Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки
Закінчення. Початок див. № 1.
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200036 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки / C. Крижанівський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 71-77. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200036 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2000362024-11-12T13:26:18Z Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки Крижанівський, C. Розвідки Закінчення. Початок див. № 1. 1996 Article Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки / C. Крижанівський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 71-77. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200036 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Крижанівський, C. Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки Сiверянський літопис |
| description |
Закінчення. Початок див. № 1. |
| format |
Article |
| author |
Крижанівський, C. |
| author_facet |
Крижанівський, C. |
| author_sort |
Крижанівський, C. |
| title |
Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки |
| title_short |
Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки |
| title_full |
Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки |
| title_fullStr |
Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки |
| title_full_unstemmed |
Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки |
| title_sort |
зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета аркадія казки |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200036 |
| citation_txt |
Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки / C. Крижанівський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 71-77. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT križanívsʹkijc zažittêvízligodnííposmertníponevírânnâpoetaarkadíâkazki |
| first_indexed |
2024-11-17T08:25:54Z |
| last_indexed |
2024-11-17T08:25:54Z |
| _version_ |
1818523719901904896 |
| fulltext |
Степан Крижанівський
ЗАЖИТТЄВІ ЗЛИГОДНІ І ПОСМЕРТНІ ПОНЕВІРЯННЯ
ПОЕТА АРКАДІЯ КАЗКИ
*
Коли М. Рильського за його вірші «Синя далечінь», за його виз-
нанням, бито і то не дуже граціозно, то А. Казку просто не друковано.
А він після дев’яти тріолетів про тугу ще пише й цикл із трьох тріоле-
тів «Трамвайний білет, звичайний трамвайний білет», а мова у ньому
йде про те, що він «зійшов з трамваю і білет зім’яв, порвав і кинув»,
бо він, мовляв, той білет «життя білет благенький», що свідчить з одно-
го боку, що Казці не були чужі урбаністичні мотиви, з другого — впли-
ви «єсенінщини».
А коли поетові забажалося проспівати осанну життю, він знов зве-
рнувся до тріолета:
Життя — яка то гарна річ!
Життя — прекрасна таємниця,
Втіх, чистих радощів криниця,
але й цей твір ми здобули змогу прочитати лише через півстоліття...
Так само й чудові гекзаметри про нашу мову, яка «після наказів азій-
ських вільно у море вселюдське спішить» (якби ж то!) та не менш чу-
дові газелі «Мені байдуже» і «Хлоп’ятком бігав я в саду» та три май-
стерні «Рондо» — за що ще тоді удостоївся згадки у «Науці віршуван-
ня» Бориса Якубського.
У небагаточисельній спадщині Аркадія Казки особливе місце зай-
має «сонетовий вінок» «Аргонавти». Такий вінок міг створити лише до-
свідчений майстер. Твір про кохання. Якось в одному із листів А. Казка
запевняв, що вся його поетика йде від символізму. З цим важко пого-
дитися. Можливо, це стосується тієї, дореволюційної частини творчо-
сті, яка до нас не дійшла. Новітня ж, як і в неокласиків, ближча до ро-
мантизму, але з урахуванням античної традиції. Про це говорить і весь
образний лад вінка сонетів «Аргонавти», побудований на античних асо-
ціаціях.
Не цурався А. Казка і громадянських мотивів. Адже вірші писалися
у роки смути, першої світової війни, громадянської війни, перших років
після неї, в умовах голоду і розрухи. Поет-гуманіст у віршах «Зорі»,
«Березень», «Денікінщина», у сонетах «Буря» та у вірші «Б’ють у на-
рід вогненні стріли», відзначивши «беззаконня та розстріли» покладає
надії на краще:
Б’ють у нарід вогненні стріли;
Дніпра криваві береги...
Лиш беззаконня, лиш розстріли,
Лиш безнадія навкруги.
Довкола ніч та чорні грати,
І Правди не знайти ніде,
О, встань же, люде! Бий же ката!
День щастя й вольності гряде!
Писалися ці твори в умовах білого терору. Куди вже там до інтим-
ної чи філософської лірики! А де друкуватися в умовах розрухи? Отож
* Закінчення. Початок див. № 1.
Сіверянський літопис 71
і публікуються ці твори лише сьогодні. А як важливо, щоб вчасно ска-
зане слово вчасно дійшло до адресата! Отож не дивно, що у ці важкі
роки поет лише зрідка звертався до музи — за 1920—22 роки зберегло-
ся по одному-два вірші. Але й ті ніби творилися всупереч подіям ча-
су, ніби за законом контрасту — гекзаметри, газелі, ронделі. І так до
1923 року, для А. Казки несподівано плідного і в певному розумінні пе-
реломного — аж 9 віршів, різних за тематикою, мотивами, формами.
Реалії тогочасного життя, з контрастами старого й нового, зафіксо-
вані у вірші «Під мурами Межигірського Спаса», про те, як черниці ре-
агують на чутки про закриття монастиря. На фоні модних тоді антире-
лігійних мотивів аж надто помітне у ньому співчуття до тих, хто ніби
викинутий за облавок життя і стоїть перед невідомим:
До нього й прилинули тінями
Чернички в останній це раз.
До нього й благання: «Чи згинем ми!»
Але — щось мовчить на те Спас.
Характерне й історіософічне закінчення цього вірша:
О земле полян й земле сівера,
А нині вже УРСР —
Почавсь цей похід з Володимира,
Скінчився-но тільки тепер.
Тепер би ми могли сказати: ні, не скінчився, а, як усяка насильни-
цька дія вимагає за себе відплати! Відновлення історичної справедли-
вості. Цей вірш навіть за умов його неповної публікації вже тоді мав
неоднозначну критику, про що повідомляє сам поет в листі до В. Миси-
ка від 10.VII.1925 p.: «Учора я був у Гр. Вірьовки — прочитав я мало
не всю збірочку (отже, уже тоді існувала рукописна «збірочка». С. К.).
Він хвалив, — але не знаю, наскільки щиро. Закинув тільки, що я ніби
черницям співчуваю, хоч я намагався змалювати їх об’єктивно, а кінець
зробив навіть так, що Осьмачка зимою зробив мені догану за тенден-
ційність. От бачте: Сцілла й Харібда» (АК. 294). Вже тут помітний
тиск ідеологічних догм на емоцію — якже, поет пожалів бідних чер-
ничок!
Тоді ж був написаний вірш «Так, як Весна...», присвячений «другові
дитинства Гр. Вірьовці», пройнятий славленням музики, який стверд-
жував «Музики й Поезії міцний зв’язок». У ньому мова йде і про тре-
тього учасника юнацького дружнього кола — про П. Г. Тичину: «Чи не
музичністю найбільше є чарівним друг наших літ дитинячих Павло?».
Вірш закінчуються рядками, що звучать як творче кредо:
До того ж... Музику над все кохаю я,
Це ясний, втішний рай між темряви Буття,
Як Сонце, як Весна, як діти він сія,
Лиш в нім моя душа знаходить забуття.
Цей вірш, певне свідчення «школи Тичини», побачив світ лише те-
пер. Отже, у публікації цілком довершених віршів А. Казки відчувалися
об’єктивні труднощі. Але мали поряд певне місце сумніви самого поета
у вазі й значущості створеного. А які чудові речі, ніби зовсім мимохідь
створені, давав він, свідчать «Золотеє жито», «Так звик» чи сонет-роз-
дум «Так думав я...».
Так думав я: хіба не є те все одно
Де жить — на хуторі, а чи в столиці, в місті...
Над нас скрізь зорі сяють в прірвах прозірчисті
Й хмаринок плине скрізь вовнистеє руно...
Аби була людина ціла, гармонійна,
Тверда, мов мур, чутка, мов арфа мрійна.
А решта — марність все...
72 Сіверянський літопис
Так думав — і помилявся. Інша річ, що те добровільне заслання
в провінцію насправді було вимушеним, бо як він багато втрачав без
творчого середовища і як розквітав під дружнім впливом критики під
час наїздів у Київ, Харків. Коли б потрібна була дзвінка фраза про до-
лю А. Казки, ми б сказали, що його «з’їла провінція», де сильніше від-
чувався і тиск тоталітарного режиму плюс міщанське оточення. Чи від-
чував це сам поет? Так, відчував і писав у вірші «Павучки»:
О цей міщан косенький погляд,
Де заховалося «хі-хі»,
Чатуючий чужий піддогляд...
А то й бандитська куля з-за рогу у Ново-Петрівцях чи пильне
прислухання сусіда в Одесі, яке відразу ж помітив П. Г. Тичина. Повто-
рювалася трагедія самітності багатьох непересічних людей — чужий
між своїми і не свій між чужими — таким він був в Одесі.
А хіба не дивно, що більшість опублікованих віршів А. Казки, —
це не стрункі сонети, не граціозні тріолети, не ронделі, а здебільшого
твори, написані або білим віршем, або верлібром, що не давало уяв-
лення про його не лише тематичну, а й ритмічну самобутність. До речі,
з роками у доробку поета збільшується і кількість віршів, у яких утве-
рджується офіційна ідеологія («Ленін»).
Досі ми прагнули збагнути А. Казку як лірика. Дещо іншим він
постає в епосі. Загалом він і тут був експериментатором. Нам відомі
чотири його поеми: «Великдень», «Стежечка», «Сон старого кобзаря»,
«Він іде». З листів видно, що були початі й не закінчені такі, як «Воро-
та» (про своє дитинство), або, як згадує сам поет у одному із листів
до В. Мисика, «написав гротескну, веселу поему «Межигіріада», що
прийшлася до вподоби присутнім...» (лист 1926 p.), а в листі до П. Ти-
чини 1925 року повідомляє, що «добудував трохи «Ворота», а «Стежеч-
ка» починає заростати лободою. Є ще й третя річ «Ой та й калюжа»,
теж розпочата минулого року і так захолола (в ній побут села крізь
флер настроїв» (А. К., 232). Зараз трудно розрізнити — що було тіль-
ки задумано, а що й реалізовано та пропало під час арешту, за війну
та всіх злигоднів, на які було багате коротке життя поета. У багатьох
листах проходить мрія про те, що «і зважусь на невеличку збірку». Він
і справді її підготував, може, навіть і не в одному варіанті, навіть на-
зви відомі — «Розсипане намисто», пізніше, надіслана до видавництва
«Плуг» збірка «Журавлі», що після арешту поета так десь і потонула
в морі видавничих паперів.
Так-от, поеми А. Казки — це щось інше, ніж лірика, і не лише з по-
гляду жанрового, але з погляду тематики, стилю, пафосу. Якщо в ліри-
ці переважав Казка — майстер класичної форми, канонічної строфіки,
то в поемах він виступає як майстер вільного вірша, не кажу верлібра,
бо він здебільшого римований, нерівноскладовий, побудований або на
стилізації народної думи, або на змінах розміру, на речитативі. Такою,
зокрема, стилізованою під народну думу поемою є «Сон старого кобза-
ря». Поеми — не сюжетні, їх можна було б назвати публіцистичними
памфлетами.
Щодо першої поеми А. Казки «Великдень», то вона мала на меті
у релігійних образах зобразити свято трудящих — Першотравень. Тут
треба виправити помилку, допущену в примітках до «Васильків», де
зазначається, ніби вона друкується вперше. Насправді поема була опуб-
лікована у «Червоному шляху» (1925, № 8) і з приводу неї збереглося
листування з Тичиною, що, як редактор поезії у журналі, зажадав де-
яких скорочень та зміни назви. «Ти питаєш мене — чи друкувати, чи
ні мій «Великдень»? Звичайно, друкуй». І далі: «...Ти застерігаєш, що
Сіверянський літопис 73
скорочення торкнуться тільки «образу церковного» (якраз те, що об-
стоював Казка — право поета на релігійні образи, як більш звичні і
доступні для селянства), — на це я пристаю... Вітаю також і твою по-
раду перемінити назву. Так ти й зроби. «Там сонце, там!» — переносить
удар несподівано на кінець і саме на оте «Сонце», яке, по суті, і є ду-
шею віршу» (АК. 230). «Треба признатись заразом, що як не силку-
вався вкласти новий зміст у «Великдень», а він все-таки трохи припа-
хуватиме в консервативній по самій природі уяві читача трошки лада-
ном і старими ризами». Слід визнати, що в цьому поет мав рацію, хоч
одночасно зі згаданого епізоду листування двох друзів помітно, що
«прес» уже тиснув.
Найбільшою і найкращою з поем А. Казки є друга — «Стежечка».
Це — широкий поліфонічний твір, розділи якого (Заспів, Вступ, Млин-
мудрець та став-митець, Вітряк, Злодійська балка) написані різним —
то канонічним, то вільним, віршем. В основі алегорії стежечки лежить
не що інше, як шлях до, того омріяного суспільства справедливості, рів-
ності й братерства, яким уявлявся романтикам майбутній комуністич-
ний лад. Це було ще однією утопією, яких уже не мало знало людство,
але у щирості віри 35-літнього автора у цей комуністичний рай, до яко-
го шлях через складні яри та байраки, можна не сумніватися. Опублі-
кована поема 1927 р. у «Новій громаді», і слід віддати належне цьому
кооперативному журналу за постійну підтримку некондиційних авторів,
які чомусь «не йшли» в інших періодичних виданнях (у «Новій громаді»
опубліковано сім речей із 12, що побачили світ за життя автора). У
своїх поемах А. Казка не цурається публіцистики, іноді вдаючись до яв-
них прозаїзмів, як, наприклад:
Назавжди лишаться позаду — вбога плахта нив,
Старі поплутані мережі індивідуалізму,
Зустріне ж неозорна шир і міць людських
поєднаних зусиль
Широкий шлях колективізму (АК., 155)
або «здох великодержавний гад з пригаслими «ура» та «слава» — й
Майбуття голос в пітьмі заграв-продзвенів: — «За владу Рад».
Четвертий розділ поеми «Стежечка» — «Злодійська балка» через
яку, мовляв, і треба перебратися туди, «де сяєвом зорі на сході квітне
зору днів новий інтеграл», де «за його бурями красуються сади запаш-
нії комуни» і закликав «із світу визиску, і гніву, і ганьби, крізь вир
шалений боротьби. Вперед! Туди, де працею злютовані у згоді діють
воля людства і людини! Все ж миршаве й гниле — з дороги геть! Чи
чуєш, Україно» (АК., 158).
Це нещо інше, як ще один варіант «загірної Комуни» Хвильового
і тих митців, для яких комуністичний ідеал був і своєрідною релігією. Звичайно,
читаємо це сьогодні іншими очима, бачимо його утопічний
підклад, але зауважимо, що і тут А. Казка, як і більша частина інте-
лігенції, думав про майбутню долю України.
Не маємо змоги докладніше спинитися на двох останніх поемах:
думі «Сон старого кобзаря» та «Він іде». Перша стилізована у дусі на-
родних історичних дум. Її провідний мотив — затоплення дніпровських
порогів і будівництво Дніпрогесу: «Отак вільна Україна, з себе зняв-
ши рабства пута, і з тебе зняла кайдани, Прометею наш, Славуто» —
це тоді була поширена тема.
У поемі «Він іде» поет славить майбутню світову революцію з мрією
«створити величний триєдиний і останній гідний людства Храм: свобо-
ди-праці-знання». Нині впадає у вічі не лише поклін ідеї, а й над-
мірність публіцистичного пафосу.
74 Сіверянський літопис
Не можна не сказати бодай кілька слів про перекладацьку діяль-
ність поета. Здавалося, а може, й справді, вона була принагідною, а
об’єкти вибрані довільно. Справді, два неспівставних імені: Маяковсь-
кий та Бунін. Але переклади здійснювалися в різний час, Буніна рані-
ше, Маяковського пізніше. Класичні метри Буніна, у тому числі й со-
нет, імпонували особистим смакам Казки. У 25 перекладах знайшли міс-
це й історіософічні («Джордано Бруно»), й біблійні («Самсон»), моти-
ви, а також численні українські мотиви у поезії Буніна («Троянди»,
«Вечір»). Нічого й казати, що виконані вони прекрасно. А те, що томик
творів Буніна був єдиною і то позиченою книжкою під час «заслання»
в катеринославських степах, можна вважати випадковістю, що переро-
стає в закономірність: вірші Буніна органічно вплітаються у поетичний
світ А. Казки.
Зовсім інше з Маяковським. Переклад лише один — «Ну, що ж»,
про те, що «шумить вода історії. Загрози війни звідусіль» — це відчут-
тя уже тоді існувало, настійно будилося офіційною пропагандою. Та
не останню роль зіграла і особиста зустріч поетів, яка відбулася
1926 року в Одесі і яка досить докладно змальована в одному з листів
до В. Мисика:
«Я милувався ним, коли він улітку 1926 року виступав в Одесі. Не
витримав: пішов за лаштунки. Щиро подякував за «Розмову з Пушкі-
ним» та за «Океан»... Він зробив мені напис на томику своїх поезій, був
дуже лагідний і уважний. Я дивувавсь: де подівся отой хвацький пар-
няга, що так смачно й «просто, как мычание», виголошував свої вірші?
Сказав йому між іншим, що я маленький, незначний український поет.
Знаєте, як благородно відповів Маяковський? «Немає ні великих, ні
маленьких поетів, а є поети й непоети»1.
До речі, це була відповідь не лише А. Казці, а й авторові цих ряд-
ків, оскільки я задумував писати про Казку в серії критичних есе про
т. зв. «поета мінорес», «малих поетів».
І останній у ряду літературних талантів А. Казки — критика. Був
він людиною дуже начитаною, з досконалим літературним смаком і,
хоч у листах зізнавався, що не любить цієї «прокурорської професії»,
проте його судження влучні, кваліфіковані. Це особливо помітно в лис-
тах — учительських порадах В. Мисикові, де він справді виступав, як
метр і учитель. Це не виключає того, що він мав суб’єктивні погляди на
певні літературні течії, різко негативно ставився до футуризму, без
особливих підстав вважав себе чистим символістом; будучи у формі
близьким до неокласиків, далеко не все приймав з їхньої естетичної
програми. Я сказав би, що він — один із рядових «Тичинівської школи»,
хоч дечому вчився у Тичини, а дечому іншому — Тичина у нього. При-
клад цьому — тичинині «Ронделі». Шкода, що в умовах тоталітарного
суспільства його талант не міг розвинутися уповні. «Коли зараз перечи-
туєш його вірші, поеми, переклади — то виразно бачиш, як далеко в
майбутнє міг прозирати поет, як оригінально він мислив, як багато міг
здійснити, якби...» — пише автор передмови до книжки «Васильки»
Станіслав Тельнюк. (АК. 22).
4.
Ми даємо собі звіт, що вичерпати усі аспекти хоч і короткого, але
бурхливого життя Аркадія Казки в одній статті неможливо. Потрібна
книжка. Вона, до речі, уже й написана, маємо на увазі згадувану по-
вість О. Шугая «Крапля сонця у морі блакиту», чекає свого видання,
хоч, зрештою, і вона не вичерпує всього щодо поета, як не можна ви-
черпати корячком моря.
1. Мисик Василь. Зустрічі. С. 85.
Сіверянський літопис 75
З листів до В. Мисика можна скласти більш-менш докладний лі-
топис життя і творчої діяльності поета. Але ось у другій половині
1929 р. листування раптом урвалося і лише наприкінці жовтня — лист
дружини А. Казки: «...не можу не передати Вам останньої звістки про
Аркадія Васильовича. Його вже немає... В ніч на 10 вересня був трус
і арешт його (відгук, певно, «Єфремовщини»)... 1,5 місяця тільки в До-
прі (дім примусових робіт, тюрма. С. К.), і цього було досить, щоб така
людина, як Аркадій, не винесла такого «приємного» становища і в ніч
на 23/X він скінчив своє життя самогубством» («Дніпро», 1990, № 12,
С. 126).
З того часу минуло багато літ і ніде жодним словом не згадано
A. Казку, суворі правила тоталітарного режиму не тільки щодо засуд-
женого, але навіть підозрюваного — цього не дозволяли. І все ж, як
писав Франко — «пролог — не епілог». Існувало кілька чоловік, які
добре пам’ятали Казку — це, насамперед, дружина і мати з дітьми та
внуками. Це був друг — П. Тичина, учень — В. Мисик. Та потрібна бу-
ла докорінна зміна суспільних обставин, щоб про нього знову загово-
рили. Це було в часи розвінчання культу особи Сталіна, під час хру-
щовської «відлиги». Десь 1962 року П. Г. Тичина запропонував своєму
учневі С. Тельнюку взятися за готування до друку книжки творів А. Ка-
зки, хоч, як зізнається С. Тельнюк: «В 1962 році я ще мало уявляв, що
саме і як саме треба робити» (АК. 22). А тим часом зусиллями добро-
го друга П. Тичини А. К. Павлюка, в архіві самого П. Тичини, поетової
вдови Г. П. Цитович, а згодом і В. Мисика було зібрано «хоч і неве-
личку, але показову частину творчості Аркадія Казки».
І ось тут починається нова, досить довга повість «ходіння по му-
ках», митарств уже цієї віднайденої частини його спадщини.
...Переді мною альманах «День поезії — 1965», а в ньому тепла,
але дуже обережна стаття-спогад В. Мисика, портрет поета, чимсь схо-
жого на Тичину, та всього чотири «З невідомих поезій». І кожен вірш
— перлина: чудовий тріолет «Життя, яка то гарна річ...», сонет — акро-
стих «Буря», гарні вірші «Романтичне» та «Золотеє жито». Тут і натяк
B. Мисика на «листування, що випадково збереглося», перелік широ-
кого кола імен, з якими знався, спілкувався, товаришував А. Казка; на-
решті, посилання на те, що А. Казку недавно тепло згадали І. М. Ко-
цюбинська у своїх спогадах та П. Г. Тичина у статті «Звитяжець гу-
манізму і краси».
«Змову мовчання» було порушено.
Але часи «відлиги» швидко змінилися часами стагнації. Ще кілька
віршів та перекладів А. Казки, як ми вже згадували, стараннями В. Ми-
сика, А. Павлюка та С. Тельнюка було опубліковано в періодичній пре-
сі. Та поневіряння з виданням творів ще довго тривали. «Було підго-
товлено рукопис «Васильки» і подано до видавництва «Радянський пи-
сьменник». Але, як пише у передмові до видання упорядник С. Тель-
нюк, «Рецензент Г. дав чомусь невисоку оцінку доробкові талановито-
го поета». А згодом на засіданні Правління СПУ раптом прозвучали
слова, що вірші і поеми А. Казки малохудожні, а потім до керівництва
ідеологічними справами прийшов такий «борець з націоналізмом», як
В. Маланчук, «і ні про яке видання «підозрілого» поета не могло бути
й мови. Добре ще, що вдалося врятувати рукопис» (АК., 24).
А роки йшли... Протягом 80-х років тривало повільне повернення
А. Казки в лоно рідної літератури. Першою ластівкою стала стаття-
спогад В. Мисика «Учитель» в його книжці «Зустрічі», де уперше дано
належно високу, кваліфіковану оцінку спадщині вчителя, який зробив
для учня навіть більше, ніж для самого себе. На жаль, і учневі дове-
лося зазнати усіх тортур тоталітарного режиму...
76 Сіверянський літопис
Другим заходом було внесення забутого імені Аркадія Казки у,
так би мовити, «аннали історії», а саме у біо-бібліографічний довідник
«Письменники Радянської України» (1988). Це вже був вагомий крок
до реабілітації!
І, нарешті, 1989 року, у тому ж «Радянському письменнику», ви-
йшла багато оформлена книжка творів А. Казки «Васильки», хоч і тут
не обійшлося без парадоксу. Саме завдяки тому розкішному оформлен-
ню та зовсім малому тиражу... книжка не дійшла до читача. Її не ви-
явилося у трьох найгрунтовніших бібліотеках Києва, де б вона неод-
мінно мала бути — клубу Спілки-письменників, Інституту літератури,
Літературного музею. Книжку, очевидно, «розхапали» любителі поезії,
а, може, й «розкішно оформлених книжок», а кому не дісталося, —
«зачитали» бібліотечні примірники — хто й зна радіти з цього приводу
чи сумувати?
Того ж року, як ми вже згадували, у журналі «Дніпро» з’явилася,
повість-есе Олександра Шугая.
Останнім нагадуванням про сумну долю поета була стаття І. Ільєн-
ка у збірнику «...З порога смерті... Письменники України — жертви ста-
лінських репресій» (1991), епіграфом до якої можна б взяти слова Шев-
ченка: «Молися, сину, за Вкраїну його замучили колись».
Проте вивчення творчості А. Казки слід продовжити, а для цього
потрібні й нові «казкознавці». Треба продовжити пошуки у дореволю-
ційних чернігівських виданнях, опублікувати листи А. Казки до В. Ми-
сика, які самі собою дають чудовий матеріал для характеристики епохи
і для літературної історії 20-х років, що були, на жаль, не тільки добою
Відродження... Чорні хмари диктатури уже нависали над суспільним
обрієм...
Треба перевидати «Васильки» — талант і майстерність А. Казки
цього заслуговують.
Крізь усі злигодні й митарства, прижиттєві і посмертні, до нас при-
йшов оригінальний поет, Майстер вірша і співець своєї долі, підтер-
дивши промовисті слова Володимира Самійленка, — «не вмре поезія,
не згине творчість духа»!
Сіверянський літопис 77
|