Петро Дорошенко та Павло Скоропадський

Виповнюється 140 років від дня народження славного українського культурного діяча, історика, відомого знавця старожитностей, мецената, високоерудованої і надзвичайно інтелігентної людини — Петра Яковича Дорошенка. Яскравою сторінкою його життя, а втім і нашої історії, були його взаємини з іншою непе...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1997
Автор:	Курас, Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Становлення державності України
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200319
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Петро Дорошенко та Павло Скоропадський / Г. Курас // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. З-9. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200319
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2003192024-11-26T15:34:17Z Петро Дорошенко та Павло Скоропадський Курас, Г. Становлення державності України Виповнюється 140 років від дня народження славного українського культурного діяча, історика, відомого знавця старожитностей, мецената, високоерудованої і надзвичайно інтелігентної людини — Петра Яковича Дорошенка. Яскравою сторінкою його життя, а втім і нашої історії, були його взаємини з іншою непересічною постаттю — Павлом Петровичем Скоропадським. 1997 Article Петро Дорошенко та Павло Скоропадський / Г. Курас // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. З-9. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200319 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Становлення державності України Становлення державності України
spellingShingle	Становлення державності України Становлення державності України Курас, Г. Петро Дорошенко та Павло Скоропадський Сiверянський літопис
description	Виповнюється 140 років від дня народження славного українського культурного діяча, історика, відомого знавця старожитностей, мецената, високоерудованої і надзвичайно інтелігентної людини — Петра Яковича Дорошенка. Яскравою сторінкою його життя, а втім і нашої історії, були його взаємини з іншою непересічною постаттю — Павлом Петровичем Скоропадським.
format	Article
author	Курас, Г.
author_facet	Курас, Г.
author_sort	Курас, Г.
title	Петро Дорошенко та Павло Скоропадський
title_short	Петро Дорошенко та Павло Скоропадський
title_full	Петро Дорошенко та Павло Скоропадський
title_fullStr	Петро Дорошенко та Павло Скоропадський
title_full_unstemmed	Петро Дорошенко та Павло Скоропадський
title_sort	петро дорошенко та павло скоропадський
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1997
topic_facet	Становлення державності України
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200319
citation_txt	Петро Дорошенко та Павло Скоропадський / Г. Курас // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. З-9. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT kurasg petrodorošenkotapavloskoropadsʹkij
first_indexed	2024-11-27T04:17:34Z
last_indexed	2024-11-27T04:17:34Z
_version_	1818524303078981632
fulltext	СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ Григорій Курас ПЕТРО ДОРОШЕНКО ТА ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ Історичний календар 1997 року багатий і різноманітний. З-поміж пам’ятних дат є одна, на яку, ймовірно, не звернуть увагу широкі кола науковців, тим більше наша громадськість. А жаль. Адже виповнюється 140 років від дня народження славного українського культурного дія ча, історика, відомого знавця старожитностей, мецената, високоерудо- ваної і надзвичайно інтелігентної людини — Петра Яковича Дорошен ка. Яскравою сторінкою його життя, а втім і нашої історії, були його взаємини з іншою непересічною постаттю — Павлом Петровичем Скоро падським. На початку 90-х рр. минулого століття Петро Дорошенко познайо мився зі своїм молодим сусідом по глухівському маєтку Баничі Павлом Скоропадським. Крім того, що вони були земляки та сусіди, їх єднало усвідомлення того, що обидва були представниками старих гетьман ських родів. На той час П. Дорошенко був вже відомим знавцем старо вини, мав цінний архів, бібліотеку та значну кількість раритетів ста рої України.1 Як зазначав його племінник, видатний український істо рик Дмитро Дорошенко, він виробив у себе погляд, що українське пан ство повинно було зберігати національну свідомість і дбати про націо нальну культуру, був душею всіх заходів, що торкались культурно-на ціональної справи на Чернігівщині.2 Отже, не дивно, що цими ідеями перейнявся й молодий П. Скоро падський. У своїх «Спогадах» він згадував: «Завдяки свому діду, бать ку, сімейним традиціям, Петру Яковлевичу Дорошенку, Василю Петро вичу Горленку, Новицькому та іншим, незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з тучними полями, з чудовим клі матом, але й зі славним історичним минулим, з людьми, вся ідеологія яких відрізняється від московської».3 Трохи згодом П. Скоропадський більш докладно, з великою теплотою розповів про свого старшого при ятеля: «Петра Яковича я дуже любив і поважав... Він мав на мене ве ликий вплив, коли я був молодим, в напрямі розвитку любови до істо ричного минулого нашого краю... я постійно зустрічався з ним за часи своїх приїздів до нашого маєтку Полошки, що були в п’яти верстах од міста. Наші бесіди про минуле України продовжувались цілими годи нами... особливо цікаво оповідав він біографії діячів минулих часів Сіверянський літопис 3 Гетьманщини». П. Скоропадський писав, що любив бувати у П. Я. До рошенка і з часом їхнє знайомство перетворилось в мідне приятельство, яке за 25 років нічим не було порушене.4 До речі, всі біографи гетьмана та автори мемуарів вказують на велику роль, яку відігравав П. Я. До рошенко у формуванні світогляду майбутнього гетьмана.5 Цікаві штрихи до цих взаємин знаходимо у листуванні П. Доро шенка з відомим українським істориком та архівістом Вадимом Мод- залевським. Так, в листі від 2 грудня 1908 року, між іншим, П. Доро шенко зазначає, що хоче познайомити В. Модзалевського з одним сво їм приятелем — П. Скоропадським. Автор листа висловлює впевне ність, що для молодого історика де буде Дуже приємне знайомство. П. Скоропадський, за його словами, людина жвава, дуже освічена і любляча свою Батьківщину. «Я з ним, — писав П. Дорошенко, — в давніх і в самих дружніх стосунках».6 В наступному листі, від 4 лю того 1909 року, П. Дорошенко характеризує Скоропадського як най більш близьку людину, щирого й задушевного приятеля. З листів ді знаємося, що П. Скоропадський подарував деякі портрети зі своєї ко лекції музею В. Тарновського. Неабияке зацікавлення висловлював майбутній гетьман долею свого архіву, прохав П. Дорошенка скласти родовід близьких його родичів Коропчевських та Куколь-Яснополь-7ських.7 Гадаємо, що саме завдяки авторитетному історику та краєзнавцю у 1911 році П. Скоропадського обрали членом Чернігівської губернської архівної комісії. Тісний зв’язок підтримували вони між собою і в на ступні роки. П. Дорошенко не раз гостював у свого молодшого за ві ком приятеля у його тростянецькому маєтку, в Царському Селі і в Петербурзі.8 Звернемось також до змістовних мемуарів Д. Дорошенка, в яких є свідчення тісної дружби цих людей. Зокрема, він писав, що його дядько П. Я. Дорошенко часто розповідав про свого близького приятеля Павла Петровича, як одного з нечисленних наших панів-українофілів, що ці кавився рідною старовиною, збирав її пам’ятки, дуже шанував наше минуле й національну культуру, допомагав грішми різним виданням з української історії й мистецтва, жертвував на культурні цілі, на па м’ятник Шевченкові. Видатний історик пригадував, що дядько розпові дав йому про намір П. Скоропадського відновити на свій кошт видання «Киевской Старины», що припинилось 1907 року. «У кабінеті дядька, — писав Д. Дорошенко, — завжди стояв вели кий портрет П. П. Скоропадського: стрункий красунь-офіцер в мундирі кавалергардського полку».9 Саме П. Я. Дорошенко познайомив свого племінника з майбутнім гетьманом. На початку 1918 року Петро Якович приїхав до Києва і зупинився у П. Скоропадського на Хрещатику. Од ного разу він запропонував Дмитру познайомитись зі своїм давнім другом. Зустріч мала для Д. Дорошенка певні наслідки — пізніше він буде відігравати помітну роль в гетьманському уряді. Враховуючи те, що в наш час не скінчилися суперечки щодо неор динарної постаті гетьмана Скоропадського у нашій історії, висловимо деякі міркування з цього приводу. Найбільш розповсюдженою є дум ка, що і за вихованням і за службою П. Скоропадський цілковито на лежав до придворної російської аристократії і зробив кар’єру при дво рі. Свого часу аргументовану відповідь дав всім критикам гетьмана доктор О. Назарук. Він відкидав закид, що П. Скоропадський був «лю диною чисто російської культури». «Якою ж міг бути чоловік, який ви ростав і виховувався в російській державі», — справедливо зазначав автор. У своїй, на жаль, маловідомій, відповіді українським націона лістам О. Назарук писав: «Але так звана чисто російська культура ма- 4 Сіверянський літопис ла й має в собі дуже багато українських складників, бо колиска тої культури і держави була в Україні, бо українські князі з Києва загоспо дарювали давню Суздальщину і Московщину, бо українські майстри будували там церкви і кріпості, бо українські вчені писали там літопи си й усякі книги, бо українські вчителі вчили там грамоти, бо ще доне давна від Варшави аж по Камчатку православними єпископами були українці в Росії. Отже, в російській культурі, хтозна, чи не більше ук раїнської культури, ніж якої іншої».10 А один з діячів Гетьманщини, відомий вчений-етнограф Микола Могилянський на еміграції писав, що, незважаючи на багатство та знат ність роду, П. П. Скоропадський може бути причислений до демократів за поглядами та переконаннями, він щиро і глибоко любив українське селянство, серед якого виріс, де виросла і зміцніла його самосвідомість, як українця.11 І тому не випадково, що він був чи не єдиним команди ром, котрого солдати до кінця йменували «превосходительством».12 Донька гетьмана Олена Скоропадська згадувала, що батько три валий час політикою не цікавився, до визвольних змагань ставився з розумінням, але сам у них участі не брав. Українським питанням пере йнявся пізно.13 І все ж таки своє українство він відчував завжди, на віть в тяжкі часи реакції, коли царський уряд з іронією ставився до України. Генерал Скоропадський залишався незалежним у придворних школах, а над будинком Скоропадських і Дурново в Петрограді майорів жовтсьблакитний український прапор.14 У серпні 1917 року він україні зує свій 34 корпус і фактично стає першим українським генералом. Не витримують критики і твердження, що П. Скоропадський, начеб то, не володів українською мовою. Зі спогадів Евтимевича дізнаємось, що гетьман весь час говорив доброю українською мовою, на доброму «полтавському» діалекті.15 До речі, на той час і П. Дорошенко, мабуть, частіше вживав російську мову, його племінник згадував, що зі своїм дядьком завжди говорив по-російськи, бо так звикли, лише зрідка мі шаючи українські слова.16 Принагідно зазначимо, що в дусі шани і відданості своєму роду і Україні виховував П. Скоропадський і своїх дітей. Яскравим прикла дом тому є повчання сина Данила у 1925 році, яке було видруковано прихильниками гетьманського руху. Звертаючись до сина, він вказував: «...предки твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за вій ськовий хист ними виявлений. З материного боку ти також маєш укра їнську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походи ла вона з Чернігівської, староруської себто теж української шляхти, а бабка твоя по матері з роду колишньої старшини козацької — Ко- чубеїв».17 Отже, не дивно, що перед своїм приходом до влади П. Скоропад ський вирішив викликати П. Я. Дорошенка і порадитись з ним. Він не виклав йому вичерпно свого становища, але ясно дав зрозуміти до чого йшла справа. Петро Якович, який звик до сільського провінційного жит тя, коли рішення усякого питання приймається чи не роками, був дуже схвильований і ясно свого погляду не висловив. Тим не менше, виїжд жаючи, він сказав П. Скоропадському: «Ну, дай Вам Бог успіху».18 Розмірковуючи з приводу цієї бесіди у своїх мемуарах Павло Петрович писав, що рішучі кроки не відповідали вдачі П. Дорошенка. Одначе на той момент думка його була дуже цінною, бо він займав авторитетне соціальне становище і погляди їх в головних питаннях сходились. Тим більше, що П. Я. Дорошенко користувався великою повагою і в україн ських і в місцевих російських колах.19 Сіверянський літопис 5 Зазначимо, що той-таки Д. Дорошенко засвідчував, що його дядь ко був втаємничений у змову, що підготовляла гетьманський перево рот.20 Коли П. Скоропадський прийшов до влади, йому потрібний був го лова ради міністрів. Гетьман давно вже хотів Петра Яковича Дорошен ка, але той відмовлявся, посилаючись на стан здоров’я. «Я дуже жалів про його відмову», — писав він у своїх «Спогадах».21 А у Києві, між тим, вже називали П. Я. Дорошенка як нового прем’єра Української Держави. 22 Більш докладно про причини відмови П. Я. Дорошенка оповідав згадуваний нами його племінник — Д. Дорошенко, який став керуючим міністерством закордонних справ. Він, зокрема, писав, що був у Чер нігові за дорученням гетьмана і вів переговори зі своїм дядьком, але той відмовився, мотивуючи своїм похилим віком, надломленим здоро в’ям, а головне — тим, що удари долі (незадовго перед тим він втра тив на війні старшого сина, й улюблену дочку, що вмерла весною 1917 року від сухот) надломили його енергію, і він не почуває в собі сили для такої відповідальної роботи. «Але я сильно настоював, — писав Д. Дорошенко, — і намігся, щоб він їхав зі мною до Києва... Повтори лись ті самі розмови в присутності Гетьмана. П. Я. Дорошенко не зго дився на нашу пропозицію, скільки його не умовляли. Він вказував на те, що не звик до діяльності такого масштабу, весь вік проживши на провінції і працюючи лиш в губернському земстві (він був там довголіт нім гласним). Одиноким позитивним результатом його приїзду було те, що він згодився взяти на себе пост головноуправляючого відділом мис тецтва й національної культури».23 Очоливши культурне будівництво в Україні, П. Дорошенко виробив широкі плани щодо піднесення й розвитку всіх галузей української культури і мистецтва. П. Скоропадський згадував, що дуже любив до повіді П. Дорошенка, бо це була єдина галузь, яка давала йому мо ральне задоволення. Найбільш важливі питання в галузі освіти та куль тури гетьман доручив вирішувати саме своєму давньому другу. Так, П. Дорошенко був призначений очолювати комісію, яка мала знайти відповідне приміщення для українського університету,24 головував у ко м і с і ї по створенню нового друкованого органу.25 Оцінюючи внесок П. Дорошенка та його соратників у розвиток культури в Україні 1918 року, П. Скоропадський через багато років пи сав: «І Академія Наук, і два університети (Київський і Кам’янецький) і багато-багато інших вищих, середніх та нижчих шкіл і найрізніших освітніх культурних інституцій, також і інституцій для розвитку різних мистецтв — це наслідки відданості українській культурі багатьох ук раїнських діячів, на чолі яких стояли такі люди, як Василенко, Стеб- ницький, Науменко, П. Я. Дорошенко, І. Огієнко. Ці люди блискуче- проводили в життя ті загальні директиви, що я спільно з ними опра цьовував. Такі директиви легко було давати, та в хаотичних умовах 18-го року в Україні — дуже трудно було їх здійснювати, одначе ці лю ди зуміли це зробити».26 Про це ж писав у своїх спогадах близький до П. Скоропадського Остап Войнаренко. Він, зокрема, вказував на коло сальну працю, покладену за гетьмана на Головне Управління Мисте цтва і Національної Культури, на чолі якого стояв знавець мистецтва та української старовини доктор Дорошенко.27 Найяскравішим свідченням поваги й довіри П. Скоропадського до свого давнього приятеля було включення його до складу Колегії Вер ховних Правителів. Суть Тимчасового закону про Верховне управління Українською Державою від 1 серпня 1918 року була у тому, що на ви- 6 Сіверянський літопис падок смерті, тяжкої хвороби або перебування поза межами Держави гетьмана Колегія мала перебрати владу. Так-от, першою особою геть ман призначив П. Я. Дорошенка, а другою — С. В. Завад ського.28 Втім, Петро Дорошенко належав до тих людей, які гаряче боро нили самостійність України. Тому, коли гетьман П. Скоропадський 14 листопада 1918 року видав «Грамоту» про федерацію України з Росією, П. Дорошенко висловив йому свій протест попри старі дружні взаєми ни. Другого дня по виданні документа Петро Якович скликав усіх до свого кабінету і сказав: «Панове, сталося те, що вам відомо всім. Вчо ра я був у гетьмана, я сказав йому — Павле Петровичу, ви зробили страшну історичну помилку, я не з вами. Я лишаюся на своїй посаді доти, поки не зроблено буде хоч найменшого замаху на українську культуру, — перший замах, і я покидаю її, а разом зі мною підуть всі мої співробітники».29 Незважаючи на це, дружні стосунки не були ро зірвані, у гетьмана не виникло ніяких сумнівів щодо відданості П. Я. Дорошенка. Свідчення цьому — факт переговорів останнього з Євгеном Коновальцем. Колишній начальник січових стрільців у своїх споминах писав: «...того ж самого дня старший німецький старшина за віз мене в закритому авто до покійного Петра Дорошенка. Останній заявив мені, що говорить від імені гетьмана, що гетьман «не сердиться» на січових стрільців і що дуже радо привітав би ще й тепер рішення січових стрільців — виїхати до Галичини, причому готовий дати нам вільний проїзд від Фастова до Збруча».30 Переговори закінчились, на жаль, безрезультатно і невдовзі гетьманська влада була повалена. Але незадовго до цього П. Скоропадський ще розраховував на те, що з по явою Антанти кабінет міністрів на чолі з Гербелем буде розпущений, а П. Я. Дорошенко розпочне переговори з українськими діячами, близьки ми до Директорії про склад нового кабінету, звичайно не крайнього, але такого, який би підтримав інтереси України.31 Подальші долі двох визначних українських діячів склалися по- різному, але врешті-решт обидва загинули трагічно. 14 грудня 1918 року війська Директорії увійшли до Києва. Корот кий час після повалення гетьманської влади, П. Скоропадський перехо вувався у Києві, а потім перебрався до Берліна, де одразу ж розпочав працювати над першою редакцією своїх спогадів. Після народження там молодшої дочки Олени Павло Петрович з дружиною у липні 1919 року від’їжджають до Швейцарії, щоб зустрітися там з іншими члена ми сім’ї, які також покинули Україну, але раніше і іншим шляхом. Че рез два роки вся родина повертається до Німеччини і оселяється у м. Ванзеє поблизу Берліна. Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, його було смертельно поранено. П. Скоропадський помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Пізніше його прах було перевезено родиною до Оберстдорфа, де знаходяться всі поховання родини Скоропадських, яка перебувала на еміграції, крім могили Данила Скоропадського у Лондоні.32 Коли влада у Києві перейшла до Директорії, всі гетьманські міні стри були скинуті. Однак П. Я. Дорошенка просили лишитися на своїй посаді, оскільки всі добре розуміли, що іншого такого знавця україн ської культури й історії не знайти. Його залишили, незважаючи на те, що він був у близьких особистих стосунках з гетьманом. Д. Дорошен ко вважав, що, мабуть, взяли до уваги те, що він у свій час різко осуд жував акт про федерацію, а, може, вплинуло й те, що всі урядовці його управління подали колективне прохання про його залишення на посаді — його дуже любили.33 Але П. Дорошенко почував себе ніяково серед нових обставин і нових людей, його пригнічувало передчуття якогось Сіверянський літопис 7 страшного лиха, що насувалось на Україну. До останньої можливості працював старий діяч на своїй посаді. Мабуть, останнє призначення по Головному Управлінню за його підписом було вміщено в урядовій га зеті на початку лютого 1919 року. Коли почалася евакуація Директорії з Вінниці, він повинен був їхати до Кам’янця. Навіть написав листа до свого племінника — Д. До рошенка, щоб той знайшов йому теплу кімнату. Та у Жмеринці Т. Су- шицький умовив його повернути на Одесу, де можна було порадитись з лікарями та краще улаштуватись. Важливі свідчення про трагічну до лю видатного українського діяча наводить у своїй, ймовірно, невідомій читачам книзі спогадів Володимир Леонтович — відомий український письменник і громадський діяч, колишній міністр земельних справ Ук раїнської Держави. Зокрема, він згадував, що стрівався в Одесі з П. Я. Дорошенком, який мешкав там у свого приятеля і переказав, що треба їхати до Києва, бо в Одесі більшовики можуть розпочати пере слідування українців. Адже про це йому повідомив Комірний (україн ський губернський комісар Одеси за Центральної Ради і гетьмана), якому порадив це зробити і переказати всім землякам відомий отаман Тютюнник, тоді ще помічник отамана Григор’єва. «Та Петро Якович чо гось вагався, — писав В. Леонтович, — і, мабуть, через те жадав невід - мінно, щоб я заїхав за ним, їдучи до двірця залізничного. На великий жаль, я не мав змоги цього зробити. Петро Якович не приїхав до поїз ду і залишився. Як відомо, його теж розстріляли».34 Трохи вище у сво їх мемуарах В. Леонтович зазначив, що сам Комірний залишився, був арештований і розстріляний, його міркування варті того, щоб навести їх тут: «Як і вся інтелігенція тоді, він ще не доцінював усієї кривавої жорстокості большевиків та усієї беззахисности людини серед їхнього безправного ладу. Вихована хоч на якому будь, хоч не на повному пра вопорядку російської монархії, інтелігенція все не могла ще собі уяви ти, що то за лад, де карають без суду, без слідства, без закону, без змо ги довести свою невинність і карають за все єдиною карою — карою на горло».35 Вважаємо, що ці слова можна повністю віднести і до осо би П. Я. Дорошенка. Нарешті, надамо ще раз слово Д. Дорошенку, який на еміграції, від самовидців довідався про обставини цієї жахливої драми. «Кілька місяців жив він спокійно в одній близькій сім’ї в Одесі як «доктор До рошенко». Коли одного разу проговорився якомусь панкові на бульва рі, з котрим раз-у-раз зустрічався гуляючи й уважав за «товариша по недолі», — що він брав участь у гетьманському уряді. Того ж вечора його схоплено. Знайомі зараз же почали клопотатись, телеграфували до Києва, від Раковського прийшла телеграма: не спішити з виконанням присуду. Але було вже пізно: чрезвичайка вже розстріляла. На другий день прийшли до вдови й попросили вибачення, — сталась помилка: «думали, що то — міністр Дорошенко». Очевидячки, думали, що це був я. Перепросили й навіть видали тіло для похорону. А в газетах було опубліковано, що такого то розстріляно «в порядке красного террора».36 На 26 років пережив П. П. Скоропадський друга й наставника. Не має сумніву, що на еміграції він часто пригадував бесіди з П. Я. До рошенком, спільну працю на користь України і сумував з приводу його трагічної загибелі. Джерела та література: 1. Курас Г. Життя і смерть Петра Дорошенка // Київська старовина. — 1993. — № 4. — С. 48— 55. 2. Дорошенко Д Памяти П Я. Дорошенка II Стара Україна. — 1924. — Кн 7 — 8 С. 112. 8 Сіверянський літопис 3. Скоропадський П. Спогади. — Київ-Філадельфія, 1995. — С.. 48. 4. Там само. — С. 142— 143. 5. Войнаренко О. З гетьманських часів. Спогади самовидця з року 1918. — Фі ладельфія, 1950 — С. 24; Маляревский А. П. і Скоропадский гетман всея Украины. — К., 1918. — С. 15; Кущинський А. Гетьман Павло: і гетьманич Дания» Скоропадські, — Чікаго, 1968. — С. 20; Царинный А. Украинское движение. Краткий исторический очерк, преимущественно по інші. личным воспоминаниям. — Берлин, 1925. — С. 168; та 6. Центральний державний Оп. 2. — Од. зб. 15. — Арк. 13. історичний архів: України у м. Києві. — Ф. 856. — 7. Там само. — Од. зб. 22. — Арк. 4. 8. Скоропадський П. Спогади... — С. 143. 9 Дорошенко Д Мої спомини про недавнє минуле (1914— 1920). — Мюнхен, 1969. — С. 246. 10. Назарук О. Слово до людей доброї волі: У відповідь українським націоналіс там // Нація в поході (Берлін). — 1940. — Ч. 13— 14.— С. 14. 11. Могилянский Н. М. Трагедия Украйны // Архив русской революции. — М., 1991. — Т. 6. — С. 92. 12. Маляревський А. Вказ. праця. — С. 20. 13 Скоропадська О. І мали державу, і світ визнавав // Україна — 1992. — № 2. — С. 10. 14. Маляревський А. Вказ. праця. — С. 15. 15. Зі спогаду, Евтимевича про його перше ставлення у Гетьмана // Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — Чікаго 1973 — С. 271. — С 241. 16. Дорошенко Д. Мої спомини... — С. 248. 17. Гетьман Павло Скоропадський до сина Данила // Солуха П. Договір з Моск вою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — Чікаго, 1973. — С. 271. 18. Скоропадський П. Спогади... — С. 143. 19. Скоропадський П. Спогади... — С. 143. 20. Дорошенко Д. Мої спомини... — С. 248. 21. Скоропадський П. Спогади... — С. 232. 22. Донцов Д. Рік 1918, Київ. — Торонто, 1954. — С. 43. 23. Дорошенко Д. Мої спомини... — С. 348. 24. Скоропадський П. Спогади... — С. 232. 25. Маляревский А. (А. Сумской) На переэкзаменовке. П. П. Скоропадский и его время // Архив гражданской войны. — Берлин. — Вып. 2. — С. 138. 26. Скоропадський П. Українська культурна правд за гетьманщини 1918 р. Сто рінка споминів // Наша культура (Варшава). — 1936. — № 4. — 1 С., 244. 27. Войнаренко О. З гетьманських часів... — С. 24. 28. Дорошенко Д. Історія України.; 1917— 1923 рр — Ужгород, 3930 — Т. 2 — С. 75. 29. Україна (Кам’янець). — 1919. — 6; (19) жовтня. 30. Коновалець С. Причинки до історії української революції // Історія січових стрільців. — К, 1992. — С. 304. 31. Скоропадський П. Спогади... — С. 322. 32. Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873— 1945) // Павло Скоропадський Спогади. — Київ—Філадельфія 1995. — С. 41—42. 33. Дорошенко Д. Мої спомини... — С. 398. 34. Леонтович В. Спомини утікача... — Берлін, 1922. — С. 20. 35. Там само. — С. 19. 36. Дорошенко Д. Мої спомини... — С. 504. Сіверянський літопис 9

Петро Дорошенко та Павло Скоропадський

Репозитарії

Схожі ресурси