Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200148 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика / О. Смоляк // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 57-63. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200148 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2001482024-11-19T14:26:57Z Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика Смоляк, О. Народознавство 1996 Article Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика / О. Смоляк // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 57-63. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200148 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Народознавство Народознавство |
| spellingShingle |
Народознавство Народознавство Смоляк, О. Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Смоляк, О. |
| author_facet |
Смоляк, О. |
| author_sort |
Смоляк, О. |
| title |
Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика |
| title_short |
Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика |
| title_full |
Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика |
| title_fullStr |
Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика |
| title_full_unstemmed |
Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика |
| title_sort |
пісня і доля. п’ятдесят років творчої діяльності в. і. полевика |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Народознавство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200148 |
| citation_txt |
Пісня і доля. П’ятдесят років творчої діяльності В. І. Полевика / О. Смоляк // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 57-63. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT smolâko písnâídolâpâtdesâtrokívtvorčoídíâlʹnostívípolevika |
| first_indexed |
2024-11-26T04:09:28Z |
| last_indexed |
2024-11-26T04:09:28Z |
| _version_ |
1818523957790244864 |
| fulltext |
Олександр Смоляк
ПІСНЯ І ДОЛЯ.
П’ЯТДЕСЯТ РОКІВ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В. І. ПОЛЕВИКА
Щоб повніше осягнути глибини закоріненості цієї людини в укра-
їнську народну пісню, відчути органічність, ба, навіть неминучість поєд-
нання її долі і пісні, почати варто здалеку. Ще, може, від того першого
(чи першої), кому заспівалося отут, над річкою Снов’ю, де стоїть вже
понад три віки село Займище, нині Щорського району Чернігівської
області. Бо хтось же був, мусив бути найпершим, хоч і не дізнатися вже
тепер, хто то був, з якої причини чи нагоди злетіла тоді його пісня, —
щоб вилити в ній тугу серця, чи радість, а чи просто з потреби збавити
час за якоюсь повільною роботою, — одне тільки нестеменно можна
ствердити: заспівав той перший займищанець у щасливу, благодатну
хвилину. Бо пісня залишилася тут на віки, прижилася.
На жаль, так само неможливо вже вивудити з усієї далеко-преда-
леко розпочатої вервечки літ найзнаменитіші займищанські голоси.
Могли б вони повідати багато. Як і їхні пісні. Лише про останнє сто-
річчя, що оце завершується, дещо пам’ять людська зберегла і для нас.
Є фотокартка 20-х років, що донесла в усій юній неповторності парсу-
ни тодішніх драмгуртківців села, — а вони ж і співали на сцені, не
могли не співати пісень, скажімо, Наталки і Петра, чи, «Ой не ходи,
Грицю...», чи якихось інших, передбачених у п’єсах, а якщо по п’єсі не
знали, то заміняли своїми, яких уміють, — так робили, пам’ятаю, драм-
гуртківці сорокових, повоєнних.
Ті ж дівчата з фотокартки співали разом з іншими подругами —
і їх теж пам’ятає село — в церковній півчій. А про попередні півчі вже
нікому розказати, хоч вони теж були, — Займище в «Опису Новгород-
сіверського намісництва (1779—1781)» згадується як село, тобто — з
церквою...
За тими іменами, що до нас дійшли, важко вистежити пряму при-
четність до пісенних традицій села родинних коренів Василя Івановича
Полевика, про якого ці рядки, — заслуженого працівника культури
України, лауреата обласної премії ім. Г. Верьовки, багатьох інших ви-
соких нагород і звань, людини дивовижної долі і дивовижної цільності,
з чиїм ім’ям пов’язані найвищі злети і пісенного співу рідних його зай-
мищан, і ще десятків фольклорних самодіяльних сільських колективів
Чернігівщини впродовж усієї другої половини нашого століття, чиєю
подвижницькою працею тримається весь цей час дбайливе збереження
і пропаганда пісенної спадщини Придесення, весь розвій самодіяльної
народної творчості в області.
Та важко вистежити прямі ниті спадковості в унікальному музич-
ному обдаруванні Василя Івановича, ниті незрадливої відданості рід-
ній народній пісні не тому, що пам’ять не мала що зафіксувати, — тут
пояснення зовсім інше. На горе нам — дуже часте серед «талантів рід-
ного люду, тих найулюбленіших дітей свого смутного краю» (слова
С. Васильченка). Дуже рано обсіли Василя домашні біди та сімейні
втрати. Ще зовсім малим залишився без матері. Є згадки, що в школі
він з великою серйозністю ставився до уроків співу, щось дуже важли-
ве відкривали йому ті уроки. Але чи міг тоді хлопець мріяти про му-
зичну освіту, адекватну закладеним у ньому природним здібностям і
Сіверянський літопис 57
потягу до неї, чи він хоча б здогадувався про ті свої далеко неординар-
ні здібності?..
Не була доля прихильнішою і в роки отроцтва та юності. На по-
чатку війни німці розстріляли батька. А самого Василя, неповноліт-
нього, в 1942-му вивезли у німецьку неволю. Ешелон бранців виванта-
жили у далекому портовому місті Кілі, на півострові, начиненому
зброєю, зенітною артилерією, з жорстким режимом для мешканців,
безугавними попередженнями «Флюге алярм» (повітряна тривога) пе-
ред англійським (нічним), а потім і американським (вже цілодобово)
бомбардуванням, фурчанням і шелестом осколків, з щурами, завбільш-
ки з котів, у відсіку свинарника, де їх поселили, попередньо забравши
звідти корми, з дерев’яними колодками на ногах замість взуття.
Коли привезли з України бранців (а там було їх і з інших країн)
і поставили в шеренги за зростом, то Василь опинився серед наймен-
ших, кого ніхто з бюргерів не хотів собі брати на роботу. Але ось і ос-
танніх чотирьох посадили в бричку і привезли у великий маєток, де
було багато всякої роботи по господарству. «Кляйне Василь» прозва-
ли його, бо був ще й більший Василь. Приставили «кляйне Василя» до
доїння корів. За ним закріпили 15 первісток, німець показав, як то тре-
ба тримати пальці, аби все молоко, до краплі, видобути з тих ще ма-
лих дієчок, і суворо того домагалися.
Визволення принесли англійці. І ще цілий місяць не пускали додо-
му, вели агітацію, щоб не їхали в більшовицьку Росію. Була й агітація
протилежна, — полонені офіцери кликали всіх додому. Молодь неба-
гато в тому розуміла, а додому — хотілося дуже. Нарешті відпустили
їх. Потрапив у запасний полк; додому мали повертатися пішки, то з мі-
сяць марширували, готуючись до того походу, але потім полк залиши-
ли в Бреслау (Південна Сілезія). Василя Полевика взяли писарем у
стрілецьку роту (мав гарний почерк). І ось тут випадок чи, точніше бу-
де сказати, щасливий збіг випадковостей не дав розминутися з життє-
вим покликанням. В частинах радянських окупаційних військ набирали
бійців для військових оркестрів, диригент, що відбирав музично обда-
рованих хлопців, приїхав і в їхній полк, командир роти послав свого
писаря щоб теж послухали, — і за нього одразу ж вхопилися: музич-
ний слух мав бездоганний.
Були короткотермінові курси (зо два місяці), Василь Іванович ду-
же швидко засвоїв гру на духових інструментах, один з перших почав
грати з оркестрантами, що пройшли війну, володіли багатьма інстру-
ментами, а ще, до всього, були прекрасними, доброзичливими людьми.
В кінці 1945-го він уже в військовому оркестрі, опанував не лише гру
на інструментах, а й теорію музики, самотужки навчився грати на піа-
ніно (в розбитих і покинутих будинках міста позалишалися музичні ін-
струменти, подекуди й посібники, з малюнками, як належить тримати
пальці). Старші колеги теж показували, вчили. Став грати по нотах.
Швидко піддався йому й акордеон — інструмент, дуже поширений на
ті часи в Німеччині. Непроста то була «перекваліфікація» для пальців,
що перед тим роки доїли первісток, витискуючи з них молоко до остан-
ньої крапельки, — але чутлива клавіатура піддалася їм. Дуже напо-
легливо, просто бурхливо надолужував Василь Іванович згаяні свої ро-
ки. То не було прагнення легкого хліба після жахливих каторжних ро-
біт (хоч воно було б теж цілком зрозумілим у його становищі), — ні,
то озвалося, в ньому розбуджене, покликання. Воно заволоділо хлоп-
цем і диктувало свою волю, вело не до легкої — до виснажливої, але
ж і солодкої праці з музикою, з піснею!
Після Бреслау опинився в Полоцьку, у військовому оркестрі, ко-
мандиром музвзводу в полку. Командир полку, в минулому артист цир-
ку, надзвичайно цікава людина, інші офіцери допомогли Василеві Іва-
58 Сіверянський літопис
новичу сформувати оркестр, почалися заняття, став також керувати
військовою самодіяльністю в полку та самодіяльністю дружин офіце-рів,
— адже засвоїв на той час немало, знав ноти, міг самостійно розі-брати
пісні...
В полковий оркестр прийшов солдат, що закінчив музучилище по
класу баяна, грав на фортепіано. Швидко здружилися. З його допомо-
гою Василь Іванович опанував інструментами в такій мірі, що зміг
уступити в Гомельське музичне училище. На слуханнях під час вступу
він зіграв досить складну для виконання річ Рахманінова та кілька
вальсів Шопена і, звичайно ж, на нього звернули увагу. Чотирирічну
навчальну програму В. Полевик подолав за два роки: 1-й і 2-й курси —
в перший, а другого року — 3-й і 4-й курси з двох спеціальностей: ду-
хових інструментів і хормейстерства. Щоб його допустити до складання
іспитів екстерном, з Мінська в училище було викликано спеціальну ко-
місію, зі здібним студентом було проведено грунтовні співбесіди. І от
він, перший у Білорусі, склав випускні іспити достроково — і склав
їх з відзнакою. На одному з іспитів товариш по навчанню проспівав ек-
заменаторам пісні, написані Василем Івановичем. Автор акомпанував.
Це був 1952-й рік.
Такий успіх — результат не тільки здібностей, але й величезної
праці. Він не пропустив жодного заняття, а крім того, до початку за-
нять щодня дві години грав на інструментах, вивчав теоретичні дисцип-
ліни. Керував самодіяльністю. Чи треба дивуватися, що з училища його
не хотіли відпускати, був там загальним улюбленцем. А тим часом ви-
пускника запрошували в оркестр Мінського оперного театру (як ду-
ховик він грав на трубі і тромбоні), пропонували йому йти директором
музичної школи в Рєчицю. Особливо ж заманливою була перспектива
стаціонарного навчання в консерваторії. Якби ж то мав хоч трохи кра-
щі матеріальні статки! Його так і питали: чи сало вдома є, — з на-
дією, що трохи-таки знайдеться сала студентові на харчі. Не було. Міг
покластися тільки на себе. І він обирає рідний свій Щорс: тільки туди!
Звичайно ж — подивував своїм рішенням і колег, і ще більше нав-
чителів. Звичайно ж, такий вибір погано лягав у нормальну, здорову,
без жодного п риземлення відомим, епітетом «меркантильність», житей-
ську логіку. Це сьогодні, з висоти прожитих літ і зробленого Василем
Івановичем у царині народної пісні, легко говорити про вищу логіку
речей та знаходити для її позначення переконливі словосполучення (ну
хоча б поставлені у заголовок слова «пісня і доля»), а тоді... Чи міг
вже тоді бути таким ясновидцем своєї долі і свого покликання? Хоч,
нема сумніву, якась розмова серця і пісні вже й тоді йшла, рідна пісня
і гріла, й манила, кликала, не мовчала, але щоб сповна прозрівав своє
покликання... Невичерпна це глибина — людське єство, незбагненна.
Спробуй-но, пізнай самого себе!..
В Щорсі став керувати хором у залізничному клубі; скоро його під-
ключили і до роботи в районному будинку культури (с. Тур’я, близько
10 км від райцентру); район, як і вся Україна, готувався до грандіоз-
ного офіціозу — 300-річчя возз’єднання з Росією, — і старання енер-
гійного, самовіддано залюбленого в пісню маестро були дуже на часі,
колективи, з якими він працював, добре виступили. Василя Івановича
всупереч офіційним закликам «не оголювати райони» тут же запрошу-
ють на роботу в Чернігів. Іти одразу художнім керівником філармонії,
як пропонувалося, він не наважився, — рік працював хормейстером ан-
самблю бандуристів, невеличкого колективу досвідчених музикантів і
співаків з добре поставленими голосами, поїздив з ними на гастролях,
втягуючись у відомі труднощі з транспортом, з квартирами. Ще рік —
художній керівник міського БК. Затим 5 років був старшим методистом
обласного БК. Заочно закінчив Московський музично-педагогічний ін-
Сіверянський літопис 59
статут ім. Гнєсіних (оркестровий факультет — труба і тромбон). Отже,
музичну підготовку мав різнобічну і грунтовну, це варто підкреслити,
бо саме тоді розпочалася його активна робота як хормейстера: підготу-
вав до обласного та республіканського оглядів сільської художньої са-
модіяльності хори сіл Гайворон Бахмацького та Займище Щорського
районів, що здобули високі оцінки жюрі, провів перший показовий фес-
тиваль в рідному Займищі (1956-й рік), а наступного року займищан-
ські хористи здобули третє місце в республіці на фестивалі молоді і
студентів, після таких визнаних професійних колективів, як Державний
народний хор під керуванням Г. Верьовки, Черкаський народний хор.
В ті ж роки В. І. Полевик створив хор в с. Іванівці Чернігівського
району, з яким працював протягом 30 років, мав немало високих здо-
бутків, незабутніх хвилин творчого щастя, таких, як блискучий виступ
на одному із з’їздів композиторів України, коли на сцену привітати хор
і його керівника піднімалися Г. Верьовка з Е. Скрипчинською, як по-
їздка 1960-го року в Москву на декаду українського мистецтва і літе-
ратури.
1961 року Василя Івановича призначають першим директором Чер-
нігівського музичного училища ім. Л. Ревуцького, 10 років копіткої
праці віддає він вихованню молодих фахівців музики і співу, після чо-
го 13 років очолює Чернігівську обласну філармонію. Ці майже чверть
сторіччя на ниві педагогіки, концертного обслуговування населення об-
ласті поєднані з активною громадською роботою (10 років очолює об-
ласне музичне товариство, входить до президії Республіканського, оби-
рається депутатом міськради та керує в ній комісією з культури) були
важливим етапом у його творчому поступі. Скільки здібних юнаків і
дівчат, особливо сільських, підтримав на їх шляху до музики, до пісні!
А яку школу найвищого професіоналізму пройшов сам, — у філармо-
нії директорові за посадою належало бувати на всіх концертах, репе-
тиціях, — а він ішов туди ще й з внутрішньої потреби. Годі назвати
бодай один більш-менш помітний творчий колектив чи обдарованого
виконавця, з усього СРСР, якого б він не слухав. У ті ж роки (1969)
завершив ще одну вищу музичну освіту — в Київській консерваторії
ім. П. Чайковського, зі спеціальності хорове диригування, де керівни-
ком навчання у нього була Елеонора Павлівна Скрипчинська, піаністка
і диригент надзвичайно високого класу, дружина і сподвижниця Г. Ве-
рьовки. Не переривалася весь цей час і його робота з художньою само-
діяльністю: очолював обласне жюрі, брав участь у проведенні семінарів-
практикумів, керував у різні періоди хорами с. Вихвостова Городнян-
ського, с. Кувечичів Чернігівського районів,—часточка його душі завж-
ди була там, де самодіяльні хори, де народний спів.
За велику роботу по селекції талантів 1967 року Президія Вер-
ховної Ради УРСР присвоює В. І. Полевику звання «Заслужений пра-
цівник культури України».
З 1985 року він працює в обласному центрі української народної
творчості. І тут сповна згодилося все, набуте в попередні десятиріччя:
теоретичний багаж, безпосередня обізнаність з найсучаснішим профе-
сійним виконавським рівнем в царині музики та пісні, досвід роботи з
самодіяльними колективами. Організація обласної школи фольклору.
Семінари-практикуми в районах. Фольклорні свята, огляди, конкурси.
Методична і творча допомога учасникам самодіяльності. Вивчення і
пропаганда пісенного багатства рідного краю. Повернення з небуття на-
родних звичаїв та обрядів. Це лише пунктирне, і далеко не повне, ок-
креслення його повсякденних справ, задумів, намірів та ідей, що не на-
даються навіть для облікування. Це неголосне подвижництво. 500 спі-
вочих гуртів перманентно діють в області, одним судився довгий твор-
чий вік, іншим не дуже, якісь розпадаються, зникають, десь натомість
народжуються нові, — і всі вони у Василя Івановича на очах, всі він
60 Сіверянський літопис
слухав, знає, багатьом-багатьом допомагав, підтримував. Про деякі вже
згадувалося. Додамо бодай перелік колективів, яким присвоєно звання
«народний самодіяльний»: це фольклорні ансамблі сіл Жукля Корюків-
ського, Високе Прилуцького, Берлози Козелецького, Шабалинів Короп-
ського, Макушиха Варвинського, Монастнрище Ічнянського району,
фольклорні колективи Корюківського, Сосннцького РБК, хорові колек-
тиви Бобровицького, Ічнянського РБК.
Не пориває зв’язків і з рідним селом. У 1990 році він створив у
Займищі фольклорний клуб «Спадщина», який теж має звання «народ-
ний самодіяльний», 1994 року здобув першу премію на конкурсі, про-
веденому міністерствами культури і сільського господарства та феде-
рацією профспілок, а 1995-го року став лауреатом обласної премії ім.
Г. Верьовки.
Варто підкреслити одну особливість цього колективу. Метою своєї
діяльності він позначив у статуті не тільки збереження пісенних тра-
дицій, а й відродження призабутих обрядів, народних інструментів, де-
коративних прикладних виробів, об’єднання народних умільців, відрод-
ження народних промислів. Такий широкий підхід (адже фольклор —
folklore (англ.) — мудрість народу) — не данина скороминущій моді,
це стратегія, якщо хочете. Василя Івановича і раніше все це постійно
цікавило: пісенний репертуар неодмінно доповнював відповідний тра-
диціям села, району одяг, до речі, були і давні народні інструменти —
сопілка, кувиця, козацька труба... За пошуково-збирацьку роботу тако-
го широкого плану йому в 1989 році було присвоєно звання лауреата
обласної премії ім. Г. Верьовки, а 1994-го року — премії Фонду куль-
тури.
Сполучення слів «пошуково-збирацька робота» включає в себе ще
одну потужну і важливу ділянку на великій і щедрій творчій ниві, де
господарюють руки В. І. Полевика, — якої ми досі не торкалися не че-
рез те, що вона якось виокремлюється з загального плину його справ.
Ні, не виокремлюється, входить до них органічно, — але шкода було б
її «розчинити», знівелювати в тому суцільному потоці. Ще з свого го-
мельського періоду Василь Іванович записує народні пісні. Почавши
працювати в ІЦорсі, здійснив фольклорні експедиції по району: в Ту-
р’ю, Охрамієвичі, Рогізки, Низківку, Нові Млини, Великий Щимель,
Займище... Спочатку ходив без магнітофона, але беручи з собою му-
зичний інструмент. Згодом з’явився, важкенький для піших подорожей
магнітофон «Яуза». Обійшов і об’їхав по кілька разів усі райони обла-
сті, з понад 1,5 тисячі населених пунктів побував щонайменше в тися-
чі. Скрізь, де бував, охоче надавав допомогу місцевим хорам, хористи,
в свою чергу, допомагали відшукувати пісні, виводили на людей, які їх
пам’ятали. Понад три тисячі записів текстів і нот — такий підсумок на
сьогодні. Цифра в чомусь символічна: є підрахунки фахівців, що в ук-
раїнському народові, у його пам’яті живе понад триста тисяч пісень,
які в своїй сукупності відтворюють його безсмертну неповторну душу,
його прагнення і мрії, думи і боріння протягом тисяч літ!..
Різні етапи можна виділити в роботі В. І. Полевика-фольклориста,
з різними жанрово-тематичними, методологічними підходами до пісен-
них скарбів. На віку його були часи, коли народна пісня не була в по-
шані, співали про Сталіна, співали про Леніна, творили підробки. А
він записував і тоді справжнє, глибинне. Дуже допомагала добра па-
м’ять. Поліпшувалися умови в суспільстві, зростала увага до народної
пісні — ставив перед собою складніші завдання. Це його неухильний
принцип у всьому: і, працюючи з хоровими колективами, нарощував
для них навантаження, вводив до репертуару все складніші для вико-
нання речі, домагаючись, щоб кожний новий етап в житті хору був мов-
би переходом до старшого класу. Тут треба шукати пояснення немерк-
нучому довголіттю його кращих, найпрацьовитіших колективів. А тут
Сіверянський літопис 61
же — народна пісня, витримана і відшліфована у століттях, тут же ко-
жен її зразок — то неповторна щаблинка в музичному, образному осяг-
ненні народом самого себе, історичних, психологічних, філософських
глибин власної душі, то неповторний коштовний самоцвіт у її незглиби-
мо-щедрому розмаїтті.
Немалу частину зібраних пісень Василю Івановичу вдалося надру-
кувати, хай і витрачаючи для того набагато більше зусиль, ніж того
потребує сучасний рівень поліграфії. Живемо в такий час суцільних
перекосів. Але хай хоч так, а вони вже є, оті збірники, — «Народні піс-
ні Чернігівщини», «Ой, у полі криниченька», «Пісні зачарованої Дес-
ни», «Ой, красна-рясна калинонька в лузі» (колядки, щедрівки), «Тече
вода в синє море» (на слова Т. Г. Шевченка), «З берегів тихої Снові»
(пісні с. Займище), «Музиченько, грай», «А мати сина жде» (до 50-річ-
чя Перемоги), «На Івана нічка мала» (купальські). Підготував, тим же
перевіреним способом, ще кілька збірок до тиражування — «Сонце ни-
зенько, вечір близенько», «Ой, спи, сину, хоч годину» (колискові), три-
ває робота над укладанням нових.
Василя Івановича все більше ваблять пісні рідкісні, найдавнішого
походження, якими є, скажімо, русальні, — всього десять їх є в його
записах. При цьому дві з них, порівняно недавно, знайшов у Займищі.
Наполегливо шукає варіанти загальновідомих пісень, — вони фахівцеві
теж відкривають багато цікавого.
Останнім часом все ширше використовує в своїй роботі відео.
Центр народної творчості має дві камери, цікава, творча людина пра-
цює оператором. Є вже близько 40 повнометражних відеофільмів: це
окремі хорові колективи, свята, обряди, як, для прикладу, повний обряд
весілля. Утверджує активні форми роботи з хористами, ширшого вклю-
чення в репертуари перлин народної пісні, зокрема прослуховування
того, що вже зібрано й оранжировано.
Окрім понад трьох тисяч записаних пісень, він ще тримає силу-си-
ленну в своїй воістину дивовижній пам’яті. Був якось випадок, учасни-
ки хору с. Макушихи захотіли здивувати свого наставника рідкіс-
ними піснями, яких він ще не чув. Заспівали однієї — він спинив: «Мо-
жу продовжити». Другої — те саме. До тридцяти пісень перебрали, а
він усі пам’ятає...
Уже десятки років бігає дорогами Чернігівщини старенький, випус-
ку 60-х років, «Москвичик» Василя Івановича. Перед тим був службо-
вий мотоцикл. Багато кілометрів, переміряв він пішки. Є села, куди в
дощові дні «Москвич» не може добутися, то керівника хору від траси
до самісінького клубного ганку довозять трактором. А хористи бредуть
по тій твані у гумаках. Але репетиції не зривалися. Концерти теж. За-
любленість в народну пісню тут обопільна, і це почуття Василь Івано-
вич переносить повною мірою на її ентузіастів, а хористи на нього. Він
належить їм і вони йому. І ці взаємини з хористами, яких в області ти-
сячі й тисячі, є для них, окрім справжньої естетичної школи, ще й ви-
сокою школою життя. Це школа і співу, і поведінки на сцені, і високих
етичних норм у повсякденних стосунках і вчинках. Унікальний музич-
ний слух Василя Івановича під час хорового співу вловлює найменшу
фальш, це знають співаки, але й не перестають дивуватися, як терпля-
че, з яким тактом, повагою до особистості він уміє кожного підправити.
Пісня звела і подружила Василя Івановича з багатьма надзвичай-
но цікавими людьми. Не кажемо вже про таких корифеїв, як Г. Верьов-
ка та Е. Скрипчинська, не кажемо і про великого С. Ріхтера, який був
з концертами в Чернігові та Ніжині. Хоч спілкування з такими людьми
— то незабутнє. Але й серед тисяч невтомних самодіяльних майстрів
народної пісні є немало людей по-справжньому унікальних. Небалаку-
чий в житті В. І. Полевик ні-ні та й згадає про гайворонські баси, яки-
62 Сіверянський літопис
ми був зачарований Григорій Гурійович і завжди потім під час зустрі-
чей питав про них. Про Василя Денисенка з с. Макушихи Варвинського
району, знаменитого рідкісним альтіно, тим, що знає незчисленну кіль-
кість пісень свого народу, а ще й тим, що вишивав сорочки для чолові-
чої групи хору ім. Г. Верьовки, — і то рідкісне вишивання сорочок,
рушників на тонкому-тонкому полотні. Про своїх односельчанок —
трьох сестер Рибальченко, Проню Суденок, Марію Гець (обидві —
Гець по заміжжю), з рідкісними манерами співу. Час невмолимий, де-
котрі вже не можуть співати в «Спадщині», — а як же святкувати Трій-
цю без Проні, хто заспіває на Івана Купала так, як Ніна Рибальченко?..
Гордість Василя Івановича — Микола Шубін, його займищанський
хорист 1956-го, що став професійним співаком, закінчив Веймарську
консерваторію і аспірантуру, співав на сцені Веймарської опери, наго-
роджений міжнародною відзнакою мистецтв, заслужений артист Росій-
ської Федерації. Перші уроки вокалу юному Миколі Шубіну давав теж
іще молодий Василь Полевик.
...Бігає і далі невтомний зелений «Москвичик», відомий у всіх ку-
точках Чернігівщини. Спиняється біля скромної сільської хати в цент-
рі Займища, не заїжджаючи у двір. Виходить з нього сивий огрядний
чолов’яга вище середнього зросту, в якому навряд чи впізнав би вже
хтось отого «кляйне Василя», колись нагло відірваного від домівки й
приставленого до чужинських корівок... У нього в руці старенький по-
ртфель, такий же відомий у багатьох селах, як і трудяга «Москвич».
Буде репетиція «Спадщини».
Стареньку хату свого дядька Василь Іванович купив не без надії,
що колись зможе тут перепочити тиждень-другий, вийти на річку, що
ось поряд, за городом. Та весь час якось виходить, що спиняється ли-
ше у зв’язку з репетиціями, підготовкою концертів — як не до Дня Пе-
ремоги, то до Івана Купала, до свята села, до Дня незалежності Ук-
раїни...
Нещодавно спробував підрахувати, скількох хористів можна сьо-
годні зібрати з того складу, з яким виступав 1957-го року у Києві? Чо-
ловік з двадцять набереться. Таких підрахунків Василь Іванович ніко-
ли не робить всує.* Значить, визріває якась ідея...
Ось у травні почав пробувати з хлопцями «Спадщини» ще одну
пісню, таку співзвучну з долею нашого народу:
Ревуть, стогнуть гори-хвилі
В синесенькім морі.
Плачуть, тужать козаченьки
В турецькій неволі...
Нікого не квапить, не ставить якоїсь конкретної мети. Просто ви-
йде чи не вийде?.. Має вийти. Не може Маестро погодитись, щоб у його
селі не знайшлося голосів, рівних незрівнянним голосам чоловічої ка-
пели у Срібному або гайворонським басам...
Так біжать його дні.
Всує — марно, даремно.
Сіверянський літопис 63
|