Історичне й етичне у системі знань
Збережено в:
| Дата: | 1997 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200326 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історичне й етичне у системі знань / С. Явоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 132-140. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200326 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2003262024-11-26T15:35:10Z Історичне й етичне у системі знань Явоненко, С. Філософська скарбниця 1997 Article Історичне й етичне у системі знань / С. Явоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 132-140. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200326 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця |
| spellingShingle |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця Явоненко, С. Історичне й етичне у системі знань Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Явоненко, С. |
| author_facet |
Явоненко, С. |
| author_sort |
Явоненко, С. |
| title |
Історичне й етичне у системі знань |
| title_short |
Історичне й етичне у системі знань |
| title_full |
Історичне й етичне у системі знань |
| title_fullStr |
Історичне й етичне у системі знань |
| title_full_unstemmed |
Історичне й етичне у системі знань |
| title_sort |
історичне й етичне у системі знань |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Філософська скарбниця |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200326 |
| citation_txt |
Історичне й етичне у системі знань / С. Явоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 132-140. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT âvonenkos ístoričnejetičneusistemíznanʹ |
| first_indexed |
2024-11-27T04:17:47Z |
| last_indexed |
2024-11-27T04:17:47Z |
| _version_ |
1818524316727246848 |
| fulltext |
ФІЛОСОФСЬКА СКАРБНИЦЯ
Сергій Явоненко
ІСТОРИЧНЕ Й ЕТИЧНЕ У СИСТЕМІ ЗНАНЬ
Українське сьогодення характеризують складні й неоднозначні про
цеси, що зачіпають як предметно-утитарну сторону життя, так і його
духовний зміст. Гостро постала й проблема переоцінки історичної спад
щини. Властиві теперішній життєдіяльності суперечності ціннісних за
сад і новий пошук цілісної «логіки» життя. Взаємозв’язок цих духовних
рухів нібито визнається, проте ще не досліджений.
«Розсіяти туман», що охопив формування нових цінностей, деякою
мірою можна, з’ясувавши значущість історичних та етичних знань у сис
темі наявних у суспільстві знань в цілому. Система знання завжди ви
ступає, як з’єднуюча основа по відношенню до історії й етики. Звернен
ня до пунктів перетину цих галузей системи знань, повинно, як ми
вважаємо, сприяти науковому розумінню суперечностей духовного жит
тя в Україні та методів їх вирішення: Але якщо ми поставимо пробле
му тільки таким чином, то вона втратить зв’язок з інтелектуальною си
туацією сучасної філософії і набуде давніх форм «просвітянства». Воно
і тепер, як вірно пише Ю. Хабермас, ще носиться з маренням сподівань
на те, що мистецтво й наука сприятимуть не тільки підкоренню приро
ди, але й розумінню, світу, людини, моральному удосконаленню спра
ведливості суспільних інститутів і навіть щастю людей, хоча XX ст. не
поділяло такий оптимізм!
Просвітництво, безумовно, відігравало роль величної гуманістичної
сили. Воно сприяло інтелектуальному і духовному оновленню людини
і, звісно, ще не зовсім вичерпало свої можливості. Але минув час його
безроздільного інтелектуального панування, а з ним і час знань, що
сприймалися «сучасними» і «прогресивними» тільки тому, що відповіда
ли запитам просвітництва, яке прагнуло масової популяризації науко
вих знань. Особливо це стосується гуманітарної сфери, що охоплює все
пов’язане з життям людини. Причому просвітянство створило в суспіль
стві ілюзію «відомості» знання, внаслідок чого воно сприймається у ма
совій свідомості як «іріч» цілком зрозуміла. Тобто для людини з «се
редньою» освітою знання постає як тотальність, що не має структурно
сті. Скажімо те, що існує закон тяжіння, і те, що Наполеон був талано
витим військовим стратегом, — рівноважні як факти знання, хоч вони
різні за своїм змістом і суттю. Але зведення їх в одну «купу» знання
породжує особливу логіку думання «взагалі», якою керується людина
«здорового глузду», витлумачуючи як події минулого, так і сучасність.
Така логіка обмежується формально-організаційними вимогами щодо
системи знання (послідовність, несуперечливість та ін.), котрі надають
цій системі однорідний і самодостатній простір, де передній план зай
має авторитет наукового знання, відносно якого сумніви вважаються
132 Сіверянський літолис
недоречними. Отже, логіка буденного «здорового, глузду» розділяє фор
му і суть знання, де форма міркувань постає самодостатньою і спільною
для всякого знання. Реально ж форма має сенс і дійсна як аспект зміс
ту, оскільки вона репрезентує зміст. Як слушно зауважив Моріц Шлік,
логіка діяльності полягає у з’ясуванні того, що, власне, мається на
увазі. (2)
Саме особливості та поширеність, логіки «загальнозрозумілості»,
системи знань викликають постановку, проблеми, суті й місця «здоро
вого глузду» або «масової свідомості» керуються формальною послідов
ністю, намагаючись аналізувати історичне й етичйе знання безвідносно
до самих історії й етики. За умов глибокої Обізнаності в історичних та
етичних питаннях, котрі б утворювали інтелектуальний клімат логічної
діяльності, це б свідчило про розкутість думки. Але на рівні буденності
така ситуація зводиться до розумової сваволі, бо здебільшого «те, що
ми маємо на увазі», нам комунікативно трансльовано. Тому багато лю
дей, явно чи неявно, переносять отриманий у комунікації логічний
«квант» на логіку самостійного предметного мислення. Тоді беруться
окремі історичні успадковані погляди і з позицій «загальнозрозумілої»
логіки доводиться безпідставність ідей, понять, всього того, що раніше
(іноді й тепер) відносилось до вищих сфер системи знання.
Постає слушне питання: можливо, людська свідомість приречена
на постійну елімінацію історичного й етичного? Оскільки таке питання
заперечує наукове розуміння історії й етики, ми повинні заздалегідь від
кинути його як необгрунтоване. Разом з тим аналіз згаданого вище пи
тання стосується не науково-теоретичної, а світоглядно-філософської
діяльності, оскільки воно стосується змін, що відбулись у становищі
людини протягом XX сторіччя. Буття людини кінця XX ст. тільки-но
виходить на нові рубежі, переступаючи зокрема дві суттєві світоглядні
орієнтації. По-перше, людина на початку XX ст. намагалася бути «чис
тим спостерігачем» і разом з тим ще й «чистою» дійовою особою. Вона
забувала про свою належність до історії, а не навпаки. Вона також не
помічала, що «життєвий світ», який, до речі, ми не обираємо, забезпечує
нам можливості громадських моральних дій. Вважалось, що мораль є
особистою справою, яка «нічого не має під собою». Цим сіялась ілю
зія виключності і величності, а заразом і моральних дій. І хоча зв’язок
сучасної людини з традиціоналістським мисленням відійшов в минуле,
проте у своєму світовідчутті, і це — друге, людина відкриває для себе,
що туга за істинною презентністю та за істинною присутністю найбільш
сучасна і дієспроможна. Ураховуючи це, німецький філософ Люббе так
охарактеризував сьогодення: «Ностальгия и. утопия, ренессанс которых
мы не случайно переживаем в одно и то же время, дополняют друг дру
га». (3) Так, в досвіді повсякденної життєдіяльності людина висвітлює
свої історичні та моральні орієнтації. Разом з тим нерідко уся її етико-
історична «настроєність» керується тим, що у сучасній філософії здобу
ло назву «наукова установка». Вона орієнтує людину на об’єктивацію
певних фрагментів реальності і на. свідоме дистанціювання від них з
тим, щоб усвідомити, що світ, узятий «сам по собі», для людини пустий
і потребує з’ясовуючої розумової активності. Таким чином відбувається
раціоналізація «життєвого світу», яка у повсякденності людини відіграє
значну роль, впливає на розвиток самосвідомості.
Безумовно, світогляд людини безпосередньо і цілісно розкривається
в буденній життєдіяльності, проте не акцентується свідомістю. Акцен
тується і локалізується світогляд тоді, коли він стосується проблем, по
в’язаних з опосередковуючою діяльністю свідомості. Тут слушно заува
жити, що таким чином відпрацьовується деяка штучність світоглядних
Сіверянський літопис 133
питань. Але сучасна людина, спрямована на раціональне ставлення до світу,
сприймає це явище цілком природно. Саме до факту світогляд
ного опосередкування належить відокремлення від досвіду повсякден
ності особливого статусу науково-теоретичного знання та його визначен
ня у загальній структурі знання. В умовах повсякденності також функ
ціонує певний тип знання, особливістю якого є його неоднорідність та
несамодостатність, оскільки він знаходиться у прямій залежності від
різноманітних і різнорідних потреб життєдіяльності. Стосовно такого
типу знання правомірніше мовити, як про обізнаність.
Саме у зв’язку з цим історія й етика привертають до себе особливу
увагу. Наше зауваження щодо неможливості абстрагування у свідомо
сті людини історії та етики як теоретичних областей знання, так і хара
ктер виділення науково-теоретичного знання із повсякденності (пов’я
заний з світоглядним опосередкуванням) говорять нам про наявність
стійкого «з’єднуючого містка» між науково-теоретичним знанням та
знанням, що функціонує як обізнаність. Найголовніше тут вірно зрозу
міти метафору «з’єднуючий місток». Мається на увазі певна якісна ви
значеність, що надає можливість відповідати безпосереднім світогляд
ним потребам повсякденної життєдіяльності. Треба також розуміти, що
зовсім уникнути деякої подвійності неможливо, а у певному аспекті во
на навіть буде підкреслюватися.
Напрямок нашого дослідження історії й етики, відкрив, так би мо
вити, «нетрадиційну» перспективу. Традиційним виступає аналіз обла
стей знання з позицій самого знання, де упереджуючу роль відіграє
його самодостатній характер. Ми ж можемо зосередитися на аналізі
повсякденності, що неодмінно надасть змогу зробити ряд теоретичних
висновків і актуалізувати проблему історичного й етичного у системі
знання.
В основі логіки буденної свідомості перебувають уявлення, залеж
но від яких формується понятійна логіка. Уявлення у свідомості люди
ни — це «речі» вербалізовані, а тому варто при аналізі повсякденності
звертати увагу на мовні аспекти.
Уявлення про історію в масовій свідомості побутує поза однознач
ним зв’язком із знанням історії. Незалежно від того, наскільки людина
залучена до історичного знання, вона несе з собою сприйняття смисло
вої визначеності, що стосується слова «історія». Уявлення про історію
безпосередньо включається в реальність людського існування і цілком
піддається розпізнаванню в ній. Так, у слововживанні термін «історія»
(і його похідні) здобув досить розповсюдженний характер.
А як же з етикою? Яким чином розпізнається вона у повсякденно
сті і чи доводиться нам чути про неї в повсякденній мові? Так. Скажі
мо, з фразою: «Неетично». Але нечасто чуємо таку фразу і сприйма
ється вона на фоні буденного недостатньо природним чином. Справа в
тім, що повсякденність передбачає етику, але не шляхом її прямого
розповсюдження, а через змістову визначеність, котра виявляється у
зв’язку з етикою. Мова не йде про фіксоване опосередкування, начебто
притаманне повсякденності, а про виразний потенціал згаданого «не
етично» в розмовних фактах повсякденності. Очевидно, що існування
цього потенціалу не визначається знанням етики.
Повсякденність акцентує передусім відмінне, тобто різний спосіб
участі історії й етики в людській життєдіяльності. Так, людина живе з
уявленням про історію. Саме це уявлення, змістовно оформлене, і по
бутує як спільне, притаманне усім. Задумаємося: хіба від людини до
людини ми стикаємося з відсутністю уявлення про історію? Ні, хоч мо
жемо говорити про ступені розвиненості й чіткості змісту уявлення.
134 Сіверянський літопис
До того ж, йдеться про факт загальнодоступності сприйняття історії.
Людина не вагається з уявленням про історію, але це зовсім не озна
чає, що воно береться невідомо звідки. Це уявлення має свою генезу,
проте розгортається вона не звичним шляхом. Схоплюється спочатку
частковий зміст уявлення, а далі відбувається його безперервне та по
слідовне уточнення. Скажімо, дитина «знає», що в неї є батько і дідусь,
потім розуміє, що і у дідуся був батько, і так доходить до відчуття іс
торії роду. Вражають людей і «свідки минулого у камені».
Прикладів можна наводити багато, але важливо те, що людині
не потрібна рефлексія стосовно поняття «історія», щоб залучитися до
змісту уявлення про історію. Це відбувається не теоретичним шляхом,
а природно і невимушено. Не викликає сумнівів висновок, що уявлення
про історію іррефлективне. Тому можемо лише констатувати загаль
ний і іррефлективний характер сприйняття історії, але не розібратися,
чому це так. Історія тлумачиться як асоціація з тим, що було (було на
справді), тобто як все минуле. Людина відкрита для бачення минуло
го з незалежної від неї фактичної точки зору, бо у противному разі всі
ляка перспектива наштовхувалась би на хаос.
Уявлення про історію конституює минуле, не підвладне людській
сваволі, створює його зовнішні параметри. Таким чином, минуле набу
ває закономірних рис і відкривається усвідомленню. Особисте уявлення
про історію укорінюється в людині разом з упевненістю в осмисленому
характері минулого. Людина впевнено відчуває, що «за» нею немає без
глуздя, того, що принципово не доступне розумінню. В буденності, як у
«живій» тканині сучасності (теперішнього), людина розуміє й осмислює
те, що відбувається. Кожна людина створює свою повсякденність, в якій,
вона вступає в масу взаємозв’язків і взаємовідносин, зазнає ряду впли
вів.
Минуле відокремлене від людини. Але це не означає, що воно
«вмирає». Впевненість в осмисленому характері того, що було, розпов
сюджена уявленням про історію, відкриває шляхи осмислення, розумін
ня, за умов переконаності, що було те насправді. Уявлення про історію
принципово відкидає фантазії, здогадки, вимисли. З існуючим буденним
уявленням історії людини відкривається можливість розуміння, яке хоч
і вилучене із різноманітності її реального існування, все ж скероване не
на абстрактну та сторонню область, а перебуває у контексті уявного
формування органічного середовища. Загальний та іррефлективний ха
рактер уявлення про історію своєю визначеністю підтримує недискрет-
ність людської присутності у світі.
При першому наближенні до змісту уявлення про історію з усією
очевидністю проявляється неможливість виключення знання. Адже уяв
лення про історію, що відкриває шлях до її осмислення й розуміння,
первісно має конструктивний характер. Так, воно не має прямої, ліній
ної залежності від деякого обсягу знань. Але це не значить, що воно
самодостатнє. Значущість уявлення про історію набуває лише у систе
мі знання, в той час, як у повсякденності щось виходить на поверхню,
лише набуваючи значимого статусу.
Повсякденність не стоїть осторонь від певного функціювання істо
ричного знання. На основі значимого уявлення про історію людина от
римує якийсь історичний зміст, виходячи із зацікавлених позицій, що
дають підставу для роздумів і обговорень, відкривають перспективи
емоційного сприйняття. Завдяки ірірефлективності уявлень про історію,
людина зосереджується на своєму відношенні до минулого таким чином,
що хоча й утримує вихідні посилки: достовірність, осмисленість мину
лого, але вони не сковують увагу. Увага переключена на завдання влас
ного осмислення, розуміння та емоційного переживання. Адже в повсяк
Сіверянський літопис 135
денності людина мислить з позицій повсякденності, накладаючи на ми
нуле відбиток теперішнього. Вона не просто не відчужує його, а й по-
думки формує розуміння, як певного роду участь. Повсякденність несе
артикуляцію історичного знання, але знання в цих межах формує сис
тематичність та аргументованість у комунікативному середовищі, що з
точки зору теорії, вивіреного «монологу», говорить про деяку неповно
цінність.
Показовим прикладом відношення етики до повсякденної життє
діяльності була для нас фраза: «Не етично». Звернемо увагу на її смис
ловий потенціал у звичайному слововжитку. Фраза «Не етично» має
впевнену асоціацію з оціночною характеристикою фактичної сторони
вираження кимось з людей самого себе. Це смислове поле укорінене у
.повсякденності і відповідає значному мовному простору. На поверхні
суть цього смислового поля визначається опозиційним оціночним мис
ленням, розвинутим у повсякденності. Направлене воно на упорядку
вання взаємовідносин між,людьми і одночасно лежить в основі такої
можливості.
Людина, що говорить «не етично», або «недобре», або «не можна»
і т. п., або ж: «правильно», «добре», «треба» і т. п., виступає відпові
дальним за правильний спосіб життя. Але вона акцентує увагу на «спо
собі життя». Правильність же сама собою розуміється, інакше кажучи,
вона несе її з собою непроблематичним шляхом. Але, звичайно, у тако
му випадку людина, повинна відчувати за собою стійку структуру, на
якій базувалася б оціночна визначеність опозиційного мислення.
Повсякденність проявляє таку структуру розповсюдженням власти
вості загальнозначимості (загальноприйнятості). У повсякденності ми не
знаходимо фактичної визначеності того, що закріплюється за загально-
прийнятістю. Вона має контекстуальну природу, зачіпає відносини між
людьми не деталізованим, а загальним шляхом. І лише у процесі оці
ночного опозиційного дискурсу загальнозначимість набуває «тіло», ви
разну визначеність. Не треба сприймати загальнозначимість у повсяк
денності як деяку рапресивну «стіну». Це досить мобільна структура, із
значним дискурсивним потенціалом, який в опредмеченому вигляді на
зивається мораллю. Морадь (як і уявлення про історію), підтримує не-
дискретну присутність людини у цьому світі.
Неважко помітити, що ми очевидним чином (як і у випадку з уяв
ленням про історію), приходимо до необхідності розмови про артику
ляцію знання, Адже оціночний дискурс передбачає найбільшу впевне
ність, зміст опозиційного мислення у ясній і чіткій позиції. Найбільша
впевненість, ясність, чіткість — це ті характеристики, які однозначно
зв’язуються у свідомості людини з уявленням про знання. На це неод
нозначно вказував німецький філософ і соціолог Макс Вебер. Артику
ляція знання у сфері людських взаємовідносин, звичайно, має персо
налізований характер.
Етика не знаходиться, як було показано смисловим розгортанням
фрази «не етично», осторонь від людських взаємовідносин, чим і здій
снює своє відношення до повсякденності. Але ми поки що ніяк не визна
чили саму етику. Лише констатували виділеність етики із структур пов
сякденності. Для подальших роздумів нам необхідна допомога Людвіга
Вітгенштейна. В «Лекции об этике» (1929 или 1930 гг.) австрійський
філософ дав визначення етики: «Этика — это исследование всего того,
что делает жизнь стоящей, или исследование правильного способа жиз
ни». Це визначення далеко не єдине і до того ж має достатньо широке
значення, але саме воно виступає для нас теоретичною підтримкою. По
вернемося дещо назад, а саме до загальної характеристики людини, що
прийняла на себе обов’язки вираження оціночної позиції. Така люди
136 Сіверянський літопис
на визначається відповідальністю за правильний спосіб життя. Ми з’я
сували, що з оціночною позицією пов’язана артикуляція знання. Тоді
така людина, звичайно, зберігаючи відповідальність, перетворюється у
дослідника правильного способу життя.
Якщо подивитися на останню частину визначення, даного Вітгенш-
тейном, то в ній ми знайдемо позицію людини, що сказала: «не етич
но», або «добре» і т. ін. Проте це ні в якому разі не говорить про те,
що людина, яка активізована оціночною позицією, хоча б частково за
лучена до специфіки власне етичного знання. Оскільки, по-перше, тре
ба мати на увазі закцентованість оціночної позиції, і, по-друге, зверну
тися до першої частини визначення Людвіга Вітгенштейна.
Нагадаємо, що спочатку мова йшла про акцентування уваги лю
дини в оціночних судженнях на «спосіб життя», де правильність розчи
няється в контурах способу життя і не виноситься у проблематизова-
ному стані. Перша частина наведеного нами визначення провіщає:
«Этика — это исследование всего того, что делает жизнь стоящей», —
що достатньо ясно вказує на акцент етичної думки, а саме на первісну
проблематизацію етичного знання з точки зору якості життя.
Відповідно, у другій частині визначення предмет етичного інтересу
зосереджується на правильності, а те, що вона немислима поза спосо
бом життя, само собою розуміється. І хоча артикульоване у повсякден
ності оціночне знання і етичне знання випливають з одного джерела,
але походять вони різними способами.
Для етичного і оціночного знання характерні прямо протилежні ін-
тенції. Якщо для першого актуалізується універсалізація «правильно
сті», що передбачає «спосіб життя», то для другого певний «спосіб жит
тя» має на увазі «правильність». Таким чином, етика як галузь знання,
виділена із повсякденності. Проте вона співвідносна з побутуючою у
повсякденності структурною визначеністю.
У відношенні історії й етики артикуляція повсякденністю знання
мала різний характер. Етика не допускає трансформації артикульова-
ного повсякденністю знання в етичне знання. Вже на основі повсякден
ності намічається «свавільна» природа етичного знання. І те, що етич
не знання має вихідну точку зіткнення з артикульованим повсякденні
стю знанням, але рухається з ним в різних напрямках, лише підкрес
лює його власний простір. У зв’язку з історією мова йшла про артику
ляцію повсякденністю історичного знання. Правда, воно постало з боку
деякої неповноцінності. Увага до повсякденності не вирішує питання
про присутність історії як повноцінної і свавільноі галузі знання. Наше
подальше завдання пов’язане з вирішенням цього питання.
Тепер подивимося на історію з боку самого знання. Це значить ви
ключити будь-яке його виведення і надати йому самодостатні можли
вості до розкриття. Але вести мову про організованість історичного
знання на основі невизначеності знання як такого, не видається можли
вим. Якщо знанню надати самодостатній простір для власної експліка
ції, то постає проблема оформлюючого замкнутого імпульсу. Культура,
поряд з повсякденністю, несе такого роду імпульс. Зосереджується він
в області науки. Звичайним стало говорити про знання, в першу чергу,
як про наукове знання.
Окремі науки знаходять свою визначеність в своєму, окремому від
інших, предметі зацікавленості, відрізняє їх і спосіб розробки предмета,
у сферу наукового інтересу потрапляє те, що воно є, тобто є тим, що
мислиться (розглядається, припускається, враховується), як існуюче
наявним чином. Спосіб розробки предмета в науці зорієнтований на ут
римання якості «чистоти» предмета.
Сіверянський літопис 137
«У науки в противоположность повседневной практике есть та ха
рактерная особенность, что она, присущим ей только образом, подчерк
нуто и деловито дает первое и последнее слово исключительно самому
предмету» (5) «Є» відноситься до природи в різноманітних її проявах,
формуючи тим самим предметну область значного корпусу наук. «Є»
відноситься і до історії, стверджуючи історію як науку. «Как раз если
смотреть из точки зрения науки, ни одна область не имеет превосход
ства над другими, ни природа над историей, ни наоборот. Ни один спо
соб разработки предмета не имеет преимуществ перед остальными. (6).
Точка зору науки відокремлює історію як область знання від повсяк
денності, «возвеличує» історичне знання до параметрів власного зна
чення (наукового значення) і замикає історичне знання на самому собі.
Робота з історичним знанням обмежується повноваженням істориків
(спеціалістів). З їх відмовою від довільності (сваволі) у роботі з істо
ричним знанням, воно набуває «свавільної» природи, говорить само за
себе. Властивість спеціаліста — неупередженість, «чистота» ставлення,
до предмета.
«Свавільну» природу етичного знання ми зачепили поза відокрем
ленням від повсякденності, на основі виділення із повсякденності. Це
говорить про те, що етика не зовсім можлива з точки зору науки. Пред
мет етики — мораль — не може говорити сам за себе, тому, що нема
людини, виключеної із опозиційного оціночного дискурсу, немає «чисто
го» спостерігача, необхідного для якості «чистоти» предмету. Хабермас
констатує: «...в новое время происходит дифференциация ценностных
сфер науки, морали... В соответствующих культурных системах деятель
ности инститеализируются научные дискурсы, исследования морали». (7)
Не треба звідси робити висновок про те, що дослідження в області мо
ралі принципово відсторонені від науки, розвиваються якимось зовсім
відмінним чином і являють собою не справу спеціалістів. Етичне дослід
ження багато в чому направлене на констатуювання своєрідної «чис
тоти» предмета етики-моралі. У противному разі, етика неминуче ско
чується До моралізаторства (універсалізації узагальненої, уявно сконст
руйованої оціночної позиції). Шлях до своєрідної «чистоти» етичної
уваги пролягає не через відкидання теперішнього (сучасного) оціночно
го дискурсу і «порожню» (далеку від реальності) ідеалізацію, а через
взаєморозуміння того взаємозв’язку, в який потрапляє реальний оціноч
ний дискурс по відношенню до власних, внутрішніх ідеалізованих мож
ливостей. Так через проблематизовану актуалізацію потенціалу оціноч
ного дискурсу, зосередженого в моральній свідомості людей, етичне
знання формулює «чистоту» предмета. Відштовхується етичне дослід
ження від моральної свідомості людей, але одразу ж утримує спеціаль
ний теоретичний спосіб підходу.
На перший погляд, з історичним знанням проблема «чистоти» не
виникає. З одного боку, артикуляція історичного знання розповсюдже
на у повсякденності; з іншого боку — історія як наука. І зі «зверхньої»
позиції історії, як науки, історичне знання, доступне повсякденності, уяв
ляється чимось незначним і навіть недоречним. Історію знає лише істо
рик, тому що він стоїть на варті «чистоти» історичного знання. З точки
зору науки, воно так і є. Але чи самодостатня точка зору науки по від
ношенню до історії? Історична свідомість є не лише в істориків, залу
чених до історичного знання. Вона розширена уявленням про історію і
в масовій свідомості людей. Правда має постісторичний характер, «ци
тує» минуле з думкою про його значимість, актуальність для сьогоден
ня. Створюється враження, що історія як наука повинна бути суворо
огороджена від масової історичної свідомості, тому що, якщо вона і не
створює загрози для окремих фрагментів історичного знання, то для
системи історичного знання несе безпосередню небезпеку. «Цитувати»
138 Сіверянський літопис
минуле з актуалізацією його в дні теперішньому — це не значить пере
кручувати, вигадувати, що власне і не дозволяє робити уявлення про
історію у масовій свідомості, але це значить стати на шлях переваг у
загальній системі історичного знання. Вибірковості у системі знання
жодна наука дозволити не може, бо тоді в цілому ставиться питання
щодо об’єктивності знання. На те наука і наука, що в культурі вона
розрізнює себе від повсякденності. Історії ж, як науці, не підвладна ра-
дикалізація розрізнення з повсякденністю. «Долг историка — постичь
ту констелляцию, в которую его собственная эпоха вступила относитель
но в поле определенной, более ранней». Історик не працює з актуаль
ністю, і для професійного інтересу не має оціночного значення визначе
ність епох, але взаємозв’язок масової історичної свідомості і науки іс
торії має суттєве значення в необхідності урахування визначеності су
часності. Історичне знання і з боку історії як наукової сфери знання не
відсторонюється від масової історичної свідомості з її артикуляцією
актуальності.
Отож ми можемо підсумувати. Пройшовши етапи розрізнення істо
рії й етики, ми, нарешті, загальну про них розмову здійснили у конкрет
ному руслі. І, здійснилася вона на основі визначеності історії й етики
як галузей знання. Проявився зв’язок актуальності як з історичним, так
і з етичним знанням, і окреслилась їх віднесеність, відповідно, до істо
ричної і моральної свідомості. Власне, ми почали статтю з тези про тео
ретичну роль знання по відношенню до історії й етики. Хід наших роз
думів у результаті привів до не формального, а наповненого реальним
змістом характеру цієї тези. Нашу увагу спочатку також привернула
до себе повсякденність. Увагу до повсякденності ми утримували до ос
танніх рядків. І саме завдяки цьому загальна розмова про історію й
етику в запропонованому нами контексті відбувалася. Повсякденність
про що нам говорить? В першу чергу, вона говорить про людину, до то
го ж не про якусь окрему і не про якусь особливу, а про звичайних лю
дей. В своїй загальній розмові ми виходили із близькості історичного й
етичного знання людям. В структурі людського знання місце історії й
етики локалізується через їх зв’язок з певними видами духовної життє
діяльності людини. Вільгельм Дільтей і історію, й етику відносив до
«наук про дух», рішуче відрізняючи їх від «наук про природу».
Історичне й етичне у світогляді сучасної людини, де, зрозуміло,
значну роль відіграє знання, природно конституює особливий духовний
простір, у висвітленні якого складно зробити той чи інший акцент, бо
одне без одного невимушено втрачає свою смислову вагомість. Так на
ша з вами реальність характеризується спростуванням спадщини. І в
певній мірі це природний і здоровий процес, так як «критика і самокри
тика» є «рушійними силами» людської самосвідомості. Але справа у то
му, що у реаліях нашого дня здебільшого самосвідомість не стверджу
ється, а руйнується, бо ми створюємо штучний, узагальнений образ
«спадщини», уникаючи проблеми розуміння. І наш «життєвий світ» на
буває «сучасної» якості тільки тому, що, будучи онтологічно закорі-
неним у історичному просторі, через наше усунення проблеми уважного
розуміння і потреби в різнобічній, усвідомлюваній оцінці минулого,
втрачає цілісність. Життя здається чимось виключним. Вбачається до
вільним звернення до сучасного, неоконсервативного лозунга «мужно
сті до минулого», який аж ніяк не «ділиться» між історичним і етич
ним. Актуальність такої ситуації, більш чи менш, характерна цивілізо
ваному людству.
Сіверянський літопис 139
Джерела та література:
1. Хабермас Ю. Модерн — незавершенный проект? // Вопросы философии, 1992. —
№ 4. — С. 45.
2. Шлик М. Поворот в философии // Аналитическая философия. Избранные тексты.
Изд. Московского университета, 1993. — С. 31.
3. Люббе Г. Цит. по Єрмоленко А. «Этика ответственности и социальное бытие чело
века. Современная немецкая практическая философия». Киев, 1994. — С. 11.
4. Витгейштейн Л. Лекция об этике // Историко-философский ежегодник. 89. М.,
1989. — С. 228.
5. Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Сб. Время и бытие. Москва, 1993. — С. 17.
6. Там же. — С. 16.
7. Хабермас Ю. Модерн — незавершенный проект? // Вопросы философии, 1992. —
№ 4. — С. 45.
8. Там же. — С. 42.
140 Сіверянський літопис
|