Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200134 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського / В. Коваленко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 92-100. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200134 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2001342024-11-19T14:24:59Z Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського Коваленко, В. Церковна старовина 1996 Article Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського / В. Коваленко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 92-100. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200134 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Церковна старовина Церковна старовина |
| spellingShingle |
Церковна старовина Церковна старовина Коваленко, В. Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Коваленко, В. |
| author_facet |
Коваленко, В. |
| author_sort |
Коваленко, В. |
| title |
Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського |
| title_short |
Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського |
| title_full |
Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського |
| title_fullStr |
Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського |
| title_full_unstemmed |
Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського |
| title_sort |
життя і «житіє» св. князя михайла чернігівського |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Церковна старовина |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200134 |
| citation_txt |
Життя і «Житіє» Св. князя Михайла Чернігівського / В. Коваленко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 92-100. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT kovalenkov žittâížitíêsvknâzâmihajlačernígívsʹkogo |
| first_indexed |
2024-11-26T04:09:00Z |
| last_indexed |
2024-11-26T04:09:00Z |
| _version_ |
1818523927745396736 |
| fulltext |
ЦЕРКОВНА СТАРОВИНА
Володимир Коваленко
ЖИТТЯ І «ЖИТІЄ» Св. Князя
МИХАЙЛА ЧЕРНІГІВСЬКОГО
За багатовіковий період існування людства чимало було подій і
явищ, кожне з яких залишало глибокі позначки-зарубки на стовбурі
світової історії, нещадно нищачи при цьому цілі цивілізації, змітаючи
з поверхні землі десятки великих і малих племен і народів. У цьому
ряду фатальних подій помітне місце займають монголо-татарські за-
воювання, що невтримним смерчем-буревієм пронеслися доброю поло-
виною тогочасної Ойкумени, значною мірою змінивши не лише полі-
тичну карту світу, а й плин історичних процесів на цих землях, а, мож-
ливо, до певної міри, й сам хід світової історії взагалі.
Це найтяжче в своїй історії випробування Русь, поділена на доб-
рий десяток земель-княжінь, зустрічала охоплена полум’ям кровопро-
литної виснажливої боротьби за гегемонію чотирьох наймогутніших ди-
настій великокнязівського роду Рюриковичів. Чернігівські Ольговичі,
суздальські Юрійовичі, смоленські Ростиславичі та волинські Ізяслави-
чі у майже безперервних міжусобицях намагалися поширити свій вплив
на 3 важливі столи, не закріплені на тоді жорстко за якоюсь певною
гілкою Рюриковичів: Київ, що залишався номінальною столицею Русі,
Новгород, який, попри всю його вольницю потребував князівської вла-
ди, та Галич, що на той час перетворився на загальнородову спадщину
через припинення місцевої династії.
У цій борні чернігово-сіверські Ольговичі часом досягали значних
успіхів, як то було у 1206—1212 pp., коли їм вдалося, бодай ненадовго,
об’єднати під своїм проводом практично всі південно-руські землі; ча-
сом зазнавали жорстокої поразки і змушені були роками чекати слуш-
ної нагоди для початку нового етапу боротьби за об’єднання Русі.
Ця активність невгамовних Ольговичів грунтувалася як на їх пев-
них династичних правах (нащадки Святослава Ярославича — другого
сина Ярослава Мудрого, вони формально мали більше прав на заняття
київського «золотого престолу», ніж їх основні на той час суперники,
що належали до різних гілок Мономашичів — нащадків третього з си-
нів Ярослава — Всеволода), так і на значному військовому і економіч-
ному потенціалі Чернігово-Сіверської землі, що знаходилась в той час
у зениті своєї могутності.1 Одна з найбільших держав Східної Європи
за площею і чисельністю населення, вона обіймала величезні території
на етиці сучасних України, Білорусі і Росії — від Підмосков’я на півно-
чі до верхів’їв Сіверського Дінця та гирла Десни на півдні, від Курська
на сході до Клечеська на заході.2 За підрахунками А. В. Кузи та авто-
92 Сіверянський літопис
ра, на її теренах знаходились близько 400 городищ, або понад 25% від
картографованих на Русі в цілому (у т. ч. — біля 70 літописних міст),
та величезна кількість селищ.3 Щільність розташування останніх в де-
яких регіонах князівства сягала 1 поселення на 5 км2, що є досить ви-
соким показником ступеню концентрації населення для доби середньо-
віччя.4 Чималі масиви відносно родючих грунтів сприяли отриманню ви-
соких врожаїв зернових, що створювало належну базу для піднесення
ремесел і торгівлі, бурхливого розвитку феодальних відносин. Завдяки
цьому продовжується невпинний розвиток міст; виникає ряд нових ре-
місничих центрів зі своїми особливостями в техніці та стилі; чернігів-
ські купці успішно освоюють найвіддаленіші ринки тогочасного світу.
Швидко розбудовується стольний град князівства — Чернігів, за-
гальна укріплена площа якого у першій половині XIII ст. перевищила
450 га, що дозволяє вважати його одним з найбільших міст Європи на
тоді,5 а археологічні дослідження характеризують його як значний ре-
місничий та культурний осередок Русі. У місті ведеться інтенсивне хра-
мове будівництво, формується місцева архітектурна школа, складають-
ся власні літописи, створюються шедеври світової середньовічної літе-
ратури.6
Виділившись однією з перших у самостійне князівство, Чернігове-
Сіверська земля на цей час мала вже цілком сформований адміністра-
тивно-територіальний устрій, розгалужену мережу волостей і уділів,
якими володіли численні нащадки Олега Святославича. Ця розгалуже-
ність місцевої князівської династії та відносна численність уділів (ін-
коли досить дрібних) нерідко вводили в оману істориків, що приходили
до хибних висновків про розпад Чернігово-Сіверщини, про втрату нею
будь-якого значення і впливу на перебіг подій на Русі.7 Проте, Ольго-
вичі, незважаючи на окремі суперечності, мали досить чітку систему за-
міщення вакантних князівських столів, а перед лицем зовнішньої не-
безпеки, як правило, об’єднували свої зусилля, виступаючи єдиним
фронтом.8 Не зафіксовано джерелами в Чернігово-Сіверській землі цьо-
го часу й існування будь-якої опозиції в середовищі місцевої знаті, як
то мало місце серед боярства в Галичі, Києві, Новгороді тощо, чи, тим
більше, серед інших верств населення. Навпаки, як свідчать літописи,
місцеве населення впродовж усього часу демонструє завидну відданість
своїм князям та їх підтримку.
Відносно мирний для Чернігово-Сіверщини період після смерті Все-
волода Святославича Чермного (1212 р.у Ольговичі використали для
відновлення свого військово-економічного потенціалу і коли, після за-
гибелі у 1223 р. на Калці Мстислава Святославича, династію очолив но-
вий енергійний лідер — Михайло Всеволодович, що наважився кинути
виклик відразу чи не всім наймогутнішим князівським родам Русі, епі-
центр загальноруських подій невдовзі знову перемістився в Південну
Русь.
Один з найвидатніших діячів середньовічної Русі, Михайло Все-
володович через трагічний збіг обставин став для нащадків і одним
із найтаємничіших: не лише основні події його свідомого життя, а й да-
ти народження і смерті, ба навіть саме походження нашого героя за-
лишаються й досі предметом запеклих дискусій і суперечок серед до-
слідників. Загалом, це не дивно, адже геть усі стародавні чернігово-сі-
верські хроніки загинули в полум’ї численних бойовищ, а відтак прак-
тично всі відомості про Михайла Всеволодовича доводиться черпати з
літописів, що велися при дворах його непримиренних ворогів: Галиць-
ко-Волинського, який оспівує діяльність Данила Романовича Галицько-
го, головного суперника Михайла; Лаврентівського, який вівся у Воло-
димиро-Суздальській землі — вотчині його другого супротивника Яро-
слава Всеволодовича та його нащадків; Новгородського І, який писав-
Сіверянський літопис 93
ся у місті, що з середини 30-х pp. XIII ст. також знаходилось під конт-
ролем нащадків Ярослава. Тож, знаючи принципи тогочасного редагу-
вання літописів (залежно від уподобань правителів-можновладців), го-
ді було б сподіватись знайти в них позитивні чи об’єктивні повідом-
лення про Михайла Чернігівського. Відомості про перший період його
життя майже відсутні на сторінках літописів, а інформація, що місти-
ться в його «Житії», також неповна й певною мірою тенденційна.
Усталена історіографічна традиція вважає його сином Великого
Чернігівського князя Всеволода — Данила Святославича — Михайло-
вича Чермного, онуком Святослава — Михайла Всеволодовича, пра-
правнуком Олега — Михайла Святославича (Гориславича «Слово о
полку Ігоревім»), народженим бл. 1179 р. в Чернігові, тобто представ-
ником старшої гілки династії Ольговичів, серед яких ім’я архангела
Михайла було одним з найбільш вживаних і чтимих (саме на його
честь заклав 1174 р. Святослав Всеволодович величний храм на ново-
му князівському дворі в Чернігові).9 Його мати, донька польського ко-
роля Казимира II Справедливого Анастасія, померла незабаром після
його народження від ускладнень при пологах.
Інша традиція вважає його сином Всеволода Святославича — Ми-
колайовича Трубчевського («Буй-Тура» «Слово о полку Ігоревім», ону-
ком Святослава — Миколи Ольговича-Михайловича (тобто представ-
ником молодшої гілки Ольговичів) і якоїсь польської княжни з дина-
стії Пястів, відносячи його народження до першої половини 90-х pp.
XII ст.
За будь-яких обставин, на політичну сцену Михайло Всеволодович
вперше самостійно виходить лише 1223 p., коли після загибелі у битві
на Калці 31 травня Великого Чернігівського князя Мстислава Свято-
славича він, як старший серед Ольговичів, отримав Чернігівський пре-
стол. Вже у 1224—1225 pp. Михайлові довелося брати участь у влад-
наній конфлікту між новгородцями і володимиро-суздальськими князя-
ми. Внаслідок цих подій син Великого князя Володимирського Всево-
лод Юр’євич змушений був тікати з Новгорода в Торжок, куди незаба-
ром для його підтримки привели свої війська Юрій Всеволодович Воло-
димирський, Ярослав Всеволодович Переяславський, Василько Костян-
тинович Ростовський та Михайло Всеволодович. Переконавшись, що,
незважаючи на погрози і ультиматуми, новгородці не тільки не згоджу-
ються на капітуляцію, а, навпаки, готуються до опору, Юрій Всеволодо-
вич, одружений на сестрі Михайла Агаф’ї, запропонував на новгород-
ський стіл свого шурина — Михайла Чернігівського. Цей компроміс
влаштував усіх, і в березні 1225 р. Михайло прийшов до Новгорода.11
Владнавши майнові суперечності новгородців з володимирськими кня-
зями та пом’якшивши податки, він суттєво полегшив становище в Нов-
городі.12 Проте, скористатися з цього йому не вдалося — вірогідно, че-
рез загострення ситуації в Чернігівській землі: взимку 1226—1227 pp.
у нього серйозно ускладнилися стосунки з Олегом Святославичем Кур-
ським, який мав претензії на новгород-сіверський стіл. Суперечка за-
грожувала перерости у відкриту міжусобну війну, тож Михайло зали-
шає новгородський стіл і повертається в Чернігів. Завдяки посередни-
цтву митрополита Київського Кирила та Юрія Всеволодовича, які при-
були до Чернігова, конфлікт з Олегом Курським вдалося владнати мир-
ним шляхом.13
Впорядкувавши внутрішні справи, Михайло Всеволодович починає
активніше втручатися в події у Південній Русі. Вже в 1228 р. разом з
Володимиром Рюриковичем, Великим Київським князем, залучивши
дружини Курська, Новгорода-Сіверського, Турова, Пінська та закли-
кавши на допомогу половців, він взяв участь у великому поході на Да-
нила Романовича Волинського, який, проте, закінчився невдалою обло-
94 Сіверянський літопис
гою Кам’янця — стратегічної фортеці на кордоні київської та волин-
ської земель.14
Невдовзі Михайлові довелося знову втрутися в новгородські спра-
ви — цього разу супротив волі Всеволодовичів. Наприкінці 1228 р.
там розпочалося повстання проти синів Ярослава Всеволодовича і, врешті-
решт, віче запросило на новгородський стіл чернігівського князя.15 В
останній декаді квітня 1229 р. Михайло Всеволодович з сином Ростисла-
вом прибув до Новгорода, де урочисто «цілував хрест» і обіцяв не чи-
нити утисків. Дійсно, він відмінив деякі запроваджені Всеволодовичами
законодавчі акти, усунув з міської адміністрації прибічників Ярослава
(у т. ч. замінив посадника і архієпископа), надав ряд пільг смердам,
висунув вимогу до Ярослава повернути Новгороду Волок та інші за-
гарбані волості, після чого повернувся в Чернігів, залишивши в Нов-
городі Ростислава.16 Вдруге він побував тут навесні 1230 p., взявши
участь в обряді «постригу» (відзначення повноліття) Ростислава в Со-
фії Новгородській і пообіцявши новгородцям підтримку в разі потреби.
Все це призвело до різкого загострення відносин з Ярославом Всево-
лодовичем і ледь не спричинило великої війни Всеволодовичів і Ольго-
вичів.
Такий розвиток подій не був бажаним для Михайла, який готував-
ся до нового етапу боротьби за гегемонію в Південній Русі, оскільки
змусив би Ольговичів воювати водночас на два фронти. Вірогідно, на
прохання Михайла Всеволодовича його союзник Володимир Рюрикович
направив до Володимира велике посольство на чолі з митрополитом
Кирилом, до якого приєднався і чернігівський єпископ Порфирїй.17 Спра-
ву знову вдалося владнати миром, тим більше, що в Новгороді почала-
ся нова серія заворушень, внаслідок яких Ростислав змушений був
повернутися до батька. Втік до Чернігова і скинутий новгородцями по-
садник Внезд Водовик зі своїми прибічниками, що свідчить про наміри
Михайла продовжувати боротьбу.18 З метою здійснити тиск на нього,
Ярослав Всеволодович восени 1231 р. вдерся в північні райони Черні-
гівської землі, спалив Серенськ і обложив Мосальськ, що, вірогідно,
змусуло Михайла остаточно відмовитись від зазіхань на Новгород.19
Таким чином, хоч Ольговичам і вдалося помітно послабити позиції Все-
володовичів у Новгороді, в цілому боротьба за гегемонію в Новгород-
ській землі, відрізаній від Чернігова зусібіч володіннями Мономашичів,
була ними остаточно програна.
У цей час, скориставшись концентрацією уваги основних суперни-
ків на подіях Північній Русі, Данило Романович зумів суттєво змі-
цнити свої позиції на Південному Заході, звільнивши від угрів Галич
і приєднавши до своїх володінь Луцьк. Стривожені його успіхами, пів-
денноруські князі збираються на початку квітня 1231 р. на «снем» у
Києві, проте дійти згоди на ньому не зуміли. Вірогідно, цьому спричи-
нилася, до певної міри, позиція Володимира Рюриковича, оскільки са-
ме проти недавнього союзника спрямував своє незадоволення Михайло
Всеволодович. Не виключено, що мала місце і пряма змова Володими-
ра і Данила, бо останній не забарився прийти на допомогу колишньому
ворогові, примусивши Михайла укласти мир.
Так само спільними зусиллями вони відбили і другу спробу Ольго-
вичів захопити Київ у 1234 p., а на початку 1235 р. здійснили власний
похід на Чернігів.20 Саме місто їм взяти не вдалося, але ряд менших
центрів у Подесенні (Сновськ, Блестовит, Сосниця та ін.) зазнали руй-
нації. Втім, Михайло зміг не лише відстояти столицю, а й завдати на-
падникам відчутної поразки. Незабаром Ізяслав Володимирович (2-й
за статусом серед Ольговичів) привів половців, що дозволило Михай-
лові перейти у наступ. Під Торчеськом йому вдалося вщент розгромити
війська Данила і Романа та ще й полонити останнього разом з воєво-
Сіверянський літопис 95
дою Данила Мирославом.21 Певною мірою цьому сприяв і перехід під
час битви на бік Ольговичів частини галицького боярства, незадоволе-
ного політикою Романовичів, на чолі з Григорієм Васильовичем, Доб-
рославом Судьїчем та Молибоговичами, що свідчило про існування в
Галичі чималої прочернігівської партії. Данило змушений був тікати в
Угорщину. Таким чином, внаслідок цієї блискучої перемоги Михайло
вперше зміг об’єднати в своїх руках, окрім Чернігово-Сіверщини, Київ
і Галич, зробити рішучий крок до своєї головної мети — встановлення
гегемонії Ольговичів у Південній Русі. Але цим Михайло Всеволодович
фактично кинув виклик наймогутнішим князівським династіям Русі.
Ослаблені рядом невдач, смоленські Ростиславичі в цей час прак-
тично втратили свої позиції в Південній Русі і нездатні були створити
серйозну конкуренцію Ольговичам. Романовичі втратили Галицьку зем-
лю і, незважаючи на допомогу Польщі та Угорщини, не спромоглися
повернути її. До того ж, рядом добре розрахованих дипломатичних за-
ходів Михайлові вдалося привернути на свій бік нового угорського ко-
роля Белу IV та свого дядька (по матері) князя Конрада Мазовецько-
го.22 Неспроможні самостійно подужати Михайла Всеволодовича, Дани-
ло Романович та Володимир Рюрикович звернулися по допомогу до
володимиро-суздальських Всеволодовичів, що давно із занепокоєнням
спостерігали за зростанням могутності Михайла.23 На їх заклик Ярос-
лав Всеволодович у 1236 p., скориставшись із того, що основні черні-
гівські сили були втягнуті у безперервну війну за Галичину, несподіва-
но для Ольговичів захопив Київ, хоч і не зміг його довго втримати.
Скориставшись послабленням коаліції своїх ворогів, Михайло знову
захоплює Київ,24 залишивши в Галичі сина Ростислава. Навіть загро-
за монголо-татарського поневолення, що незабаром нависла над Рус-
сю, не змогла зупинити супротивників. Вже падали під скривавленими
татарськими шаблями, як спіле колосся під серпом женця, вирізані до
ноги, але нескорені, дружини рязанських князів; вже свічками палали
численні міста і села Північної Русі; вже рушились під потужними
ударами татарських таранів стіни Рязані, Володимира, Суздаля — а у
Південній Русі князі продовжували шалено нищити один одного.
Проте зимовий 1237—1238 pp. похід військ Батия завдав тяжких
втрат і володінням чернігівських князів. Повертаючись навесні з-під
Новгорода у степи, монголо-татари «облавою» пройшли північними ра-
йонами Чернігово-Сіверщини, нищачи все на своєму шляху. Літописи
зберегли повідомлення лише про героїчну 7-тижневу оборону Ковель-
ська, що закінчилась масовим знищенням його мешканців,25 проте на-
слідки багаторічних архегеологічних досліджень численних вятицьких
містечок доповнюють картину. За свідченнями Т. М. Нікольської, шари
пожеж середини XIII ст., марковані характерними вістрями монголо-
татарських стріл — зрізнями, виявлені також в Корачеві, Кромах, До-
магощі, Спас-Перекші, Спас-Городку та ін.26 На дитинці Серенська, ок-
рім того, у згорілих житлах та господарських спорудах знайдені чис-
ленні кістяки загиблих мешканців.27 Один із татарських загонів, по-
вертаючись з-під Смоленська, пройшовся Верхнім Подесенням, спалив-
ши дощенту Вщиж та інші міста.28 І хоч більшість населення регіону,
вірогідно, все ж встигла сховатись в лісах, розгром, безсумнівно, зав-
дав дошкульного удару економічному потенціалові краю.
Невдачі підстерігали Михайла Всеволодовича і з іншого боку.
Взимку 1238—1239 pp., скориставшись необачністю Ростислава Михай-
ловча, який рушив у похід на Литву, Данило Романович зненацька за-
хоплює Галич.29 Ростислав тікає в Угорщину. Через кілька місяців Ми-
хайло Всеволодович отримує ще більш дошкульного удару: восени
1239 р. шквал Батиєвого погрому докотився й до центральних регіонів
Чернігово-Сіверщини. Спустошивши Задесення, татари обложили Чер-
нігів. Війська Мстислава Глібовича, що намагалися деблокувати місто,
96 Сіверянський літопис
зазнали поразки. 18 жовтня 1239 р. «взяша Татарове Черниговь, град
пожегше и люди избиша, и монастыре пограбиша».30 У полон потрапив
епископ Порфирій. Шари пожежі зі слідами військового погрому вияв-
лені у різних частинах міста, особливо на дитинці. Значних руйнацій
зазнали храми, зокрема, Благовіщенська та Михайлівська церкви на
княжому дворі, церква-усипальниця XI ст., Спаський та Борисогліб-
ський собори тощо.31 Цим же часом датується і більшість знайдених в
Чернігові скарбів коштовних прикрас.32
Від Чернігова татарські загони розійшлися в усіх напрямках, ни-
щачи міста й села. Сліди пожеж, вістря татарських стріл, людські кі-
стяки зі слідами насильницької смерті чи інші «візитні картки» загар-
бників зафіксовані в Оргощі, Листвені, Блеставиті, Новгороді-Сівер-
ському, Гомії та інших містах князівства.33 Аналіз ювелірних прикрас
зі складу скарбів, знайдених на дитинці Любеча, дозволяє стверджува-
ти що він теж, всупереч усталеним поглядам, розділив у ті дні долю
інших міст краю.34 Більшість селищ регіону були заздалегідь залишені
мешканцями, проте, на деяких з них також виявлені сліди катастрофи
(ур. Рів під Шестовицею та ін.).35
Пограбувавши центральні райони князівства, татари повернули на
схід і Посейм’ям відійшли у степ, знищивши по дорозі Рильськ, Вир,
Глухів, Курськ, Путивль (в останньому відкриті братські могили захи-
сників міста).36
Таким чином, в ході походів 1238 та 1239 pp. лише глибинні лісо-
ві райони князівства (насамперед, сучасна Брянщина) уникли суціль-
них руйнацій та масового знищення населення.
У ході цих подій, внаслідок яких був докорінно підірваний військо-
во-економічний потенціал Чернігово-Сіверщини, була знищена її стра-
тегічна база, з якої черпалися резерви для продовження боротьби, Ми-
хайло Всеволодович пасивно спостерігав з Києва, не маючи сил, щоб
подати реальну допомогу своїм підданим. Проте у нього вистачило рі-
шучості відкинути принизливу пропозицію Менгу-хана капітулювати.
Не будучи впевненим у власних силах, той не наважився штурмувати
Київ і відійшов, уклавши, як свідчать Новгородський IV та Софій-
ський І літописи, мир з Мстиславом Глібовичем Чернігівським, Володи-
миром Рюриковичем Смоленським та Данилом Романовичем Гали-
цьким.37
Наприкінці 1239 p., скориставшись зі смерті Володимира Смолен-
ського, литовський князь Ердвіл захопив місто. Зібравши у тільки-но
сплюндрованій монголами Володимиро-Суздальській землі сильне вій-
сько, Ярослав Всеволодович, який зайняв володимирський стіл після
загибелі в битві на р. Сіть Юрія Всеволодовича, здійснює з ним бага-
токілометровий перехід, звільняє Смоленськ і саджає на престол Всево-
лода Мстиславича (з Ростиславичів), а потім, замість того, щоб ви-
ступити проти монголів, йде в Київську землю і штурмом бере Кам’я-
нець, в якому захоплює в полон жінку Михайла з усім двором.38 Добре
розуміючи, куди буде направлений наступний удар володимиро-суздаль-
ських і смоленських дружин Ярослава, позбавлений союзників і будь-
якої підтримки, Михайло тікає до Угорщини, де вже був його син Ро-
стислав, а потім у Польщу.39 На київському столі Ярослав саджає Ро-
стислава Мстиславича, проте, незабаром Данило Галицький виганяє
його звідти.
Та навіть і після цього в Галичині продовжується боротьба за вла-
ду. Скориставшись підтримкою частини місцевого населення та єпис-
копа Арсенія, Ростиславу знову вдається на кілька днів захопити Га-
лич, але втримати місто він уже не був спроможний.40 Ростислав тікає
до Угорщини, де одружується на донці Бели IV, з допомогою якого ро-
бить ще 2 відчайдушні спроби (1242 р. та 1245 р.) змінити ситуацію на
Сіверянський літопис 97
свою користь, та після нищівної поразки під Ярославом на р. Сан 17
серпня 1245 р. припиняє подальшу боротьбу.41
Позбавлений будь-якої підтримки, Михайло Всеволодович крок за
кроком втрачає набуте. 1243 р. Батий видає ярлик на Київ Ярославу
Всеволодовичу, який першим із значних князів Русі поспішив присягнути
йому на вірність. Наприкінці 1245 р. те ж саме робить і Данило Гали-
цький, який отримує ярлик на Галич і Волинь. Більше зволікати було
неможливо, і Михайло, якому натоді було вже длеко за 60, вирушає в
Орду, де за відмову виконати язичницькі обряди був страчений 20 ве-
ресня 1246 р. разом зі своїм боярином Федором.42 На думку фахівців,
не виключено, що до цього доклав руку і Ярослав Всеволодович, який
на цей час теж, перебував у ставці Батия.43
Ця трагічна подія, що мала, на думку завойовників, знищити непо-
кірного чернігівського князя і залякати всіх потенційних бунтівників
на Русі, мала для них зворотній ефект: Михайло Всеволодович, мало
не відразу після загибелі, став прапором опору загарбникам, символом
віри і майбутнього національного відродження Русі, причому не лише
в складних умовах татарського гноблення, а й до XX ст. включно.
Більше того, він отримав ареол святості і мучеництва, ставши першим
князем-мучеником в класичному розумінні цього терміну («людина, що
прийняла смерть від рук язичників за вірність християнській вірі»), на
відміну від «страстотерпців», що загинули від єдиновірців з політичних
міркувань (напр., Борис і Гліб). Терновий вінець мучеництва приніс
йому більше відомості і популярності, ніж усі його прижиттєві успіхи,
враховуючи і володіння великокнязівським київським «златокованим
престолом».44
Відразу після страти тіла їх були викинуті на пошматування псам,
але залишились неушкодженими, і через Володимир були доставлені
в Чернігів, де вдова і діти поховали їх у головній князівській усипальні
Чернігівської землі — Спаському соборі, справа від вівтаря, де над ни-
ми спорудили каплицю.45
Почитания «чернігівських чудотворців» розпочалося мало не від-
разу після їх смерті. На думку дослідників, воно поширювалось, на-
самперед з Чернігова, де залишилась його рідня, з Ростова, де жила
дочка Марія, з Суздаля, де черницею була інша донька — Феодула-
Єфросинія, та ін. центрів Русі, пов’язаних з його ім’ям. Зокрема, Марія
вже через кілька років збудувала в Ростові церкву на честь батька і
внесла нове свято до церковного календаря.46
У середині XVI ст. за Івана IV культ св. Михайла та Федора на-
був офіційного загальнодержавного статусу в Московському царстві, а
в 70-х pp. XVI ст. мощі мучеників були перевезені з Чернігова в Моск-
ву, де їх урочисто зустрічали цар, митрополит та численні віруючі, і
поклали в спеціально збудованому на честь Чернігівських чудотворців
храмі.47 Проте така шанобливість і увага грізного самодержця до
св. Михайла і Федора пояснюється значною мірою тим, що мощі інших
святих Київської Русі були сховані напередодні татарської навали і
надалі ніколи не відкривались, а Івану IV конче потрібно було всіляко
підкреслити політичне й ідеологічне правонаступництво між дотатар-
ською Руссю і післятатарською Московською державою. Але поневі-
ряння Михайла Всеволодовича, князя і мученика, на цьому не скінчи-
лися: 1770 р. при реконструкції Кремля собор був розібраний, святі мо-
щі перенесли спочатку до Сретенського, а 1774 р. — до Архангельсько-
го собору, де зберігали у великій срібній раці, виготовленій за наказом
Катерини II. У 1812 р. воїнство Наполеона серед інших трофеїв вкра-
ло коштовну раку; після звільнення Москви для зберігання мощей бу-
ло виготовлено бронзову гробницю, яку незабаром сховали під підлогу
храму.48
98 Сіверянський літопис
Так скінчив у чужій землі свій, повний пригод, перемог і невдач,
життєвий шлях один з найвизначніших діячів Південної Русі доби се-
редньовіччя, за найдрібнішими нерипетіями якого з надзвичайною ува-
гою стежили можновладці мало не всієї Східної і Центральної Європи,
переможений і непереможний водночас.
Джерела і література:
1 Коваленко В. П. Чернігів і Чернігово-Сіверська земля в середньовічній історії
Спідної Європи // Чернігів — перлина української культури. Інформаційний бюле-
тень Комітету науки і культури для зв’язків з українцями за кордоном при НАН
України. — № 2. — 1992. — С. 40—45; Його ж. Чернигово-Северская земля в сис-
теме Древнерусских княжеств XII—XIII вв.: историографические традиции и реаль-
ность // Отечественная и всеобщая история: методология, источниковедение, исто-
рия. — Брянск, 1993. — С. 83—85.
2 Зайцев А. К. Черниговское княжество // Древнерусские княжества X—XIII вв. —
М., 1975. — Рис. 2; Коваленко В. П. Чернігово-Сіверська земля в середині XIII ст.
// Святий князь Михайло Чернігівський та його доба. — Чернігів, 1996. — С. 50
—59.
3 Куза А. В. Древнерусские поселения // Древняя Русь. Город. Замок. Село. — М.,
1985. — С. 30—31, рис. 1; с. 39; Коваленко В. П. Чернігово-Сіверська земля в се-
редині XIII ст. — С. 50.—59.
4 Шекун О. В. Матеріальна культура сільської округи Чернігова // Слов’яно-руські
старожитності Північного Лівобережжя. — Чернігів, 1995. — С. 9—12; Його ж. Ма-
теріальна культура сільської округи Чернігова IX—XIII ст. // Чернігів — перлина
української культури. Інформаційний боюлетень... — С. 50—52.
5 Коваленко В. П. До вивчення чернігівського передгороддя // Слов’яноруські ста-
рожитності... — С. 40—45.
6 Коваленко В. П. Основные этапы развития древнего Чернигова // Чернигов и его
округа в IX—XIII вв. — Киев, 1988. — С. 27—32.
7 Рыбаков Б. А. Черниговское и Северское княжества // История СССР с древней-
ших времен до наших дней (в 12 т.). — Т. 1. — М., 1966. — С. 591—597; Його
ж. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982. — С. 498—508;
та ін.
8 Зайцев А. В. Черниговское княжество. — С. 112—115; Коваленко В. П. Чернігово-
Сіверська земля в середині XIII ст. — С. 50—59.
9 Dimnik М. Mikhail, Prince of Chernigov and Grand Prince of Kiev 1224—1246. —
Toronto, 1981; та інші.
10 Зотов P. В. О Черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском
княжестве в татарское время. — СПб, 1892. — С. 67—68.; Журавель А. В. О про-
исхождении Михаила Всеволодовича Черниговского // Летопись Историко-родослов-
ного общества в Москве. — 1996. — № 4.
11 НПЛ. — М. — Л., 1950. — Т. 1. — С. 64, 268.
12 ПСРЛ, т. 10. — М. — Л., 1965. — С. 92; НПЛ. — С. 64, 268; Фроянов И. Я. Древ-
няя Русь. — СПб, 1995. — С. 440—441.
13 Зайцев А. К. Черниговское княжество. — С. 110—115; Dimnik М. Mikhail,., —
Р. 23, 56—58.
14 ПСРЛ, т. П.-М.Л., 1962. — Стб. 753—754.
15 НПЛ. — С. 68, 274; ПСРЛ, т. 10. — С. 96-97.
16 Фроянов И. Я. Древняя Русь. — С. 461—465; Татищев В. Н. История Российская.
— Т. 3. — М.-Л., 1964. — С. 226.
17 Татищев В. Н. История Российская. — С. 226, 227.
18 НПЛ. — С. 69—70; 227—278.
19 Татищев В. Н. История Российская. — С. 227.
20 НПЛ. — С. 73—74, 284.
21 ПСРЛ, т. II. — Стб. 774—775.
22 Dimnik М. Mikhail,., — Р. 100—102.
23 ПСРЛ, т. II. — Стб., 758; Густинская летопись // ПСРЛ, т. 2 — СПб, 1843. —
С. 336; Тверская летопись // ПСРЛ, т. 15. — Стб. 346.
Сіверянський літопис 99
24 ПСРЛ, т. II. — Стб. 777; Густинская летопись — С. 338; Никоновская летопись //
ПСРЛ, т. 10. — С. 113—114.
25 ПСРЛ, т. II. — Стб. 780—781.
26 Никольская Т. Н. Земля Вятичей. — М., 1981. — С.
27 Никольская Т. Н. Военное дело в городах Земли Вятичей // КСИА № 139. — М.,
1974. — С. 35.
28 Рыбаков Б. А. Стольный город Чернигов и удельный город Вщиж // По следам
древних культур. Киевская Русь. — М., 1951. — С. 104, 107, 119.
29 ПСРЛ, т. II. — Стб. 777—778;
30 ПСРЛ, т. I. — Стб. 469; т. II. — Стб, 782.
31 Коваленко В. П. К исторической топографии Черниговского детинца // Пробле-
мы археологии Южной Руси. — К., 1990. — С. 22.
32 Коваленко В. П. Чернігівські скарби // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник.
— К., 1990. — С. 924—925.
33 Коваленко В. П. Оргощ // Чернігівщина. — С. 580—581; Його ж. Листвен. // Там
же. — С. 405; Куза А. В., Коваленко В. П., Моця А. П, Новгород-Северский: не-
которые итоги и перспективы исследований // На юговостоке Древней Руси. — Во-
ронеж, 1996. — С. 20.
34 Коваленко В. П. Майстерня ювеліра XIIІ ст. на дитинці Любеча // Старожитно-
сті Русі-України. — Київ, 1994. — С. 132—140.
35 Шекун О. В. Поселенська структура пониззя межиріччя Десни і Дніпра 12—17 ст.
// Святий князь Михайло... — С. 164.
36 ПСРЛ, т. 1. — Стб. 469; т. II. — Стб. 782.
37 ПСРЛ, т. IV. — Стб, 1848. — С. 223; ПСРЛ, т. V. — СПб, 1851, — С. 219.
38 ПСРЛ, т. II. — СПб. 782 (В Іпатівському літописі це повідомлення вміщене під
1238 р.). ПСРЛ, т. 30. — С. 90; Dimnik М. Kamenec // Russia Medievalis. — Vol. 4.
— 1979. — P. 25—34.
39 ПСРЛ, т. 10. — С. 116; т. 20. — С. 158; т. 23. — С. 77; т. 25. — С. 131; Dimnik М.
Mikhail,.. — Р. 87—90.
40 ПСРЛ, т. II. — Стб. 793;
41 ПСРЛ, т. II. — Стб. 794, 797, 800—805; Dimnik М. Mikhail,.. — Р. 124—126.
42 ПСРЛ, т. II. — Стб. 171; т. II. — Стб. 795; Толочко П. П. Князівська і життєва
драма Михаила Чернігівського // Святий князь Михайло... — С. 8—16.
43 Насонов А. Н. Монголы и Русь. — М., 1940. — С. 27.
44 Дімнік М. Поклоніння Михайлові Всеволодовичу як святому // Святий князь Ми-
хайло... — С. 23—30.
45 Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 5. —
Чернигов, 1873. — С. 4—5, 10.
46 Дімнік М. Поклоніння Михайлові Всеволодовичу... — С. 29—30.
47 Голубинский Е. В. История русской церкви. — Т, 2. — 4.1. — С. 47.
48 Там же; Хавский Р. Историческое исследование о родословиях святого мученика
князя Черниговского Михаила и российских великих князей, опочивающих в Мос-
ковском Архангельском соборе. — М., 1862. — С. 51, 7 7—79; Эристов Д. А. Сло-
варь исторический о святых, прославленных в российской церкви. — СПб, 1836. —
С. 190.
100 Сіверянський літопис
|