З історії Сіверщини у складі московської держави

Однією із специфічних рис історичного розвитку Сіверщини є те, що вона, внаслідок переходу місцевих князів Семена Можайського та Василія Шем’ячича на службу до Івана III у 1500 p., першою з українських земель увійшла до складу Московської держави, де й залишалася до Деулінської угоди. Щоправда, вих...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1996
Автор:	Русіна, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1996
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	У глиб віків
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200026
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	З історії Сіверщини у складі московської держави / О. Русіна // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 18-26. — Бібліогр.: 54 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200026
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2000262024-11-12T13:21:55Z З історії Сіверщини у складі московської держави Русіна, О. У глиб віків Однією із специфічних рис історичного розвитку Сіверщини є те, що вона, внаслідок переходу місцевих князів Семена Можайського та Василія Шем’ячича на службу до Івана III у 1500 p., першою з українських земель увійшла до складу Московської держави, де й залишалася до Деулінської угоди. Щоправда, виходячи з сучасних реалій, цей регіон важко дефінувати як чисто український, оскільки сіверськими в XVI—XVII ст. вважалися не тільки Чернігів, Путивль, Любеч, Новгород-Сіверський, а й Брянськ, Стародуб, Рильськ, Гомель. Саме ж його населення виступає в джерелах XVI ст. як етнографічно однорідне, під назвою сіврюків, ареал розселення яких співпадає з ареалом розселення сіверян Начального літопису. Очевидно, саме ця етнографічна самобутність і визначила виділення даного регіону в особливу історико-географічну область, оскільки як до, так і після XVI ст. єдність Сіверської землі не підкріплювалася ніякими політико-адміністративними інститутами. 1996 Article З історії Сіверщини у складі московської держави / О. Русіна // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 18-26. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200026 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	У глиб віків У глиб віків
spellingShingle	У глиб віків У глиб віків Русіна, О. З історії Сіверщини у складі московської держави Сiверянський літопис
description	Однією із специфічних рис історичного розвитку Сіверщини є те, що вона, внаслідок переходу місцевих князів Семена Можайського та Василія Шем’ячича на службу до Івана III у 1500 p., першою з українських земель увійшла до складу Московської держави, де й залишалася до Деулінської угоди. Щоправда, виходячи з сучасних реалій, цей регіон важко дефінувати як чисто український, оскільки сіверськими в XVI—XVII ст. вважалися не тільки Чернігів, Путивль, Любеч, Новгород-Сіверський, а й Брянськ, Стародуб, Рильськ, Гомель. Саме ж його населення виступає в джерелах XVI ст. як етнографічно однорідне, під назвою сіврюків, ареал розселення яких співпадає з ареалом розселення сіверян Начального літопису. Очевидно, саме ця етнографічна самобутність і визначила виділення даного регіону в особливу історико-географічну область, оскільки як до, так і після XVI ст. єдність Сіверської землі не підкріплювалася ніякими політико-адміністративними інститутами.
format	Article
author	Русіна, О.
author_facet	Русіна, О.
author_sort	Русіна, О.
title	З історії Сіверщини у складі московської держави
title_short	З історії Сіверщини у складі московської держави
title_full	З історії Сіверщини у складі московської держави
title_fullStr	З історії Сіверщини у складі московської держави
title_full_unstemmed	З історії Сіверщини у складі московської держави
title_sort	з історії сіверщини у складі московської держави
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1996
topic_facet	У глиб віків
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200026
citation_txt	З історії Сіверщини у складі московської держави / О. Русіна // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 18-26. — Бібліогр.: 54 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT rusínao zístoríísíverŝiniuskladímoskovsʹkoíderžavi
first_indexed	2024-11-17T08:25:32Z
last_indexed	2024-11-17T08:25:32Z
_version_	1818523698852790272
fulltext	У ГЛИБ ВІКІВ Олена Русіна З ІСТОРІЇ СІВЕРЩИНИ У СКЛАДІ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Однією із специфічних рис історичного розвитку Сіверщини є те, що вона, внаслідок переходу місцевих князів Семена Можайського та Василія Шем’ячича на службу до Івана III у 1500 p., першою з україн- ських земель увійшла до складу Московської держави, де й залишала- ся до Деулінської угоди. Щоправда, виходячи з сучасних реалій, цей регіон важко дефіну- вати як чисто український, оскільки сіверськими в XVI—XVII ст. вва- жалися не тільки Чернігів, Путивль, Любеч, Новгород-Сіверський, а й Брянськ, Стародуб, Рильськ, Гомель.* Саме ж його населення виступає в джерелах XVI ст. як етнографічно однорідне, під назвою сіврюків, ареал розселення яких співпадає з ареалом розселення сіверян Нача- льного літопису. Очевидно, саме ця етнографічна самобутність і визна- чила виділення даного регіону в особливу історико-географічну область, оскільки як до, так і після XVI ст. єдність Сіверської землі не підкріп- лювалася ніякими політико-адміністративними інститутами. Не становила вона адміністративного цілого і в період її перебу- вання в складі Російської держави. Територію Сіверщини було по- ділено на повіти на чолі з воєводами,* котрі заступили місцевих кня- зів, чиї володіння, за визначенням О. О. Зиміна,1 являли собою дещо середнє між уділами родичів великого князя московського і вотчина- ми служилих князів. Ці володіння були ліквідовані на межі 1510— 1520-х pp., після того, як помер Василій Стародубський і був ув’язне- ний Василій Шем’ячич. Останнього, як відомо, звинуватили у зраді — однак, можливо, звинувачення було фальшивим і, висуваючи його, Ва- силій ІІІ, згідно з версією Герберштейна,2 прагнув усунути з політичної * Докладніше див.: Русіна. О. В. Формування і зміст топоніму «Сіверська земля» // Укр. іст. журнал. — 1990. — № 6. — С. 80 — 87. Щоправда, в приказному діловодстві XVI—XVII ст. «северские города» (як, на- приклад, і «замосковные», «рязанские», «украинные», «заоцкие») виділялися в окре- мий округ («страну сиверских градов»; «во область Московскаго государьства, во гра- ды северския». — Русская историческая библиотека. — СПб., 1891. — Т. 13. — Ст. 226, 569, 639), а поняття «Север», «Северская земля» входили до офіційної терміноло- гії, Див.: Платонов С. Ф. Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI— XVII вв.: (Опыт изучения общественного строя и сословных отношений в Смутное время). — М., 1937. — С. 3 — 4. * Щодо їх особового складу див.: Зимин А. А. Список наместников Русского государства первой половины XVI в. // Археографический ежегодник за 1960 год. — М., 1962. — С. 27—42. 18 Сіверянський літопис арени цього, впливового князя (з яким, зокрема, безпосередньо контак- тував кримський хан). На особливий інтерес заслуговує політика, що здійснювалася на Сіверщині по відношенню до православної церкви, захист інтересів якої декларували московські володарі на межі XV—XVI ст. Нам ві- домо кілька жалуваних грамот місцевим монастирям (путивльському Молчинському, брянському Свенському, новгород-сіверському Спасо- Преображенському), котрі сягають 50-х pp. XVI — початку XVII ст., з докладним описом їх вотчин.3 Однак, що більш цікаво, московські правителі опікувались і земельними інтересами зарубіжних, київських монастирів — у першу чергу, Печерського. Від 1540 р. до нас дійшли дві грамоти Сигізмунда І з дозволом на відновлення збору печерськими ченцями «за границей», тобто на тери- торії Московської держави, данини, що «с давных часов хоживала з украинных северских городов, з Стародуба и з Новагородка, к тому манастырю»; надходження цього «стародавнего доходу и пожитку ма- настыра Печерского» припинилося з включенням Сіверщини до складу Російської держави.4 Отриманий ченцями дозвіл «по дань до Москвы посылати» у 1571 p., після інкорпорації Київщини Короною, був ствер- джений, на прохання печерського архімандрита Іларіона Пясочинсько- го, Сигізмундом-Августом;5 однак за умов Лівонської війни (1558— 1583 pp.) виплата данини фактично припинилася. Коли ж 1583 р. архі- мандрит Мелетій (Хребтович) звернувся до Івана IV з питанням про її надходження «по прежнему преданью и обычаю», з’ясувалося, що «старые книги в пожар погорели, и на Москве сыскать того не мог- ли»; тож думному дяку Андрію Щелкалову було наказано «послать сыскать в те городы северские, ис которых городов в Киев к Пречистой Богородице в Печерской монастырь наша милостыня давана».6 Іван IV пообіцяв архімандриту після «сыску» видати «о той милостине указ свой»; та смерть царя стала цьому на перешкоді. Наведений актовий матеріал переконливо свідчить, що в усіх цих випадках йшлося не про пожертви (як, наприклад, вважав, П. Г. Кле- патський),7 а про регулярну данину Печерському монастирю; правда, щодо походження і природи цієї данини в джерелах XV—XVI ст. не- має ніякої інформації. Єдиний натяк на існування певного зв’язку між сіверськими землями й Печерським монастирем містить потвердна гра- мота патріарха Максима на ставропігію цьому монастирю, датована 1481 p., де останній фігурує разом з його «пределами» — київським Микільсько-Пустинським монастирем і «трема монастыры Северское земли, черниговский, бранский и Новгородка Сиверского».8 Втім, да- ний документ, хоч інколи і розглядається в літературі як автентичний,9 є фальсифікатом початку 1590-х років, що в ньому відбилися історичні реалії цього часу — передусім, намагання архімадрита Печерського монастиря підкорити своїй владі сусідній Пустинський монастир (див. королівський лист Мелетію Хребтовичу від 2 липня 1578 р. із заборо- ною «без жадного права, над привилея и волность их, наданя и фун- души... монастиру Пустинскому надание... в повинность владзи и по- слушенства своего их мети»),10 а також характерна для політичної мен- тальності XVI ст. відмова від остаточного визнання переходу Сіверсь- кої землі під зверхність Москви і спроби офіційних кіл Польсько-Ли- товської держави довести свої історичні права на цю територію. З’ясувати питання про сіверську данину Печерському монастирю дозволяють документи XVII ст. з фонду Посольського приказу. У спра- ві про приїзд до Москви ченців Печерського монастиря в 1628 р. ци- тується грамота Федора Іоанновича, згідно з якою 1586 р. цар, разом із іншими грошовими сумами, надіслав архімандриту Мелетію «50руб- лев за оброк, что шло в Печерской монастырь с тех сел, которые были Сіверянський літопис 19 за монастырем в государевых в северских городех».11 Знята тоді ж ко- пія даної грамоти, через розпорошення архівних фондів, опинилась у складі іншої справи; однак і вона є доступною для дослідників.12 Таким чином, шляхом збирання данини реалізовувалося право Пе- черського монастиря на села, розташовані поблизу Новгорода-Сіверсь- кого і Стародуба. Можна, з певною обережністю, припустити, що ці землі були пожалувані монастирю князями Можайськими (рід яких, до речі, фігурує у печерському пом’янику)13 і Шем’ячичами, котрі про- тягом другої половини XV ст. володіли даними містами. Принаймні, ці князі відомі як донатори: існує грамота Сигізмунда І від 1509 р. на право щорічного виїзду до Московщини священиків церкви св. Миколи в Орші для збору данини з «земель бортных» у Гомелі, що їх було на- дано церкві князем Семеном Можайським;14 князь Василь Іванович Шем’ячич на початку XVI ст. пожалував бортні угіддя у Рильському повіті місцевим церквам Миколи Чудотворця і Афанасія Олександрій- ського.15 Втім, за відсутністю актів донацій і згадок про них у джере- лах, дане припущення залишається в сфері гіпотез — адже відомості про печерські маєтності сягають 2-ї половини XI ст.16 Як би там не було, фактом є те, що у XV ст. на Сіверщині існував- ли земельні володіння Печерського монастиря; у XVI ст., із включенням Сіверської землі до складу Московської держави, монастир зберіг пра- ва на ці маєтності, котрі, таким чином, набрали інтерполітичного ха- рактеру.* При цьому йшлося не про одиничне явище — що, крім на- веденого епізоду з оршинськими священиками, засвідчує факт звернен- ня до царя Михайла Федоровича в 1640 р. ігумена київського Микіль- сько-Пустинського монастиря, котрий нагадав у своїй грамоті, що «от прежних государей царей и великих князей Московского великого го- сударства в уезде Путивльском некоторые отчины и земли на тот свя- тый Пустынский наш монастырь грамотами печатными записаны суть, с которых за войною и посямест ничто не приходит обители нашей; и сего ради молим величества царствия твоего, пресветлый царю госуда- рю, благоизволи любо той отчине и земле зде к монастырю нашему Пустынскому, по прежних царей и государей грамотах, прилучити и чрез многие лета задержанья, по своей благости царской, повели отда- ти или в то место царским своим жалованьем нас, богомольцев своих, ущедрити».17 На підтвердження своїх прав монастирем була представ- лена «жаловалная грамота великого князя Василья Ивановича 7019 (1510/1511 — О. Р.) году, какова дана в киевской Николской Пустын- ской монастырь игумену Мокарью с братьею на вотчинную землю в Иовгородцком уезде Северском да в Путивльском уезде во многих ме- стех».18 Грамота, на жаль, не збереглась, але в давньому, 1673 р., опису архіву Посольського приказу її згадано (хоч і помилково) як «жало- ванную грамоту великого князя Василья Ивановича Николского Пу- тивльского (!) монастыря игумену Макарию з братьею на землю и на угодья в Путивльском уезде 7019 году».19 Про те, що у першій полови- ні XVI ст. монастир мав можливість здійснювати збір данини зі своїх сіверських маєтностей, свідчить грамота Сигізмунда І київському воє- воді Андрію Немировичу, виявлена нами в фондах Інституту рукопису ЦНБ НАН України: «Присылали к нам игумен и вси старцы манасты- ря святого Николы с Киева, чолом бьючи о том, штож которая дань здавна ходит до того манастыря Пустынского с Путивля и з Новаго- родка Сиверского; ино деи тыми разы оттоль к ним присылают, хотя- чи им тую дань выдавати; нижли они без дозволенья нашого не смели * Це змушує критично поставитися до зауваження Михалона Литвина про те, що «князь московитів отримує щорічно значні прибутки з тих володінь цього (Печерсько- го — О. Р.) монастиря, які відійшли до нього» і «не поспішає повернути їх» (Миха- лон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. — М., J994. — С. 102). 20 Сіверянський літопис по тую дань за границу там посилати и били нам чолом, абыхмо им того дозволили. А про то абы твоя милость по тую дань к Путивлю и к Новугородку Сиверскому им посылати не заборонял» (1528 p.).20 Втім, наприкінці XVI ст., за часів Федора Іоанновича, монастирю було «отказано в вотчинной земле, что была вотчинная земля за тем Николским монастырем в Путивле и в Новегородке».21 Можливо, тоді ж втратив свої сіверські маєтності й Печерський монастир — при найм- ні, їх немає у реєстрі його земельних володінь, укладеному 1593 p.. де зафіксовано навіть права на «dan miodowu z siof hosudarskich».22 Оче- видно, з 1586 p. цей монастир почав отримувати «за оброк» регулярну царську субсидію: виданою того року грамотою гарантувався безпе- решкодний проїзд печерських ченців до Москви за «милостинею», у 1588 р.23 Це й створило прецедент, на підставі якого монастир наполя- гав на своїх правах на цю, компенсаційну за своєю природою, «мило- стиню» у 2-ій чверті XVII ст., коли Сіверщина опинилась у складі Речі Посполитої. Таким чином, ходіння київських ченців до Московщини у XVII ст. спиралися на традицію попередніх часів, коли місцеві прави- телі виділяли належну їм сіверську данину — що, безумовно, зміцню- вало позиції Москви у середовищі православного духовенства. Слід звернути увагу і на той факт, що перебування Сіверщини у складі Російської держави, безсумнівно, позначилося на демографічних та етнічних процесах у цьому регіоні. Щоправда, тут не практикували- ся масові «виводи» місцевого населення, котрі, як відомо, мали місце у новоприєднаних до Москви Новгороді, Пскові, Твері та Смолен- ську;24 тривалий час не було тут і широкої роздачі земель «у помістя» вихідцям з Моковщини.25 Однак наприкінці XVI ст., через окраїнне по- ложення і близькість до Кримського ханства, Сіверщині (і, насампе- ред, Путивльщині)26 було відведено важливу роль в організації москов- ської сторожової служби — чим, у свою чергу, було спричинене роз- міщення тут військово-служилого люду різних категорій. Про масшта- би цього розміщення дає змогу судити опублікована Г. М. Анпілоговим «отдельная» книга 1594 р.,27 котра свідчить про те, що з Російської дер- жави на малозаселену Путивльщину вихлюпнула грандіозна міграцій- на хвиля, певною мірою захлеснувши місцеве населення (невипадково у XVII ст. згадки про сіврюків практично зникають з джерел). До речі, в процесі розміщення кінних самопальників їм, як прави- ло, роздавали «за пашню» бортні «ухожеи»; при цьому бортні дере- ва високо цінувалися — так що навіть із виділенням новому володарю «паханых земель» його права обмежувались у такий спосіб: «...лес ему по дуброве хоромной и дровяной сечь у своей пашни про себя, а не на продажю. А бортей и дельнаго деревья, которые вперед в борти приго- дятца, того ему не сечь». Це підкреслює ту особливість економіки Сі- верщини, що її Н. Б. Шеламанова визначила як «більший розвиток промислів — бортництва, рибальства, мисливства, — у порівнянні з землеробством».28 Втім, ще М. В. Довнар-Запольський зауважив, що «в XVI ст. переважаючим типом господарства тут було не землеробство, а експлуатація ухожаїв».29 Однак лише в наш час цей феномен, «від- значений у літературі, та для XVI ст. погано задокументований», дістав джерельне підтвердження у вигляді московських «обидных списков» 1580 — 1590-х pp. з переліком шкод, завданих польсько-литовською сто- Гадаємо, що саме ці путивльські «ухожеи» згадуються в духовній грамоті Івана IV (1572 p.), що дійшла до нас у пізній копії: «...Да сыну же моему Ивану даю го- роды северские.., и волости, и села тех городов, со всеми северскими и полскими (тоб- то тими, що знаходяться в Полі — О. Р.) угожьи и [пу]ти[в]лскими (прочитання на- ше — О. Р.) угожеи» (Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV — XVI вв. — М-Л., 1950. — № 104. — С. 437). Сіверянський літопис 21 роною.30 За спостереженнями Н. В. Шеламанової, «якщо збитки погра- бованих литовцями російських поселень у північно-західних і централь- них районах визначалися, головно, кількістю вивезеного хліба, худоби, сіна, то розорення на Сіверщині зазнавали борті, рибні ловлі, боброві гони та коні. Населення цих областей у російських дипломатичних до- кументах взагалі звалося «бортниками»; його повинності обчислювали- ся «медвяным оброком».31 Продукти бортництва мали стабільний попит на ринках Московщи- ни, де, за свідченням Д. Флетчера, Сіверська земля виступала як один з головних постачальників меду та воску.32 Таким чином, у XVI — на початку XVII ст. зберігалася традиційна структура економічної діяль- ності місцевого населення, успадкована від попередньої, литовської, доби.33 Це змушує прислухатися до спостережень К. В. Базилевича, котрий вказував на «відсутність у зовнішній політиці Івана III безпосередньо- го прагнення до здобування земель для екстенсивного розширення мос- ковського землеволодіння».34 Тож, очевидно, має рацію Г. Л. Хорошке- вич, припускаючи, що в боротьбі за Сіверщину головну роль відігра- вали інтереси торгівлі — забезпечення безперешкодного пересування московських купців дніпровським шляхом, котрий з’єднував Крим та Північне Причорномор’я з Волго-Окським басейном.35 Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра купецькі каравани йшли «землею або во- дою», тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси та Канів, до Києва; тут відкривалися річний та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, уверх Десною (судноплавною від верхів’я до устя) на Новгород-Сіверський (зв’язаний торговими шляхами з Рильськом і Путивлем) та Брянськ, звідки через Бринь, Серенськ, Воротинськ, Калугу, Торусу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви.36 У XVI ст. на цій «стародавній і досить второваній дорозі»37 на відрізку від Москви до Новгорода-Сі- верського були влаштовані так звані «ямы» — станції для переміни ко- ней посланцями царя, які їхали в Крим і Туреччину з дипломатичними й торговими дорученнями; вони також обслуговували послів і торгових представників цих держав.38 Безперечно, відзначені моменти лише вкрай незначною мірою ха- рактеризують політику Московської держави на Сіверщині — що зай- вий раз свідчить про необхідність комплексного вивчення даного питан- ня. На сьогодні єдиним спеціальним дослідженням, присвяченим цій проблематиці, є розділ «Сіверська земля» в історико-географічній праці М. М. Тихомирова «Росія у XVI столітті»,39 невеликий за обсягом і ма- лоінформативний. Нерозробленість у фаховій літературі проблем історичного розвит- ку Сіверщини у XVI — на початку XVII ст. не в останню чергу є наслі- дком того, що значну кількість джерел цієї доби ще й досі не запро- ваджено до наукового обігу. У XIX — на початку XX ст. бурхлива ар- хеографічна діяльність київської Тимчасової комісії для розгляду дав- ніх актів практично не заторкнула територію Північного Лівобережжя; що ж до чернігівських краєзнавців, то їх увага була зосереджена на публікації пізніших за часом матеріалів.40 У радянській археографічній практиці найпомітнішим явищем стало згадане вище видання Г. М. Ан- пілогова. Значення цієї комунікаційної артерії підкреслював Р. Гейденштейн (1596 p.): «(У Києві) є чимало купців, які займаються торгівлею з Москвою. Дуже вигідну тор- гівлю здійснює Київ по Дніпру й Десні, що впадає в Дніпро за милю від Києва. Ту- більці називають її другою половиною Дніпра, така вона глибока» (Сборник материа- лов для исторической топографии Киева и его окрестностей. — К., 1874. — Отд. 2. — № 10. — С. 24). 22 Сіверянський літопис Зрозуміло, що така ситуація потребує значного покращення — пе- редусім, стосовно статистичних і описових джерел: адже якщо події політичного життя на Сіверщині реконструюються за літописними да- ними та дипломатичним листуванням, то вивчення економічних, соціаль- них і демографічних процесів XVI — початку XVII ст. неможливе без публікації репрезентативного документального матеріалу — насампе- ред, писцевих та оброчних книг. Вони, хоч і дійшли до нас у досить незначному обсязі й лише починаючи з 20-х pp. XVII ст.,41 мають істот- ний інформаційний потенціал, засвідчений низкою публікацій.42 Завдя- ки їм було досліджено особливості господарської діяльності служило- го та міського населення Сіверщини; «а ось що відбувалось у величез- них «починках», які мали на Півночі Лівобережжя монастирі... можна лише гадати, виходячи з загальних закономірностей або праць з історії інших регіонів Російської держави».43 Тож не випадково у спеціальній літературі визнано за перспективний на сьогодні напрям археографіч- ної діяльності обстеження приватних і монастирських фондів Російсь- кого державного архіву давніх актів з метою виявлення та публікації відповідних матеріалів.44 Зі свого боку зазначимо, що безумовний інтерес становить також фонд Посольського приказу — зокрема, документи щодо розмежування між Російською державою та Річчю Посполитою за умовами Поляиов- ського миру, серед яких чимало поземельних актів XVI ст., у тому числі й з описом монастирських маєтностей. Серед них — найраніший, 1638 p., список грамоти Івана IV новгород-сіверському Спасо-Преобра- женському монастирю (1551 p.), який у 30-х pp. XVII ст. зберігався у севському Новоспаському монастирі.45 Ця грамота є підтвердженням двох жалуваних грамот батька Івана IV, Василія III; з них першу, з описом монастирської вотчини, ченці пред’явили царю, а друга, за їх словами, згоріла під час татарського нападу на Новгород-Сіверський (очевидно, у 1542 p.). За формуляром грамота є типовою для москов- ської канцелярії першої половини — середини XVI ст.; звертає на себе увагу лише докладний опис монастирських володінь, що зближує її з межовими актами.46 У фондах Посольського приказу зберігся й список грамоти, виданої монастирю Борисом Годуновим у лютому 1602 р.47 За формою вона є виписом з писцевих книг Новгорода-Сіверського 7093 (1584/85) р. і Пу- тивля 7099 (1590/91) p., які не збереглися до нашого часу. Зрозуміло, що вона істотно відрізняється від грамоти Івана IV, хоча й містить опис одних і тих самих угідь. У комплексі ж обидві грамоти дають досить повне уявлення про монастирську власність у середині — наприкінці XVI ст.48 У формі випису збереглися в фонді Посольського приказу й дані про земельні володіння путивльського Молчинського монастиря.49 Ви- пис був зроблений з писцевих книг Путивля 7065 (1556/57) р. і став підставою для пожалування Василія Шуйського у липні 1606 р. Цей до- кумент, уперше виявлений на початку 1970-х рр.50 і досі не опублікова- ний, не лише містить опис монастирської вотчини, а й дає чітке уявлен- ня про характер і форми її господарської експлуатації; до того ж, він розширює наші уявлення про тогочасну антропонімію і топонімію ре- гіону, а також про номенклатуру знаків власності на бортних деревах — так званих «знамен», що вже не раз ставали об’єктом історичних та історико-лінгвістичних досліджень.51 У комплексі з пізнішими царськи- ми грамотами52 цей випис дає можливість простежити поступове зрос- тання маєтностей Молчинського монастиря, котрому протегували такі різні особи, як Лжедмитрій І, Василій Шуйський та Михайло Рома- нов, і який у першій половині XVII ст., за спостереженнями І. М. Мік- Сіверянський літопис 23 лашевського,53 перетворився на найвизначнішого з-поміж землевласни- ків південної «україни» Московської держави. Цікаві наукові знахідки можливі й в фондах Розрядного приказу— зокрема, акти XVI ст., подані разом із родоводами до Розряду пред- ставниками служилих родин після скасування місництва у 1682 р. Де- які з цих документів дають змогу реконструювати організацію сторо- жової служби на Сіверщині та форми місцевого урядування.54 Безпе- речно, дослідження цих фондів дозволить вписати цікаву сторінку в іс- торію російсько-українських взаємин XVI ст. Джерела та література, примітки. І. Зимин А. А. Служилые князья в Русском государстве конца XV — первой тре- ти XVI в. // Дворянство и крепостной строй России XVI—XVIII вв. —М., 1975. — С. 42—43; Зимин А. А. Формирование боярской аристократии в России во второй поло- вине XV — первой трети XVI в. — М., 1988. — С. 137. Зауважимо, що володіння Ше- м’ячичів та Можайських істотно зросли після 1500 р. — Іван III, виконуючи свою обі- цянку, «придал им к тем их городом: князю Семену (Можайському — О. Р.) Почап, да Мглин, да Дроков, да Попову Гору, князю Василью (Шем’ячичу — О. Р.) Пу- тивль да Радогощ» (Ермолинская летопись. // ПСРЛ. — СПб., 1910. — Т. 23. С. 196). Цій інформації протирічить звістка С. Герберштейна про те, що володарем Путивля на початку XVI ст. був якийсь «государ Димитрій» (Герберштейн С. Записки о Моско- вии. — М., 1988. — С. 140 — 141), особа якого не піддається ідентифікації. 2 Герберштейн С. Указ. соч. — С. 141. 3 Російський державний архів давніх актів (далі: РДАДА). — Ф. 79, oп. 1, 1636 p., спр. 6. — Арк. 137—143; Каштанов С. М., Назаров В. Д., Флоря Б. Н. Хроно- логический перечень иммунитетных грамот XVI в. // Археографический ежегодник за 1966 г. — М., 1968. — № 1—511; Русіна О. В. Грамоти новгород-сіверському Спасо- Преображенському монастирю (у копіях севського походження) // Укр. археограф. щорічник. — К., 1993. — Вип. 2. — С. 138 —152. 4 Акты, относящиеся к истории Западной России (далі — Акты ЗР.). — СПб., 1848. — Т. 2. — № 204. — С. 368—370. 5 Акты ЗР. — СПб., 1848. — Т. 3. — № 52. — С. 157—158. 6 Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси. — М., 1877. — Т. 1. — № 7. — С. 18—19. До речі, цей епізод був досить своєрідно інтерпретований П. О. Кулішем: «Печерський монастир вказував, власне, на постійні пожертви московських государів, а вона (Москва — О. Р.) перевела справу на сіверські міста, з яких йшла «милостыня» в Київ до Пречистої Богородиці; та цар усе ж таки не відмовився від допомоги Печерському монастирю. Грамота 1583 p., визнаючи за ним право на одер- жання від царя милостині, пояснює численні ходіння ченців до Москви за милости- нею. Якщо, з одного боку, Київ вважався «отчиною» московського государя, то, з другого, на Москву дивилися як на пристановище у церковних потребах. Слова «дав- ние часы», «прежнее предание и обычай» були для печерських ченців ніби ниттю, яка не давала їм втратити слід до руської політичної єдності» (Там же. — С. 17—18). 7 Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. — Одесса, 1912. — Т. 1: Литовский период. — С. 83. Варта уваги й позиція К. В. Харламповича, котрий (оче- видно, введений в оману джерельною лексикою) відзначав, що Печерський монастир не тільки отримав від московських володарів право на збирання традиційної данини з Новгорода-Сіверського та Стародуба, а й «домігся навіть більшого — певної що- річної милостині» з цих же міст, наданої йому «предками Грозного» (Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914.— Т. 1. — С. 12). Порівн.: Ульяновский В. И. Россия в начале Смуты: Очерки социально- политической истории и источниковедения. — К, 1993. — Ч. 1. — С. 65 (Печерський монастир «мав давні зв’язки з Москвою, традиційно отримуючи царську милостиню й користуючись правом збирання данини в сіверських землях, які належали Росії»). 8 Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов (далі: Архив ЮЗР). — К, 1859. — Ч. 1. — Т. 1. — № 1. — С. 1. Заз- начимо, що на підставі цієї грамоти брянський Свенський монастир був підпорядко- ваний Печерській Лаврі у 1681 р. (Петров Н. И. Историко-археологический очерк г. Брянска, Орловской губ., и его отношение к Киеву // Труды Киевской духовной академии. — 1901. — № 1. — С. 26). 9 Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исто- рические судьбы восточного славянства. — М., 1982. — С. 72, 145; Хорошкевич А. Л. 24 Сіверянський літопис Сословное землевладение украинских и белорусских земель XIV — начала XVI в. и древнерусские традиции // Исследования по истории и историографии средневековья. — М., 1982. — С. 208; Ричка В. М. Про джерела та, основні етапи формування цер- ковно-монастирського землеволодіння у Південній Русі (друга половина XI—XVI ст.) // Феодалізм на Україні. — К., 1990. — С. 7. 10 Архив ЮЗР. — К., 1883. — Ч. 1. — Т. 6. — № 31. — С. 63—64; № 36. — С. 73 (королівський лист М. Хребтовичу від 22 березня 1581 р. із забороною чинити утиски ченцям і підданим Пустинського монастиря). 11 РДАДА. — Ф. 124, oп. 1628 р., спр. 1. — Арк. 38, 45. 12 Там же. — Ф. 124, oп. 1586 р., спр. 1. — Арк. 1—3. 13 Голубев С. Т. Древний помянник Киево-Печерской Лавры (конца XV и начала XVI столетия) // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. — 1892. — Кн. 6. — Приложение. — С. 56. 14 Акты ЗР. — Т. 2. — № 48.- — С. 59—60. У 1541 р., після повернення Гомель- щини до складу Литовської держави, право оршинських священиків на цю медову данину було ще раз підтверджене Сигізмундом І (Там же. — № 208. — С. 373). 15 Анпилогов Г. Н. Бортные знамена как исторические источники (по путивльским и рыльским переписным материалам конца XVI и 20-х гг. XVII в.) // Советская ар- хеология. — 1964. — № 4. — С. 156. 16 Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — К., 1989. — С. 94—96; Рич- ка В. М. Про джерела та основні етапи... — С. 4—5. 17 Акты ЮЗР. — СПб., 1861. — Т. 3. — № 21. — С. 32. 18 Там же. — № 17. — С. 26. 19 Опись архива Посольского приказа 1673 года. — М., 1990. — Ч. 1. — С. 213. 20 ЦНБ НАНУ. — IP, ф. 301. № 595 (П.). — Арк. 186. 21 Акты ЮЗР. — Т. 3. — № 17. — С. 26. 22 Архив ЮЗР. — Ч. 1. — Т. I. — № 91 — С. 386—388. 23 РДАДА. — Ф. 124, оп. 1586 р., спр. 1. — Арк. 4—5. 24 Веселовский С. Б. Феодальное землевладение в Северо-Восточной Руси. — М.; Л., 1947. — С. 86—87. 25 Кром М. М. Меж Русью и Литвой. — М., 1995. — С. 223—224. 26 Загоровский В. П. История вхождения Центрального Черноземья в состав Российского государства в XVI веке. — Воронеж, 1991. — С. 77, 81, 110. 27 Анпилогов Г. Н. Новые документы о России конца XVI — начала XVII века. — М., 1967. — С. 130—306. 28 Шеламанова Н. Б. Состав документов Посольского приказа и их значение для исторической географии России XVI века: (По материалам фонда Сношений России с Польшей ЦГАДА) // Археографический ежегодник за 1964 г. — М., 1965. — С. 49. 29 Довнар-Запольский М. В. Государственное хозяйство Великого княжества Ли- товского при Ягеллонах. — К., 1901. — Т. 1. — С. 722. 30 Частково опубліковані: Анпилогов Г. Н. Новые документы... — С. 78 — 109. 31 Шеламанова Н. Б. Состав документов... — С. 49. 32 Флетчер Д. О государстве Русском. — СПб., 1905. — С. 12. Сіверський мед ку- пували навіть новгородці («...Купил чашник, старец Макарей, у Ждана, Данилова сы- на, серьпуховитина... меду сиверьского 75 пуд; дано 45 руб.» (1600 р.). — Греков И. Б. Очерки по истории хозяйства Новгородского Софийского Дома XVI—XVII вв. // Греков И. Б. Избранные труды. — М., 1960. — Т. 3. — С. 95). 33 Докладніше див.: Русіна О. В. Демографічні та соціально-економічні процеси на Сіверщині у XIV—XV ст. // Український історичний збірник. — К., 1995 (друкує- ться). 34 Базилевич К. В. Внешняя политика Русского централизованного государства: вторая половина XV века. — М., 1952. — С. 61. 35 Хорошкевич А. Л. Россия и мирове торговые пути концу XV в. // Феодаль- ная Россия во всемирно-историческом процессе. — М., 1972. — С. 34, 37; Сидорен- ко О. Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (IX — середина XVlI ст.). — К., 1992. — С. 114. До речі, про зацікавленість «русинів великого князя московського» у розвитку цієї торгівлі у 70-х pp. XV ст. інформували свою метрополію, Геную, кафин- ські купці (Грушевський М. С. Козаки в 1470-х pp. // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка 1903. — Кн. 6. — С. 2. Сіверянський літопис 25 36 Акты ЗР. — Т. 2 — № 60. — С. 74; Архив ЮЗР. — К., 1886. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 82—83, 96, 112, 595; Архив ЮЗР. — К., 1907. — Ч. 8. — Т. 5. — № 84. — С. 187 — 189; Герберштейн С Указ. соч. — С. 140. 37 Литвин М. Указ. соч. — С. 100. 38 Фехнер.М. В Торговля Русского государства со странами Востока в XVI ве- ке, — М., 1956. — С. 15—16. 39 Тихомиров М. Н. Россия в XVI столетии. — М., 1962. — С. 407—414. 40 Малиневская В. М. Развитие исторического краеведения на Черниговщине в конце XIX — начале XX в.: Автореф. дисс. ... канд. ист. наук. — К., 1990. — С. 10. 41 Милов Л. В., Булгаков М. Б., Гарскова И. М. Тенденции аграрного развития России первой половины XVII ст. — М., 1986. — С. 148—155, 162—164. 42 Эрнст Н. Л. Путивль и его посад в первуй половине XVII-ro века. // Юбилей- ный сборник статей студенческого историко-этнографического кружка при имп. универ- ситете св. Владимира. К., 1914. — С. 57—79; Булгаков М. Б. Бортничество служи- лых людей Северской земли в первой трети XVII в. // Крестьяне и сельское хозяйство России в XIV—XVIII веках. — М., 1989. — С. 125—144; Булгаков М. Б. О некото- рых сторонах хозяйственной деятельности посадских людей г. Путивля в первой по- ловине XVII в // Город и горожане России в XVII — первой половине XIX в. — М., 1991. — С. 74—93. 43 Балабушевич Т. А. До питання про публікацію джерел з соціально-економічної історії малодосліджених регіонів України // Українська археографія: сучасний стаи та перспективи розвитку. — К., 1988. — С. 139. 44 Там само. 45 РДАДА. — Ф. 79, оп. 1638 p., спр. 9, ч. 2. — Арк. 296—306. 46 Боряк Г. В. Административно-территориальное устройство украинских земель в конце XV — середине XVI в.: Анализ документальных источников: Дисс... канд. ист. наук. — К., 1987. — С. 43. 47 РДАДА. — Ф. 79, оп. 1638 р., спр. 9, ч. 2. — Арк. 307—311. 48 Обидві пам’ятки опубліковано: Русіна О. В. Грамоти... — С. 142—152. 49 РДАДА. — Ф. 79, on. 1, 1636 p., спр. 6. — Арк. 137—143. 50 Шеламанова Н. Б. Документа государственных межеваний 30—40-х годов XVII в. // Археографический ежегодник за 1971 г. — М., 1972. — С. 170. 51 Коткова Н. С. Названия руських бортних знамен — историко-лингвистический источник // Исследования по лингвистическому источниковедению. — М., 1963. — С. 120—133; Анпилогов Г. Н. Бортные знамена... — С. 151—169; Булгаков М. Б. Бортни- чество служилих людей... — С. 141—142. 52 Опубл.: Труды Курского губернского статистического комитета. — Курск, 1863. — Вып. 1. — С. 562—578; Палладий. Историко-статистическое описание Молчин- ской Рождество-Богородицкой Печерской мужской Софрониевой пустыни. — М., 1895. — С. 14—15; Актовые и летописные материалы о восстании И. И. Болотникова / Пуб- ликацию подготовил В. И. Корецкий // Советские архивы. — 1976. — № 5. — С. 57— 58. На початку століття списки цих грамот зберігалися в архівах Молчинського мона- стиря і Молчинської Софронієвої пустині (Лебедев А. С. Сведения о некоторых архи- вах духовного ведомства в губерниях Курской и Харьковской // Труды Харьковского предварительного комитета по устройству XII Археологического съезда (= Сборник Харьковского историко-филологического общества. — Т. 13). — Харьков, 1902. — Т. 2. — Ч. 1. — С. 166, 179). Див. також: Памятники южновеликорусского наречия. Ко- нец XVI — начало XVII в. — М., 1990. — № 57. — С. 66—67 (оброчний випис 1601 p.). 53 Миклашевский И. Н. К истории хозяйственного быта Московского государства. — М., 1894. — Ч. 1: Заселение и сельское хозяйство южной окраины XVII в. — С. 132—133. Порівн.: Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. — М., 1887. — С. 119—120. 54 Див. їх вибіркову публікацію: Юшков А. И. Акты XIII—XVIII вв., представ- ленные в Разрядный приказ представителями служилых фамилий после отмены мест- ничества. — М., 1898. — № 131, 201, 226, 227, 238 тощо. 26 Сіверянський літопис

З історії Сіверщини у складі московської держави

Репозитарії

Схожі ресурси