З прожитих літ

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1996
Автор:	Ролик, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1996
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Спогади
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199994
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	З прожитих літ / В. Ролик // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 80-83. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-199994
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1999942024-11-09T19:22:56Z З прожитих літ Ролик, В. Спогади 1996 Article З прожитих літ / В. Ролик // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 80-83. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199994 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Спогади Спогади
spellingShingle	Спогади Спогади Ролик, В. З прожитих літ Сiверянський літопис
format	Article
author	Ролик, В.
author_facet	Ролик, В.
author_sort	Ролик, В.
title	З прожитих літ
title_short	З прожитих літ
title_full	З прожитих літ
title_fullStr	З прожитих літ
title_full_unstemmed	З прожитих літ
title_sort	з прожитих літ
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1996
topic_facet	Спогади
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199994
citation_txt	З прожитих літ / В. Ролик // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 80-83. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT rolikv zprožitihlít
first_indexed	2024-11-10T19:41:38Z
last_indexed	2024-11-10T19:41:38Z
_version_	1815365758565220352
fulltext	СПОГАДИ З ПРОЖДИТИХ ЛІТ Я — Ролик Василь Дмитрович, народився 18 лютого 1902 р. в селі Вільшана При луцького повіту на Чернігівщині в селянській козацькій родині. Мій батько, Дмитро Григорович, мав спадщину 5 десятин землі, хату, клуню, сарай, 1 корову, 1 коня на 5 душ сім'ї. Моя м ам а Ганна Василівна — козачка, рано померла від сухоти легенів, в 27 років, коли мені було 8 місяців від роду. Мій батько негайно одружився і по дався працювати до міста, залишивши мене зі старшою за мене віком сестрицею Оксаною. Вихователями і навчателями нам стали бабуся, неписьменна, ал е роботяща та релігійна. Дід, козак, Григорій Назарович, був письменним, старшиною Вільшанської волості. Вже в 6 років умів непогано читати, писати, рахувати і дідусь улаштував мене учитися далі у 2-му класі земської школи. Завдяки відмінному закінченню шко ли та меценатству граф а М илорадовича продовжував учитися в Прилуцькій 1-й вище- початковій школі та з 1917 року в Ічнянській українській гімназії, яка випестувала м е не свідомим українцем. 1. IX. 1919 р. Прилуцький відділ Народної освіти призначив мене завідуючим і навчителем школи у великому селі Гмирянці (що за 5 км від мого сел а Вільшана) без зарплати за працю. Три будинки земської школи цього сел а були замкнені, бо не знаходилося ентузіаста-навчителя працювати безплатно. З допомогою Гмирянків- ської сільради, 2-х священиків, прихожан оголосили про відкриття праці школи. Од ночасно завербував ще 3-х колишніх учителів, що під час війни воювали прапорщи ками (і були для більшовиків лиш е «золотопогонниками»), Учнів-переростків розсор- тирували по класах і школа запрацю вала по 5—6 навчальних годин на добу, без ка нікул (за винятком літніх). Дисципліна була суворою. У листопаді 1919 р., на батьків ських зборах, разом із сільрадою було ухвалено, щоб батьки кожного класу по чер зі один день столували навчителя та внесли по 1 пуду збіжжя. Бідняків-батьків звіль няли від цього податку. Оця моя педагогічна праця й послужила стимулом для Прилуцького відділу Наросвіти відрядити мене на навчання до Ніжинського ІНО в 1923 p., який я успіш но закінчив у 1926 р. Був 3 роки старостою курсу, представником свого курсу в ф а культетській комісії, в комісії по українізації інституту та державних установ Ніжи на. Земляки-студенти організувались у бригаду вантажників на біржі праці по розван таженню вагонів з дерево продукцією. З а цю, переважно нічну, працю нам платили грішми, які ми негайно отоварю вали ковбасою з хлібом, тут же їх споживаючи. Трап лялося нашій бригаді тимчасово бути грубниками пічок аудиторій інституту. У рідному селі Вільшана кожного разу на канікулах селяни звертались з про ханням, щоб я допоміг поновити семирічну школу, яка не працю вала. Погодився з цим — тільки по закінченні ІНО. У 1926 р. звернувся до Прилуцького відділу Нарос віти, там підтримали пропозицію відкрити школу, лиш е як самооплатну семирічку, яка могла б працювати виключно за рахунок батьків учнів. Одержав призначення з а відуючого та навчителя. Виникло багато проблем. Сам будинок школи був двоповер ховим, побудованим з дубини ще в 1912 році, стіни не обкладені цеглою, хоч село мало свій цегельний завод. З того часу не робилося ніякого ремонту, фарбування тощо. На той час в школі лед ь-л едь утримувалися чотири початкові класи. У кімнаті сторожа на 2-му поверсі діяв самогонний апарат. На апробацію виготовленого сам о гону збиралися на всю ніч голова сільради Лобода, голова комнезаму Парченко І. Т., лартсекретар Хамайко І. В. та інші. Під час служби Божої, на Великдень особливо, ці кати зі школярами, на чолі із завшколою алкашем-стукачем Оперянським Н. М. проводили «кошачі концерти» та інші неподобства (школа була поруч церкви). Одно го недільного дня, коли біля школи було людно, я викинув через вікно другого по верху згаданий самогонний апарат. Невдовзі, на виборах сільради, мене обрали її депутатом та керівником культурно-освітньої роботи на селі. Ось тут і довідався, що сільрада періодично продавала лісові ділянки селян на утримання школи, а насправж ки 70—80% їх пропивали. На моє щастя, якраз продали якісний дубовий лісок гро- мадянці Покотило. Зумів ці гроші затримати та повернути на капітальний ремонт школи (обкласти цеглою стіни, все переф арбувати , поновити груби тощо). Записалося вчитися в 5-й клас учнів-переростків віком 15— 16 років 52 душі, і не тільки з Вільшани, а й із Гмирянки, Городні та інших. З Гмирянки прийшли мої коли шні 9 хлопців, яких я вчив три роки тому. Зразу ж домовилися з цими переростками вчитися за програмою середньої школи, по шість і більше уроків щодня, без канікул (окрім літніх), б ез будь-яких порушень дисципліни (як з 'ясувалося згодом, майже половина цього класу витримала іспити в інститут). В учбовому 1927— 1928 pp. семирічка, м ала 5-ий та 6-ий класи. Вдався за допо могою до односельця Дм. Ант. Котеленця, що сам е закінчив навчання в Петровсько- го — Розумовську сільгоспакадемію, він погодився працювати зі мною в 5—6 кла сах, а головне, школу перейменували на агрономічну семирічку. Але ці всі мої педагогічні засади ніяк не вкладались в догми комсомольсько- партійної мафії. Ніби з рогу достатку посипались на мене доноси, плітки від стука чів вільшанської партійної, комнезамівської, комсомольської організацій, «учителів» до Прилуцько-жандармського ДПУ ВКП (б), У лютому 1929 р. я був ареш тований Прилуцьким ДПУ, де слідчий Гайковський інкримінував мені український націоналізм, причетність до СВУ і т. п., терпів усі ці пекельні моральні та фізичні муки, знущання цього комуно-фашистського катівського слідства. Та, на моє щастя, позбавили мене цих тортур мої учні. С аме на той час в Прилуках відбувалися вибори депутатів до Верховної Ради Києва та Мосховії, — як в зал увійшли учні з батьками. Попереду — величезний портрет Петровського в руш никах (його писав мій учень Сергій Михайлович Бондар, нині народний художник СРСР, зар аз живе в Петербурзі), поздоровляю ть з'їзд та депутатів, дарують цей пор трет і одноразово слізно та щиро прохають цей з'їзд негайно визволити з пазурів ДПУ мене і вимагають побачення зі мною. Сталося нечуване! Виступив сам секре тар обкому і з єзуїтсько-ленінською підлотою пообіцяв учням допомогти в їх про ханні, а зараз, каже, — ідіть в ДПУ на побачення з навчителем. Учнів прийняли в клубі ДПУ, пригощали та весь час випитували, хто ж їх організував на цю подію. Учні-діти відповідали в одно, що самі додумалися до цієї затії. А я напередодні з півночі стояв «у стенки» до самого прибуття Гайковського, що якраз з погрозами умовляв мене: «Только подписать!» уже зредаговане «зізнання в злочині», як тут зне нацька вбігає в кабінет сам начальник ДПУ Бершацький (єврей). Я відвернув очі від цих двох катів, як почув такий солоденький іудейський голосок Бершацького: «Васи лий Дмитриевич, к нам садитесь, есть хорош ее для вас предложение». І підсунув мені стілець. «Вас пришли проведать ученики, вы должны сказать им, чтобы они не беспокоились, ГПУ, безусловно, разберется во всем и вас освободит». Відповів я йому так: «Я — Учитель прежде всего и, к ваш ему сожалению, не могу лгать вообще, а тем более детям, ученикам своим, и хуже всего — нести гнуснейшую чушь на с е бя». І відсунув подалі від себе «состряпанное признание». Вбігли вартові, зразу ж відвели мене в карцер і жбурнули на цементу підлогу. А учням Бершацький сказав: «Он после обеда крепко заснул на своей кровати и очень огорчился, что вы все это затеяли и не доверяете ГПУ в его работе. Вот скоро разберем ся, в чем дело и отпустим». У той-таки день мене перевели в Прилуцьку в'язницю. Допитам та кату ванням настав кінець. З ате в тюрмі всі камери були переповнені так званими «гли тайсько-терористичними бандами» від кожного села. Побачив я тут і вільшанських «бандитів» і серед них свого рідного молодшого брата Миколу. Кожної ночі цих мучеників розстрілювали в бані. Як правило, вже з ранку вся тюрма відала, за яким селом — черга на смерть... Вільшанцям випала на 17 серпня 1929 року. Я приготу вався чатувати біля вікна своєї камери, на другому поверсі. Опівночі вивели їх із скрученими за спиною алюмінієвим дротом руками. Уздрівши брата, що дивився в мій бік, я несамовито, на все горло крикнув: «Прощай, Колю!». Він відгукнувся: «Про щай, брате!». Вікно сколихнув пострілі. Від непритомності я упав на підлогу. В'язні, які чули наші крики, підняли мене з підлоги і віднесли на нари. Відтоді цей остан ній діалог з братом, я частенько чую ночами, очі заливаю ться слізьми. Думається, що ось-ось ми зустрінемося з братом на тім світі і порозуміємося! Вересневою ніччю етапом відправили мене до харківської в'язниці, згодом до московської Бутирки, а далі я потрапив на Попів острів. На цьому острові повністю закінчилася моя інавгурація на вже офіційно ствердженого раба ком фашистського СРСР, що дуже ясно і доступно довів нам представник від ДПУ (б) та Уряду СРСР тов. Курилко. Він сказав нам: «Здесь власть Соловецкая, ж аловаться можно только моему X... (показуючи те місце на галіфе) Прикажут с головой прыгнуть в бочку с дерьмом — быстро выполняй!». І в цей момент чотири священики принесли дві па раші з «дерьмом», наочно демонструючи нам, що важить тут дисципліна. Потім нам дали по шматку глевкого хліба і ополонику баланди — в кепку, в шапку, в хустину, а то й просто в підставлені жмені. Хто вихлюпнув зі жмень баланду на землю — тут же, під регіт вертухаїв, одержав, ополоником по спині. Дістав ополоником по ребрах і я. Отак ми підкріпилися за ціпу добу тепер уже соловецькими харчами і попрямували до пристані на Білому морі. Тут на нас чекав смердючий трюм паро плава «Глеб Покий», де лю дей набилося, як оселедців у бочці. Цього «Глеба Покия» хитапо на всі боки, зеки від качки блю вали і валялися на забльованій підлозі. Так ми пливли цілу ніч, хоч тоді вже було двадцять градусів морозу. Згодом відкрилася л яда трюму і почулася приправлена лайкою команда: «Вылетай пулей наверх!». На силу виліз, електросвітло засліпило очі: мороз, вітер. Людей старих витягали, а шість душ уже були мертвими. Погнали нас до лазні, постригли, одяг пропустили че рез вошобійку, загнали нас спати на горище цієї ж лазні. Як розвиднілося, погнали нас до Соловецького Кремля, до 13 роти, що меш кала в Преображенському соборі, на четвертому поверсі нар. Довідався, що я засуджений «Особым совещ анием гПу на З года по ст. 54.10 УК УССР». Випадково зустрівся із прилучанином Максименком, що добре знав усю нашу рідню. Він працював в «Соловецком общ естве краеведения» з 1924 року, і сам е завдяки його протеже я був рекомендований в це товариство. Приймальна комісія на чолі з проф, М. М. Виноградовим затвердила мене науко вим співробітником, а моїм безпосереднім керівником став проф есор із Сорбонни, француз українського походження Санін Олексій Григорович, який ще за царату по революційній діяльності близько знався з Леніним (Ленін зумів виманити Саніна до Петербурга і незабаром запроторив його на Соловки, так що його дружина і діти навіть не знали, де він дівся). Олексій Григорович проявив до мене батьківське піклування. Цьому сприяла й сам а праця науковця та побут в гуртожитку поряд з його келією. У вільні хвилини він переучував мене з фізики, вищої математики, фізичної хімії, термодинаміки. Глибо ко увів мені поняття про ентропію, так необхідні для інженерного мислення та інші знання. А коли в лютому 1932 року визволявся з Соловків, то наділив рекоменда- цією-листом (французькою мовою) до знайомого йому проф есора Петроградського індустріального інституту, щоб допоміг мені стати студентом-заочником. Це вже в травні 1932 р. здійснилося. Я став працювати в Донбасі, на Єнакієвському металур гійному заводі робітником і почав навчатися заочно. Свого батька розшукав не у Вільшані, а в Прилуках, д е він працював чорноро- бочим тютюнової фабрики. Мати брата Миколи (а мені мачуха) померла, не зд о лав ши болю розстрілу сина. Ця трагедія була такою. Влітку 1930—31 pp. в хату з гала сом, матюками вдерлася зграя мерзотників на чолі з партсекретарем Хамайком І. В., головою комнезаму Парченком І. Т., щоб вигнати із хати та сел а батька і матір як небажаючих вступати до колгоспу. Батько умовляв почекати до похорону, бо мати, що леж ала на печі, вже була напівжива. Натомість ці вурдулаки її з печі стягнули, кинули на санчата і батько з плачем самотужки повіз вмираючу (на скору сухоту легенів) свою дружину до Прилуцької лікарні, що за 18 км від села. Але не довіз до Прилук, бо хвора, викинута з тепла на мороз, зразу ж і померла. Збіглися люди, внесли покійницю в чужу хату, а батько подався до своєї оселі за дошками на д о мовину. Там йому надавали по потилиці, щоб не заваж ав більшовицькому усуспіль ненню усього хатнього надбання (забрали коня, корову, підсвинка, курей та інше). Поховавши дружину, в одній свитинці та з ціпком у руці батько подався до Прилук. Якось я довідався, що в Луганському ІНО є заочний відділ. Приїхав туди і вия вилося, що цим сектором керує Пулинець, мій однокурсник по Ніжинському інсти туту. Крім нього, тут працювали ще Котляров, Кононенко з дружинами (теж одно курсники). Пулинець зарахував мене студентом 3-го курсу хімічного факультету. Я просив його, щоб дозволив мені зразу ж скласти іспит з термодинаміки (як най складнішої дисципліни). На завтра під вечір проф. Войтенко і двоє з ним приймали від мене залік. Був тут і Пулинець. Мабуть, Войтенко хотів збити пиху з мене і з а пропонував найтрудніше, а сам е — питання про «ентропію». Цей залік перетворився у мій із Войтенком диспут, що тривав півтори години. Закінчилось зарахуванням тер модинаміки на «відмінно». Войтенко потиснув мені руку і заявив, що це перший по дібний випадок. Потім спитав, де я слухав лекції з термодинаміки. Я відповів, що в Сорбонні, у проф. Саніна. Коротше, по весні 1934 року я одерж ав диплом цього інституту. Парадоксально, що сам е соловецька посвідка наукового співробітника сприяла тому, що мене призначили навчителем хімії Єнакієвської СШ № 2, кооперативного технікуму, заочного відділу Артемівського педінституту, а за сумісництвом й учбо вого комбінату при заводі. Зумів заощ адити 3200 крб. на придбання садиби. Успішно виконав учбові заліки індустріального інституту за період з 1932 по 1937 pp. як «вре менно освобожденный заключенный» комуно-фашистського тоталітарного СРСР. 27 липня 1937 року згідно з рознарядкою ЦК КПРС № П51/94 від 3.VM.1937 р. (див. газету «Труд» за 4 червня 1992 р.) про міру покарання репресованих (по До нецькій області розстрілу підлягало 1000 чол., відправці в ГУЛАГ орієнтовно 3000) мене знову заареш тували і засудили «трійкою» на 10 років ув'язнення в ГУЛАГ, не гайно етапували дo станції Онохой на побудову залізниці Улан-Уде — Улан-Батор, де я з лопатою, киркою, ломом, тачкою не розлучався по 16 годин на добу (вже 23 травня 1938 р. ця магістраль функціонувала, працю вало на ній 280000 в'язнів, по 1000 робітників на 1 км). Потім нас погнали на будування магістралі БАМ, де вже працювали мільйони зеків. У 1940 році мене терміново привезли на о. Свободний Амурської області на головний завод АЗ-8 БАМу і запропонували перекваліфікував- тися на інженера-терміста. Я погодився, бо вже не осилю вав норми земляних робіт — на БАМІ упав з трапа з тачкою землі, підвернув праву ступню і на все життя захворів деформую чим артрозом ніг. Через три місяці навчання, після іспитів спе ціальна комісія присвоїла мені звання інженера-терміста і мене призначили нагляда чем за усіма майстернями оборонного значення по ГУЛАГу на Далекому Сході. На нашому головному заводі вперш е в СРС Р стали відливати чавунні корпуси мін не в земляні форми, а в металеві, безперервним конвейєром — круговим потоком. Слід зауважити, що робітники заводу були квінтесенцією робітничого класу СРСР, це бу ли високопрофесійні ливарники, вагранщики, токарі, свердлярі, слюсарі, ш ліфуваль ники тощо. Працювати з такими людьми було дуже легко. З а весь час війни АЗ-8 не мав жодної рекламації, щодня боєпродукцію вагона ми відправляли в діючу армію. На заводі АЗ-8 я відповідав за механічну та хімічну якість металів, працював на чальником підрозділу, здавав продукцію військовому відомству. Крайові, обласні, ГУЛАГІвські партпрацівники одержували за цю працю численні нагороди, та тільки не робітники. Щ оправда, 1947 року, у день мого звільнення з тюрми, мені дали квар тиру і настирливо просили залишитися працювати на заводі вільнонайманим. Відмов лявся. Аж начальник 4 відділу генерал Петренко умовив мене, прямо сказавши, що як колишній в'язень, я не можу бути на волі, навіть якщо я звідси і вийду, мене незабаром заареш тую ть знову і накинуть новий термін, то чи не краще залишитися тут працювати начальником підрозділу з пристойною зарплатою ? У 1949 році мені виділили путівку на курорт до Ялти. А коли в 1956 році мене реабілітували, то, щоб міцніше прив'язати до ГУЛАГу, запропонували вступити до партії. Боже, який це був глум! До цього нещ астя стало й трудніше працювати, бо новий контингент робітни ків був значно гірший від попереднього, а тут назрівав американсько-в’єтнамський конфлікт. Вирішив тікати, скориставшись виходом на пенсію. Діждався лютого 1963 року, подав заяву на звільнення і негайно виїхав із сімейством на Україну. Придбав оселю біля самого Дніпра і доживаю свого віку. У 1949 році, вперш е й востаннє, одружився з українкою, вчителькою англійської мови. Маю двох синів та шість онуків (з них чотири хлопці). Всього себе присвятив вихованню та навчанню синів. Обох довів до аспірантури. Старшого, Андрія, 1951 року народження, по агрономії, молодшого, Олексія (1955) по медицині, зар аз він якраз захищ ає докторську дисертацію. Із роду мого батька, Дмитра Григоровича Ролика, розстріляно: його рідного брата О лександра із сином Миколою, мого рідного брата Миколу, шуряка Івана Івановича Чміля (чоловіка моєї рідної сестри Оксани). На 10 років таборів ув’язнено мого рідного брата Василя, від голоду померло одинадцять різних родичів. Щ иросердечно признаюся, що писав експромтом, в заметушинні, бо вже дуже немічний, з нестерпними болями ніг (через артроз). Усі дати подій, прізвища катів, стукачів — безпомильні (в листопаді 1994 року добився права прочитати свої кри мінальні справи, привезли кур'єром прямо додому). Цікаво, що при арешті в 1937 році в мене забрали книги, різні документи та ощ адну книжку на 3200 крб. Звернув ся із заявою до Донецької Служби безпеки, щоб повернули взяте. Та нічого не вер нули, за винятком грошей, що ними користувалася радянська влада 58 років. О дер жав в сумі аж 14000 крб, що на сьогодні відповідає вартості кусня хліба старцеві (все листування зберігаю). Аж жахаюся від байдужих та низьких культурно-духовних вимірів, в яких пере буваємо зараз. Майже кругом організоване цькування та ш ельмування всього ук раїнського. Діють згубно на розбудову державності, демократії, на нашу надію та віру. І буду радий, коли ця моя незграбно написана заметуш анина послужить хоч ато мом на користь Україні, Тому розташ овуйте цю «сировину» як Вам завгодно. Я вже в своєму 94-році життя, слава Богу, не зрадивш и самому собі й рідному українському народові ні на грамину, ні на якийсь компроміс, незабаром подамся додому, на той світ. Прощавайте, хай Вам щ астить в усьому. З щирою повагою Василь Дмитрович Ролик, м. Гола Пристань на Херсонщині. 17 квітня 1995 року.

З прожитих літ

Репозитарії

Схожі ресурси