З історії рідного краю
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200110 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | З історії рідного краю / К. Куровський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 32-36. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200110 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2001102024-11-17T13:06:40Z З історії рідного краю Куровський, К. Історія міст і сіл 1996 Article З історії рідного краю / К. Куровський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 32-36. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200110 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історія міст і сіл Історія міст і сіл |
| spellingShingle |
Історія міст і сіл Історія міст і сіл Куровський, К. З історії рідного краю Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Куровський, К. |
| author_facet |
Куровський, К. |
| author_sort |
Куровський, К. |
| title |
З історії рідного краю |
| title_short |
З історії рідного краю |
| title_full |
З історії рідного краю |
| title_fullStr |
З історії рідного краю |
| title_full_unstemmed |
З історії рідного краю |
| title_sort |
з історії рідного краю |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Історія міст і сіл |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200110 |
| citation_txt |
З історії рідного краю / К. Куровський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 32-36. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT kurovsʹkijk zístoríírídnogokraû |
| first_indexed |
2024-11-26T04:08:14Z |
| last_indexed |
2024-11-26T04:08:14Z |
| _version_ |
1818523878802063360 |
| fulltext |
Костянтин Куровський
З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ
МАЛА ЗАГОРІВКА
Мала Загорівка як поселення виникла на річці Загорівка десь, ма-
буть, на початку другої половини 17 століття. Бо якби раніше, то вона
обов’язково була б у переписній книзі, Де значились населені пункти,
жителі яких присягли на вірність російському царю. Не зустрічається
Мала Загорівка ні в списках поселень, відданих Богданом Хмельниць-
ким приватним особам, ні в інших документах аж до 1660 року.
Першими поселенцями на річці Загорівці, мабуть, були поляки
(прізвища Куровський, Пшеничний польського походження). Не ви-
ключено також, що на вільній, не зайнятій землі («пустовавшей») по-
біля річки Загорівки поселилась невелика група переселенців з Бор-
зни, оскільки ця земля належала Борзнянській місцевій управі.
Спочатку Мала Загорівка називалась Загорівкою Сиволозькою.
Про це свідчить царська грамота 1660 року, згідно з якою до Красно-
островського монастиря прикріплювались села Салтикова Дівиця, Сто-
льне, Волосковці, Степанівна на Десні, Загорівка Сиволозька і два
млини на річці Загорівка (О. М. Лазаревский «Описание, старой Мало-
россии» т. 2).
Назву Загорівка Сиволозька поселення одержало лише для того,
щоб відрізнити його від Загорівки Великої, яка в той час називалась
просто Загорівкою (теж від назви річки).
Деякий час Мала Загорівка та Сиволож належали Ніжинській ар-
тилерії. При гетьману Івану Самойловичу Мала Загорівка переходить
до осавула Генеральної артилерії Степана Соломахи. Після його сме-
рті Мазепа віддав Малу Загорівку Василю Кочубею, а потім полков-
нику Петру Кожуховському, від якого вона перейшла його сину Юрію,
а після нього — другому сину Степану (коли Юрій Кожуховський та
Мазепа пішли з України).
А далі гетьман Апостол віддає Малу Загорівку майору інженерно-
го полку Михайлу Баніну. Згодом частина села була віддана генералу
Войсбаху. Потім ця частина перейшла у володіння Стрешенцева. Збе-
реглась скарга малозагорівських козаків гетьману Скоропадському
(1710 рік) на Степана Кожуховського, який, порушуючи закон, карав
козаків киями і садовив у холодну.
Є свідчення, що в 1770 році у Малій Загорівці налічувалось 23 ко-
зацьких і 9 селянських (мужицьких) дворів. Ріст села особливо поси-
лився після скасування кріпосного права (1861 p.). На кінець 19 сто-
ліття у Малій Загорівці було вже до 150 дворів. Ділилось воно на ок-
ремі частини: Городок, Лиманівка, Пшонівка, Плющівка, Гора, Бруз-
калівка.
Серед села стояла церква, вона побудована в кінці 18 століття на
кошти пана Бобиря, який проживав у Малій Загорівці. А десь у 1910
—1912 роках у селі збудували і школу (до речі, на кошти нащадків
Бобиря).
ПАНСЬКІ ЕКОНОМІЇ
На Горі знаходилась економія, яка належала пану Амосову. По-
дібних економій по всій Україні у нього було 17. А сам він проживав
у Харкові.
32 Сіверянський літопис
Амосов згодом продає Гору односельчанину Брязкалу, а будівлі
перевозить за 4—5 кілометрів від села. Нині це місце називається Вин-
никове. Тут Амосов організував, говорячи по-сучасному, меліоративні
роботи: Винникове поглибили (землю вивозили підводами), прокопали
канаву і з’єднали його з озерами та загорівським ставком. Крім того,
Амосов зводить будівлі: маєток, гуртожиток для робітників, кузню, ла-
зню. До речі, ці приміщення збереглися до 1938 року, і я вже їх пам'я-
таю особисто. Ріс тут і чудовий сад.
Біля урочища «Шацьке» була друга економія, якою володів Гор-
бач (за всіма даними родом із Борзни).
Обидві економії розташовувались у дуже красивому місці — біля
озер, які мали площу близько 200 гектарів. Тут водилося багато риби,
всякої птиці: чайки, болотні бугаї, крячки, дикі гуси. Різноманітний
був і рослинний світ, багатьох представників якого нині вже немає.
Економія Горбача була значно біднішою: один будинок обкладе-
ний цеглою, один сарай, погріб і колодязь.
ПРИЇЗД ПАНА АМОСОВА
Амосов мав орендатора-поляка на прізвище Карнажицький, який
і вів усе господарство. Сам же Амосов приїжджав у свою економію
раз на рік, як правило, влітку. За розповідями мого батька, Амосов по-
відомляв про свій приїзд за два-три дні наперед. Протягом цих днів
всі в економії готувались до зустрічі пана, навіть прибирались у но-
вий одяг. Зустрічав Амосова на залізничній станції у Плисках сам
орендатор (з каретою). Прямо звідти пан їхав на поля, де працювали
люди, цікавився їх життям. Окремих, наприклад, питав, чому на них
брудний чи подертий одяг. Дізнавшись, що у цих селян іншого просто
нема, тут же давав гроші на новий одяг.
Або такий випадок: помічає Амосов, що косар погано косить.
— Чому так? — запитує косаря.
— Погана коса, — відповідає той.
Тоді Амосов дає гроші на нову хорошу косу. Якщо і після цього
косар «партачить», то пан дає вказівку орендатору не приймати тако-
го працівника на роботу. Подібні вимоги до своїх селян були і в мало-
загорівського пана Бобиря.
ВІД СТОЛИПІНА ДО НЕПУ
Жили наші предки-односельчани по-різному. Хто не лінився і
не любив довго спати, у того був хліб і до хліба. Та все ж бідних се-
лян було більше: у того сім’я велика (малих дітей багато), тому про-
сто не пощастило і т. д. Словом, як і тепер: кому щастить в житті, а
кому й не дуже.
Під час столипінської реформи (після подій 1905 року), коли се-
лянам дозволили виходити на свої землі (відруби), з’явились будівлі
(нові поселення) прямо серед поля. Подібне поселення у нас виникло
між економією Амосова і Малою Загорівкою. Поселенці були здебіль-
шого з Прохорів, тому й називались «прохорці». Це були люди працьо-
виті, заможні, мали свій млин. А взагалі у нашому селі було до десяти
вітряних млинів (вітряків).
Вийшли на свої землі і сім’ї Шостаків (біля хутора Касьянів, уро-
чище «Стадниця»).
Революцію 1917 року селяни спочатку навіть не дуже й відчули.
Зате пани вже давно відчували недобре для них. А тому ще перед ре-
волюцією почали продавати землю та свої маєтності. Коли ж грянула
революція, панство виїхало хто куди. І почали селяни розтягувати ба-
гатство панів та економів. Навесні 1918 року прийшли німці, а з ни-
Сіверянський літопис 33
ми повернулись і старі господарі, стали повертати назад забране селя-
нами. Потім знову прийшли червоні... Крім того, у 1918—1922 роках
діяли банди, грабували селян.
Одне слово, життя було не з кращих.
Нарешті трохи наче уляглось. Селянським сім’ям стали давати зе-
млю: по десятині на кожного члена сім’ї. Почався неп. Селянин ста-
вав на ноги. Працював на своїй землі, виробляв продукцію, продавав
державі і собі мав. Держава ж у свою чергу постачала селянинові во-
зи на залізному ходу, кінні молотарки, віялки, культиватори, цементні
кільця для колодязів та багато іншого необхідного для села інвентаря.
Коротше, селянин ставав господарем на ділі, а не на словах (як тепер).
ЯК ВИНИКЛО ЧЕРВОНЕ ОЗЕРО
У 1924 році, під час непу, було дозволено вихід із села. А старі
люди знають, як тоді в селі тісно жили: солом’яні стріхи одна в одну.
Не дай Бог якого нещастя, то вигорали цілі вулиці і кутки. Ті з мало-
загорівців, кому за 80, мабуть, пам’ятають, як через необережне повод-
ження з вогнем однієї жінки, що жарила у печі сало, вигорів цілий ку-
ток нашого села.
Так от, селяни виходили на свої землі із села цілком добровільно
і навіть з радістю. Було виділено два місця, куди можна виходити і бу-
дуватись. Перше місце — урочище Чернешина біля Дручі, де колись
були водяні млини (за 4 кілометри на південь від Малої Загорівки ко-
ло лісу). Друге місце — поблизу озер (за 5 кілометрів від центру Ма-
лої Загорівки на захід, якраз біля економії Амосова). Обидва місця
були дані на вибір: куди хочете, туди й переселяйтесь. Люди вибрали
друге, поблизу озер. А від першого (Чернешина) відмовились ніби то-
му, що там багато вужів і гадюк.
Серед перших переселенців «на озера» були Микола Степанович
Куровський (мій батько), Прохор Маслак, Семен Силович Бубнов,
Гнат Мусійович Дем'яненко, Давид Семенович Пшеничний.
Щодо назви поселення було кілька пропозицій. Серед них і Чер-
воне Озеро. На ньому й зупинились. Чому саме? Як я вже згадував,
озера, куди прийшли новосели, займали площу десь 200 гектарів. Схі-
дні береги Озер були пісчаними. Так от, якщо дивитись на протилеж-
ний берег із заходу, особливо коли сходить сонце, то східний піщаний
берег здавався червоним.
Звідси й назва. Нині на цьому березі відкрили кар’єр, де колгосп
бере пісок для будівельних робіт. Нове село розбудувалось (і що ха-
рактерно, в одному напрямку, бо кожен хотів, щоб у кінці городу був
берег), люди стали жити заможно, мали свою землю. Мій батько, на-
приклад, купив вітряк, придбав реманент і грунтообробну техніку (яс-
на річ, на кінній тязі), мав корову, свиней, кобилу (кличка «Іскра»).
Були в батька ручна віялка, олійниця, обробляв він 10 десятин землі
(бо сім’я складалась з 10 душ). Ось так жили практично всі, хто пере-
селився з Малої Загорівки в Червоне Озеро, ближче до землі. І все бу-
ло б добре.
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ
Та в 1929—1930 роках почалась колективізація. Майже всі черво-
ноозерці пішли в колективне господарство одночасно. Десь близько 10
дворів вступили до колгоспу пізніше. І лише три двори навідріз відмо-
вились. їх швиденько записали в «куркулі», все усуспільнили, тобто
забрали в колгосп, а сім’ї розігнали: кого — на Соловки, кого — до
Сибіру, кого — в інші краї. Одне слово, розметала людей зла доля по
34 Сіверянський літопис
всьому білому світу. А були ж то сім’ї працьовиті, порядні, чесні, дру-
жні, авторитетні — справжні господарі землі, за якими тепер плачемо.
Мені здається, що якби не заганяли людей у колгоспи, то село жи-
ло б набагато краще. Не виїжджали б діти у місто за тридев’ять зе-
мель, а продовжували б хліборобські традиції свого роду на бітьківсь-
кій землі.
Недарма ж наші предки говорили: гуртове — чортове. А це зна-
чить фактично нічиє. А раз так, можна розтягувати, красти, працюва-
ти поменше, вимагаючи, щоб бригадир записав побільше. Це й тепер у
колгоспах робиться. Вважаю великою історичною помилкою те, що на-
сильно селян загнали у колективні господарства.
Та повернемось до мого Червоного Озера. Отже, колективізація.
Усуспільнили селяни (примусово, звичайно) майже-все своє нажите за
4—5 років непу добро, та й стали думати як же назвати артіль (кол-
госп). Подумали й назвали іменем П. Маркітана — тодішнього секре-
таря Чернігівського обкому партії.
У колгоспній історії села були й світлі сторінки (хоч і небагато).
Так, наприклад, почали у Червоному Озері будувати школу. А поки що
діти навчалися у хаті С. С. Бубнова. І навчав їх дуже гарний учитель
Тупотілов.
Згодом докопалися, що він син священика, звільнили з роботи і
забрали невідомо куди. Назавжди.
Будувались контора, дитячі ясла, колбуд, комора. Правда, матері-
ал на будівництво брали з хат «розкуркулених» (хто не пішов у кол-
госп і був вигнаний з рідних осель).
Зачепив Червоне Озеро і голодомор 1933 року. Правда, він був по-
рівняно не такий страшний, як в інших місцях України.
Але все-таки один трагічний випадок стався: померла від голоду
мати багатодітної сім’ї (дітей потім віддали у дитячий будинок).
Слід сказати, що урожай в 1933 році (голод виник у першій поло-
вині року) був добрим. Непогано родило і в наступні роки. На зароб-
лений трудодень давали по 2—3 кілограми хліба. Колгоспники трохи
зажили, повеселіли. Посадили сад біля колгоспного двору, а в саду
збудували дитячий садок.
Першими головами колгоспу були Павло Степанович Куровський,
Микита Павлович Бурдюг, Антон Григорович Байбарак. Всі вони ли-
шили по собі добру пам’ять як справжні господарі, умілі, чесні керів-
ники. П’ятеро дітей було у М. П. Бурдюга. Сім’я жила в старій тісній
хаті. Дружина не раз нагадувала йому, щоб збудував нову, просторні-
шу, адже все-таки голова колгоспу, є можливість. Микита Павлович
рішуче відповів: «Поки я голова, з колгоспу нічого не візьму і хати бу-
дувати не буду, бо соромно, що люди скажуть». До речі, дружина йо-
го, Парасковія Семенівна ще жива (під 90 їй), тож може підтвердити
цей факт. Платили головам середній місячний заробіток рільника —
45 трудоднів. Автомашин і тракторів не було, землю обробляли кінь-
ми та волами.
Вручну сіяли зернові, копали цукрові буряки. У гарячу жнивну
пору основним знаряддям праці був серп у жіночих руках.
А от овес косили косами чоловіки. Жінки в’язали снопи і склада-
ли їх у копи (одна копа — 60 снопів). Молотили кінною молотаркою,
або вручну ціпами.
Пізніше утворили МТС (машинно-тракторні станції). Одна така
станція діяла на кілька сіл. Наш колгосп обслуговувала Плисківська
МТС. Приїде, було, трактор, попрацює кілька днів на оранці, а кол-
госп платить трактористу і грошима, і натурою (здебільшого зерном).
Сіверянський літопис 35
ЯК КУПУВАЛИ ПЕРШУ АВТОМАШИНУ
Десь у 1938—1939 запропонували колгоспу вантажний автомо-
біль — «полуторку». Колгоспники вирішили придбати цей автомобіль.
Тоді, до речі, без рішення загальних зборів голова колгоспу не мав
права навіть бичка чи центнер зерна продати або щось купити, не го-
ворячи вже про техніку.
Як же купували автомашину? Порахували всі колгоспні гроші —
не вистачає. Тоді вирішили добавити натурою: зібрали з кожного дво-
ру по дві-три голови птиці (хто дав курей, хто качок чи гусей). Пован-
тажили всю цю живність на дві підводи і повезли в Бахмач (були ми
тоді Бахмацького району). А звідти вже пригнали «полуторку». Водія
свого не було, тому найняли з Касьянова Олександра Федоровича Ля-
шиченка. Він і став водієм нашої першої автомашини. До речі, Олек-
сандр Федорович і зараз живе у Касьянові, дай йому Боже здоров’я.
Дуже берегли колгоспники свій автомобіль. За бензином у Бахмач
(а це понад 50 кілометрів від Червоного Озера) їздили підводою: при-
возили дві-три бочки. Згодом колгосп підготував і своїх водіїв.
На першій автомашині працювали Григорій Ігнатович Дем’янен-
ко, Григорій йовгенович Ярош, а перед самою війною — Іван Давидо-
вич Пшеничний. З початком війни мобілізували нашого автомобіля ра-
зом з водієм на фронт.
36 Сіверянський літопис
|