Потрапляли люди у полон
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200107 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Потрапляли люди у полон / Г. Греченко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 10-19. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200107 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2001072024-11-17T13:06:13Z Потрапляли люди у полон Греченко, Г. Друга світова війна: невідомі сторінки 1996 Article Потрапляли люди у полон / Г. Греченко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 10-19. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200107 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Друга світова війна: невідомі сторінки Друга світова війна: невідомі сторінки |
| spellingShingle |
Друга світова війна: невідомі сторінки Друга світова війна: невідомі сторінки Греченко, Г. Потрапляли люди у полон Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Греченко, Г. |
| author_facet |
Греченко, Г. |
| author_sort |
Греченко, Г. |
| title |
Потрапляли люди у полон |
| title_short |
Потрапляли люди у полон |
| title_full |
Потрапляли люди у полон |
| title_fullStr |
Потрапляли люди у полон |
| title_full_unstemmed |
Потрапляли люди у полон |
| title_sort |
потрапляли люди у полон |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Друга світова війна: невідомі сторінки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200107 |
| citation_txt |
Потрапляли люди у полон / Г. Греченко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 10-19. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT grečenkog potraplâlilûdiupolon |
| first_indexed |
2024-11-26T04:08:08Z |
| last_indexed |
2024-11-26T04:08:08Z |
| _version_ |
1818523873400848384 |
| fulltext |
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА:
НЕВІДОМІ СТОРІНКИ
Григорій Греченко
ПОТРАПЛЯЛИ ЛЮДИ У ПОЛОН
Зверни увагу, шановний читачу: який блюзнірський збіг. Одна з
трагедій Великої Вітчизняної війни та один із міфів про неї, створений
офіційною радянською історіографією, збігаються — військовополонені.
Згідно з наказом Ставки Верховного Головнокомандування Черво-
ної Армії № 270 від 16 серпня 1941 року це вороги народу: полонених
взагалі немає, а є лише зрадники. Після смерті «батька всіх народів»
акценти дещо змістилися: військовополонені були, але їх небагато, що
не варто і порушувати питання про них. Насправді ж дійсність була
іншою: близько 6 млн. чол. наших громадян в силу ряду об’єктивних і
суб’єктивних причин стали військовополоненими. Але і це ще не все:
вони не визнавалися десятиліттями учасниками Великої Вітчизняної,
не кажучи вже про тих, що пропали безвісти чи малолітніх в’язнів ні-
мецьких концтаборів.
А кажуть, переможців не судять. Судять та ще й як (але про це
дещо пізніше). Мільйони їх загинуло у фашистських таборах, офлагах
— офіцерських таборах. Бодай побіжно оглянемо деякі дані про люд-
ські втрати України 1941 —1945 років:
3.898.457 осіб — цивільне населення
1.366.588 — військовополонені
2.224.000 осіб вивезено на примусові роботи до рейху
7.489.045 чол. — загальні людські втрати (дані Ю. Ю. Кондуфора).
Правда, до цих втрат не включено 800.000 євреїв, колишніх гро-
мадян України, що загинули («В боротьбі за Українську державу».
Львів. — Меморіал. — 1992. — С. 85, 86, 87).
Інші дані різняться від 4 мільйонів до 5.734.528 осіб. («Известия»,
1990, № 148). На превеликий жаль, чомусь і сьогодні соромливо замов-
чується, що ще і в лютому—березні 1945 р. в Угорщині потрапило у по-
лон близько 100 тис. наших громадян.
Журнал «Советское военное обучение» наводить такі загальні втра-
ти мирного населення трьох республік (УРСР, БРСР і РРФСР) на тим-
часово окупованій території колишнього СРСР. Окупанти знищили по-
над 10 млн. чол. З них на Україні — більше 5 млн., у Білорусії — 2,2,
в РРФСР — 1,8 млн. чоловік. «Советское военное обучение», 1988, № 1.
Усього на території колишнього СРСР діяло 659 пунктів примусу, при-
боркання і знищення.
10 Сіверянський літопис
Половина з них містилася на території України. 305 таборів — ли-
ше для військовополонених функціонували на терені СРСР. 150 (106)
спеціальних концтаборів були розташовані знову ж таки на нашій зе-
млі. Близько 110 їх діяло в окупованих фашистами країнах Європи.
Призначення ж усіх одне — умертвляти людей (табори смерті, як спра-
ведливо їх нарекли).
А тим, кому вдалося вціліти і ціною неймовірних зусиль вирватися
звідти, потрапляли до рук катів НКВС і смершу. Вже 27 грудня 1941
року, ДКО прийняв рішення про створення спецтаборів НКВС для пе-
ревірки і покарання тих, хто зумів утекти з ворожого полону. Таких
були сотні тисяч, та де там — сотні, мільйони!
«Понад два мільйони нещасних синів України блукають у прифро-
нтовій смузі, щоб перейти до нас. А ми замість того, аби зробити усе,
щоб вони хутчій перейшли і кинути їх у бій, ми, холодні законники і
містечкові патріоти, уже об’явили їх усіх державними злочинцями і го-
нимо їх у табори. Уже дехто тікає назад, проклинаючи долю. Боже,
які ж бо ми нерозумні, погані вчителі і керівники».
2
Справді так, замість зброї, яку вони розраховували отримати і
далі воювати з ворогом — ганебні перевірки, в’язниці і табори, з яких
був один шлях — у штрафні команди (роти, батальйони). «Кожний,
хто потрапить до них, повинен спокутувати кров’ю свої злочини перед
Батьківщиною».
3
«Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці».
«Ні кроку назад без наказу вищого командування», — ось чого вима-
гав новий наказ Наркома Оборони СРСР № 227 від 28 липня 1942 ро-
ку (із грифом «Без публікації»).
3
В інформації, яка лягла на стіл Бе-
рії, видно, що тільки на 1 жовтня 1944 р. через спецтабори пройшло
354.592 колишніх військовополонених (вважаю дані заниженими). «Ра-
ніше солдату, що втік з полону, — занотував у свій «Щоденник» гор-
дість і совість українського народу Олександр Довженко, — давали на-
городу. Зараз саджають у тюрму. Нема нічого страшнішого за оточен-
ня, особливо для комуніста. Тих, хто були в оточенні, вважають інкор-
паре за шпигунів і зрадників. Ось чому в оточенні всі «теряют голо
вы».
3a
8 вересня 1941 р. окупанти видали правила поводження з нашими
військовополоненими, в яких стверджувалося, що радянський солдат
втратив право на те, щоб з ним поводилися як з чесним противником.
При найменшому намірі не підкоритися він має бути відразу ж розст-
ріляний.
Отже, радянські військовополонені опинилися між молотом і ку-
вадлом. Наш (свій!) уряд вважав їх «запроданцями і зрадниками», які
підлягали найжорстокішому покаранню аж до розстрілу, а фашистсь-
кий полон не залишав їм теж жодної надії на виживання.
Та все ж, як пише Володимир Леник у статті «Українці в Бухен-
вальді», першими потрапили до концтабору саме полонені Червоної
Армії (були серед них і ті, що свідомо пішли, у полон), щоб не воюва-
ти для ворога. Жевріла і якась невловима надія на життя. Далі були
українці з «ОСТ», таборів за оборону людських прав, утечу з транспо-
ртів в Німеччину. Та це вже тема іншого дослідження. Проте не варто
нам і сьогодні забувати, робить висновок автор, що «німці не хотіли по-
годитися на існування українців».
4
Звідки ж взялися мільйони радянських військовополонених?
Знову і знову я звертаюся до «Щоденника» О. П. Довженка. Гли-
боко й далеко бачив Олександр Петрович. Обігнав свій час на кілька
десятиліть. Він справедливо піддав сумніву непогрішність сталінського
«генія», пригадавши йому довоєнні пророцтва, що так ганебно прова-
лилися в перші ж години війни. Якщо й сьогодні, приміром, дехто по-
яснює поразки наших військ 1941 — 1942 p.p. фактом раптовості, то
Сіверянський літопис 11
О. Довженко ще в липні 1942 р. записав до свого блокнота: «Не було
у нас культури життя — нема культури війни. Тому й страждаємо ба-
гато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство й дурість осо-
бливо».
5
По-друге, «мабуть, сумний досвід кривавої історії нічому нас не
навчив. Деяких горбатих владик одна могила виправить. Це важка
розплата за нищення кадрів 37-го року».
6
Не зрада приязні, а ослаб-
лення ЧА після 37-го року, низька її професійна підготовка, особливо
вищого командного складу від Й. Сталіна до Г. Кулика.
Трагедію шостої армії «...уготували наші дурноголові генерали,
що були колись унтерами і ними залишились. Подумати тільки, скіль-
ки людей загинуло і ще загине через дурнів, яким доручено історією
кидати людей до бою. Подумати тільки — жодної пристойної операції
за рік війни. Все приймається на величезній сумі маленьких блискучих
епізодів, учинених сержантами, лейтенантами, бійцями».
6a
По-третє, «...цивільний бедлам довоєнного часу дає себе знати і
зараз у війні. Пригадується, царська армія билася краще. Була краща
дисципліна, краща виучка і було ще щось вічне, високе, вам дороге і
доступне — віра і батьківщина. Билися за бога і за матінку Росію. За-
раз бога нема. Росія класова, все, що виучене, — сприйняте розумом,
почуття викорчувані, і душа стала дірява у людини».
7
«Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воє-
начальники і скільки ще принесуть! Вони будуть карати ні в чім не по-
винний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під
хвостами у кобил. Каратимуть за те, що не вміють командувати, кара-
ють фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ
просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи
не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж бага-
то, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько,
стоячи під кулями коло паркана».
8
В-четверте, втрата Червоною Армією уже в перші три тижні війни,
попри виняткову хоробрість наших солдатів, військової техніки, боє-
припасів, обмундирування, тобто всього того, чим можна було воюва-
ти з ворогом. Отже, не було чим воювати, відбити навіть одну атаку
ворога (солдатам видавалося на день активних дій півтори обойми
патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату).
Все це причини, що призвели до небувалої трагедії в роки війни — про-
блеми військовополонених.
До того ж, СРСР не підписав міжнародної конвенції щодо військо-
вополонених, що ще більше ускладнило становище наших громадян.
Прикро, але наші засоби масової інформації від Радінформбюро
(«брехбюро»)
9
так його влучно і популярно називали в окремих колах)
до газетних столичних шпальт замовчували те, що більшість потрапля-
ла в полон або пораненими, або вичерпавши всі засоби боротьби.
Ось лише два приклади. Знову ж таки почерпнуті зі «Щоденника»
О.Довженка:
«Лисиці дрижали в смердючих норах. Вовки в кущах, наївшись
людського м’яса, припадали черевами до землі і волочились, гидячи її
в відчайдушному проклятому вовчому переляку. Від жаху в них відня-
лися ноги і шлунки, і закарлючились хвости під животами. Вони валя-
лись по кущах, як дохлі, і повзали, не сміючи навіть вийти і клацали
зубами. Вовчиці плакали. Такий страшний був світ у бою. Одна лише
людина могла витерпіти бій... Тут боролось безсмертя зі смертю».
10
А цей запис Олександр Петрович зробив 20 травня 1942 року:
«Гарматна обслуга. Знищили двадцять вісім ворожих танків. На
двадцять дев’ятому самі загинули. Лишився один командир і тяжко
поранений боєць.
12 Сіверянський літопис
Ранені в ноги і руки. Вони вдвох подавали снаряди руками, нога-
ми заганяли в отвір і били, поки були живі. Це було страшне видови-
ще. Люди знають, що умирають, що їм лишилося жити п’ять довгих
хвилин і діють до смерті».
11
Правий був маршал Г. К. Жуков, який писав: «Що ж вони були
іншими людьми, ніж ті, що потім увійшли в Берлін? Були з іншого тіс-
та, боягузливіші? Як можна вимагати огульного презирства до всіх,
хто потрапив у полон в результаті всіх катастроф, що спіткали нас на
початку війни?».
Ще одне зауваження щодо порушеної проблеми. Більше півстоліт-
тя як уже відійшла в історію друга світова війна, частиною якої була
і Велика Вітчизняна (і тут вкралася навіть мовна погрішність: свою
війну пишемо з великої заглавної літери, хоч це лише частина цілого,
а Другу — з малої). Несправедливо ані з мовної, ані тим більше з по-
літичної та військової точок зору. Це до певної міри неповага і до на-
ших союзників по антигітлерівській коаліції.
Ми з шанобою ставимося до засобів масової інформації як зару-
біжних, так і наших агенцій, які повідомляють про традиційні зустрі-
чі в’язнів концтаборів, про конгреси та симпозіуми, конференції, а го-
ловне — залишені в спадок людству — меморіали, які функціонують
на місці колишніх «фабрик смерті», в усіх поневолених Рейхом краї-
нах Європи, включаючи і переможену Німеччину. Здається, що в них
і землі не більше нашої, і крові пролито на ній теж менше нашої, а ме-
моріали всюди є. Як пам’ять, як сувора пересторога для охочих до во-
єн. Мабуть, у них більше розуміння страхіть тієї війни, більше мило-
сердя, добропорядності, вихованості, натомість нашій показусі і парад-
ності.
Ось одна з останніх телепередач, що транслювалась 27 січня 1995
року по «УТ-1» про в’язнів Маутхаузена (зокрема про смертників 20-го
блоку) в програмі «Надвечір’я» цілу годину. І мені пригадалось, що
як був правий Герой Радянського Союзу В. Ю. Бондаренко, автор
«Розповідей про невідомих героїв», який в листі Першому секретареві
ЦК КП України товаришу Шелесту П. Ю. від 26 березня 1968 року пи-
сав про Янівський концтабір: «Сьогодні я Вам розповідаю про те, про
що потрібно було розповідати ще 25 років тому... Найголовніше те, що
на тому ж самісінькому місці, де фашисти свого часу утворили табір
смерті, де кожний сантиметр землі густо политий кров’ю радянських
людей, після визволення Чернігівщини, було влаштовано наш виправно-
трудовий табір, який існує і до цього часу.
Чи не є це найбільшим блюзнірством перед загиблими там людь-
ми та їх рідними, які зараз приїздять до села Яневе, щоб вклонитися
світлій пам’яті своїх близьких та дорогих людей, але зробити цього не
можуть: адже тут «Заборонена зона».
12
А тепер щодо самого повстання військовополонених в одному із
найдавніших поселень періоду Київської Русі — селі Яцево (заснова-
не в XII ст.).
13
На превеликий жаль, шановний читачу, його ви не зна-
йдете і в «Українському радянському енциклопедичному словнику» (К.,
УРЕ, 1987, т. 3), а з 1947 р. цей історично істинний населений пункт
зникне взагалі із сторінок видань, а то й пам’яті, поступившись новій
назві — «Новоселівка». Таку незавидну роль розділить із селом і хутір
Глинський, що був розташований поблизу концтабору.
13a
Чим він за-
служив таку неповагу до себе? Вісім століть Яцево вистояло перед на-
тиском всіляких зовнішніх ворогів, а в 40-х роках — навіть не стало
на коліна перед фашизмом, цією чумою XX століття. Правда, було по-
вністю пограбоване і спалене окупантами... Ну а місцеві власті його
і самої назви лишили, тобто доконали. Ось як зникають населені пунк-
ти з історичної карти на не менш історичній Чернігівщині. Невже це
Сіверянський літопис 13
теж не блюзнірство перед його героїко-трагічною історією?! Французь-
ке село Орадур, як і чеське Лідме, доля яких аналогічна Яцевому, в по-
воєнні роки просто заново відбудовані. Природно, що з’явилися ново-
сели, які продовжують історію своїх попередників.
Отже, висновок повинен бути один: повернути історичну назву
давньоруському населеному пункту Яцево, що стане і вшануванням
всіх тих, хто в ньому мешкав більше 800 років, хто його захищав у
грізні роки війни. (Москві майже стільки ж!). Позбулися своїх історич-
них назв 50 населених пунктів Чернігівщини, що були спалені окупан-
тами в роки війни.
Яскравими прикладами переходу підпільників до активних зброй-
них сил проти окупантів були збройні повстання у 1943 році — корін-
ному в ході війни. Відомі серед них три: повстання у місті Павлограді
та два на Чернігівщині — Варві та повстання військовополонених Яців-
ського концтабору. Події відбулися майже синхронно, (лютий 1943
року). Саме так у ті ж холодні (лютневі дні сорок третього) сталися
трагічні події у Яцівському концтаборі військовополонених.
За 5—6 км від Чернігова по Новгород-Сіверському шляху спра-
ва розкинулося велике село Яцево, а зліва — піщаний пагорб, де зав-
жди дмуть вітри. Від цього пагорба до самого села Яцево пролягла
звивиста галявина, що поросла молодим березняком, акаціями та ін-
шими листяними деревами. Так ось саме на тому пагорбі, два кіломет-
ри від села, неподалік урочища Криволівщина, руками самих в’язнів
Чернігівської в’язниці був побудований табір для військовополонених.
15
Пагорб обнесли двома рядами колючого дроту, що сягав чотирьох ме-
трів вгору, по кутках звели сторожові вежі і поставили на них охо-
рону. Концтабір був розрахований приблизно на 1500 чоловік, для
чого побудували 15 шельованих бараків (напівземлянок). Бараки бу-
ли надто переповнені, спали полонені на сирій землі (освітлення, опа-
лення, меблів в бараках не було), а всюди відчувалась неабияка си-
рість. Зі стелі не лише капало, — кишіло звірками, комахами, гаддям.
Військовополонених морили голодом і холодом, виснажували непо-
сильною роботою: в’язні обробляли землю, відгодовували худобу для
рейху, виконували будівельні роботи тощо. За паління карали шибени-
цею перед строєм.
Гітлерівські кати дозволяли собі найжорстокіший глум, знущання
над в’язнями. Так, вони завозили з Чернігова бродячих кішок з умо-
вою, що в’язні знімуть шкіру для «фрау», а собі залишать м’ясо. Бу-
вало, за оте м’ясо розгоралася справжня бійка. І тоді, зафіксувавши,
що хтось із в’язнів більше схопив м’яса, фашисти влаштовували пока-
рання через повішення.
Кожної суботи в таборі проводилася «вибраковка» військовополо-
нених, або як це окупанти цинічно нарекли «розвантаження таборів».
Отже, як бачимо, головне їх призначення — фізичне знищення наших
людей. Хворих, найбільш виснажених і слабких виганяли з бараків,
зав’язували за спину руки, виводили з табору і розстрілювали недале-
ко від нього. Як правило, це робилося в урочищі Криволівщина. Пере-
бував у ньому і Ю. О. Збанацький із села Борсуків, де жила його ма-
ти і де він був опізнаний, і виданий одним із місцевих мешканців чер-
нігівській поліції, що саме перебувала там. Далі була Чернігівська в’я-
зниця, камера військовополонених. Так було до 24 серпня 1942 року.
Спроба втекти провалилась. І знову знайшовся зрадник серед 72 вій-
ськовополонених.
24 серпня 1942 року, як пише в своїй автобіографії Ю. О. Збанаць-
кий, в Яцево відкрили концтабір, в який направили групу 240—250 осіб
із в’язниці, серед них був і він. У таборі зустрівся із своїм другом, ос-
вітянином, орденоносцем Ю. Й. Кулідою, батальйонним і полковим ко-
14 Сіверянський літопис
місаром. У ході травневих подій 1942 р. в районі Харкова Куліда опи-
нився в полоні, але втік, коли вже везли до Німеччини, а далі рідні
місця — Тупичів, Куликівка, був схоплений і доставлений в табір.
Навколо табору знаходилось підсобне господарство, в якому під-
суворим контролем і працювали військовополонені. Побували там на
роботах і Ю. Збанацький з Ю. Кулідою. Другого випадку, який був
їм наданий, вони вирішили не упустити, а вчинити втечу з табору. До
неї ретельно готувалися, хоч і не передбачали, які будуть наслідки.
Допомогла дружина Ю. Куліди, яка, окрім їжі, принесла в табір спід-
ницю і хустину. Вивчили шляхи відступу, втечі. Доля надала їм і ща-
сливий випадок: один поліцейський повинен вести в’язнів по хатах для
підхарчування. Цим поліцейським виявився родич Ю. Куліди, одно-
сельчанин.
16 вересня 1942 року Ю. Збанацький за хлівом швидко передівся
в жіноче вбрання і гайда навтіки, пройшов поруч їдальні, поліцейсько-
го, який нічого не примітив теж. Подолана відстань уже становила 200
метрів, до лісу ще залишалось більше 1 кілометра. Лише пізніше страж
в’язнів запримітив, що одного не стало. Розпочалось гоніння, але Зба-
нацький уже був у лісі. «На щастя, був туман, — як пише Ю.О. Зба-
нацький в своїй автобіографії, — пройшов через ліс, вийшов в поле і
зарився в скирду вики, де і просидів до вечора. Вечером знову з’яви-
вся в тому ж лісі, в якому умовились з Кулідою про зустріч після вте-
чі, але вона не відбулась. Другий день просидів в очереті. Поліція про-
довжувала пошуки. Недалеко був хутір Глинський (Ринський), біля
якого я і зустрів пастушка. Він мене і попередив, що Куліда теж втік
і що його сім’ю заарештували. Сім’ї були забрані обох».
16
Після вдалої втечі Ю. О. Збанацький знову з’являється в рідних
краях — на Остерщині. Нова зустріч із своїми давніми знайомими В.
Мольченком та І. Валюшкевичем. Розпочалась робота по створенню
партизанського загону. Одним із перших до нього вступив учень Ю.
Збанацького Тимофій Гончар.
17
Уважно досліджуючи документи, автор статті не міг не помітити і
суттєвих розходжень щодо дати втечі обох Юріїв Збанацького і Кулі-
ди. Так, в архівних документах ми зустрічаємо й іншу дату втечі — 10
листопада 1942 р. (Ю. Збанацький же називає 16 вересня), бо наступ-
ного 11.ХІ.1943 р. в таборі відбулася кривава розправа, пов’язана з
втечею двох в’язнів. Із кожного бараку поліцейські виганяли військо-
вополонених, яких били дубовими палицями по голові. Хто витримував
удари — ставили в один стрій, а тих, хто падав — в інший. Таких на-
бралось 180. Їх тут же розстріляли на очах усього табору.
18
Що це — фальсифікація, втрата чи, як кажуть, пропадання па-
м’яті, описка з якоїсь сторони, просто якесь непорозуміння чи що? Мо-
жливо, страта в таборі не була пов’язана із втечею? Шкода ж, що за-
питання і на сьогодні ще залишаються. Підступні кати не раз самі про-
вокували втечі, щоб потім звинуватити у цих акціях самих полонених.
І щоразу такі перипетії закінчувалися знищенням 30—50 осіб, а то і
більше.
В цілому тільки за шість місяців існування концтабору в ньому бу-
ло знищено понад 7000 радянських громадян. І це не враховуючи того,
що поряд з концтабором розстрілювали майже кожного дня в’язнів,
яких приганяли сюди з Чернігова. Лише одного дня тут було знищено
понад 2000 чоловік, привезених з Чернігівської в’язниці.
19
Терористичний режим встановили гітлерівці і в таборах військово-
полонених, розташованих в садибі колишнього сінозаготівельного пун-
кту (вересень 1941 p.), на території психіатричної лікарні (червень
1942 p.).
20
Сіверянський літопис 15
I ось 5 січня 1943 року стало відомо, що у зв’язку з наближенням
фронту окупанти готують масове знищення полонених. Смертельна за-
гроза нависла над ними. Вона і стала поштовхом до активних дій. Вій-
ськовополонені І. Т. Романенко (гомельський вчитель), П. П. Апана-
сенко (до війни директор школи в с. Свині, сьогодні с. Улянівка Чер-
нігівського району), Андросенко, М. П. Молибога, Стьопін В., Тарара-
ка, танкіст С. В. Малець, вчитель Чемерської СШ Олишівського райо-
ну та інші зайнялися підготовкою повстання.
21
Особлива роль у цьому відводилася Романенку, який працював
денщиком у Бакуса — майора німецької армії, коменданта табору вій-
ськовополонених. Іван Трохимович мав помешкання в будинку адміні-
страції табору і користуючись цим, регулярно підслуховував розмови
керівництва, систематично слухав передачі радіо, а тому був добре
обізнаний із становищем на фронтах, до того ж володів німецькою мо-
вою. Дякуючи зусиллям двох педагогів Івана Трохимовича Романенка
і Платона Петровича Апанасенка (нашого земляка), вже на початку
грудня 1942 р. серед робітників майстерень створюється підпільна гру-
па. Були створені також дві штурмові групи по 40—60 і 100—150 чо-
ловік. Таємно виготовляли холодну зброю (ломи, заступи, просто шма-
тки металу — прутики). І нарешті потаємно взнає І. Т. Романенко: та-
бірників повинні розстріляти 25 лютого 1943 року (відкрив сейф). Дні
повстання змінювалися в залежності від конкретного становища в та-
борі: передбачалося і 19 лютого о 24.00, але цього не сталося (І. Т. Ро-
маненко в призначений час не зміг підійти до бараків, де спали поло-
нені та відкрити їх. Відчувши певне пожвавлення серёд в’язнів, не дрі-
мала і адміністрація табору. І задумане не вдалося.
21 лютого 1943 року о 9 год. ранку всіх військовополонених вигна-
ли з бараків у двір, а з будинку адміністрації гітлерівці вивели під ру-
ки роздягнутого і закривавленого чоловіка. Це і був І. Т. Романенко,
його важко було впізнати, вуха, ніс, губи були відрізані, а на грудях,
спині виднілися вирізані п’ятикутні зірки. Виявилося, що вночі, коли
Романенко вийшов з будинку і підкрався до бараків, його «засікли» і
мучили майже цілу добу, але він нікого не виказав. Мужньо поводив
себе і на плацу, коли били гумовою палицею по голові. А відтак комен-
дант табору Бахус перед строєм розстріляв його з парабелума.
\
Фашисти сподівалися, що така акція подіє на бранців присмирю-
юче. Але вийшло навпаки. 22 лютого о 16 годині близько 140 військо-
вополонених пішли на штурм. Озброївшись завчасно підготовленим
ломами, лопатами і предметами, які потрапили під руку, вони напали
на охорону табору, вбили його начальника та кількох охоронців. Від-
так було відкрито шлях до втечі більш як 300 полоненим. Втім бага-
то з них, переслідувані карателями, загинули. Серед них і один із ор-
ганізаторів підпілля та повстання П. П. Апанасенко. Частина ж влила-
ся у лави народних месників. А в табір терміново прийшов каральний
загін Чернігівського гестапо з поліцейським батальйоном. Розпочалася
небувала екзекуція.
Близько 300 в’язнів, які за станом здоров’я не змогли втекти з та-
бору, було спалено живцем. Інший документ називає число жертв
двох бараків до 500 полонених. Ями на місці спалених бараків і людей
були засипані і зрівняні із землею.
22
А потім гестапівці оточили село
Яцево, де переховувалася частина в’язнів, що утекли. Живих сільчан
зганяли в окремі будинки і спалювали живцем. Розправа над мирним
населенням продовжувалася протягом двох днів (21—22 лютого 1943
року). Людей розстрілювали, спалювали, а тих, кому якось вдавалося
вирватись із кругової облави, доганяли з вівчарками і знищували. За
цей час було вбито і спалено 226 чоловік (111 дорослих та 115 дітей).
Повністю знищено 116 будинків і сімей.
16 Сіверянський літопис
За вчинену розправу окупанти нагороджували головорізів-баталь-
йонців СД «бронзовими медалями».
П’ятдесятип'ятирічна О. Ф. Шихута три рази виривалась з будин-
ку, що горів, і кожного разу її знову кидали у вогонь, а коли вона спро-
моглася вибігти вчетверте, її поранили з кулемета, а потім прив’язали
металевим дротом до верби, обклали соломою і спалили.
Діти О. В. Літоша — Миша — 11 років і Гриша — 8 років — теж
аж двічі виповзали з палаючого будинку. На третій раз їх поранили з
автомата і кинули в догораючу хату.
М. Г. Бригинця з дворічним сином Сергієм, якому вдалося втекти
з села, наздогнали поліцаї і розстріляли на лузі.
Лише двом мешканцям села Яцево пощастило уникнути смерті —
С. О. Гаврику та його доньці М. С. Буряк, що сховалися у погребі на
своєму городі.
23
Другий масовий розстріл військовополонених тут був проведений у
березні 1943 року. Його влаштували після втечі трьох в’язнів. Розлю-
чені карателі розстріляли 300 чоловік. У вересні 1943 року перед від-
ступом окупанти живцем спалили у двох бараках приблизно ще стіль-
ки ж чоловік.
Крім табору, розстріли проводили в урочищі Криволівщина. Сюди
звозили для розправи цивільних громадян та військовополонених з Че-
рнігівської міської в’язниці. Як встановила судово-експертна комісія
28.ХІ.1943 p., в цьому урочищі було одинадцять ям-поховань, в які
звалили трупи близько шести тисяч чоловік.
А відтепер ще про деякі грані з порушеної проблеми, які, як пра-
вило, або свідомо замовчувались раніше, або на них не звертали уваги.
Віце-президент НАН України П. П. Толочко, відповідаючи на за-
питання кореспондента газети «Голос України» говорив: «Війни вини-
кають не в результаті протистояння між народами. Збройні конфлікти
— результат суперництва політичних еліт, які ставлять свої цілі, що
не збігаються з прагненнями народів.
Повернуся до німців. Пам’ятаю, у нас у селі була якась німецька
частина. А в батька була хороша пасіка, стояла з причілка. Так от со-
лдати зробили такий гачок на палиці й тягали через вікно рамки з
сотами й медом. А один цього не робив. Він був вчителем, як сказав
потім. Мати запитала його, чому він не бере участь у руйнуванні вули-
ків? А солдат відповів, що певен, що Німеччина війну програє, що він
не повернеться додому, а там у нього теж мати залишилась одна. То-
му він не може робити зло. Різні були й німці...».
24
Привертають увагу дослідника і дві публікації, вміщені в окупа-
ційній газеті «Українське Полісся». У першій під назвою «Приклад
милосердя» автор І. Тичина (брат Павла Григоровича Тичини) віддає
належне благодійницькій діяльності сестрицтва, що діяло при Воскре-
сенській церкві м. Чернігова. За ініціативою настоятеля, протоірея тут
організовано ділову допомогу військовополоненим. Сестрицтво зібрало
та передало певну кількість печеного хліба, сухарів, борошна, цибулі,
крупів, солоних огірків, картоплі, буряків, ниток, голок, тютюну та 400
крб. грішми.
Такий же подарунок сестрицтво готує їм і до свята Різдва Христо-
вого. Автор статті наголошує, що «їх діяльність заслуговує наслідуван-
ня як високий приклад милосердя та християнського ставлення до бли-
жніх».
25
Отже, православна церква і в ті страшні роки не полишала
своїх мирян в біді, чим могла, тим і полегшувала їх долю.
Певну увагу до полонених виявляла і Чернігівська міська управа,
яка зверталась до населення міста з проханням дарувати одяг, білиз-
ну та взуття для військовополонених. «Успішне проведення збирання
Сіверянський літопис 17
одягу й взуття прискорить звільнення додому військовополонених»,
26
—
резюмувала та ж газета.
Найбільш наполегливим і послідовним у справі сприяння військо-
вополоненим та цивільним вийти на волю виявився С. Г. Баран-Буто-
вич, зав. відділом культури та освіти Чернігівської міської управи.
Окупаційні власті восени 1941 року (німецьке командування і сільсь-
кі старости) сприяли визволенню селян з таборів для успішного закін-
чення осінніх сільськогосподарських робіт.
Чернігівська міська управа консультувала родини полонених, сіль-
ських старост в одержанні і оформленні потрібних документів. Сільсь-
кі старости транспортом їздили і забирали їх з табору. Були звільнен-
ня за списками і поодинці згідно з документами, оформленими черні-
гівським старостою, Дарницького, Конотопського, Новгород-Сіверсько-
го, Житомирського, Кременчуцького таборів військовополонених.
Звільняли, звичайно, не всіх, а, як правило,
— погонщиків евакуйованої худоби, яку німці перехопили;
— цивільне населення, що вивозилося радянськими властями на
риття окопів; земляних валів, завалів на трасах;
— примусово евакуйоване населення, що опинилося в таборах;
— військовополонених, опізнаних рідними тощо.
Достатньо при цьому було підпису старости, двох порученців і по-
лонений міг бути звільнений. Контролювалося все це українською по-
ліцією. Звільняли хворих, багатосімейних, коли вони були годувальни-
ками, благонадійних, хто був потрібний для роботи в міськуправі (бу-
дівельники, столяри, теслі, ковалі, робітники цегельні, м’ясокомбінату
та меблевої фабрики, асенваційного обозу, працівники міськлікарні то-
що). Тобто, робоча сила.
27
Винуватці тих кривавих злодіянь:
1. Теодор (К) Христензен — генерал-начальник поліції безпеки і
СД м. Чернігова.
2. Бакус, Райхельт, Шонветтер — коменданти табору.
3. Груперт — комендант господарства «СД» у с. Бобровиця.
4. Дітріх, Кубе, Цитін — солдати табору.
5. Дахно — начальник поліцейської охорони.
А. Петров —»— теж.
6. О. Рубіс, С. Кушнеренко, А. Гулинський — старші поліцаї.
28
Окупаційна газета «Чернігівський кур’єр» так писала про повстан-
ня.
«У неділю, 21 лютого ц. р. пблонені, ув’язнені в робітничому табо-
рі поблизу Чернігова, намагались вчинити заколот. Цей заколот був
придушений охоронниками. При цьому був убитий один співробітник
охоронної служби. Одній частині полонених удалося втекти з табору й
заховатися в прилеглих лісах і селах. Більшість з них захоплено зно-
ву. Зважаючи на те, що деякі села подавали втікачам допомогу, проти
цих місцевостей вжито каральних заходів, які вже проведені».
29
Джерела та література:
1 У боротьбі за Українську державу. Есеї, спогади, свідчення, літописання, докумен-
ти Другої світової війни. — Львів. — Меморіал. — 1992. — С. 137—138.
2 О. П. Довженко. Україна в огні. Кіноповість. Щоденник. — К. — 1990. — С. 168.
3 Великая Отечественная война 1941—1945. События, Люди, Документы, Краткий
исторический справочник. М. — 1990. — С. 435—436.
4 В боротьбі за Українську державу. Вказ. праця. — С. 169.
18 Сіверянський літопис
5 О. П. Довженко. Вказ. праця. — С 201
6 О. П. Довженко. Вказана праця. — С. 175.
6а Там само. — С. 182.
7 Там само. — С. 174.
8 Там само. — С. 190—191.
9 В боротьбі за Українську державу. Вказ. праця. — С. 889.
10 О. П. Довженко. Вказ. праця. — С. 92.
11 Там само. — С. 156.
12 Чернігівський обласний державний архів (Далі ЧОДА) Ф. 139 — Оп. 3. — Спр.
64. — Арк. 15, 17 .
13 История городов и сел Украинской ССР. Черниговская область — К. — 1983. —
С.714; Чернігівщина енциклопедичний довідник. К. — 1990. — С. 557.
13а ЧОДА. — Ф. 139. — Оп. 3. — Спр. 64. — Арк. 16.
14 Дзвони пам’яті. Книга про трагедію сіл Сумщини та Чернігівщини, знищених фа-
шистами у роки війни. — К. — 1986. — С. 4—-5.
15 ЧОДА. —Ф.139. — Оп. 3. — Спр.64. — Арк. 14.
16 ЧОДА. —Ф.П-139. — Оп. 1. — Спр. 116. — Арк.179.
17 Там само.—Арк. 180.
18 Там само. — Ф. 139. — Оп. 3. — Спр. 64. — Арк. 32. '
19 Там само. — Арк. 15.
20 История городов и сел Украинской ССР. Черниговская область. Вказ. праця. —
С. 135.
21 ЧОДА. — Ф. 139. — Оп. 3. — Спр. 64. — Арк. 4, 41, 43, 62.
22 Там само. Ф. 139. — Оп. 3. — Спр. 64. — Арк. 5; Чернигову 1300 лет Сборник
документов и материалов. — К., —1990. — С. 208.
23 ЧОДА. —Ф.139. — Оп. 3. — Спр.64. — Арк. 16,19, 20.
24 «Голос України». — 1995. — 6 травня.
25 «Українське Полісся». — 1943. — 6 січня.
26 Там само. — 1942. — 6 лютого; ЧОДА. — Ф. Р-3001. — Оп. 1. Спр. 5. — Арк. 111.
27 ЧОДА. — Ф. Р-3001. — Оп. 1. Спр. 2. — Арк. 38, 39.
28 Там само. — Ф. 139. — Оп. 3. — Спр. 64. — Арк. 12, 20, 21.
29 «Чернігівський кур’єр». — 1943. — 28 лютого.
Сіверянський літопис 19
|