Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ
Антибільшовицький селянський рух є важливою складовою періоду Української революції 1917–1922 рр. 25 квітня 1920 р. Військо Польське в союзі з Армією Української Народної Республіки (УНР) розпочали наступ в Україні проти більшовиків. У ході цього наступу в низці населених пунктів на лівобережжі Киї...
Збережено в:
| Дата: | 2024 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2024
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199893 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ / О. Васечко // Сіверянський літопис. — 2024. — № 3. — С. 117-128. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-199893 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1998932024-11-05T17:19:37Z Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ Васечко, О. Розвідки Антибільшовицький селянський рух є важливою складовою періоду Української революції 1917–1922 рр. 25 квітня 1920 р. Військо Польське в союзі з Армією Української Народної Республіки (УНР) розпочали наступ в Україні проти більшовиків. У ході цього наступу в низці населених пунктів на лівобережжі Київщини вибухнули антибільшовицькі повстання. Обидва ці процеси, хоч і різною мірою, безпосередньо впливали одне на інше. Метою дослідження є спроба історичної реконструкції подій підчас цих повстань, доповнення й виправлення раніше відомих тверджень. Методи: історичний, проблемно-аналітичний. Наукова новизна полягає у використанні широкого кола джерел польсько-українсько-радянської війни 1920 р. для дослідження локальних подій антибільшовицького селянського руху. Висновки. У результаті польського наступу радянські війська відступили з Києва на лівий берег Дніпра, де зіткнулися із антибільшовицькими повстаннями місцевих жителів. Це напряму визначило долю повсталих населених пунктів. Скориставшись оперативною паузою, радянські війська рішуче придушили ці повстання. Підчас бойових дій на лівобережжі Київщини і польська, і радянська сторони контактували із місцевими повстанцями та залишили про це згадки. Аналіз цих згадок дає можливість краще зрозуміти обставини, учасників та характер боротьби місцевих жителів проти більшовиків. The anti-Bolshevik peasant movement is an important component of the period of the Ukrainian revolution of 1917–1922. On April 25, 1920, the Polish Army in alliance with the Army of the Ukrainian National Republic (UNR) launched an offensive in Ukraine against the Bolsheviks. During this offensive, anti-Bolshevik uprisings broke out in a number of settlements on the Livoberezhya of Kyiv region. Both of these processes, albeit to varying degrees, directly influenced each other. The purpose of the research is to attempt a historical reconstruction of the events during these uprisings, to supplement and to correct previously known statements. Methods: historical, problem-analytical. The scientific novelty consists in the use of a wide range of sources of the Polish-Ukrainian-Soviet war of 1920 for the study of local events of the anti-Bolshevik peasant movement. Conclusions. As a result of the Polish offensive, Soviet troops retreated from Kyiv to the left bank of the Dnieper, where they encountered anti-Bolshevik uprisings of local residents. This directly determined the fate of the rebel settlements. Taking advantage of the operational pause, the Soviet troops resolutely suppressed these uprisings. During the combat operations on the Livoberezhya of Kyiv region, both the Polish and Soviet sides had contacts with the local rebels and left references about them. The analysis of these references makes it possible to better understand the circumstances, participants and character of the struggle of local residents against the Bolsheviks. 2024 Article Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ / О. Васечко // Сіверянський літопис. — 2024. — № 3. — С. 117-128. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.58407/litopis.240310 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199893 94(477.41)«1920» uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Васечко, О. Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ Сiверянський літопис |
| description |
Антибільшовицький селянський рух є важливою складовою періоду Української революції 1917–1922 рр. 25 квітня 1920 р. Військо Польське в союзі з Армією Української Народної Республіки
(УНР) розпочали наступ в Україні проти більшовиків. У ході цього наступу в низці населених пунктів на лівобережжі Київщини вибухнули антибільшовицькі повстання. Обидва ці процеси, хоч і різною мірою, безпосередньо впливали одне на інше. Метою дослідження є спроба історичної реконструкції подій підчас цих повстань, доповнення й виправлення раніше відомих тверджень. Методи:
історичний, проблемно-аналітичний. Наукова новизна полягає у використанні широкого кола джерел польсько-українсько-радянської війни 1920 р. для дослідження локальних подій антибільшовицького селянського руху. Висновки. У результаті польського наступу радянські війська відступили з
Києва на лівий берег Дніпра, де зіткнулися із антибільшовицькими повстаннями місцевих жителів.
Це напряму визначило долю повсталих населених пунктів. Скориставшись оперативною паузою,
радянські війська рішуче придушили ці повстання. Підчас бойових дій на лівобережжі Київщини і
польська, і радянська сторони контактували із місцевими повстанцями та залишили про це згадки.
Аналіз цих згадок дає можливість краще зрозуміти обставини, учасників та характер боротьби
місцевих жителів проти більшовиків. |
| format |
Article |
| author |
Васечко, О. |
| author_facet |
Васечко, О. |
| author_sort |
Васечко, О. |
| title |
Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ |
| title_short |
Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ |
| title_full |
Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ |
| title_fullStr |
Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ |
| title_full_unstemmed |
Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ |
| title_sort |
антибільшовицькі повстання на лівобережжі київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за київ |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2024 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199893 |
| citation_txt |
Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ / О. Васечко // Сіверянський літопис. — 2024. — № 3. — С. 117-128. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT vasečkoo antibílʹšovicʹkípovstannânalívoberežžíkiívŝinipídčaspolʹsʹkoukraínsʹkoradânsʹkoívíjni1920ruhodíborotʹbizakiív |
| first_indexed |
2024-11-10T19:10:56Z |
| last_indexed |
2024-11-10T19:10:56Z |
| _version_ |
1815363827004342272 |
| fulltext |
Siverian chronicle. 2024. № 3
117
УДК 94(477.41)«1920»
Олексій Васечко
•
АНТИБІЛЬШОВИЦЬКІ ПОВСТАННЯ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ КИЇВЩИНИ
ПІД ЧАС ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ 1920 р.
У ХОДІ БОРОТЬБИ ЗА КИЇВ
DOI: 10.58407/litopis.240310
© О. Васечко, 2024. CC BY 4.0
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2919-6348
Антибільшовицький селянський рух є важливою складовою періоду Української революції 1917–
1922 рр. 25 квітня 1920 р. Військо Польське в союзі з Армією Української Народної Республіки
(УНР) розпочали наступ в Україні проти більшовиків. У ході цього наступу в низці населених пунк-
тів на лівобережжі Київщини вибухнули антибільшовицькі повстання. Обидва ці процеси, хоч і різ-
ною мірою, безпосередньо впливали одне на інше. Метою дослідження є спроба історичної рекон-
струкції подій підчас цих повстань, доповнення й виправлення раніше відомих тверджень. Методи:
історичний, проблемно-аналітичний. Наукова новизна полягає у використанні широкого кола дже-
рел польсько-українсько-радянської війни 1920 р. для дослідження локальних подій антибільшовиць-
кого селянського руху. Висновки. У результаті польського наступу радянські війська відступили з
Києва на лівий берег Дніпра, де зіткнулися із антибільшовицькими повстаннями місцевих жителів.
Це напряму визначило долю повсталих населених пунктів. Скориставшись оперативною паузою,
радянські війська рішуче придушили ці повстання. Підчас бойових дій на лівобережжі Київщини і
польська, і радянська сторони контактували із місцевими повстанцями та залишили про це згадки.
Аналіз цих згадок дає можливість краще зрозуміти обставини, учасників та характер боротьби
місцевих жителів проти більшовиків.
Ключові слова: польсько-українсько-радянська війна 1920 р., Зазимʼє, Літки, Требухів, Борис-
піль, антибільшовицьке повстання.
В історичних дослідженнях Української революції 1917–1922 рр. значну увагу приді-
ляють вивченню антибільшовицького повстанського руху українського селянства. Відтак
логічним є зацікавлення істориків та краєзнавців повстаннями у селах і містечках Остер-
ського повіту, таких як Зазимʼє, Літки, Требухів і Соболів, та в Борисполі в квітні–травні
1920 р.
Найперші матеріали були опубліковані переважно про зазимське повстання. Так, у
місцевій газеті «Знамя Советов» у листопаді 1920 р. була поміщена постанова колегії Чер-
нігівської губернської ЧК (від рос. «Чрезвычайная комиссия» – Надзвичайна комісія) що-
до виконання вироку активним учасникам. Надалі про нього згадували у випусках «Про-
летарської правди» в березні 1925 р. Знову про повстання радянська преса згадала в
1967 р., коли в газеті «Молодь України» була розміщена розповідь чекіста «Гончара», яка
навіть у порівнянні з попередніми матеріалами радянської преси є малоінформативною й
містить дуже багато помилок. Цю статтю згадують у діаспорному виданні «Вісті комба-
танта» в матеріалі про українські повстанські загони 1919–20 рр., написаному на основі
доступних радянських друкованих видань1. В «Історії міст і сіл Української РСР. Київська
область» із перерахованих вище населених пунктів є лише згадка про «куркульське пов-
стання» в Зазимʼї2. Історик В. Гузій зазначає, що 1986 р. районна газета писала: «Куркулі
в Зазимʼї організували заколот. Від рук озвірілих хижаків загинуло 99 радянських чекіс-
тів. Вороги теж отримали по заслугах»3. Для всіх цих радянських матеріалів характерним
є трактування подій у квітні–травні 1920 р. у Зазимʼї винятково як «куркульського пов-
стання», під час якого загинуло 99 співробітників ЧК.
Із здобуттям Україною незалежності ця тема нарешті почала активно досліджуватися.
М. Барбон, який народився й тривалий час проживав у с. Зазимʼї, був першим, хто по-ін-
1 Полтава Л. Українські повстанські загони в 1919–1920 рр. (За новими совєтськими документами). Вісті Комба-
танта. 1967. № 5–6. С. 27–28.
2 Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Редкол.: Ф. Рудич (голова) та ін. Київ: Гол. ред. УРЕ АН
УРСР, 1971. С. 242.
3 Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. Історико-краєзнавчі нариси. Броварі: Українська ідея, 1997. С. 132.
Сіверянський літопис. 2024. № 3
118
шому висвітлив повстання в низці статей та окремій брошурі, присвяченій історії свого
рідного села4. За джерела правили спогади односельців – учасників тих подій або їх на-
щадків. На жаль, у працях М. Барбона присутні певні неточності в датах і подіях. Тогочас-
ні події в селах сучасної Броварщини досить добре були описані в роботах істориків
В. Гузія5, П. Клишти6, у третій книзі з серії «Броварська минувшина» за редакцією істори-
ка-краєзнавця І. Доцина7, а повстання у Борисполі яскраво висвітлили на основі запи-
саних спогадів та матеріалів слідчих справ дослідники В. Стрілько-Тютюн8, Н. Йова,
В. Сайко9.
Водночас слід враховувати, що повстання відбувалося під час наступу польсько-укра-
їнських військ на Київ у ході війни 1920 р., і перебіг цього наступу безпосередньо впли-
нув на долю повстанців. Як правило, вищеназвані краєзнавчі дослідження не враховують
низку джерел україно-польсько-радянської війни 1920 р., які можуть доповнити та уточ-
нити історію згаданих повстань, а також по-новому оцінити їх перебіг.
На той час Броварська волость Остерського повіту Чернігівської губ. та Бориспільська
волость Переяславського повіту Полтавської губ. хоч і не належали до Київської губ., але
були тісно економічно пов’язані з Києвом, ще до появи лівобережної частини міста. І че-
рез Бровари, і через Бориспіль пролягали залізниця та гужові шляхи, які сходилися в Киє-
ві. Ці території були вчергове захоплені радянськими військами ще в грудні 1919 р., проте
міцного контролю в більшості населених пунктів більшовики ще не встигли встановити.
У місцевих органах управління (сільрадах, виконкомах, комітетах бідноти), в залежності
від місцевості, часто могли перебувати й люди, цілком вороже налаштовані до комуніс-
тичного режиму, та таємні симпатики Української Народної Республіки (УНР).
Так, наприклад, у Борисполі саме керівник Бориспільської міліції Микола Чепілко та
його заступник Іван Литовка будуть ініціаторами створення таємного антибільшовицько-
го повстанського комітету. Усі важливі рішення вирішувалися загальною сходкою містеч-
ка, а для охорони порядку був створений загін самооборони10.
На початку квітня 1920 р. становище місцевих жителів погіршилося. Окрім політики
«продрозкладки», суттєво збільшилися реквізиції та повинності з боку Червоної армії та
різних радянських установ. Наближалася активізація бойових дій на польсько-радянсько-
му фронті, тому обидві сторони активно стягували війська. Враховуючи розташування
Броварської та Бориспільської волостей поруч із транспортними шляхами на Київ, окрім
реквізицій харчів та фуражу для коней, однією із важких повинностей для місцевих жите-
лів був частий обов’язок надавати кінні підводи для представників більшовицької влади
та Червоної армії. В умовах весняних польових робіт ці повинності справді ставали важ-
ким тягарем і були однією з причин подальших повстань.
Так, Марія Суботовська, дочка Кузьми Щиголя, який був одним із керівників зазим-
ського повстання, розповіла П. Клишті спогад свого батька про один із інцидентів, що
трапився під час виконання цієї повинності. В одне із задеснянських сіл заїхали червоно-
армійці й реквізували кількох візників для перевезення військових та їхнього майна в на-
прямку до Броварів. При цьому один із візників додому не повернувся. Однак у двір до
зниклого візника зайшла інша група червоноармійців із вимогою віддати другого коня й
воза для перевезення. Дружина візника, занепокоєна його зникненням, погодилася віддати
коня й воза за умови, що сама поїде з ними до Броварів, щоб знайти свого чоловіка. По
дорозі через зазимський ліс червоноармійці зґвалтували та вбили цю жінку. Подібні інци-
денти та загалом пора весняних польових робіт призвели до того, що жителі села Зазимʼє
активно намагалися уникнути гужової повинності, переховуючи коней та вози неподалік
у лісі.
26 квітня до Зазимʼя з Броварів заїхав загін із 25 кінних червоноармійців, який скликав
збір зазимців на майдані в центрі села. Комісар загону вимагав, щоб жителі Зазимʼя дали
кінні підводи для перевезення військових вантажів у с. Семиполки. Цього разу зазимці
вирішили не давати підвод, тому голова сільської ради Приходько Євдоким Іванович ви-
рішив вдатися до хитрощів, щоб уникнути відкритого конфлікту. Він повів обідати комі-
сара та його бійців до селян, поки будуть підготовлені підводи, а тим часом більшість за-
4 Барбон М. Зазимʼє. Історія села. Київ, 1997. С. 25.
5 Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 130–135.
6 Клишта П. Село Зазимʼє на Київщині. Історія. Вид. 2-ге, випр. і допов. Київ: Вид-во ім. О. Теліги, 2010. 359 с.
7 Літописна скарбниця: нарис історії Броварського краю (радянський період та доба незалежності України) /
Уклад. І. Доцин. Бровари: Водограй, 2003. С. 75.
8 Стрілько-Тютюн В. Грона українських повстань: антибільшовицький спротив на Бориспільщині в 1917–
1932 рр. Історичне дослідження. Київ: Правда Ярославичів, 2017. 783 с.
9 Йова Н. На «Юріїв день» у 1920-ім… : [повстання проти більшовиків]. Ринок. Бориспіль. 2010. 30 квіт. С. 3, 6;
Йова Н., Сайко В. Бориспільське повстання 1920 р. Незборима нація. URL: https://nezboryma-naciya.org.ua/
show.php?id=470.
10 Стрілько-Тютюн В. Грона українських повстань… С. 231–232.
Siverian chronicle. 2024. № 3
119
зимців стали виводити коней із хлівів і ховати їх у лісі та вільхових гаях. Після обіду ко-
місар та червоноармійці знову зібралися на майдані, де Приходько повідомив їх, що у
звʼязку з проведенням польових робіт, коней зазимці дати не можуть. Розлючений комі-
сар, погрожуючи наганом, наказав селянам на наступний ранок зібрати підводи, а голову
сільської ради Є. Приходька та секретаря О. Рижка забрав до Броварів як заручників. У
відповідь селяни підняли хвилю обурення та протестів, а в деяких зазимців у руках де-
монстративно зʼявилася зброя, зібрана в попередні роки (є згадки, що тільки вояки Окре-
мого чехословацького корпусу при відступі з України на поч. 1918 р. залишили в селі 20
возів зі зброєю).
Озброєні та рішуче налаштовані селяни примусили комісара відмовитися від поперед-
нього задуму із захопленням заручників. Загін червоноармійців вирушив назад до Брова-
рів у супроводі озброєних зазимців. На хуторі загін червоноармійців зупинився й розлю-
чений комісар зробив кілька пострілів у бік озброєних селян. Постріли почув мешканець
хутора Калиниченко Микола Йосипович, який у цей час орав своє поле. Колишній фрон-
товик Калиниченко схопив рушницю й пострілом убив комісара. Червоноармійці швидко
підібрали тіло мертвого комісара й відступили до Броварів.
У зв’язку з цими подіями того ж дня до села приїхав голова волосного революційного
комітету Хмельков (Хмельов), який наказав селянам негайно скласти зброю, надати кінні
підводи Червоній армії, а за непокору погрожував розправою. Зазимці, розлючені попе-
редніми подіями, у відповідь арештували Хмелькова й зачинили в приміщені пожежної.
Проте вночі невідома жінка передала Хмелькову заступ, завдяки чому він зробив підкоп і
втік у Бровари, залишивши свого коня й бричку. За твердженням Хмелькова, повстанці на
той час вже розстріляли 4 червоноармійців, взятих у полон.
Очікуючи на розправу через непокору більшовицькій владі, найбільш активні селяни
зібралися на нараду в хаті Приходька, де вирішили обороняти село. Очолити повстан-
ський штаб доручили Івану Сергійовичу Радченку, колишньому унтер-офіцерові царської
армії, повному Георгіївському кавалерові. Для оборони села з боку трьох основних підʼїз-
дів призначили таких керівників: з боку Пухівки – Кузьму Петровича Щиголя, колишньо-
го артилерійського фельдфебеля, з південного боку – Григорія Степановича Суботовсько-
го, якого Клишта називає колишнім сотником армії УНР, а з боку Погребів оборону очо-
лив особисто Радченко. На нараді Приходько висловив сумнів щодо успіху в збройному
протистоянні проти регулярної армії, проте більшість селян була налаштована на бороть-
бу11.
У цей час події на польсько-радянському фронті складалися так: на світанку 25 квітня
польська 3-тя армія розпочала наступ на фронті від ріки Прип’ять до ріки Дністер; під ве-
чір 26 квітня більшість частин радянської 12-ї армії, яка обороняла київський напрямок і
зазнала головного удару поляків, втратили зв’язок між собою та з управлінням цієї армії;
того ж 25 квітня на обʼєднаному засіданні губкому, революційної військової ради 12-ї ар-
мії, виконкому та інших організацій вирішено було евакуювати цивільні установи Києва в
7-денний термін, а вже 1 травня з Києва почалася евакуація військових установ на схід12.
Видається малоймовірно, що жителі села, починаючи повстання, вже 26 травня знали
про невдачі радянських військ на фронті, проте в наступні дні інформація про поразки й
відступ мала розлетітися досить швидко.
Розберемося, які сили червоні могли спрямувати на придушення повстання. Для бо-
ротьби «зі змовами, заколотами та повстаннями», а також для охорони підприємств, скла-
дів тощо, ще у травні–червні 1919 р. на базі військ ВЧК були створені війська внутріш-
ньої охорони республіки (ВОХР). Для управління цими військами створювалися сектори
ВОХР, зокрема Чернігівська губернія на час повстання входила до Харківського сектору.
На 1 травня 1920 р. до складу військ ВОХР входило 140 тисяч чоловік. Війська ВОХР та-
кож були резервом Червоної армії13. А 23 квітня 1920 р. Рада Народних Комісарів УСРР
та командування Південно-Західного фронту для боротьби з «бандитизмом і повстаннями
на Україні» затвердили «Положення про організацію управління тилу Південно-Західного
фронту», згідно з яким Чернігівська губернія відійшла до складу тилу 12-ї радянської
армії, що входила до Південно-Західного фронту. Створювалися тилові ділянки, інша наз-
ва – сектори (губернські, повітові та, у разі необхідності, районні, які в більшості випадків
відповідали тогочасному територіально-адміністративному поділу). У боротьбі з повстан-
цями начальнику ділянки підпорядковувалися такі місцеві частини: міліція, караульні час-
тини, загони залізничної охорони та залізничної міліції, місцеві частини ВОХР, а також
11 Клишта П. Село Зазимʼє на Київщині. С. 60–61; Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 130; Барбон М. За-
зимʼє. Історія села. С. 25; Чепур-Удайський В. Заграва над Літками. Київ: «Меморіал» ім. В. Стуса, 2000. С. 6.
12 Какурин Н., Меликов В. Война с белополяками 1920 г. Москва: Государственное военное изд-во, 1925. С. 95,
100, 103; Kutrzeba T. Wyprawa kijowska 1920 r. Warszawa: Gebethner i Wolff, 1937. С. 91–95.
13 Плеханов О. Дзержинский. Первый чекист России. Москва: ОЛМА Медиа Групп, 2007. С. 177–178
Сіверянський літопис. 2024. № 3
120
загони, виділені з польових частин спеціально для боротьби з повстанцями. Зокрема 12-а
армія виділила 8 таких загонів, кожен чисельністю від 142 до 201 бійця14. Також для бо-
ротьби з повстаннями використовували й спеціальні загони, складені з членів комуністич-
ної партії, комсомольців, прихильних робітників і селян. Від 14 серпня 1921 р. ці загони
стали офіційно називатися частинами особливого призначення («ЧОН» російською)15.
Після початку повстання біля Зазимʼя розпочалися воєнні сутички. Дані про ці зі-
ткнення відсутні у відомих радянських джерелах, проте малоймовірно, щоб від 25 квітня
по 6 травня більшовики не спробували придушити повстання. Червоні загони складом до
50 чоловік намагалися прорватися до повсталого села з різних напрямків, проте зазимцям,
які краще знали місцевість, вдавалося відбивати напади. За твердженням Клишти та Бар-
бона селянам раптовим нападом навіть вдалося розгромити загін робітників київського
«Арсеналу» і захопити дві гармати поблизу околиці великого болота Ковпит. Полоненим
червоним влаштовували допит у приміщенні пожежної частини, а потім розстрілювали на
високому земляному валу на лузі. Є свідчення навіть про спробу висадити десант із паро-
плава, що прибув із боку Чернігова, який був вчасно помічений вартовим із пожежної ве-
жі. Повстанці розлили ґас біля прилеглих берегів і підпалили його, внаслідок чого паро-
плав розвернувся . В оборонних боях гинули й місцеві жителі.
Зазимцями були направлені делегації з кількох осіб до найближчих сіл із закликом під-
тримати повстання. Жителі села Пухівка категорично відмовилися надавати допомогу. У
пухівських крамницях зазимські повстанці лише реквізували тютюн, продукти і ґас. У
містечку Літки (тепер село Броварського району) діяв таємний антибільшовицький війсь-
ковий комітет, до складу якого увійшли місцеві авторитетні селяни Трохим Король, Іван
Юрченко, Василь Моця. Проте жителі Літок також відмовилися підтримати зазимців, ви-
чікуючи кращих умов для повстання.
Повстання назрівало й у сусідньому с. Погреби, де жителі, як і зазимці, були обурені
вимогами більшовиків надати підводи для потреб Червоної армії. Так, на місцевому сході
мешканці Погребів заявили голові сільської ради Харитонові Івановичу Негоді, щоб він
відмовився виконувати розпорядження про виділення підвод. Більшовицьке керівництво
вирішило попередити повстання в Погребах, застосувавши репресії: Харитона Негоду,
Петра Негоду та Івана Сергієнка було взято в заручники й відправлено до остерської вʼяз-
ниці, сина Харитона Негоди Андрія жорстоко побили, а селянам більшовицький комісар
пригрозив, що в разі непослуху відбере в них усю худобу. Після цього селяни змушені бу-
ли надати усі підводи, що від них вимагали. Проте з Погребів до повсталих зазимців при-
єднався невеликий загін озброєних людей.
Радянське командування не могло не звертати уваги на виступ селян у ближньому ти-
лу фронту. Тому для придушення повстання до Зазимʼя направили 165-й особливий ба-
тальйон 25-ї бригади ВОХР, сформованої на основі 12-го Саратовського продовольчо-
го полку. Кузьма Щиголь, не вірячи в подальший успіх повстання, із власної ініціативи
розпочав переговори з червоними. За іншими даними, саме комісар загону ВОХР першим
ініціював переговори. Барбон наводить такий перебіг переговорів: «Розмова була трива-
лою – з перервами – і скінчилася тим, що Кузьма висунув таку необхідну для миру умову:
нехай повітова та губернська газети опублікують гарантію, що більшовики не будуть ка-
рати зазимців. Нехай, мовляв, уже судять нас, ватажків. Якщо це буде виконано, повстан-
ці складуть зброю і впустять червоних у село. Через два дні комісар показав Щиголеві га-
зету, в якій було опубліковано щось подібне до такої гарантії». Після цього Кузьма Щи-
голь, навіть не порадившись зі штабом, самовільно вирішив впустити в село загін. Інші
загони, що були за межами села, не знали про цей вчинок Кузьми Щиголя16.
6 травня, у четвер, загін вʼїхав у Зазимʼє з Пухівки й розташувався на цвинтарі біля
церкви та в церковній сторожці-хатині. При собі загін мав віз із набоями. Церковний двір
був огороджений міцним цегляним муром двометрової висоти. У воротах встановили ку-
лемет «Максим». За версією Барбона, коли червоний загін ще знаходився на березі Десни,
Оксана Різниченко, сестра якої проживала в Зазимʼї, випадково підслухала розмову двох
вохрівців: «Шкода тільки дітей … – сказав один. – Та що діти?! – всіх тих бандитів ми пе-
рестріляємо. І село – гадюче – спалимо. Землі?.. Їх віддамо сусідам. Осине гніздо треба
знищити»17. Оксана Різниченко повідомила про цю розмову мешканців села. Це посилило
напругу між повстанцями та червоними. Вохрівці пішли по хатах, щоб роздобути їжі, по-
декуди почали грабувати. Кузьма Щиголь резонно зазначив: «Якщо ваші почнуть грабу-
14 Гражданская война на Украине 1918–1920. Сборник документов и материалов / Под ред. М. Колесника. Київ:
Наукова думка, 1967. Т. 3. С. 50–52.
15 Советская военная энциклопедия / Гл. ред. А. Гречко. Москва: Воениздат, 1980. Т. 8. С. 444–445.
16 Клишта П. Село Зазимʼє на Київщині. С. 61–62; Барбон М. Зазимʼє. Історія села. С. 26–27; Чепур-Удай-
ський В. Заграва над Літками. С. 6; Літописна скарбниця: нарис історії Броварського краю… С. 75.
17 Барбон М. Зазимʼє. Історія села. С. 27.
Siverian chronicle. 2024. № 3
121
вати – я за народ не ручаюся»18. Згодом у одному з дворів пролунали постріли. Це послу-
жило сигналом до збройної сутички.
Почалася стрілянина з обох боків. Її почули повстанці – і одразу рушили на підмогу.
Червоні відступили за церковний мур і зайняли там оборону. Додатково було встановлено
кулемет на дзвіниці. О 16-й годині зав’язався запеклий бій біля церкви. Повсталі селяни
залазили на дахи прилеглих до церкви будівель і стріляли звідти в червоних. Тим часом
повстанці, що прикривали село з інших напрямків, почули постріли та прибули з лісу (з
броварського напрямку). Вони розібрали деревʼяні ворота й паркани біля сільських горо-
дів і дворів і з протилежного боку церкви зробили настил до церковної огорожі, яким
швидко проникали всередину. Розпочався запеклий рукопашний бій. Червоних добива-
ли селяни, серед яких були й жінки, озброєні косами, вилами, сапами. Загалом загинуло
99 вохрівців і лише одному вдалося втекти, прикинувшись мертвим. Того ж дня знову
скликали сільський сход. Зазимці вирішили продовжувати оборону села й зайняли попе-
редні бойові позиції, але одностайності вже не було. Частина повстанців, передчуваючи
неминучу поразку, сіла на човни й подалася за Десну. Проте на сході було попереджено,
що хто не братиме участі в обороні, той не отримає земельного наділу19.
Тим часом у ніч із 5 на 6 травня польські війська перейшли в наступ на частини 12-ї
радянської армії, які обороняли безпосередні підступи до Києва. Опівдні 6 травня червоне
командування віддало наказ про відхід частин армії на лівий берег Дніпра. Оскільки під
ту пору в Києві діяло три мости, то для переправи на інший берег сюди стягнулося аж чо-
тири дивізії:
• 7-ма стрілецька дивізія у складі 19-ї та 20-ї піших бригад (21-шу бригаду передали в
підпорядкування начальника тилу для боротьби проти повстанців Правобережжя). Ста-
ном на 5 травня 1920 р. нараховувала 1238 осіб бойового складу при 56 кулеметах і 13
гарматах;
• 58-ма стрілецька дивізія в складі 173-ї та 174-ї стрілецьких бригад. Її 172-га бригада
внаслідок наступу поляків втратила звʼязок із своєю дивізією та спочатку відступила із
радянською 45-ю дивізією аж до Тульчина, потім через Умань дісталася району Канева,
де була підпорядкована вже 44-й дивізії. Дивізія нараховувала 855 бійців при 93 кулеме-
тах та 9 гарматах;
• 47-ма стрілецька дивізія теж не мала штатних трьох бригад: 139-ту ще перед поль-
ським наступом відправили в Білорусь, 140-ву – унаслідок великих втрат розформували
й відправили на поповнення 7-ї та 58-ї дивізій, а 141-шу – залишили, але віддали в під-
порядкування 58-й дивізії. Остання бригада нараховувала 572 осіб бойового стану при
52 кулеметах, але артилерію втратила повністю;
• 17-та кавалерійська дивізія (1-ша та 2-га бригади), яка пізніше, через втрати, у травні
1920 р. була зведена в один полк, введений до 58-ї дивізії. Мала 739 шабель і 11 гармат20.
Варто зазначити, що дані про чисельність радянських військ не викликають жодної до-
віри, хоч і наведені в офіційному Зведенні про бойовий склад Південно-Західного фронту.
Так, 7-ма та 58-ма дивізії подали однаковісіньку кількість бійців, кулеметів та гармат ста-
ном і на 20 квітня, і на 5 травня, хоча відтоді вони зазнали низку важких поразок від поль-
ського наступу. Тому їх чисельність, навіть із урахуванням можливих поповнень, все ж
мала хоч якось змінитися. Але за відсутності інших даних автор змушений навести лише
ці, які явно свідчать про суттєві поразки радянських підрозділів, які усе ж цілком зберегли
свою боєздатність.
Упродовж 7 та 8 травня відбувався перехід частин 12-ї армії на встановлені позиції
вздовж лівих берегів рік Десна та Дніпро. 7-й дивізії із залишками 17-ї кавалерійської ди-
візії наказано було зайняти ділянку від с. Пухівка вздовж лівого берега Дніпра до заліз-
ничного мосту включно, тобто в район Зазимського повстання. Безпосередньо проти Зази-
мʼя була направлена 19-та бригада 7-ї дивізії у складі двох піхотних полків та кавалерій-
ського ескадрону під командуванням А. Бахтіна 21. За даними Гузія, на придушення пов-
стання кинули, окрім регулярних частин 7-ї дивізії Червоної армії, загін арсенальців і мат-
росів Дніпровської флотилії22. Зазимʼє обстрілювали з Броварської залізничної станції із
далекобійної артилерії, а також із гармат, установлених на катері, що стояв на р. Кодак за
Погребами, та розташованих на Куликовому полі (нині територія ТЕЦ-6). Червоні війська
наступали з боку Погребів. Оборону повстанців було прорвано. Більшість селян заздале-
18 Барбон М. Зазимʼє. Історія села. С. 27.
19 Клишта П. Село Зазимʼє на Київщині. С. 62–63; Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 131; Барбон М. За-
зимʼє. Історія села. С. 28–30.
20 Какурин Н., Меликов В. Война с белополяками 1920 г. С. 106, 440.
21 Там само. С. 107, 109; 7-ая Черниговская (Владимирская) имени «Юго-Сталь» стрелковая Краснознаменная
дивизия. История боевой и мирной жизни за 10 лет. Чернигов: Издание Политотдела, 1928. С. 28.
22 Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 241.
Сіверянський літопис. 2024. № 3
122
гідь повтікала в задеснянські села та в ліси. Червоноармійці почали палити хати. Спалено
було також частину Погребів, оскільки чіткої межі між Погребами й Зазимʼєм не було, а
тому червоні прийняли погребську вулицю за зазимську 23. У результаті операції, як зазна-
чає Какурін, «19-а бригада 7-ї стр. дивізії після запеклих боїв із крупними бандами в лі-
сах, що на схід від Києва, зайняла вказаний їй фронт по лівому березі р. Десна від с. Зази-
мʼя до с. Погреби» (підкреслення автора)24.
За словами селян, у ході придушення зазимського повстання загинуло більше 200 міс-
цевих жителів. Частина повстанців (80–90 чол.) на чолі з Іваном Радченком із боєм проби-
лася до лісу. Через болота й густі зарості вони проникли до Пухівки, звідки на реквізова-
них човнах добрались до Вишгорода, а потім і Києва, де вже були поляки25.
Галичанин Т. Лисівський, колишній курсант школи червоних командирів, згадував, що
повстанці із Зазимʼя, які заздалегідь втекли від розправи, а також частина жителів Погре-
бів та Пухівки, переселилися разом із жінками, дітьми, старими, худобою та найціннішим
майном до Новосілок на правому березі Десни. Більшовики не намагалися їх там дістати,
а лише час від часу обстрілювали Новосілки з гармат26.
Передові загони польської 3-ї армії, відправлені на розвідку, лише 7 травня без жодно-
го пострілу ввійшли до Києва, а основні польські сили – 8 травня. Станом на ранок 9 трав-
ня 1-ша бригада 17-ї кавдивізії розташувалася від села Пухівка й далі на північ уздовж
Десни, а її 2-га бригада – у районі села Семиполки. Навпроти мостів Києва (від Вигурів-
щини до Осокорків) – 173-тя бригада 58-ї дивізії, ще південніше – 141-ша бригада 47-ї ди-
візії. А от 174-та бригада вирушила в напрямку Броварів.
Схема. Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини у квітні–травні 1920 р.
23 Клишта П. Село Зазимʼє на Київщині. С. 64; Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 241; Барбон М. Зази-
мʼє. Історія села. С. 30.
24 Какурин Н., Меликов В. Война с белополяками 1920 г. С. 109.
25 Клишта П. Село Зазимʼє на Київщині. С. 64; Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 131; Барбон М. Зази-
мʼє. Історія села. С. 31.
26 Лисівський Т. Зі споминів Курсанта. Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1935 р. Львів: Черво-
на Калина, 1934. С. 152.
Siverian chronicle. 2024. № 3
123
Того ж ранку 2 польські піхотні полки (1-й полк легіонерів та 60-й) за підтримки арти-
лерії захопили мости через Дніпро, які захищали червоні війська. Щоб убезпечити Київ
від обстрілу радянської артилерії, командування польської 3-ї армії вирішило перенести
фронт на схід на лінію Бровари–Пухівка27. Очевидно, відомості про поразки від поляків
підсилили рішучість противників більшовиків.
Так, коли вранці 10 травня до Літок прибув невеликий загін більшовиків і вимагав
120 підвод, то місцевий сход категорично відмовився й вирішив обороняти містечко. Очо-
лив повстання місцевий житель Трохим Король, військовою організацією мав займатися
офіцер-фронтовик Синельник. Із тих, хто мав вогнепальну зброю, були організовані заго-
ни, до яких долучали допоміжні групи з добровольців, які мали вила, коси, борони та кіл-
ки. Загалом у повстанні брало участь до 600 осіб, із них активними було близько 220 чо-
ловік, і лише дві третини з них мали справжню зброю. Були розподілені сектори оборони,
а на дзвіниці встановлений кулемет. Перша сутичка із радянською кіннотою сталася на
головній дорозі, де повстанці влаштували засідку та порозкидали борони гострими кінця-
ми вгору, тому червоний загін відступив.
Терпіти повстале містечко в близькому тилу ніхто з більшовиків не збирався. Гармат-
ним вогнем було розбито дзвіницю з кулеметом, у село ввірвалася кіннота. Повстання бу-
ло потоплено в крові, багатьох заарештовано й після допиту розстріляно. Певна частина
повстанців, зокрема й Трохим Король, як і в ситуації із Зазимʼям, завдяки орієнтації на
місцевості змогли врятуватися в навколишніх лісах. Після придушення повстання в Літ-
ках радянська кіннота залетіла в сусіднє с. Соболівку, де діяв кінний загін повстанців Тро-
хима Кабанця, які теж не мали шансів у бою проти регулярного підрозділу. На жаль, про
повстання у Соболівці вкрай мало відомо28.
Краєзнавці Гузій та Чепур-Удайський вважають, що повстання в Літках і Соболівці
придушувала саме 7-ма стрілецька дивізія29, проте, зважаючи на її розташування й перебіг
подій 11 травня, про які йтиметься нижче, імовірніше, це таки була 17-та кавалерійська
дивізія.
Дещо схожі події відбулися й у с. Требухові та м. Борисполі. Про події в останньому
зберіглося багато згадок у кримінальних справах30 та у свідченнях, зібраних місцевими
краєзнавцями. Але з датами основних подій виходить сильний різнобій. Так, Н. Йова та
В. Сайко стверджують, що перший відкритий виступ бориспільців проти більшовиків
стався 20 квітня 1920 р., а придушення повстання силами 58-ї стрілецької дивізії відбуло-
ся на Юріїв день – 6 травня31. В. Стрілько-Тютюн знайшла свідчення, що повстання було
розгромлене саме «на Зелену неділю», вважаючи, що за новим стилем цей день припадав
саме на 13 червня, тобто коли навіть поляки відступили з Києва на захід32.
Проте усі ці дати аж ніяк не узгоджуються із джерелами про основні бойові дії поль-
сько-українсько-радянської війни 1920 р.
Як згадано вище – 6 травня радянська 58-ма дивізія лише перейшла на лівий берег
Дніпра, а одна з її бригад вирушила в район Борисполя 9 травня. А вранці 11 травня поль-
ський 6-й піхотний полк легіонерів та один батальйон 5-го піхотного полку легіонерів,
підсилені легкою та важкою артилерією, розпочали наступ у напрямку Броварів. Підчас
нічного бою поблизу Вигурівщини один із полків 19-ї бригади 7-ї дивізії разом із вище-
згаданим комбригом Бахтіним був оточений поляками й потрапив у полон33. Після запек-
лих боїв 7-ма стрілецька дивізія відступила: рештки 19-ї бригади – в район с. Рожівка, 20-
та бригада – в с. Димерка, туди ж підійшла нова Башкирська кавалерійська бригада. У
с. Зазимʼє зайшли поляки. 174-та бригада 58-ї дивізії, яка займала Бровари, зазнала пораз-
ки й почала відходити «на схід до села Требухів». 173-тя бригада цієї дивізії відступала
в напрямку на Бориспіль уздовж залізниці, а 141-ша бригада перебувала в районі села
Мартусівка, що на південний захід від Борисполя34. Отож малоймовірно, що підрозділи
58-ї дивізії придушували повстання в Борисполі саме 6 травня.
Розберемо й іншу дату стосовно подій тієї війни. Один із безпосередніх учасників при-
душення бориспільського повстання – комісар полку Мартин Апсе (латиш), залишив спо-
27 Kutrzeba T. Wyprawa kijowska 1920 r. С. 105–106, 124; Какурин Н., Меликов В. Война с белополяками 1920 г.
С. 109.
28 Чепур-Удайський В. Заграва над Літками. С. 7–8; Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 131–132.
29 Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 241; Чепур-Удайський В. Заграва над Літками. С. 8.
30 Стрілько-Тютюн В. Грона українських повстань… С. 230–231, 241–256, 260–328, 335–338. У книзі наведені
цитати з кримінальних справ жителів Борисполя та волості, відкритих у різний період, а саме ті частини, які сто-
суються подій Бориспільського повстання. Більшість цих кримінальних справ зберігаються у Центральному дер-
жавному архіві громадських об’єднань України та в інших архівах.
31 Йова Н., Сайко В. Бориспільське повстання 1920 р.
32 Стрілько-Тютюн В. Грона українських повстань… С. 454.
33 7-ая Черниговская (Владимирская) имени «Юго-Сталь» стрелковая Краснознаменная дивизия… С. 28, 72–73.
34 Kutrzeba T. Wyprawa kijowska 1920 r. С. 124; Какурин Н., Меликов В. Война с белополяками 1920 г. С. 110.
Сіверянський літопис. 2024. № 3
124
гади, що подія відбулася в травні 1920-го35. Але подібні спогади – річ не надійна, тому
продовжуємо пошуки. Так, у польських джерелах є відомості про рейд на Бориспіль та
Требухів. За цими даними, станом на 31 травня радянська 141-ша бригада займала ділян-
ку від Мартусівки до залізниці на півночі, 173-тя бригада – села Олександрівка, Дударків
та Требухів, у самому Борисполі – резерви та, пізніше, командування 141-ю бригадою36.
Рейд відбувся успішно 2 червня, що підтверджують і радянські джерела37. Отож можна із
впевненістю сказати, що станом на 31 травня 1920 р. повстання в Борисполі було остаточ-
но придушене. Тож, як бачимо, на спогади очевидців, зібрані багато років потому, не зав-
жди варто покладатися.
Положення військ і план польського рейду на Бориспіль у червні 1920 р.
Джерело: Borkiewicz Adam. Wypad na Boryspol.
Проте спробуємо все ж розібратися з проблемою дат. Так, про повстання у Борисполі
залишив цікаві спогади галичанин Михайло Бережницький, який служив у кінному полку
Січових Стрільців, і через хворобу відбився від армії УНР, тому приєднався до місцевих
повстанців38. Він згадував, що повстання придушили саме на Зелену неділю, тобто Трій-
цю. Отже, у нас є два джерела, які стверджують, що подія сталася саме на це церковне
35 7-ая Черниговская (Владимирская) имени «Юго-Сталь» стрелковая Краснознаменная дивизия… С. 93.
36 Borkiewicz A. Wypad na Boryspol. Przegląd Piechoty: miesięcznik wydawany przez Departament Piechoty. Sekcję
Piechoty Towarzystwa Wiedzy Wojskowej i Wojskowy Instytut Naukowo-Wydawniczy, 1931. R. 4. Z. 8. С. 65–66, 72.
37 Какурин Н., Меликов В. Война с белополяками 1920 г. С. 153.
38 Бережницький М. Останній рік на Великій Україні (Уривок зі споминів). Історичний калєндар-альманах Чер-
воної Калини на 1934 р. Львів, 1933. С. 132–144.
Siverian chronicle. 2024. № 3
125
свято. Оскільки у 1920 р. Великдень святкували 11 квітня, то дата Трійці мала бути саме
30 травня, а не 13 червня. А от уже ця дата набагато краще узгоджується із вищезгадани-
ми джерелами польсько-українсько-радянської війни 1920 р.
Дослідники бориспільського повстання також пишуть, що придушувала його 58-ма
дивізія під командуванням Оки Городовікова, про що нібито він залишив згадки у своїй
книзі мемуарів. На жаль, автори не наводять конкретне посилання на ці мемуари, а опуб-
лікував він їх чимало. Проте навіть поверхневий огляд біографії Оки Городовікова та іс-
торії 58-ї стрілецької дивізії свідчать, що це очевидна помилка. На той час він перебував
на посаді командира 4-ї кавалерійської дивізії у складі 1-ї Кінної армії С. Будьонного, яка
рухалася з-під Ростова-на-Дону через Катеринослав у район Умані. На цій посаді Городо-
віков перебував до 25 квітня 1920 р., доки його не відкликали до Харкова, де він отримав
призначення на посаду командувача 2-ю Кінною армією39. Командиром же 58-ї дивізії на
той час був Павєл Княгніцький40.
Тепер розглянемо проблему датування подій у Требухові. За версією Гузія, розгром
повстання стався теж «на Григорія». Але тоді цей день припадав на 7 лютого. Якщо ж від-
булася паронімічна помилка й малося на увазі «на Георгія», тобто «Юріїв день», тоді це
6 травня. Але при цьому дослідник пише, що підчас повстання «поряд, на княжицькому
переїзді була польська артилерія, йшли бої за станцію Броварі»41, а вони почалися саме
11 травня й тривали до 12 травня, тож саме в цей час і мало статися придушення.
Зважаючи на вищевикладене, авторська версія подій у Требухові та Борисполі є та-
кою: село Требухів, як і багато інших, потерпало від реквізиції селянських підвод, які час-
то не повертали. Чергова реквізиція коней та грабунки майна з боку червоних призвели до
заворушення та стрілянини. Кількох червоноармійців було вбито. На загальних зборах
місцеві жителі вирішили організувати оборону села й нікого в Требухів не пускати. Ва-
тажками повстання були колишні унтер-офіцери К. Дідусь і П. Ковбасинський. Повстанці
захоплювали червоних, які відступали, та розстрілювали. Так, на сільському кладовищі
була могила 9 червоноармійців.
11 травня радянська 174-та бригада була вибита із Броварів та станції й відступила на
схід у село Дударків. Поляки бригаду не переслідували, оскільки на станції продовжував-
ся бій аж із трьома радянськими бронепоїздами, а 12 травня на станцію та містечко пере-
йшли в контрнаступ силами 20-ї бригади 7-ї дивізії та Башкирської кавалерійської брига-
ди42. Очевидно, що командування 174-ї бригади вирішило скористатися моментом і зни-
щити повстанців у сусідньому селі. Після артпідготовки більшовицькі війська атакували
село з Дударкова й увірвалися у Требухів. Загалом червоними було спалено 200 дворів,
почалися масові розстріли селян. Місцеві жителі ховалися в найближчих лісах та очере-
тах43.
Водночас, як згадувалося вище, у Борисполі діяла антибільшовицька організація, яка
намагалася не виступати відкрито проти радянської влади. Були сформовані загони само-
оборони, якими керував штаб із девʼяти осіб, до його складу, окрім згаданого Михай-
ла Бережницького, входило ще двоє галичан. За свідченнями останнього, сили самооборо-
ни нараховували до 400 осіб, але зброї було замало, як і набоїв – на кожного озброєного
припадало лише по 10 набоїв. Також Бережнецький згадує, що ще напередодні Великод-
ніх свят (11 квітня 1920 р.) у Бориспіль прибув радянський військовий інженер, який ви-
магав у волості 120 осіб для копання окопів. «Та людей не дістав і сам з Боришполя не ви-
йшов», – писав галичанин44. Цей епізод також підтверджуються матеріалами криміналь-
них справ45.
У період орієнтовно між 16 та 23 травня з київського напрямку в містечко намагався
увійти загін червоноармійців із 70 осіб. Повстанці, очевидно натхненні звістками про по-
разки більшовиків від поляків, його роззброїли, у такий спосіб відкрито виступивши про-
ти червоних. Бережицький зазначав, що завдяки цьому озброєння повстанців збільшилося
на 73 гвинтівки. За матеріалами кримінальних справ, роззброєнням керував місцевий жи-
тель Павло Корніяка. Серед полонених розстріляли комуністів та євреїв, решту відпусти-
39 Городовиков О. В рядах Первой конной: Рассказы конармейца. Москва: Воениздат, 1939. 120 с.; Очиров У. От
казака (рядового) до генерал-полковника: военная биография О.И. Городовикова. Весник Калмыцкого институ-
та гуманитарных исследований РАН. 2014. № 3. С. 44.
40 Гражданская война и военная интервенция в СССР: Энциклопедия / Гл. ред. С. Хромов. Москва: Советская
Энциклопедия, 1983. С. 495.
41 Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 134.
42 Какурин Н., Меликов В. Война с белополяками 1920 г. С. 110; Гражданская война на Украине 1918–1920.
С. 111–112.
43 Гузій В. Золота очеретина: Броварщина. С. 134–135.
44 Бережницький М. Останній рік на Великій Україні… С. 135.
45 Стрілько-Тютюн В. Грона українських повстань… С. 321.
Сіверянський літопис. 2024. № 3
126
ли й вони подалися на захід у напрямку Бортничів. Отже, радянському військовому ко-
мандуванню стало відомо про чергове повстання в тилу.
29 травня на заставу до містечка прибули двоє кінних, один із яких представився ко-
мандиром бригади, інший – її комісаром. За версією червоних, до Борисполя приїхав ли-
ше військовий комісар 174-ї стрілецької бригади – Гуманюк. Комбриг повідомив, що хоче
виступити перед сходом бориспільців. Але перш ніж в’їхати, останні мають задля під-
твердження його безпеки відправити до радянської бригади двох заручників. Бориспільці
пристали на ці умови. На сході червоні погрожували жителям містечка: якщо вони не ви-
дадуть усіх «бандитів», то більшовики застосують усі сили, щоб знищити це «гніздо».
Жителі Борисполя рішуче відкинули такі умови й вимагали, щоб до містечка не заходив
жоден радянський підрозділ. На цьому переговори завершилися.
А зранку 30 травня 174-та бригада повела наступ на Бориспіль із заходу (з Олександ-
рівки), з півдня (з Глибокого) та з південного сходу (з Іванкова). Більшовиків підтримував
артилерійським вогнем бронепоїзд. Бій тривав до другої години дня й завершився розгро-
мом повстанців. Унаслідок артилерійського обстрілу згоріло 500 дворів. Червоноармійці
вбивали захоплених полонених. Після цього зібрали усіх чоловіків, яких змогли, й віді-
брали кожного пʼятого. Усіх відібраних також розстріляли. Деяким із повстанців все ж
вдалося вирватися з оточення й уникнути розправи. Частина, серед них і Михайло Береж-
нецький, вирушила до Дніпра й навіть змогла переправитися на правий берег поблизу Ко-
зачого острова, де зустріла польських військових46.
А ось які спогади залишив червоний комісар Мартин Апсе: «Після 4-х годинного за-
взятого бою банда розсіялась, ватажки втекли, залишивши в наших руках штаб банди,
цейхгауз, патрони і до 300 полонених, захоплених нами зі зброєю в руках. Бій був доволі
запеклим. Бандити трималися завзято, багато вибуло з наших рядів, і лише, коли наші бій-
ці розлютилися, почали спалювати хати, бандити припинили опір і розсіялися»47. На дум-
ку автора, ця цитата з вуст противника є найкращим свідченням того, як завзято боролися
бориспільці за своє місто проти червоних.
Проте на цьому історія лівобережних повстанців аж ніяк не закінчується. Досить бага-
то з них змогли заховатися по лісах, і вони прагнули помститися. Із середини травня поль-
ський плацдарм на Лівому березі обороняла група полковника Юзефа Рибака у складі 1-го
й 2-го полків стрільців Подгалянських та 41-го піхотного полку. На 2 червня був заплано-
ваний рейд поляків для захоплення Борисполя, про який згадувалося вище. Для цього з
Києва додатково переправився 1-й піхотний полк легіонерів. При цьому в наказі полков-
ника Рибака зазначалося: «Для полегшення наступу на Бориспіль і звʼязування ворожих
сил відбудеться демонстративний наступ на Требухів із захопленням цього населеного
пункту та його утриманням аж до сутінків. Туди українські офіцери привезуть зброю та
амуніцію для повстанців»48.
Рейд на Бориспіль відбувся успішно – о 12 год. поляки зайняли містечко, примусивши
до відступу на схід більшовицькі 141-шу та частково 173-тю бригади, відбили їх контр-
наступ. Разом із польськими військами до містечка повернувся й один із командирів пов-
станців – Павло Корніяка. Проте о 22 год. того ж дня поляки почали відхід на вихідні по-
зиції49.
Також вдало відбувся рейд двох рот польського 41-го піхотного полку. За тверджен-
ням поляків, червоні втратили 70 осіб загиблими, серед них комісара полку та командира
батальйону, 38 осіб полоненими, 3 кулемети та інше майно. Як зазначав автор історії ви-
щезгаданого полку: «У рейді на Требухів із нами співпрацювали українські повстанці,
котрі як провідники надали важливі послуги»50.
А 7–9 червня 1920 р. польські війська здійснили поетапний відступ на правий берег
Дніпра. Разом із відступом польських військ пішло на захід чимало повстанців. Частина з
них ще раніше приєдналася до 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР, яка разом із
польською 3-ю армією брала участь у Київському наступі. Так, хорунжий Петро Самутин
згадував, що «частинно дивізія поповнила свої ряди повстанцями з канівського повіту та з
Чернігівщини. Всього винесло це 128, сто двадцять вісім людей. В першу чергу були по-
повнені ряди штабової сотні та кінної чоти штабу дивізії, решта була розподілена між
стрілецькими бриґадами та технічними службами»51.
46 Бережницький М. Останній рік на Великій Україні… С. 136–144; Стрілько-Тютюн В. Грона українських пов-
стань… С. 250–251, 322–323, 326, 329–331.
47 7-ая Черниговская (Владимирская) имени «Юго-Сталь» стрелковая Краснознаменная дивизия… С. 93.
48 Borkiewicz A. Wypad na Boryspol. С. 65–66, 72.
49 Ibid. С. 76, 78–91; Стрілько-Тютюн В. Грона українських повстань… С. 251, 322.
50 Smoleń L. Zarys historji wojennej 41-go suwalskiego pułku piechoty im. M. Józefa Piłsudskiego. Warszawa: Wojsko-
we Biuro Historyczne, 1929. С. 25.
51 Самутин П. Київ 1920 р. Вісті Комбатанта. 1974. № 1. С. 25.
Siverian chronicle. 2024. № 3
127
В опублікованих списках розстріляних під Базаром 22–23 листопада 1921 р. вояків Ар-
мії УНР є імена двох зазимців та одного літківця. Вивчаючи опубліковані анкетні дані, не
залишається сумніву, що принаймні зазимці – Радченко Іван Степанович та Радченко Ва-
силь Матвійович були учасниками повстання в с. Зазимʼї52. Микола Чепілко, один із ке-
рівників повстання в Борисполі, згодом став комендантом штабу Всеукраїнського цент-
рального повстанського комітету, який готував антибільшовицьке повстання на 1921 р.
Був убитий 19 червня 1921 р. при спробі втечі під час ліквідації чекістами цього штабу в
м. Ірпені53. Продовжували боротьбу й деякі інші повстанці.
Отже, нескоординовані антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини не ма-
ли шансів на успіх і були придушені. Повстання, викликані передусім грабіжницькими
реквізиціями, були направлені винятково на оборону власного населеного пункту. Пов-
станцям не вистачало зброї, а часто і єдності в організації спротиву. Події на фронті поль-
сько-українсько-радянської війни склалися так, що повсталі населені пункти опинилися в
зоні концентрації радянських фронтових частин, які й брали участь у їх «замиренні».
Водночас не варто й применшувати силу повстань. Наведені вище цитати свідчать, що
їх придушення для червоних відбувалося зовсім не легко, і більшовицьким армійським
підрозділам довелося вступати в запеклі бої із повстанцями. Характерно, що навіть такі
куці й тенденційні згадки про опір українських повстанців, були можливі в радянських
джерелах лише в 1920-х рр., опісля «бандити», якщо й згадувалися, то виключно як несер-
йозний противник для червоноармійців. Так, знищення в с. Зазимʼя цілого батальйону
ВОХР у складі 99 осіб для воєнних дій того часу – неабияка подія (нагадуємо, що вояки
ВОХР активно залучалися й до боїв на фронті). Наприклад, в одному із боїв проти поляків
за те ж с. Зазимʼя 20-та стрілецька бригада 7-ї дивізії наводить наступні власні втрати:
із командного й політичного складу – 4 загиблих і 9 поранених, червоноармійців (рядо-
вих) – вбитих 9 осіб, а поранених та контужених – 119 осіб54. При цьому польські полки,
як правило, нараховували в середньому 1000 осіб бойового складу та мали підтримку чис-
ленної артилерії.
Після придушення повстань уцілілі повстанці стали активним союзником Війська
Польського у війні 1920 р., а деякі приєдналися до Армії УНР, тобто від боротьби за влас-
ний населений пункт перейшли до боротьби за долю вже всієї країни. Наостанок варто на-
вести цитату зі спогадів поета М. Сома, який був родом із тих країв, щоб оцінити, наскіль-
ки в’їлися у пам’ять більшовикам вищезгадані повстання, про які вони вкрай неохоче зга-
дували на сторінках своїх друкованих видань: «Одначе я ніколи не забуду, – писав
М. Сом, – обережного партійного напуття першого секретаря Броварського райкому пар-
тії Микити Ратушного ще в другій половині пʼятдесятих років. Вітаючи мене з виходом
першої збірки поезій, той добрий, щирий українець (були ж бо й такі в моноліті компар-
тійців) сказав пророчі і страшні слова: “Синочку, хай тебе ніколи не спіткає доля земляка
Чупринки. Нам не буде пощади за Гоголівське, Требухівське, Зазимське та Літківське
повстання у двадцятих роках. Ніколи не наголошуй, що ти народився в Требухові”»55.
References
Barbon, M. (1997). Zazymie. Istoriia sela [Zazymie. History of village]. Kyiv, Ukraine.
Chepur-Udaiskyi, V. (2000). Zahrava nad Litkamy [Glow over Litky]. Kyiv, Ukraine.
Demchenko, T. (2011). Rozstriliani HPU [Shotted by GPU]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle,
1, P. 45–54.
Dotsyn, I. (Ed.). (2003). Litopysna skarbnytsia: narys istorii Brovarskoho kraiu (radianskyi period ta
doba nezalezhnosti Ukrainy) [Chronicle treasury: an essay on the history of the Brovary region (Soviet pe-
riod and the era of Ukraineʼs independence)]. Brovary, Ukraine.
Huzii, V. (1997). Zolota ocheretyna: Brovarshchyna. Istoryko-kraieznavchi narysy [Golden reed: Bro-
vary region. Local historical essays]. Brovary, Ukraine.
Klyshta, P. (2010). Selo Zazymie na Kyivshchyni. Istoriia [The village Zazimye in the Kyivshchyna.
History]. Kyiv, Ukraine.
Ochirov, U. (2014). Ot kazaka (ryadovogo) do general-polkovnika: voennaya biografiya O.I. Gorodo-
vikova [From Cossack (private) to colonel general: military biography of O.I. Gorodovikov]. Vesnik Kal-
myczkogo instituta gumanitarnykh issledovanij RAN – Bulletin of the Kalmyk institute for humanitarian re-
search of the Russian academy of sciences, 3, P. 37–49.
Plekhanov, A. (2007). Dzerzhinskij. Pervyj chekist Rossii [Dzerzhinskij. The first chekist of Russia].
Moskow, Russia.
52 Рейд у вічність / Під заг. ред. Коваля Р. Київ: Діокор, 2001. 96 с.
53 Василенко В. Підготовка антибільшовицького повстання в Україні у 1921 р. (за документами ГДА Служби
безпеки України). З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2008. № 1/2 (30/31). С. 141.
54 7-ая Черниговская (Владимирская) имени «Юго-Сталь» стрелковая Краснознаменная дивизия… С. 44–45.
55 Демченко Т. Розстріляні ГПУ. Сіверянський літопис. 2011. № 1. С. 51.
Сіверянський літопис. 2024. № 3
128
Strilko-Tiutiun, V. (2017). Hrona ukrainskykh povstan: antybilshovytskyi sprotyv na Boryspilshchyni
v 1917–1932 rr. Istorychne doslidzhennia [Bunches of Ukrainian uprisings: anti-bolshevik resistance in
Boryspil region in 1917–1932. Historical research]. Kyiv, Ukraine.
Vasylenko, V. (2008). Pidhotovka antybilshovytskoho povstannia v Ukraini u 1921 r. (za dokumenta-
my HDA Sluzhby bezpeky Ukrainy) [Preparation of the anti-Bolshevik uprising in Ukraine in 1921 (accor-
ding to the documents of the Branch state archive of the security service of Ukraine)]. Z arkhiviv VUChK-
HPU-NKVD-KHB – From archives of the VUCHK–GPU–NKVD–KGB, 1/2 (30/31), P. 138–196.
Васечко Олексій Олексійович – історик-краєзнавець, дослідник Львівського інститу-
ту мілітарної історії.
Vasechko Oleksii – historian-local expert, researcher of the Lviv institute of military histo-
ry.
E-mail: askold237@gmail.com
ANTI-BOLSHEVIK UPRISINGS ON THE LIVOBEREZHYA OF KYIV REGION DURING
THE POLISH-UKRAINIAN-SOVIET WAR OF 1920 DURING THE STRUGGLE FOR KYIV
The anti-Bolshevik peasant movement is an important component of the period of the Ukrainian revolu-
tion of 1917–1922. On April 25, 1920, the Polish Army in alliance with the Army of the Ukrainian National
Republic (UNR) launched an offensive in Ukraine against the Bolsheviks. During this offensive, anti-Bol-
shevik uprisings broke out in a number of settlements on the Livoberezhya of Kyiv region. Both of these
processes, albeit to varying degrees, directly influenced each other. The purpose of the research is to
attempt a historical reconstruction of the events during these uprisings, to supplement and to correct previ-
ously known statements. Methods: historical, problem-analytical. The scientific novelty consists in the use
of a wide range of sources of the Polish-Ukrainian-Soviet war of 1920 for the study of local events of the
anti-Bolshevik peasant movement. Conclusions. As a result of the Polish offensive, Soviet troops retreated
from Kyiv to the left bank of the Dnieper, where they encountered anti-Bolshevik uprisings of local resi-
dents. This directly determined the fate of the rebel settlements. Taking advantage of the operational pause,
the Soviet troops resolutely suppressed these uprisings. During the combat operations on the Livoberezhya
of Kyiv region, both the Polish and Soviet sides had contacts with the local rebels and left references about
them. The analysis of these references makes it possible to better understand the circumstances, partici-
pants and character of the struggle of local residents against the Bolsheviks.
Key words: Polish-Ukrainian-Soviet war of 1920, Zazimye, Lytky, Trebukhiv, Boryspil, anti-Bolshevik
uprising.
Дата подання: 12 лютого 2024 р.
Дата затвердження до друку: 8 червня 2024 р.
Цитування за ДСТУ 8302:2015
Васечко, О. Антибільшовицькі повстання на лівобережжі Київщини під час польсько-україн-
сько-радянської війни 1920 р. у ході боротьби за Київ. Сіверянський літопис. 2024. № 3. С. 117–128.
DOI: 10.58407/litopis.240310.
Цитування за стандартом APA
Vasechko, О. (2024). Antybilshovytski povstannia na livoberezhzhi Kyivshchyny pid chas polsko-
ukrainsko-radianskoi viiny 1920 r. u khodi borotby za Kyiv [Anti-Bolshevik uprisings on the Livoberezhya
of Kyiv region during the Polish- Ukrainian-Soviet war of 1920 during the struggle for Kyiv]. Siverianskyi
litopys – Siverian chronicle, 3, P. 117–128. DOI: 10.58407/litopis.240310.
|