Автографи дружби
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200048 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Автографи дружби / В. Пригоровський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 134-136. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200048 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2000482024-11-12T13:27:58Z Автографи дружби Пригоровський, В. Краєзнавча мозаїка 1996 Article Автографи дружби / В. Пригоровський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 134-136. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200048 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка |
| spellingShingle |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка Пригоровський, В. Автографи дружби Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Пригоровський, В. |
| author_facet |
Пригоровський, В. |
| author_sort |
Пригоровський, В. |
| title |
Автографи дружби |
| title_short |
Автографи дружби |
| title_full |
Автографи дружби |
| title_fullStr |
Автографи дружби |
| title_full_unstemmed |
Автографи дружби |
| title_sort |
автографи дружби |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Краєзнавча мозаїка |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200048 |
| citation_txt |
Автографи дружби / В. Пригоровський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 134-136. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT prigorovsʹkijv avtografidružbi |
| first_indexed |
2024-11-17T08:26:20Z |
| last_indexed |
2024-11-17T08:26:20Z |
| _version_ |
1818523747673440256 |
| fulltext |
Жив у селі Городищі малопомітний парубок Омелян, син Горілого Павла Якимо-
вича. Коли настав час одружуватися, взяв він собі за дружину Марію Іллівну із роду
Міщенків, що жила на суміжній вулиці. Більше двох років не мало подружжя дітей.
І тоді був у сім’ї якийсь лад. А пішли малюки, почалися сварки. Батько сина не
відділяє, бо ні з чого було виділити частку. Він мав п’ять десятин козачої (малопри-
датної, бо з держзапасів) землі та кілька десятин, отриманих у посаг за дружиною.
Ця земля і непогана, але після смерті тещі тітки пред’явили позов на дві третини.
Що ж робити Омеляну? Він був батьком двох дітей, і сімейне становище все погір-
шувалсь. На початку XX століття Росія будувала в Маньчжурії Східнокитайську заліз-
ницю. Туди поїхало доволі сільчан на заробітки. Поїхав з ними і Омелян. Це було
в 1905—1906 роках. Заробивши якісь там гроші, повернувся додому і придбав бід-
няцьке обійстя в Басараба, що переселився в Томську губернію. Батько виділив
йому 2,5 десятини малопридатного піщаного грунту — розживайся, сину!
Але головніше, що привіз Омелян із заробітків — ідею створення торгової ко-
операції, про яку в той час по селах ніхто, і гадки не мав. На будівництві залізниці
були, мабуть, засланці-демократи, котрі навчали людей, як організовуватися в колек-
тиви для боротьби з нестатками та несправедливістю, що творила тодішня, влада. Це
був післяреволюційний період. З цією ідеєю познайомились й інші городиські заро-
бітчани, тільки ніхто нею не скористався.
Ось Омелян зі свояком Конопляним Кузьмою написали «прошеніє» у волость,
щоб дозволено було відкрити торговельну кооперацію в селах, і описали принцип її
організації — концепцію статуту. Довго ходила їхня «бомага». Мабуть, не тільки в
повіті, а й у губернії побувала. Дуже вже начальство було налякане революцією.
Аж ось майже через рік надійшов дозвіл. Тільки треба було зареєструвати в воло-
сті статут і подати нове «прошеніє» за підписом ініціативної групи. Склали статут,
як навчали їх демократи на будівництві дороги в Маньчжурії, написали «прошеніє» і
дозвіл цього разу отримали набагато швидше. Тепер розпочалося найважче. До кого
Омелян не звертався з пропозицією вступити у пайщики, ніхто не заперечував, а от
гроші, хоч і малі, вкласти ніхто не поспішав. Тоді в селі торгувало до півтора десят-
ки єврейських сімей, і вони побачили в Омеляні страшного конкурента. Розпустили
чутку, щоб ніхто його не підтримував, бо, мовляв, той злидяга збере гроші, роз-
тринькає і кінці у воду. Навіть батько, Павло Якимович, засудив починання сина: люд-
ські діти, мовляв, працюють, а ти ходиш з політуркою по селу, соромно й дивитись...
Тоді Омелян за чиєюсь підказкою, а чи сам додумався, — звернувся до свяще-
ника, учителя і пана Мельника, що ще доживав свій вік у Глодах. Священик благос-
ловив починання і разом з учителем вступили в пайщики, внісши по 10 крб. Схвалив
ідею і пан, але зі вступом не квапився. Після благословення сільчани з більшою до-
вірою поставились до Омеляна. Стали записуватись у пайщики. Особливо родичі по
дружині Марії, бо були заможнішими, та й рід великий, не те, що в Омеляна. А
батько Омеляна в кооперацію не вступив і вже по відкритті торгівлі жодного разу
не зайшов до крамниці.
Так на весну 1908 року зібралося в кооперації близько п’ятдесяти чоловік, об-
рали правління в складі голови, рахівника, скарбника, продавця і голови ревкомісії,
орендували в Цюпира комору, що стояла на розі вулиць Журбівка і Шлях. Продав-
цем був призначений Омелян, а скарбником Кузьма Конопляний.
Торгівля пішла так успішно, що після першого поділу прибутків серед пайщиків
у кінці 1908 року селяни побачили вигоду і стали поспішно вступати в кооперацію.
Бо ціни в кооперації були нижчі, ніж у єврейських крамницях, а вибір товарів кра-
щий, та й прибуток у кінці року. Тоді єврейська торгівля майже зовсім припинилась,
і більшість їх виїхала з села. А кооперація процвітала. Незабаром було побудовано
власне приміщення на майдані біля церкви.
Так зародилась кооперативна торгівля в Городищї (тепер Бахмацького району
Чернігівської області).
Іван ГОРІЛИЙ.
АВТОГРАФИ ДРУЖБИ
Це було напередодні відкриття Сосницького літературно-меморіального музею
О. Довженка. Багато письменників України вирішили подарувати свої кращі книги
музеєві мудрого сина Десни. Одним із перших відгукнувся на це й наш великий
земляк Павло Григорович Тичина.
Як відомо, український поет завжди привітно ставився до Олександра Петровича,
в різні періоди свого життя раз по раз зустрічався з ним, високо шанував його щед-
рий талант. У свою чергу Довженко теж пильно стежив за неухильним літературним
зростанням Павла Тичини.
За спогадом автора книги «З берегів зачарованої Десни» О. С. Грищенка, Дов-
134 Сіверянський літопис
женко ще в житомирські роки (1919—1920) чудово декламував напам’ять революційні
вірші молодого Тичини, зокрема «На майдані» та «Як упав же він з коня». Ці полу-
м'яні поезії натхненно читав з відкритої проти міського собору естради, активно
вступивши в дискусію з місцевими поетами — представниками формалістично-футу-
ристичного напрямку, і вже тоді ними полонив серця багатьох слухачів.
Де та коли відбулося перше знайомство цих даровитих синів землі чернігівської?
Найбільш ймовірно, що в тому ж Києві влітку 1920 року. Там одразу ж після ви-
зволення міста від польської інтервенції їм обом довелось працювати в 1-ому Ук-
раїнському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Довженко виконував обов’язки
комісара. Тичина завідував літературною частиною. Отже, не обходилось без взаємин.
Дещо пізніше обидва опинилися в Харкові, куди приїхали в один і той же 1923
рік: Довженко — з Берліна, де перебував на дипломатичній службі; Тичина — з
Києва.
Тодішній Харків був центром літературного життя Радянської України, столицею
молодої республіки. Працюючи художником-ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК»,
Олександр Петрович досить швидко потрапляє у творчий столичний вир і в числен-
ному ряді дружніх шаржів на своїх сучасників висловлює особисте ставлення до то-
го чи іншого літературно-мистецького явища.
Саме тоді такий шарж з’явився, до речі, й на Павла Григоровича в шостому но-
мері газети «Література, наука, мистецтво». Цей малюнок несе в собі «позитивний
сміховий заряд», засвідчує теплу, щиросерду повагу молодого художника до свого
музично-ніжного земляка з Пісок. Шарж «Павло Тичина до «Космічного оркестру»
(«Сонячний кларнетист») є, крім усього, ще й своєрідним взірцем вдалого творчого
обігрування як прізвища поета, так і назви його ліричної книги «Сонячні кларнети».
Графічний портрет поета Довженко з любов’ю виконав для літературного альма-
наху «Гарт», який видано в Харкові 1925 року.
Тонку заглибленість П. Г. Тичини в життя, його схвильованість революційними змі-
нами, переконливу віру у велич людського духу Олександр Петрович майстерно пе-
редав у створеному ним же образі співця нового світу. Цей світ, як показав Дов-
женко, молодий поет бачить у нестримному русі, в постійному радісному оновлен-
ні. Перед Тичиною — могутній розмах індустрії, величезні сучасні споруди. І зво-
дяться вони на місці звалених церковних дзвіниць, котрі символізують собою сумну
дореволюційну дійсність.
1935 року (напередодні Першотравня) О. П. Довженко, П. Г. Тичина і ще ряд
відомих митців спільно гостюють у родині тодішнього секретаря Київського обкому
та міськкому партії П. П. Постишева. А наступного року обидва входять до складу
Українського комітету по відзначенню 100-річчя з дня смерті О. С. Пушкіна.
Разом бачимо їх і в грізні дні Великої Вітчизняної війни. Перебуваючи в Сарато-
ві, влітку 1942 року обидва земляки сфотографувалися з М. Т. Рильським. На одній
з фотографій, що її було подаровано Максиму Тадейовичу, Довженко лишив жар-
тівливий запис: «Павло Тичина і я коло пам’ятника великому українському поету
Максиму Рильському на Волзі». На передньому плані фото зафіксовано величне,
майже монументальне зображення М. Рильського, а далі — у військовій формі Дов-
женко і з ним Тичина.
Словом, земляцька дружба міцніла.
У кінці серпня Довженко й Тичина знову в Саратові. Вони беруть активну участь
у Другому антифашистському мітингу представників українського народу. А через
деякий час разом виступають у Москві на великому літературному вечорі письмен-
ників і діячів мистецтв України, організованому для збору коштів у фонд оборони
країни.
Весною 1943 року в Москві готується до друку здвоєний номер щойно віднов-
леного тоді літературно-громадського ілюстративного журналу «Україна», Довженко
й Тичина увійшли до складу його редколегії; і це ще раз засвідчує, що творчі
зв’язки між поетом і майстром кіно не поривалися.
Пам’ятним був для Довженка 1955 рік. На його адресу в Москву сипались те-
леграми, у зв’язку з відзначенням шістдесятирічного ювілею надходило безліч со-
нячних привітань. Під текстом одного з них поміж іншими стояло й знайоме прізви-
ще поета...
А коли в 1959 році готувався збірник статей і спогадів про митця, Павло Гри-
горович написав передмову.
«І як це міг народ, якого душили капіталісти, поміщики й царі, такого могутньо-
го народити? І як це міг вічнозамріяний лісостеп такого пружного і до звершення
діл найтрудніших завжди поспішаючого, гарячого появити!» — дивувався Тичина,
починаючи свої роздуми.
Сіверянський літопис 135
Ось чому, даруючи для музею кіномитця особисті книги і згадуючи при цьому
дружні мистецькі зустрічі та розмоми з Довженком, Павло Григорович зробив на
одній із них власноручний напис, який і став єдиною реліквією земляка-поета в се-
лянській хаті співця людської краси:
«13/VI-59
До бібліотеки музею О. П. Довженка від П. Тичини. «...Рішучість випромінюва-
лась з його високого чола й передавалась і на тебе, його співбесідника. Сила волі
була у нього залізна. Сила волі — полководця. Дивлячись на обличчя Олександра
Петровича, думалось, можливо, отаке обличчя було у співця Мітуси легендарного
або ж Бояна із «Слова о полку Ігоревім». Воно ж було у Довженка і скупчено оду-
хотворене і разом з тим строге, суворе.
...Ми любили його, зараз любимо й цінуємо — і саме ж за те, що він, наш слав-
ний Олександр Петрович, не жаліючи сил своїх, велику брав участь у формуванні
нових людей...».
Віталій ПРИГОРОВСЬКИЙ.
136 Сіверянський літопис
|