1905 рік. Чорна сотня в Ніжині
Збережено в:
| Дата: | 1997 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200257 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | 1905 рік. Чорна сотня в Ніжині / B. Симоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 119-122. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200257 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2002572024-11-23T14:20:22Z 1905 рік. Чорна сотня в Ніжині Симоненко, B. Краєзнавча мозаїка 1997 Article 1905 рік. Чорна сотня в Ніжині / B. Симоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 119-122. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200257 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка |
| spellingShingle |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка Симоненко, B. 1905 рік. Чорна сотня в Ніжині Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Симоненко, B. |
| author_facet |
Симоненко, B. |
| author_sort |
Симоненко, B. |
| title |
1905 рік. Чорна сотня в Ніжині |
| title_short |
1905 рік. Чорна сотня в Ніжині |
| title_full |
1905 рік. Чорна сотня в Ніжині |
| title_fullStr |
1905 рік. Чорна сотня в Ніжині |
| title_full_unstemmed |
1905 рік. Чорна сотня в Ніжині |
| title_sort |
1905 рік. чорна сотня в ніжині |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Краєзнавча мозаїка |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200257 |
| citation_txt |
1905 рік. Чорна сотня в Ніжині / B. Симоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 119-122. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT simonenkob 1905ríkčornasotnâvnížiní |
| first_indexed |
2024-11-26T04:13:06Z |
| last_indexed |
2024-11-26T04:13:06Z |
| _version_ |
1818524179093258240 |
| fulltext |
7 років, на кінець 1995 р. Твердження, що В. М. Соколов вчився в Московському учи
лищі живопису, ліплення та архітектури, а потім в Римський академії мистецтв, поки
що не підтверджене документально. Але, безперечно, він мав професійну підготов
ку, про це говорять його твори. Переважно, це портрети. Майже половину склада
ють етюди, які не менш важливі для розуміння творчої манери художника, його
темпераменту. Художник працював у традиційній реалістичній манері; його кращі
портрети відзначає психологізм, вміння передати внутрішній стан людини, її харак
тер. Це в повній мірі стосується портрета його друга, архітектора О. Ю. Ягна. В ньо
му художник вдало передав психологічний стан творчої людини: в образі молодого
архітектора відчувається піднесеність почуттів, добродушна весела вдача сповненої
надій людини. Доброзичливість, теплота по відношенню до портретованих, уміння і
бажання бачити в людях найкращі риси відчуваються у всіх портретах художника.
Точність, ретельність, майже документальність відзначають маленький портрет
Г. П. Галагана, створений в 80-х р. р. XIX ст., наприкінці життя відомого мецената.
«Автопортрет» — єдине, що дає нам уяву про зовнішність, характер та психо
логічний стан художника. Ми бачимо людину середнього віку в пенсне, на ньому
костюм з краваткою, зав'язаною бантом. Доброзичливість, інтелігентність, скромність
є в характері цього чоловіка.
Про тематичну картину В. М. Соколова «Чорногорці» ми дізналися з оригіналь
ного фото, що зберігалося в ПКМ і було зроблено М. М. Кочубеєм у Вороньках. З
напису на звороті фото відомо, що картину було написано близько 1895 року, посла
но на виставку в Академію Мистецтв, де вона була куплена О. С. Рахмановою. Кар
тина загубилася десь на Прилуччині.
На ній зображено побутову сцену з життя чорногорців, одного з балканських
народів. Кімната, схожа на корчму, де зібралися люди, які слухають сліпого музи
канта. Він грає на смичковому народному інструменті, сидячи біля низького столу.
Біля дверей стоїть дівчина. В правому куті кімнати на підлозі сидить підліток в бі
лій свитці, біля нього чашка з блюдцем. На стінах висять репродукції з портретів,
в куті ікона, під портретами зброя.
В цьому творі художник демонструє професіоналізм і талант, уміння побудувати
досить складну композицію, зображує людей в русі, в різних ракурсах, добре пере
дає захоплення музикою присутніх.
В. М. Соколов та О. Ю. Ягн брали участь в роботі над обеліском героям Шипки
(Болгарія). Вибрана тема, етнографічні подробиці картини, нагадують сюжет з життя
одного з балканських народів. Місцезнаходження картини й досі невідоме. Пошуки
її по музеях України та країн близького зарубіжжя поки що не дали результатів.
Цікаво, що в колекції є декілька творів, що дуже нагадують етюди до цієї картини.
(«Натюрморт», «Молдаванка»). Звертаюсь до всіх, хто що-небудь знає про згадану
картину, з проханням повідомити в Чернігівський художній музей. Картина могла по
трапити і за кордон. У відділі рукописів ЦНБ знайдено лист В. М. Соколова до
В. Л. Модзалевського, який на той час очолював Чернігівську архівну комісію. Дато
ваний 29 червня 1917 року. В ньому йдеться про те, що Олена Олександрівна Рах
манова (дочка Олени Сергіївни) чекає приїзду Модзалевського до Вейсбахівки, щоб
він допоміг розібратися з старовинними українськими речами. Пов'язано це зі смер
тю матусі, яка наступила наприкінці 1916 року, І необхідністю дати лад речам, чи
було підготовкою до від'їзду за кордон, зараз важко встановити. Але подальші істо
ричні події на Україні розвивалися так, що О. О. Рахманова дійсно була вимушена
покинути батьківщину. В січні 1918 р. на Прилуччині було встановлено радянську вла
ду. Далі все йшло за загальним сценарієм Жовтневої революції; маєтки було рекві
зовано, церкви та палаци зруйновано, фамільні склепи пограбовано. За переказами,
В. М. Соколов та О. Ю. Ягн залишилися у Вейсбахівці. З флігеля їх виселили, і од
ного разу двох беспритульних, безпомічних вісімдесятирічних художників знайшли
мертвими в нетопленій хаті. Могили їх не збереглися.
До 150-річчя з дня народження художника в Чернігівському художньому музеї
було відкрито маленьку виставку творів В. М. Соколова, що відкрила глядачеві досі
майже невідомого художника, а також видано анотований та ілюстрований каталог
його творів.
Світлана ГАВРИЛОВА.
1905 РІК. ЧОРНА СОТНЯ В НІЖИНІ
У жовтні 1905 року, здавалось, наступив справжній апокаліпсис для величезної
романівської імперії, почався всеросійський політичний страйк, зупинились залізниці,
заводи, фабрики, палали дворянські палаци і садиби. Протягом жовтня і листопада
1905 року на Чернігівщині було зруйновано 82 маєтки поміщиків — більше половини
всіх знищених на Лівобережній Україні. «Кожний день ніс якусь новину, — писав про
ті часи М. М. Коцюбинський.—Там економію розібрали дощенту, там спалили гураль
ню або сахарню, в іншому місці рубали панські ліси, орали землю, і нічого за це не
Сіверянський літопис 119
було. Пани тікали, никли перед лицем народу, як солома в огні. Щодня вітер прино
сив свіжі дими, а люди свіжі оповідання і ніхто більше не дивувався». Здавалось, що
здійснюється жахливе пророцтво щодо останнього царя російського поета К. Баль
монта.
«Кто начал царствовать Ходынкой,
Тот кончит, встав на эшафот».
Переляканого самодержця на цей раз врятував маніфест 17 жовтня 1905 року
про надання народу демократичних свобод. Але царизм й гадки не мав виконувати,
обіцянки маніфесту. Поряд з каральними загонами і військово-польовими судами він
почав організовувати загони погромників, куди поряд з представниками пануючих
класів увійшли різні покидьки суспільства: п'яниці, декласовані елементи, різного га
тунку громили. Вони назвали себе чорносотенцями. Звідки ця назва? Усілякі демо
кратичні рухи, починаючи від кадетів і кінчаючи соціал-демократами, царизм та його
ідеологи вважали жалюгідним витвором «жидо-масонів», А чорносотенці вели свою
назву від історичної чорної сотні, яка в 1613 p., згуртувавшись навколо К. Мініна і
Д. Пожарського, врятувала Московську державу від польсько-шведських інтервентів.
Тим самим чорносотенці вважали тільки свій рух патріотичним, всі інші для них були
зрадницькі. Політичною організацією цих рятівників царизму став «Союз руського на
роду». Основними завданнями цієї погромницької організації були: фізичне знищен
ня усякого роду революціонерів, розпалювання ворожнечі між різними націями, ві
рами, особливо між євреями і православними. Радянський історик М. Балабанов дав
досить влучну характеристику цим «патріотам», як потворну суміш опричників Івана
Грозного з сучасними фашистськими штурмовиками.
Хоча офіційно «Союз руського народу», виник 8 листопада 1905 року, чорносо
тенці почали активно діяти вже в жовтневі дні революції. Це видно з подій, які від
булись 18—21 жовтня 1905 року в Ніжині. 18 жовтня у зв'язку з виходом царського
маніфесту «Про свободи» у дворі історико-філологічного інституту відбувся перший
політичний мітинг. Актриса Н. М. Лазурська, яка в той час гостювала у нашої славно
звісної землячки М. К. Заньковецької, залишила нам картину цього незвичайного
для провінційного міста мітингу: «Високі білі колони інститутського ганку сліпучо
виблискували на сонці, усі сходинки і площадки навколо були заповнені людьми всі
лякого статку, професій і станів: тут і єврейка-перекупка з великою корзиною, і чи
новник у форменному кашкеті, гімназисти, гімназистки, робітники, військові, нарядні
жінки, всі дерева обнизан і вуличними хлопчиськами.
Вражала цілковита і незвичайна при публічних зборищах відсутність поліції і на
диво святковий братній настрій натовпу. З верхньої площадки ганку виступали про
мовці: спочатку якийсь студент, потім робітник, потім знову студент». Натовп співав
«Марсельєзу», розповсюджувались антиурядові листівки. А тепер щодо листівок: при
хильники більшовизму вважали, що саме душею політичного мітингу були більшо
вики, а ось сучасникам чомусь запам'яталась листівка Революційної Української Пар
тії, (РУП), уривки з якої ми наводимо: «Товариші! Боротьба двох стихій почалась.
Боротьба страшна, невідома досі Росії. Самодержавство судорожно метушиться, во
но розгублено белькоче слова про свободи, але не можна зупинити річку в її течії.
Геть насильство над громадянами! Геть самодержавство! Геть Державну Думу! Хай
живе вільний політичний люд! Хай живе демократична республіка!».
Але темні сили реакції накопичували сили. Чорносотенців очолив не розгнузда
ний громило, не церковник-мракобіс, а шанований професор історико-філологічного
інституту М. І. Лілеєв, який одночасно займав посаду міського голови. У Лілеєва до
сить значні заслуги перед вітчизняною наукою, не треба забувати, що крім написа
них ним численних історичних праць, він провів у 1889 році дослідження курганів;
доби бронзи в Ніжинському та Остерському повітах. Напевно, навчання в Київській
духовній академії обумовило догматичний склад його мислення: на противагу біль
шості викладачів НІФІ, які були поміркованими лібералами, це був запеклий монар-
хіст-антисеміт. Як правило, вихованці духовних учбових закладів або були чорносо
тенці, або догматики-революціонери типу Гапона чи незабутнього Йосипа Джугашві-
лі. Середини не було. Свої «подвиги» по організації погрому демократів в Ніжині він
описав в статті «Ніжинська революція і контрреволюція», заховавши своє ім'я під
криптонімом Г. Г. Н. (городской голова Нежина). Вона була надрукована в «Истори
ческом вестнике» за квітень 1906 року.
Якщо Н. М. Лазурську вразив на диво святковий настрій мітингу, статечність і
спокій його учасників, то пан професор описує ту ж саму подію такими карикатурни
ми фарбами: «Оратор, прославляя геройские подвиги таких борцов за свободу, как
Балмашов, Каляев и др., поплатившихся за то своей жизнью, предложил собранию
почтить память общим пением «вечной памяти». Русская сторона собрания затяну
ла, довольно впрочем нестройно, «вечную память», а еврейская, или по непривычке
к этому пению, или просто не поняв, в чем дело, заорала «ура», дружно и сильно
подхваченно с рассыпавшими по институтскому двору толпами, как и находившимися
на институтской площади, за оградой института. При этом многие храбрецы из еврей
ской молодежи начали стрелять из револьверов, и вышел, в общем большой кавар
дак и началось смятение в разношерстной публике собравшейся здесь и совершенно
120 Сіверянський літопис
не ожидавшей такого неприятного время провождения, соединенного с опасностью
для жизни». Взагалі голова «Союзу руського народу» не обтяжує себе думкою, хто
ж справжні винуватці кривавого погрому. Під його спритним пером досвідченого на
уковця демократи постають перед читачем, як жалюгідні боягузи, а чорносотенці,
п'яні громила, мало не народними героями. Але послухаємо краще самого профе
сора: «На другой день после своей революционной вакханалии на митинге и после
него они встретили упорное сопротивление со стороны того самого народа, на благо
которого они якобы действовали, видимо не рассчитав, или вовсе не обратив вни
мания на то, что народ у нас на Руси уж очень тверд и строг в своих верованиях и
убеждениях и заморских затей терпеть не может».
За спиною у чорносотенців стояли міцні сили: царська влада, поліція, всесильна
жандармерія заохочували погромників до звірств «во славу царя и отечества». На
другий день після революційного мітингу вже почалась погромна агітація, одразу ж
були побиті революціонери Сеник, Гаврилей і Шеремет, і, як свідчить такий авторитет
ний свідок, як поліційський пристав Тарасевич, єврейські лавки почали громити од
разу в різних частинах Ніжина, що свідчить про задалегідь підготовлену провокацію.
І хоча голова «Союзу руського народу» Лілеєв дуже талановито намагається обілити
себе перед нащадками, архівні дані свідчать протилежне.
Ось що показали свідки під час їх допитів в Ніжинському окружному суді. Мі-
оцанин П. Шекера кричав натовпу селян на Київській вулиці: «Бийте, це наказує за
кон, не бійтесь, за це нічого не буде». Купець С. Караваєв так агітував громил на
ніжинському базарі: «Що ви, дурні, чекаєте? Беріть голоблі і бийте жидів!». Про мо
ральне обличчя цих «патріотів» яскраво свідчать показання свідків. Ось один з них,
Василь Блюдо: «Громив трактир і квартиру Шейніна, як в трактирі, так і в домі ос
таннього залізним коромислом порозбивав пляшки з напоями, а на другий день, за
словом свідка Голуба, Василь Блюдо знову прийшов до Шейніна і вимагав, щоб ос
танній похмелив його, погрожує у випадку відмови новим погромом, внаслідок чого
Шейнін вимушений був дати йому 50 копійок».
Під час дводенного погрому відбувались і досить комічні випадки, гідні пера Го
голя чи Остапа Вишні. Ось що показав на допиті ніжинський міщанин С. Зеленько:
«20 жовтня 1905 року на прохання знайомих копав я могилу на Богословському цвин
тарі, дві ями для поховання робітників, а так як у простому народі існує звичай —
замість грошей дають горілку, я випив невелику кількість, і коли у п'яному вигляді
вертався з цвинтаря додому біля трьох годин дня, то біля будинку Каганера зустрів
великий натовп, від якого довідався, що вони вже зруйнували будинок Каганера і не
пам'ятаю хтось з натовпу сунув мені в руки портрет царя і цариці і таким чином опи
нився серед натовпу, який потягнув мене до дому Медведьових, а як я опинився до
ма, аж ніяк не п ам'ятаю».
Апогеєм діяльності чорносотенців була присяга на вірність царю студентів і вза
галі міської інтелігенції біля Миколаївського собору. 22 жовтня вони силою зброї
примусили директора, викладачів НІФІ та окремих студентів прийти в собор і прийня
ти присягу на вірність царю. Даремно протоієрей Миколаївського собору Д. Стопа-
новський закликав до злагоди і миру. П'яні громила ловили студентів, які були без
збройні, щоб принизити юнаків, вимагати ставати на коліна в ніжинську осінню гря
зюку і цілувати портрет царя. В цей ;же день чорносотенці побили професора
М. І. Мандеса та економа інституту. Били не тільки студентів, а взагалі всіх тих, хто
мав інтелігентне обличчя. Постраждав також і лікар Наркевич. Спогади про цю жах
ливу подію назавжди залишились в пам'яті його доньки (в роки радянської влади
вона стала завідуючою інститутською бібліотекою). До будинку М. К. Заньковецької
теж приходив збуджений натовп п'яних громил, але видно, ні в кого не піднялась
рука на славнозвісну землячку, яка вийшла назустріч і сама вела з ними переговори.
Під рукою міської управи, на чолі якої став М. Лілеєв, були численна поліція,
солдати 44 артилерійської бригади, козача сотня. Але вона й гадки не мала засто
совувати ці сили, щоб відвернути хуліганство і погроми. Доповіді представників, як
тепер говорять «органів правопорядку», говорять про те, що вони вели себе над
звичайно пасивно, а то й просто співчували погромникам. Ось як виправдовувався
перед Окрсудом пристав А. Тарасевич щодо погромника К. Москаленка: «Я його за
арештував, як підбурювача, він кричав натовпу: «Бий жидів!». В руках у нього була
мисливська рушниця, яку я в нього відібрав. Я не бачив, щоб він приймав участь в
погромі, тому він і не був затриманий». Виправдовуючи свою пасивність, пристав на
закінчення заявив: «Громили повсюдно так, що поліція і військові сили не змогли не
тільки зупинити погром, а й затримати винуватців».
Пристава доповнює начальник Ніжинської жандармерії підполковник Субботін.
Бравий підполковник також дуже злякався натовпу п'яних громил. Ось що він допо
відає чернігівському гебернатору: «Затримати когось із осіб, що чинили бешкети, не
було ніякої змоги, бо юрба була велика й занадто наелектризована, тому всякий
арешт викликав би хвилювання й дужий протест цієї юрби, а військ, що були тут, бу
ло занадто мало, щоб спинити рух. А тим часом народ хвилювався: досить було б
однієї іскри незадоволення з його боку, щоб він почав громити не тільки єврейське
майно, але й бити всіх, хто йому здається демократом».
Сіверянський літопис 121
В результаті погрому було знищено 250 єврейських лавок і будинків. Від громил
постраждало 145 осіб єврейської національності і серед них не тільки бідняки, а й
заможні верстви: так фабрикантові Полянову було нанесено збитків на суму 8 тисяч
карбованців, така ж сума була і в купця Туревського, а загальна сума збитків, нанесе
них єврейському населенню під час жовтневих подій, дорівнювала 319888 карбованців...
Події в Ніжині 18—23 жовтня 1905 року викликали обурення передової громад
ськості. Виступаючи 29 червня 1906 року на трибуні І Державної Думи, прогресивний
депутат від Чернігівської губернії І. Л. Шраг відкрито звинуватив царський уряд у
потуранні погромникам. При цьому він навів ряд вбивчих прикладів з життя Черні
гівщини. Серед запеклих натхненників погромів депутат Чернігівщини назвав автора
«Ніжинської революції і контрреволюції», голову ніжинського відділення «Союзу ру
ського народу» М. І. Лілеєва. Та хто ж погодиться з репутацією посібника громил,
хай і справедливою? Не погодився з нею і наш шановний професор. Через реакційні
газети він заявив, що Шраг чинить наклепи і в досить солідному віці (йому було 57
років) викликав депутата навіть на дуель. Дуель, звісно, не відбулась, але І. Л. Шрагу
загрожували неприємності, бо Лілеєв поскаржився самому Миколі II і справу було
передано до першого департаменту Державної Ради, а той передав її у Верховний
карний суд. Досвідчений юрист-депутат не допустив, щоб справу було передано в
суд.
А в стані реакції торжествували. Орган всеросійської церковно-монархічної реак
ції «Почаевские известия», писав, не приховуючи свого задоволення: «В Нежине 18
октября после митинга путч студентов и жидов, крестьяне и казаки, оскорбленные в
своих святых чувствах, начали благодарить своих новых учителей лушнями и киями,
потом приведут их к присяге к тому, кого они оскорбили, ставя их на колени в гря
зи, заставляя три раза перекреститься и поцеловать в ноги портрет возлюбленного
государя и, наконец, вручивши национальный флаг, заставили следовать за народом
с пениями «Спаси господи» и кричать «Ура».
Історія повторюється, і зараз доводиться читати подібне в російських газетах і
не вірити, що це написано в кінці XX століття. Мимоволі шукаєш якусь дореволюцій
ну цитату. Ось що писав часопис «Русский вестник» наприкінці 1892 року: «В тяжкую
годину демократического нашествия на Россию русский народ начинает сознавать
гибельность навязанных нам заморских порядков. Нижегородцы вспомнили, как по
ступали с самозванцами и изменниками наши доблестные предки Кузьма Минин и
Дмитрий Пожарский. Они собрали черную сотню и установили Русский Порядок, очи
стили Москву от врагов и помогли восстановить законную власть в стране — Само
державие».
Чорна сотня в період першої народної революції врятувала самодержавство.
Але перемога над власним народом була досить хиткою і це добре відчували вожді
монархічного руху. В січні 1914 року на прийомі у царя один з чорносотенців заявив:
«Наступает смута страшная, кровь пролита рекой и от зарева пожаров солнца не
видно будет». Зловісне пророцтво, як відомо, здійснилось рівно через три роки. Ба
жано, щоб це зрозуміли сучасні прихильники червоного або білого самодержавства,
які сплять і бачать, як відновити імперію чи то під двоголовим орлом, чи під чер
воною зіркою.
Володимир СИМОНЕНКО.
122 Сіверянський літопис
|