Все рідним стало
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199982 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Все рідним стало / Є. Алимов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 23-28. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-199982 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1999822024-11-09T19:21:25Z Все рідним стало Алимов, Є. Славутицький оберіг 1996 Article Все рідним стало / Є. Алимов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 23-28. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199982 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Славутицький оберіг Славутицький оберіг |
| spellingShingle |
Славутицький оберіг Славутицький оберіг Алимов, Є. Все рідним стало Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Алимов, Є. |
| author_facet |
Алимов, Є. |
| author_sort |
Алимов, Є. |
| title |
Все рідним стало |
| title_short |
Все рідним стало |
| title_full |
Все рідним стало |
| title_fullStr |
Все рідним стало |
| title_full_unstemmed |
Все рідним стало |
| title_sort |
все рідним стало |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Славутицький оберіг |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199982 |
| citation_txt |
Все рідним стало / Є. Алимов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 23-28. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT alimovê vserídnimstalo |
| first_indexed |
2024-11-10T19:39:25Z |
| last_indexed |
2024-11-10T19:39:25Z |
| _version_ |
1815365619619463168 |
| fulltext |
Євген Алимов
ВСЕ РІДНИМ СТАЛО.
Я народився і виріс на далекій марійській землі. Але вже досить
тривалий час живу тут. Спершу — в Неданчичах, згодом — у Славу
тичі. Полюбив цей край. Увійшов він у моє серце, все стало мені рід
ним.
Читаю історичну літературу, риюся в архівах, мандрую сам або
з учнями по навколишніх селах і хуторах, розпитую людей про мину
ле, нотую. Деякі свої записи пропоную читачеві...
* * *
Неданчичам за чотириста. 1559 року неданчицькі землі купив лю-
бецький боярин Василь Семенович Кривопиша, а в грамоті від 13 бе
резня 1571 року польський король Сигізмунд пише про володіння ци
ми землями.
За три версти від храму на південний схід в урочищі Вершини на
болотистому місці в густому лісі міститься «городок» — довжина ко
ла по насипу 325 кроків. Від «городка» джерелиться річка Видра, що
впадала колись у Дніпро неподалік Мньова. Нині Видра — болото,
на якому косять траву, пасуть худобу.
В урочищі Темнолузі за чотири версти від храму Висока гряда сто
яли прикордонні будівлі, оточені глибоким ровом. Тут козаки несли
сторожову службу. Колись записали від старого діда: «На кордонах
козаки калантирили, щоб хто не зайшов з Польщі. Було, як тульки
хто зайде на сей бук, дак уже наш».
На північ за дві версти від церкви на лівому березі Кривої річки
був залізний завод, що належав Іллінському монастирю м. Чернігова.
1860 року у Неданчичах було 592 чоловіки, 588 жінок. В т. ч. 117
козаків.
У 18 столітті в нашому краї розвивалося гутництво. Неданчицька
Гута містилася за 10 верст від Посудевської Рудні, за 8 від с. Губичі,
за 5 від Неданчич в лісі на рівному місці при невеличкому болоті. 17
хат і склозавод з 4 плавильними печами. Іван Зименок та Швидкий
купували та продавали скло, мали по одному робітнику; Макаров та
Іванов робили скло; Рябинок — скляр (склодув); Коба, Семененко —
шулери (кочегари); Миколаєнко — нічний шулер.
Крім, звичайного (зеленого) віконного скла і звичайного посуду,
виготовляли поташне (біле) скло і кришталь, аптечний посуд, круглі
і плоскі пляшки.
Професії були, крім майстрів, — золосівачі (просіювали попіл),
підвожчики палива, робітники, що терли крейду і місили глину.
Радянська влада прийшла в Неданчичі 1918 року. Серпневого ве
чора на калатання церковних дзвонів зібрався народ біля храму Свя
тої Богородиці. На трибуні, причепили лозунг зі словом «Свобода». Ви
ступив Міняйло Гнат Матвійович — учасник 1-ої світової війни. Роз
повів про політику більшовиків, присутні поплескали в долоні. Насту
пного дня стали господарювати. У районі нинішнього селища «Якір»
росло 50 десятин дубового лісу, луг, що належав Семену Ковалю, який
забороняв навіть рвати щавель. Протягом двох днів нова влада пов
ністю вирубала ліс на дрова.
Прокотилися єврейські погроми. Банда Галаки вбила у Неданчи
чах єврея Синька, а в Губичах — 7 чоловік.
* * *
Невеличке сільце Червона Гута поблизу Неданчич. Проживало
там до Великої Вітчизняної війни десь чоловік 200. Найпопулярніші
були прізвища — Гутник, Сибірський, Дідок і Забіян.
У січні 1943 року партизани загону ім. М. Коцюбинського зупини
ли вантажний поїзд, що йшов з Неданчич до Чернігова на станції Не-
рафа. Німецького офіцера вони вбили і вкинули в топку паровоза. В
цьому составі їхав 16-річний хлопчик Івасенко, який, тікаючи від стрі
лянини, побіг до лісу, але його скосила партизанська куля.
Партизани ввімкнули всі важелі і спрямували поїзд, у протилеж
ному напрямку без машиніста. Він упав під укіс біля Дніпра.
Фашисти вирішили помститися. Оскільки народні месники зникли
в хащах, гнів свій загарбники перенесли на мирне населення.
23 лютого карателі, залучивши в Неданчичах місцевих поліцаїв,
поїхали підводами в Червону Гуту. На щастя, чоловіки в цей час по
далися на неблизькі дніпровські луки за сіном. Інші ж мешканці, не
зважаючи на попередження знайомих поліцаїв про можливу помсту,
домували. Правда, кілька сімей перебралося в землянки, вириті в лісі.
Фашистський офіцер зайшов до хати Анастасії Михайлівни Кова
ленко, в якої у той час сусіди пряли вовну, і запитав: «Де живе ста
роста?». Вигляд німця не віщував нічого доброго. Коли хтось вийшов
з хати, аби показати офіцерові житло старости, побачив, що село ото
чене карателями. Тікати було нікуди — з усіх напрямків зловісно ди
вилися жерла кулеметів.
Всіх жителів стали зганяти до омшаника. Коли він кишів жінка
ми, дітьми, стариками, омшаник підпалили. Злочинці нишпорили по
селу і як тільки знаходили когось в хаті чи хліві, в погребі чи якомусь
потаємному закапелку, вбивали на місці.
Чудом врятувалася Анастасія Михайлівна Коваленко, Наталка Пе
трівна Гутник, інстинктивно прихопивши вузол з речами, кинулася
до окопчика, в якому сиділа свекруха. Недобігши метрів три, спітк
нулася — вузол випав з рук. Карателі, забувши про втікачку, заходи
лися ділити речі з вузла. Наталка не ворушилася, лежала, ніби мерт
ва і чула страшні крики людей, що смажилися в омшанику.
Родина Сибірських — мати Марфа, діти Коля, Уляна, Марія —
побігли до лісу. Батько був серед тих, хто поїхав по сіно. Дорогу пе
ретнули поліцаї. Вони поставили Сибірських біля стіни у клуні і роз
стріляли. Марія, одержавши шість ран, втратила свідомість. Та коли
вороги підпалили клуню і палаючий дах упав на дівчинку, вона, від
чувши жар, почала виповзати з полум’я. Хотіла добратися до погреба.
Але карателі помітили і ще раз вистрілили по ній. Та, мабуть, не су
дилося Марії Сибірській померти. Скинувшись, вона впала в забуття.
Коли карателі поїхали, батько підібрав напівживу доньку...
* * *
Історико-статистичний опис Чернігівської єпархії фіксує: «Село
Мекшунівка Чернігівського повіту біля р. Вертеч. Тут була гута, збу
дована 1751— 1760 p.p., і належала вона поміщику Федорові Романо
вичу Посудевському. У 1760 р. при гуті Мекшунівській було 4 хати. По
смерті Ф. Р. Посудевського скляний завод на острові Тарасовицькому
належав удові Федора Романовича Марфі Іванівні».
Неподалік було сільце Собача Гута (і зараз видно горбочки, де
стояли будівлі). Переповідали, що тутешній поміщик придбав селян
за собак. До речі, цій легенді є документальне потвердження.
* * *
Озерська Гута (Собача) належала до Любецької сотні і містилася
за версту від хутора Посудевського. У 1751 році її власником був бун
чужний Василь Семенович Лизогуб. 1760 р. Озерська Гута перейшла
до його дочки Марфи Василівни, що вийшла заміж за генерал-майора
Олександра Івановича Рігельмана.
...Село Скугарі поблизу станції Малійки найменоване на честь по
міщиці. Ось рядки з документа: «Ганна Андріївна Скугарьова 22.07.
1693 р. продала Дем’яну Кіндратовичу Посудевському грунт с. Ску
гарі за 60 коп... Василь Степанович Чумаченко, житель с. Дубровного,
12.07.1707 р. одержав від Дем’яна Кіндратовича Посудевського 12 коп.
доплати за грунт, що був 1693 р. куплений у його матері...».
* * *
Село Пльохів належало потомственому дворянину Євгену Михай
ловичу Посудевському. Землі було 185 десятин. Був кінний завод —
74 коней. Великої рогатої худоби — 168 голів. Службовців: чоловіків
— 20, жінок — 15. Найманих робітників: чоловіків — 15, в т. ч. 4 вій
ськовополонених, жінок — 10. Всього — 62 чол. ( Дані на 1915 p. ).
* * *
У 1924 році почав працювати Мньовський торфобрикетний завод.
При ньому було побудовано робітничі селища — Південне (зараз не
ма), Північне і Центральне. У 80-роках завод припинив існування у
зв’язку з відсутністю сировини.
* * *
Село Слобідська Іванівка (Комарівка) розташоване за 6 верст від
Неданчич та за 8 — від Редьківки.
* * *
Нелегко було жити в нашому краї і євреям. Про це свідчить спра
ва Іоселя Овсійовича Будницького, відставного рядового, мешканця
Кархівки, який подав прохання про дозвіл на переселення в село Не-
данчичі, де жив його син Лейба.
Іосель Овсійович служив у армії 20 років, звільнений 1871 р. у ві
ці 42 роки. Пройшов славний бойовий шлях: воював проти військ Ту
реччини, Англії, Франції, Сардінії. Працював у селі, заробляв на хліб.
Постарівши, вирішив перебратися до сина. Але царські власті вине
сли таке рішення: «Прошение отставного рядового И. Е. Будницкого
переселиться из с. Карховки ві с. Неданчичи к своєму сыну оставить
без удовлетворения на основании п. 5. IX тома... Взыскать с Будницко
го две гербових марки по 80 коп. каждая»...
Будиицький дав розписку про одержання відмови 26.09.1893 р. За
нього розписався Григорій Миколайович Гарбуза...
* * *
Народна приказка мовить: «Якщо хочеш дізнатися, як виглядає
і живе село, зайди спочатку на цвинтар». Треба сказати, що і колись,
і тепер до цього святого місця в селах ставляться з прохолодою. Цви
нтарі часто не обгороджені, а якщо огорожа і є, то позгнивала, місця
ми попадала. Сьогодні ніхто не вчить нас, як дбати про останній при
тулок людини.
1988 року був у Кобрині Брестської області. Там є пам’ятник сол
датам, що загинули у війні 1812 року. Селяни, солдати скинулися по
півкопійки, по копійці на спорудження пам’ятника. А ми?
Дворянин Яків Перець їхав до Чернігова через Губичі, Неданчи-
чі. І десятого липня 1889 року написав листа Чернігівському губерна
тору: «В с. Неданчичі цвинтар біля дороги, на горі піщаній, огорожа,
хоч і є, але майже вся поламана. Картина ще гірша, ніж у Губичах.
При вході до цвинтаря лежать кістки ніг, ребра, 3 черепи, шмаття одя
гу.
З правого боку від церкви лежить наполовину відкритий труп,
верхньої дошки труни нема. Голова на місці ще з волоссям русявим,
ребра всі видно.
Раджу зібрати кістки, зарити в одну яму і справити панахиду».
Факти були зафіксовані й офіційно. З, такими поясненнями: «Цви
нтар розташований на підвищенні на піщаному грунті, який постійно
змінює форму під дією вітрів. Ні тин, ні дерева, що ними обсаджено
цвинтар, не можуть стати цьому перепоною. І внаслідок видування
труни справді час від часу з’являються з-під землі. На цвинтарі зна
йдені зовсім видуті могили зі шматками погнилих дощок, людські кі
стки, шматки одягу.
Пропонуємо посадити швидкоростучі дерева для зміцнення грунту.
Обгородити, лісу в цих місцях достатньо, тут же, під самим селом».
* * *
Важливу роль зіграли земства в розвитку освіти, охорони здоров’я,
а також надавали допомогу селянам, що потрапляли в скруту.
Завдяки земствам, побудовано лікарню на хуторі Сверичівка (по
близу Редьківки). На 10 ліжок. 1886 р. відкрито школу в Редьківці.
1909 — в Неданчичах.
Якщо школа була однокласна, був один учитель, була у школі для
нього квартира. А двокласна (два вчителі) і дві квартири було...
Роман Шедько позичив з Неданчицького хлібозаготівельного пун
кту 10 пудів жита. Для сівби позичив у сусідів. Родина з п’яти чоловік
залишилася без їжі. Причина — град 1901 року.
Але було суворо вказано: стягнути з Шедька 10 пудів жита восе
ни, як тільки збере урожай...
* * *
А ось що являли собою навколишні села в 1877 році.
Слобідська Іванівка (Комарівка). Прихід у Неданчичах. Річка
Вертеч (гнила). Струмок влітку пересихав. 11 криниць. Вода каламут
на. Цвинтар на піщаному пагорбі. Житло зроблене з колод, немазане.
Дахи солом’яні. Чотири вікна квадратні. Огорожа — тин (ліса), пар
кан з кругляка. Ярмарків і базарів нема. Винокурня і водяний млин.
Належать С. І. Посудевському.
Село Мекшунівка з хутором Грабівка Антоновицької волості. Про
живають малороси. В Мекшунівці хати розташовані в один ряд. Про
сторо. У Грабівці розкидані. Церкви, базару, лавок, школи нема. 2
цвинтарі. В лісі — маленький. 3 чоловіки грамотних дітей вчити ніко
му. У річці Вертеч — карасі, окуні, щуки, в'язі. Є пасіка. Між Мекшу-
нівкою і Грабівкою — цегельний завод С. І. Посудевського.
Село Малійки. 54 двори. Одна вулиця на Ведильці, друга — на
Неданчичі — Кархівку. Печі — лозові, обмащені глиною. Грамотних
і школи нема. Річка Пакулька влітку пересихає. Палять дровами.
У деяких селах мешканці мали право збирати лише 50 грибів. У
інших — без обмежень.
Розмовляють по-малоросійськи, на чернігівському діалекті.
* * *
Закривали церкву в Неданчичах. Засідання сільради від 9 січня
1930 року. Присутні — 85 чол., в т. ч. жінок — 7.
т. Грук: «...религия нам не нужна, церковь закрыть и колокола пе
редать на индустриализацию».
т. Осипенко: «...религия существует, но отживает свои дни, нужно
не терять время, закрыть церковь, избиратели нас поддержат...».
т. Дідовець: «...церковь нужна под культурные нужды села».
Як тільки церкву закрили, утворили там зерносховище, потім —
клуб. При звільненні восени 1943 р. в церкві зробили лазню для сол
датів. Згоріла.
* * *
Вербували на Донбас. Райком партії дав рознарядку Неданчиць-
кій сільській Раді у триденний термін дати 5 робітників. За невиконан
ня плану відповідальність покласти на сільську Раду.
* * *
У селах відкривали хати-читальні. Фактично вони не працювали.
В Неданчичах, Комарівці, Красівській Гуті. Не було книг...
* * *
Жителі села Скитки 11 лютого 1920 року просили Укрнаросвіту
дозволити викладання у школі Закону Божого, оскільки є Декрет про
відокремлення церкви від держави. Укрнаросвіта вважала таке явище
недопустимим і зажадала переобрання сільвиконкому.
* * *
14 грудня 1919 року. Збори селян у Редьківці. Порядок денний:
1. Збір теплої білизни для Червоної Армії.
2. Продовольче питання.
Вирішили агітувати за здачу білизни. Вимагали здати 50 пудів
гречки та вівса, але вирішили відмовити у зв’язку з відсутністю. За
мість 1000 пудів картоплі здали 100. Моркви, капусти — нема. Замість
500 пудів буряків здали 15.
* * *
Згідно з наказом № 9338 від 20 лютого 1927 року Народного Ко
місаріату Шляхів сполучення мала будуватися залізниця Чернігів —
Овруч довжиною 185 км.
Головний тягар випав на 1-ий, 6-ий та 9-ий залізничні полки і 9-ий
полк зв'язку корпусу військових шляхів. Разом з воїнами працювали
вільнонаймані робітники.
Роботи почалися 5 травня 1927 року на всіх ділянках, окрім від
різку між річками Дніпро та Прип'ять, де було сильне заболочення і
обводнення. Там взялися за діло 15 червня.
На будівництво було виділено 8 млн. 800 тис. карбованців.
За збитки селянам визначили таку компенсацію: за озимі культу
ри — 55 крб. за га, за ріллю — 18 крб. за га, за сосновий бір — 75
крб. за га, за перенесення хліва — 100 крб., паркана — 12 крб.
Укладку рейок почали від Десни (Чернігів) 12 липня, від Овруча
— 15 липня. Від річки Прип’ять (Янів) у бік Дніпра і у бік Овруча
— 15 серпня. 15 вересня роботи були закінчені. На 16 днів раніше
строку. На місті майбутніх мостів на річках діяла паромна переправа.
1 листопада 1927 року був відкритий рух поїздів.
Учасник будівництва залізниці Архип Прокопович Купрієнко зга
дував:
— Робочий день починався о 7 ранку і тривав до пізнього вечора.
Працював погоничем коней, заробляв по карбованцю щодня. За допо
могою грабарок возили пісок для залізничного полотна. Працювали
магазин, їдальня, пекарня, вагон-магазин і м'ясний цех. Діяло 4 пере
сувних бібліотеки, драматичні гуртки з учителів місцевих шкіл стави
ли спектаклі, вечорами демонструвалися кінофільми. Проводилася вій
ськово-спортивна та фізкультурна робота. Для ліквідації неграмотно
сті серед будівельників залучалися вчителі, які раз-два на тиждень
проводили заняття. Пасажирські поїзди пішли навесні 1930 року, ко
ли закінчили спорудження мостів. Командир корпусу шляхів т. Коно
валов В. І. нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. На
чальник штабу т. Бородін М. В. заохочений мармуровим настінним
годинником. Нікельованими ручними годинниками премійовані черво-
ноармійці В. Савінов, А. Шешеня, Г. Кудлай.
|