2025-02-23T12:50:19-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: Query fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200340%22&qt=morelikethis&rows=5

2025-02-23T12:50:19-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: => GET http://localhost:8983/solr/biblio/select?fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200340%22&qt=morelikethis&rows=5

2025-02-23T12:50:19-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: <= 200 OK

2025-02-23T12:50:19-05:00 DEBUG: Deserialized SOLR response

Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець)

Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток й одним з найдостовірніших історичних джерел 17 століття є, безперечно, «Літопис Самовидця». Твір є чи не винятковим за своєю самобутністю явищем української писемності. Як історичне джерело, літопис містить повідомлення про такі події та явища, згадк...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Main Author:	Горобець, В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Series:	Сiверянський літопис
Subjects:	Розвідки
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200340
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!

id	irk-123456789-200340
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2003402024-11-26T15:36:52Z Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець) Горобець, В. Розвідки Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток й одним з найдостовірніших історичних джерел 17 століття є, безперечно, «Літопис Самовидця». Твір є чи не винятковим за своєю самобутністю явищем української писемності. Як історичне джерело, літопис містить повідомлення про такі події та явища, згадки про які нерідко не збереглися в жодних інших документах або передані тенденційно, з фактичними помилками. Завдяки літопису відтворено чимало цікавих і повчальних сторінок вітчизняної історії, якої б могли, за відсутністю інформації про них у Самовидця, назавжди загубитися під товщею століть, стати недоступними для нащадків. Але — парадокс історії — і на сьогодні нам достеменно невідомо: хто є автор твору, що заховав своє ім’я під літературним псевдонімом «Самовидець»? 1997 Article Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець) / В. Горобець // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 59-66. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200340 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки Розвідки
spellingShingle	Розвідки Розвідки Горобець, В. Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець) Сiверянський літопис
description	Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток й одним з найдостовірніших історичних джерел 17 століття є, безперечно, «Літопис Самовидця». Твір є чи не винятковим за своєю самобутністю явищем української писемності. Як історичне джерело, літопис містить повідомлення про такі події та явища, згадки про які нерідко не збереглися в жодних інших документах або передані тенденційно, з фактичними помилками. Завдяки літопису відтворено чимало цікавих і повчальних сторінок вітчизняної історії, якої б могли, за відсутністю інформації про них у Самовидця, назавжди загубитися під товщею століть, стати недоступними для нащадків. Але — парадокс історії — і на сьогодні нам достеменно невідомо: хто є автор твору, що заховав своє ім’я під літературним псевдонімом «Самовидець»?
format	Article
author	Горобець, В.
author_facet	Горобець, В.
author_sort	Горобець, В.
title	Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець)
title_short	Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець)
title_full	Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець)
title_fullStr	Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець)
title_full_unstemmed	Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець)
title_sort	славетні імена сіверянщини: роман ракушка-романовський (самовидець)
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1997
topic_facet	Розвідки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200340
citation_txt	Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець) / В. Горобець // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 59-66. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT gorobecʹv slavetníímenasíverânŝiniromanrakuškaromanovsʹkijsamovidecʹ
first_indexed	2024-11-27T04:22:01Z
last_indexed	2024-11-27T04:22:01Z
_version_	1818524343543529472
fulltext	Віктор Горобець СЛАВЕТНІ ІМЕНА СІВЕРЯНШИНИ: РОМАН РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ (Самовидець) Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток й одним з най достовірніших історичних джерел 17 століття є, безперечно, «Літопис Самовидця». Твір є чи не винятковим за своєю самобутністю явищем української писемності. Як історичне джерело, літопис містить повідом лення про такі події та явища, згадки про які нерідко не збереглися в жодних інших документах або передані тенденційно, з фактичними помилками. Завдяки літопису відтворено чимало цікавих і повчальних сторінок вітчизняної історії, якої б могли, за відсутністю інформації про них у Самовидця, назавжди загубитися під товщею століть, стати недо ступними для нащадків. Але — парадокс історії — і на сьогодні нам достеменно невідомо: хто є автор твору, що заховав своє ім’я під літе ратурним псевдонімом «Самовидець»? Дослідники висловлюють різноманітні гіпотези щодо авторства ці єї визначної пам’ятки української літератури. Найбільше прибічників серед учених набрала здогадка, вперше висловлена гімназійним това ришем П. Куліша — П. Сердюковим, який вбачав автора твору в особі генерального підскарбія Війська Запорозького, брацлавського протопо па і стародубського священика Романа Ракушки-Романовського. У то му, що саме Ракушка-Романовський був автором цього цінного історич ного твору, переконує його життєвий шлях, наповнений численними ва жливими подіями та несподіваними поворотами долі, що давало йому можливість майже завжди перебувати у самому вирі українського полі тичного життя другої половини 17 століття, отримувати таким чином важливу, під час унікальну інформацію з перших рук. Народився Роман Ракушка-Романовський близько 1622 року в ро дині українського православного шляхтича, вихідця з Правобережжя, з Уманщини. Герб Ракушок-Романовських містив зображенні хреста на щиті, поряд з яким знаходилися дві літери «Р». Щоправда, сам Ро ман Ракушка деякий час уживав на своїй печатці інший символ — рак на літерах «РР»,1 що дало підстави деяким дослідникам висловити сум нів щодо шляхетських прав родини, представник якої змінював родо вий знак.2 Ймовірним місцем народження Романа Ракушки був Ніжин, куди його батько Онисько переселився «на слободу» саме в цей час, десь на початку 20-х років. У Ніжині Романовські пристали до козацького ста ну і з 30-х років Онисько Романовський вже входив до складу ніжин ської козацької старшини. Початок Національно-визвольної війни Ро ман Ракушка-Романовський зустрів як козак першої полкової сотні Ні жинського полку.3 Належність молодого Ракушки до цієї сотні свід чить про його неабиякі здібності та авторитет серед місцевих коза ків, оскільки до її складу входили найбільш визначні представники ні жинського козацтва, які в майбутньому відігравали значну роль в іс торії краю. І дійсно, дуже скоро розпочалася стрімка службова кар’єра Ракуш- ки-Романовського. У 1654— 1655 роках Романовський входить до скла ду полкової старшини Ніжинського полку, посівши посаду «ревізора скарбу Войскового» та «дозорцы скарбу войскового в полку Нежин- Сіверянсьмий літопис 59 ском».4 У цей час він керує переважно млинарством, організовує фінан си в полку. У 1656 році Ракушка-Романовський перебуває при війську Івана Нечая в Білорусі, виконуючи обов’язки наказного полковника ні жинського. Тут він потрапляє в епіцентр українсько-російських зма гань за обладания землями Південної Білорусі. З літа 1656 року сто сунки між козацькою адміністрацією та царськими воєводами вкрай загострюються й уряд Олексія Михайловича ставить перед українським керівництвом вимогу про відкликання Нечая з військами з білоруських земель, повернення в попередній стан записаних у козацький компут місцевих селян і міщан. Тобто мова йде про повну ліквідацію білорусь кої козаччини та, відмову Чигирина від територіальних здобутків у да ному регіоні. Бажаючи закріпити за Українською державою землі Пів денної Білорусі, населення яких визнало зверхність гетьмана Богдана Хмельницького, Нечай вдається до. різних способів, у тому числі напри кінці серпня відправляє до Царської ставки в Ризі наказного ніжин ського полковника Ракушку-Романовського, покладаючи на нього зав дання спробувати в ході переговорів дещо знизити рівень напруги в сто сунках сторін і переконати царя в доцільності збереження козацьких військових залог у Білорусі. Покладену на нього місію Ракушка-Рома- новський виконує блискуче і результатом його тривалого перебування в царській ставці стає грамота Олексія Михайловича від 14 вересня 1656 року, в якій визнається білоруська козаччина — «а которые ста рые козаки, и тем велено быть в козаках по прежнему», та знімається категорична вимога щодо виведення військ Нечая з Білорусі.5 Після успішного виконання дипломатичної місії в Ризі ім’я Ракуш- ки-Романовського на деякий, час зникає з поверхні політичного життя в Україні, аж поки знову не вцринає навесні 1658 року, на цей раз у кон тексті українсько-кримських переговорів. Ймовірно, Ракушка-Романов ський був у числі тієї старшини,.яка підтримувала курс нового гетьма на на унезалежнення Української держави з-під влади московського ца ря. І коли в Україні розгортається полум’я громадянської війни, а цар ський уряд відмовляється надати гетьману дійову допомогу для при боркання бунту полтавського полковника та кошового отамана Запо розької Січі Я. Барабаша, Ракушка-Романовський, як довірена особа Виговського, бере участь у переговорах з представниками кримського хана щодо: поновлення українсько-кримського союзу. Після укладення союзного договору Ракушка-Романовський, який на той час перебував на посаді ніжинського сотника, за дорученням гетьманського уряду, ра зом з Левком Бутом, їздив на кочовище до Орди, на Цибульник, де ханський: повірений Карамбей, мурзи та Орда склали присягу «на бра терство» з Україною.6 Приборкавши за допомогою татар заколот Пушкаря, Виговський проте не зумів забезпечити у державі спокій та добитися гарантій не втручання зовнішніх сил у її справи. Пішовши на укладення Гадяцької угоди з Річчю Посполитою, що декларувала створення конфедерації ві льних народів польського, литовського та українського, гетьман не зміг довести справу до кінця так, щоб не завдати шкоди українським інтересам. Остаточна редакція угоди, ратифікована польським сеймом, зводила нанівець українську автономію, перекреслювала здобутки На- щонально-вйзівольної війни. Загроза реставрації фільварко-панщин- ної системи господарства й кріпацтва, відтіснення козацтва від полі тичної влади в країні це зумовлює зростання антигетьманських настроїв, результатом чого стає повстання проти Виговського, що на прикінці літа 1659 року вибухнуло на Лівобережжі. Ніжин був одним з центрів антигетьманського виступу і, цілком ймовірно, що, Ракушка-Романовський виступає одним з його організа торів. Принаймні після переможного його завершення він отримує уряд 60 Сіверянський літопис полкового судді й у вересні 1659 року в цьому.званні,вирушає до Моск ви в складі української делегації «в винах своих бити челом».7 4 жовт ня українські посли прибули в Москву, а 9 жовтня цар їх «пожалував к руке». Після урочистої аудієнції учасникам української делегації було роздано царські подарунки. Причому, Роман Ракушка отримав лише «3 пары соболей, по 5 рублев, сукно одинец, денег 10 рублев». У той час, як посланці Чернігівського полку отримали «по 40 соболев, 30 руб лев, отлас, сукно лундыш, денег 20 рублев», дарма, що вони були тільки сотниками, тобто займали нижчі, порівняно з Ракушкою-Романовським, посади. Аналізуючи цей епізод, дослідники цілком слушно вбачають у ньому не випадковий збіг обставин (що навряд чи було можливим, зва жаючи на відому суворість московського придворного етикету), а на вмисний вчинок, обумовлений колишньою близькістю ніжинського суд ді до гетьмана Виговського.8 Під наступним роком знову зустрічаємо згадки про діяльність Ракушки-Романовського на ниві дипломатії. Ра зом з Ф. Коробкою, В. Золотаренком і К. Матютою він входить до складу посольства, запрошеного в Борисів для участі в роботі комісії по демаркації російсько-польського кордону. Причому, деякі дослідники вважають, що фактичним главою делегації був саме Ракушка-Романов- ський, а не ніжинський полковник Золотарёнко чи генеральний обоз ний гетьмана Богдана Хмельницького Коробка.9 Приблизно в цей же час ніжинський полковник Золотаренко про сить у царя пожалувати Ракушку-Романовського в Новгород-Сіверсько- му повіті «селом Кистером з млынами и- иными принадлежностями, а в нем крестьянских дворов со сто».10 І, якщо осавулу Л. Буту та глухів- ському сотнику П. Уманцю, за яких також клопотався полковник, Олексій Михайлович маєтності надав, то Ракушці-Романовському, зно ву ж таки, напевно, пам'ятаючи його близькість до Виговського, у на данні було відмовлено.11 Після укладення Юрієм Хмельницьким 1660 року Слободищенсько- го трактату з Польщею та відмовою лівобережної старшини на цій під ставі визнавати надалі його зверхність, на Лівобережжі розгортається непримирима політична боротьба старшинських угрупоівань за обла дания булавою володаря «сьотобічної» (тобто — Лівобережної) Украї ни. Роман Ракушка також активно включається в цю боротьбу, підтри муючи кандидатуру В. Золотаренка. За відсутності останнього в Ні жині він деякий час виконує обов’язки наказного полковника, їздить з важливими дорученнями до головнокомандуючого царськими війська ми в Україні князя Г. Ромодановського. У березні 1662 року за дору ченням Золотаренка відвідав Москву, намагаючись добитися від керів ництва останньої дозволу на проведення гетьманських виборів в Укра їні. Коли ж на противагу В. Золотаренку та Я. Сомку, як висуванцям старшинських кіл, козацькі низи висувають претендентом на булаву ко шового отамана Запорозької Січі І. Брюховецького, Ракушка-Романов- ський активно починає підтримувати кандидатуру переяславського пол ковника Сомка, який мав, у порівняні із Золотаренком, значно кращі шанси на успіх. На «Чорній раді» 1663 року під Ніжином також бачимо Ракушку- Романовського в таборі «значних», «кармазинових» козаків. Як відомо, перемогу на раді здобув Брюховецький. Його опонентів — Сомка та Золотаренка, а також їх найближчих дорадників було заарештовано і невдовзі страчено. Ракушці-Романовському, який спочатку підтримував кандидатуру ніжинського, а згодом — переяславського полковників, вдалося не лише уникнути трагічної долі його соратників, але й зробити в гетьманство Брюховецького блискучу службову кар’єру, ввійшовши до складу українського уряду. Дослідники губляться в здогадках, що стало для Ракушки-Романовського своєрідною індульгенцією, яка зня Сіверянський літопис 61 ла з нього «гріх» колишнього близького співробітництва із суперника ми Брюховецького, а також, які теперішні заслуги ввели його до кола близького оточення гетьмана. Можливо, Ракушку-Романовського вря тував від помсти Брюховецького єпископ Мефодій, який у той час ще зберігав за собою великий вплив на гетьмана? Можливо, він встиг своє часно покинути табір Сомка і Золотаренка, та надати їх супернику якусь значну допомогу? А може, були якісь інші, невідомі нам, причи ни цього несподіваного зближення. Усе це залишається здогадками. До стеменно відомо лише те, що після Ніжинської ради Ракушці-Романов- ському вдалося зберегти за собою уряд сотника «Ніжинського Ново- міского». А універсал полковника П. Рославця від 2 липня свідчить, що з цього часу Ракушка-Романовський одночасно обіймав і високу по саду «подскарбія Войска Запорожского енерального».12 Коли влітку 1663 року Брюховецький приймає рішення розділити найбільший на той час у Гетьманщині Ніжинський полк на три окре мих політико-адміністративних одиниці, то виконання цього важливого завдання також покладається на Ракушку-Романовського. В цілому ж на гетьманство Брюховецького випадає розквіт державної діяльності Романа. Ракушки-Романовського. Як генеральний підскарбій, він орга нізовуй фінансову справу Гетьманщини, регулює питання будівництва млинів, гут, рудень, контролює збирання з них до Військового скарбу податків. Спочатку він особисто опікувався господарськими справами лише Ніжинського, Стародубського та Сосницького полків. Із серпня 1663 року гетьман доручив підскарбію догляди ще за Київським, При луцьким, Лубенським і Полтавським полками, незважаючи на прохан ня останнього, «жебы того тяжару уменшил».13 Крім того, Ракушка-Ро мановський деякий час виконував ще й обов’язки наказного ніжинсько - го полковника. В оточенні Брюховецького Ракушка-Романовський репрезентував ту частину старшини, яка виступала за союз із Москвою, але при суво рому дотриманні прав української автономії. Тому, вирушаючи восени 1665 року до Москви, Брюховецький не включає генерального підскар бія до складу досить чисельної української депутації, незважаючи на повну довіру до нього та блискучі дипломатичні здібності останнього. Політичні погляди Ракушки-Романовського не були таємницею для цар ського оточення. А тому генеральний підскарбій — член українського уряду, особа близька до гетьмана, не отримав від російського царя ні маєтків, ні дворянства. Хоч деякі інші старшини, які разом з Ракушкою- Романовським у цей час також залишалися в Україні, наприклад пе реяславський полковник Д. Єрмоленко та чернігівський полковник Д. Многогрішний, отримали щедрі царські пожалування. Після підписання Брюховецьким Московських статей 1665 року становище України значно погіршується, її автономні права істотно урізаються царським урядом; в українські міста повсюдно вводяться російські військові залоги; їх утримання важким тягарем лягає на пле чі місцевого населення; царським воєводам надається право суду та розправи в Україні (за винятком козацького стану, який і надалі зали шався під юрисдикцією гетьманського правління). За таких умов на Лівобережжі зростають антимосковські настрої, які ще в більшій мірі посилюються після підписання Москвою Андрусівського перемир’я з Варшавою, що закріплювало територіальне розчленування Української держави. Авторитет гетьмана Брюховецького, з іменем якого в Україні. пов’язувалась обмежувальна політика царського уряду, також стрімко падає вниз. І в оточенні гетьмана визріває задум розриву з Москвою. Активним учасником підготовки антимосковського повстання на Ліво бережжі виступає і Роман Ракушка-Романовський. Саме його, разом з 62 Сіверянський літопис єпископом Мефодієм, у січні 1669 року Многогрішний називав голов ним дорадником Брюховецького, що був посвячений в його потаємні плани.14 Захоплені в полон російськими військами під Почепом україн ські козаки також на допиті свідчили: «а про измену ведал с Иваном Брюховецким нежинский Романовский».15 І дійсно, восени 1667 року Ракушка-Романовський неодноразово зустрічався з єпископом Мефодієм у Ніжині, де, ймовірно, й обговорю валися деталі майбутньої акції. У листі Мефодія до Брюховецького, де містився заклик до виступу проти Москви, між іншим було написано й таке: «Пан Романовській, розумію, что тебі пространніе опишет, о чем ми говорили, а я свою мысль тебі обьявляю, что мне своя отчизна ми ла».16 Після вибуху антиросійського повстання на початку 1668 року ге неральний підскарбій бере активну участь в його розгортанні в Украї ні, в тому числі й у збройних сутичках з російськими військами. Достеменно невідомо, чи зумів Ракушка-Романовський після вбив ства під Опішнею, на Сербовому полі, 8 червня 1668 року Івана Брю ховецького та проголошення Петра Дорошенка гетьманом об’єднаної України втримати за собою уряд генерального підскарбія. Більшість дослідників схиляються до позитивної відповіді на це питання.17 Цілком ймовірно, що Ракушка-Романовський деякий час входив до складу ге неральної старшини. Принаймні, ще в кінці січня 1669 року Ракушка- Романовський згадується в документах як військовий підскарбій. Од нак після того, як чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний про голошує себе сіверським гетьманом, становище Ракушки-Романовського істотно погіршується. З невідомих причин стосунки з новим гетьманом загострюються й останній розпочинає переслідування генерального під скарбія. А після того, як Многогрішний розпочинає зносини з Москвою про поновлення підданства цареві, Роман Ракушка-Романовський «тот час на ту сторону Дніпра бігая и унося свое здоровье зашол».18 Під час переселення на Правобережжя колишній член гетьмансько го уряду зазнав значних матеріальних збитків. Вільнонаймане, «охот- не» військо, можливо, за наказом Многогрішного, пограбувало маєток Ракушки-Романовського в Погарі, захопивши при цьому «четыреста ос- мачек хліба, шесть котлов великих, четире коня, полтораста свиней, дві саблі оправных позолочених, пятьсот золотых денег».19 Після переселення на Правобережжя Ракушка-Романовський чи то з огляду на розходження поглядів щодо перспективності українсько- кримського та українсько-татарського союзів, чи через особисту його близькість до Брюховецького в попередні часи, чи з яких-небудь інших невідомих нам причин, на службу до гетьмана Дорошенка не пристав, а вступив на духовну стезю — був рукоположений протопопом у Брац- лав. Однак посвячення у священнослужителі для Ракушки-Романов- ського зовсім не означало відходу від активної політичної діяльності. Невдовзі за його безпосередньою участю відбулася подія, яка нароби ла так багато галасу в Москві та завдала чимало клопоту гетьману Многогрішному. На початку 1670 року гетьман П. Дорошенко та єпископ Й. Шум- лянський відправили Ракушку-Романовського до Царгорода, щоб він виклопотав там від Вселенського патріарха благословіння И. Шумлян- ському на Львівську єпископію, на яку також претендував обраний ча стиною шляхти та братчиками Львова Є. Свистельницький. Спочатку царгородський патріарх Мефодій відмовився задовольнити клопотання Дорошенка та Шумлянського. Але після того, як Ракушка-Романов ський привіз наказ від каймакана Кара-Мустафи, а згодом виклопотав позитивні резолюції й у самого турецького султана, владика був зму шений видати Шумлянському диплом на Львівську катедру. Сіверянський літопис 63 Успішно виконавши покладену на нього важливу місію, Роман Ракушка-Романовський не втримався від того, щоб не використати своє перебування в Царгороді у власних інтересах. Здобувши вплив на пат ріарха, він виклопотав у нього неблагословенну грамоту на свого осо бистого ворога гетьмана Лівобережної України Многогрішного. Патрі арша грамота гласила: «Если Демко Игнатенко отдаст протопопу все, что взял, в целости, без отговорок, по доброй волі, то будет благосло вен, а если не захочет отдасть, то да будет отлучен от Бога, проклят и не прощен, мертвый да не разсыплется никогда, до уреченного суда; камни, дрова, железо да истлеють и разсыплются и земля разсядется, он же никогда. И пожрет его земля, яко Дафана и Авирона, гроза Бо- жія верху главы его, именіе его и труды его да будут прокляты и да не у зрить счастія никогда»...20 Після повернення з Царгорода Роман Ракушка-Романовський з Ка нева надіслав Многогрішному лист, в якому перераховував заподіяні йому збитки та утиски, вимагав їх відшкодування та задоволення. До листа було додано копію прокльонної грамоти патріарха, що супровод жувалась погрозою: «А буде вельможность твоя не похочеш, буду бити челом господину отцу митрополиту и пастырю моему, чтоб в церкви оглашено зде, а потом чтоб послано к преосващенному архиепископу Черниговскому, чтоб и тамо в церкви огласили».21 Лист брацлавського протопопа зчинив великий переполох у геть манській резиденції, в Батурині. Многогрішний, шукаючи шляхи вихо ду із скрутної ситуації, звернувся до Москви, в Посольський приказ, запевняючи уряд Олексія Михайловича в тому, що його вини в погра буванні майна Ракушки-Романовського немає, та благаючи допомогти звільнитися від «прокльону безвинного». На захист гетьмана виступив чернігівський архієпископ Лазар Баранович, який також клопотався у Москві з приводу допомоги у знятті прокльону Вселенського патріарха. Суспільний резонанс від події, що могла мати вкрай негативні на слідки не.лише для рецутації Многогрішного, а й стати загрозою спо кою у краї в цілому, змусив Москву досить уважно поставитися до за кликів гетьмана та архієпископа. На початку серпня 1670 року цар від правив до Методія свого спеціального посланця К. Христофорова, до ручивши йому вирішення цієї вкрай делікатної місії. Після довгих умов лянь Христофорову вдалося таки виклопотати у патріарха благословен ний лист Многогрішному. І по дорозі в Москву на початку 1671 року Христофоров спеціально заїжджав до Батурина, щоб там оголоси ти втішну для гетьмана новину. Після випадку з прокльоном Многогрішному ім’я Ракушки-Рома новського. надовго губиться з поля зору дослідників. І лише під 1675 ро ком зустрічаємо згадку про те, що після спалення польськими війська ми Брацлава та руїни Правобережної України в цілому, Ракушка-Ро- мановський повертається на терени Лівобережжя, де приймає Свято- Микільську парафію у Стародубі. На той час його особистий ворог Де- м’ян Многогрішний не лише втратив гетьманську булаву, а й був ви сланий до Сибіру, а з новим правителем Гетьманщини — Іваном Са- мойловичем, стародубський священик зумів налогодити цілком нормаль ні стосунки. Колишня близькість до Брюховецького та участь в анти- московському виступі 1668 року, здається, не мали для Ракушки-Ро- мановського будь-яких негативних наслідків. Повернувщись на Лівобережжя, Ракушка-Романовський досить ус пішно займається господарськими справами. Спочатку він купив двір у Стародубі, згодом придбав хутір біля міста, а ще через деякий час— ще один, біля села Яремені, а також сіножать у Спаську та Яремені. Невдовзі гетьман Самойлович надав йому село Новоселки, яке відібрав 64 Сіверянський літопис у стародубського магістрату. Крім того, Роман. Ракушка-Романовський мав грунти, двори, ліс і сіножаті на Ніжинщині та тримав там у пол ковому центрі «комори стоячіе в ринку крамном, противно церкви свя того Николая».22 Однак не лише церковні та господарські справи займають у цей час Ракушку-Романовського. Дослідники схильні вважати, що саме після переїзду до Стародуба він приступає до написання свого літописного твору, якому судилося стати однією з найвидатніших пам’яток україн ської історичної літератури другої половини XVII століття. Першу частину праці, присвячену 1648— 1675 рокам, Ракушка-Ро- мановський писав, спираючись на власні спогади, можливо, зроблені ра ніше нотатки, а тому вона, по суті, є історичним дослідженням. Най більша увага тут приділена, природно, подіям Національно-визвольної війни українського народу, що була рубіжною віхою в українській іс торії. На сторінках твору зображено політичну та військову діяльність Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Брюховецького, Павла Тетері, Тимофія Цицюри, Якима Сомка та інших видатних діячів України. Досить рельєфно й достовірно автор змальо вує вкрай драматичні, а нерідко й трагічні епізоди вітчизняної історії, за якими міцно закріпилася промовиста назва — Руїна. Звістки про 1676— 1702 роки Роман Ракушка-Романовський запи сував рівнобіжно подіям і тут його твір є класичним прикладом літо писної традиції. З осені 1701 року Ракушка-Романовський важко захворів і десь близько 1703 року його не стало. Похований він був, ймовірно, згідно із заповітом, в Стародубі, «в церкви святого Николая на лівом боці пред образом святой Тройцы християнским способом священническим».23 Рід Ракушок-Романовських продовжував існувати ще й у XIX сто літті, покіль не згас. Більш довговічним виявився духовний спадок Романа Ракушки-Романовського. Його твір у різноманітних списках по ширювався впродовж усього XVIII і початку XIX століть по всій Ук раїні, був відомий у Москві та Західній Європі, являв собою важливе джерело для написання літописів Григорія Грабянки, Самійла Велич- ка, Якова Лизогуба, Олександра Рігельмана та ін. До ще більшого зро стання популярності літопису Самовидця спричинила його публікація Осипом Бодянським у 1846 році. Ним захоплювалися М. Максимович і М. Костомаров, В. Іконніков і О. Левицький, І. Франко і Д. Багалій. Як історичне джерело його використовували І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, О. Довженко, З. Тулуб та інші митці. Панько Куліш назвав літопис Самовидця таким, що «не має нічого рів ного собі серед українських джерел». Читаючи його сторінки, «оживала душа» в Тараса Шевченка. Глибоко переконаний, що до певної міри завдячуючи літопису Романа Ракушки-Романовського, не вмерла укра їнська душа й, будемо сподіватися, відродиться й Україна. Джерела та література: 1 Модзалевський В. Л. Перший підскарбій (1663 — 1669) Роман Ракушка // Зап. істор.-філол. відділу УАН. — Кн. 1. — К., 1919. — С. 23— 24. 2 Петровський М. Н. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть. — Хар ків, 1930. — С. 144. 3 Реестра всего Войска Запорожского после Зборовского договора с королем поль ским Яном-Казимиром, сост. 1649 года, октября 16 дня. — М., 1875. 4 Модзалевський В. Л. Назв. праця. — С. 19. Сіверянський літопис 65 5 Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К., 1930. — Т. 9. ч. 2 — С. 1264 — 1265. 6 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 78. 7 Труды Черниговского Предварительного комитета по устройству XIV Археоло гического съезда в г. Чернигове. — Чернигов, 1908. — С. 117. 8 Модзалевський В. Л. Назв. праця. — С. 27. 9 Оглоблін О. До питання про автора літопису Самовидця // Зап. істор. — філол. відділу УАН. — Кн. 7— 8. — К., 1926. — С. 193. 10 Памятники, изд. Киевской Комиссиею для разбора древних актов. — К., 1898. — Ч. III, т. 3. — С. 425/426. 11 Модзалевський В. Л. Назв. праця. — С. 28. 12 Див.: Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. — Т. 1, Полк Стародуб- ский. — К., 1889. — С. 13. 13 Модзалевський В. Л. Назв. праця. — С. 38—39. 14 Акты Южной и Западной России (далі — Акты ЮЗР). — Т. 8. — СПб., 1872. — С. 51. 15 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — М., 1899. — С. 453. 16 Акты ЮЗР. — Т. 7, — С. 63—64. 17 Див.: Модзалевський В. Л. Назв. праця. — Кн. 2—3. Окиншевич Л. Генеральна старшина на Лівобережній Праці комісії для виучування історії західно-руського Вип. 6. — К, 1929. — С 233; Романовський В. Хто був Самовидець? // Україна. — 1925. — Кн. 5. — С. 67. — К., 1926. — С. 33—34; Україні XVII—XVIII ст. // та вкраїнського права. — 18 Цит. за: Петровський М. Н. Назв, праця. — С. 159. 19 Петровський М. Н. Назв, праця. — С. 404—405. 20 Цит. за: Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Изд. « Общ. Польза». — Кн. 2, т. 3. — С. 413 . 21 Цит. за: Петровський М. Н. Назв. праця. — С. 162. 22 Модзалевський В. Л. Назв. праця. — С. 56—57. 23 Петровський М. Н. Назв. праця. — С. 165. 66 Сіверянський літопис

Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець)

Similar Items