (мемуари, жандармські архіви, біограми) гостро бракує, або він важко піддається верифікації. Тому наведені дані й за- гальна картина неминуче неповні, десь неточні. Перш ніж перейти до дослідження перших проявів українського руху на Прилуччині, спробуємо з’ясувати, чи був тут особливий потенціал для його розгортання, чи взагалі є сенс у такій постановці питання. У ролі очікуваних «об’єктивних» маркерів пропонується використати етнічний склад населення та наявність релевантних навчальних закладів, які на межі ХІХ–ХХ ст. були основним джерелом кадрів для національних організацій. Згідно з Всеросійським переписом населення 1897 р., за рідною мовою питома вага українців («малоросів») у Прилуцькому повіті становила 94,62%. Це набагато більше, ніж перепис зафіксував в українських повітах загалом (73,1% в нинішніх територіальних ме- жах України), але дуже близько до пересічного показника по Полтавській губ. (92,98%). Наступні за чисельністю групи були відносно незначними: євреї – 4,25%, росіяни («вели- короси») – 0,97%. Натомість склад населення Прилук у порівнянні із сільською округою очікувано був істотно строкатішим: українців – 63,94%, євреїв – 30,86%, росіян – 4,43%5. Вищих навчальних закладів у Прилуках не було, зате функціонували чоловіча та жіноча гімназії6. Тож за обраними критеріями Прилуцький повіт нічим особливо не вирізнявся і вже, напевне, не мав очевидних переваг перед іншими повітами губернії. Порівняння з іншими губерніями Лівобережної України певною мірою демонструє ре- левантність «етнічного» маркера. Повітів, подібних до Прилуцького (з часткою українців понад 90%), на Полтавщині було 12 із 15, на Чернігівщині – 9 із 15, на Харківщині – 3 з 11. Виглядає так, що на губернському рівні є певна кореляція між цим показником і мас- штабами національного руху7. На повітовому рівні такий зв’язок не очевидний; маркер якісно працює тільки в крайніх випадках. Так, у чотирьох північних повітах Чернігівщи- ни, де українське населення становило сумарно 438 осіб8, жодних ознак українського руху 3 Наумов С. Український політичний рух на Лівобережжі (90-ті рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р.). Харків: ХНУ ім. В. Каразіна, 2006; Рацілевич А. Український національний рух на Волині наприкінці ХІХ ст. – 1917 р.: автореф. дис. … канд. іст. наук. Київ, 2009; Ткач С. Діяльність осередків українських політичних партій у По- дільській губернії на поч. ХХ ст. Наукові праці Камʼянець-Подільського національного університету ім. І. Огієн- ка. Історичні науки. 2015. Т. 25. С. 371–380; Саранча В. Український національний рух на Полтавщині під час Першої світової війни (за документами Державного архіву Полтавської області). Архіви України. 2016. № 1. С. 116–122; Орел Ю. Український національний рух на Полтавщині напередодні Першої світової війни. Архіви України. 2020. № 2. С. 120–132; та ін. 4 Наумов С. Організаційна мережа українського політичного руху на Сумщині (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.). Сум- ська старовина. 2005. № 16–17. С. 111–118; Кривобок О. Український політичний рух на Глухівщині на поч. ХХ ст. в контексті політичного життя регіону. Сіверщина в історії України. Київ–Глухів, 2011. Вип. 4. С. 344– 347; Бєлашов В. Українські політичні партії на Глухівщині у першій російській революції 1905–1907 рр. Істо- ричні студії суспільного прогресу. 2016. Вип. 4. С. 9–14. 5 Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Санкт-Петербург, 1904. Т. 33: Полтавская губерния. С. ХVІІІ–ХІХ, 100–103; Перепис населення України (1897). Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/ ...(1897). 6 Шкоропад Д., Савон O. Прилуччина. С. 370. 7 Див. про це: Наумов С. До питання про масштаби й динаміку українського політичного руху в Російській імпе- рії (90-ті рр. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.). Вісник Харківського національного університету ім. В. Каразіна. 2008. Вип. 40. С. 167–169. 8 Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Санкт-Петербург, 1905. Т. 48: Черниговская губерния. С. 112. Сіверянський літопис. 2024. № 3 104 не було. Натомість щодо ситуації в Полтавській губ., де різниця між повітами за цим по- казником була невеликою, він неефективний. Серед трьох повітів з найменшою часткою українського населення Полтавський (88,7%) і Костянтиноградський (86,1%) вирізнялися високим рівнем активності українських організацій. Лише в Кременчуцькому (80,3%) во- ни були малопомітні – як і в майже моноетнічних Гадяцькому (96,9%) та Зіньківському (98,1%) повітах. На Харківщині національний рух не набув поширення, крім губернського міста й окремих епізодів поза ним, незалежно від складу населення. Інакше кажучи, висо- ка питома вага українського населення сприяла поширенню національно-визвольної ідео- логії, роботі українських осередків, але прямої залежності не було. Для перетворення ет- нічної маси в суголосний ґрунт для національного руху мусили спрацювати додаткові чинники. Одним із них була наявність відповідних навчальних закладів. Але якщо в університе- тах та інститутах українські об’єднання наприкінці ХІХ ст. діяли практично повсюдно, то в середній школі це траплялося не так часто. Проте Прилуцька гімназія, як відомо, зали- шила помітний слід в історії українського руху. Потенційно велике значення могли мати місцеві культурні впливи: присутність людей, патріотично налаштованих чи хоча б небай- дужих до української культури, доступність української літератури тощо; у випадку При- луччини вони, напевне, мали місце. Загалом можна констатувати, що тут існували певні сприятливі передумови для розгортання українського руху, проте їх реалізація залежала від багатьох чинників. Перші відомості про поширення діяльності українських організацій на Прилуцький повіт припадають на 1890-ті рр. Не виключено, що це могло статися раніше, проте відпо- відної інформації в нашому розпорядженні немає. Було б цікаво, наприклад, простежити можливі зв’язки з Прилуками українофільських громад, зокрема Полтавської, упродовж др. пол. ХІХ ст. Що стосується українських культурних впливів, то вони в повіті тоді бу- ли, створюючи певну тяглість, традицію, ґрунт для подальшого розвитку. Деякою мірою про це може свідчити факт поширення легальної української літератури: отже, на неї був запит, а прочитання таких текстів, навіть найбезневинніших з погляду влади, мало б зали- шати слід у свідомості людей хоча б через мову творів. Для прикладу, за даними журналу «Основа», із січня по жовтень 1861 р. в Прилуках було продано 322 примірники так зва- них «дешевих», за ціною від 3 до 15 коп. (тож швидше за все, їх купував простолюд) кни- жок українською мовою9. Проте «зовнішніми» (з-поза меж Прилуцького повіту) впливами справа й тоді не обме- жувалася. Ще одним каналом проникнення й поширення українських ідей культурницько- го характеру був персональний – присутність тут національно зорієнтованих діячів. Вони неминуче мали транслювати оточенню свої думки та настрої щодо долі України, її історії, мови, літератури тощо. Проте, оскільки такого роду діяльність із зрозумілих причин, як правило, не знаходила відображення в джерелах, виявити її чи хоча б встановити причет- них украй важко. Тут якраз могли б сказати своє слово краєзнавці, досліджуючи персона- лії відомих земляків. Прикладом може слугувати Панас (Опанас) Погибка (Погибко), доволі відомий в істо- рії українського руху, але стосовно Півдня. Тим часом він родом з Прилуччини, із с. Горо- біївка10 неподалік Срібного. За деякими даними, ще в 1870-х рр. під час навчання в Пол- тавській духовній семінарії приєднався до українського руху. За однією версією, тоді він став членом «гуртка українофілів-соціалістів Миколи Троцького»11 (відомостей про нього виявити не вдалося). За іншою, брав участь у роботі Полтавської громади12, що є мало- ймовірним з огляду на віковий ценз у громадах (П. Погибці тоді було менше 20 років). Імовірно, правий був С. Козуб, який писав у цьому зв’язку про нелегальний гурток семі- наристів (невідомо, чи український)13. Після закінчення Новоросійського університету П. Погибка працював на Півдні, входив до складу Одеської громади, підтримував стосун- ки з членами Братства тарасівців. Про його зв’язки з Прилуччиною протягом тривалого періоду інформації немає. Але вони, напевне, були (не можна виключати й якоїсь націо- нально-освідомлювальної роботи), що зрештою проявилось у 1890-х рр. Очолюючи фі- локсерну (по боротьбі зі шкідником виноградників) комісію на території тогочасної Бес- сарабії (нинішня Молдова), П. Погибка широко залучав до її роботи, з одного боку, тара- сівців, а з іншого – селян з України, у тому числі своїх земляків з Горобіївки. Це сприяло 9 Сведение о числе проданных дешевых изданий на украинском языке. Основа. 1861. Октябрь. С. 155. 10 Шкоропад Д., Савон O. Прилуччина. С. 129–130. 11 Погибко Опанас Іванович. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Погибко_Опанас_Іванович. 12 Панас Погибко – приклад життєвого чину. Слово Просвіти. 2018. 16 квітня. URL: http://slovoprosvity.org/ 2018/04/16/panas-pohybko-pryklad-zhyttjevoho-chynu/. 13 Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві Тарасівців». Твори М. Коцюбинського. Харків–Київ: Література і мис- тецтво, 1930. Т. 7. С. 7. Siverian chronicle. 2024. № 3 105 утворенню бессарабської громади Братства, налагодженню роботи із селянами, яким вда- лося прищепити інтерес до української культури, а декому й національну ідентичність. У радянській літературі 1920-х – поч. 1930-х рр., з її химерною мішаниною марксизму, на- ціоналізму та інших «ізмів»14, П. Погибці приписувалась активна протидія впливу тарасів- ців аж до того, що начебто він із цією метою запрошував «на філоксеру» росіян15. Неправ- дивість цих закидів очевидна, але для повної відповіді на всі питання потрібне спеціальне дослідження, на яке цей діяч заслуговує (спроба нарису його біографії була опублікована ще в радянській Молдові16 – з традиційними лакунами й перекрученнями). Найбільш яскраві й відомі прояви персонального транслювання українських ідей у по- віті в др. пол. ХІХ ст. пов’язані не з Прилуками, а з віддаленим на кількадесят кілометрів селом Турівка (тепер Київської області). У др. третині ХІХ ст. тут, у родинному маєтку, мешкав відомий історик і етнограф Микола Маркевич, автор 5-томної «Истории Малорос- сии», виконаної в дусі «малоросійського патріотизму». У нього неодноразово гостювали визначні діячі культури – В. Забіла, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.17 Як вважає Ф. Турчен- ко, Турівка зусиллями історика вже в 1840-х рр. перетворилася на «своєрідний культур- ний центр»18. Він же вибудовує гіпотетичний ланцюжок від М. Маркевича до українсько- го руху кінця ХІХ ст., де з’єднувальною ланкою слугує Іван Міхновський, який прибув до Турівки на початку 1840-х рр. як парафіяльний священник. Останній, на думку Ф. Тур- ченка, не міг не бувати в місцевого поміщика, може, навіть зустрічався там з Т. Шевчен- ком. Із часом І. Міхновський став переконаним українським патріотом і згуртував навко- ло себе, передусім у родині, коло однодумців, частина яких відіграла помітну роль в укра- їнських організаціях. Ф. Турченко зазначає, що всі діти І. Міхновського (маючи на увазі відомих трьох синів і доньку; краєзнавець О. Ротач висловив несподіване припущення, що дітей могло бути вдвічі більше19) «виявилися причетними до українського національного руху»20. Їхня ді- яльність була пов’язана і з Прилуччиною. Наймолодший син Микола (до речі, хрещеник М. Маркевича-молодшого, сина історика21) став одним із лідерів національного руху. Гав- рило входив до складу різних українських організацій, відомий радикальними поглядами. Обидва, починаючи зі студентських років, як правило, мешкали поза Прилуччиною, проте неодноразово відвідували її (і не тільки в родинних справах) або й жили тут. Так, у жан- дармських матеріалах за 1898 р. зазначалося, що М. Міхновський прибув до Києва з При- лук22. Гаврило недовго працював у Прилуках у перші роки ХХ ст., проте встиг чимало зробити. За словами М. Міхновського (тут і далі правопис у цитатах збережено), «…попу- лярізація справи з пам’ятником [Іванові] Котляревському на Прилуччині та Пирятинщині завдячує багато його заходам. … Його ім’я було популярне в цілій північній Полтавщи- ні»23. Найстарший, Володимир, протягом 80–90-х рр. ХІХ ст. був учителем і священником у Гмирянці, Гнилиці, Колісниках, Товкачівці24. Л. Ганкевич, один з лідерів галицької Української соціал-демократичної партії, який побував на Прилуччині в 1904 р., характе- ризував його як «свідомого українського соціал-демократа»25. Двоє синів В. Міхновсько- го – Володимир і Олександр – стали помітними діячами українських організацій. Донька І. Міхновського (Ф. Турченко, а за ним і автор статті в Вікіпедії, називають її Олімпіадою, а О. Ротач указує, що це помилка, і її справжнє ім’я Надія – так вона записана й на офіцій- ній сторінці Прилуцького краєзнавчого музею у Facebook26) вийшла заміж за Якова Сова- чіва (Совачева), який став священником у Турівці після свого тестя. Цій родині теж були 14 Показовим є, наприклад, редакційний коментар до опублікованої статті О. Рябініна-Скляревського: вона «не подає соціяльної аналізи “тарасівців” і не розглядає їх на тлі класової боротьби та ідеологічних змагань в кол. Росії. Автор має навіть тенденцію прикрашати цю аморфну, типово буржуазну групу активно націоналіс- тичної української інтелігенції…» (Рябінін-Скляревський О. Михайло Коцюбинський і тарасівці (З архівних джерел). Коцюбинський. Харків–Київ: Література і мистецтво, 1931. Т. 1. С. 253). 15 Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві Тарасівців». С 24. 16 Пономарьов В. А.И. Погибко (1857–1939): Страницы жизни и творчества. Кишинів, 1978. 17 Кононенко М. Спогади. Полтава: Вид-во «Полтава», 1998. С. 20. 18 Турченко Ф. Микола Міхновський: життя і слово. Київ: Генеза, 2006. С 22. 19 Ротач О. Брати Миколи Міхновського (до історії родини видатного українського діяча). Полтавська Петлю- ріана. Полтава, 2009. Ч. 7. С. 143. 20 Турченко Ф. Микола Міхновський… С. 25. 21 Там само. С. 30. 22 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). Ф. 274. Оп. 1. Спр. 536. Арк. 6, 26. 23 Гаврило Міхновський (некролог). Микола Міхновський: Спогади. Свідчення. Документи / Авт. та упоряд. Р. Коваль, Ю. Юзич. Київ: Вид-во Марка Мельника, 2021. С. 621. 24 Ротач О. Брати Миколи Міхновського… С. 138–139. 25 Ганкевич Л. З підземної України. Календар «Впереду». Львів, 1920. С. 85. 26 Ротач О. Брати Миколи Міхновського… С. 136; Прилуцький краєзнавчий музей імені Василя Івановича Масло- ва. URL: https://www.facebook.com/1629535527297623/posts/2742038676047297/?locale=ar_AR&paipv=0&eav= Afa7SwJO66AgyM19ZMfvAKV-B_cKVRHRJOp3ruas-cK1sFvREVNKrXaLyH6968MdNLE&_rdr . Сіверянський літопис. 2024. № 3 106 властиві українські настрої, а їхній син Василь, ім’ям якого тепер названа вулиця в При- луках, залишив помітний слід в історії українського руху. У Турівці минуло дитинство майбутнього українського письменника, члена низки на- ціональних об’єднань Мусія Кононенка (народився тут у 1864 р. в сімʼї кріпаків Маркеви- ча). Його вчителями в місцевій початковій школі були Я. Совачів та І. Міхновський, про яких він залишив яскраві спогади27. Мусій покинув село ще дитиною, але, схоже, підтри- мував якийсь зв’язок із земляками; дехто навіть вважає (безпідставно, на нашу думку), що саме він увів М. Міхновського до Братства тарасівців28. Діяльність українських патріотів на території Прилуччини до 1890-х рр. була малопо- мітною й епізодичною, не відрізнялася цілеспрямованістю й організованістю. Але вона творила необхідні передумови й була «перехідним містком» до появи перших осередків українського руху в повіті, формування його організаційної периферії – маються на увазі створення та функціонування елементарних українських об’єднань гурткового формату, налагодження зв’язків, започаткування цілеспрямованої національно-освідомлювальної роботи (поширення початкових ідей «українського проєкту», прищеплення елементів на- ціональної ідентичності). Масштаби та глибину цієї діяльності, чіткість ідей не варто пе- ребільшувати. Спершу це були радше настрої («український сентимент»), читання й обго- ворення української літератури, оволодіння культурним багажем – знаннями з української літератури, історії тощо; лише найбільш зацікавлені та підготовлені учасники таких гурт- ків з часом могли доєднуватися до діяльності політичних організацій. Схоже, саме «націоналізуючий» вплив представників родини Міхновських став каталі- затором створення першого українського гуртка на території повіту – у Прилуцькій чоло- вічій гімназії. Ще одним гіпотетичним чинником можна вважати особистість директора Прилуцької гімназії в 1880-х рр. Теодосія Вороного, якого С. Сірополко характеризував як українофіла, який ще під час навчання в Київському університеті долучився до роботи недільних шкіл. До гімназистів він ставився «сердечно» і захищав їх від учителів, освітян- ського начальства та поліції29. Існування гуртка надійно підтверджується джерелами, але визначення часу й обставин його виникнення проблематичне. Традиційно вважається, що це сталося в середині чи др. пол. 1890-х рр. У спогадах О. Лотоцького зазначено, що гурток виник «коло 1896 р.», зби- рався головним чином у В. Дорошенка та О. Назарієва, а його «головним порадником» був В. Совачів30. Цю інформацію транслюють і Ф. Турченко та О. Ротач31. У матеріалах жандармів 1898 р. він фігурував як одна з «гімназійних громад» (поряд з Полтавою, Луб- нами, Черніговом і Єлисаветградом), створених міфічним Комітетом «Молодої Украї- ни»32. О. Лотоцький називав кількох колишніх гуртківців того часу (можливо, тих, кого він ближче знав по студентських громадах Москви й Петербурга): Володимир Дорошен- ко, Олексій Назаріїв, Микола Маслов, Сава Волошин, Юрій Мироновський, Людмила Петренко, Галя Маценко та ін.33 Перші троє згодом відгравали помітну роль в Україн- ських студентських громадах (УСГ), Революційній українській партії (РУП) і загалом у суспільному житті (менш відомий з них М. Маслов, наприклад, працював в українських урядових структурах революційної доби, а в 1928–1935 рр. був сенатором Речі Посполи- тої). Усі троє народилися поза Прилуцьким повітом, причому М. Маслов і О. Назаріїв – у Лубнах, де теж була гімназія; цікаво було б з’ясувати, що саме привело їх до Прилук. Ін- формації щодо інших персоналій зі списку немає, і тут теж чимале поле для краєзнавців. Утім, попри авторитетність наведених свідчень та їх авторів, є підстави дещо скори- гувати це датування. Узагалі в процесі виникнення українських молодіжних гуртків на- прикінці ХІХ ст. можна виділити два етапи: умовно кажучи, «покоління» 1880-х рр. і 1890-х рр. Гуртки першого етапу виникали спорадично, стихійно, діяли, як правило, ізо- льовано й недовго, не залишаючи після себе організаційної традиції (гуртків-наступни- ків); їх учасники нерідко поєднували зацікавлення українською літературою із загально- російськими визвольними (опозиційними) ідеями. Гуртки «покоління 1890-х рр.» були вже суто українськими, функціонували протягом тривалого часу, часто мали зв’язок з по- літичними організаціями – Братством тарасівців, УСГ, діяли під їхнім керівництвом, слу- гували кадровим резервом для них, а згодом і РУП. 27 Кононенко М. Спогади. С. 51–59. 28 Турівка. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Турівка_(Броварський_район). 29 Сірополко С. Історія освіти в Україні. Київ: Наукова думка, 2001. С. 319–320. 30 Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1933. Ч. 2. С. 75. 31 Турченко Ф. Микола Міхновський… С. 70; Ротач О. Служили славі України (сторінки біографій подружжя Василя та Ганни Совачових). Полтавська Петлюріана. Полтава, 2005. Ч. 6. С. 156. 32 ЦДІАК України. Ф. 274. Оп. 1. Спр. 536. Арк. 4 зв. 33 Лотоцький О. Сторінки минулого. С. 75. Siverian chronicle. 2024. № 3 107 Схоже, що ці два етапи були характерні і для становлення українського юнацького ру- ху на Прилуччині. Не можна виключати, що в Прилуцькій гімназії вже Гаврило (закінчив її в 1886 р.), а тим більше Микола (1891 р.) могли поширювати відповідні настрої, зустрі- ти однодумців. Це випливає як із відомого матеріалу про українське виховання в родині Міхновських, так і з того факту, що обом на самому поч. 1890-х рр. була властива чітка національна ідентичність. Г. Міхновський уже тоді був «переконаним українським націо- налістом»34, одним із перших тарасівців у Києві. Останнє ґрунтується на припущенні, що саме він не пізніше 1892 р. привів до Братства М. Міхновського35. Із цього ж випливає, що Микола став тарасівцем на першому (найпізніше – на другому) курсі університету. А на- весні 1893 р. він, імовірно, брав участь у з’їзді організації. Очевидно, їх вирізняв достат- ньо високий (непересічний) рівень національної свідомості, підвалини якого вони набули на малій батьківщині. Тож можна констатувати, що започаткування «української присут- ності» (наявність учнів з відповідними настроями, ідеями) у Прилуцькій гімназії припадає на 1880-ті рр. Гіпотетично до Міхновських могли потягтись інші «стихійні» українці, і в такий спосіб міг скластися гурток для літературного й емоційного обміну, елементарної самоосвіти в українському дусі. Але емпіричних доказів цього немає, тож питання, чи вдалося комусь із них створити навколо себе гурток, залишається відкритим. Тезу про «українську присутність» у Прилуцькій гімназії підтверджують відомості про нелегальний гімназійний гурток, наведені його учасником, одним із найвідоміших вихо- ванців гімназії Степаном Сірополком36. Судячи з них, настрої гуртківців загалом уписува- лися в контекст загальноросійського суспільного (визвольного) руху: у ньому домінували захоплення російською літературою, основу нелегальної бібліотеки складали твори І. Тур- генєва, І. Гончарова, Л. Толстого, народницька література, ліберальна періодика. Разом з тим у бібліотеці були представлені й Т. Шевченко, Марко Вовчок, П. Куліш та ін. До того ж, С. Сірополко згадував «наш гурток з учнів четвертої кляси», в якому не тільки читали твори Т. Шевченка, а й передруковували їх на гектографі з женевських видань – отже, ма- ли доступ до них і навіть власну «техніку». Очевидно, маючи на увазі цю амбівалентність настроїв гуртківців та підпорядкованість української складової загальноросійській, мему- арист слушно зауважував: «Щодо українства наш гурток стояв, так мовити, на україно- фільській позиції»37. Датувати існування цього гуртка можна шляхом співставлення свідчень та часу нав- чання в гімназії С. Сірополка. За його словами, він навчався в гімназії з середини («від по- ловини») 1880-х рр. і був учасником нелегального гімназійного гуртка, починаючи з п’я- того класу. Уточнення цих дат виявилося непростою справою, попри відомість постаті мемуариста. Позірно сумнівною виглядає присутня в літературі дата закінчення С. Сіро- полком гімназії (1893 р.). Тоді йому був майже 21 рік – це не виняток (наприклад, Г. Міх- новський закінчив гімназію в такому ж віці), та все ж нетипово (найчастіше це 18–19 ро- ків). Утім, одне з останніх досліджень Т. Ківшар, в якому вона посилається на атестат зрі- лості С. Сірополка38 і його власне свідчення, на яке мало звертають уваги39, не залишають місця для сумнівів: він закінчив гімназію в 1893 р. Це узгоджується і з його словами про «половину» 1880-х рр. (хоча тоді виходить, що він вступив до гімназії десь у 13 років, на кілька років пізніше за ровесників – було б цікаво встановити, чому). У такому разі в п’я- тому класі 8-класної Прилуцької гімназії Степан мав навчатися і, відповідно, приєднатися до гуртка в 1889/1890 навчальному році. На той час гурток уже пройшов певну організа- ційну трансформацію, об’єднавши «поклясові» гуртки, які існували раніше, і зібрав вели- ку нелегальну бібліотеку. Тож можна зробити висновок, що він був створений щонаймен- ше за рік чи два до того, тобто не пізніше 1888 р. Його діяльність відображає не лише процес проникнення українських настроїв до гімназії, а й наближення частини її вихован- ців до національного руху. Проте цей гурток, як то було властиво «поколінню 1880-х», не трансформувався у справжнє українське об’єднання. Формування останнього відбувалося паралельно: за сло- вами С. Сірополка, «в останній рік мого перебування в гімназії повстав серед молодших за мене учнів Прилуцької гімназії нелегальний гурток, що під проводом Миколи Міхнов- ського працював над національним освідомленням своїх членів. До того гуртка належали Василь Совачів, Олекса Назаріїв, Володимир Дорошенко та ін.»40. Утім, це свідчення ви- 34 Турченко Ф. Микола Міхновський… С. 40. 35 Там само. С. 46–47. 36 Сірополко С. У Прилуцькій гімназії. Микола Міхновський: Спогади. Свідчення. Документи. С. 87–88. 37 Там само. С. 88. 38 Ківшар Т. Становлення Степана Сірополка як бібліотекознавця. Українська біографістика. Київ, 2010. Вип. 6. С. 103–104. 39 Сірополко С. Історія освіти в Україні. С 320. 40 Сірополко С. У Прилуцькій гімназії. С. 88. Сіверянський літопис. 2024. № 3 108 глядає достатньо суперечливим, якщо не сумнівним. Адже в 1892/1893 навчальному році, який для С. Сірополка був останнім у гімназії, М. Міхновський уже завершив навчання, а О. Назаріїв (1880 р. народження) і В. Дорошенко (1879 р.) тільки розпочинали його й не могли бути гуртківцями через надто юний вік. У цьому зв’язку привертає увагу постать уже згадуваного нами В. Совачіва. Він був на три роки молодший за свого дядька М. Міхновського й відповідно навчався в гімназії кількома роками пізніше. Саме цих двох найчастіше називають лідерами українського гуртка в Прилуцькій гімназії. Через це існує спокуса конструювання апріорної схеми створення гуртка М. Міхновським (традиція безпідставно приписувати йому ключову роль у різних явищах українського руху сильна й понині), разом з В. Совачівим чи без нього, з подальшою «передачею естафети» від дядька до племінника. Піддатися їй тим легше, що через неточності й лакуни в життєписі юного В. Совачіва створюється враження, нібито він навчався майже одночасно з М. Міхновським. Зокрема, Ф. Турченко зазначає, що В. Совачів вступив до Київського університету в 1896 р., встиг- нувши до того закінчити військове училище й послужити в армії41. Джерело цієї інфор- мації не вказано, але схоже, що ним слугувала підготовлена львів’янами М. Литвином і К. Науменком довідникова стаття про В. Совачіва, де уточнюється, що на військову служ- бу (отже, після гімназії) він потрапив у 1893 р.42 Ці відомості вочевидь потребують верифікації. По-перше, виходить, що на час завер- шення навчання В. Совачіву було лише 17 років, що незвично рано; по-друге, він мав би бути в такому разі однокласником С. Сірополка, який називав Василя серед молодших за себе й не згадував про знайомство з ним. Крім того, важко повірити в такі карколомні по- вороти в долі хлопця (зі священницької родини – у військове училище – в армію – до уні- верситету) максимум за три роки. При цьому вони дивним чином не залишили жодного сліду: про них не згадувала Ганна Совачева (дружина Василя) у своїх об’ємних спога- дах43, не фіксують дослідники офіцерського корпусу Армії УНР44, в якому В. Совачів по- сідав помітне місце. Допомога фаховим історикам надійшла від краєзнавців, показово де- монструючи синергетичний ефект від такої взаємодії. О. Ротач виявив у документах В. Совачіва датоване 1896 р. «свідоцтво про явку» на військову службу в 1897 р. (у той час військову повинність відбували з 21 року) і резонно заперечив його причетність до ар- мії раніше45. Тож це питання на сьогодні можна вважати закритим. Залишається з’ясувати, коли В. Совачів закінчив гімназію. На офіційній сторінці При- луцького краєзнавчого музею вказано 1896 р.46 Та схоже, що це датування є суто умогляд- ним і «вирахуване» з дати вступу до університету. Установити найбільш імовірну дату можна, узявши до уваги життєпис і спогади В. Дорошенка, ще одного випускника При- луцької гімназії (1898 р.). Він зазначав, що В. Совачів «скінчив Прилуцьку гімназію, як я був у 5-й клясі»47, тобто в 1895 р. Це цілком узгоджується зі свідченнями С. Сірополка й підтверджує достовірність інформації обох мемуаристів. Ці розрахунки важливі не лише тим, що уточнюють дати життя визначних українських діячів. У поєднанні з інформацією С. Сірополка вони дають можливість переглянути да- тування виникнення українського гуртка в Прилуцькій гімназії О. Лотоцьким і стверджу- вати, що це сталося в 1892/1893 навчальному році. Засновником і лідером гуртка з числа гімназистів був В. Совачів. Уточнення щодо гімназистів необхідне з огляду на незапереч- ний вплив на становлення гуртка з боку М. Міхновського, який тоді навчався в Київсько- му університеті. Цей вплив дає можливість говорити по певну тяглість, зв’язок і наступ- ність у процесі народження гуртка між гімназистами 1880-х рр. (до яких належав, зокре- ма, М. Міхновський) і 1890-х рр. Крім того, відтепер можна вважати доведеним, що діяль- ність гуртка була безперервною щонайменше до кінця 1890-х рр.: перший його склад ще за В. Совачіва поповнився новими учасниками, як-от В. Дорошенко та його ровесники, які працювали в гуртку до 1898 р., а їм на зміну прийшло нове покоління. Наше датування виникнення прилуцького гімназійного гуртка стимулює й уточнення часу заснування подібного гуртка в Лубнах. Це не є предметом цього дослідження, тому обмежимося кількома заувагами. Стало традицією вважати, слідом за О. Лотоцьким, що ці два гуртки виникли одночасно, близько 1896 р. (свого часу лише В. Андрієвський стверджував, що спершу М. Міхновський створив гурток у Прилуках, а вже за його взір- 41 Турченко Ф. Микола Міхновський… С. 68. 42 Довідник з історії України (А–Я) / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. Вид. 2-ге. Київ: Генеза, 2001. С. 792. 43 Совачева Г. «Україна таки буде!» Спогади. Статті й замітки. Полтава: Дивосвіт, 2017. 44 Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). Київ: Темпора, 2007. Кн. 1. С. 415. 45 Ротач О. Служили славі України… С. 158. 46 Facebook. URL: https://m.facebook.com/1629535527297623/posts/2742038676047297/?locale=ar_AR&_rdr. 47 Дорошенко В. «Діти Шемета». Микола Міхновський: Спогади. Свідчення. Документи. С. 93. Siverian chronicle. 2024. № 3 109 цем у Лубнах був організований гурток В. Шеметом48). Якщо виходити із цієї синхрон- ності, то лубенський гурток, як і прилуцький, мав виникнути раніше. Певні докази на ко- ристь цього є. Так, за свідченням В. Дорошенка, В. Шемет впливав на «лубенську грома- ду», будучи студентом Петербурзького університету49. Отже, це було не пізніше 1894 р., коли він перейшов до Київського університету50. Якщо ж гурток у 1893/1894 навчальному році був здатний функціонувати за дистанційного впливу В. Шемета, очевидно, що мину- ло доволі часу від його створення; датування цієї події попереднім 1892/1893 навчальним роком виглядає логічним. Утім, остаточну відповідь мають дати спеціальні дослідження. Наразі підкреслимо, що гурток у Прилуцькій гімназії був одним із найперших україн- ських об’єднань середньошкільної молоді в Російській імперії, а серед гімназистів – мож- ливо, і найпершим; принаймні, на Полтавщині подібний гурток у Лубенській гімназії, як уже зазначалося, міг бути створений за його взірцем, а в Полтавській – ще пізніше51. Спогади В. Дорошенка містять цікавий матеріал про організаційне зміцнення та діяль- ність прилуцької учнівської «громади». Він докладно розповідає про труднощі з доступом до української літератури (згадок про російську літературу в нього немає): «Що то кошту- вало нам труду здобути якесь старе легальне українське видання – теперішнє покоління навіть уявити собі не може»52. Можливо, через це гуртківцям не вдалося створити більш- менш пристойну книгозбірню – принаймні, про бібліотеку гуртка В. Дорошенко не зга- дує. Робилися спроби передплачувати галицьку періодику; окремі видання надходили з Києва. В іншій публікації В. Дорошенко відзначав читання гуртківцями творів україн- ських письменників, найбільше Т. Шевченка, а також отриманої з Києва нелегальної літе- ратури – галицьких видань «Зоря», «Життя і Слово»: «Бувши в старших класах гімназії, познайомився я і з забороненими царською цензурою творами великого поета з нелегаль- них гектографованих зшитків, видаваних українською студентською молоддю. Вони ді- ставалися до наших рук від старших товаришів, що вчилися вже в київськім університе- ті»53. Під час його навчання (тобто не пізніше 1898 р.) гурток об’єднував «всього яких 30 осіб – і то з них тільки хіба ⅔ було так зв. свідомих українців»54. Мабуть, не варто абсо- лютизувати як цифри, так і певний оціночний скепсис мемуариста, який у цьому випадку, судячи з контексту, прагнув проілюструвати слабкість щойно посталого українського юнацького руху. Він уточнює, що до складу гуртка входили «ученики і учениці з вищих кляс (з 5-ої до 8-ої)», – отже, його поповнили вихованки Прилуцької жіночої гімназії (їх- ню присутність у гуртку підтверджує й список О. Лотоцького). Є тут і підтвердження опосередкованої, через В. Совачіва, керівної ролі М. Міхновського. На останньому році навчання В. Дорошенка існував сталий організаційний зв’язок з лубенською громадою, який включав обмін інформацією та «делегатами»55. До цього слід додати відомості про організаційні зв’язки гуртків з Прилук, Лубен і Полтави (у духовній семінарії) з Києвом. Спершу це здійснювалося виключно на індивідуальному рівні (Міхновський / Совачів – Прилуки, Шемет – Лубни) членами Братства тарасівців, про яке гімназисти, мабуть, не знали – принаймні, жодних підтверджень протилежного наразі немає. Наприкінці 1890-х рр. ці зв’язки вийшли за межі персоніфікованих, поступово перетворюючись у формалізовані, знеособлені відносини між київським центром і полтавською периферією. В. Совачів якось розповідав про епізод в Турівці (ще одне підтвердження організаційної роботи прилуцьких «киян» у повіті), коли до нього, як до голови Київської УСГ, приїхав за інструкціями С. Петлюра, щойно обраний головою гуртка в семінарії56. Беручи до ува- ги хронологію діяльності обох діячів, це могло бути орієнтовно в 1897–1898 рр. До того вони були не знайомі, тож ішлося виключно про зустріч представників організаційних осередків. Новий формат зв’язків не просто збігся в часі зі зміною керівного центру, роль якого в юнацькому русі тоді перейшла до Українських студентських громад, а й був по- в’язаний зі змінами організаційних практик у діяльності останніх, порівняно з тарасів- ськими. Загалом же наявність сталих «горизонтальних» і «вертикальних» зв’язків, чисель- ність та зміст діяльності учнівських гуртків указують на існування на Полтавщині напри- кінці 1890-х рр. стійкого сегменту українського юнацького руху культурницько-самоос- вітнього характеру. Він був тісно пов’язаний з тогочасними політичними організаціями – 48 Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії). Визвольний шлях. Лондон, 1974. № 6. С. 589. 49 Дорошенко В. «Діти Шемета». С. 94. 50 ЦДІАК України. Ф. 274. Оп. 1. Спр. 536. Арк. 6 зв. 51 Андрієвський В. Три громади: Спогади з 1885–1917 рр. Львів, 1938. Т. 1. С. 79. 52 Дорошенко В. «Діти Шемета». С. 94. 53 Дорошенко В. Мої Шевченкознавчі праці. Шевченко. Нью-Йорк, 1955. Річник 4. С. 33–34. 54 Дорошенко В. «Діти Шемета». С. 94. 55 Там само. С. 94–95. 56 Совачева Г. Крізь пориви життя. Наше життя. Нью-Йорк, 1980. Листопад. С. 15. Сіверянський літопис. 2024. № 3 110 Братством тарасівців та Українськими студентськими громадами, не входячи до їхнього складу. Гуртки на кшталт прилуцького в основі своїй були культурницькими: їхніх учасників об’єднувало передусім захоплення українською культурою – мовою, літературою, піснею тощо; головною складовою діяльності була самоосвіта на національному ґрунті. Але з сер. 1890-х рр. вони почали виходити на більш високий ідейно-організаційний рівень: пе- реростали в середньошкільні громади, об’єднуючи учнів різних навчальних закладів; ма- ли місце перші спроби встановлення міжміських зв’язків і координації; сюди проникали національно-визвольні, політичні ідеї; частина учасників ставала кадровим резервом для політичних організацій. Серед повітових міст саме Прилуки, Лубни й Ніжин були голов- ними постачальниками кадрів для українських студентських і партійних осередків універ- ситетських міст – Києва, Москви, Петербурга та ін.57 Подібні гуртки стали помітним яви- щем на межі століть і відіграли важливу роль у трансформації національного руху, його переході від культурницької, громадівської стадії до політичної, партійної. Завдяки зустрічному руху – стихійній ініціативи «знизу», з боку патріотично налаштованого се- редньошкільного юнацтва й цілеспрямованій роботі політичних організацій – з 1890-х рр. почала формуватися своєрідна субструктура українського руху, що складалася з політич- ної організації (ядра) і розгалуженої периферії гуртків симпатиків. Започаткування цього явища в 1890-х рр. не було випадковим. Саме тоді на Наддніп- рянщині з’явилися перші українські політичні організації, які ознаменували ідейно-орга- нізаційну трансформацію національного руху. Першим серед них було Братство тарасів- ців, яке невдовзі після виникнення поширило свою діяльність і на Прилуцький повіт. Во- на не обмежувалася наведеними вище фактами персональної діяльності тарасівців та їх- ньої взаємодії з гімназійним гуртком та інтелігентським середовищем. Ще один епізод по- в’язаний з селянами. У літературі 1920–1930-х рр., дотичній до історії Братства, були згадки про його гурток (без вказівки на соціальний склад) у Срібному Прилуцького пові- ту58. Специфіка джерельної бази тієї літератури (автори часто посилались на усні спогади відомих братчиків, які було неможливо ні ігнорувати, ні верифікувати) спонукала сучас- них дослідників транслювати цю інформацію без коментарів і уточнень. Як виявилося, свого часу це призвело до неточностей і в нашій публікації, присвяченій історії Братст- ва59. Тоді в нашому розпорядженні не було жодних даних про срібнянський гурток, тож, виходячи з характеру інформації (він містився в переліку міст і містечок), його було зара- ховано як міський. Щоправда, у пізнішій праці з огляду на склад населення Срібного було зроблено припущення, що в гуртку все-таки переважали селяни60. Поряд із цим ішлося про бессарабський гурток тарасівців, у якому велася робота серед селян-заробітчан з Пол- тавщини та Чернігівщини. Робота над місцевим матеріалом дала можливість уточнити інформацію про ці два гуртки і встановити зв’язок між ними. Ідеться головним чином про інше прочитання спо- гадів, присвячених М. Коцюбинському61, частина яких стосується 1890-х рр., а територі- ально – Прилуцького повіту. Чотири автори (С. Коваленко, П. Ігнатенко, В. Кузьменко, В. Терещенко) були селянами Горобіївки, яких залучив до філоксерних робіт в Оргіїв- ському повіті Бессарабії, як уже згадувалося, їхній земляк П. Погибка. Там вони стали об’єктом пропаганди тарасівців, а дехто, очевидно, увійшов до складу тарасівського гурт- ка і згодом провадив роботу в дусі товариства на батьківщині. Спогади опубліковані в ра- дянську добу, але в часи відносного пом’якшення комуністичного режиму (уперше в 1920-х рр., перевидані на поч. 1960-х рр.), і несуть на собі відбиток тієї епохи. З одного боку, вони все-таки містять деяку інформацію, яка на інших етапах радянської доби була б просто неможливою; з іншого ж, явно відредаговані. Та й мемуаристи не надто прагну- ли розкривати свою причетність до «націоналістичної» організації. У цьому зв’язку наїв- но-сентиментальна, на перший погляд, фраза одного із селян видається саркастичною: «Іще більше б писав за таких людей, та сльози очі заливають»62. Тому деяка інформація щодо Братства тарасівців є, але її доводиться вишукувати «між рядків», співставляючи з фактами, відомими з інших джерел. Сама організація в спогадах не називається, але в 57 Дорошенко В. Українська студентська громада у Москві (1898–1905 рр.). З минулого. Варшава, 1939. Т. 2. С. 139; Дорошенко Д. Із моїх споминів про Українську студентську громаду в Петербурзі в 1902–1905 рр. З минулого. Варшава, 1939. Т. 2. С. 97; Лотоцький О. Сторінки минулого. С 75; Садовський В. Студентське життя у Києві в 1904–1909 рр. З минулого. Варшава, 1939. Т. 2. С. 8; та ін. 58 Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ ст. Харків: Держвидав України, 1927. Т. 2. С. 204; Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час. Львів, 1936. С. 8. 59 Наумов С. Братство тарасівців. Український історичний журнал. 1999. № 5. С. 38. 60 Наумов С. Український політичний рух на Лівобережжі (90-ті рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р.). С. 9. 61 Спогади про Михайла Коцюбинського. Київ: Держлітвидав УРСР, 1962. 62 Там само. С. 62. Siverian chronicle. 2024. № 3 111 примітках одного разу все ж фігурує63 (мабуть, унікальний випадок для радянської літера- тури др. пол. ХХ ст.). З погляду половинчастого й спотвореного характеру подачі інформації показові спога- ди П. Погибки, який був добре обізнаний з роботою тарасівців, проте розповідав про неї «езоповою мовою»: «Більшість розвідувачів були студенти-українці Харківського, Київ- ського та Одеського університетів. Між тодішньою молоддю українською зароджувалася для нас, старших віком, незвична впертість у боротьбі за рідну мову, яку змагалися вони запровадити в життя. Розмовляли між собою й листувались українською мовою, користу- ючись хто “драгоманівкою”, хто “кулішівкою”, але фонетичним правописом. … До таких належали: Коцюбинський, Боржковський та інші; вони навіть одягались, як селяни-укра- їнці»64. Зрозуміло, що й у спогадах селян немає прямих указівок на Братство та власну причет- ність до його діяльності. В основному йдеться про вивчення української мови, ознайом- лення з українською художньою літературою та історією, культурний розвиток тощо. Ра- зом із тим подекуди згадуються й розмови у вузькому колі з очевидною політичною скла- довою – отже, ідеться вже про власне бессарабський гурток тарасівців. Про таку диферен- ціацію слухачів згадував С. Гавриленко з с. Рожнівки поблизу Ічні (отже, він належав до тамтешнього гуртка тарасівців): «Збереться ото чоловік 20–25, і Коцюбинський починає їм читати газети, книги. Прочитане завжди роз’яснює. Інколи роздавав нам літературу. … Часом збирав він окремі збори в хаті. На них кликав уже тільки тих робітників, котрих більше знав. Тут уже говорив він вільніше, сміливіше. Проводив бесіди на політичні теми, критикував царський устрій. Пам’ятаю, на одних із таких зборів Михайло Михайлович го- ворив, що краще життя трудящі можуть здобути тільки тоді, коли об’єднаються й спіль- ними силами боротимуться з царизмом»65. З-поміж горобіївських селян на політичну складову натякав В. Терещенко: «Розмовля- ли про звичаї селянські, про державний лад і ін.»66. Особливу увагу привертають спогади В. Кузьменка. Його опис змісту занять у публікації 1962 р. виглядає дуже обтічно й свід- чить хіба що про їх регулярність: М. Коцюбинський «читав нам часто лекцію – розказував про хліборобство, як світ збудовано і т. ін. … Дуже багато і часто говорив нам всячини, але я всього не пам’ятаю»67. Насправді ж пам’ять його не підводила: у редакції 1926 р. на місці трьох крапок було цілком конкретне: «А найбільш говорив за одділення України та щоб президент управляв нашим краєм»68. Крім того, В. Кузьменко засвідчив свою комуні- кацію з тарасівцями поза Бессарабією, як особисто, так і листовно (це був один із основ- них каналів зв’язку в організації69) – з М. Коцюбинським, В. Боржковським, В. Борови- ком. У листах, напевне, ішлося про справи організації, причому М. Коцюбинському явно належить керівна роль: одного разу він актуалізував поїздку В. Кузьменка до В. Боровика, іншого «радив, щоб учив своїх дітей»70. Приховане значення останнього зрозуміле лише в контексті тарасівських цінностей і практик, де виховання дітей в українському дусі було пріоритетом. Про те, що міг радити М. Коцюбинський, певною мірою свідчить його лист до дружини, яка теж належала до організації: «Що там синочок наш, які слова вивчив. Не вчіть тільки по-московському, бо як дитина звикне, то трудно буде одвикнути»71. Наведе- ні факти, на наш погляд, достатні для зарахування В. Кузьменка до тарасівців. Вірогідно, до складу організації входив ще хтось із його села та Срібного. У С. Гавриленка є окрема згадка про «троє-четверо селян з Полтавщини (з сіл Срібне, Горобіївка)»72. Не виключено, що в цей спосіб він виокремив тарасівців – у такому разі це дає уявлення про можливу чи- сельність прилуцьких селян у бессарабському гуртку. Проте абсолютна більшість селян- гуртківців до організації не належала. За даними С. Козуба, до її складу прийняли всього «душ 7» з 60 робітників-філоксерників73. 63 Спогади про Михайла Коцюбинського. С. 378. 64 Там само. С. 57, 58. 65 Там само. С. 66. 66 Там само. С. 64. 67 Там само. С. 63. 68 Заїка І. Селяни про Коцюбинського. Життя й революція. 1926. № 7. С. 82. 69 Наумов С. Братство тарасівців. № 5. С. 39–40. 70 Спогади про Михайла Коцюбинського. С. 63–64. 71 Цит. за: Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві Тарасівців». С. 21. 72 Спогади про Михайла Коцюбинського. С. 66. 73 Козуб С. Коцюбинський як учень Драгоманова на полі публіцистики. Червоний шлях. 1926. № 3. С. 186. Сіверянський літопис. 2024. № 3 112 Спогади В. Кузьменка підтверджують, що залученість прилуцьких селян до діяльності Братства тарасівців не обмежувалася бессарабським епізодом, а тривала й після повернен- ня додому. Про це, а тим самим і про функціонування гуртка на Прилуччині, свідчив і В. Терещенко, якого теж можна вважати тарасівцем. Він згадував свої зустрічі з М. Коцю- бинським у Чернігові, підтверджуючи регулярну комунікацію з письменником і його роль куратора; натяками розповідав про роботу тарасівців у своєму селі та її несприйняття: «Хоч я був хлопцем простого селянина і велика темрява була для таких людей, як я, а проте по приїзді моєму з Бессарабії немало працював, розказував, що чув і т. ін. Але пра- ця моя і моїх товаришів не в жадобу була селянським хлопцям; це, кажуть вони, там десь побули та й балакають самі не знають що»74. Він же згадував про свою роль у формуванні бібліотеки прилуцького гуртка та її тривале існування: «Привіз я і додому багацько літе- ратури – книжок сімдесят, які пішли по людях під час революції»75. Цей сюжет додатково підтверджує організаційний зв’язок з Братством тарасівців, се- ред першочергових практик якого було створення та функціонування бібліотек у своїх відділеннях76. Цілеспрямоване формування тарасівцями бібліотеки для прилуцьких селян засвідчує листування М. Коцюбинського, яке хронологічно збігається з інформацією В. Терещенка. Звертаючись до Б. Грінченка 21 серпня 1894 р., він просив того допомогти книжками й іншими виданнями та звернутися з подібним проханням до своїх знайомих: «В моїй партії працюють полтавські селяни. Вони залюбки читають українські книжки. Ото ми вкупі з ними й надумали, як би закласти в їхньому селі (скоро вони повернуть до- дому) хоч невеличку бібліотечку»77. А вже 14 жовтня 1894 р. М. Коцюбинський дякував Б. Грінченку за отриману посилку: «Полтавці, що вже давненько знають Вас з праць Ва- ших, прохають мене висловити від них сердечну подяку Вам за дарунок»78. Література бу- ла призначена саме для прилучан: С. Козуб, описуючи цей епізод, уточнював, що йшлося про формування бібліотеки в Горобіївці за рахунок продукції видавництва Б. Грінченка79. Звернення до Б. Грінченка було не випадковим. Той був близьким до тарасівців (нерід- ко його без достатніх підстав зараховують до Братства – показова остання за часом публі- кація про письменника80), до того ж у 1894 р. заснував у Чернігові видавництво дешевих книжок «для народу» українською мовою. Крім того, Б. Грінченко був відомий як пись- менник, який у своїх творах пропагував національні ідеї. В. Приходько, семінарист на ме- жі століть, згадував: «Досвід пропаганди українства в Подільській Семинарії виявив, що чотири повісті Грінченка, прочитані в певній послідовності, майже обов’язково приводи- ли до національної свідомости і, мало того, викликали ще й національну активність, ба- жання брати чинну участь в українському громадському і політичному житті. Ці повісті були: “Серед темної ночі”, “Під тихими вербами”, “Соняшний промінь” і “На розпут- ті”»81. До 1894 р. були опубліковані дві останні повісті82, які, за словами В. Приходька, «…розкривали очі на національний гніт, що терпить український народ і, знов же, малю- вали героїчну постать молодого студента, що уперто провадить боротьбу за відродження української нації»83. Матеріал, отриманий у ході дослідження, у тому числі й завдяки залученню краєзнав- чого матеріалу, дає можливість не лише описати функціонування Братства тарасівців на Прилуччині, а й певною мірою уточнити існуючі уявлення про структуру організації в ці- лому. Організаційна периферія Братства в Прилуцькому повіті мала кілька складових. По- перше, це окремі діячі, родом звідси, які на той час мешкали в інших місцевостях, але в різний спосіб підтримували зв’язок з малою батьківщиною, хоча б епізодично вели тут організаційну та роз’яснювальну роботу в дусі тактики тарасівців: брати Міхновські, В. Совачів, можливо, що й М. Кононенко. Як для одного повіту на той час, це немало. На- вколо них мало скластися якесь коло симпатиків («суголосний ґрунт») – людей, які поді- ляли певні цінності, сприймали деякі ідеї тарасівців. Друга складова – це гуртки, які діяли під егідою товариства. Оскільки їхня наближеність до організації була різною – як на рів- ні гуртків, так і всередині їх, можна говорити про двошарову структуру цієї складової. Се- лянський гурток у Срібному та Горобіївці, який у літературі зараховується до Братства, швидше за все, був неоднорідним. Поодинокі його учасники знали про існування органі- 74 Спогади про Михайла Коцюбинського. С. 65. 75 Там само. С. 64. 76 Наумов С. Братство тарасівців. Український історичний журнал. 1999. № 6. С. 59. 77 Коцюбинський М. Твори: В 7 т. Київ: Наукова думка, 1974. Т. 5: Листи (1886–1904). С. 48. 78 Там само. С. 49. 79 Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві Тарасівців». С. 22. 80 Клименко Н., Беззуб Ю. Політичні практики Б. Грінченка на зламі ХІХ–ХХ ст. у світлі еґо-документів (до 160-річчя від дня народження). Український історичний журнал. 2023. № 6. С. 155. 81 Приходько В. Під сонцем Поділля: Спогади. 4-те вид. Нью-Йорк–Мюнхен: Криниця, 1967. Ч. 1. С. 32–33. 82 Твоpи Василя Чайченка. Т. 2: Соняшний пpомінь: Повість; Т. 3: Hа pоспуттї: Повість. Львів, 1892. 83 Приходько В. Під сонцем Поділля. С. 33. Siverian chronicle. 2024. № 3 113 зації й брали участь у її справах (підтримували зв’язок з М. Коцюбинським як «курато- ром» та іншими тарасівцями, залучали нових учасників гуртка, транспортували літерату- ру, вели пропаганду), тож можуть бути зараховані до її складу. Такими можна було б вва- жати В. Кузьменка й В. Терещенка (зрозуміло, що у сформованому нами раніше переліку тарасівців84 вони відсутні). Але більшість селян була тільки об’єктом цієї пропаганди, до- лучалася до самоосвіти, української літератури та обговорення пов’язаних з нею проблем, не підозрюючи про існування Братства. Інакше кажучи, гуртки на кшталт прилуцького се- лянського (горобіївсько-срібнянського) об’єднували як тарасівців, так і головним чином тих, хто тільки знаходився під їхнім впливом, і перебували на перехідному щаблі від влас- не організації до її «суголосного ґрунту». Що стосується гуртків, подібних до прилуцько- го учнівського, то вони діяли цілком поза межами організації, але під її керівництвом (че- рез «кураторів») та ідейним впливом. У національному русі 1890-х рр., крім згаданих Братства тарасівців і Українських сту- дентських громад, існувала ще Загальна українська організація (ЗУО; вона не мала уста- леної назви, тож у літературі зустрічаються різні варіанти). Питання про її присутність у Прилуцькому повіті може бути вирішено по-різному. Найпростішим способом було б за- перечення, адже ні в джерелах, ні в літературі немає вказівок на існування тут громади ЗУО. Один із чільних діячів організації Є. Чикаленко наводив, схоже, вичерпний перелік 20 громад, які існували на поч. ХХ ст. (для порівняння, в жандармських матеріалах 1898 р. йшлося про 22 громади85), і в ньому Прилуки відсутні86. З іншого боку, навіть на- ведений вище матеріал указує на потенціал для діяльності в дусі ЗУО (переважно куль- турницької, але з певними політичними амбіціями) в повіті. Слід також звернути увагу на одну з поширених у той час організаційних практик, яку ЗУО успадкувала від україно- фільських громад. Її можна назвати дисперсністю: у населених пунктах, де не було мож- ливості утворити громаду, могли працювати окремі члени організації, підтримуючи зв’я- зок із сусідніми громадами та Радою ЗУО. Але в більшості випадків зафіксувати їхню ді- яльність чи встановити прізвища неможливо. Прилуцький повіт у цьому плані знаходить- ся в більш виграшному становищі завдяки відомим даним про роботу тарасівців. Адже зі створенням ЗУО (осінь 1897 р.) Братство тарасівців у цілому влилося до її складу і не- вдовзі припинило своє існування87. Тож відомі нам інтелігенти-тарасівці з Прилуччини після 1897 р. мали б перейти до ЗУО. Уточнення щодо інтелігентів не випадкове: немає підстав вважати, що прилуцький селянський гурток існував у 1897 р. чи пізніше, що він якось був пов’язаний із ЗУО. Але й інтелігенти, як і раніше, лише епізодично бували в по- віті, не працювали тут на постійній основі. Незаперечною, підтвердженою джерелами й дослідженнями є належність до організації М. Міхновського. Він неодноразово брав участь у роботі з’їздів ЗУО. У згадуваних вище жандармських матеріалах є інформація (у чомусь правдоподібна, у чомусь сумнівна або й фантастична) і про ці з’їзди. Наприклад, у квітні 1898 р. повідомлялося, що має відбутися з’їзд «Молодої України» (з подальшої ін- формації зрозуміло, що йдеться про ЗУО) «і делегатів з провінції»88. У такому разі запис про приїзд М. Міхновського з Прилук89 міг би означати, що він був представником від міста чи повіту на з’їзді. Утім, поки що це суто умоглядна, емпірично не підтверджена конструкція. Ще одним напрямком пошуку може бути з’ясування обставин життя та діяльності міс- цевих інтелігентів, які пізніше належали до організацій-наступниць ЗУО – Української де- мократичної (демократично-радикальної) партії й Товариства українських поступовців. Особливо цікава в цьому плані постать Ф. Назаріїва (його ім’я транслюється як Федір / Теодор або Федот / Теодот), який пізніше був помітним українським діячем у Прилуках. Він був батьком О. Назаріїва, про якого вже йшлося, в їхньому домі в другій половині 1890-х рр. відбувалися збори учнівського гуртка90. Імовірно, уже тоді він мав українську ідентичність. Але в нашому розпорядженні немає інформації про його життя в ті роки. В одному з видань зазначено, що Ф. Назаріїв у липні 1904 р. належав до УДП91. Але пере- творення ЗУО на УДП сталося восени 1904 р.92, тож це або неточні дані, або непряме під- твердження належності Ф. Назаріїва до ЗУО. 84 Наумов С. Братство тарасівців. № 5. С. 44. 85 ЦДІАК України. Ф. 274. Оп. 1. Спр. 536. Арк. 24. 86 Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). Львів: Діло, 1925. Ч. 2. С. 110. 87 Там само. С. 21–22. 88 ЦДІАК України. Ф. 274. Оп. 1. Спр. 536. Арк. 20. 89 Там само. Арк. 26. 90 Лотоцький О. Сторінки минулого. С. 75. 91 Микола Міхновський: Спогади. Свідчення. Документи. С. 161. 92 Наумов С. Український політичний рух на Лівобережжі (90-ті рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р.). С. 86. Сіверянський літопис. 2024. № 3 114 Отже, може вважатися доведеною присутність ЗУО в Прилуцькому повіті, але у спе- цифічній формі, радше на рівні епізодичних дій та контактів, персональних зв’язків і впливів. Щодо можливої постійної діяльності членів організації чи, тим більше, існування громади ЗУО, то це питання може бути з’ясоване хіба в перспективі. Завдяки існуванню філії Братства тарасівців, Прилуцький повіт у 1890-х рр. можна вважати одним із піонерів і лідерів у формуванні організаційної периферії українського руху. Свого часу нами була зроблена спроба підрахунку місцевих осередків українських політичних організацій (Братства тарасівців, ЗУО, УСГ) того періоду на Лівобережжі. Їх вдалося виявити лише у 8 повітах із 41 (усього 13 громад / гуртків / груп), і серед них у Прилуцькому, де діяв тарасівський гурток93. Якщо ж рахувати тільки повітовий рівень (без губернських міст), то першість Прилуччини виглядає ще більш переконливо: україн- ські осередки діяли лише в п’яти повітах регіону. Отже, уже тоді в повіті було закладено певні традиції, почали формуватися практичний досвід української роботи та її кадровий потенціал. Прилуцький повіт виявив ознаки одного з ключових районів розгортання на- ціонального руху, і в подальшому зберігав та зміцнював свої позиції. У цілому приклад Прилуцького повіту засвідчує, що поширення «українського проєк- ту» як систематичне, з ознаками цілеспрямованості, регулярності, неперервності, проник- нення українських ідей (національної пропаганди) на повітовому рівні було започаткова- не в 1890-х рр., синхронно з початком політизації українського руху. Це явище тоді мало місце лише в окремих повітах, що залежало від комбінації різних, у тому числі й випадко- вих і не завжди очевидних чинників. У випадку Прилуччини, на наш погляд, мало значен- ня поєднання сприятливого етнічного складу населення, релевантної освітньої інфра- структури, певної української культурної традиції, присутності й активності (як постійної, так і епізодичної) впливових національно зорієнтованих діячів, тісних зв’язків із тради- ційними центрами українського руху – Києвом і, меншою мірою, Полтавою та ін. Поши- рення українських ідей стало результатом зустрічного руху: цілеспрямованої роботи пер- ших національних політичних організацій та прагнення до їх засвоєння з боку сприятли- вого, частково вже підготовленого місцевого середовища. Цей процес супроводжувався зародженням організаційної периферії національного ру- ху. На початковому етапі вона в цілому та її структурні складові зокрема очікувано пере- бували в зародковому стані, мали аморфний вигляд, відзначалися нерозмежованим пере- плетінням елементів політичних організацій і «суголосного ґрунту» з очевидним чисель- ним переважанням останнього. Більш помітним був вплив відносно радикальних моло- діжних об’єднань – Братства тарасівців та Українських студентських громад – завдяки їх- ній перевазі в привабливості ідей та організаторській роботі. Ембріональний стан українського політичного руху в цілому та його периферії зокре- ма в 1890-х рр. детермінував їхнє призначення: готувати ґрунт (у вигляді ідей, кадрів, практичного досвіду, організаційних форм тощо) для творення повноцінних, розвинутих партійних структур, стати підвалиною для розгортання масового національного руху. Повною мірою реалізувати це завдання в умовах російського імперського режиму було неможливо, але процес розвивався саме за таким сценарієм. Як наслідок, уже з перших років ХХ ст. за участю периферійних структур розпочався перехід українського націо- нального руху на вищу, партійну стадію. References Bielashov, V. (2016). Ukrainski politychni partii na Hlukhivshchyni u pershii rosiiskii revoliutsii 1905–1907 rr. [Ukrainian political parties in the Hlukhivshchyna in the first Russian revolution of 1905– 1907]. Istorychni studii suspilnoho prohresu – Historical studies of social progress, 4, P. 9–14. Kivshar, T. (2010). Stanovlennia Stepana Siropolka yak bibliotekoznavtsia [Establishment of Stepan Siropolko as a library Scientist]. Ukrainska biohrafistyka – Biographistica Ukrainica, 6, P. 103–124. Kyiv, Ukraine. Klymenko, N., Bezzub, Yu. (2023). Politychni praktyky B. Hrinchenka na zlami XIX–XX st. u svitli ego-dokumentiv (do 160-richchia vid dnia narodzhennia) [Political practices of B. Hrinchenko at the turn of the 19th and 20th centuries in the light of ego-documents (for the 160th anniversary of the birth)]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian historical journal, 6, P. 152–172. Kononenko, M. (1998). Spohady [Memories]. Poltava, Ukraine. Koval, P., Yuzych, Yu. (2021). Mykola Mikhnovskyi: Spohady. Svidchennia. Dokumenty [Mykola Mikhnovskyi: Memoirs. Testimonies. Documents]. Kyiv, Ukraine. Kryvobok, O. (2011). Ukrainskyi politychnyi rukh na Hlukhivshchyni na poch. ХХ st. v konteksti politychnoho zhyttia rehionu [Ukrainian political movement on Hlukhiv region on the beginning of the XX century in the context of the regional politic life]. Sivershchyna v istorii Ukrainy – Sivershchyna in the history of Ukraine, 4, P. 344–347; Kyiv–Glukhiv, Ukraine. 93 Наумов С. До питання про масштаби й динаміку українського політичного руху в Російській імперії (90-ті рр. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.). С. 160, 167. Siverian chronicle. 2024. № 3 115 Naumov, S. (1999). Bratstvo tarasivtsiv [Brotherhood of Tarasivtsi]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian historical journal, 5–6, P. 36–44; 55–63. Naumov, S. (2005). Orhanizatsiina merezha ukrainskoho politychnoho rukhu na Sumshchyni (kinets XIX – poch. XX st.) [Organisational network of the Ukrainian political movement in Sumy region (the late 19th – the early 20th c.)]. Sumska starovyna – Ancient Sumy Land, 16–17, P. 111–118. Naumov, S. (2006). Ukrainskyi politychnyi rukh na Livoberezhzhi (90-і rr. XIX st. – liutyi 1917 r.) [Ukrainian political movement on the Livoberezhzhia (90s of the 19th c. – February 1917)]. Kharkiv, Ukra- ine. Naumov, S. (2008). Do pytannia pro masshtaby y dynamiku ukrainskoho politychnoho rukhu v Rosiis- kii imperii (90-i rr. XIX st. – poch. XX st.) [To the question of the scale and dynamics of the Ukrainian po- litical movement in the Russian Empire (90s of the 19th – the early 20th c.)]. Visnyk Kharkivskoho natsio- nalnoho universytetu im. V. Karazina – The Journal of V.N. Karazin Kharkiv National University. Series: History, 40, P. 159–168. Orel, Yu. (2020). Ukrainskyi natsionalnyi rukh na Poltavshchyni naperedodni Pershoi svitovoi viiny [Ukrainian national movement in Рoltava region оn the еve of the First World War]. Arkhivy Ukrainy – Archives of Ukraine, 2, P. 120–132. Pidkova, I., Shust, R. (Ed.). (2001). Dovidnyk z istorii Ukrainy (A–Ya) [Handbook of the History of Ukraine (A–Z)]. Kyiv, Ukraine. Ratsilevych, A. (2009). Ukrainskyi natsionalnyi rukh na Volyni naprykintsi XIX st. – 1917 r. [The Ukrainian national movement in Volyn in the end of the XIX centuries – 1917]. Kyiv, Ukraine. Rotach, O. (2005). Sluzhyly slavi Ukrainy (storinky biohrafii podruzhzhia Vasylia ta Hanny Sovacho- vykh) [Served the glory of Ukraine (pages of biographies of Vasyl and Hanna Sovachov)]. Poltava, Ukrai- ne. Rotach, O. (2009). Braty Mykoly Mikhnovskoho (do istorii rodyny vydatnoho ukrainskoho diiacha) [Brothers of Mykola Mikhnovsky (on the history of the family of the prominent Ukrainian figure)]. Polta- va, Ukraine. Sarancha, V. (2016). Ukrainskyi natsionalnyi rukh na Poltavshchyni pid chas Pershoi svitovoi viiny (za dokumentamy Derzhavnoho arkhivu Poltavskoi oblasti) [Тhe Ukrainian National Movement in Poltava Re- gion During the World War I (on the Documents of the State Archives of Poltava Region)]. Arkhivy Ukrai- ny – Archives of Ukraine, 1, P. 116–122. Shkoropad, D., Savon, O. (2007). Pryluchchyna: Entsyklopedychnyi dovidnyk [Pryluchchyna: Encyc- lopaedic reference book]. Nizhyn, Ukraine. Siropolko, S. (2001) Istoriia osvity v Ukraini [History of Еducation in Ukraine]. Kyiv, Ukraine. Sovacheva, H. (2017). Ukraina taky bude!: Spohady. Statti y zamitky [Ukraine will still be! Memories. Articles and notes]. Poltava, Ukraine. Tkach, S. (2015). Diialnist oseredkiv ukrainskykh politychnykh partii u Podilskii hub. na poch. XX st. [Activities of Ukrainian political parties in Podillia in the early 20th c.]. Naukovi pratsi Kamianets- Podilskoho natsionalnoho universytetu im. I. Ohiienka. Istorychni nauky – Scientific Papers of the Kamianets-Podilskyi Ivan Ohiienko national university. History, 25, P. 371–380. Turchenko, F. (2006). Mykola Mikhnovskyi: zhyttia i slovo [Mykola Mikhnovskyi: life and word]. Ky- iv, Ukraine. Tynchenko, Ya. (2007). Ofitserskyi korpus Armii Ukrainskoi Narodnoi Respubliky (1917–1921) [Offi- cer Corps of the Army of the Ukrainian National Republic (1917–1921)]. Kyiv, Ukraine. Наумов Сергій Олександрович – доктор історичних наук, професор, професор Хар- ківського національного університету імені В.Н. Каразіна (майдан Свободи, 4, Харків, 61022, Україна). Naumov Serhiy – doctor of historical sciences, professor, professor of V.N. Karazin Khar- kiv national university (4 Svobody Sq., Kharkiv, 61022, Ukraine). E-mail: sonaumov@gmail.com THE BEGINNING OF THE FORMATION OF THE ORGANIZATIONAL PERIPHERY OF THE UKRAINIAN MOVEMENT IN THE RUSSIAN EMPIRE (BASED ON THE PRYLUKY PROVINCE MATERIALS) The novelty and the purpose of the research: the article is the first attempt to trace the initial stage of the formation of organizational centres of the Ukrainian movement on the province periphery (using the example of Pryluky province of the Poltava governorate). The chronological boundaries of the research are the end of the 19th century: from the first manifestations of the Ukrainian movement in Pryluky provin- ce until its transition to a higher, party stage. The methodology of the article is based on the combined application of modern approaches and findings of ethnological, local history, biographical research. Conclusions. Based on the use of «ethnic» and «educational» markers, it is stated that there were cer- tain favourable conditions for the development of the Ukrainian movement in the Pryluky province, but their implementation depended on many factors. In this connection, local and «external» cultural influen- ces can be traced: the presence of people being patriotic or at least indifferent to Ukrainian culture, the availability of Ukrainian literature, the spread of ideas and so on; the key role of the Mikhnovsky family is confirmed, as well as attention is drawn to the figures of P. Pohybka, M. Kononenko and T. Voronyi. Сіверянський літопис. 2024. № 3 116 The central place in the article is given to the clarification of the circumstances and the time of the emergence of the first Ukrainian circle in the Pryluky gymnasium, and clarifies the role of M. Mikhnovskyi and V. Sovachiv in its creation and functioning. The study of the organizational ties of the circle gave gro- unds for conclusions on the existence of a stable segment of Ukrainian cultural and self-educational youth movement in the Poltava region at the end of the 1890s. The history of the peasant circle in Horobiivka and Sribne has been reconstructed. The organizational ties of the Pryluky circles with Ukrainian organizations of those times were traced. The spread of influence of the Brotherhood of Taras (Bratstvo tarasivtsiv) and Ukrainian student communities, the activities of their representatives in the district are shown as well. The article also highlights the following important issue: the initial level of the peripheral Ukrainian movement in the 1890s with its main function to prepare the ground for the creation of some future party structures and the deployment of a mass national movement. Key words: Ukrainian movement, Brotherhood of Taras (Bratstvo tarasivtsiv), M. Mikhnovskyі, V. So- vachiv, 1890s, Pryluky province. Дата подання: 2 лютого 2024 р. Дата затвердження до друку: 8 червня 2024 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Наумов, С. Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту). Сіверянський літопис. 2024. № 3. С. 102–116. DOI: 10.58407/li- topis.240309. Цитування за стандартом APA Naumov, S. (2024). Pochatok formuvannia orhanizatsiinoi peryferii ukrainskoho rukhu v Rosiiskii im- perii (na materialakh Prylutskoho povitu) [The beginning of the formation of the organizational periphery of the Ukrainian movement in the Russian empire (based on the Pryluky province materials)]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 3, P. 102–116. DOI: 10.58407/litopis.240309.

Початок формування організаційної периферії українського руху в Російській імперії (на матеріалах Прилуцького повіту)

Репозитарії

Схожі ресурси