2025-02-22T16:56:09-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: Query fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200338%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T16:56:09-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: => GET http://localhost:8983/solr/biblio/select?fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200338%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T16:56:09-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: <= 200 OK
2025-02-22T16:56:09-05:00 DEBUG: Deserialized SOLR response
Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка
Saved in:
| Main Author: | |
|---|---|
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Series: | Сiверянський літопис |
| Subjects: | |
| Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200338 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| id |
irk-123456789-200338 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2003382024-11-26T15:36:37Z Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка Ляхоцький, В. Розвідки 1997 Article Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка / В. Ляхоцький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 54-58. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200338 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Ляхоцький, В. Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Ляхоцький, В. |
| author_facet |
Ляхоцький, В. |
| author_sort |
Ляхоцький, В. |
| title |
Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка |
| title_short |
Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка |
| title_full |
Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка |
| title_fullStr |
Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка |
| title_full_unstemmed |
Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка |
| title_sort |
невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета івана огієнка |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200338 |
| citation_txt |
Невтомний трудівник на ниві українства: штрихи до творчого портрета Івана Огієнка / В. Ляхоцький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 54-58. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT lâhocʹkijv nevtomnijtrudívniknanivíukraínstvaštrihidotvorčogoportretaívanaogíênka |
| first_indexed |
2024-11-27T04:21:56Z |
| last_indexed |
2024-11-27T04:21:56Z |
| _version_ |
1818524338839617536 |
| fulltext |
Володимир Ляхоцький
НЕВТОМНИЙ ТРУДІВНИК НА НИВІ УКРАЇНСТВА:
ШТРИХИ ДО ТВОРЧОГО ПОРТРЕТА ІВАНА ОГІЄНКА
Кінець XIX — початок XX століття позначений в Україні появою
генерації видатних діячів вітчизняної історії і культури, натхненних
ідеями українського національного відродження, демократичних ре
форм, поступу народної освіти. Серед учених, праці яких залишили яс
кравий слід на царині українознавства необхідно назвати Володимира
Антоновича, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Катерину Гру-
шевську, Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Дмитра Дорошен
ка, Сергія Єфремова, Агатангела Кримського, Івана Огієнка та багатьох
інших. Блискучий талант науковців поєднувався у них з безмежною лю
бов’ю до своєї багатостраждальної батьківщини, з прагненням зробити
її однією з цивілізованих європейських держав.
На особливу, увагу і пошану, заслуговує внесок у розбудову україн
ської держави і формування національної культури Великого Українця,
(як його називали) Івана Івановича Огієнка. йому була притаманна
титанічна працездатність, віра у майбутнє України як високорозвинутої
незалежної держави, поєднання наукових інтересів з неабиякими орга
нізаторськими здібностями. Іван Огієнко — видатний історик і лінг
віст, поліглот, перекладач священних книг, поет і письменник, знавець
палеографії, бібліограф, редактор. Але передусім — це свідомий укра
їнець, який усе своє життя чесно служив українській справі. Проф.
В. Заїкін наголошував, що над усіма заслугами і титулами Івана Огієн
ка «яскраво відзначаються дві найкращі прикмети — його гарячий пат
ріотизм і правдива християнська релігійність, які осяюють його діяль
ність і надають найвищий зміст і красу його многобічній творчості» (1).
Останнім часом ім’я цього видатного українського вченого, культуроло
га, державного, громадського і церковного діяча стало все частіше з’яв
лятися на сторінках періодики. Належну оцінку отримав його науковий
і творчий доробок сьогодні у публікаціях Д. Степовика, Є. Сохацької,
В. Качкана, М. Тимошика, А. Марушкевич, І. Тюрменко, З. Тіменника
та інших сучасних огієнкознавців. Але фундаментальна праця про цю
видатну людину ще не створена.
Народився він 15 січня 1882 року в селянській родині і після ран
ньої смерті батька змушений був турбуватися про своє майбутнє само
стійно. Дитинство напівсироти Івана Огієнка було безрадісним і голод
ним. йому довелося працювати в економії і водночас навчатись у по
чатковій школі. Після закінчення чотирирічної школи 1896 року, І. Огі-
єнко прибув до Києва з надією вчитися далі. Не маючи коштів на нав
чання, він змушений був вступити до Військово-фельдшерської школи
на «безкоштовну учобу», за яку після закінчення працював шість років
помічником лікаря у психіатричному відділенні Київського військового
шпиталю. Лише 1903 року він вступив на медичний факультет Київ
ського університету Святого Володимира. Але давня мрія про гумані
тарну освіту привела врешті-решт його на історико-філологічний фа
культет університету. В той час на факультеті працювали такі відомі
науковці і педагоги, як проф. В. Перетц, проф. Т. Флоринський, проф.
А. Лобода, проф. І. Світлов та ін. У поглибленні національної свідомо
сті юнака значну роль відіграли Є. Тимченко, П. Житецький, Б. Грін-
ченко, М. Грушевський. З 1905 року І. Огієнко почав друкувати свої за
54 Сіверянський літопис
мітки, статті, дописи в, україномовних часописах Києва і Львова. Після
заснування 1907 року Українського Наукового товариства у Києві став
коректором, перекладачем і неофіційним редактором «Записок Науко
вого Товариства в Києві» (1—6 томи). Саме у цей, час відбувається
знайомство І. Огієнка з цілою плеядою українських вчених-мовознавців,
які справили значний вплив на формування його наукових зацікавлень.
1915 року, через шість років після блискучого закінчення університету,
І. Огієнко склав магістерський іспит і був обраний приват-доцентом Ки
ївського університету. З 1917 року І. Огієнко — професор кафедри укра
їнської мови і літератури.
В уряді Української Народної Республіки І. І. Огієнко перебував
на, посаді міністра народної освіти (1918— 1919), міністра віросповідань
(1919— 1921), а після від’їзду з Кам’янця С. Петлюри за його доручен
ням виконував обов’язки керівника державного апарату УНР, був рек
тором одного з двох відкритих за Гетьманату й Директорії українського
університету. 9 липня 1920 року розпочалося емігрантське, сповнене гір
коти, життя І. Огієнка. У 1920— 1924 рр. родина Огієнків проживала у
Винниках під Львовом. Професор змушений був шукати аби-якого за
робітку: викладав українську мову й літературу у Львівській учитель
ській семінарії, підписав контракт по вільному найму до Варшавського
університету терміном на один рік, не приймаючи польського піддан
ства. З університету, як перед тим і з семінарії, 1. Огієнка звільнили «за
неблагонадійність». Залишившись практично без засобів до життя, ут
римуючи тяжкохвору дружину та не маючи змоги порятувати її від
смерті, І. Огієнко був ладен на самогубство: «Ціан калі для евтаназїї
все був зі мною», — писав він пізніше К. Єтудинському. В час, коли,
здавалося б, необхідно було зібрати всі сили, щоб просто вижити у
безвиході, вчений не припиняв наукової роботи, самовіддано працював,
листувався з українськими вченими, звертався до НТШ з проханням
доручити йому вивчення стародруків як важливого історичного джерела.
Найбільше його непокоїла доля полишених в Україні рукописів,
архівів, необхідних для здійснення грандіозних планів на ниві україно
знавства, тому він наважився писати А. Кримському, який на той час
був неодмінним секретарем (1919— 1929) Академії наук Радянської Ук
раїни. Крім того, в Академії наук України А. Ю. Кримський очолював
історично-філологічний відділ, Кабінет арабо-іранської філології, Ко
місію словника живої мови, Комісію історії української мови. Діалекто
логічну і Правописну комісії; з 1921 р. він став директором інституту
української наукової мови.
Огієнко тричі (починаючи з 8 січня 1926 року) звертався до Крим
ського за допомогою і порадою, ввірив листові свої сподівання і мрії
повернутися на Україну, працювати для її науки. У першому листі на
20-и сторінках він виклав розгорнуту програму своїх наукових дослід
жень у галузі історії й теорії української мови, історії українського дру
карства, українського наголосу й правопису; просив заопікуватися ар
хівами, полишеними у Кам’янці-Подільському; «Друкарство — це така
велика ділянка в нашій культурі, що праці хватить на ціле життя не
одному ще поколінню. Дуже шкодую, що при Академії Наук нема спе
ціальної катеДри палеотипії — я б зв’язався з нею катедрою і працював
би для неї як віл. Думаю, що ця катедра мала б бути на історично-
філологічному відділі, — бо ж вона доставляла силу матеріалу для іс
торика мови та історика літератури», — Писав він, покладаючи надію,
що саме на батьківщині його праця потрібна буде народові (2). Але від
повіді на жоден з трьох листів не отримав, бо вже розпочиналася га
небна кампанія шельмування віце-президента Всеукраїнської Академії
наук академіка Сергія Єфремова, на допомогу якого мав надію Огієн-
ко. Все сильніше розкручувався маховик сталінських репресій. Інтуїтив-
Сіверянський літопис 55
но відчуваючи неспокій, Іван Огієнко не поставив свого підпису на кон
верті — лист підписала Домініка Литвинчукова, вірний друг, соратник,
дружина вченого. Надіям збутися не судилося, сподівання залишилися
марними — без жодних вагань радянська Україна втрачала або зни
щувала тоді кращі свої наукові сили. Іван Огієнко змушений був на
завжди полишити мрію про повернення на батьківщину.
У жахливих умовах, які посилювалися відвертим цькуванням вче
ного з боку «Стоцьких і К°», 1933 року Огієнко заснував у Варшаві
науково-популярний місячник «Рідна мова», а 1935 — «створив куль
турну інституцію без гроша в кишені» — часопис «Наша культура». Свої
часописи І. Огієнко прагнув бачити «аполітичними органами, які
б працювали виключно для розвитку своєї культури», щиро бажав, щоб
його в його редакції бачили «інституцію наукову».
Величезну виховну силу вбачав у мові І. Огієнко, обстоюючи прин
ципи її чистоти й соборності. Він поглибив і конкретизував у цілій низ
ці посібників, підручників і методичних розробок для шкіл і самоосві
ти концепцію О. Потебні про мову як джерело духовності народу: «Рід
на мова — то найголовніший наріжний камінь існування народу як ок
ремої нації». Саме тому він надавав величезної ваги вивченню рідної
мови в родині, вважаючи мову підвалиною формування національної
свідомості.
Ідеєю соборності літературної мови обумовлювався і характер пуб
лікацій часопису «Рідна мова». У передній статті першого числа жур
налу, який вийшов уже в січні 1933 року, І. Огієнко так визначав його
призначення: «Добрий розвиток літературної мови багато залежить від
відповідного наукового вивчення та від постійної популяризації цього
вивчення серед широкого громадства. Українській мові в цім відношен
ні зовсім не повелося, бо в той час, коли інші культурні народи давно
вже мають поважні журнали для вивчення своєї мови, ми їх зовсім не
маємо. Щоб виправити цю болючу недостачу нашої культури, присту
паємо до видання науково-популярного місячника «Рідна мова», при
свяченого всебічному вивченню української мови» (3). Протягом майже
семи років вийшло у світ 81 число часопису. Характер публікацій визна
чали основні рубрики: «Говори української мови», де подавався діалек
тологічний матеріал живої української мови; «Мова наших видань», яка
містила короткі огляди мови нових книжок, часописів, а також рецен
зії на художню й наукову літературу; «Чистота й правильність україн
ської мови», в якій редакція відповідала на запитання читачів у спра
вах чистоти й правильності української мови; «Походження» україн
ських слів», де розглядалися етимологія і семантика слів; «Мовний по
радник для редакторів, видавців, працівників пера», який подавав ко
рисні поради щодо правильного вживання української літературної мо
ви; «Граматика малої Лесі (сторінка для наших молодших)», де у фор
мі цікавих розповідей, казок, пригод, було викладено навчальний мате
ріал для дітей; «Бібліографія нових праць для вивчення української
мови», «Шевченкова мова», де аналізувалась мова Т. Шевченка, визна
чалось його місце в історії української літературної мови, було видруку
вано словник мови Кобзаря; «Дописи прихильників рідної мови», де
кожному надавалася можливість висловити свою думку, ідею, побажан
ня щодо журналу, розповісти про свою діяльність у справі вивчення і
популяризації української мови. Започатковуючи нову рубрику в жур
налі, головний редактор обов’язково подавав передню статтю, у якій
окреслював її тематику й завдання. Вихід останнього числа річника
«Рідної мови» супроводжувався підсумковою статтею, де редакція діли
лася своїми проблемами й успіхами з читачами, робила висновки щодо
їхніх пропозицій і побажань.
Серед майже ста авторів журналу — науковці, письменники
56 Сіверянський літопис
(М. Королів-Старий, С. Черкасенко, Г. Колодійг І. Панькевич,: Л. Руд-
нидький, І. Ковалик, М. Кордуба, Б. Лиеянський, Я. Гординський та
ін.), численні читачі — аматори лінгвістичних студій — учителі, викла
дачі гімназії (Є. Грицак, В. Барагура, Я. Городинеький), адвокати. Не
змінним автором журналу був і сам І. Огієнко, який вмістив на його
сторінках 157 статей, численні замітки, дописи й доповнення до статей
різних авторів, роз’яснення, докладні відповіді на запитання читачів.
У своїх публіцистичних виступах І. Огієнко повсякчас переймався про
блемою історичного розвитку української мови та її державного при
значення («Без спільної мови нема нації», «Чужі впливи на українську
мову»), проте політичні, патріотичні переконання професора не брали
верх над науковою об’єктивністю. На думку вченого, праця над унор
муванням української літературної мови «завжди мусить бути розум
ною, на свідчення історії опертою, щоби ми тут не надуживали здоро
вого почуття й не доводили справи до смішного, і щоби часом із водою
не вихлюпнути з ночов дитини».
Сучасні огієнкознавці, високо оцінюючи роль професора Огієнка як
видавця і редактора, обходять увагою ті труднощі, які супроводжува
ли випуск кожного наступного числа «Рідної мови» і «Нашої Культу
ри». Про брак коштів на видання та гонорари, про затримку кореспон
денції, про відсутність передплати і вимоги безкоштовних номерів писав
І. Огієнко К. Студинському. Започаткувавши нове періодичне видання —
літературно-науковий місячник «Наша Культура» (1935— 1937), він за
просив видатного українського вченого до співпраці. «Приступаючи до
видання «Нашої Культури», уважаю за свій приємний обов’язок сер
дечно просити Вас стати постійним співробітником нового місячника»
— читаємо у його листі до К. Студинського від 22 березня 1935 року.
Основну мету часопису головний редактор вбачав у «всебічному і гли
бокому науковому висвітленні нашої духовної і матеріальної культури»
(4). Тому на шпальтах часопису з’являлися історичні, літературознавчі,
мистецтвознавчі, педагогічні, фольклористичні, лінгвістичні праці тощо.
Заклик «Творімо українську культуру всіма силами нації» був програм
ним гаслом журналу. З квітня 1935 р. по грудень 1937 р. побачили світ
32 томи часопису, у яких було видрукувано понад 200 статей як самого
І. Огієнка, так і видатних дослідників історії, культури, мови україн
ського народу: А. Шептицького, К. Студинського, Л. Білецького, Ол.
Барвінського, Є. Грицака, Т. Коструба, М. Мочульського, Є. Пеленсько-
го, І. Свенціцького, Д. Чижевського, В. Січинського, С. Черкасенка та
ін. Окрім наукових і науково-популярних статей із всіх галузей духов
ної і матеріальної культури, журнал містив літературні твори видатних
українських письменників, друкував критичні огляди наукових і літера
турних творів, містив необхідні ілюстрації. На сторінках журналу були
надруковані поезії Олександра Олеся, Б. Лисянського, X. Алчевської,
проза С. Черкасенка, Ю. Вухналя, М. Козачинського тощо. «Наша Ку
льтура» виходила щомісяця чотирьохаркушевими книжками, мала гар
не оформлення і видавалася чистою літературною мовою.
Великий обсяг матеріалу, що надходив до редакції, наштовхнув
І. Огієнка на думку про видання 30-томної «Бібліотеки українознав
ства», яка б охоплювала все життя українського народу і включала ви
дання з історії, літератури, мистецтва, етнографії, філософії, економіки,
педагогіки тощо. Призначення такої бібліотеки видавець вбачав у то
му, щоб кожен свідомий українець зміг «скласти міцну основу для сво
го і для своєї родини національного виховання» (5). Грандіозний задум
справжнього патріота, започаткований працею І. Огієнка «Повстання
азбуки й літературної мови в слов’ян», залишився нереалізованим. Че
рез брак коштів видання «Нашої Культури» у Польщі припиняється.
Иому судилося бути відновленим у інший час, в іншому місці, під ін
Сіверянський літопис 57
шою назвою: у повоєнний час в Канаді під назвою «Віра і культура».
У цей, насичений високопродуктивною науковою і видавничою дія
льністю час він розпочав титанічну працю — переклад Біблії і прислу
жився українознавству як перекладач українською мовою Біблії.
Задум перекласти Святе Писання українською мовою виник у І. Огієнка ще в
студентські роки. Він вивчав грецьку та латинську мови, досліджував
Пересопницьке Євангеліє (1570— 1580), Житомирське (157І), Тяпинське
(1570— 1580), Негаленське (1581), Літківське (1581) та ін. Праця в ца
рині історії церкви, богослов’я, мови, історії української культури, дав
ньої літератури відкривала перед ним реальні можливості перекладу
Біблії. Ця ідея була реалізована 1936 року, коли І. Огієнко підписав
угоду про переклад Біблії з Британським Біблійним Товариством. Че
рез два роки у, Варшаві побачили світ «Новий Заповіт» і «Псалтир»,
Але перший примірник повного перекладу з’явився лише 12 липня 1962
року. Він є й сьогодні безцінним джерелом духовності, національним
скарбом українців. Професор Д. Степовик справедливо вважає, що пе
реклад на українську мову Біблії І. Огієнком — «вершина наукової і
перекладацької діяльності Огієнка, його унікальний внесок в українське
біблієзнавство...». (6).
Життя Івана Огієнка (митрополита Іларіона) закінчилося на чу
жині, в Канаді. Канівська земля з Великої України, грудка якої покла
дена у труну, символізувала велику тугу Батьківщини за своїм геніаль
ним сином і водночас його постійну відданість їй. «Пильна людові ро
бота приводить часто до розп’яття», — писав Іван Огієнко у своїй поемі
«На Голгофі». Не обминула Голгофа забуття і Великого Українця. У
листі до Кирила Студинського від 24 березня 1936 року він писав: «Йде
мо правдивою; дорогою — дорогою правди й не час уже нам каятися,
що ми може останні могикани в. житті...» (7). Усе життя він йшов доро
гою правди. Час повертає справедливе визнання, відкриває запону з за
мовчуваних досі сторінок трагічної нашої історії — повертається додо
му й Іван Огієнко.
Джерела та література:
1. Науковий збірник у 30-у річницю наукової праці проф., д-ра І. Огієнка / Зред.
І. Коровицький, — Варшава, 1937. — С. 16.
2. Інститут рукописів ЦНБ ім. В. І. Вернадского: Ф. 1. — Спр. 23927. — Арк. 7
3. Огієнко І. Передня стаття часопису // Рідна мова. — 1933. — Ч. І. — С. 1.
4. Огієнко І. Національна освіта ї напії завдання // Наша Культура. — Ч. І. —
С. 2.
5. Наша Культура. — 1936. — Ч. 6
6. Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. — 1992. — 16 січня.
7. ЦДІАЛ. — Ф. 362. — Оп. 1. — Спр. 358. — Арк.. 57.
58 Сіверянський літопис
|