«Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ)
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200152 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | «Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) / В. Ємельянов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 88-91. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200152 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2001522024-11-19T14:27:27Z «Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) Ємельянов, В. З архівних джерел 1996 Article «Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) / В. Ємельянов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 88-91. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200152 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
З архівних джерел З архівних джерел |
| spellingShingle |
З архівних джерел З архівних джерел Ємельянов, В. «Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Ємельянов, В. |
| author_facet |
Ємельянов, В. |
| author_sort |
Ємельянов, В. |
| title |
«Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) |
| title_short |
«Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) |
| title_full |
«Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) |
| title_fullStr |
«Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) |
| title_full_unstemmed |
«Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) |
| title_sort |
«для революції у мене немає брата!». (історія таємного агента дпу) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
З архівних джерел |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200152 |
| citation_txt |
«Для революції у мене немає брата!». (Історія таємного агента ДПУ) / В. Ємельянов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5. — С. 88-91. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT êmelʹânovv dlârevolûcííumenenemaêbrataístoríâtaêmnogoagentadpu |
| first_indexed |
2024-11-26T04:09:36Z |
| last_indexed |
2024-11-26T04:09:36Z |
| _version_ |
1818523965420732416 |
| fulltext |
З АРХІВНИХ ДЖЕРЕЛ
Віктор Ємельянов
«ДЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ У МЕНЕ НЕМАЄ БРАТА!»
(Історія таємного агента ДПУ)
Він годується попелом!
Звело його серце обмануте —
І він не врятує своєї душі
Та не скаже: «Хіба це брехня в правиці моїй».
(Ісаі 44, вірш 20)
Події, про які йтиме мова, відбулися на Чернігівщині у 1923 році. Закінчення гро-
мадянської війни перемогою більшовизму аж ніяк не означало припинення чекіст-
ського терору проти тих, хто в тій чи іншій мірі сумнівався у комуністичній ідео-
логії і практиці. Чекістська диявольська м’ясорубка продовжувала свою чітку робо-
ту, перемелюючи старих і «нових ворогів» пролетаріату переможця. «Охота на відьом»
продовжувалась: при цьому використовувались усе більш досконалі методи і засоби.
А втім, не був забутий і старий «добрий досвід» диктаторських охранок і в першу чер-
гу — провокація. Особисто чекіст номер один, Дзержинський, був великим спеціа-
лістом у цьому, одобрював подібну діяльність своїх підлеглих. Чекістськими про-
вокаторами ставали по-різному. Одні переконались, що революцію потрібно захища-
ти будь-яким методом, беручи у виправдання собі більшовицьку мораль, яка як ві-
домо, відкинула всі інші моральні цінності, інші починали грати цю огидну роль,
намагаючись такою ціною зберегти собі життя. Як правило, і перші, і другі погано
кінчали. Доводилось втрачати не тільки своє життя, але в першу чергу і совість. А
це було страшнішим навіть за саму смерть.
Луньов Іван Федорович випив свою гірку чашу до дна. Наскрізь фальшиві кому-
ністичні лозунги перетворили його, чесного інтелігента із народу, учителя, у зрад-
ника і провокатора, винного у вбивстві своїх близьких і знайомих. Що може бути
для нормальної людини страшнішим? Уже знаходячись під слідством у Чернігівській
тюрмі, Луньов напише у своїх зізнаннях: «...виріс у селянській сім’ї, освіту одержав
завдяки допомозі сестри... Я полюбив Україну, як красиву країну».1 За цю любов і
ненависть до самодержавства він у 1915 році вперше потрапляє у тюрму, а звідти
прямо у окопи першої світової війни. Революційні події 1917 року закрутили Луньо-
ва у своєму шаленому вирі. Напевно у цей час він знайомиться з більшовицькими ідея-
ми. Вони гіпнотизують його, як удав свою жертву.
Весною 1918 року Луньов виконує роль зв’язківця між більшовицькими комітета-
ми Конотопа і Харкова, за що арештовується гетьманською вартою. Після відступу
кайзерівських військ і падіння гетьмана Скоропадського він потрапляє у петлюрів-
ську армію, де служить офіцером. Доля надає йому прекрасну можливість чесно по-
служити Україні, але не тут-то було. Отруйні ідеї більшовизму заволоділи розумом і
серцем колишнього учителя, повністю витравивши з нього український патріотизм.
«Петлюрівське командування кинуло нас проти Червоної Армії. Я віддав наказ своїм
солдатам у бій не вступати. Петлюрівські офіцери хотіли мене розстріляти...».2 Мо-
же б, так усе це й сталося, але Луньов потрапляє у польський концтабір у Водовиці.
«...Там формували врангелівські і юденичські частини із петлюрівців. Я агітував
і виступав проти цього. Колишній петлюрівець Олег разом з братом Назаренко по-
били мене із-за цього... Я тікав у 1919 році...».3 Після повернення додому Луньов по-
трапляє у поле зору чекістів. Вперше він заарештовується у 1919 році, але тоді все
обійшлося легким переляком. Друга зустріч із людьми у «шкіряних тужурках» уже
через рік закінчується для Луньова менш приємно — «за проведення незаконних
88 Сіверянський літопис
зборів» суд присуджує йому шість років позбавлення волі — умовно. Досить м’який
вирок для 1920 року, коли за найменшу провину перед більшовицькою диктатурою
ті ж самі чекісти ставили до стінки сотні і тисячі людей. А втім у цьому не було
нічого дивного. Палачі із ЧК своїм звірячим нюхом відчували — наш буде, цей Лу-
ньов, нікуди він не дінеться, іще знадобиться. Потрібно трішечки почекати. Усякому
овочу, як відомо, свій час. Розрахунок виявився правильним і точним. Луньов «до-
зрів» у 1921 році. По всій Україні прокотилась хвиля судових процесів над так
званими «повстанкомами», справи на яких були сфабриковані у кабінетах ДПУ. Це
була ніби прелюдія до майбутніх процесів 30-х років над усякого роду «шпигунами»
і «зрадниками».
Найсумніше те, що чекістська трагікомедія почала розгортатися одночасно із ак-
тивізацією дій української еміграції за кордоном. А втім, це напевно не було випад-
ковим збігом обставин, якщо врахувати, що чекісти уміли передбачити усе до дріб-
ниць у своїх справах.
Отаман Тютюнник готував похід своїх військ на Україну, який з воєнної точки
зору був практично непотрібним. Зате чекісти отримали привід посилити репресії
проти українських патріотів, коли емісари вищезгаданого отамана з’явились у Бахмачі
і запропонували Луньову почати готувати тут антибільшовицьке повстання. Той не дав
відразу прямої відповіді. Якийсь час Луньов думав — як бути? Що робити? Але на
цей раз він визначається досить-таки швидко. Коли зв’язкові прийшли за кінцевою
відповіддю, Луньов заявив про це в міліцію, ставши тим самим на шлях, що привів
його прямо до пекла.
Після того, як чекісти заарештували його втретє, уже в 1921 році, у справі так
званого «Бахмацького повстанкому», Луньов починає діяти «в ім’я ідей революції»,
між іншим, не забувши і про свою особисту користь: «...при арешті я сказав на-
чальнику ДПУ, що коли гарантується свобода, то я обіцяю розкрити повну картину
змови».4 У ДПУ дурних не було і цілком природно, там не відмовились від такої
привабливої пропозиції, а сам провокатор повністю виправдав довіру своїх хазяїв.
По справі «Бахмацького повстанкому» багато невинних людей заплатили своїм жит-
тям і свободою. Самого Луньова згідно з прийнятим рішенням використовували у
подальших подібних провокаціях. Він був переправлений у Київ, де і розгорнув
діяльність, використовуючи усю силу свого «провокаторського інтелекту». Згодом
Луньов досить коротко і чітко підіб’є підсумок своєї діяльності у Києві: «...я своїм
старанням приніс багато користі Радянській владі, сприяв розкриттю змов...»5. Віро-
гідно, мова іде про розгром так званої «козачої Ради Правобережної України». За
допомогою цієї фальшивки, чекісти притягли до суду 245 чоловік, частина з яких
потрапила у тюрми і концтабори, інші були розстріляні у чекістських застінках. Йому
продовжували давати нові завдання, виконуючи які Луньов ніс смерть і страждання
людям. Так прийшов 1922 рік і накінець його відпускають додому, взявши підписку
про негайний приїзд у Чернігів за першим викликом. Таємний агент ДПУ, а точніше
професійний провокатор, сподівався, що найстрашніше для нього позаду, адже він
«чесно» відпрацював більшовицьку «індульгенцію». Раптовий виклик у Чернігівське
управління ДПУ збентежив Луньова. Він бадьориться, але на душі у нього неспокій-
но — з’являється передчуття біди. «Пам’ятаєш, Олесю, перед від’їздом я тобі казав,
що мене щось гнітить, якесь передчуття було погане. Воно справдилось»,6 — пише
Луньов своїй жінці у листі, посланому уже із тюремної камери. Арешт не просто
приголомшив його, він навіть морально розчавив Луньбва. Це відчувається у заяві
на ім’я обласного ДПУ: «...свідчення дані мною про Ічнянський повстанком всупереч
усяких завдань, хіба не виправдались. А новий, виданий у цей приїзд, матеріал, хіба
не пов’язаний з Кобеляками, хіба не підтверджується новою контрреволюційною ор-
ганізацією. І хіба він не цінний по своєму змісту... я їхав сюди... з повною впевне-
ністю, що мене кличуть для роботи, я з’явився тільки працювати, навіть покинувши
сім’ю, усе це благополуччя! І на мене чекала тюрма. Я не іду проти законів рес-
публіки, я не повинен бути привілегійованою особою. Я її рядовий громадянин...»7.
Подібне Луньов пише у наступних скаргах, у зверненнях в різні інстанції: «...я во-
лодію громадянською свідомістю з розумінням даного моменту, якби сам собі
об’явив смертний вирок в ім’я благополуччя республіки, то я б мав мужність з’я-
витись до вас для його виконання!».8 Що рухало Луньовим у той час? Намагання ви-
рватись на свободу за будь-яку ціну чи фанатизм? По всій вірогідності, у душі обма-
нутого провокатора все перемістилося і чіткої оцінки своїм бажанням і діям він уже
сам не в змозі був дати. На додаток до усього Луньова мучив страх за майбутнє
своєї сім’ї і він намагається розжалобити своїх невдячних хазяїв: «...я потрапив із
сім’єю у дуже скрутне становище. Мені залишатись у Бахмачі було неможливо, де
мені загрожували смертю і сім’ї. Це ще існує і зараз».9
Із заяви слідчому губсуду Бубенець:
«...У мене недавно вмерла мати. Батька забрав якийсь селянин. Дочку прийшлось
віддати на виховання, чужим людям. Жінка напівголодна, не покидає своєї служби».10
Накінець у нього залишається одне тільки бажння вирватись на свободу, одно-
часно доказати чекістам, що він свій, і що вони глибоко помиляються у ньому. Ви-
являється, що провокатор, який не одного невинного загнав у тюрму, сам її орга-
нічно не переносить.
Сіверянський літопис 89
Із заави начальнику губернського управління ДПУ:
«...Я звертаюсь до вас з проханням... про вашу допомогу. Визволіть мене із
тюрми, хоча б до суду, візьміть мене на поруки із ревтрибуналу. Для мене страш-
но тяжка тюрма...»; «...Я прошу Вас хоча б про тимчасову свободу. Я так її люб-
лю»),11 — це уже крик про допомогу на адресу слідчого спецвідділу ДПУ. У
відповідь — тиша, яка нічого доброго провокатору не обіцяла. Розуміючи це, Лу-
ньов знову пропонує свої провокаторські послуги чекістам. Нічого, крім огидливості,
неможливо відчути, читаючи подібні речі: «...крім того, я можу вказати ряд робіт, де
я міг виявитись корисним і необхідним, обіцяю, що ця робота буде не безрезуль-
татною.... Я пропоную свої послуги у Харкові ось по яким міркуванням. Я познайо-
мився з єпископом нової церкви у Чернігові і дізнався від нього про свого родича
Священника Миколу Колчицького, колишнього академіка, що відіграє важливу роль
у Харкові з боку контрреволюційної церкви. Цей Колчицький мені двоюрідний
брат. Але я знав його давно як запеклого реакціонера, монархіста. Але для рево-
люції у мене немає брата... Я пропоную свою роботу далі за кордоном, у Болгарії,
де також діє українська контрреволюція і серед якої за останніми даними знахо-
дяться мені особи близько знайомі...».12 Поки в чекістських кабінетах вирішували, як
поставитись до таких пропозицій, провокатор вирішив «трясонути стариною» у са-
мій тюрмі — доносити на своїх однокамерників. У його справі акуратно підши-
тий документ такого змісту: «... знаходячись у в’язниці мені вдалося познайомитися
iз трьома партіями злочинців, звинувачених у різних справах, навіть із різних місць...
Мені вдалося встановити, що ці три партії злочинців однієї організації одного керів-
ника Складовського готуються до втечі».13
Така «активність» не пройшла даремно для Луньова. По тюрмі поповзли чутки про
його «стукацтво». Арештанти засуджують. Луньова до смерті. «Тут смерть, тут
жах»,14 — скаржиться донощик у листі до свого знайомого. Надії, що «соратники із
ДПУ» вирвуть його із тюрми, розвіялись як дим після вручення звинувачувального
вироку, і тоді Луньов хватається, як потопаючий за соломинку, вимагає термінового
суду. Мовляв, він в усьому розбереться.
Із заяви у колегію губернського судді:
«Ось уже два місяці, як знахожусь у в'язниці. Мені пред’явлено звинувачення.
Така двоїста поведінка органів мені не зрозуміла... Виступаючи проти контрреволю-
ції, я заслужив уже смертний вирок… Петлюрівщина уже приговорила мене до смер-
ті. Де ж мій шлях? І чи нормально це? Контрреволюція виносить мені смертний ви-
рок, революція судить. Я прошу прискорити цей суд... А суд, я вірю, дасть мені
можливість стати знову у лави червоних бійців...».15 Луньов все ще не може зрозу-
міти, що він уже списаний чекістами. Викритий як провокатор не тільки у тюрмі,
але і на свободі, він уже являє для них небезпеку як учасник і свідок їх брудних,
кривавих справ і краще всього від нього позбутися. В останню мить у колишнього
провокатора з’являються проблиски розуміння усієї глибини свого морального па-
діння, але і зараз він шукає собі якогось виправдання.
Із заяви губернському прокуророві:
«...Справа у тім, що головною відразливою стороною являється моя «шпигунська»
донощицька робота. Я повністю розумію почуття людей до таких суб’єктів як я,
хоча зовсім їх не виправдовую. Із буржуазною мораллю і ідеологією покінчено...».
Ось у цьому провокатор був правий: із загальнолюдським поняттям, таким як со-
вість, було дійсно покінчено на цілих сімдесят років. Замість цього більшовицька
пропаганда проголосила лозунг: «Мы наш, мы новый мир построим». І такі, як Лу-
ньрв, сподівались у цьому світі зайняти гідне місце.
Перед судом «списаний провокатор» пише листа до жінки, єдиної людини, яку
любить і перед якою почуває себе винним:
«Після Великодня буде суд. Який і за що, уявити собі не можу, а головне, Оле-
сенько, будь спокійна, перенеси твердо. Це нам не вперше з тобою... сприймай це
як звичайне, як неминуче, бо кращого життя у нас немає. Але пам’ятай, що завжди
після бурі буває спокій і щастя. Вір у це і цим живи... Твої муки забрали у мене
спокій. Чорні думки одна страшніше другої лізуть в голову — і мені здається, що ти
прокляла мене, забула... Адже, одне, Олесенько! Сама доля, саме життя каже нам—
ми починаємо разом тернистий шлях — разом його і кінчаємо. Така наша доля. І
забути тебе, залишитись без тебе я не можу, коли потрапив до тюрми — це особ-
ливо відчуваю. Я тоді особливо відчув, що без тебе мені не жити... Ми ще молоді,
ще нам треба любити одне одного. І знову, коли зустрінемося на волі, нам буде
щастя. Я прагну тут аби на волю, аби до тебе. Я знову бачу себе біля тебе, на
весняному світлому повітрі: коли це буде? Можна тільки вірити». І ось накінець нас-
тав день очікуваного суду. На світ божий було витягнуто стару справу про «Бахма-
цький повстанком».17 Доля нагадала Луньову стару як світ істину — за усе треба
платити, рано чи пізно. На попередньому слідстві він заявив, рятуючи своє життя:
«...цього повстанкому у 1921 році не було, якщо глибоко розібратися, за виключен-
ням тільки ряду розмов».
90 Сіверянський літопис
Про це треба було говорити, ні, навіть кричати у 1921 році, коли судили невин-
них людей, а тепер, через два роки було вже пізно. Ніхто, у так званому «проле-
тарському суді» і не збирався займатись «глибоким розбором», так, як на це споді-
вався провокатор. Була дана чітка команда — його посадити, і уже на другий день
суду, прокурор вимагав для Луньова смертної кари. Колишньому таємному агенту
було надане останнє слово, а між іншим, чому «колишньому»? У цієї людини нічого
не залишилось за душею, крім тваринного страху: «...становище у тюрмі нестерпне,
мені по-всякому намагались зробити неприємності, за те, що я допомагав розкрит-
тю змови. Якщо суд признає мене винуватим, краще не повертатись туди, тому що
там мені ще тяжче».18 Його не розстріляли, а присудили шість років тюремного
ув’язнення. Чекістська милість торкнулась його не від доброти душевної. В останній
момент провокатор дав згоду співпрацювати з ДПУ і в місцях позбавлення волі...
Джерела та література:
1. ОДАЧО. — Ф. — 326. — Оп. — 1. — Од. з. — 624. — Ар. 3.
2. Там же. — Арк. 8.
3. Там же. — Арк. 10.
4. Там же. — Арк. 12.
5. Там же. — Арк. 15.
6. Там же. — Арк. 21.
7. Там же. — Арк. 17.
8. Там же. — Арк. 19.
9. Там же. — Арк. 23.
10. Там же. — Арк. 26.
11. Там же. — Арк. 27.
12. Там же. — Арк. 28.
13. Там же. — Арк. 30.
14. Там же. — Арк. 32.
15. Там же. — Арк. 35.
16. Там же. — Арк. 36.
17. Там же. — Арк. 37.
Сіверянський літопис 91
|