Горленки і Скоропадські

Питанню взаємостосунків між староукраїнськими родами історична наука уваги приділяла значно менше, ніж висвітленню їх між окремими представниками, які зробили значний внесок в українську науку і культуру. Була, правда, спроба понад сто років тому О. Лазаревського зробити огляд «людям старої Малоросі...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1997
Автор:	Забіяка, I.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Розвідки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200341
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Горленки і Скоропадські / I. Забіяка // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 67-72. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200341
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2003412024-11-26T15:36:58Z Горленки і Скоропадські Забіяка, I. Розвідки Питанню взаємостосунків між староукраїнськими родами історична наука уваги приділяла значно менше, ніж висвітленню їх між окремими представниками, які зробили значний внесок в українську науку і культуру. Була, правда, спроба понад сто років тому О. Лазаревського зробити огляд «людям старої Малоросії», але він, не применшуючи значення цієї праці в цілому, обмежився родовідним деревом та короткою його характеристикою. Неоціненний вклад у розробку даної теми внесли також Г. Милорадович, В. Модзалевський, О. Оглоблін, із сучасників С. Білокінь та інші. Втілення у життя взаємозв’язків між родами в основному було заслугою чоловічої та жіночої статі їх, на рівні сімейних шлюбів... 1997 Article Горленки і Скоропадські / I. Забіяка // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 67-72. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200341 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки Розвідки
spellingShingle	Розвідки Розвідки Забіяка, I. Горленки і Скоропадські Сiверянський літопис
description	Питанню взаємостосунків між староукраїнськими родами історична наука уваги приділяла значно менше, ніж висвітленню їх між окремими представниками, які зробили значний внесок в українську науку і культуру. Була, правда, спроба понад сто років тому О. Лазаревського зробити огляд «людям старої Малоросії», але він, не применшуючи значення цієї праці в цілому, обмежився родовідним деревом та короткою його характеристикою. Неоціненний вклад у розробку даної теми внесли також Г. Милорадович, В. Модзалевський, О. Оглоблін, із сучасників С. Білокінь та інші. Втілення у життя взаємозв’язків між родами в основному було заслугою чоловічої та жіночої статі їх, на рівні сімейних шлюбів...
format	Article
author	Забіяка, I.
author_facet	Забіяка, I.
author_sort	Забіяка, I.
title	Горленки і Скоропадські
title_short	Горленки і Скоропадські
title_full	Горленки і Скоропадські
title_fullStr	Горленки і Скоропадські
title_full_unstemmed	Горленки і Скоропадські
title_sort	горленки і скоропадські
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1997
topic_facet	Розвідки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200341
citation_txt	Горленки і Скоропадські / I. Забіяка // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 67-72. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT zabíâkai gorlenkiískoropadsʹkí
first_indexed	2024-11-27T04:22:03Z
last_indexed	2024-11-27T04:22:03Z
_version_	1818524346284507136
fulltext	Іван Забіяка ГОРЛЕНКИ І СКОРОПАДСЬКІ Кілька штрихів до проблеми взаємостосунків між українськими дворянськими родами 90-тим роковинам від дня смерті В. Горленка п р и с в я ч у ю Питанню взаємостосунків між староукраїнськими родами історична наука уваги приділяла значно менше, ніж висвітленню їх між окреми ми представниками, які зробили значний внесок в українську науку і культуру. Була, правда, спроба понад сто років тому О. Лазаревського зробити огляд «людям старої Малоросії», але він, не применшуючи зна чення цієї праці в цілому, обмежився родовідним деревом та короткою його характеристикою. Неоціненний вклад у розробку даної теми внес ли також Г. Милорадович, В. Модзалевський, О. Оглоблін, із сучасни ків С. Білокінь та інші. Втілення у життя взаємозв’язків між родами в основному було заслугою чоловічої та жіночої статі їх, на рівні сімей них шлюбів... Роди Горленків та Скоропадських — давні українські роди, і меш кали вони один від одного недалеко: Тростянець — Прилуки — Яро- шівка (нині Українське) і ще багато інших населених пунктів, які не були осередками культурологічного, дендрологічного та іншого значен ня, — можна сказати, один географічний кущ. Правда, в Скоропадських він був значно рясніший, що характеризує їх як кращих господарів сво єї землі, маетностей і осіб, основою діяльності яких була не суто ду ховна сфера. Вершина цієї риси — гетьманування Павла Скоропад ського. Та й характер занять багато в чому збігався: військова справа — спочатку козацтво, а потім — на службі в царя-батюшки чи ма тушки. Це зовнішні ознаки, які мало чим відрізнялися від інших родів (хі ба що відзнаками на погонах та грудях). А були — й не могли не бути — і внутрішні, які виокремлювали роди від інших, які ставили їх на осібне, інколи особливе, місце в тому далекому для нас суспільстві і, з плином часу, вже в нашому. До того ж важко сказати, в якому з них той чи той рід займає чи займав винятковіше значення. Тільки зараз можна з певною чіткістю дати оцінку айсбергам, які полишали нам ці роди (дивно, в минулому, наприклад, столітті це сприймалося і харак теризувалося, до певної міри, як розвага, втіха, добрим жестом, честю, обов’язком перед народом), при умові, якщо ці айсберги збереглися: Скоропадські — Тростянецький дендропарк, Тарновські — старожит ності, Горленки — духовна спадщина... Зрозуміло, в цьому переліку знято лише той пласт, що лежить на самій поверхні, і список досить обмежений... Одним, можливо, з найперших актів неабиякої послуги треба вва жати той момент, коли синові Дмитра Горленка Андрію було повер нуто згідно з універсалом гетьмана І. Скоропадського маєтності, забра ні в Дмитра після Полтавської поразки, коли він залишився з І. Мазе пою: «Дубовий Гай, Сергіївку, Білошапки, Яблуновицю, Ханенки, Дей- Сіверянський літопис 67 манівку, Ярошівку, Ковтунівку і хутори, побудовані батьком на прид баних грунтах».1 Постійними, навіть, можна сказати, дружніми, теплими, взаємосто сунки між Василем Петровичем Горленком і Скоропадськими стають на кінець минулого — початок нинішнього століття. До того ж ця дружба мала взаємовигідний характер, який проявлявся у благородстві і повазі один до одного з обох боків. Утримуючи велику кількість обслуговуючого персоналу в Тростян- ці, Скоропадські дбали не лише про фактичний порядок, обумовлений фізичною працею селян, а й намагалися в цей гурт людей внести певні промені освіти, насамперед дітям. Ось як про це пише В. Горленко до А. Степовича від 30 вересня 1902 року: «Сусіди мої Скоропадські зі бралися відкрити в себе у садибі для дітей своїх дворових людей шко лу. Дітей у дворі в них більше сорока, і коли звернеш увагу на всю цю кашу, то люди одноголосно і наївно відповідають, що «це їхня єди на розвага!», «Скоропадські, — пише далі Горленко, — хотіли б, щоб ця школа не була ні земською, ні церковною, а просто приватною (тут і далі підкреслення Горленка. — І. З.), домашньою. Чи можливо це і які формальності треба виконати для законного її відкриття? Кому за являти про це, до кого звертатися? Рекомендована їм для викладання вчителька, що вже приїхала, дворянка Чернігівської губернії Авсєєнко, не має ніякого диплома — вона так званої домашньої освіти, — учи тельський екзамен вона складає протягом чи в кінці навчального ро ку, що вже настав. Чи може вона викладати до його складання? Ось запитання, які треба вирішити, і Ви дуже зобов’яжете мене, давши на них точні відповіді».2 Стільки запитань, поставлених у своєму листі Горленком, спрямо ваних лише на одне: щоб школа працювала, щоб «єдиною розвагою» стало навчання. І в цьому Горленко послідовний, навіть наполегливий. Через десять днів він знову пише до А. Степовича: «Дякую Вам за повідомлені довідки: Скоропадські вже поїхали за кордон, але я по відомлю їм дані туди. Школа вже відкрита і діє без усяких дозволів і без диплома в учительки».3 Ніби й смуток проглядається в цих словах, що турбота, піклуван ня не знадобилися, що Скоропадські, недочекавшись інформації і недо- вівши справи до кінця, поїхали за кордон. Нам невідомо істинної при чини такого вчинку. Можливо, це було викликано хворобою когось із членів родини (Михайло тяжко страждав від сифілісу і потребував час тих відвідин закордонних лікарів). Та й, зрозуміло, відкриття школи — не самоціль всього життя господарів — це жест інтелігентності, гуман ного ставлення до простих людей, розуміння значення освіти, — це рі вень культури, який не розмитий, не розмежований між народною і елітною. Об’єднуючими рисами в даному випадку якраз і виступає ця школа — не земська, не церковна, а своя — Скоропадська. Для Горленка, здається, статус школи не має значення. Він до цьо го ставиться толерантно. Для Скоропадських же школа може бути і пи танням престижу поміж рівних собі, певної демонстрації демократичних поглядів і т. д., що в цілому приносило і загальну користь, і конкретну, — вони могли собі таке дозволити, маючи великі матеріальні достатки завдяки вмілому веденню господарства, чим у певній, щоб не сказати повній, мірі відрізнявся Горленко. Але не це для нього найважливіше, головне — щоб школа функціонувала, а тим більше для дітей простого народу, — він був так вихований, і матеріальний рівень тут не відіграє значення. Проте не все гаразд було і з школою. І тут вже Горленко у своєму обуренні до кінця щирий, відвертий до категоричності: «Був би поряд 68 Сіверянський літопис ний у тій парафії піп, то все б, звичайно, могло продовжуватися мирно до кінця року. Але піп там — страшенний мерзотник, як більша части на із них, між іншим, — треба попередити Скоропадських, щоб їхній добрий намір не зазнав прикрої загибелі».4 Треба, на наш погляд, відзначити лібералізм Скоропадських. Коли б вони мали деспотичний характер, то ні в якому б разі ніякий піп не посмів би виступити проти, навіть якби й претендував, наприклад, на посаду вчителя у цій школі чи ще якийсь мав меркантильний намір. Горленкова характеристика безкомпромісна. В даному, як і в будь-яко му іншому, разі мова йде не просто про поняття «навчально-освітній осередок», а про «добрий намір», який пов’язаний з дітьми, з їхнім май бутнім. Недаремно поет і критик М. Зеров писав про Горленка, як про людину, яка вірила, що на рідній «ріллі ще проростуть науки винні грона». Горленко свято вірив у майбутнє через дітей, які тягнуться до освіти. І тут погляди його і Скоропадських збігаються... У минулому столітті, особливо в кінці другої половини, почалося активне збирання документів і матеріалів, що стосуються того чи того роду. Ніби відчуваючи за кілька десятиліть уперед гігантську катастрофу в суспільстві, яка пожерла неймовірно велику кількість духовних і ма теріальних цінностей, — справді, більшовицький запал найчастіше пе ретворювався в реальний вогонь, підпалений напівграмотними ентузіас тами «нового життя», залишаючи після себе попелища та руїни, — фор мувалися сімейні архіви. Деякі з них побачили світ навіть у друковано му вигляді: Ханенків, Стороженків. Більша ж частина залишилася в первинному стані. Архіви тих родин, які зробили внесок у духовне зба гачення, а матеріали та документи, що представляють для історичної науки цінність, — необхідно опублікувати. Схоже, що саме Павло Скоропадський, майбутній гетьман України, а тоді кавалергард, і займався формуванням родинного архіву. Гор ленко ж, як людина, що провела багато часу в архіво-, книгосховищах, мала знайомих серед букіністів, архівістів, дослідників минулого, сама зналася на старовині, зрозуміло, був корисним для П. Скоропадського у його занятті. Але була й інша причина. «Скоропадський посилено клопоче ться за мене в Петербурзі, — пише В. Горленко у листі від 27 серпня 1896 р. до О. Лазаревського, маючи, певно, на увазі пошуки служби, — клопочеться зовсім безкорисливо і досить делікатно, і я б хотів хоча б чим-небудь йому віддячити, а він пристрасно збирає свої родинні папери».5 Отже, з’ясовується, Горленко сам навіть виявив ба жання допомогти своєму сусідові. Однак це не так просто було зробити. Розпорошеність документів, складні характери їхніх власників не завжди сприяли успіхові. Тому використовувалися різні обхідні маневри, залучалися знайомі, впливо ві особи. «...Мені сказала пані Сологуб, із Гайворона, уродженка Скоро падських, — пише В. Горленко в цьому ж листі, — що в її матері і те стя Фененка, які живуть, здається, в с. Хижках поблизу Конотопа, є, папери Скоропадських. Якщо прохання про передачу або повідомлення їх буде виходити від пасинків чи падчерки, — то цього достатньо, щоб папери видані не були. Будь-якій посторонній особі — папери не вида ні будуть через амбіції. Фененко швидше всього видав би папери Вам, поважаючи дуже Вас. Якщо це не буде зухвальством, то я просив би Вас написати йому про це. Папери бажано чи 1) (краще всього) прид бати через купівлю, чи 2) одержати на деякий час, чи 3) одержати хо ча б для зняття копії. На всяку не надмірну умову покупець цей — кавалергард Павло Скоропадський».6 З іншого боку, пише Горленко: «Якби я знав, що можу здобути у Сіверянський літопис 69 Фененка папери сам, то сам би до нього і звернувся, не турбуючи Вас. Але, кажуть, від цього нічого не вийде, ось чому я й прошу Вас про це, якщо можна».7 О. Лазаревський, очевидно, дав згоду звернутися до Фе ненка, бо тоді як зрозуміти, що через деякий час, 9 грудня 1896 р., Гор ленко знову нагадує Лазаревському: «Повідомте, будь ласка, чи бачи ли Ви в Конотопі Фененка, що він сказав про папери Скоропадських і чи є надія їх у нього дістати».8 «Надія» завершилася успішним фіна лом. 21 квітня 1897 р. Горленко пише до історика: «Дані мені Вами до кументи Скоропадських, передані мною Павлові Скоропадському. Що і як можу я надіслати Вам на обмін за них?».9 Розрив між попередньою і останньою датою, інформацією складає близько 4,5 місяців. Трансформувавши цю тривалість часу на сьогод нішній день, відмітимо: події розвивалися не так уже й стрімко. Треба було проявляти і терпіння, і такт. Та все-таки основне полягає в тому, що папери одержано, передано новому господарю і той, хто допомагав, — Горленко — виявляє задоволення і готовий узяти на себе інші зобо в’язання. Це вже така його риса, навіть тип характеру. Він страждає від того, що «звикнувши бути незалежним, вільним мислителем, я ніяк не думав, що так морально важко бути чим-небудь зобов’язаним»,10 але страждає в той момент, коли справа не вдається, з’являються перешко ди, які важко перебороти, коли створюється ситуація, що він особисто не може виконати прохання, зобов’язання, а змушений звертатися за допомогою до інших. І цим самим він не проявляє безпорадність, жалю гідність, а говорить щиро, чесно. І ця відвертість набирає філософсько го змісту, а великодушність — постійності, безперервності. Ознайомившись із описом фонду Скоропадських, що зберігається в ЦДІА України, м. Київ (Ф. 1219), не може не виникнути і подив, і захоплення: як багато зібрано, ретельно збережно... У цьому можна припустити до певної міри навіть родинний егоїзм, але, коли осмисли ти роль цієї родини в історії України, то хочеться сказати, що в дано му випадку цей егоїзм реалізовано не до кінця. Багато відсутньо офі ційних документів: універсалів, указів, листів самих Скоропадських, які хай залишаються на совісті адресатів і найбільше на совісті, якщо таке поняття там було, у більшовицької влади, куди треба адресувати і ро динний маєток та церкву, скажімо, у Тростянці з усі їхнім багатством: меблями, живописом і т. д., розграбовані жителями навколишніх сіл та спалені, які б на сьогоднішній день разом із парком (яке щастя: дере ва, кущі мають властивість відростати) створили б ансамбль, рівного якому б неможливо було знайти в околиці на сотні кілометрів. Важко про це говорити, як і не може не викликати подив, що все це лежить уже скільки років хай і не мертвим вантажем, але й не є арсеналом, який би робив революцію в нашій свідомості. Думається, що листуван ня Скоропадс ьких, вийшовши друком, стало б не лише прибутковим у матеріальному відношенні, а й величезним культурним здобутком. Та чи й проаналізовано господарську справу роду, яка, здається, ніколи не була збитковою для нього, що давало можливість проводити велику благодійну діяльність його представникам. Що ми про це знаємо?!... Життєпис роду має бути написаний за документами не лише правди во, чесно, а й цікаво, захоплююче, щоб його прочитав з неабияким ін тересом кожний, хто візьме в руки книжку. Зрозуміло, що російський вплив не міг не відбитися і на характері, і на моралі багатьох членів роду. Однак не все суто українське, національне було витравлено з ньо го. Корені залишилися міцними, животворними, випускаючи час від ча су повні сил паростки... Через багато років, пройшовши через складні перипетії долі, пишучи свої «Спогади», П. Скоропадський з теплотою згадує всіх тих, хто спонукав його займатися історією України, любити її людей, поля, клімат, минуле, був, власне, його ідейним натхненни- 70 Сіверянський літопис ком. І серед цих людей — ім’я В. П. Горленка, яке, на відміну від ін ших, написане повністю.11 Ще один приклад, який підтверджує сказане вище, і який знову по єднує Горленків, в особі Василя Петровича, і Скоропадських. Мати майбутнього гетьмана — Марія Андріївна, з якою Горленко багато років листувався і дещо з цієї кореспонденції збереглося, — звернулася до нього з проханням, щоб знайшов художника, який би знав давню українську архітектуру. Горленко одразу ж кинувся до сво го доброго знайомого, чудового художника й етнографа П. Д. Мартино вича, який справді знав цей предмет і міг виконати замовлення, тим більше, що й не безкоштовно. «Пишу вам кілька слів у справі і прошу вас негайно дати відповідь мені, — пише В. Горленко в листі від 30 листопада 1896 p., — Вам пропонується скласти малюнок чи два (скіль ки треба, щоб архітектор зрозумів добре всі форми й деталі) староук раїнського будинку (кімнат на 8—9. Внутрішнє їхнє розташування мо же бути лише зазначено вами на окремому невеликому плані для архі тектора). Всі деталі: вікна, двері, різьба ганків est бажано найархаїч- ніші, але в цілому красиві. Дім цей думає будувати в Чернігівській губернії пані Скоропадська, але ніде не може знайти художника, який би володів справжніми знаннями малоросійського стилю і смаку. За цей малюнок із невеликим планом пропонується від 100 до 150 крб. Спілкування або через мене, або прямо за адресою замовниці — С.-Пе тербург, Воскресенська Набережна, б. № 30, її Превосходительству Ма рії Андріївні Скоропадській».12 Шкода, що небагатий, але талановитий П. Мартинович не зміг ви конати цього прохання, його реалізував інший не менш талановитий український художник. Горленко про це пише так у листі до О. Лаза ревського від 1 червня 1897 p.: «Після довгих пошуків іншого художни ка, я звернувся за проханням М. А. Скоропадської до Сластьона для складання проекту будинку в малоросійському стилі, що має будувати ся в маєтку її Курабівці (Глухівського повіту). Сластьон зробив ма люнок і будинок буде будуватися за ним. Я не бачив, але Скоропад ська в захопленні».13 Отже, можна окремо говорити про ту увагу і відповідальність, з якими В. Горленко намагався виконати те чи те прохання, допомогти, адже кожна справа, за яку він брався, торкалася його духовного стану, сфери, навіть у якійсь мірі була в його високих, а не меркантильних інтересах. Навчання дітей простого народу. Горленко завжди був прихильни ком того, що освіта є основою прогресу суспільства, і ніс ці знання лю дям. М. Зеров говорив про нього, як про людину, що «звістує світло ху торам». І це було сказано не лише правильно, а й символічно, бо в цей час нависала реальна загроза над українськими хуторами, в які й Г. Сковорода свого часу «звістував» світло розуму й мудрості... Побудувати хату в староукраїнському стилі. Горленко плекав усе, що стосувалося старовини і мало національну цінність: слово, річ, пред мет, бо на його очах — і з яким болем він це спостерігав — відбува лося тихе, але активне руйнування місцевого, українського колориту, характеру. Тому найменшу можливість зберегти усе це для майбутньо го Горленко намагався з найбільшою активністю, скільки ставало його власної сили, ініціативи... Збирання родинних архівів. Горленко вітав це заняття і сам, як бачимо, допомагав іншим, виступав із повідомленнями про такі та інші зібрання в періодичних виданнях, відгукувався в листах (музей Скар- жинської у Лубнах, Тарновського в Качанівці та ін.). Був архів і ро дини Горленків, але й понині немає відомостей про його знаходження. Більшість знавців творчості Горленка схильні думати, що у 18-му році Сіверянський літопис 71 нашого століття він згорів разом із садибою — це в той же час, коли було спалено маєток Скоропадського у Тростянці. Тільки збереглися окремі свідчення про збирання самим Василем Петровичем предметів, що стосуються його роду, наприклад, як він говорив про власницю пор трета Іоасафа Горленка, свого предка, звертаючись до О. Лазаревсько го, щоб той переказав їй, як тільки з’являться гроші в Горленка, він вирве з її рук цей портрет. Аж не віриться, що він міг бути таким кате горичним, але факт. Можливо, саме завдяки такому темпераменту зби рача і відомий українській культурі образ цієї дивовижної людини... Не всі роди залишили в народній пам’яті незлий спогад. Сьогодні народ пам’ятає рід Горленків і рід Скоропадських (зрозуміло, мова йде про тих людей, які живуть в місцевостях, де були маєтки та садиби Горленка й Скоропадських). Я був свідком, як нинішні старожили уже не хутора Тростянця з любов’ю зверталися до пані Олени Павлівни Скоропадської і говорили, що Скоропадський був добрий пан. Так від фільтрувала народна пам’ять минуле і передає з покоління в покоління спогади про цей рід. Хоча, безумовно, багато в чому вона фальшивить, не усвідомлюючи того, що бажане видає за дійсне. Про експлуатацію селян треба говорити окремо, але без документальних джерел ми є свід ками, як народ швидко забув серію голодоморів, репресій, ідеологічних експериментів, національних геноцидів, намагається довести, що тоді їм жилося добре... І тільки в одному можна погодитися про геніальність народної пам’яті, що вона не зла. Ось іще одна — комічна і мудра розповідь, що теж збереглася в народній пам’яті. «Запросив Скоропадський Горленка на бенкет. Гості зібралися, по ра б розпочинати торжество, а господар не запрошує до столу. Пита ють: — Чому не сідаємо? — Горленка чекаємо, — відповідає він. А час іде. Горленка немає. Виглядає господар, виглядають і гості. Всі хвилюються. Аж ось помічають: далеко-далеко в полі щось дуже повільно рухається. Довго ще чекали. Коли ж підвода під’їхала і з неї зліз Горленко, то гості були здивовані, щоб не сказати ображені: коні, якими приїхав Горленко, — одна була сліпа на одне око, інша шку тильгала. Майнова різниця між Горленком і Скоропадським та повага остан нього до першого була незрозумілою гостям. — Зате в нього розуму на півсвіту, — сказав Скоропадський». Про якого Скоропадського йде мова, домогтися від розповідачів не можна, бо не знають. Але в цьому не варто вбачати брак народної пам’яті, тому що в цій розповіді не лише зафіксований епізод із життя Василя Петровича та Павла Петровича чи його батька, можливо, ще когось із Скоропадських, а маємо вже зібраний образ кожного окремо з родів, із їхніми недоліками і перевагами, бачимо стиль їхнього життя, а це вже неабищо. Джерела та література: 1 Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. — К., 1908. — С. 306. 2 ІР ЦНБ. — Ф. 179, № 132. 3 Там само. 4 Там само. 5 ІР ЦНБ. — Ф. 1, № 68014. 6 Там само. 7 Там само. 8 Там само. — № 68015. 9 Там само. — № 68016. 10 Там само. — № 68014. 11 Скоропадський П. Спогади — Київ — Філадельфія, 1995. — С 48. 12 ВР ІЛ — Ф 102, № 73. 13 ІР ЦНБ, — Ф. 1, № 68017. 72 Сіверянський літопис

Горленки і Скоропадські

Репозитарії

Схожі ресурси