Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва)
Збережено в:
Дата: | 1997 |
---|---|
Автор: | |
Формат: | Стаття |
Мова: | Ukrainian |
Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
Назва видання: | Сiверянський літопис |
Теми: | |
Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200260 |
Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
Цитувати: | Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) / О. Яблоновський // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 130-140. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraineid |
irk-123456789-200260 |
---|---|
record_format |
dspace |
spelling |
irk-123456789-2002602024-11-23T14:21:03Z Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) Яблоновський, О. З історіографічної спадщини 1997 Article Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) / О. Яблоновський // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 130-140. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200260 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
collection |
DSpace DC |
language |
Ukrainian |
topic |
З історіографічної спадщини З історіографічної спадщини |
spellingShingle |
З історіографічної спадщини З історіографічної спадщини Яблоновський, О. Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) Сiверянський літопис |
format |
Article |
author |
Яблоновський, О. |
author_facet |
Яблоновський, О. |
author_sort |
Яблоновський, О. |
title |
Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) |
title_short |
Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) |
title_full |
Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) |
title_fullStr |
Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) |
title_full_unstemmed |
Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) |
title_sort |
чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки і. кондратьєва) |
publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
publishDate |
1997 |
topic_facet |
З історіографічної спадщини |
url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200260 |
citation_txt |
Чернігівщина (переклад з польської, передмова і примітки І. Кондратьєва) / О. Яблоновський // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 130-140. — укр. |
series |
Сiверянський літопис |
work_keys_str_mv |
AT âblonovsʹkijo černígívŝinaperekladzpolʹsʹkoíperedmovaíprimítkiíkondratʹêva |
first_indexed |
2024-11-26T04:13:12Z |
last_indexed |
2024-11-26T04:13:12Z |
_version_ |
1818524185599672320 |
fulltext |
З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ
СПАДЩИНИ
Олександр Яблоновський
ЧЕРНІГІВЩИНА
(Переклад з польської, передмова і примітки Ігоря Кондратьева).
Одним з найвідоміших польських істориків України був професор
Краківського університету Олександр Валеріан Яблоновський (1829 —
1911) Він народився у шляхетній родині у с. Гозліні, що в Мазовії,
після закінчення гімназії в Білостоку навчався у Київському та Дерпт-
ському (нині Тартуському) університетах. Ще за студентських років
О. Яблоновський серйозно захопився славістикою. У 1853— 1862 рр. він
багато подорожував Європою, студіював філологію в Берліні, відвіду
вав наукові заклади Лондона та Парижа. Хоча О. Яблоновський не
брав безпосередньої участі у польському національно-визвольному пов
станні 1863— 1864 рр., його було заслано вглиб Росії — до Пензенської
губернії. 1868 р. О. Яблоновський повернувся на батьківщину і запо
чаткував власні наукові студії. На сторінках багатотомного археогра
фічного видання «Джерела історичні» він оприлюднив цілий комплекс
унікальних джерел з історії України XVI—XVIII ст. Водночас О. Яб
лоновський публікує у «Словнику географічному» кілька грунтовних
історико-географічних праць про окремі регіони старої України. Неаби
яке значення мала побудована на великому документальному матеріа
лі його монографія з історії Києвр-Могилянської академії та узагаль
нююча праця «Історія Південної Русі до занепаду Речі Посполитої».1
Історичні симпатії О. Яблоновського, звичайно, були на боці Поль
щі. Відтак Д. Дорошенко влучно назвав його «істориком польськості»
на українських землях.2 Зокрема, головну роль у залюдненні українсь
ких теренів О. Яблоновський відводив польському уряду, старостам і
магнатам, заперечував наявність гострого релігійного протистояння між
православними і католиками, відмовляв Хмельниччині у національно-
визвольному спрямуванні. Разом з тим, О. Яблоновський казав про се
бе: «Моє серце поділене між Польщею та Україною». Справді, йому
належить неабиякий внесок у вивчення української минувшини. Істо
рик симпатизував українській шляхті, вважаючи її невід’ємною складо
вою європейської аристократії, висвітлював культурне життя України
в контексті загальноєвропейського культурного процесу. Чимало спосте
режень ученого зберігають свою актуальність і на сьогодні.
Пропонуємо увазі читачів історико-географічний нарис О. Яблонов-
ського «Чернігівщина», що окремим розділом увійшов до його праці
130 Сіверянський літопис
«Україна». Уперше він побачив світ у дванадцятому томі згаданого
вище «Словника географічного». 1896 р. цю студію у скороченому ви
гляді й без зазначення автора було передруковано у червневій книжці
відомого часопису «Киевская старина». Згодом О. Яблоновський істот
но доповнив нарис новим фактичним матеріалом і вмістив його у тре
тьому томі власного «Зібрання творів» (Варшава, 1911). Йдеться у ньо
му про події першої половини XVII ст., коли після включення краю до
складу Речі Посполитої на його терені було створено Чернігівське воє
водство. На підставі польських документів автор намагається з’ясувати
особливості колонізації регіону, фіксує наявність кількасот населених
пунктів, що і позараз існують на півночі Лівобережної України. Разом
з тим, у тексті згадуються назви багатьох сіл та хуторів, які згодом
зникли з карти України. Треба зазначити, що кордони Чернігівського
воєводства не співпадають з кордонами сучасної Чернігівської області.
Так, Остерське та Любецьке староства на тоді входили до сусідніх воє
водств Речі Посполитої.
Текст нарису О. Яблоновського подається за варшавським видан
ням 1911 р.3 у перекладі українською мовою без будь-яких скорочень
із можливим збереженням усіх стилістичних та лексичних особливостей
оригіналу.
Джерела та література:
1. Див: Киян О. І. Олександр Яблоновський як дослідник історії України. // Україн
ський історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 61—75.
2. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. — К., 1996. — С. 150—151.
3. Яблоновський О. В. Зібрання творів. — Варшава, 1911. — Т. ІІІ. — С. 61—79
(польскою мовою).
Ця територія, в широкому значенні як князівство Чернігівське з
Новгородом-Сіверським, втрачена Литвою наприкінці XV ст., поверну
лась до складу Речі Посполитої тільки на початку XVII ст. Лише з то
го часу, після Деулинського перемир’я 1619 р., а остаточно (формаль
но) після Поляновського трактату 1634 р., увійшла вона до інтегрального
складу українського Задніпров’я, таким чином доповнюючи його північ
ні окраїни з невизначеними кордонами. Лінія тих кордонів просунулась
тепер далі на північ аж до Смоленсько-Стародубського прикордоння і
становила межу вже не з Мовсковським царством, а, після повернення
Смоленська, з Литвою. З цього знову здобутого краю утворено у
1635 р. окреме воєводство, до якого була приєднана водночас і ще не
залюднена на початку XVII ст. територія на сході Остерського старо
ства вздовж басейну верхнього Остра та лівих приток Сейму, котра
вважалась доти номінально приналежною до Київського воєводства.
Відтак у своєму остаточному вигляді воєводство Чернігівське одер
жало дещо відмінні від колишніх (за княжої доби) кордони. Справді,
на заході примикало воно, як і раніше, передусім до Річицького пові
ту (котрий було включено до Мінського воєводства), далі до Любецько-
го повіту (обох його старосте), нарешті, до північно-східного рубежу
задніпровських володінь (с. Навоза) Печерського монастиря. На півдні
воно межувало з Остерським староством вздовж лівої притоки Десни
р. Смолянки, по її течії, але замість того, щоб рухатись до її витоків
і далі перейти на Десну та за Сейм, як це було номінально раніше,
новий кордон, після включення новоствореиного Ніжинського староства
до Чернігівського воєводства, перемістився на річку Остер і повз Пло-
ське болото, що трохи нижче витоку Дівиці (Нового Потоку), вирушав
Сіверянський літопис 131
над цією річкою уверх до її верхів’я. Далі південний кордон Чернігів
ського воєводства йшов уже по вододілу р. Остра та витоків Удаю і
Ромно, притоків Сули, аж до Путивльського кордону Московського
царства. Східний кордон Чернігівщини, що брав початок на вододілі
Ромна з Сеймом, перетинав далі Сейм нижче Путивля і прямував уверх
по притоці цієї річки до Левені, впритул до її витоків, а звідти повер
тав на північ, тримаючись Севського кордону, і, нарешті, під південним
рубежем (відданого у 1638 р. сусідам за повернення Гадяча) колишньо
го Трубецького князівства, виходив на Десну. По правому березі Десни
він прямує в західному напрямі, аж до Дніпра, вище витоку Сожа. Тут
північний кордон Чернігівського воєводства відмежовує його від Старо-
дубського повіту, включеного до складу Смоленського воєводства. Три
мається він, передусім, кордонів сучасних Новгород-Сіверського та Ста-
родубського повітів, потім, перетинаючи Снов, що впадає у Десну, далі,
через її дрібні притоки з правого берега, йде до рубежів Річицького по
віту і, наштовхнувшись на притоку Сожа Теруху, досягає прикордоння
Річицького повіту з Любецьким староством, від рубежу якого ми якраз
і почали огляд кордонів.
У таких кордонах перебувала прабатьківщина давніх сіверян, що
відтоді становила Чернігівське воєводство, обіймаючи територію близь
ко 500 кв. миль у басейні Десни і займаючи загалом площу понад
1575 кв. миль, від впадіння у неї Смолянки згори, доходячи до витоку
Судості, а також приток Десни з правого берега, знову уверх по течії,
аж за виток Ірванця, з лівого — Сейму, доходячи до витоків Дівиці
(Нового Потоку), впритул до самого верхів’я. З точки зору топографіч
ного характеру, це загалом лісові простори, дуже подібні до Київського
Полісся, які становлять немовби його продовження за Дніпром. Ви
нятком з цього є, деякою мірою, лише незначна смуга, яка простяглась
вздовж лівого берега Сейму, в напрямку кордонів з Київщиною, що на
буває значних рис степу. У цілому тут багато водойм — крім числен
них рік та річечок, зустрічаємо озера та болота.
Створене у 1635 році на території повернутої Сіверщини Чернігів
ське воєводство було поділене на два повіти: Чернігівський і Новгород
ський (Сіверський). Перший з них охоплював південно-західну частину
воєводства, займаючи площу до 225 кв. миль, другий — південно-схід
ну, понад 275 кв. миль. Лінія їх взаємного розмежування не була чітко
окреслена, її головний напрямок, наскільки можна визначити з прина
гідних джерел, починався з рубежу Стародубського (тобто Смоленсько
го) у місці; де ріка Трубіж впадає з правого боку до Снову, переходив
на лівий берег цієї ж річки, перед вододілом Тури та Бречі і басейном
правої притоки Десни Убеді, потім між Меною та тією ж Убіддю, після
чого спускався на саму Десну, й, переходячи на її лівий берег, йшов да
лі по вододілу Борзни, з одного боку, та Сейму з Конотопом — з ін
шого, щоб остаточно зупинитися на рубежі Київського Посулля.
Чернігівщина в цілому, на думку місцевих дослідників її минуло -
го, дісталася Речі Посполитій після тяжких воєн як справжня пустка,
повна лісів, посеред яких ховалося декілька містечок, що підтримували
витягнуту вздовж Сейму та Десни низку невеликих сторожових остро
гів. Тут не місце для пояснення причин цього; достатньо зазначити, що
всі Поселення, з якими ми познайомимось нижче, виникли, за незначним
винятком, уже після Деулинського перемир’я. І нехай нас не бентежить
думка, що були потрібні якісь особливі старання по будівництву нових
міст, аби протягом 35 років зробити те, що було створено. Власне, ця
діяльність була добре відома. Значна частина земель новоздобутого
краю була роздана на ленному праві заможним землевласникам та
уррдовцям як місцевого походження, так і прийшлим з правого берега
Дніпра та більш віддалених коронних воєводств. Необмежена приват-
132 Сіверянський літопис
на властність, «вотчина», лише почала створюватись. Ще під 1646 р.
читаємо: «Власність ленна вечиста в Чернігівському воєводстві народ
женим живучим ца землі предоставлена воїнам, оскільки там зовсім
спадкоємних немає». Перше ніж дійдемо до опису географічного розта
шування маетностей та волостей, ми повинні передусім попередити, що
цей нарис буде ще більш скупим, чим той, що ми змогли дати по від
ношенню до Наддніпрянщини, оскільки, маємо ще менше архівних ма
теріалів. Не знаємо жодної люстрації королівських маетностей цього
воєводства, жодного стосовно нього податкового тарифу. Усі наші за
соби складають виписи з трибунальних актів Чернігівського воєводства,
поіменний перепис (єдиний) маетностей дома Пясочинських, головним
чином в актах «Варшавської комісії» 1668 року, деякі уривки з приват
них землевласницьких архівів, крім того, ще розрізнені дані у друкова
них історичних джерелах як наших, так і російських (особливо у пра
цях О. Лазаревського). Природно, що, як висновок з цього, нам дове
деться до деякого часу задовольнятися лише голими назвами без циф
рових даних, одночасно запрошуючи дослідників до більш прискіпли
вого пошуку бажаних джерел.
Топографічне розташування маетностей і волостей вдається прив’я
зати головним чином у кожному окремому повіті до річкових басейнів,
при одночасному виділенні менших територій чи менших ділянок.
Отож, перш за все, у Чернігівському повіті, починаючи від його пів
нічного рубежу, що примикав до Річицького повіту Мінського воєвод
ства, маємо перед собою басейн Снову, правої притоки Десни. Середня
його течія з притоками Вербівкою і Смячем. з правого боку, й Турією
та Вречем — з лівого, складає Городенський округ, що займає площу
понад 55 кв. миль. Територія ця, можливо, не стільки безлюдна, скіль
ки майже зовсім невідома. Головним осередком цієї округи була Го
родня, котру тримали Хващі (Фащі), яким належала і навколишня во
лость. Знаходилась вона якраз посередині західної частини цього окру
гу, простягаючись вздовж правого берега Снову, над річкою під такою
ж назвою, що впадала в Смяч. Чи входили розташовані на Снову
Горськ, біля самісінького північного кордону нижче витоку Ваги, а та
кож Смяч на півдні, поблизу витоків річки під такою ж назвою, до
складу Городенської волості, ми не знаємо. А от Суличівка, у південно-
західному куті округу, біля Любецького кордону, була в руках Гряз-
них, а згодом (з 1630 р ) — Мазапетів. Басейн нижньої течії Снову, з
правою його притокою Чебрижем, разом з верхньою течією Березни,
котра дещо нижче тече до Десни, створювали Седнівський округ, що
займав 20 кв. миль. У тому окрузі знаходились Седнів над Сновом з
волостю, до якої належав і Тупичів у верхів’ях Чебрижа, що були влас
ністю Паців (або Тризнів); нижче на Снову розташовані Клочків Хар-
ленських, Березна, поблизу витоків річки тієї ж назви, Потоцьких.
На південний захід від попереднього розлягався по Десні та її пра
вих притоках Замглаю, Стрижню та Білоусу округ Чернігівського ста
роства, що займав близько 25 кв. миль. На жаль, не маємо належної
інформації про стан самої столиці воєводства, королівського міста Чер
нігова, наприкінці першої половини XVII ст. Збереглись відомості, що
Чернігів, після руйнації під час захоплення його Горностаєм,1 зали
шався цілих дванадцять років невідбудованим. Лише у 1623 році Си-
гизмунд III надав цьому місту магдебурське право (а як герб — св.
Владислава в лицарському лаштунку, що тримав корогву) і одночас
но значні земельні маєтки, як поруч, так і подалі, але в межах старо
ства, Чернігів, розташований у вигідному природному положенні (біля
впадіння Стрижня у Десну), мав також оборонний замок, незважаючи
на монастир домініканців (потім борисоглебська кафедра), привілей
фундації якого був згодом стверджений у 1635 році. Вкажемо також
Сіверянський літопис 133
при нагоді, що з точки зору віросповідання Чернігівське воєводство за
лежало не від Києва, а від Смоленська, що сповідував не лише латин
ський обряд, але і грецький, оскільки стара Чернігівська єпархія давно
вже занепала, а архієпископство виникло пізніше. Докладного перелі
ку волостей Чернігівського староства не маємо, однак до його округи
належали на річці Замглай Велике Село, ближче до витоків, а також
Терехівка і Лопатин дещо нижче; на Стрижні — Роїще; на Білоусі —
Білоус, Жалвінка та Гущин на нижній течії цієї ріки; ближче до Чер
нігова знаходилась власність домініканців Киїнка. У верхів’ях Білоуса
лежали Юріївка, Кошівка; на притоці його Бичалці — Рудка, а також
Чортиковщизна (Черниччизна?), що належала після Петровських Же-
чинським. Розташований майже біля витоків Стрижня Сибереж «в ста
ні Колгородному, села Великого та Малого (на Замглаї) і при маєтках
Черешкових та ін. і при містечку Рогощан» (Роїще на Стрижні), був.
пожалуваний у 1645 році Владиславом IV опісля Велиських Пясочин-
ським. На лівому березі Десни лежали Виблі, мабуть замкові, а також
Ковчевка Салтиків. На півдні від волості Чернігівського староства, у
басейні Десни та її притоків Козла з правого боку, а також Лебідя з
лівого, доходячи до самої Смолянки і Київського кордону (тобто Остер-
ського староства), знаходився у межах близько 25 кв. миль Слабин-
ський округ. Охоплював він переважно маєтності роду Грязних, котрим
тут належали м. Слабин, вище витоку Козла; вище на Десні (на пра
вому березі) Шестовиця; на Лебіді Здвиж та Лукашівка; дещо на пів
день— Скорінець біля озера Гребня. Розташовану над рікою Смолин-
кою Середницю (Серединку) тримали Іллінські. Розташований на пра
вому березі Десни біля самісінького Остерського (Морівського) кордо
ну Смолин тягнув, скоріше за все, безпосередньо до Чернігівського
замку.
На сході від двох вищезгаданих теренів — чернігівського та сла-
бинського, лежав по березі Вересочі, притоки Десни, а також по самій
Десні від р. Березни, уверх по течії Мени, округ Вересоцький, що охо
плював до 35 кв. миль. Більшу частину цього округу складали маєтки
Салтиків, котрим тут належали на правому березі Десни Блистанівка
на річці Пульці, а можливо, і по сусідству, на р. Домні (притоці Десни)
розташоване Стольне; на лівому березі, на самій Десні — Кольчин
(Ковчин), вище Овдієвки, котру тримали Оранські, і Салтикова Девиця
(«Дівичій грунт»), відбудована на старому городищі Салтиками; над
р. Вересоччю, крім усього, «Велика (серед інших) садиба»; далі на схід
Британівка в урочищі Стадниця (у подальшому Козаковських), а ще
далі, над р. Смолежем, Іллінці і Комарівка. Крім вищезгаданих посе
лень, Салтикам ще належали десь на Десні (із загубленими назвами)
«Бочакове селище» та «Озеряни» («Єжечани»), На розташовану нижче
м. Вересоч Хибалівку претендував (1660 р.) ніжинський війт Васютин-
ський. Ще далі, у напрямі до Ніжина, лежала Веркієвка, маєтність Ка-
зановських, що складалась з м. Веркієвки, заснованої над р. Богачкою
(притокою Вересочі) Веркієм, звідти назва, Кошелівки Великої та Ма
лої, а також Британівки (набута скоріше за все у Салтиків); крім цьо
го, десь поблизу (із загубленими назвами) «Волочневські болота» та
«Савинські пасіки».
На схід від нижньої течії Снову (із Слабином) і р. Березни розта
шований Менський округ, що охоплював на території приблизно 40 кв.
миль басейн Мени на правому березі Десни, ліворуч від басейну Бере
зи і нижньої течії Борзни. Західну смугу цього округу на обох берегах
Десни, займали маєтності Грязних, такі як Ушня на Десні («Ушанські
грунти»), Дубровка, неподалік від витоку Мени, а також «Чоморов-
ський ліс» на річці Дягівка, крім того, Валовиця біля витоку Берези та
Степанівка над озером Ворона. Вище на р. Дягівці (притоці Мени) роз-
134 Сіверянський літопис
ташовані Волосківці, власність Салтиків. Більша частина території
Менської волості належала Казановським, у которих її набули Киселі.
Входили до її складу містечко Мена над рікою тієї ж назви, вище Кисе-
лівка, мабуть, заселена Киселями, Максаки над Десною, де в 1642 році
київський каштелян (Адам) заклав монастир ченців, якому пожалував
на лівому березі цієї ріки село Холми над Березою; Красностав на До-
чі, Ядути на Борзні й далі на схід — Пральники (Прачі), заховані в лі
сових нетрях, і так званий «Задесенський ключ» чи «Красноставський».
Вище Максаків на Десні лежали Куковичі, що, можливо, входили до
складу Менської волості.
Біля східного кордону Вересоцького округу, на південь від Мен
ської волості (її задесенського ключа) знаходився у басейні Борзни,
доходячи до її витоків і займаючи площу близько 40 кв. миль, Борзнян-
ський округ. Центром його було містечко Борзна, закладене новгород
ським підкоморієм Вишлею. До найбільших поселень тут належали Ко-
ношівка нижче містечка Борзни (біля зближення річок Борзни з Доч-
чю), на річці Загорівка — Оленівка і Загорівка, над Плискою — Плис
ка у володінні Косаківських, раніше — Визгерднів-Яцковичів. У тому ж
таки окрузі знаходились Бахмач біля витоків Борзни (Вишневеньких?),
Городище і Доч поблизу витоків Дочі. Біля Красноставського кордону,
також на Дочі — Великий Страшів, вірогідно, надбаний Адамом Кисе
лем, коли він його пожалував Максаківському монастирю.
Найбільш висунутий на південь окрай Чернігівського повіту, між
теренами, що залишились за Києвом, становив верхній басейн Остра.
Тут, починаючи від західного рубежа, до якого примикали Мринська
волость чернігівських монахів-домініканців та королівська Носівська,
котру тримав в останні часи Адам Кисіль, маємо перед собою Ніжин
ське староство. Ніжин, відбудований на городищі стародавнього Унене-
жу, над рікою Остром, отримав у 1624 році від Сигизмунда ІІІ ділянку
землі, навколо якої кордони були позначені таким чином: починались
вони біля р. Дівиці, відокремлюючи їх від Носівки, а після перетинан
ня р. Остер, минаючи Плоське болото, рухались до верхів’їв Смолянки,
звідки повертали на схід і йшли «суходолом» до Березовської річки,
а далі через р. Рибець звертали на південь, йшли поруч з «Печилісом»
знову по Остру і спускались на р. Химівку (притоку Кропивки), торка
ючись «грунту» Дорогочинського, після чого «через р. Кропивку, мимо
Ржавиць і Обсировки», тобто до точки, звідки після злиття двох неве
ликих потоків, бігла вже до Остра зміцніла Дівиця (зараз Новий По
тік) єдним річищем. У наступному (1625) році Ніжин також отримав
магдебурське право. Незабаром після пожалування на цій території
виникли Володькова Дівиця (пізніше Новий Потік), оселена Володке-
вичем на річці тієї ж назви; на річці Кропивна — Талалаївка (яку три
мали Баковські), Кропивна, Синяки; на Острі, вище Ніжина, Переяс-
лівка з Бурківкою на Рибці, у володінні Синявських, Крути, Кагорли-
ки, Печі (Печіліси), а також Хороше Озеро над ставком тієї ж назви.
Поза територією у вищезгаданих кордонах бачимо ще поблизу витоків
Остра — Омбиш, володіння Угорницьких, з монастирем черниць, також
Івангород на місці Івангородища — Паців; біля витоків Дівиці — «Ло
сині Глави» (пізніше Лосинівка), пожалувана (40 волок) у 1627 р. ко
ролевичем Владиславом IV Малаховським, після яких її опанували Чи
жі та Вишневські, а у цих останніх, а також Бельковичів, власників
другої частини Лосиних Глав, набули Угорницькі і потім записали
Омбиському монастирю. До Ніжинського округу, що охоплював тоді як
мінімум 35 кв, миль, треба зарахувати І вузький відрізок верхньої течії
Удаю, де знаходились Крупичполе і Дорошівка Косаківських, які во
лоділи ще по сусідству «грунтами» між Хомою (Хинів) і Кропивною
(притока Остра). Дорогинка — «захищене укріплення та укріпленний
Сіверянський літопис 135
замок по правій стороні Удаю» — була надана Краківським Сигизйун-
дом III, Крупичполе здобули, вірогідно, пізніше (1638 р.). Що ж до
самого Ніжина, то він був наприкінці другої чверті XVII ст. вже доволі
значним містом і в ньому був монастир домініканців, привілеї на за
снування якого були стверджені ще 1635 року.
Переходячи до Новгородського повіту, ми повинні, перш за все, від
значити, що маємо географічних даних стосовно нього значно більше,
ніж щодо Чернігівського повіту. Причина цього зовсім випадкова. Так,
дуже значна частина цього повіту, при роздачі землевласникам сівер-
ських пустель для заселення на ленному праві, дісталась впливовій ро
дині Пясочинських (Олександру, аштеляну Київському і старості Нов
городському), які, по суті, мали неабиякі заслуги в піднесенні новоздо-
бутого після Деулинського перемир’я краю. Пам’ять про їх старанну
працю, а також її фактичні наслідки залишились в архіві цього дому,
велика частина якого, на щастя, збереглась. У всякому разі, перш ніж
з часом він стане більш доступним, вже зараз відомі копії з конкрет
них, неабиякого значення документів, що знаходяться у ньому. Між ін
шим, це копія списку задніпровських маетностей Пясочинських, надана
Варшавській комісії 1668 р., що містить величезний матеріал. Хоча і
тут не без недоліків: якраз у цьому списку, створенному у віддалені ча
си на місцях, при перерахуванні поселень у повітах, чимало їх переплу
тано, що змушує робити багато правок; надто багато там назв, не лише
зниклих, але, можливо, й перекручених. Наведемо усе ж таки і їх, з
надією, що спеціальні дослідники Сіверщини цієї епохи, і, перш за все,
сучасний толова товариства Нестора Олександр Лазаревський, з часом
розтлумачать наші сумніви.
У Новгород-Сіверському повіті огляд тамтешніх волостей почнемо,
як і в Чернігівському, з півночі, потім від округу безпосередньо Новго
родського, котрий якраз найбільш виступає на північ, до Стародубсько-
го (Смоленського) кордону та межі повіту. Цей округ охоплює басейн
Десни, майже до витоків Судості, заходячи за витоки Малотечі та Шо-
стки, і територію, відокремлену її притоками: зліва Знобівкою, Бичи-
хою та Івотом (у його нижній течії), справа — Смячем; з цього боку
доходить він впритул за Ревну, притоку Снову. Охоплює площу майже
80 кв. миль, його центром є сам Новгород над Десною, столиця повіту,
відданий відразу після Полянівського договору (1634 р.), разом з усім
староствому володіння (?) Пясочинським. Було тут двамонастирі: до
мініканців, заснований відразу після Деулинського перемир’я (1619 р.),
алє в 1632 році зруйнований сусідами і відновлений лише після 1634 р.,
а також ієзуїтів, збудований Пясочинськими. Привілеї фундації були
затверджені: перший у 1635 році, другий — у 1647 році. Давній мона
стир святого Спаса був зруйнований ще під час облоги Новгорода Са
мозванцем у 1604 році, після Деулинського перемир’я ченці залишили
руїни, маєтності монастиря були віддані католицьким монастирям (го
ловним чином домініканському). Чи надав Сигизмунд III Новгороду
магдебурське право — упевненості немає. До Новгородської області
Пясочинських, немовби «спадково» (хоча вона являла собою старо
ство), належали у цьому окрузі, крім міста Комань, тут же нижче по
Десні, Івот на річці Івот, Вирин вище біля витоку р. Торкні, Очкін на
Десні, Порохон у верхів’ях Знобівки, а крім цього, Олешкевичі, Стра-
чів, Новосілки, Жорнів і Хараповичі, але мабуть, це хутори, назви яких
згодом загубились. Крім цих «спадкових» володінь, знаходились ще в
цьому окрузі поселення, що належали до волості, які на ленному праві
тримали ті ж таки Пясочинські. Такими були Корки на Десні, нижче
Комані, Фаївщини (Фаївка) далі на захід, неподалік на р. Малотечі —
Стахурщина, що зберегла пам’ять про осадчого Пясочинських Стахур-
ського. На лівому березі Десни — Зноб (на Знобивці), дещо нижче на
136 Сіверянський літопис
«грунті» Знобівському — Мефодівка, заселена «козаком» Мефодом,
Сибілово (вище по тій же Знобівці) і Ромашків; на р. Бичище — Хиль-
чиді Хилькевича, «слуги» Пясочинських; на р. Свіда (притоці Знобівки)
заснована Кривоносівка, а на самій Десні, Нижче витоку Шостки —
Собоч. Володіли у тому окрузі великими маетностями і обидва Новго
родські монастирі, що виникли переважно на землях, які раніше нале
жали Спаському манастирю і згодом «після Руїни» були повернуті
більшою частиною відновленому монастирю. Домотканове та Погрібки,
поселення старого походження, селища розташовані одне на правому,
а друге на лівому березі Десни, вірогідно, належали домініканцям. Від
носно приналежності інших відомих маетностей духівництву, нічого ска
зати не можемо. Хіба що Ігнатівка, на Десні, нижче витоку Малотечі,
судячи з назви,2 була заснована ієзуїтами. Здається, що їм належав і
увесь басейн Лоски, замикаючи на півдні, правому березі Десни, Нов
городський округ, разом з Лоскою (Ланкою?) і Студенкою; їм також
належали Берізки. Загалом серед духовних маетностей до цієї округи
належали Горбів, поселення старшого віку (1552), Чулатів, Дегтярів-
ка, Кудлаївка, усі на південь від міста. На лівому березі — Глазів
(1620 р.) на річці Бичиха, Олтар дещо нижче, Сверж на річці цієї ж
назви. З більш дрібних землеволодінь у цьому окрузі вдається локалі
зувати на лівому березі Десни Чигин на річці Свіда, заселений С. Дра-
гомиром, і, вірогідно, Жихів, розташований дещо вище; на правому —
Юхнів над самою Десною нижче Новгорода і Команя Вронських, Мезин
— Солов’ївчи Соломіїв, потім Катарських. Нарешті, до цього округу до
водиться зарахувати і «Жадівську волость», котру тримали на ленному
праві Пясочинські, що лежала у басейні Ревни (Рванниці), притоки
Снову. Якраз там знаходяться Жадів, Погорільці та Машів. Але, крім
цього, в акті Варшавської комісії 1668 року зустрічаємо належні до
«Жадівської волості» Пясочинських дванадцять поселень, можливо, ху
торів, із назвами, вірогідно, повністю забутими. Де знаходились ці по
селення (оскільки на Смоленському кордоні Стародубщини їх слідів
немає), а також як змінилися їхні назви — пояснення цього залиши
мо місцевим дослідникам і знавцям, задля яких ми згадуємо тут назви цих
загадкових поселень. Ось вони: Тотемич, Бучин, Таршиці, Пав-
шенськ, Роятичі, Горбатське, Приборськ, Любеч, Львовщина, Нароби,
Мальковщина, Кабецин.
На південний схід від Новгородського округу розлягався на площі
понад 60 кв. миль, доходячи до Путивльского прикордоння на р. Кле-
вені (права притока Сейму) і далі за Сейм, Глухівський округ. Охоп
лював він тоді верхню течію Івоту (притоки Десни) разом із Свесою,
увесь басейн Есмані (притоки Сейму), та, крім цього, верхів’я Шостки
і Реті, приток Десни, його цетром був Глухів над річками Есманню та
Березою, укріплене місто, відбудоване Пясочинськими на «старосвіт
ському городищі». До Глухівської волості, якою вони володіли на лен
ному праві, належали у цьому окрузі, крім названого Новим Острогом
міста, на р. Клевені на Путивльському кордоні — Сварків, Холзівка,
Волокітин; на Есмані, нижче Глухова, — Вікторів та Кочерги; на Ворг-
лі — Зазеки, Воргла та Литвиновичі; на лівому березі Сейму, біля
кордону — Хижки та Старики, на правому — Камінь (Митин, Божик),
м. Любитов, Новоселки, Озаричі, Заболотов; звідси, дещо на північ,
Спаське поле, а на північний схід — Локня (та Погрібки); ближче до
Глухова — Слепоров на р. Вербівка, Чартовщина (Чарториги) на
р. Сливці (як і Земляника). У північній смузі округу Глухівської во
лості Пясочинським належали Вороніж на Осоті (притока Десни), кот
рий тільки почав заселятися, вище на р. Шостці — Крупець, Локотки,
Маків, Сабичев; над Свесою — Княжичі; ближче до Лесс ні — Бочів-
ка. Але крім цих вищезгаданих поселень, знаходимо в переліку (1688)
Сіверянський літопис 137
«Глухівської волості» колишніх маетностей Пясочинських чимало втра
чених назв, таких як Воров, Козицинка, Шулешов, Битовське, Чолгузи,
Ричево, Білич, Торговища, Задоровське, Сощі, Башурів, Підкамене,
Мархово. Крім Пясочинських, мали тут свої володіння, хоча й менші, й
інші землевласники, а також монастир новгородських домініканців.
Так, Ростопчам належала уся північна окраїна округу на р. Івоті, де
ми знаходимо пожалувані їм Владиславом IV маєтності Старий Клим
(пізніше Ямпіль) та слобідку Клинську, на р. Студенці, Кояковичі (?),
на цій же річці; крім цього, «пустоші» Хотешин, Городецьке, Глуши-
ця (?); Пустогород на р. Свісі тримали Міхновські, Есмань на річці
цієї назви — Ягницькі, Березу на р. Береза — Осинські, Студенек на
Клевені — Осолинські. Нижче Глухова, у басейні Есмані. Некроші три
мали Богуцькі, Щерби при Вербівці — Піски; Дунаєць, на річці тієї ж
назви, належав Лущевським, як і Уздиці на одноіменній річці; Яросла-
вець у верхів’ях Воргли заселили Ярославські; Зімно (Земін) дещо на
південний захід тримали Глаговські, котрим також належав Горичєв
(?). Новгородські домініканці мали тут Бистрик і Тулиголов на р. Реть,
Обложки на р. Ракітин, Положки у Вербівці, Уланів над Локтею, а
крім цього, на Уланівському «грунті» поселенцями Ястшемпським та
Суходольским були засновані Ястребщина та Суходольщина.
На захід від Глухівського округу і на південь від Новгорода роз-
лягся на площі понад 40 кв. миль на обох берегах Десни та її притоки
Реті, у нижній її течії, Коропський округ. Південна частина цього окру
гу, переважно на лівому березі Десни, становила сама Коропська «во
лость» (чи відділ Новомлинський), що залишалася у власності Пясо-
чинських. До леї входили, крім міста Коропа на Десні (вірогідно за
снованого на місці городища старовинного Хоробру), а також міст Рож-
дественого і Карильська, далі, дещо на південь від басейну Накоту Біл
ка (Білоч ?) у верхів’ях цієї ж річки; Алтинівка — ближче до Сейму;
на Десні нижче Коропа Риботін, Сохачі, на південь від них Хрестов-
щина, на схід від Коропа Добротів. Крім цього, у переліку 1688 р. вка
зані Напень, Студенець, Ботковське, Чудиново, Безобразово, Коренево
та ін., назви яких сьогодні вже не зустрічаємо — зовсім загублені або
лише перекручені. На правому березі Десни у цьому окрузі Пясочин-
ські володіли волостю не меншою ніж попередня, котра у переліку
1688 р. — незрозуміло чому — називається «княжицькою» землею. На території
цієї волості, що сягає кордону Новгородського округу, знахо
димо, починаючи з півночі, Покошичі в басейні Лоски (притоки Дес
ни); на річці Головесна — Ярухи та Кришки; на річці Богачка —
м. Понорницю та Вербу; на південь звідти — Рихлівський острів; на
півдні Андріївку та Хлопеніки. Крім них, в переліку 1688 р. зустрічаємо
ще Липки, Микульщину, острів Опятовський (Обтов ?), Вілоч, Варвин-
ське, Бабанівку, Пруски, поруч Ализаров, Новики, Селим, Биків, що,
можливо, зникли. Між вищезгаданими ленними володіннями Пясочин-
ських вище по Десні до Новгорода розташовані дрібніші панські воло
діння. Так, навпроти Коропа, на правому березі Десни — Блоні (Обо
лонь), Городище, Савинки, а також дещо північніше Глинне, поруч Бу-
дище, що належали Ростопчам, котрі також тримали Клин та ін. у
Глухівському окрузі; крім цього, між їхніми маетностями зустрічаємо
ще якісь Тагани. Вище по Десні — Радичів, Солов’їв чи Соломіїв, що
тримали також Мезин, а ще вище, під Мезином, Псяревка («Псаров-
щина») Петриковських, котрим також належали Хорошки (?). На лі-
138 Сіверянський літопис
вому березі, йдучи від Коропа уверх на самій Десні, спочатку місто чи
містечко Райгородок Зеленських; далі в басейні Реті місто Кролевець
(«державна область») на річці Свідна заселений С. Вишлею. Нижче
цього поселення. ціла волость належала Вишлям, котру складали Ре-
отинди, Оботів, Погорілівка, по лівому березі Реті, на р. Осоті — Лу
чники, Чапліївка і Клишки, землі яких сягали Новгородського округу.
Західну частину Новгородського повіту становив Сосницький округ,
що охоплював увесь басейн Убеді на правому березі Десни, та нижню
течію Сейму та Накоту — на лівому, і займав площу понад 40 кв.
миль. Сама Сосницька «волость» знаходилась у власності Пясочин-
ьких. До неї належали на правому березі Десни місто Сосниця, непо
далік від верхів’їв Убеді, дещо вище — Лави, ще вище (на самій Убе
ді) — Рудня, нижче Богданова «над Песлой» — Устя. (Мале), над Дес
ною ще Якличі Нижні та Верхні, Зменів та Конятин. На лівому березі
Десни — м. Устя (Велике), вище м. Нові Млини; над Сеймом — Пека
рів і Пекарівська слобода, а також Кастурів Старий та Кастурівська
слобода; над Десною, вище витоку Накоту, Сянятинці, на південь від
Нових Млинів — Головенька (Голоневська?). Крім того, зустрічаємо у
переліку маетностей Пясочинських 1688 року біля Сосниці Красносіль-
ці, Зродки, Іваничі, Босуров, Микулін, Вовки; біля Нових Млинів —
Медвідки, Верекі, Тековиця, Хориця, Склоковщина, Теребинськ, Ос-
мань, Занепаде, Лепки, з цих назв, можливо, не одна змінена до невпіз
нанності. З духовних маетностей у цьому окрузі знаємо лише Сосни-
цьке-Спаське, колишню власність Спаського монастиря в Новгороді,
після його занепаду скоріше власність тамтешніх домініканців, ніж
ієзуїтів. Між меншими панськими володіннями зустрічаємо Козленичі
на Убеді («Козленицька Буда») Осухевських, потім (1646 р.) Київ
ських, а також Шабалинів, на лівому березі Десни, вище Накоту Пен-
ських.
Південну частину Новгородського повіту становив Батуринський
округ. Займав він в основному лівий берег Сейму з його притоками На-
катилівкою та Єзучем і був затиснутий між кордонами Путивльским
(Московським), Роменським (Київським) та Ніжинським (Чернігів
ським); площа не перевищувала 25 кв. миль. Тому і складався він ли
ше з двох волостей — Батуринської і Конотопської, що виникли на
«пустелі», пожалуваній (після 1634 року) Владиславом IV канцлеру
Є. Осолинському, і котрі надалі перейшли через його доньок: перша во
лость — Любомирським, друга — Калиновським. Батурин сам дещо
раніше, до пожалування Осолинському, був заснований (в 1625 р.) за
дорученням Сигизмунда III. Виконав це М. Стахурський, уповноваже
ний О. Пясочинського, старости Новгородського, якому за обов’язками
належало заселяти новоздобуті «пустелі». Свою назву «Батурин» місто
отримало, скоріше за все, від урочища схожої назви на р. Сейм, ця
назва згадувала якогось Батура. Прізвище досить поширене у тюрк
ському світі, а у цьому випадку, можливо, це ім’я якогось «севрюка».3
Наполягаємо на цьому тим сильніше, адже і сьогодні чути дуже роз
повсюджену, хоча і недоречну легенду, буцімто король Стефан Баторій
заснував це місто і призначив його для резиденції гетьмана Війська
Запорозького. Цю легенду якщо не створив, то дуже високо підняв ав
тор відомого малоросійського памфлету — «Історії Русів», який довго
сприймали всерйоз. До Батуринської волості належали поселення Об-
мочів, дещо нижче міста по Сейму; на півдні по дрібних притоках його
— Тростянка, Пальчики, Міченки та Красне. До Конотопської — окрім
м. Конотопа, котрий значно пізніше Батурина (опісля 1634 року) виник
над рікою Язучею, лише Попівка на р. Кокатилівці та Устянка (?), а
можливо, і Сосновськ, закладений конотопським підстаростою Соснов-
Сіверянський літопис 139
ським поблизу городища старовинної Тарговиці. На завершення вище-
викладеного огляду додамо, що при нестачі даних, які стосувалися за-
люднення населених пунктів Чернігівського воєводства у ту добу, для
декотрих з них є цифри димів і таке інше із близького року (1654) на
ступної половини XVII ст., але ці цифри виникли внаслідок «перепи
су», проведеного новою владою як статистичне виявлення зміненого вже
після вибуху 1648 р. колишнього стану справ.
ПРИМІТКИ
1. Горностай зруйнував Чернігів взимку 1610 року.
2. Святий Ігнатій — засновник ордену ієзуїтів.
3. О. Яблоновський ототожнюючі назви «севрюків» і «сіверян», називає «севрюками»
місцеве населення, яке опісля монголо-татарської навали сховалось у лісах, де зай
малось мисливством та рибальством (вони ж «бродники» та ін.).
140 Сіверянський літопис
|