Васса
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199992 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Васса / М. Астаф’єва, О. Астаф’ев // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 68-74. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-199992 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1999922024-11-09T19:22:42Z Васса Астаф’єва, М. Астаф’ев, О. Церковна старовина 1996 Article Васса / М. Астаф’єва, О. Астаф’ев // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 68-74. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199992 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Церковна старовина Церковна старовина |
| spellingShingle |
Церковна старовина Церковна старовина Астаф’єва, М. Астаф’ев, О. Васса Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Астаф’єва, М. Астаф’ев, О. |
| author_facet |
Астаф’єва, М. Астаф’ев, О. |
| author_sort |
Астаф’єва, М. |
| title |
Васса |
| title_short |
Васса |
| title_full |
Васса |
| title_fullStr |
Васса |
| title_full_unstemmed |
Васса |
| title_sort |
васса |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Церковна старовина |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199992 |
| citation_txt |
Васса / М. Астаф’єва, О. Астаф’ев // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 68-74. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT astafêvam vassa AT astafevo vassa |
| first_indexed |
2024-11-10T19:40:44Z |
| last_indexed |
2024-11-10T19:40:44Z |
| _version_ |
1815365702002933760 |
| fulltext |
Марія Астаф ’єва, Олександр Астаф ’єв
В А С С А
Жінка, якій цього року сповнилося шістдесят, виглядає молодшою
щонайменше років на десять. Жваве, рішуче обличчя, гордий погляд.
Усміхаючись, подає нам пожовклу від часу листівку. На лицевій сто
роні написано: «Безплатно. Солдатское письмо. Изъ дъйствующей Ар-
міи. Вассы Трифановне Химачовой. Гор. Нежинъ Черниговской губ. въ
Дъвочи Введенский Монастырь». На звороті текст: «Христосъ Вос-
скресъ. Христосъ Восскресъ. Христосъ Восскресъ. Дорогая Сестрица
Васса Трифановна поздравляю Я Петро васъ съ Праздникомъ Светла
Христова Воскресенія и стимъ днемъ вкотори ви получите. Я слава
Богу живъ здоровъ помилостъ Божей того и вамъ желаю дорогая Се
стрица, Васса Трифановна. А такъ же передайте и окружающимъ васъ
приветъ отъ меня... (нерозбірливо — Авт.) всемъ празнични... (нероз
бірливо — Авт.): Ссемъ досвиданье моя дорогая Сестрица Васса Три-
фановна. Жду ответа отъ васъ незабывайте меня. Адрес мой Дъйству-
ющая Армія... (нерозбірливо — Авт.). Петро». На листі штемпель:
«Полев. почт. конт. № 73. 7.04.1917 р.».
Кому ця листівка? Хто її адресат? Як у подальшому склалася до
ля цих людей? Що відомо сьогодні про Введенський жіночий монастир,
куди було адресовано цю листівку? Яке відношення до неї має вчи-
телька-пенсіонерка Віра Іванівна Сучковська, яка нам її показала?
Овдіївська вулиця. Варто пройти нею від центральної площі в бік
Ветхого 300—400 метрів і перед очима відкриваються руїни величних
церков. Це Введенський дівочий монастир. Звичайно ж, відтоді, як
людство побачило залишки Карфагена чи каміння римського Колізею,
його важко чимось здивувати. Однак, коли дивишся на монастирське
румовище, свідомо спричинене людськими руками, уже вкотре запиту
єш: як могло це трапитися? Мимоволі виникає порівняння з добою Ру
їни, «трагічного спектаклю» (О. Субтельний) в національній історії,
коли нездатність українців об’єднатися задля досягнення спільної ме
ти, призвела до втрати державності, нечуваного суспільного розбрату,
чужоземної інтервенції та спустошення і так сплюндрованого краю.
Демон руйнівництва, що пройшовся українськими землями в другій
половині XVII ст., відновився знову на початку ХХ-го, на цей раз у
класичному варіанті «червоного дракона». Скільки життів він загубив, скільки
душ скалічив, скільки поколінь зробив заложниками своїх мі
фів? І чи не сприяли цьому й багато наших церковних отців (вчора-
ніх і сьогоднішніх) тим, що, будучи залежними від влади, часто ви
правдовуючи її діяння, не завжди слідували Христовим заповідям? І
чи не це — поряд із терором, деморалізацією суспільства новою вла
дою, яка відмінила моральні табу і совість, — відізвалося байдужістю
народу до своєї історії, віри, своїх святинь, долі національної церкви?
Стоїть сиротою Введенський монастир, наче відбуваючи кару за
наші гріхи. Двері в мурованій огорожі, що вели колись до монастиря,
тепер забиті наглухо, ще й закладені цеглою, і ми обминаємо мона
стирський мур уздовж Овдіївської і входимо на територію обителі з
південного заходу, де мур розібрано і розкидано. Що впадає у вічі
це густі зарослі, в основному диких дерев і кущів, неначе потрапляєш
у країну якогось дивного деревопоклонства. Повітря у цих зарослях
ніби холоднішає, у небі, за синім валом хмар, тоне коло блідого сон
ця. Під голубим склепінням, що лягає на землю, прозирає ще одне —
Введенського соборного монастирського храму, збудованого в 1778 ро
ці на місці дерев’яного, який звела засновниця монастиря, вдова ста-
родубського полковника Ганна Бриславська.
Монастир засновано не пізніше 1660 року. Глибоко переживаючи
смерть чоловіка, Ганна вирішила цілковито присвятити решту життя
служінню Богові, а для молитов за покійного чоловіка і за себе від
крила в Ніжині монастир. Вона купила землю і збудувала невеликі келії
для престарілих і бідних. Потім звела дві церкви: одну на честь
введення Богоматері в храм (монастир став називатися Введенським
або панянським), а другу — в ім’я пророка Іллі.
Не відомо, чи знала юна Васса, покидаючи батьківську хату і
мирські турботи, про Ганну Бриславську, але уже тоді вона відчула
своє велике і скорбне покликання, вибрала цей важкий подвижниць
кий шлях, пройти який не кожному під силу.
Батько Васси, Трифон Химач, був звичайним селянином. Він на
родився у Плоскому (тепер Носівського району) і тут прожив свої 90
років. Плів корзини, обробляв землю, вирощував хліб, брав участь
у першій світовій війні, у боях проти австро-угорської армії у Галичині.
У нього було три доньки: найстарша Василина, 1882 року народжен
ня, Євдокія (1889) і Оксана (1885). Гарні й роботящі. Родина була по
божною. Ходили до церкви. Іноді Васса з батьками навідувалася до
скиту Ніжинського Введенського дівочого монастиря. Він знаходився
у лісі, у Ветхому. Судячи з фотографій, що до нас дійшли (від самого
скиту не залишилося нічого), тут були двоповерхова будівля із п’яти-
банним храмом і келії. Монашок було небагато. Працювали в основ
ному біля землі. У Плоскому теж були монастирські поля, які догля
дали монашки. Тут, мабуть, вперше й побачила їх Василина Химач. А
коли їй сповнилося 16 років, пішла в монастир.
Євдокія у 1909 році вийшла заміж за односельця Петра Маринен-
ка, це він написав вітальну листівку Василині Химач (яка в монасти
рі стала Вассой Хімачовой). У Євдокії і Петра народилося двоє дітей:
Ганна (1909) та Соня (1916). Ганні батько дав млин, 6 десятин зем
лі, Соня хворіла — у неї боліли ноги.
Васса несла свій хрест — терпіння і смирення, праця і молитва в
монастирі. Ганна Петрівна (дочка Євдокії) згадує, що вона, будучи малою,
не раз з батьками провідувала тітку Вассу, яка жила в скиту
Введенського монастиря. Роки стерли деталі тих дитячих вражень. До
сьогодні пам’ятає лише неземну красу храму, незрозумілість молитов
та ідеальну чистоту келії, де жила тітка Васса і ще одна монашка по
імені Олімпіада.
У монастирі Васса пережила тривожні 1917— 1918 роки, пору пар
тизанщини. Частішали розбійницькі напади на монастир, озброєні лю
ди вдиралися в святу обитель, кривдили монашок, забирали ікони, кни
ги, чаші, підсвічники, особисті речі сестер. Тоді Трифон Химач поїхав
у скит і забрав дочку додому у Плоске. Серед небагатьох особистих
речей монашки найцінніше — Євангеліє, видане в Києво-Печерській
лаврі (1901), на якому рукою Васси написано: «1914 Года куплина 25
Марта сия Книга принадлижить Вассы Химачевой», і з якою вона ні
коли не розлучалася (зараз цю Книгу любовно зберігає Віра Іванівна
Сучковська). Незабаром померла мама Васси і залишилися вони
вдвох: дочка-монашка і батько.
Петро Мариненко, зять Трифона Химача, виміняв порозкидані у
різних місцях 6 десятин землі на один шматок поля на хуторі між
Мрином і Плоским. Посадив там 100 дерев, задумав збудувати ставок.
Мав хату, клуню, млин. Та грізним тесаком нависла над його головою
колективізація: непомірні податки, щоночі обшуки (шукали швейну
машинку «Зінгер», яку господар зберігав у ніжинських знайомих),
описи. Приходили і тикали штиком у фотографію: «Ач, куркульня роз
велася!». Забрали усе: хату, коня, кобилу, січкарню, бочки, скриню,
сорочки, черевики, навіть розібрані частини млина, які він почав пере
возити на хутір. Кобила Маша втекла з колгоспного двору і за ста
рою звичкою прийшла додому. Нагодували і, разом поплакавши, від
вели її назад. Почалася депортація куркулів у «места не столь отда
ленные». Петро Мариненко, попереджений про небезпеку, втік до Ар
хангельська, де знайшовся односелець Савка. Комнезамівці (комітет
незаможників) не дозволили жати свою пшеницю, навіть картоплю зі
свого городу, щоб не вмерти з голоду, довелося красти, повзаючи по
між, картоплинням. У 1933 році за 2 кожухи (останнє, що залишилося)
Євдокія одержала в сільраді довідки про те, що вона справді є дру
жиною Петра Мариненка, а Ганна і Соня — його доньки, і виїхала до
чоловіка в Архангельськ.
Тільки Васса нікуди не виїжджала...
Біля храму горить багаття. Жовті язики полум’я жадібно ковта
ють чисте повітря. Троє чоловіків на вогнищі смажать шашлики. Під
ходимо до них і запитуємо, чи знають, що тут було раніше. «Мона
стир», — байдуже кидають вони і пропонують скуштувати шашлика.
Про історію монастиря не знають нічого. Розговорилися, Запитуємо,
чи могли б самі прийняти монашество? «Ні, ні! Це не для нас», —
сміються, популярно аргументуючи «переваги» мирського грішного
життя. «А якщо серйозно, то не розумію людей, особливо молодих, які,
обирають такий шлях служіння Богові», — каже один із них. «Адже
й поза монастирем можна праведно жити». Що ж, багатьом і справді
важко зрозуміти аскетизм монахів, як не пережити особливого почут
тя, що пронизує все життя цих подвижників — беззавітної любові до
Бога. І в цьому не стільки вина, скільки біда наша. Основний сенс мо-
нашого життя — пізнати себе, прагнути сьогодні стати кращим, ніж
учора, вперто і наполегливо шліфуючи особистість, як уламок грубої
вульгарної природи. На жаль, ми виховані суспільством, якому не по
трібні були особистості.
Дрова перетворюються на купу вкритого синіми світляками вугіл
ля, а в уяві зринає інший вогонь. Це було в 1756 році, коли поблизу
монастиря зайнялася пожежа, яка перекинулася на монастир і полу
м’я, мов червоні язики дракона, зжерло тоді обидві церкви і келії. За
народними переказами на попелищі церкви святого Іллі знайшли три
неушкоджені ікони — Печерської Богоматері, Спасителя та пророка
Іллі. На останній з них срібна дощечка з написом: «Цей чудотворний
образ в обитель святую передав воєвода ніжинський Микита Іванович
Акинфов в 1692 році». Ці три ікони пізніше особливо шанували в мо
настирі і їх прикрасили срібними ризами. Від пожежі вдалося вряту
вати небагато речей, серед яких позолочена чаша, подарована в 1732
році Іллінській церкві отцем Іларіоном Пироцьким, Євангеліє 1717
року, ще деякі древні книги. Пожежа буквально знищила святу оби
тель. Ігуменя Елевферія, бабуся ніжинського війта Івана Тернавіота,
яка прийняла управління монастирем в 1747 році, залишилася зі сво
їми черницями під голим небом. Але вже незабаром стараннями ігу
мені тут виросла нова дерев’яна Іллінська церква, почали відбудову
вати келії. Пізніше, на місці цього дерев’яного храму знайшли свинце
ву дощечку з написом: «Основана ця трапезна церква в честь і пам’ять
святого пророка Іллі Фесвитянина в ніжинському дівочому монастирі
при ігумені Елевферії. Покладені тут мощі св. російськ. кн. Олексан
дра Невського року 1757 м. січн. 12 д.».
Завдяки зусиллям таких, як Васса, під керівництвом ігумені Апо-
лінарії, яка прийшла з Київського Богословського монастиря, з Бо
жою допомогою на згарищі звели і освятили камінний храм Введення
Богоматері, перед руїнами якого ми стоїмо. Тепер тут цілковита тиша
і порожнеча, хіба що за вікнами та ще зрідка під високим склепінням
почується безладний хор горобців. Долівка вимощена мармуровими
плитами, на ній нагромаджені дошки, стовпи, залізяччя, бочки. Замість
іконостасу пустка. На облупленому і потрісканому тлі стіни бляклі ли
ки святих і ангелів. Нині їх очі сухі, а усмішки гіркі, елегантність та
естетизм мов контраст до занедбаного інтер’єру. Крізь мереживо скла
на вікнах пробиваються сонячні промені, розтинаючи повітря блідими
смугами. У півтемряві видніються два вогники. Йдемо на них і бачи
мо кота, що волочиться, мов чорна шапка, по мармуру і стрибає в ні
шу. Тут зберігалися ікони, книги, рушники, предмети церковного вжи
тку, серед яких особливо цінним був хрест із написом: «1771 р. зро
блений цей хрест коштом козаків бувшої Січі жителів ніжинських Да
нила Куцюба та Івана за спасіння душі, в храм Введення пр. Богоро
диці в монастир дівочий». Всі ці цінності безслідно зникли, як нова
влада монастир закрила, а черниць спочатку «підселила» в Благові
щенський чоловічий монастир, а згодом і зовсім розігнала. Стіни мо
настирські можуть витримати і розбійницькі набіги, і облогу завойов
ників. Навіть пожежі. А вийняли душу — і ось за кілька десятиліть
зруйнувалася, спорохнявіла багатометрова товща і вікова опора пере
творилася в прах.
«Жити без Бога? А для чого ж тоді жити?» — дивувалася Васса,
коли на її очах розгорталося богоборство. І продовжувала робити
свою справу. День у день працювала на клаптикові землі (вроджена
риса української ментальності!). З особливою любов’ю і увагою піклу
валася про свого батька (він помер при ній, у 1944 році). Жили над
берегом річки. Різала лозу, батько плів корзини, а вона носила їх за
18 кілометрів у Ніжин і продавала. В’язала, прала, ткала полотно.
Увечері відкривала Євангеліє, читала і молилась, як звикла ще в мо
настирі, за мир в миру, за тих, хто плаває, мандрує, за стражденних,
за нерозумний рід людський. Зрікаючись мирської суєти, марнот жит
тя, ні на мить не забувала вона про людей, працею і молитвою, сми
ренням і терпінням спокутувала їх гріхи. Ходила до церкви, пекла
проскурки, читала над померлими. Болісно переживала воєнні роки,
коли у Плоскому зруйнували церкву, партизани замучили попа, вбили
старосту, а німці сорок односельців спалили живими. Після війни ра
зом із жінками накривала церкву, у якій продовжували богослужіння,
поки храм не знищили знову, тепер уже остаточно.
Євдокіїна донька Ганна в Архангельську вийшла заміж за одно
сельця Івана Олійника, який там служив в армії. Вони переїхали до
Ніжина у 1939 році з двома дітьми: Вірою (1935) і Раєю (1938). У
1941 році у них народився син Борис. Тоді Ганна викликала з Архан
гельська свою маму Євдокію. Батько ж, Петро Мариненко, теж став
клопотати про звільнення його з роботи в Архангельську в зв’язку з
переїздом на Україну, однак на його заяву наклали коротку резолю
цію: «Отказать!». Через місяць почалася війна. Івана забрали на
фронт. Незабаром прийшла звістка, що він пропав безвісти. Васса що
вечора подовгу молилася за нього і її молитва допомогла: Іван таки
повернувся додому, щоправда, дуже виснаженим. Молодий офіцер,
беззбройний підрозділ якого кинули у бій проти фашистів (зброю, мо
вляв, у бою здобудете), потрапив у полон до німців, чудом утік звід
ти і опинився у лабетах НКВС, який цілий рік після війни з’ясовував,
чому він уцілів. Це не могло не відбитися на його здоров’ї, він помер
молодим, на 47-му році життя, 1957-го. Васса всю ніч читала над ним
Псалтир.
Зарослою чортополохом стежкою йдемо до (тепер обезглавленої)
дзвіниці, яку вимурували в 1814 році при ігумені Варварі Стороженко-
вій. Її ж стараннями звели і камінний Іллінський храм, з якого наші
сучасники збудували сарай. Мовчать ці стражденні споруди й про до
лю багатьох інших наставниць, які тут жили і своїм духовним служін
ням очищали не тільки себе, а й оточуючий світ. Крім згаданих уже
ігумень, назвемо ще Наталію Дмитрашиху (1700), Меланію Чуйкевичі-
вну (1733), «чесну життям» старицю Памфилію Кулябківну (померла
в 1747). З 1758 по 1763 роки ігумені Катерина Клецуківна та Марфа
відбудували після пожежі келії. З 1775 року монастирем управляла
грекиня ігуменя Єфросинія. При ній ще живою була 95-літня інокиня
Марія, дочка прилуцького священика, яка провела в ніжинському мо
настирі до 80 років. Особливо багато зробили для обителі ігуменя
Панкратія Чернова (дочка почесного ніжинського громадянина Семе
на Чернова і скарбниця, а згодом ігуменя Смарагда. Вони вимурували
огорожу, розширили теплу церкву (1850), побудували двоповерховий
корпус для інокинь (1857), тепер це житловий будинок з нарощеним
третім поверхом). У 1860 році померла ігуменя Панкратія і Смарагда
взяла на себе управління монастирем. Через три роки вона відкрила
при ньому училище для дівчат. Тут вивчали Закон Божий, російську
мову, російську словесність, російську історію, загальну та російську
географію, арифметику, французьку мову. Крім того, дітей навчали це
рковного співу, рукоділля і музики. Щосуботи учні співали літургію та
читали церковні тексти у храмі. З 1863 по 1867 роки училище підготу
вало 66 дівчат (перший випуск), з них 25 безплатно. У 1868 році нав
чальну програму розширили, училище стало трикласним. Курс навчан
ня у кожному класі — дворічний. Серед викладачів та вихователів на
звемо: вчителів Закону Божого отців Федора Крестинського, Володи
мира Круглевського, Митрофана Затворницького, арифметики — Івана
Байдаковського, Корноухова, Розумова, музики — Устошову, Зотогло-
ву, Якимович, французької — Жокпис та ін. Посаду доглядачки учи
лища займали дворянка Марія Драчинська, Надія Титова, начальниці
— дворянки Олександра Кобеляцька, Богомольцева.
Коли на початку війни Ганна Петрівна з трьома дітьми та мамою
повернулася в окуповане німцями Плоске, то їхня експропрійована ха
та ще стояла. Не було де жити. Тоді Ганна пішла до «сільради» про
сити, щоб їм тимчасово дозволили зайняти свою хату. Казала: «Як
прийдуть червоні, то поверну її». Сподівалася, звичайно, що ніхто її
звідти уже виселяти не буде. Пожили вони в ній до 1943 року, а коли
радянські війська звільнили Плоске, хату відібрали знову (незвана-
ючи на те, що її чоловік Іван теж воював проти фашистів). Тоді їх
забрала до себе, у невеличку солом’яну хатину з піччю, великим сто
вбуром посередині і плетеним з лози комином Васса. Тут мешкали до
1946 року. Віра Іванівна з великою приємністю згадує про життя у
монашки (баби Химачки, як вона ще називає її). Згадує голос Васси,
вимогливий і водночас лагідний (часто доводилося зупиняти надмірні
пустощі дітвори). Запам’яталися малесенькі віконця в хатині. Вони
були такі чисті, ніби без скла. Щовечора Васса пов’язувала на голову
сліпучо-білу хустину, вдягала дітей у чисті сорочечки, запалювала ка
ганець перед образом Ісуса Христа, повільно відкривала Євангеліє і
починала молитву. Не все було зрозумілим у ній малій Вірі, але, по
вторюючи за бабою Вассою, перед образом Спасителя щирі слова,
проймалося її серце співчуттям і любов’ю до Сина Божого. Це Васса
розказувала Вірі про життя Ісуса, учила, як жити за заповідями Хри
стовими. До сьогодні пам’ятає Віра Іванівна «рецепт від гріха», який
баба Васса чи то сама придумала, чи може від когось перейняла:
1. Накопай коренів покірності.
2. Збери квіток душевної чистоти.
3. Нарви листків терпіння.
4. Набери плодів щирості.
5. Усе це висуши постом.
6. Поклади в каструлю добрих справ.
7. Додай води сліз покаяння.
8. Посоли сіллю братолюбія.
9. Додай щедрот милосердя.
10. У все це поклади порошок смирення.
11. Приймай по три ложки вдень страху Божого.
12. Одягайся в одяг праведності.
13. І не впадай у пустослів’я,
а то простудишся і знову захворієш гріхом».
У 1970-му, на 88-му році життя, Васса померла. Незадовго до
цього її з Плоского забрала до себе в Ніжин сестра Ганни Соня. Мов
чки прощалася монашка з Плоским, з рідною хатою і городом. Була
уже фізично кволою, та розум її залишався ясним і чистим, а погляд
люблячим і по-дитячому здивованим. Такою і відійшла у безмежність,
усміхненою, умиротвореною, вдячною Богові за прожите життя. Віді
йшла тихо і безтурботно, залишивши після себе кілька ікон, Єванге
ліє, виплетене своїми руками мереживо, фотографії, деякі документи,
серед яких — цитована листівка.
Осягнути багаті монастирські традиції просто неможливо. Тоді ж,
при ігумені Смарагді, в монастирі відкрили іконописну школу, в якій
обдаровані сестри навчалися іконопису. Їх художній світ був повен чи
стих тонів і позначений високою духовністю. Вчителями були живопи
сець Павло Давиденко, викладач ліцею Цибульський, вихованець Пе
тербурзької академії художеств Гаранович — про останнього особли
во йшла добра слава. Під їх керівництвом монашки написали ряд об
разів для монастирських храмів, виконали ікони для іконостасу Воз-
несенської церкви у Басані, церкви Різдва Богородиці в Монастири-
щах, Єлецького монастиря у Чернігові та інших храмів, братських ке
лій.
Одночасно з іконописною майстернею працювала й іконостасна,
якою керував ніжинський майстер Балабан. Добре розвинутим було в
монастирі золотошвейне мистецтво. Ніжинські майстрині поновили ри
зницю Чернігівського архієрейського будинку, пошили нове архієрей
ське облачіння на замовлення Єлецького монастиря, виготовили пла
щаницю для Іллінської церкви в Києві.
За ігумені Смарагди відкрили також монастирську лікарню. Нав
проти обителі, через дорогу, спорудили кам’яний двоповерховий буди
нок для мандрівників (тепер училище культури). Смарагда збудувала
також Кладовищенську церкву в пам’ять ікони Божої Матері «Утоли
мої печалі». Цей храм, як і прилегле до нього Богословське кладовищ-
ще, сьогодні зруйнований.
Наприкінці XIX — на початку XX століття у Введенському мона
стирі було 200 монашок. Вони вели своє господарство, утримували
млин, ЗО десятин землі. Кожна з них, як і Васса Химачова, бачила
сенс життя у двоєдиному: праці і молитві. Через них морально вдоско
налювали себе і наближалися до ідеалу святості.
— Васса залишила глибокий слід у нашій душі, — каже нам Віра
Іванівна, — бо вона жила у цілковитій гармонії із собою і людьми і
зуміла всі речі привести до повної згоди із формою свого духовного
«я». Вона жила такими високими ідеалами, що перед ними блякли де
ржава, політика, революції, війни, чвари, інтриги, інші катаклізме
Вона була вільною і щасливою. І всіх довкола себе робила такими ж.
Вона благоговійно шанувала церкву, скорялася її вченню і заповідям,
твердо знаючи, що в ній перебуває, спасенно діє, навчає і всім керує
Божа благодать.
Остання бесіда Ісуса Христа з учнями — заповідь про Любов. Са
ме вона допомогла пронести віру через найнеймовірніші випробування,
що випали на їх жіночі плечі. Розігнані по закутках, відправлені в Ка
раганду, заморені в ешелонах, виснажені на лісоповалах, виморені го
лодом, вони стали тими ланками, які не дали розірватися процесові
духовної спадкоємності поколінь. їх імена повинні бути повернуті із
забуття і стати нашими вірними поводирями на дорозі до храму, яку
обрали. Тільки які ще катаклізми потрібні нам, щоб згадати нарешті
головну, останню заповідь Христа — про ЛЮБОВ?!
|