Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій)

Мета роботи – дослідити участь та сприйняття українськими дослідниками перших міжнародних зібрань фахівців у царині візантинознавства. У статті використовуються як загальнонаукові методи дослідження, так і спеціально-історичні, зокрема інструментарій, притаманний історико-генетичному та історико-пор...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2024
Автор:	Файда, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2024
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Дослідницькі нотатки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199966
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій) / О. Файда // Сіверянський літопис. — 2024. — № 5. — С. 156-167. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-199966
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1999662024-11-08T20:00:25Z Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій) Файда, О. Дослідницькі нотатки Мета роботи – дослідити участь та сприйняття українськими дослідниками перших міжнародних зібрань фахівців у царині візантинознавства. У статті використовуються як загальнонаукові методи дослідження, так і спеціально-історичні, зокрема інструментарій, притаманний історико-генетичному та історико-порівняльному методам. Особлива увага приділяється актуальній в історіографії тенденції розглядати інтернаціональні наукові зібрання візантиністів міжвоєнного періоду також крізь призму використання з політично-репрезентаційними цілями. Основна новизна дослідження має два виміри. Насамперед з’ясовано, що Перший (1924 р.), бухарестський, форум візантійських студій надав організаторам опосередковані можливості легалізувати зокрема анексію Румунією земель, населених переважно українським етносом. По-друге, уточнено низку обставин нереалізованих із різних причин спроб українських дослідників долучитися до перших конгресів та з’ясовано окремі аспекти фактичної участі трьох вітчизняних візантиністів у роботі цих форумів. Висновки. Українські візантиністи уважно слідкували за реалізацією ідеї конгресових зібрань, намагались потрапити на белградський форум. Повноцінно долучитися до роботи міжнародної спільноти візантиністів вдалося у сер. 1930-х рр. у Софії та Римі. І. Свєнціцький, Й. Скрутень та В. Залозецький засвідчили різноплановість їхніх наукових зацікавлень. Також керівник Національного музею відзначився активною діяльністю, яку можна означити в категоріях протодипломатії. Українські делегати, і навіть науковці, які не змогли потрапити на конгреси, активно поширювали серед української громадськості інформацію про форуми, популяризували їх, а отже, й візантиністику як важливу для вітчизняної науки галузь гуманітаристики. The purpose of the work is to highlight the reception by Ukrainian researchers of the first international gatherings of specialists in the field of Byzantine studies and their participation in the mentioned congresses. The general scientific research methods as well as special historical ones, in particular, tools inherent in historical-genetic and historical-comparative methods are used in the article. Special attention is paid to the current trend in historiography to consider the international scientific gatherings of Byzantinists of the interwar period also through the prism of their use for political and representational purposes. The main novelty of the study has two dimensions. First, it was found that the First (1924) congress of Byzantine studies in Bucharest provided indirect opportunities to legalize, in particular, the annexation of lands inhabited mainly by the Ukrainian ethnic group by Romania. Secondly, a number of circumstances of unrealized for various reasons attempts of Ukrainian researchers to join the first congresses have been specified, and certain aspects of the actual participation of three domestic Byzantinists in the work of these forums have been clarified. Conclusions. Ukrainian Byzantinists closely followed the implementation of the idea of congress meetings, tried to get to the Belgrade forum. It was possible to fully participate in the work of the international Byzantine community in the middle of 1930s in Sofia and Rome. I. Svientsitskyi, Y. Skruten and V. Zalozetskyi testified to the diversity of their scientific interests. Also, the head of the National museum distinguished himself by his intensive activity, which can be defined in the categories of protodiplomacy. Ukrainian delegates, and even scientists who could not make it to the congresses, actively disseminated information about the forums among the Ukrainian public, popularized them, and therefore Byzantine studies as a field of humanities important for national science. 2024 Article Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій) / О. Файда // Сіверянський літопис. — 2024. — № 5. — С. 156-167. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.58407/litopis.240518 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199966 930.2:[061(100):930.85(37-44)«653»]:001.891(477) uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Дослідницькі нотатки Дослідницькі нотатки
spellingShingle	Дослідницькі нотатки Дослідницькі нотатки Файда, О. Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій) Сiверянський літопис
description	Мета роботи – дослідити участь та сприйняття українськими дослідниками перших міжнародних зібрань фахівців у царині візантинознавства. У статті використовуються як загальнонаукові методи дослідження, так і спеціально-історичні, зокрема інструментарій, притаманний історико-генетичному та історико-порівняльному методам. Особлива увага приділяється актуальній в історіографії тенденції розглядати інтернаціональні наукові зібрання візантиністів міжвоєнного періоду також крізь призму використання з політично-репрезентаційними цілями. Основна новизна дослідження має два виміри. Насамперед з’ясовано, що Перший (1924 р.), бухарестський, форум візантійських студій надав організаторам опосередковані можливості легалізувати зокрема анексію Румунією земель, населених переважно українським етносом. По-друге, уточнено низку обставин нереалізованих із різних причин спроб українських дослідників долучитися до перших конгресів та з’ясовано окремі аспекти фактичної участі трьох вітчизняних візантиністів у роботі цих форумів. Висновки. Українські візантиністи уважно слідкували за реалізацією ідеї конгресових зібрань, намагались потрапити на белградський форум. Повноцінно долучитися до роботи міжнародної спільноти візантиністів вдалося у сер. 1930-х рр. у Софії та Римі. І. Свєнціцький, Й. Скрутень та В. Залозецький засвідчили різноплановість їхніх наукових зацікавлень. Також керівник Національного музею відзначився активною діяльністю, яку можна означити в категоріях протодипломатії. Українські делегати, і навіть науковці, які не змогли потрапити на конгреси, активно поширювали серед української громадськості інформацію про форуми, популяризували їх, а отже, й візантиністику як важливу для вітчизняної науки галузь гуманітаристики.
format	Article
author	Файда, О.
author_facet	Файда, О.
author_sort	Файда, О.
title	Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій)
title_short	Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій)
title_full	Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій)
title_fullStr	Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій)
title_full_unstemmed	Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій)
title_sort	перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя першого міжнародного конгресу візантійських студій)
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2024
topic_facet	Дослідницькі нотатки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199966
citation_txt	Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій) / О. Файда // Сіверянський літопис. — 2024. — № 5. — С. 156-167. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT fajdao peršízízdivízantinístívtaukraínsʹkanaukadostoríččâperšogomížnarodnogokongresuvízantíjsʹkihstudíj
first_indexed	2024-11-10T19:35:09Z
last_indexed	2024-11-10T19:35:09Z
_version_	1815365350971146240
fulltext	Сіверянський літопис. 2024. № 5 156 УДК 930.2:[061(100):930.85(37-44)«653»]:001.891(477) Олег Файда • ПЕРШІ З’ЇЗДИ ВІЗАНТИНІСТІВ ТА УКРАЇНСЬКА НАУКА (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій) DOI: 10.58407/litopis.240518 © О. Файда, 2024. CC BY 4.0 ORCID: https://orcid.org/:0000-0002-3110-916X Мета роботи – дослідити участь та сприйняття українськими дослідниками перших міжна- родних зібрань фахівців у царині візантинознавства. У статті використовуються як загальнонау- кові методи дослідження, так і спеціально-історичні, зокрема інструментарій, притаманний іс- торико-генетичному та історико-порівняльному методам. Особлива увага приділяється актуаль- ній в історіографії тенденції розглядати інтернаціональні наукові зібрання візантиністів міжвоєн- ного періоду також крізь призму використання з політично-репрезентаційними цілями. Основна новизна дослідження має два виміри. Насамперед з’ясовано, що Перший (1924 р.), бу- харестський, форум візантійських студій надав організаторам опосередковані можливості легалі- зувати зокрема анексію Румунією земель, населених переважно українським етносом. По-друге, уточнено низку обставин нереалізованих із різних причин спроб українських дослідників долучитися до перших конгресів та з’ясовано окремі аспекти фактичної участі трьох вітчизняних візантиніс- тів у роботі цих форумів. Висновки. Українські візантиністи уважно слідкували за реалізацією ідеї конгресових зібрань, намагались потрапити на белградський форум. Повноцінно долучитися до роботи міжнародної спільноти візантиністів вдалося у сер. 1930-х рр. у Софії та Римі. І. Свєнціцький, Й. Скрутень та В. Залозецький засвідчили різноплановість їхніх наукових зацікавлень. Також керівник Національно- го музею відзначився активною діяльністю, яку можна означити в категоріях протодипломатії. Українські делегати, і навіть науковці, які не змогли потрапити на конгреси, активно поширювали серед української громадськості інформацію про форуми, популяризували їх, а отже, й візантиніс- тику як важливу для вітчизняної науки галузь гуманітаристики. Ключові слова: міжнародні конгреси візантійських студій, українське візантинознавство, про- тодипломатія, Іларіон Свєнціцький, Йосафат Скрутень, Володимир Залозецький. Від початку ХХ ст. у середовищі істориків активізується згуртування професійного це- ху, налагодження міжнародної наукової кооперації, процеси обміну інформацією та взає- мозбагачення дослідницькими здобутками. Одним зі свідчень перелічених тенденцій бу- ло, починаючи від 1900 р., скликання Міжнародних конгресів історичних наук. На п’ято- му з них (Брюссель, 1923 р.) серед іншого прийнято ухвалу про організацію міжнародного форуму, присвяченого візантинознавству. Це рішення виявилося одним із системотворчих для справи функціонування конгресів візантійських студій, які тривають і донині (2022 р. у Венеції та Падуї працював черговий, XXIV конгрес). До початку Другої світової війни відбулося п’ять зібрань, що їх дослідники історії візантинознавства схильні виокремлюва- ти як перший і в дечому особливий етап масштабного міжнародного співробітництва у цій галузі гуманітарного знання1. Для сучасної української візантиністики ці форуми особливо цікаві з огляду на досвід участі в них українських науковців. Про долучення до роботи форумів візантійських студій українських вчених згадує низ- ка сучасних дослідників. Здебільшого констатується присутність репрезентантів україн- ської науки на IV-му чи V-му конгресі, вказуються теми виголошених доповідей (або ли- ше частини з них). Відтак ця інформація фіксується та ретранслюється з однієї публікації в іншу. На окрему увагу заслуговують ґрунтовніші розвідки Івана Лозинського (1927– 1992)2, Пйотра Коханека3 та Ореста Заяця4. 1 Так зробила, приміром, М. Нистазопулу-Пелекіду: Nystazopoulou-Pélékidou M. L’Histoire des congrès internatio- naux des études Byzantines (Première partie). Βυζαντινά Σύμμεικτα. 2008. Vol. 18. P. 11. 2 Лозинський І. Професор І. Свєнціцький – болгарист. Проблеми слов’янознавства. 1976. Вип. 13. С. 3–14. 3 Kochanek P. Udział polaków w 21 międzynarodowych kongresach Bizantynistów w latach 1924–2006. Vox patrum. 2012. T. 57. S. 309–335. 4 Заяць О. Візантиністичні (візантологічні) конґреси. Наукове товариство ім. Шевченка. Енциклопедія. Львів, 2016. С. 128–130. Siverian chronicle. 2024. № 5 157 І. Лозинський на вшанування століття від народження Іларіона Свєнціцького (1876– 1956) представив його докладний науковий портрет в царині болгаристики. Відомий львівський бібліограф і славіст зокрема змістовно характеризує участь директора Націо- нального музею у IV-му та V-му конгресах візантиністів, а саме відтворює основні поло- ження його доповідей, зупиняється на науково-організаційних моментах5. Зважаючи на час публікації статті (1976 р.), стають зрозумілими окремі прогалини в її тексті та науко- вому апараті, імовірно, вимушений крок у зв’язку із вимогами, що їх ставили до наукових (і не лише) публікацій представники т. зв. обллітів. Так, І. Лозинський зауважив, що на софійському форумі вперше виступили два представники від України, але завбачливо не уточнив особу другого. Свящ. Йосафат Скрутень (1894–1951), а саме він був тим іншим представником, «завинив» тим, що представляв клерикальні кола (до того ж УГКЦ), під час Другої світової війни працював на території Німеччини, а згодом опинився у Ватика- ні6. Із публікації зрозуміло, що І. Лозинський використовував допис І. Свєнціцького в га- зеті «Діло» про IV Конгрес візантиністів, однак із очевидних причин не вважав за потріб- не безпосередньо покликатися на матеріали видання. Стаття польського вченого П. Коханека присвячена участі поляків у візантиністичних конгресах (за 1924–2006 рр.). Оскільки в міжвоєнний період західноукраїнські землі були складовою Польської республіки, то під категорію «поляків» також потрапили дослідни- ки, які репрезентували українську науку в цій державі. Люблінський науковець акценту- вав на бажанні виправити окремі неточності щодо польської репрезентації на форумах, які закралися в синтезах історії конгресів Марії Нистазопулу-Пелекіду та Васілікі Тапко- вей-Заімовей7. В енциклопедичній статті О. Заяця лаконічно характеризується участь осіб, пов’язаних із Науковим товариством ім. Т. Шевченка, на міжвоєнних візантиністичних конгресах. Мета нашого дослідження – з’ясувати стосунок української міжвоєнної гуманітаристи- ки до перших форумів дослідників візантійської цивілізації. Завдання статті полягає, по- перше, у докладній вивірці фактів долучення до роботи перших конгресів, а також зголо- шення до участі вітчизняних дослідників як західноукраїнських, так і з Радянської Украї- ни. По-друге, визначити зміст, науковий внесок їхніх доповідей та інші аспекти долучен- ня до роботи форумів. Наостанок, дослідити, як українські науковці індивідуально сприй- мали та репрезентували перед фахівцями та громадськістю візантинознавчі зібрання. У контексті нашої розвідки беремо до уваги тенденцію в низці нещодавніх досліджень розглядати міжнародні візантинознавчі форуми міжвоєнного часу в масштабнішому ас- пекті. Французька дослідниця Сандрін Мофрой запропонувала осмислити діяльність пер- ших міжнародних форумів візантиністів ширше, ніж суто науковий захід, – крізь політич- ну призму, що засвідчує назва її статті: «Перші міжнародні конгреси візантійських студій: між науковим націоналізмом і міжнародним конструюванням дисципліни»8. Люсіла Мал- ларт (Університет Помпеу Фабра, Барселона) кілька років тому розглянула участь двох каталонських політиків та інтелектуалів на перших двох візантинознавчих конгресах між- воєнного періоду як форму протодипломатії, «тобто тип міжнародної взаємодії, що вико- ристовується регіональними або місцевими àкторами, які не можуть послуговуватися зви- чайними каналами міжнародної дипломатії та прагнуть звільнення бездержавної нації»9. Ініціатором першого з’їзду візантиністів 1924 р. був румунський науковець Ніколає Йорґа, який запропонував на вищезгаданому V-му міжнародному Конгресі історичних на- ук Бухарест місцем проведення. У Брюсселі вперше на міжнародних з’їздах істориків функціонувала секція візантійських студій, і в рамках її роботи Н. Йорґа у приватній роз- мові з бельгійським франкомовним візантиністом Анрі Грегуаром (1881–1964) виступив із такою пропозицією. Співрозмовник радісно підтримав ідею, невдовзі її схвалили про- відні французькі фахівці з вивчення ромейської цивілізації Шарль Діль (1859–1944) та Габріель Мілле (1867–1953)10. 5 Лозинський І. Професор І. Свєнціцький – болгарист. С. 6–7. 6 Наукове товариство ім. Шевченка і Тернопільщина (1873–1940): Історично-філософська секція: дійсні члени: бібліогр. покажчик / Уклад. Л. Оленич. Тернопіль: Підручники і посібники, 2017. С. 167–168. 7 Tăpkova-Zaimova V. Entre deux congrès. Proceedings of the 22nd International сongress of Byzantine studies. Sofia, 2011. Vol. 1. P. 37–66. 8 Maufroy S. Les premiers congrès internationaux des études byzantines: entre nationalisme scientifique et construction internationale d’une discipline. Revue germanique international. 2010. No 12. P. 229–240. 9 Mallart L. Protodiplomacy across the Mediterranean: The Catalan participation in the first congresses of Byzantine stu- dies in South-Eastern Europe during the interwar period. Studies on national movements. 2021. Vol. 7. P. 3. Послугову- ється означенням терміну, запропонованим в: Cornago N. Paradiplomacy and Protodiplomacy. The Encyclopedia of diplomacy. West Sussex, 2018. P. 1–8. 10 Fodac F. Le Premier congrès intemational d'Études Byzantines (Bucarest, 14–20 avril 1924). Prémisses et contexte historique d'organisation. Etudes Byzantines et Post-Byzantines. 2006. Old series. Vol. V. P. 509. Сіверянський літопис. 2024. № 5 158 Спочатку Н. Йорґа відчував певні перепони у справі підтримки державою заходу, од- нак, коли став очевидним високий міжнародний представницький рівень запрошених, влада надала фінансову підтримку, делегатів вітав румунський кронпринц. Отже, вже від першого і, забігаючи наперед, має підстави для усіх п’ятьох міжвоєнних з’їздів, тверджен- ня С. Мофрой, що «кожен конгрес, узятий в цілому, брав на себе функцію національного представництва та демонстрації для країни, яка його організовувала»11. На першому форумі на засіданнях загалом офіційно було представлено лише 12 країн. Більшість доповідачів становили румунські, французькі та югославські делегати. Не було представників частини переможених у Першій світовій війні держав – німецьких, австрій- ських та угорських дослідників, утім, делегат від Болгарії, яка після Балканських воєн втратила Південну Добруджу на користь Румунії, був присутній. Однак небажання запро- шувати науковців із переможених держав не завадило визнати німецьку мову однією з ро- бочих для конгресів. Обставина, що перше серійне візантинознавче видання було започат- ковано мовою Гете, Канта і Гегеля, рідною мовою Карла Крумбахера, зобов’язувала. В останні дні роботи форуму, вдома в Н. Йорґи господар із низкою представників націо- нальних делегацій, насамперед названих вище французьких та бельгійського науковців, прийняли рішення про створення франкомовного журналу «Byzantion»12. Організатори та учасники першого міжнародного форуму візантиністів у такий спосіб створювали додат- ковий і, можна припускати, частково альтернативний щодо мюнхенського «Byzantinische Zeitschrift» друкований візантинознавчий науковий періодичний орган. Румунські дослідники Йон-Янку Ністор (1876–1962), Васіле Греку (1885–1972), Конс- тантін Спулбер (1876 р.н.), а також французький історик Поль Анрі (1896–1967)13, які працювали в стінах тодішнього університету імені короля Фердинанда І в Чернівцях, на теренах анексованої Румунією української Північної Буковини, були учасниками конгре- су в різному статусі14. Натомість українських репрезентантів не було. Однак саму подію, зважаючи на її науково-організаційну важливість, відзначили увагою історики з україн- ських теренів. Окремі матеріали Першого Конгресу охарактеризував Степан Томашів- ський (1875–1930) з погляду інтересу до них дослідників української історії. Оглядаючи видання «Bulletin de la section historique» Румунської Академії, окремо зупинився на змісті XI тому (1924 р.), присвяченого «византинолоґічному конґресови в Букарешті». Рекомен- дував звернути увагу на праці кількох румунських науковців із молдаво-слов’янської те- матики, зокрема Н. Йорґи та В. Греку, також на реферати відомого французького візанти- ніста Луї Брейє (1868–1951) та каталонського архітектора Жузепа Пуч-і-Кадафалка (1867– 1956)15. Характеризуючи попередні номери того ж таки видання, оглядач влучно, з нот- кою іронії, коментує науково некоректне, упереджене сприйняття ініціатором Першо- го Конгресу візантинознавців Н. Йорґою минулого українців Буковини: «У … статті (Н. Йорґи – О.Ф.) є більше політичної публіцистики, ніж історії українсько-ромунських взаємин від найдавніших часів до поч. XVIII в. По автору, буковинські Русини не старші 1677 р., а головно за Австрії прийшли з Галичини. Для характеристики методи автора не- хай послужать його твердження, що назва “Волочиськ” означає “волоську” оселю»16. Критична оцінка С. Томашівським окремих тверджень румунського вченого була ха- рактерна і в передвоєнний час для інших учнів Михайла Грушевського, що засвідчує ре- цензія Мирона Кордуби на гранд-наратив Н. Йорґи. М. Кордуба, характеризуючи особис- тість бухарестського колеги, зауважив, що паралельна з науковою діяльність останнього на політичній ниві вплинула на публікацію. Подібно до С. Томашівського рецензент іро- нізує над очевидно штучними спробами автора «Geschichte des rumänischen Volkes im Rahmen seiner Staatsbildungen» виводити походження окремих термінів у румунській мові, вказує, що Н. Йорґа «дуже часто бавиться у етимологізування»17. Подібно М. Кордуба ви- словлюється й про дослідження топонімів румунським істориком, констатуючи, що ці спроби часто уривчасті, поспішні та не враховують тривалого процесу еволюції тих чи ін- ших назв. Особливо критична оцінка українським істориком поглядів Н. Йорґи при огляді 11 Maufroy S. Les premiers congrès internationaux des études byzantines... P. 235. 12 Fodac F. Le Premier Congrès Intemational d'Études Byzantines... P. 510–511. 13 Anuarul universităţii regele Ferdinand I din Cernăuţi. Anul de studii 1923/1924. Cernăuţi: Editura Universităţii, 1925. P. 35. 14 Compte-rendu du premier Congrès international des études byzantines / Publié par C. Marinescu. Bucarest, 1924. P. 19, 22, 29, 32–34, 93. В. Греку був учасником усіх візантинознавчих форумів у міжвоєнний час. 15 Томашівський С. Рец. на: Académie Roumaine. Bulletin de la section historique / Publication trimestrielle sous la re- daction de N. Jorga. III–IX annee. Bucarest 1915–1921; T. X–XIV. Bucarest 1923–1928. Записки ЧСВВ. 1928/30. Львів, 1930. Т. 3. С. 724–725. 16 Томашівський С. Рец. на: Academie Roumaine. С. 724. 17 Кордуба М. Рец. на: Jorga N. Geschichte des rumänischen Volkes im Rahmen seiner staatsbildungen. Записки Нау- кового товариства ім. Шевченка. 1907. Т. 76. С. 204, 212. Siverian chronicle. 2024. № 5 159 життя румунського народу на рубежі ХІХ – ХХ ст.: «…тут вже покидає проф. Йорґа зо- всім становисько безстороннього історика і стає різким націоналістом-політиком»18. Утім, історики Віталій та Вікторія Тельваки, які дослідили історіографічну полеміку між М. Грушевським (продовжену його учнями) та Н. Йорґою щодо обґрунтування прав українців і румунів на суміжні території, закликають пам’ятати, що дискусія була спричи- нена динамічними процесами націотворення в центрально-східноєвропейському регіоні та провадилася з огляду на національні інтереси з обох сторін19. Урешті, попри низку сер- йозних критичних зауважень, українські дослідники сучасники Н. Йорґи, принаймні у пе- ріод до Першої світової війни, все ж визнавали його доробок загалом гідним уваги20. Із плином часу українські інтелектуали все більше брали до уваги громадсько-політич- ну сферу діяльності цього румунського діяча. Н. Йорґа був головним ідеологом концепції, за якою планувалося приєднання до складу королівства низки територій сусідніх держав, зокрема й теренів Північної Буковини (а також частин Бессарабії), населених переважно українським етносом. С. Добржанський зауважив, що «Йорґа відкидав будь-які домовле- ності з іншими національностями … для спільних благ і відстоював позицію жорсткої бо- ротьби за повну румунізацію краю та входження його до складу “Великої Румунії”»21. Плекаючи ідеї румунського націоналізму, науковець неодноразово відвідував край для пропаганди своїх ідей серед тутешніх румунів, увійшов у протистояння з Аурелом фон Ончулом (1864–1921), прихильником порозуміння з місцевим українським рухом. У лис- топаді 1918 р., після фактичного розпаду Австро-Угорщини, румунська армія окупувала північну частину Буковини, до цих процесів, окрім Н. Йорґи, був причетний вищезгада- ний румунський історик Й.-Я. Ністор22. Й.-Я. Ністор, подібно до Н. Йорґи, на раніших етапах наукової творчості у публікаціях засвідчував роль слов’ян у формуванні румунського етносу, однак із початком Великої війни цей чинник вже заперечував23. Візантиніст Л. Брейє, учасник Першого Конгресу, опублікував доволі компліментар- ний огляд перебігу цього наукового форуму. Зокрема, описуючи екскурсію територією тодішньої Румунії у комфортабельних спальних вагонах, згадує, що першим пунктом по- дорожі були монастирі Буковини. Вдячний організаторам французький делегат у такий спосіб опосередковано докладався до формальної легалізації анексії Румунією усіх буко- винських теренів наступною фразою: «Ми розуміємо, що ця прекрасна провінція, так дов- го відірвана від спільної батьківщини, є для румунів священною територією»24. Зустрічав учасників Конґресу у перший день їх приїзду на Буковину ректор Чернівецького універ- ситету Валеріан Сезан25. Більше уваги під оглядом нашої проблематики привертає Другий Конгрес візантиніс- тичних студій, який приймав Белград у квітневі дні 1927 р. Українські терени під владою Польщі зголошені були представляти від Наукового товариства ім. Т. Шевченка такі осо- би: Т. Попель (Th. Popel), І. Свєнціцький, а також загадковий «M. Teretski». Університет Яна-Казимира у Львові мали репрезентувати польський дослідник Казімєж Закшевський та українець Кирило Студинський26. Правдоподібно, що П. Коханек не зміг ідентифікувати двох представників НТШ, що засвідчує відсутність років життя при прізвищах з ініціалами «Th. Popel» та «M. Teretski» (в інших фігурантів його розвідки вони переважно є). Дослідник участі польських грома- дян у конгресах візантиністів слушно нагадав про різницю в орфографії, адже у польсько- му правописі слід було б очікувати «Popiel» та «Terecki»27. О. Заяць ідентифікує їх як 18 Кордуба М. Рец. на: Jorga N. Geschichte des rumänischen Volkes im Rahmen seiner staatsbildungen. С. 212. 19 Тельвак Віт., Тельвак Вік. Українські та румунські історики в боротьбі за східноєвропейську спадщину (М. Грушевський contra Ніколає Йорга). Scriptorium nostrum. Херсон, 2018. Вип. 2 (11). С. 10–20. 20 Той же М. Кордуба вважав, що синтезу румунського дослідника «все таки треба … вважати за найліпшу пра- цю iз ceгo обсягу», див.: Кордуба М. Рец. на: Jorga N. Geschichte des rumänischen Volkes… С. 212. 21 Добржанський С. Ніколає Йорга та Буковина. Питання історії України. Чернівці, 2014. Т. 17. С. 138. 22 Українська державність у ХХ ст. (історико-політологічний аналіз). Київ: Політична думка, 1996 // Ізборник. URL: http://litopys.org.ua/ukrxx/r11.htm. Й.-Я. Ністор очолював т. зв. «Комітет буковинських емігрантів» у Буха- ресті. На час подій бухарестського Конгресу обіймав посаду міністра-делегата від Буковини в уряді. 23 Лісевич І. Йорга Ніколає. Енциклопедія історії України. Київ, 2005. Т. 3. С. 655; Огуй О. Ністор Йон-Янку. Енциклопедія історії України. Київ, 2010. Т. 7. С. 421. 24 Bréhier L. Le premier congrès international des études byzantines à Bucarest. Revue internationale de l'enseignement. 1924. T. 78. P. 272–273. У передмові до першого числа «Byzantion» Поль Грендор та А. Грегуар також дякували «великій Румунії [курсив наш – Ф.О.], яка зайняла славне місце в історії відродження наших досліджень»: Grain- dor P., Grégoire H. Avant-propos. Byzantion. 1924. Vol. 1. P. VIII. 25 Les excurcions. Compte-rendu du premier Congrès... P. 85. 26 Deuxième сongrès іnternational des études Byzantines (Belgrad, 11–16 April 1927). Compte-rendu par D. Anasta- sijević. Ph. Granić, Belgrad, 1929. P. 200–201, 206. 27 Kochanek P. Udział polaków… S. 313. Також див. поклик № 9 вказаної статті. Сіверянський літопис. 2024. № 5 160 І. Попеля та М. Терлецького, незважаючи на те, що в першому випадку не збігається ініці- ал, а в другому – відсутня одна літера у прізвищі. На нашу думку, під першою особою слід мати на увазі свящ. Теодора Попеля-Гунчака28, адже написання в «Compte-rendu» не- двозначно вказує саме на нього. До того ж І[ван] Попель, якщо автор енциклопедичного гасла має на увазі відомого священника (?), в якого у свій час гостював І. Франко, помер у 1921 р.29, отже, не міг бути делегованим на науковий форум 1927 р. Складно і з визначен- ням особи іншого делегата від НТШ, адже означений О. Заяцем М. Терлецький, це, оче- видно, Маркіян Терлецький – автор двох рецензій у «Записках НТШ»30, сфера наукової діяльності якого була далека від візантинознавства. Щодо К. Студинського, то сумнівно, щоб він репрезентував Університет Яна-Казими- ра, адже в проміжку від кінця 1918 р. і до 1939 р. український філолог не працював у за- кладі. Відомо, що Кирило Йосипович відмовився від складання присяги на вірність Поль- щі, пережив ув’язнення та інтернування, йому автоматично було закрито шлях до поль- ського університету у Львові31. Утім, якщо ідентифікація осіб, які зголосилися, однак так і не долучилися до форуму візантиністів, не така вже й важлива, то щодо участі І. Свєнціцького мав місце певний курйоз. П. Коханек зауважив, що директор українського Національного музею був de fac- to відсутній на Конгресі, хоч і був одним із трьох представників делегації з Польщі, кому слід було виголосити 15 квітня доповідь32. На відсутність І. Свєнціцького вказує й інший автор33. Проте в докладному огляді Другого Конгресу відомого візантиніста із конгрегації асумпціоністів Север’єна Салавіля (1881–1965) згадано доповідь І. Свєнціцького під на- звою «L’art ancien des pays ukraïniens sur le Dniestre dans l’histoire de l’art byzantinoslave» («Давнє мистецтво українських країв на Дністрі в історії візантино-слов’янського мис- тецтва»). Оглядач перекрутив прізвище українського науковця, подавши його як «Svent- siski»34. Нотатка про відомого львівського музейника могла б зробити справу з’ясування української присутності на белградському форумі ще заплутанішою. Однак особисте свід- чення І. Свєнціцького про перший випадок присутності українців, що про нього йтиметь- ся далі, ставить крапку в імовірних припущеннях, а також дозволяє зауважити, що пред- ставник католицького чернечого ордену, науково-видавничі проєкти якого були пов’язані з візантинознавством, не виявив достатньої прискіпливості у справі перевірки достовір- ності написаного. Діяльність першого та другого конгресів викликала інтерес і у візантиністів із Радян- ської України. Відомо, що перед науковою громадськістю від імені Візантологічної комі- сії ВУАН виступали Григорій Лозовик (1885–1936) із доповіддю «І Міжнародний Конгрес візантологів у Бухаресті» та Петро Кудрявцев (1868–1940) із доповіддю «ІІ Міжнародний Конгрес візантологів у Белграді»35. Орієнтовно на початку 1930-х рр.36 ВУАН готувала публікацію збірки «Україна і Схід», яка так і не побачила світ. Збірка цікава статтею Г. Лозовика під назвою «Міжна- родні конгреси візантологів». Імовірно цей текст був доопрацьованою вищезгаданою до- повіддю науковця. Інформація про міжнародні форуми фахівців із дослідження візантійської спадщини представлена дуже нерівномірно. Текст про Перший Конгрес займає лише один початко- вий абзац, є своєрідною вступною частиною, що автор пояснює нібито не стільки науко- вим, скільки організаційним характером бухарестського заходу. Коротко характеризують- 28 Прийма О., Попель О. Cвященство з шляхетного роду Попелів гербу Сулима і гербу Сас в Галичині у ХІХ– ХХ ст. Релігійно-інформаційна служба України. 2013. 30 грудня. URL: https://risu.ua/cvyashchenstvo-z-shlyahetno- go-rodu-popeliv-gerbu-sulima-i-gerbu-sas-v-galichini-u-hih-hh-st_n66490. 29 Кукула С. «Я жию тут досить добре» (І. Франко в Довгополі Галицькім – в о. І. Попеля). Українське літерату- рознавство. 2003. Вип. 66. С. 315–319. 30 Бібліографія Записок Наукового товариства ім. Шевченка (Т. I–CCXL, 1892–2000) / Укл. В. Майхер, ред. О. Купчинський. Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2003. С. 196, 210. 31 Див.: Швидкий В. Студинський Кирило Йосипович. Енциклопедія історії України. Київ, 2012. Т. 9. С. 873– 875; Корнійчук В. Студинський Кирило Йосипович. Encyclopedia. Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 2014. Т. 2. С. 486. 32 Kochanek P. Udział polaków… S. 313–314. 33 Заяць О. Візантиністичні (візантологічні) конгреси. С. 128. 34 Salaville S. Le IIe сongrès international d'études byzantines à Belgrade (11–16 avril 1927). Échos d'Orient. 1928. T. 27. N 149. P. 103. 35 Рева Л. Дослідження Візантологічної комісії ВУАН (за архівами Національної бібліотеки України ім. В. Вер- надського). Актуальні питання сходознавства, славістики, україністики. Київ: ВПЦ НаУКМА, 2010. С. 178. 36 Висловлюю подяку канд. іст. наук Дмитрові Гордієнкові та докт. істор. наук В’ячеславу Корнієнку за можли- вість скористатися цим текстом, який готується до публікації. Датування збірки на момент використання нами матеріалів не завершене. Якщо брати до уваги текст Г. Лозовика, він, орієнтовно, написаний після бєлградського Конгресу (квітень 1927 р.), однак до виходу «Compte-rendu» цього форуму (1929 р.). Siverian chronicle. 2024. № 5 161 ся кілька, на думку Г. Лозовика, ключових доповідей37. Решта тексту присвячена з’їзду у Белграді. Дослідник вказав на урочисте відкриття Конгресу, найвищий рівень репрезентації гос- тей від політикуму та церковної ієрархії, відзначив цікавий факт присутності офіційної делегації Ватикану. Г. Лозовик докладніше зупиняється на доповідях, перелічує виголо- шені на двох пленарних засіданнях. Зокрема згадує і про повідомлення двох радянських візантиністів – Сергія Шестакова (1864–1940), а також уродженця Маріуполя, випускника Новоросійського університету в Одесі Дмитрія Айналова (1862–1939), які зуміли їх наді- слати до югославської столиці. Оглядач стосовно обох доповідей лаконічно обмежується зауваженням, що «за відсутністю доповідача» повідомлення були зачитані, не посвячую- чи своїх потенційних читачів у причини. Далі перелічуються назви найцікавіших, на дум- ку Г. Лозовика, посекційних доповідей, звернена увага на науково-організаційні питання роботи форуму, прийняті резолюції та насичену культурну (насамперед екскурсійну) про- граму38. Також про форум у югославській столиці згадується в підготовленій до неопублікова- ного комісією ВУАН «Візантологічного збірника» (грудень 1929 р.) статті П. Кудрявцева «Українознавство й візантинознавство», текст якої в науковий обіг введено Володимиром Бурегою39. П. Кудрявцев, акцентуючи на необхідності «дати новий corpus візантійських відомостей про Україну в автентичному тексті з паралельним українським перекладом», у примітці принагідно вказує, очевидно, як на приклад до наслідування, про ухвалення на ІІ Конгресі пропозиції «празького професора К. Кадлеця († 4/XII 1928 р.) про те, що треба скласти повну збірку уривків із візантійських хронік, що стосуються до історії слов’ян»40. Третій конгрес відбувався в Афінах (12–18 жовтня 1930 р.), українські науковці на ньому не були представлені. Особливий інтерес для нас становлять два останні перед світовою війною форуми ві- зантиністів. У Четвертому Конґресі, який відбувався в столиці Болгарії (9–15 вересня 1934 р.), взяли участь два українських дослідники – Й. Скрутень репрезентував НТШ, та І. Свєнціцький, який, на відміну від заявки на белградський Конгрес, представляв уже Український Національний музей у Львові. Про Софійський з’їзд дослідників візантій- ської цивілізації окрім офіційних матеріалів – актів, залишилися змістовні свідчення оби- двох українських учасників. І. Свєнціцький у двох числах «Діла» в останній декаді жовт- ня того ж року представив доволі докладний огляд діяльності Конгресу. Директор Націо- нального музею був майстерним оповідачем і навіть малопосвячений у тонкощі візанти- нознавства читач мав змогу почерпнути цікаву інформацію про наукове життя в царині, з якою безпосередньо була пов’язана історія Середньовічної України. Інше свідчення про відвідини Конгресу більш особистого характеру – листування свящ. Й. Скрутеня. У 2013 р. побачив світ фрагмент зазначеного листування, адресат якого – ще один представ- ник василіянського ордену, свящ. Роман Лукань41. Окрім короткого інформативного звіту, василіянин залишив в епістолах також «приправлені» дещицею цікавої суб’єктивності враження про зібрання та його учасників, міркування «стороннього глядача, учасника, українця, обіймаючи думкою, хоча б навіть дещо суб’єктивною цілість Конґресу і його вигляди на майбутнє»42. Непублічність характеристик Й. Скрутенем візантинознавчої спільноти, призначених лише для очей близького приятеля, дає можливість сподіватися на більшу міру відвертості. Першим з українських представників на форумі виступив І. Свєнціцький, його прізви- ще у підсумковій програмі роботи Конгресу (французькою мовою) транскрибовано як «Swienzizkyj», утім, у титулі самої доповіді, виголошеної німецькою, фігурує «Swiencic- kyj». Промова очільника Національного музею мала назву «Культурно-мистецькі зв’язки Західної України з Візантією»43. Слід зважити, що назва доповіді змістовно близька з те- мою реферату Іларіона Семеновича, який мав виголошувати його ще на белградському форумі. Це дає підстави впевнитися, що в столиці Королівства Сербів, Хорватів і Словен- 37 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Ф. Х. Од. зб. № 14635. Арк. 3. 38 Там само. Арк. 4–5. 39 Бурега В. Професор Київської духовної академії Петро Кудрявцев та його розвідка «Українознавство й візан- тинознавство». Філософська і богословська спадщина Київської духовної академії (1819–1924): досвід археогра- фічних та бібліографічних студій. Київ: ВД «Києво-Могилянська академія», 2019. С. 23–59. 40 Там само. С. 58. 41 Файда О. До історії становлення візантинознавства в Західній Україні: свящ. Йосафат Скрутень про Четвертий Конґрес візантійських студій. ‛Pωµαĩος: сб. ст. к 60-летию проф. С. Сорочана. Харків, 2012. С. 462–473. Далі для зручності покликатимемось на переписку за цією публікацією. 42 Файда О. До історії становлення візантинознавства… С. 466. 43 Swiencickyj I. Die Kultur- und Kunstbeziechungen Westukrainas mit Byzanz. Actes du IVe сongrès іnternational des études Byzantines, Sofia, septembre 1934 / Publ. sous la réd. de B.D. Filov. Sofia, 1936. Vol. 2. P. 75–77. Сіверянський літопис. 2024. № 5 162 ців кілька років раніше вчений все ж не виступав. Остаточно риску в припущеннях підво- дить сам доповідач у дописі для «Діла», вказуючи, що «на цьому конґресі були вперше два українці»44. Дослідник у загальних рисах познайомив слухачів секції, по-перше, із археологічними знахідками візантійського походження на західноукраїнських теренах; по-друге, із пооди- нокими слідами ромейського впливу на місцеву церковну архітектуру та монументальний живопис. Докладніше йшлося про краще збережені сліди впливу візантійської цивілізації в місцевому іконописі XIV–XVI ст., а також в ілюмінованих кириличних рукописах XII– XVI ст. Більшість прикладів доповідач ілюстрував адресуванням до музейних предметів із фондів Національного музею у Львові. І. Свєнціцький зупинився на формулюванні окре- мих загальних тенденцій щодо візантійських впливів на зазначені галузі мистецтва, вод- ночас констатував, що «систематичний виклад … стосунків галицько-волинської терито- рії з Візантією досі відсутній», висловлюючи сподівання, що українські науковці запов- нять цю прогалину в «українській візантиністиці (курсив мій – О.Ф.)»45. До того ж Іларі- он Семенович окреслив дослідницьку перспективу, доцільність вивчення грецьких та ел- ліністичних ремінісценцій у народному мистецтві Подністровʼя. В останній частині реферату І. Свєнціцький наголосив, що українська культура й мис- тецтво раннього Середньовіччя під впливом зокрема й «греко-візантійської причорномор- ської культури» налагодили зв’язок із культурою та мистецтвом балканських народів. До- повідач розвинув цю тезу як доречний саме на софійському форумі привід для вшануван- ня українсько-болгарських відносин. Отже, доповідь І. Свєнціцького була серед іншого репрезентацією перед широкою громадою візантинознавців чималого інформаційного по- тенціалу з цієї галузі знань різнорідних артефактів західноукраїнського регіону. Окрім виголошення доповіді, І. Свєнціцький модерував 14 вересня пообіднє засідання секції «Візантія і слов’янський світ» разом із філологом із Чехословацької республіки Ва- лерієм Погорєловим (1872–1955). Доповідь Й. Скрутеня була запланована на 10 вересня в пообідню пору. Однак із неві- домих причин доповідач виголосив її 14 вересня «на надзвичайнім засіданню Секції істо- ричної»46. Оргкомітет Конгресу випустив цю обставину з-під уваги, і в згаданій підсумко- вій програмі роботи помістив назву реферату, прізвище й місце походження Й. Скрутеня у квадратні дужки47, що мало б засвідчувати відсутність доповідача48. Ця фактична описка спонукала П. Коханека помилково стверджувати, відповідно до актів Конгресу, про ніби- то відсутність дослідника-василіянина49. На софійському форумі Й. Скрутень представив німецькою мовою доповідь «Апологія преподобного Йова проти аргументів на користь латинян»50. Василіянин ознайомив ко- лег-візантиністів із докладною характеристикою змісту пам’ятки міжцерковної полеміки ХІІІ ст. Із двох відомих рукописів тексту на той час для наукової громадськості були оприлюднені архим. Андроніком Дімітракопулосом51 (1826–1872) та свящ. Мартеном Жу- жі52 (1878–1954) лише невеликі уривки. Насамперед Й. Скрутень характеризував рукопис, кажучи сучасною науковою мовою, з погляду кодикології. Слідом описує літературну структуру «Апології» та особливо докладно знайомить із її фактичним змістом (внутріш- ньою формою). Окремими пунктами аналізуються державно-церковні реалії, у яких з’я- вився твір, та характеризується особистість монаха Йова Ясита (Мелія, ᾿Ιὼβ ᾿Ιασίτης, Μελίας, др. пол. XIII ст.), передовсім як автора із хорошим стилем та взірцем інтелектуала своєї доби. Й. Скрутень в останньому абзаці від імені редакції «Записок Чину св. Василія Великого» оприлюднив план видати грецький оригінал «Апології», до якого мали б дода- ватися німецький та український переклади53. 44 Свєнціцький І. Четвертий Міжнародній Конґрес Візантольоґії в Софії. Діло. 1934. 22 жовт. (Ч. 283). С. 4. 45 Swiencickyj I. Die Kultur- und Kunstbeziechungen... P. 76. 46 Файда О. До історії становлення візантинознавства… С. 464. 47 Programme définitif des travaux du Congrès. Actes du IVe сongrès іnternational des études Byzantines, Sofia, sep- tembre 1934 / Publ. sous la réd. de B.D. Filov. Sofia, 1935. Vol. I. P. 13. 48 Ibid. P. 11. 49 Kochanek P. Udzial polaków… S. 315–316. 50 Skruteń J. Apologia des Mönchspriesters Job gegen die Argumente zugunsten der Lateiner. Actes du IVe сongrès іnter- national des études Byzantines, Sofia, septembre 1934 / Publ. sous la réd. de B.D. Filov. Sofia, 1935. Vol. 1. P. 326–330. 51 Δημητρακόπουλος ᾿Α. ᾿Ορθόδοξος ῾Ελλάς, ἤτοι περ τῶν ῾Ελλήνων τῶν γραψάντων κατὰ Λατίνων κα περ τῶν συγγραμμάτων αὐτῶν. Εν Λειψίαι: Τύποις Μέτζγερ και Βίττιγ, 1872. Σ. 59–60. 52 Jugie M. Theologia dogmatica christianorum orientalium ab Ecclesia catholica dissidentium. Paris, 1926. T. I; 1930. T. III. 53 Skruteń J. Apologia des Mönchspriesters Job… P. 330. Siverian chronicle. 2024. № 5 163 Наостанок, серед членів Оргкомітету IV Конгресу зустрічаємо ще один, умовно «укра- їнський слід», особу Михайла Попруженка54 – на той час професора Софійського універ- ситету, члена Болгарської Академії наук, який до 1919 р. був професором Новоросійсько- го (Одеського) університету й захистив докторську дисертацію в Харківському універси- теті. Утім, у цій статті ми виносимо за рамки нашого об’єкта дослідження науковців-емі- грантів із теренів України, які опинилися переважно в Центрально-Східній Європі (най- частіше Болгарії, Чехословаччині та Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців – Югосла- вії) і репрезентували на візантинознавчих конгресах державу, в яку волею обставин по- трапили. Ми не будемо торкатися питання етно-політичної самоідентифікації або ж тери- торіальної прив’язки цих осіб в доеміграційний період та під час перебування на чужині. У цій публікації орієнтуємося на вчених, які представляли українську науку, а саме офі- ційні українські науково-освітні осередки під час проведення перших п’ятьох візантино- знавчих конгресів (1924–1936 рр.). На окрему увагу заслуговує нотатка Й. Скрутеня щодо учасників Конгресу, особливо в світлі тих статистичних даних, що їх передає за актами конгресів М. Нистазопуло-Пелікі- ду й щодо яких робить уточнення П. Коханек. Авторка налічує п’ятьох дослідників, які репрезентували Польщу, П. Коханек нараховує їх четверо, вважаючи, що одного з них бу- ло пораховано М. Нистазопуло-Пелікіду двічі55. Втім, у цю й так не вельми струнку ста- тистику дисонанс вносить Й. Скрутень, який стверджує, що до столиці Болгарії з’їхалися «відпоручники університетів і вчених установ … Польщі (5 м[іст]. 9 у[станов]., 11 д[еле- гатів].)»56. Із листування василіянина зрозуміло, що до офіційної статистики IV Конгресу (а отже й, можливо, інших) слід ставитися з певною долею умовності, адже крім звичайних засі- дань секцій, «були ще й надзвичайні, на яких свої реферати читали ті, що мали надпрогра- мові реферати, також ті, що спізнилися, вкінці ті, що не зголосили на час реферату, але приїхали і привезли його зі собою»57. Власне, Й. Скрутень також вказує, що порядок про- ведення форуму різнився від того, як його подавали заздалегідь друковані повідомлення. Попри зауважені незначні недоліки, потенційно можливі на масових заходах, обоє українських науковців висловлюють щире захоплення загальним духом, який панував на Софійському конгресі. І. Свєнціцький писав про «атмосферу чистої науки»58, а Й. Скру- тень означив його «внутрішній зміст» у напівпоетичних нотках, як душу, що «оживляла і була пружиною всього цілотижневого життя»59. На думку василіянина, на Конгресі майже не було першорядних візантиністів. При- крою для нього, наприклад, була відсутність Ш. Діля (1859–1944) – «Нестора візантій- ських наук»60. Серед присутніх учасників Конгресу як «найчільніших учених византольо- ґів» василіянин насамперед називає Александра Васільєва (1867–1953), Франца Дьольґера (1891–1968) та А. Грегуара (1881–1964). Аналогічно ці три персоналії виділяє й І. Свєн- ціцький61. Й. Скрутень фіксує для адресата фактичну статистику форуму: близько 120 закордон- них учасників та, орієнтовно, 80–90 болгарських. Український делегат класифікував їх за офіційним і напівофіційним статусом: «відпоручники держав», «відпоручники універси- тетів і вчених установ», «звичайні члени Конґресу». Зауважив, що окрім учених на фору- мі чимало «византофілів», яких «мабуть найбільше»62. Є в листі й ремарка щодо присут- ності та виступів жінок на Конгресі. Очікувано, як представник духовенства, який пише листа репрезентанту того ж соціального прошарку, Й. Скрутень зауважив, що на форумі присутнє «поважне число духовних осіб». Василіянин всіляко наголошує, що монахи-нау- ковці «і тут двигають на своїх раменах добру пайку всемірної науки, … дорівнуючи завсі- ди крокови своїх світських товаришів, а нераз вибігаючи навіть добре наперед них»63. Василіянин докладніше в листі аналізує роботу секцій, натомість музейник спеціально знайомить читача з тією, в якій сам виступав – «Візантія і слов’янський світ». Й. Скрутень відзначив помітне зацікавлення присутніх до виступу І. Свєнціцького. 54 Preparation du Congrès. Actes du IVe сongrès іnternational des études Byzantines, Sofia, septembre 1934 / Publ. sous la réd. de B.D. Filov. Sofia, 1935. Vol. I. P. 5. 55 Kochanek P. Udzial polaków… S. 315. 56 Файда О. До історії становлення візантинознавства… C. 469. 57 Там само. C. 466. 58 Свєнціцький І. Четвертий Міжнародній Конґрес Візантольоґії в Софії. С. 4. 59 Файда О. До історії становлення візантинознавства… С. 467. 60 Там само. С. 468. 61 Свєнціцький І. Четвертий Міжнародній Конґрес Візантольоґії в Софії. Ч. 283. 22 жовтня. С. 4. 62 Файда О. До історії становлення візантинознавства… С. 468. 63 Там само. С. 469–470. Сіверянський літопис. 2024. № 5 164 Обидва українські делегати, попри те, що представляли формально Польщу, недво- значно наголошували на фактичній окремішності західноукраїнської науки. Директор На- ціонального музею принагідно зазначає, що «на конґресі про Україну переважно знають», але іронічно додає, що серед присутніх є й такі, що означують її наступним чином: «Укра- їна це країна, що її поетом є Шевченко та героєм Тарас Бульба»64. Щоправда, вже через речення Іларіон Семенович повертається до серйозного тону, з приємністю зауважує, що на міжнародних зборах візантиністів достатньо ознайомлені з працями М. Грушевського, виданнями НТШ, ВУАН. Також зауважив, що для доповіді про восьмий ірмос акафісту Богородиці «представника Голяндії», як зрозуміло з матеріалів Конгресу, ідеться про Льо- девека Ґрундайса (1878–1961), «стала вихідною точкою» стаття свящ. Петра Крип’якеви- ча (1857–1914). «Дуже мило» директорові Національного музею констатувати й «при- знання» на форумі наукових видань дорученої йому установи. Іларіон Семенович, надихнувшись співаними ілюстраціями наспівів візантійської Цер- кви ХІІ ст. румунського дослідника, мріяв, щоб на якомусь із майбутніх форумів «україн- ський музика-візантиніст зміг заілюструвати глибокі культурні традиції нашого церковно- го співу»65. Музейник, розвиваючи думку, виходить із тези, що «українці навіть маленької Галичи- ни мають чимало дуже цікавого матеріялу для візантиністів»66. Осердям концентрації цих пам’яток, наголошує І. Свєнціцький, є Національний музей у Львові, передовсім його іко- нописні збірки. Після завершення роботи софійського Конгресу, у Львові якраз побував один із його учасників, професор університету в м. Салоніки Міхаіл Ласкаріс (1903–1965), ознайомившись зі згаданими мистецькими шедеврами. Закордонний дослідник був враже- ний побаченим і, як передавав директор українського музею, висловився, що саме в залах цієї споруди й слід влаштувати [якийсь із наступних] форумів візантиністів. Інший до- слідник-мистецтвознавець і музейник Александр Цігара-Самуркаш (1872–1952) із Руму- нії, який також вивчав збірки Національно музею, пропонував «на майбутньому конґресі в Італії [створити] окрему комісію для питань реставрації та консервації візантійської іко- ни, а провідний реферат поручити … директорові Українського Національного Музею»67. І. Свєнціцький завважив, що секція, в якій працював, включила його разом із вченими чехословацької та болгарської делегацій (в останній був згаданий емігрант із українських теренів М. Попруженко) в робочу групу. Ця спільнота отримала завдання видати корпус «Кирило-Методіївських джерел», зокрема український репрезентант мав зібрати їх у Га- личині та Польщі. Характеристика актуальних для Конгресу питань дає привід ще раз, тепер уже на сто- рінках «Діла», повторити низку виголошених на форумі думок про творення основ «захід- ноукраїнської візантиністики». Звертаючись до місцевого читача, дослідник докоряє, як можна здогадатися, низці інших тогочасних церковних достойників та західноукраїнських публіцистів68 із причини їхньої «дивної ворожости до праджерела української культури», зауважує, що «у нас стидаються чогось східнього візантійського типу української культу- ри, та стараються вмовити в людей, що вся наша культура виключно західного походжен- ня». Далі констатує, що брак інформації про зв’язки галицького Придністров’я, підкарпат- ського Потисся та імперії ромеїв постає саме з тієї обставини, «що замало досі звертаємо уваги на пізнання історії і культури самої Візантії»69. Останній змістовний блок огляду роботи Конгресу І. Свєнціцьким зосереджений на ролі держави-господарки в справі облаштування заходу та історії болгарсько-українських взаємин. У цих рядках помітне захоплення українського музейника високим рівнем орга- нізації форуму, щедрістю видатків, увагою влади й Церкви. Втім, поміж рядків відчутно, як Іларіон Семенович радів із можливості заощадити (не платити конгресового внеску чи безкоштовно користатися учасникам форуму потягом), що свідчить про скромні матері- альні можливості західноукраїнських науковців. Розважаючи над історією більш ніж ти- сячолітніх українсько-болгарських зв’язків, І. Свєнціцький вдруге акцентує, що «візантій- ський схід був українській культурі завсіди ближчий, ніж римський захід»70. 64 Свєнціцький І. Четвертий Міжнародній Конґрес Візантольоґії в Софії. Ч. 283. 22 жовтня. С. 4. 65 Там само. 66 Там само. 67 Там само. 68 Імовірно, докори були адресовані т. зв. «західникам», прихильникам латинізації УГКЦ – діячам на кшалт Ста- ниславівського єпископа Григорія Хомишина чи публіциста Осипа Назарука. 69 Свєнціцький І. Четвертий Міжнародній Конґрес Візантольоґії в Софії. Ч. 284. 23 жовтня. С. 2. 70 Там само. Siverian chronicle. 2024. № 5 165 Емоційно забарвлена, дуже щира прикінцева констатація загального враження від Конгресу – «в сірі будні провінційної байдужности для праці дослідника – вривається яс- ний, теплий промінь сонця міжнародньої духовної співпраці»71. Огляди обома українськими репрезентантами конгресової діяльності за обсягом і спря- мованістю на аудиторію суттєво поступалися тим розлогим текстам, які виходили у вузь- коспеціалізованих візантинознавчих чи близьких за науковим профілем виданнях. Так, для знавців науково-організаційної діяльності міжвоєнних конгресів, зокрема Четвертого, може здатися упущеним із-під уваги, наприклад, факт створення в рамках його діяльності «Постійного комітету» (Comité permanent), органу, відповідального за організацію по- дальших форумів72. Утім, ще раз слід пам’ятати адресатів дописів І. Свєнціцького та Й. Скрутеня та насамперед необхідність донести загальну інформацію про важливу нау- кову подію. Зміст доповіді І. Свєнціцького, яка проливала світло на малознані для загалу мистецькі й рукописні скарби для візантинознавства західноукраїнського регіону, його залученість до однієї з науково-організаційних ініціатив форуму, нав’язування наукових контактів під час заходу, іншими словами, наголошена публічна активність дають підстави розглядати конгресову участь дослідника ширше, ніж лише в науковому контексті. Очевидно, Іларіон Семенович використав трибуну софійського форуму насамперед для презентації перед міжнародною науковою громадськістю української науки, намагання створити промоцію очолюваному закладу, інформування про існування окремого українського візантинознав- ства. Виголошені з високої трибуни акценти давали підстави сподіватися, що десятки фа- хівців, сотні зацікавлених, а також низка сильних світу цього, як от найвищих політиків та посадовців держав-господарок конгресів, звернуть бодай принагідну увагу на долю кількох мільйонів людей на східних кордонах Польщі (а отже, і в Румунії), культура яких є яскравим прикладом декларованої Н. Йорґою «Byzance après Byzance», які після пафос- них заяв нещодавніх мирних конференцій про врахування інтересів різноманітних націо- нальностей позбавлені належної політичної суб’єктності. Іншими словами, розглянемо означену діяльність І. Свєнціцького також крізь призму протодипломатії (культурної дип- ломатії). Львівський музейник не був ані першим, ані унікальним прикладом такої діяльності, подібна активність мала місце й на Міжнародних конгресах візантиністів. Із одним таким прикладом, який не лише зафіксований, але й докладно описаний та проаналізований, ви- являється доречним співвіднести участь у форумі І. Свєнціцького. Ідеться про діяльність згаданого вище Ж. Пуч-і-Кадафалка, текст якого привернув увагу С. Томашівського. Нау- ковиця Л. Малларт прослідкувала в рамках двох перших форумів імовірні криптополітич- ні наміри каталонського інтелектуала, і в цьому контексті – його співробітництво з Н. Йорґою. Співпраця обох видатних людей свого часу на перший погляд могла видатися навіть дещо дивною, адже їхні націоналістичні наративи мали різні вектори спрямованості. Для каталонського архітектора його присутність на візантинознавчих форумах – це спроба ре- презентувати автономістські прагнення західнороманського народу стосовно Іспанії. На- томість для румунського історика та політика палка́ ініціатива у творенні візантинознав- чої спільноти була засобом для сприяння централізуючим тенденціям у державі, яка після Першої світової війни, через факт присутності на боці переможців, прилучила нові тери- торії, які вважала «своїми». Ж. Пуч-і-Кадафалк виступав за створення організації, яка б мала пропагувати Катало- нію закордоном. Вважав, що іспанська держава рідко делегувала представників регіону в інші країни, а місцеві науковці були б більше затребувані на міжнародних конференціях, аніж іспанські. Символічно, що на церемонії відкриття до країни-організатора представ- ник Барселони звертався від імені Каталонії. Ж. Пуч-і-Кадафалк і Н. Йорґа вдавалися до взаємних «компліментів» – перший називав румунську культуру моделлю для наслідува- ння, другий, розбудовуючи неовізантійський культурний і політичний простір, – наголо- сив на ролі в ньому каталонців73. Однак об’єктивна суперечність політичних інтересів Н. Йорґи перегодом далася взнаки. Наприкінці 1920-х рр. прихильник культурної та ака- демічної централізації Румунської держави уже міг звернутися до історії Іспанії, користу- ючись епохою Реконкісти як історичною паралеллю до експансії волохів і молдован у Трансильванію. При цьому Каталонія в текстах не виокремлювалася з політичного ланд- шафту усієї Іспанії. Отже, як зауважила Л. Малларт, «в обох випадках участь у Міжнарод- 71 Свєнціцький І. Четвертий Міжнародній Конґрес Візантольоґії в Софії. С. 2. 72 Grégoire H. Le Congrès de Sofia. Byzantion. 1935. Vol. X. P. 281. 73 Mallart L. Protodiplomacy Across the Mediterranean… P. 6–8, 10. Сіверянський літопис. 2024. № 5 166 них конгресах візантійських студій сприяла створенню наративів, які підтримували пре- тензії у сфері політики, а отже, можуть вважатися формою протодипломатії»74. Охарактеризована діяльність директора Національного музею у Львові на четвертому з’їзді візантиністів співставна з активністю Ж. Пуч-і-Кадафалка на перших двох. Обоє представляли уярмлені нації, обоє дистанціювалися від офіційних «вивісок» тих держав, від яких вимушено були представниками. Ж. Пуч-і-Кадафалк і І. Свєнціцький репрезенту- вали культури національних меншин, яскраво їх рекламували крізь призму долученості до величного минулого візантійської цивілізації. Іншими словами, у зв’язку з відсутністю власної державності, а отже неможливістю діяти в офіційному статусі, вдавалися до засо- бів протодипломатії. (завершення в наступному номері) References Bureha, V. (2019). Profesor Kyivskoi dukhovnoi akademii Petro Kudriavtsev ta yoho rozvidka «Ukrai- noznavstvo y vizantynoznavstvo» [Professor of the Kyiv theological academy Petro Kudriavtsev and his research «Ukrainian and Byzantine studies»]. Kyiv, Ukraine. Dobrzhanskyi, S. (2014). Nikolaie Yorha ta Bukovyna [Nicolae Jorga and Bukovyna]. Chernivtsi, Ukraine. Faida, O. (2012). Do istorii stanovlennia vizantynoznavstva v Zakhidnii Ukraini: sviashch. Yosafat Skruten pro Chetvertyi Kongres vizantiiskykh studii [On the history of the formation of Byzantine studies in Western Ukraine: Fr Josaphat Skruten on the Fourth Congress of Byzantine studies]. Kharkiv, Ukraine. Korniichuk, V. (2014). Studynskyi Kyrylo Yosypovych. Encyclopedia. Lvivskyi natsionalnyi universy- tet im. I. Franka [Studynskyi Kyrylo Yosypovych. Encyclopedia. I. Franko national university of Lviv]. Lviv, Ukraine. Kukula, S. (2003). «Ia zhyiu tut dosyt dobre» (I. Franko v Dovhopoli Halytskim – v o. I. Popelia) [«I live here quite well» (I. Franko in Halytsk Dovhopol – at Fr I. Popel)]. Ukrainske literaturoznavstvo – Ukrainian literary studies, 66, P. 315–319. Olenych, L. (Comp.). (2017). Naukove tovarystvo im. Shevchenka i Ternopilshchyna (1873–1940): Is- torychno-filosofska sektsiia: diisni chleny: bibliohr. pokazhchyk [Shevchenko scientific society and Terno- pilschyna (1873–1940): Historical and philosophical section: active members: bibliographic index]. Terno- pil, Ukraine. Reva, L. (2010). Doslidzhennia Vizantolohichnoi komisii VUAN (za arkhivamy Natsionalnoi bibliote- ky Ukrainy im. V. Vernadskoho) [Research by the Byzantine commission of the VUAN (based on the ar- chives of the Vernadsky national library of Ukraine)]. Kyiv, Ukraine. Telvak, Vit., Telvak, Vik. (2018). Ukrainski ta rumunski istoryky v borotbi za skhidnoievropeisku spadshchynu (M. Hrushevskyi contra Nikolaie Yorha) [Ukrainian and Romanian historians in the struggle for the Eastern European heritage (M. Hrushevsky contra Nicolae Iorga)]. Scriptorium nostrum, 2 (11), P. 10–20. Kherson, Ukraine. Zaiats, O. (2016). Vizantynistychni (vizantolohichni) kongresy. Naukove tovarystvo im. Shevchenka. Entsyklopediia [Byzantine (Byzantological) congresses. Shevchenko scientific society. Encyclopaedia]. Lviv, Ukraine. Файда Олег Васильович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. І. Франка (вул. Університетська, 1, м. Львів, 79000, Україна). Fayda Oleh – candidate of historical sciences, docent of the department of history of Middle ages and Byzantine studies of I. Franko national university of Lviv (1 Universytetska Str., Lviv, 79000, Ukraine). E-mail: oleg_faida@yahoo.com FIRST CONGRESSES OF BYZANTINISTS AND UKRAINIAN SCIENCE (TO THE CENTENARY OF THE FIRST INTERNATIONAL CONGRESS OF BYZANTINE STUDIES) The purpose of the work is to highlight the reception by Ukrainian researchers of the first international gatherings of specialists in the field of Byzantine studies and their participation in the mentioned congres- ses. The general scientific research methods as well as special historical ones, in particular, tools inherent in historical-genetic and historical-comparative methods are used in the article. Special attention is paid to the current trend in historiography to consider the international scientific gatherings of Byzantinists of the interwar period also through the prism of their use for political and representational purposes. The main novelty of the study has two dimensions. First, it was found that the First (1924) congress of Byzantine stu- dies in Bucharest provided indirect opportunities to legalize, in particular, the annexation of lands inhabi- ted mainly by the Ukrainian ethnic group by Romania. Secondly, a number of circumstances of unrealized for various reasons attempts of Ukrainian researchers to join the first congresses have been specified, and certain aspects of the actual participation of three domestic Byzantinists in the work of these forums have been clarified. 74 Mallart L. Protodiplomacy Across the Mediterranean... P. 21. Siverian chronicle. 2024. № 5 167 Conclusions. Ukrainian Byzantinists closely followed the implementation of the idea of congress mee- tings, tried to get to the Belgrade forum. It was possible to fully participate in the work of the international Byzantine community in the middle of 1930s in Sofia and Rome. I. Svientsitskyi, Y. Skruten and V. Zalozet- skyi testified to the diversity of their scientific interests. Also, the head of the National museum distingui- shed himself by his intensive activity, which can be defined in the categories of protodiplomacy. Ukrainian delegates, and even scientists who could not make it to the congresses, actively disseminated information about the forums among the Ukrainian public, popularized them, and therefore Byzantine studies as a field of humanities important for national science. Key words: international congresses of Byzantine studies, Ukrainian Byzantine studies, protodiploma- cy, Ilarion Svientsitskyi, Yosafat Skruten, Volodymyr Zalozetskyi. Дата подання: 16 травня 2024 р. Дата затвердження до друку: 18 жовтня 2024 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Файда, О. Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій). Сіверянський літопис. 2024. № 5. C. 156–167. DOI: 10.58407/lito- pis.240518. Цитування за стандартом APA Fayda, O. (2024). Pershi zizdy vizantynistiv ta ukrainska nauka (do storichchia Pershoho Mizhnarod- noho Kongresu vizantiiskykh studii) [First congresses of byzantinists and Ukrainian science (to the cente- nary of the First International Congress of byzantine studies)]. Siverianskyi litopys – Siverian chronic-le, 5, P. 156–167. DOI: 10.58407/litopis.240518.

Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій)

Репозитарії

Схожі ресурси