Розкажу словами…
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200028 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Розкажу словами… / Г. Греченко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 33-36. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200028 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2000282024-11-12T13:22:09Z Розкажу словами… Греченко, Г. Славутицький оберіг 1996 Article Розкажу словами… / Г. Греченко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 33-36. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200028 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Славутицький оберіг Славутицький оберіг |
| spellingShingle |
Славутицький оберіг Славутицький оберіг Греченко, Г. Розкажу словами… Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Греченко, Г. |
| author_facet |
Греченко, Г. |
| author_sort |
Греченко, Г. |
| title |
Розкажу словами… |
| title_short |
Розкажу словами… |
| title_full |
Розкажу словами… |
| title_fullStr |
Розкажу словами… |
| title_full_unstemmed |
Розкажу словами… |
| title_sort |
розкажу словами… |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Славутицький оберіг |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200028 |
| citation_txt |
Розкажу словами… / Г. Греченко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 33-36. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT grečenkog rozkažuslovami |
| first_indexed |
2024-11-17T08:25:36Z |
| last_indexed |
2024-11-17T08:25:36Z |
| _version_ |
1818523702703161344 |
| fulltext |
СЛАВУТИЦЬКИЙ ОБЕРІГ
Григорій Греченко
РОЗКАЖУ СЛОВАМИ…
Трапилося так, що в цьому селі мені тривалий час довелося пра-
цювати. Добирався я сюди переважно автобусом, а зрідка із залізнич-
ної станції Малійки, що за сім кілометрів від Ведилець. Ідеш, бувало,
польовими стежками і немовби бачиш перед собою минуле і сьогодні-
нє краю...
Назвали село, переповідають, від імені річки Ведилки, що й нині
навесні наповнюється водою і є притокою Пакульки, по обидва боки
якої і розташувалися Ведильці.
Давнє це село. Уперше воно згадується в грамотах короля Сигіз-
мунда Ш від 1619 року і Владислава IV від 1633-го. Тоді Ведильці вхо-
дили до складу Чернігівського повіту Чернігівського воєводства. Пер-
шими поселенцями були тут селяни-втікачі з Правобережної України.
Не з медом їм жилося. Доводилося відвойовувати землю у густих
лісів. А це було дуже тяжко. Та все ж селяни домагалися свого, займа-
лися землеробством, скотарством, а також заготівлею деревної смоли,
дьогтю, дранки. Возили продукцію всюди, та найбільше до Києва —
плотами.
Волелюбними були ведильчани. Під час Хмельниччини вигнали
звідси шляхту, і стало село вільним військовим населеним пунктом Лю-
бецької сотні Чернігівського полку.
Але настав волі кінець, коли осоружний Петро І у 1712 році віддав
село Києво-Печерській лаврі. Відомо, що 1730 року населення Ведилець
складалося з 159 монастирських селян. На річці Пакульці жителі села
побудували 2 греблі, з одним млином на кожній.
Згідно з даними Генерального опису Лівобережної України (1765—
1769 р. р.) у цей час у Ведильцях налічувалося 45 дворів монастирсь-
ких селян. У їхньому користуванні перебувало 174 чверті орної землі
(чверть дорівнювала приблизно одній десятині) і на «570 копен» сіно-
косу. У всіх господарствах було 55 коней, 94 воли, 151 корова, 245
овець, 25 кіз, 55 свиней.
День і ніч гнули спини селяни. Кожен двір щорічно віддавав Лаврі
частину урожаю, виплачував грошовий податок. Поширилося бортни-
цтво. Налічувалося тоді в селі 113 бортей. Виготовляли вироби з де-
рева. А частина людей працювала в Пакульській та Хотинівській гу-
тах.
Сіверянський літопис 33
З утворенням Чернігівського намісництва 1782 року Ведильці уві-
йшли до складу Чернігівського повіту, так би мовити, повторно. Через
17 років село включили до Пакульської волості того ж таки повіту, але
вже Малоросійської губернії, яку, одначе, через п’ять років знову на-
звали Чернігівською. Отож організаційна сверблячка — давня наша
хвороба.
У той час жителі села були вже державними селянами, бо протя-
гом 1786—88 років проводилася секуляризація монастирських та цер-
ковних земель. У 1796 році тут налічувалося 367 ревізьких душ.
1812 року захищати Росію від наполеонівської навали пішло 50 ве-
дильчан. Цілий загін найміцніших, найздоровіших селян! Не випадково
десять із них були відзначені медалями. Частина людей вступила до
народного ополчення. Ті, хто залишався вдома, постачали волів, фураж,
йшли погоничами.
Переживали люди і війну і мирні лихоліття. 1833—34 років нічого
не вродило в цих місцях, і за даними чиновників майже половина лю-
дей потребувала негайної допомоги.
Царська служба не залишала селян поза увагою. Вони ж бо муси-
ли, сплачувати понад 10 повинностей. Оброк збирали і, натурою, і гро-
шима. Подушного довелося віддавати по 2 крб. 53 коп. На користь ка-
зни відпрацьовували від 12 до 21 дня щомісяця. За присадибні ділян-
ки платили по 5 крб. на рік. Окрім усього, щороку доводилося вистав-
ляти від 4 до 10 рекрутів. Та ще й самим їх одягати у військову форму.
Доведені до відчаю ведильчани в пошуках кращої долі переселя-
лися до Західного Сибіру та на південь України. Так, лише 1834 року
з’їхало 46 родин. А 11 чоловік подалися без паспортів на цукрові заво-
ди Фундуклія. Та їх повернули і змусили сплатити солідні штрафи.
1859 року напередодні реформи у Ведильцях було 218 дворів, де
мешкало 1635 державних селян. Згідно з законом від 24 листопада
1886 року про поземельне облаштування державних селян за жителями
Ведилець закріпили земельні наділи, якими вони користувалися і до ре-
форми. Здавалося б, добре, якби не оброчні платежі, що зросли непо-
мірно. Селянам належало 7463 десятини землі, в т. ч. понад 668 деся-
тин лісу. Але через кілька днів оброчний податок замінили викупними
платежами, сума яких склала понад 2530 карбованців на рік. Термін
обов’язкового викупу — 44 роки.
Земля не могла прогодувати великі селянські сім’ї. Тому селяни
займалися бондарством, гончарством, дехто взагалі вирушав на відхо-
жі промисли, у міста, де наймався на роботу.
1886 року 31 родина ведильчан (206 чоловік) звернулася до губер-
нської влади за дозволом на переселення. Їх злиденного існування не
заперечило і Пакульське волосне правління у рапорті на ім’я губернсь-
кого із селянських справ присутствія. 1896 року з 333 господарств у
195 не вистачило свого борошна до нового врожаю. По хліб їздили на
південь.
Рік у рік люди бідніли. Пітьма огортала серця. Приходська одно-
класна школа давала дуже й дуже мало для освіти селян. Її відвідува-
ло в середньому 20 учнів. Ніде поблизу не було пункту медичної допо-
моги. Душили орендарі. Тому й взяли ведильчани активну участь у по-
діях 1905—1907 років.
А тут на людські плечі упала страшним тягарем перша світова вій-
на. 70 чоловік пішло на фронт. Половина з них загинула. І без того бід-
ні господарства, позбувшись робочих рук, занепадали, різко скорочував-
лися посівні площі, помітно підвищувалися ціни на продукти.
34 Сіверянський літопис
У такій ситуації бідарі вітали Радянську владу. Ще більше потяг-
нулися до неї люди, коли в березні 1918 року в село вступили кайзерів-
ці. Вони розправлялися з селянами, грабували їх. Це значною мірою
схилило шальки терезів на користь більшовиків.
І тут, як у багатьох населених пунктах, діяли ревком, загін міліції,
комбід. А в грудні 1919 року у Ведильцях була створена сільська Ра-
да. Разом з комітетом незаможників вона слугувала новій владі. Купу-
вали інвентар, насіння, здійснювали податкову політику в інтересах,
звичайно ж, бідняків, заготовляли і вивозили ліс. У кінці 1922 року в
селі організували споживче товариство, в яке вступило 1350 чоловік.
1924 року у Ведильцях працювало 25 вітряків, 10 круподерень, 7 олій-
ниць, цегельний завод. Відродилися ремесла: кравецтво, шевство, кова-
льство, деревообробка, інше.
Вже 1925 року ведильчани досягли рівня врожайності 1913 року.
Виросло поголів’я великої рогатої худоби, овець. Тоді ж у школі навча-
лося 160 учнів. Працював лікнеп. Ось як висловив свою радість раніше
неграмотний селянин, склавши такого вірша:
Розкажу словами думку молоду,
Стежкою лікнепу всесвіт обійду.
Гей, моя отаро,
Лийся буйний спів.
Вже розбіглись хмари
З неба батраків.
Заховав я злидні в спілці-батраків,
І я вільний сокіл серед вільних нив.
Діяв гурток «Геть неграмотність!», культурно-освітній осередок,
відбувалися збори жінок.
Ожили селяни. Зростали площі під зерновими, льоном, картоплею,
люпином, коноплями. 1928 року в розпорядженні 501 селянського гос-
подарства перебувало 2028 десятин орної землі, 500 — сінокосу, 291 —
присадибної та 824 десятини інших земель. Велася серйозна і плано-
мірна боротьба з ерозією грунту, дерева висаджували на піщаних ді-
лянках і в ярах.
У Ведильцях було 2381 середняк і 379 бідняків.
Налічувалося і 43 господарства так званих куркулів. Це вже за
даними 1931 року. Сюди безперечно включили і «непокірних» середня-
ків. Це була та сила, яка протистояла колективізації, що проводилася
і тут з порушенням принципу добровільності. Майже всіх їх вислали за
межі України, а майно конфіскували. Це означало знищення справж-
нього селянина — трударя, було завдано удару по самій психології се-
лянства.
У селі було два колгоспи. Один — «Червона зірка». Другий імені
Маркітана, який очолював у той час обком партії. Те, що іменем пер-
шого секретаря називали колгоспи (а їх на Чернігівщині налічувалося
чимало) означало розквіт ери вождизму, культу особи і на місцях. Ко-
ли ж Маркітана, який особисто дав наказ розстріляти кілька десятків
ні в чому не винних земляків, розстріляли самого, колгосп перебрав ін-
шу назву — ім. Комінтерну.
Не можна не сказати, що у селі за цей час не відбулося змін. З’яви-
лося два магазини, акушерський пункт, неповна середня школа на 400
учнів. Але ж хіба можна змиритися з тим, що залізна рука сталінізму
відкручувала голови своїм же активістам, вченим, письменникам, ху-
дожникам, композиторам під звуки бравурних пісень про видатного ле-
нінця, а люди були змушені веселитися, співати, танцювати. Тобто, бу-
Сіверянський літопис 35
ти байдужими до чужого горя, дивитися крізь пальці на злочини, що
творяться навкруг. Їх привчали до одного: мовчи та дихай! Головне —
вижити! На жаль, це і сьогодні для нас — ГОЛОВНЕ! Та віриться, що
це якщо не останній, то бодай передостанній раз!
Друга світова війна яскраво продемонструвала антагонізми радян-
ського суспільства. Поліцаї — партизани. Знайшлося немало тих, хто
хотів узяти реванш за несправедливість 1930—І933—1937 років. Звіс-
но, були й просто недолюдки, завжди охочі проливати чужу кров.
Та все ж основна маса ведильчан воювала в армії, в партизанах,
допомагала останнім продовольством. У березні 1943 року у Ведиль-
цях розміщувався штаб партизанського загону ім. М. Коцюбинського
на чолі з М. М. Таранущенком. 75 ведильчан вступили до загону, 90 —
стали зв’язківцями. У Ведильцях було 15 явочних квартир.
Певна річ, на ці цифри можна дивитися з іронічною усмішкою. 75
партизанів і 90 зв’язківців! Перших менше, ніж других. На одного пар-
тизана — майже півтора зв’язківця. Але не нам судити про хитромудру
партизанську арифметику. Люди боролися, люди не змирилися з оку-
пацією. І то вже добре...
Тим паче, що ведильчанам довелося дорого заплатити за свою не-
покору. Тільки за те, що Марія Фрол поклала вінки на могилу радян-
ських воїнів, її розстріляли окупанти. А потім вони загнали до колгосп-
ної стайні 230 жінок, стариків, дітей, облили її бензином і спалили.
Тих, хто намагався вискочити, пристрелювали. Це було 16 лютого 1943
року. А 3 травня карателі, обливаючи хати горючою сумішшю, спали-
ли 500 дворів разом з мешканцями. Всього вони знищили у Ведильцях
400 мирних жителів. Понад 100 вивезли на каторжні роботи до Ні-
меччини.
Ось чим лише одному селу обійшлася окупація гітлерівськими вій-
ськами!
А ще на фронті загинули 243 чоловіки!
Вічна пам’ять вам, славні і добрі люди, мудрі хлібороби і вчи-
телі, інженери і медики!
Два уродженці Ведилець М. Г. Туровець та А. Ф. Блашкун стали
Героями Радянського Союзу.
1976 року ведильчани відкрили меморіал землякам, полеглим під
час Великої Вітчизняної війни. Тут завжди — живі квіти...
Не так давно знову довелося побувати у Ведильцях.
Радували око понад 600 будинків, споруджених за повоєнні літа.
Шифером, черепицею, бляхою укриті вони. Стоять обабіч асфальтових
доріг. Центр прикрашають приміщення сільської Ради і правління сі-
льськогосподарського підприємства. Село повністю електрифіковане та
радіофіковане. Є телефонна станція, вузол зв’язку, ощадкаса, три мага-
зини, комплексний приймальний пункт побутових послуг. Два праців-
ники трудяться у фельдшерсько-акушерському пункті. Школа вже се-
редня. Поряд — Будинок культури. У двох бібліотеках — понад 20 ти-
сяч книг.
Виїздив із села і думав: такі люди, як ведильчани, переборють
труднощі перехідного періоду і разом з усім українським народом по-
будують міцну незалежну державу.
Інакше бути не може...
36 Сіверянський літопис
|