Покликання — світити
Збережено в:
| Дата: | 1997 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200335 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Покликання — світити / О. Олійник // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 148-151. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200335 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2003352024-11-26T15:36:15Z Покликання — світити Олійник, О. Краєзнавча мозаїка 1997 Article Покликання — світити / О. Олійник // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 148-151. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200335 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка |
| spellingShingle |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка Олійник, О. Покликання — світити Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Олійник, О. |
| author_facet |
Олійник, О. |
| author_sort |
Олійник, О. |
| title |
Покликання — світити |
| title_short |
Покликання — світити |
| title_full |
Покликання — світити |
| title_fullStr |
Покликання — світити |
| title_full_unstemmed |
Покликання — світити |
| title_sort |
покликання — світити |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Краєзнавча мозаїка |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200335 |
| citation_txt |
Покликання — світити / О. Олійник // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 148-151. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT olíjniko poklikannâsvítiti |
| first_indexed |
2024-11-27T04:18:02Z |
| last_indexed |
2024-11-27T04:18:02Z |
| _version_ |
1818524333132218368 |
| fulltext |
Олександр Олійник
ПОКЛИКАННЯ-СВГГИТИ
Я метеор, горю, згораю
І ріжу всесвіту простори;
Лечу — пісні свої співаю.
Пісні мої — то метеори...
О. ВЕДМІЦЬКИЙ.
Вірші і поет нерозривні, а якщо припуститися певної образності, без якої, влас
не, не існує поезія, то можна сказати, що твори і особа автора — тотожні. Це під
тверджують і рядки, винесені в епіграф. Отож, маючи в особі їх автора однодумця,
вважаю, що не буду надто претензійним, описуючи свої зустрічі з ним, хоча насправ
ді таких зустрічей не було. Але я читав поезії Олександра Ведміцького, читав його
фейлетони і нариси. І тому запевняю: я зустрічався з ним. У Києві, Прилуках, у да
лекому Орську, де також ніколи наяву не був, Отже — про зустрічі з Олександром
Ведміцьким — Метеором, Ол. Метеорним...
Зустріч перша
Відбулася вона року 1959. Видавництво «Радянський письменник» саме випустило
збірник «Із поезії 20-х років». Чотириста з лишком сторінок цієї у жовтій цератино
вій обкладинці книги ввели читачів у поетичний світ шістдесят одного автора, більшо
сті із яких загал тоді не знав.
У кінці книги були подані короткі біографічні довідки. Однією з перших, оскіль
ки розміщали їх у алфавітному порядку, була довідка щодо Ведміцького. Сьогодні я
вже можу доповнити її. Отже: народився 1894 року 22 грудня на околиці Прилук
у Кустівцях у сім'ї пожежника. Вчився у вищій початковій школі (це не описка,
саме так називалися школи, про що доводилося не лише читати, а й чути від окре
мих учнів тих закладів — О. О.). Опісля закінчив дворічні курси, що дали звання
вчителя, і працював за фахом 1913 року у земській школі села Старої Тарнавщини
Рудівської волості на Прилуччині, 1914 року Олександр Ведміцький стає слухачем Пол
тавського учительського інституту, закінчивши який 1918 року, одержав диплом учи
теля української мови і літератури. Завідував потому школою у селі Городищі Пи-
рятинського району, а потім переїхав до Прилук, де спочатку був інспектором со
ціального виховання в окружному відділі освіти, а згодом учителював у третій за
лізничній школі. Водночас співробітничав у місцевій газеті «Правда Прилуччини», на
сторінках якої виступав не лише під своїм прізвищем, а й під псевдонімами.
Називалися в довідці і кілька збірок, зокрема «Під загравами повстань» (При
луки, 1923), «Шумить тополя» (Харків, 1927), «Покоси» (1929), «Вугіль» (1931). А от про
те, що ще в Прилуках очолював Олександр Ведміцький відділ селянських письмен
ників «Плуг», був згодом членом редколегії однойменного журналу, де керував від
ділом поезії, був автором журналу «Плужанин», довідка не згадувала. Варто деталь
ніше сказати і про навчання та роботу. Так ось: протягом 1930—1932 років вчився в
аспірантурі при Харківському науково-дослідному інституті літератури. Працював піс
ля аспірантури у цьому ж інституті старшим викладачем, доцентом. 1938 року при
Ленінградському педагогічному інституті імені Герцена захистив кандидатську дисер
тацію на тему «Творчість Тараса Григоровича Шевченка після заслання». Згодом очо
лив кафедру російської літератури в Ставропольському педагогічному інституті, а в
пресі продовжував публікувати вірші, гуморески, оповідання, фейлетони, наукові роз
відки. 1950 року переїздить до Орська, де й працював до кінця життя. Це, так би
мовити, основні віхи біографії.
Зустріч друга
Пошуки творів Олександра Ведміцького, адже у згаданому вище збірнику «Із
поезії 20-х років» вміщено всього п'ять поезій з його доробку — «Ваші храми», «В на
ших жилах», «Непорушний», «Загнуздать Славуту», «Комбайн», привели до Публічної
бібліотеки Академії наук України у Києві. Там вдалося відшукати три перші книжки
Олександра Ведміцького. Тоненькі, із неодмінним слідом часу — пожовклістю папе
ру — і слідами рук, що перегортали сторінки протягом десятиліть. Із цих трьох одна
— брошурка «Новий рік». Таку назву автор дав картині-інсценівці. Попередньо вона
друкувалася в газеті «Правда Прилуччини» 1923 року. Отже, Олександрові Ведміць-
кому не чужа була й драматургія.
Збірка «З ліхтарем по селах» складена з малих фейлетонів, що були видруку
вані протягом 1923—1925 років на сторінках тієї ж «Правди Прилуччини». І, нарешті,
— поезія. Нарешті тримаю в руках збірку поезій, згадану у короткій біографічній
довідці, «Під загравами повстань». Відразу ж уточню: називалася вона трішки не так
— «Під заграво повстань». Це вже трансформували назву на сучасний лад упоряд
ники збірки «Із поезії 20-х років». Трансформувавши ж, не просто виправили нібито
помилку, оскільки сучасні словники української мови не фіксують слова «заграво»,
148 Сіверянський літопис
а й втрутилися в смисл назви. Під загравами —то звичайна констатація, а під загра
во — то свого роду заклик. Тобто автор не фіксував, де знаходиться його муза, а
кликав її, вказуючи напрямок руху. Книжка ця — плід колективної творчості: до неї
включено вірші не лише Олександра Ведміцького, з й Євгена Хомєнка та Василя
Станка. Але загальна назва явно асоціюється з віршами Ведміцького. Власне його
розділ у колективній збірці називається «Метеори», що, звичайно, значно ближче до
заграв, ніж Хоменкові «Хвилі дум і настроїв» чи Станкове «Пахучими полями».
Так, Олександр Ведміцький був у вирі тогочасного життя, так:, він серцем,
сприймав перетворення, що почалися після 1917 року, і не його вина, не вина тисяч
чесних людей, які повірили в те, що «світле майбутнє» можна збудувати за допомо
гою експропріацій, утисків одних на користь інших. Надто яскравими були обгорт
ки з революційних лозунгів. І не на голому місці, зрозуміло, вони народжувалися.
Були в царській Росії і в Росії після лютого 1917-го і експлуатація, і несправедли
вості, і злидні. Були, інакше не пішли б люди за тими, хто обіцяв достаток для всіх.
Але, зрештою, оспівування абстрактного добра, як би воно не називалося, комуною
чи просто добробутом, — річ цілком закономірна природна. Та й що, скажіть, пога
ного, як землю обробляють не лопатою, а електроплугом (вірш «Електроплуг»), а
врожай збирають комбайном (вірш «Комбайн)? Звичайно, нічого поганого. Погано
було те, що людям настирливо втовкмачувалося в свідомість хибне уявлення, нібито
причина їхніх усіх негараздів у Богові, якого треба неодмінно скинути з неба, у ка
піталові, який треба неодмінно відібрати в багатих. Але в поезії Олександра Ведмі-
цького, як і в будь-якій справжній поезії, більше вартостей загальнолюдських, без
перечних. Починаючи з першого вірша, яким відкривається збірка «Метеори», Ос
вітлювати шлях іншим, не шкодуючи себе (як відомо, метеори згорають, ні долетів
ши до землі) — то благородно.
Не міг тогочасний поет оминути і такої теми, як інтернаціоналізм. Але зверніть
увагу, як його інтерпретує Олександр Ведміцький у вірші «На день роковин
Т. Г. Шевченка»:
Шевченко... Маркс... Надійний Ленін —
Все бачу вас. Вита ваш дух...
Без новоявлених богів обійтися не можна, але поруч з ними стоїть наш геній, саме
поруч, а не нижче.
До речі, у Чернігівському історичному музеї мені якось довелося, побачити про
мовистий експонат — мандат делегата другого Всеукраїнського з'їзду комітетів не
заможних селян Кузьми Бороди із села Голінки Бахмацького району. Над текстом
«Інтернаціоналу» на ньому зображено Леніна, Шевченка і Маркса. То вже потім Та
раса Григоровича потихеньку прибрали із найпочесніших місць. Олександр Ведміць-
кий, навпаки, з роками цікавився нашим українським генієм усє більше й більше.
Але про це далі. Поки що ж —
Зустріч третя
Відбулася вона у Прилуках, на батьківщині поета, року 1968-го. Саме тоді я ви
брав час і можливість познайомитися з публікаціями перших творів Олександра Вед-
міцького на сторінках місцевої газети, де він починався як поет і як журналіст.
Підшивка «Правди Прилуччини» не тільки допомогла познайомитися з його твор
чістю, але і ввела в літературне життя приудайського міста того часу. Ось, наприклад,
замітка «Літстудія», опублікована у газеті 12 січня 1923 року:
«16 грудня відбулося організаційне зібрання членів літстудії при робітничому
клубі. Тимчасово студія буде працювати в помешканні 7 трудшколи. Літературні ве
чори проводитимуться в суботу через тиждень. Обрано керуючий центр студії в скла
ді 5 осіб: Гончар М., Ведміцький Ол., Скрипченко Ів., Хоменко Єв. і Колобуд В.».
Повідомляє газета і про вечір поезії, організований «ініціативною групою місце
вих українських поетів». Вечір відбувся в будинку пролеткульту. Вірші читали уже
знайомі нам Ол. Метеорний (Ведміцький), Єв. Зневір'я (Хоменко) і вас. Гук (Станко).
Автор кореспонденції найвище оцінює вірші саме Ведміцького: «Метеорний — поет...
неугавного шукання». Його вірші — «се якась інтелектуалістична лірика. Образи ори
гінальні й елегантні, форма не трафаретна».
Отже, крім літературної творчості, Олександр Ведміцький проводив ще й орга
нізаторську, громадську роботу. Але головне, звичайно, творчість. «Правда При-
луччини» протягом 1923 року більше тридцяти разів публікувала О. Ведміцького. Іно
ді він підписувався своїм справжнім прізвищем, а часом псевдонімами: Ол. Метеор
ний, Метеор, Метеор-не-Метеор, Око-Метеор. Не виключено, що він мав і інші
псевдоніми.
Під час того приїзду до Прилук я познайомився з доброї пам'яті краєзнавцем
Олексієм Олексійовичем Івахненком. Він близько знав Олександра Ведміцького, ре
тельно зберігав поетові листи, монографію «Т. Шевченко в оренбургской ссылке» з
дарчим написом автора. На жаль, особисті контакти Олексія Олексійовича із земля
ком припинилися ще на початку тридцятих років. Мені ж хотілося знайти когось, хто
б знав Олександра Микитовича пізніше. Вирішив надіслати, листа в Орськ і...
Сіверянський літопис 149
Зустріч четверта
Відповідь надіслала старший викладач кафедри літератури Шешина (на жаль,
зона не вказала навіть своїх ініціалів). її розповідь допомогла якоюсь мірою запов
нити прогалину в життєписі нашого земляка. До Орська він приїхав 1950 року і пра
цював у місцевому педінституті до кінця життя.
Як згадує Шешина, Ведміцький ніколи не намагався читати лекції ефектно, подо
батися студентам. Але кожен його виступ перед аудиторією був змістовним, наси
ченим життєвими прикладами. Студенти з любов'ю говорили про свого викладача:
«Наш Ведміцький схожий на всі образи фольклору» (Олександр Микитович вів курс
фольклору і методики літератури).
Лекції з методики Ведміцький читав і на курсах вдосконалення учителів, що
особливо запам'яталося молодій викладачці Шешиній. Незабутнє враження справив
на неї Олександр Микитович своїм розважливим характером. Він «не відзначався
балакучістю, неврівноваженістю і нагадував мені Івана Олександровича Гончарова —
цензора, якому, завдяки своїй нарочитій індеферентності, вдалося багато зробити
для врятування багатьох кращих творів російської літератури.
Завідуючи кафедрою літератури, Олександр Микитович без галасу, спокійно ро
бив свою справу, часто вносячи у стосунки між товаришами прихований гумор. Він
робив ділові зауваження колегам, був тактовним з учителями шкіл як методист, умів
вчасно застерегти від можливих помилок».
Помер Олександр Микитович восени 1961 року і похований на кладовищі ста
рого міста в Орську. До речі, про дату смерті. Довідники вказують 18 жовтня, а при-
лучанка Ніна Олексіївна Івахненко, яка вже не одне десятиліття спочатку працювала
разом, а зараз продовжує краєзнавчу діяльність свого батька Олексія Олексійовича,
пам'ятає, що з листі дружини Олександра Микитовича, який та надіслала їй після
смерті останнього, інша дата — 10 жовтня.
Зустріч п’ята
Не знаю, що мені завадило вийти на родичів Олександра Микитовича ще тоді,
і 968 року, Швидше за все — елементарна журналістська поспішність. Вирішив, ма
буть, що для публікації матеріалу досить, газета чекати не любить. Доповнити ж ма
теріал ніколи не пізно. Усе це правильно, але як же все-таки довго часом пишуться
оті продовження. Добре, що в даному випадку все-таки вдалося повернутися до на
писаного більше як чверть століття тому. Відбулося це у домі Ніни Олексіївни
Івахненко. Це вона повела мене грудневого вечора до будинку по вулиці Шевченка,
141, у Прилуках, де народився поет і літературознавець, познайомила з його ріднею,
що мешкає в цьому будинку і зараз.
Ніна Петрівна Ведміцька — невістка брата Олександра Микитовича Антона, яка
живе тут зі своїми дітьми, розшукала фото Олександра Микитовича, зроблене ще
1917 року, і видану «Плужанином» 1927 року у Харкові збірку поезій «Шумить то
поля». На її титульній сторінці трохи аицвілий від часу автограф: «Антонові Ведмі-
цькому від автора. 25 квітня 27 р.». Книжка звичного для поезії кишенькового фор
мату містить 26 віршів у розділах «Шумить тополя» та «Хвилює день», а також вінок
сонетів «На межі». Останній розділ засвідчує, що наш земляк був справжнім майст
ром, філігранно володів поетичною технікою, адже за вінки сонетів береться далеко
не кожен поет. Вінок «На межі» — зразок мужньої громадянської лірики, співзвуч
ної з ритмами епохи сподівань, якими були роки двадцяті. Ще не вмерла тоді віра,
що майбутнє, попри всі негаразди, що їх переживав народ, буде все-таки світлим.
Саме так — світлим без лапок. Образами нового дня, всеочисної пожежі, пролета
ря, червоної фарби, боротьби сповнені всі сонети. Незважаючи на природну пере
оцінку цінностей, що відбулася в нашій свідомості, сонети Олександра Ведміцького,
принаймні значна їх частина, цілком витримали випробування часом. Ось дев'ятий
сонет вінка:
Хто в буйний вир захоплено пірнув,
Одбивсь, розтав у кожній краплі сплаву
І знов з'являється із твердістю металу —
Той джерело шукань в собі відчув.
Шумить воно і котить дивний гул,
Веселкою несе блакитну славу,
І навкруги чуткі Струмки послало
Дзюрчать про став і сонячну сагу.
Дзвеніть і линьте, мчіться в сині далі,
Хоч за горбом зустріне перемет.
Ген бовваніє, вабить нас намет
І тзолотом кричать нові скрижалі:
Він рух несе, він радість з України:
Зміг обриси будов знайти в руїні!
150 Сіверянський літопис
Цікава ця збірка не лише сама собою, а й вміщеним на одній із внутрішніх сто
рінок обкладинки повідомленням кооперативного видавництва письменників «Плу-
жанин» про видані в ньому книги та ті, що готуються до друку. Так от у серії «Ве
села книжка» готувалися до друку зокрема й гуморески О. Метеорного. На жаль,
в жодному бібліографічному списку такої книжки Зустрічати не довелося.
Розповідаючи про Олександра Ведміцького як, поета, я поки що майже нічого
не сказав про його літературознавчу діяльність, яка, зрештою, стала для нього голов
ною. А був він одним з найвідоміших шевченкознаців, що жили і працювали поза
материковою Україною. Крім своєї кандидатської дисертації, він написав і видав
книжку «Т. Шевченко в Оренбургской ссылке», а також статті «Т. Шевченко та кри
тика», «Поема Тараса Шевченка «Марія», «Поема Тараса Шевченка «Неофіти»,
«Т. Шевченко на Аральському морі», «В Орській фортеці» та інші. їх назви говорять
самі за себе. Олександра Микитовича, як бачимо, цікавили і різні аспекти творчості
Великого Кобзаря, і його життєвий шлях.
Отже була це людина багатогранного обдарування і працездатності великої, поет,
публіцист, гуморист, літературознавець і критик. У кожній з названих царин він за
лишив помітний слід. Нам іти по тому сліду, відкриваючи усе нові й нові грані талан
ту земляка.
У принципі на цьому можна було б поставити крапку. Але не дає спокою, му
чить нерозгадана таїна життєвого шляху нашого земляка. Чому ще в тридцяті роки
розлучившись з Україною, він так і не приїхав додому хоча б на короткий час? Чо
му дисертацію з шевченківської тематики він захищав не в Харкові чи Києві, а в
Ленінграді? Чому, будучи фахівцем з української літератури, виїздить у Росію, де
змушений фактично перекваліфіковуватись?
Своїми сумнівами з цього приводу поділився, я з відомим дослідником життя ї
творчості українських письменників, діячів культури, краєзнавцем Петром Ротачем з
Полтави. Він, до речі, автор цікавої статті про Олександра Ведміцького «Йому шу
міли тополі України», що її видрукувала 27 січня 1967 року «Літературна Україна». І
в тій статті, і в розмові Петро Петрович висловив припущення, що виїзд Олександра
Микитовича з батьківщини був своєрідною втечею для порятунку. Надто важкі хмари
нависали у тридцяті роки над українською інтелігенцією, надто густими і гострими
були граблі, якими тоталітарна система скородила долі тих, хто був цвітом, окра
сою нації. Той, хто освітлював шлях людям, був невигідним системі, яка намагалася
тримати народ у темряві страху, невпевненості. Метеори були непотрібні тим, хто
визнавав тільки одне сонце, яке запрограмовано повинно було сходити з Кремля. Та
правда завжди перемагає кривду. Сонце в особі «вождя всіх народів» безславно за
котилося за обрій небуття. А Метеор, прорізавши нитку ночі, згорівши, все ж зали
шився з нами.
Сіверяняський літопис 151
|