Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1996
Автор:	Кузьменко, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1996
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Придеснянська книжкова полиця
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200128
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача / В. Кузьменко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 127-131. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200128
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2001282024-11-17T13:09:12Z Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача Кузьменко, В. Придеснянська книжкова полиця 1996 Article Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача / В. Кузьменко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 127-131. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200128 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Придеснянська книжкова полиця Придеснянська книжкова полиця
spellingShingle	Придеснянська книжкова полиця Придеснянська книжкова полиця Кузьменко, В. Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача Сiверянський літопис
format	Article
author	Кузьменко, В.
author_facet	Кузьменко, В.
author_sort	Кузьменко, В.
title	Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача
title_short	Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача
title_full	Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача
title_fullStr	Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача
title_full_unstemmed	Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача
title_sort	сіверянські джерела «малої» прози михася ткача
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1996
topic_facet	Придеснянська книжкова полиця
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200128
citation_txt	Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача / В. Кузьменко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 127-131. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT kuzʹmenkov síverânsʹkídžerelamaloíprozimihasâtkača
first_indexed	2024-11-26T04:08:48Z
last_indexed	2024-11-26T04:08:48Z
_version_	1818523916605325312
fulltext	ПРИДЕСНЯНСЬКА КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ СІВЕРЯНСЬКІ ДЖЕРЕЛА «МАЛОЇ» ПРОЗИ МИХАСЯ ТКАЧА Нині уже просто неможливо встановити, з чиєї легкої руки пішло гуляти по світу оте зневажливе визначення епічної форми оповідання чи новели як «малої» прози, оскільки проблема літературних родів і жанрів залишається предметом ретельної уваги дослідників понад два тисячоліття. Отож, і подибуємо зараз як на сторінках часописів і літе- ратурної періодики, так і в підручниках та в солідних теоретичних пра- цях дефініції «малих», «середніх» або «великих» епічних жанрів в за- лежності від масштабності охоплення подій і людських характерів у художньому творі. Водночас уже стало притчею во язицех, що в літературі широкі по- лотна (себто «велика» проза) почасти є результатом невміння автора впоратись з малим завданням, невміння написати оповідання. Саме той, говорив О. Твардовський, хто не вміє поставити зруб звичайної селянської хати, уявляє легкою і можливою побудову багатоповерхово- го палацу з усіма найскладнішими архітектурними задачами. Михась Ткач — досвідчений будівничий: і в житті, і в літературі. Не одна споруда в Чернігові та в інших містах і селах Придееення по- ставлена інженером-будівельником Ткачом. Не одна книга написана його міцною письменницькою рукою. І жодна з них не повторює попе- редню. Ні будівлі, ні книги Ткача не стали уніфікованими потворами соцреалістичної дійсності. Проте, як і всяка споруда не існує сама по собі, а живе в гармо- нійному єднанні і злагоді з природою навколо неї, з грунтовими вода- ми під нею, з випромінюванням землі, властивим тільки цьому місцю, так і проза Михася Ткача безперебійно пульсує лише відчуттям рідно- го сіверського краю. Саме сюди, в село на березі голубоокої річки Снов, де спливло на вербовому човні дитинство й самого письменника, поспішає з міста мо- лодий робітник-будівельник Сашко, героя першої книги прозаїка «Со- нячний полудень» (1979). «Чим я більше думаю про наше село, тим більше вбираю в себе і усвідомлюю, що без нього моє життя було б збіднене й нецікаве. Рідне воно мені ще й тим, що там гоптані стежки батьком: і він робив тут хліб, день відпочивав, пив воду і не раз, пев- но, стояв на березі Снову...» — це болючі роздуми над вічною темою буття не лише Сашка, а й самого автора. Чисті плеса Снову та Десни, бриніння очеретів у заплавах, мальо- вничі краєвиди чернігівського Полісся, де голубінь неба зливається з голубінню полів льону, а головне — працьовиті й щедрі люди, що об- Сіверянський літопис 127 робляють благословенну сіверську землю, назавжди увійшли в світ прози Михася Ткача. Його слово високе і чисте, воно завжди в русі — оновлюється звуком, фарбою, образом... Читаєш у нього опис літнього вечора: «А над обрієм малиновий колір, так ніби хто відро фарби розлив» («Зоряна ніч») чи, скажімо, «сонце, мов перестигле яблуко, низько висіло над лісосмугою» («Яблу- ка»), — і думаєш: так, це схоже на дійсність, і я це бачив, тільки не помітив, пройшов мимо. Максим Рильський з цього приводу зазначав: «Коли у читача виникає отаке здивоване й радісне почуття «і я це бачив», — то можна сміливо стверджувати, що він, читач, має справу з високим мистецтвом». Дійсно, хто ще як не справжній митець помітить, що «небо, як і мамині очі, голубе й глибоке» («Яблука»), Або як «місяць у вербах заплутався — і горить» («Марево ночі»). Чиє серце залишиться байдужим до цього хвилюючого акорду на честь рідної природи. Письменник знає, що «часто можна висловить пейзажем те, для чого слів нема людських» і натхненно продовжує цю прекрасну традицію нашої літератури. Обумовлюсь, що літературну традицію я не розглядаю як сталість, що існує в якомусь рафінованому, чистому вигляді і цілком охоплює творчість кожного окремого автора. Адже митці — «немов сполучені судини: ніхто не живе окремо, в «ізоляції» (М. Львов). Творча особис- тість кожного письменника_ завжди формується більш активно і плідно тоді, коли джерела її розвитку різнобічні. Не випадково Іван Франко стверджував: «Poeta semper tiro». Справді, письменник завжди учень. І «уроки» бере він як у самого життя, так і у своїх сучасників і попе- редників. Отже, і в художній практиці Михася Ткача: різноманітні впливи, традиції співіснували протягом всього творчого шляху прозаїка, при- чому нерідко в різні періоди життя письменника домінувала то одна, то інша тенденція. Однак завжди незмінною лишається глибока любов письменника до рідної сіверської землі. Про що б не писав у своїх книгах — про не- легку вдовину долю, її чорну працю, безпросвітність та оманливість жіночого щастя чи про нескаламучений духовний світ юнака і дівчини, їх перше кохання, незрадливість почуттів, про красу будівництва, тво- рення чи принадність людського спілкування, — корінь того чи іншого образу чернігівський прозаїк завжди намагається відшукати в тради- ціях, в етиці та естетиці безкорисливих поліщуків, в їх думі та пісні. І пісень тих знає він силу-силенну. Рідко яке оповідання обходить- ся без них. Ось лише назви творів Михася Ткача, що красномовно за- свідчують фольклорні витоки його прози: «Заспівай, мамо, синові...», «Гнатова пісня», «Гуляли весілля», «Коло мої хати зацвіли блавати...» та інші. Пісня супроводжує його героїв з дитячих літ («Вечірній світ») до домовини («Свято у Марфи»), Піснею засівають село дівчата. «На- співаються достоту біля клубу — ще й додому пісню понесуть: тихе- сенько перевальцем, щоб не розхлюпати». Вона і в кузові машини, і в хаті... І кожен сум свій і біль, радість та горе піснею виливає. А від того й книги прозаїка «Світле диво» (1987), «Світанковий ранок» (1993), «Дике поле» (1994) чи «Гірка ягода калини» (1996) пахнуть збитим полином, молоком корови Маньки, картоплею з салом, що парує на столі, і молодим часником, рідним селом, народженим в праці й пісні на тій споконвічній землі, де живуть і давні, й нинішні земляки письменника. Вся його творчість — це пісня вдячності тим лю- дям, які своїми добрими руками, і світлими серцями ліпили чисту ди- тячу душу, до знань вказували їй дорогу, у якої нема кінця... 128 Сіверянський літопис Улюбленим будівельним майданчиком Михася Ткача залишається оповідання і новела. Жива мова поліщуків — найпоширеніший у нашо- му краї будівельний матеріал для прозаїка: пісок та глина. Проте ви- користовує його майстер в основному для розчину. Що гріха таїти: по- падаються в цьому розчині й камінці, бите скло, бур’ян. Зокрема, тра- пляються вряди-годи русизми, діалектні слова, причому вжиті аж ніяк не задля увиразнення мови персонажів. Візьмемо до рук хоч би «Гірку ягоду калини» (1996) — нову кни- гу письменника ще з свіжою типографською фарбою. Якщо в одноімен- ному творі виступ Миколи Івановича, голови колгоспу, на правлінні: «Тиждень тому у нас з ним була на счот цього розмова» (C. 67) спра- вді багато що говорить про самого оратора, то аж ніяк не можна пого- дитися з русизмами на інших сторінках книги: «Приспана на деревах ніч очнулася...» (С. 14); «А коли викарабкався звідти — ледь не отете- рів» (С. 17); «Ніколи на таке не сподівався — і в голові даже не три- мав» (С. 45); «Обидливий дуже...» (С. 57); «Помітив поцарапане кри- ло...» (С. 62) та інші. Не все гаразд і з коректурою книги: «звалилося на мою голову» (С. 6); «замвер» замість «завмер» (С. 8); «однак ж» замість «одна ж» (С. 20); «гудзики» замість «гудзики» (С. 37); «даводити» (С. 61); «ко- сима» замість «косами» (С. 80) тощо. Процес відновлення літери г в українському алфавіті в останніх книгах М. Ткача, на жаль, не відображено. Але ж іще Борис Грінчен- ко переконливо довів, що практика вилучення з українського алфаві- ту окремих літер підпорядкована антинауковим твердженням про «не- повноцінність» української мови. У «Граматці» письменника-педагога зустрічаємо паралелі слів, які переконують учнів з необхідності літери г (гніт — гніт, гречка — гречний і т. п.). Відомий письменник Б. Антоненко-Давидович, несправедливо ре- пресований у сталінські часи, писав у статті «Літера, за якою тужать»: «Скасування цієї літери припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли з’явились «реформатори» не тільки україн- ського правопису, а й самої української мови...». Виступи Б. Антоненка-Давидовича та інших представників україн- ської культури на захист рідної мови оберігали її від збіднення та роз- кладової дії офіційних чинників. І наші читачі повинні про це знати, тоді рідна мова відкриється перед ними ще новими гранями, сприяти- ме їх духовному збагаченню. Отож, і в книгах М. Ткача «Дике поле» та «Гірка ягода калини» незалежно від того, з чиєї вини (автора, коректора чи технічного ре- дактора) допущені ці помилки, заподіяна шкода від того не стає мен- шою. Як бачимо, навіть у досвідченого майстра трапляються огріхи. Од- нак не вони визначають справжнє його обличчя. Поки що лише він сам тримає в своїй уяві задуману величну споруду і не обходить пилу та бруду новобудови, сміливо експериментує. Вперемішку з білопінною силікатною цеглою — з піщаного дна Снову та Десни кладе обпалену червону. Ретельно зважує її на долоні, немов обдумуючи, чи годиться, а далі так само виважено підганяє, простукує кожну, зроблену пошту- чно, не за трафаретом. Не спішить, ніби попереду — вічність. І врешті- решт неодмінно переможе! Ось перед читачем фронтовик Семен Окраєць та його наречена Мотря. Це справді доля: до війни зустрічалися, а тепер побралися. За- здрять вдови тихому щастю. Дарма, що Мотря змарніла від поневі- рянь у Німеччині, а її наречений — каліка, повернувся з обрубком но- ги. Аби живий! «І понівечена, розтоптана німецьким чоботом їх моло- дість пробуджується, як запізніла квітка...». Сіверянський літопис 129 Поскрипуючи «дерев’яною культяшкою», важко працює Семен у колгоспі. За трудодень... Б’ється, мов риба об лід. «Якби був партій- ний, то знайшли б якусь легшу роботу. А так — ніхто й не бачить». Від важкої праці та злиднів запила Мотря. Суцільна безпросвітність. Та якось прочув Семен, що у сусідніх селах фронтовики, такі ж каліки, як і він, отримали інвалідські машини — постанова така була. Спитав у голови сільради, а той йому: «Не заслужив, голубчику! У те- бе третя група. Якби вище коліна не було ноги, то їздив би, а так — вибачай. Ось постанова... Почитай сам, тут написано кому положено...». Пекуча образа та зневіра у справедливість штовхне Семена до від- чайдушного кроку. Він зважиться на самогубство — пошкандибає до залізничної станції. «Засвистить потяг тривожно — від полудневого сонця Семенова тінь упаде на шпали. Бігтимуть люди, чутимуть схвильовані голоси: «Що з ним?». «Живий!» — з полегшенням. І вже голосніше з жалем: «От, бідолаха, ще однієї ноги відцурався!..». Червона вогнетривка цеглина лягла у підмурок духовної споруди. Під цим оповіданням Михася Ткача, яке називається «Покалічена ду- ша», стоїть дата написання: «1975 рік». А з’явилося воно лише через двадцять літ — у шостому числі «Літературного Чернігова» (1995). Так би мовити, до ювілею Перемоги. Оповідання вражає своєю вибуховою силою, фінальна ж сцена врі- зається в пам’ять назавжди. Якось С. Антонов розповів про роботу режисера Г. Чухрая над фільмом «Балада про солдата». Під час зйомок картини окремі члени художньої ради переконували режисера залишити героя фільму живим. Та Г. Чухрай був невблаганним: «Не знаю чому, але треба, щоб він за- гинув». І лише, після завершення картини стало ясно, що ця смерть молодого солдата дуже точно передає високе, гуманістичне ставлення автора до героя і піднімає події над рівнем буденності... В оповіданні «Покалічена душа» розв’язка сюжету дещо інша, про- те не менш трагічна від того. Навпаки, якраз через те, що герой зали- щається жити, його майбутні душевні муки печуть свідомість читача болючіше стократ. Адже фізичні рани, якими б страшними вони не бу- ли. рано чи пізно затягуються, рубцюються. Душевні каліцтва не зажи- вають ніколи! Боляче і сумно. Шкода, що ціною знекровлення народів, мільйо- нів розтоптаних душ майже завойована. Справедливість була «підмі- нена одним-єдиним багатообіцяючим, але фальшивим розцяцькованим плакатом». Це трагедія наша і біль повічний. Звісно, в умовах тоталітаризму про публікацію «Покаліченої ду- ші» годі було й думати. Але ж вражає, що цей маленький шедевр не був включений прозаїком до жодної з останніх його книг. Мабуть, то- му, що подібних речей, розпорошених по різних часописах, у Михася Ткача ще багато. Йому не жалко. Гадаю, що зібрати докупи кращі з творів нашого земляка та вида- ти під однією обкладинкою — обов’язок всіх, кому дороге правдиве й талановите слово прозаїка. Закликаю до того ж і ймовірних спонсорів посприяти у виданні цієї книги. Певен, непересічною у вітчизняно- му письменстві буде її поява. А ось цеглинка світліша, певно, з деснянського піску. Чи не з ві- кна своєї оселі вгледів письменник цей матеріал? «Світле диво» зве- ться. 130 Сіверянський літопис Глянув Андрій, герой оповідання (він щойно отримав квартиру), «а за вікном, ніби диво, лежало велике світле сяйво». А гості співали й танцювали, бажали, щоб у цій хаті завжди була злагода. Господар, дарма, що ждав квартиру довго — уже й діти до школи пішли, радів і сміявся. Проясніли будинки, й стало видно сині плеса Десни, а за ними гаї. Сходило сонце. Отож, чи справді мала так звана «мала» проза? Гадаю, що все визначає талант митця і міра його присутності у творі. А якщо до того ж річки дитинства і юності письменника напувають його солодкою во- дою, ця проза стає джерельною. Володимир КУЗЬМЕНКО. ДО ІСТОРІЇ МІСЬКОЇ ГЕРАЛЬДИКИ ТА СФРАГІСТИКИ Коли мова заходить про такі важливі атрибути держави, як пра- пор, герб та державна печатка, більшість людей вважає, що добре зна- ється у цій справі і може давати свої рекомендації, якими їм бути. То- му так багато суперечок викликали і державний герб України і міські герби, зокрема, Чернігова. Але геральдика і сфрагістика — це наукові дисципліни, які мають свої правила і традиції, і вимагають вдумливо- го підходу до тієї чи іншої проблеми. На жаль, літератури та наукових публікацій з цих питань не так багато. Трохи більше поталанило гера- льдиці, бо історію гербів досліджували відомі фахівці дореволюційно- го часу і сучасні спеціалісти. Значно гірші справи із сфрагістикою — наукою про печатки. І хоча останнім часом помітні зміни на краще зав- дяки активній діяльності Українського геральдичного товариства, яке видає вісник «Знак», проводить наукові конференції, але на часі бага- то питань потребують свого вирішення. Одне з них — видання каталогу «Міські печатки Лівобережної Ук- раїни XVII—XVIII ст.ст. зі збірки Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського», вдалося розв’язати з допомогою цього ж Това- риства. Він вийшов з друку у Львові наприкінці минулого року, його автор — провідний науковий працівник Чернігівського історичного му- зею Ігор Михайлович Ситий. Опрацьовуючи документи XVII—XVIII ст.ст., які зберігаються у рукописному фонді музею, він ретельно ви- вчив і печатки, що їх завіряють. Ця копітка робота допомогла вияви- ти і ввести у науковий обіг 46 печаток міст Лівобережлої України, при- чому значну частину оприлюднити вперше. Крім Чернігівщини, тут представлені печатки міст і містечок Пол- тавщини, Київщини, Стародубщини. Є цікаві відомості і про чернігів- ський герб. Всі звикли до зображення одноглавого орла з хрестом, але першим гербом м. Чернігова був святий Владислав, наданий 1623 року польським королем Сигізмундом III. Його зображення зустрічаємо на печатці 1675 р. Особливо виділяються 4 печатки дворянських зібрань, на яких бачимо зображення гербів всіх повітових міст, які входили до окладу губерній (Новгород-Сіверської, Полтавської, Чернігівської) та Київського намісництва. Ними засвідчували грамоти на дворянство. Деякі його розвідки про герби міст Чернігівщини, подані на широ- кому тлі історичних подій, друкувалися у центральній та місцевій пре- сі, але більшість печаток знайшла відображення тільки у каталозі. Ілюстрації супроводжуються характеристикою печатки, датою докумен- ту, на якому її виявлено, бібліографією. Сіверянський літопис 131

Сіверянські джерела «малої» прози Михася Ткача

Репозитарії

Схожі ресурси